В ім'я Отця і Сина і Святого Духа.

Уже через пару годин розпочнеться Святий вечір. Для кожного з нас це ще й згадка про дитинство. Радісні і приємні спогади. Згадується як ми в дитинстві всі очікували того благословенного дня. Таке було нетерпіння, щоб скоріше прийшло свято. Може тому, що переживали нестатки. А на свята старались накрити стіл і це всіх вабило. На першому місці очікувалась вечеря. Бо бідність, їсти завжди хотілося. Люди бідували, не знали достатку. Виявлялось разом з тим і терпіння. Бо ми знали, що того чи іншого не має і батьки не можуть нам чогось дати. Виховувались в послуху і стриманості і це виховувало моральні якості поведінки. Росли так цілі покоління і треба сказати що це нам не завадило. Суспільство було морально загартоване.

Якщо б хтось спитав чи треба повернути ці часи зараз, звичайно ніхто не хотів би. Ми не хочемо себе обмежувати. Але коли нема того чи іншого треба проявляти терпіння. До чого я веду? Зараз кращі достатки, а терпеливості в людей менше. Особливо в молоді. Коли друзі щось мають, а батьки не можуть того дати бо не мають відповідної зарплати, то діти вередують, сердяться, вчиняють сварки. Дуже часто тікають з дому. Але ті люди які знають ціну нестатків завжди терплячіше переносять усілякі негаразди. Моя покійна мама завжди казала: - якщо є хліб, голоду нема.

В дитинстві на першому місці був святковий стіл. А тепер ми розуміємо суть Різдва. Свічка не світить в одній точці, а розливає світло навкруги. Так і ми входимо в Різдво наче через сяйво Святого вечора. Не столи мають бути найголовнішою подією. А розуміння великого таїнства яке відкрилось людям. Я не хочу судити тих, які не замислюються що це за свято. Але так чи інакше з кожними роком нам все більше відкривається, що ж для нас зробив Христос. Він навчив нас як потрібно жити тут на землі, щоб не боятись дивитись один одному в вічі. Не соромлячись чи так я зробив чи не так. Люди жили до народження Христа в страху уявляючи Бога жорстоким. Приносили жертви відкуплення відповідно до гріха - худобу, птицю.

Христос прийшов і все змінилося Він відкрив тайну що Бог є Любов. Читаємо Євангелію і бачимо що вона насичена Любов'ю до людини. Бог терпеливий багатомилостивий.

Молодий чоловік прийшов, спитав Ісуса як спастись? Христос відповів: виконуй заповіді і будеш мати життя вічне. І іншим відповідає: будьте милостиві як і Отець ваш Небесний милостивий є. Сонце світить на праведних і грішних, дощ для всіх. Якщо наше життя буде милостивим, то будемо мати нагороду від Бога. Ми дізнались що в тому земному житті не потрібно боятися. Що Бог є доброта і любов і приготував для нас щось величне і тут допомагає нам в земному житті. Багато людей які мають тяжкі гріхи думають: чи зможе мені Господь їх простити? Але згадаймо що на хресті розп'ятий Ісус молився: Отче прости їм. Вони Його вбивали, а Він прощав і зараз прощає. Ось такий народився Христос. Люди до Нього не знали цієї тайни. Навіть пророки багато чого не знали. Ісая знав що народиться Спаситель, але чого Він навчатиме він не знав. Перед нами всі ці таємниці як на долоні. Щоб ми знали і про небо і про землю і про минуле і про майбутнє. Якщо ми будемо знати ціль життя, його мету, що Господь від нас вимагає, ми будемо вільні. А як не знаємо то живемо в страху і в гріху. Це прекрасно що з Різдвом тайни відкрились і ми радіємо, прославляємо Бога в колядках що Бог послав нам Сина Свого щоб відкрити нам духовні очі. Амінь.

о.Леонід Лотоцький з книги Дарунок небес

Давайте повернемось до притчі, що читалась в сьогоднішньому Євангелії. (Матвія 18. 23 -35) «царство небесне подібне до царя, який захотів порахуватися з рабами своїми. Коли він почав рахуватися, привели до нього одного боржника, який винен був йому десять тисяч талантів, а оскільки він не мав чим заплатити, то господар звелів продати його, і жінку його, і дітей, і все, що він мав, і вдати. Тоді раб той упав і, кланяючись йому, говорив: господарю, потерпи мені, і все тобі віддам. Господар змилосердився над рабом тим, простив його і борг відпустив йому. Раб же той, вийшовши, зустрів одного з товаришів своїх, який був винен йому сто динарів, і, схопивши його, душив і казав: віддай мені, що винен. Тоді товариш його впав до ніг його, благав його і говорив: потерпи мені і все віддам тобі. Але той не захотів, а повів і посадив його у в’язницю, доки не віддасть боргу. Товариші його, побачивши таке, дуже засмутилися і, прийшовши, розповіли своєму господареві все, що сталося. Тоді господар покликав його і каже: рабе лукавий! Весь той борг я простив тобі, бо ти ублагав мене. Чи не належало б тобі помилувати товариша твого, як і я помилував тебе? І, розгнівавшись, господар віддав його мучителям, доки не віддасть йому всього боргу. Закінчив ту притчу такими словами: “Так і Отець Мій небесний учинить з вами, якщо кожен з вас не простить від серця свого братові своєму провини його”. Така притча. Насамперед, треба відзначити, що це була відповідь на запитання апостола Петра — до скількох раз прощати брату своєму? Ісус відповів, що до сімдесяти раз по сім (на день), тобто прощати завжди. Отже, ця притча — наука для нас усіх.

Господи, ми всі боржники перед Тобою. Ми навіть з'’явились на білий світ з Твоєї волі. Отримали засоби до життя, таланти, але чи ми віддаемо свою віддачу Богові? Чи ми хоча б вдячні Йому за наше життя? Я вже не говорю про намагання ретельно дотримуватись заповідей Божих. Такі люди є, але далеко не всі. Таким чином ми являємось Господніми боржниками. Прости нам, Господи.

Але зверніть увагу, що цар захотів звести рахунки із Своїми боржниками. Цар — це Бог, а слуги — це всі ми. І Господь захотів звести рахунки. Це є ознакою того, що проходить якийсь період, і Господь передивляється наше життя. І як там було написано, що були у царя записані всі борги, так і записане наше життя. І ніяк ми не можемо сховатися від Бога, тому що все перед Ним, як на долоні. Господь не карає нас за кожен прогріх тут же, але проходить якийсь період і наші вчинки оцінюються. Якщо подивимось на наше життя, чи на життя тих, з ким ми живемо, то ми по- бачимо, що воно міняється. Якщо людина живе правильно, використовує Богом дані таланти, то Господь таку людину може обдарувати Своїми щедротами, може її благословити на дальше кращим життям. Але коли людина недостойна цього, хоч і щедро обдарована Богом усілякими щедротами, то Господь може забрати навіть те, що дав. Таким чином життя людини змінюється в гіршу сторону. Отже бачимо, що Господь веде контроль за нашим життям.

Повернемось до притчі. Привели до царя слугу, який був винний йому 100000 талантів. Це була величезна сума. Віддати її поганий слуга не зміг би протягом життя. Я хочу звернути вашу увагу на слова, що цар сказав: за його борги заберіть його самого, і жінку і дітей, і те, що він мав. Як же тут можна зрозуміти слова Ісуса Христа? Невже Господь такий немилосердний, що за неправильне життя батька повинні страждати діти і жінка? Але хоч ще в старому заповіті знаходимо слова, що діти відповідають за гріхи своїх батьків, але вже в книзі Пророка Ієзекііля Господь змінює цю частину другої заповіді: “Навіщо ви вживаєте в землі Ізраїлевій це прислів’я, говорячи: “Батьки їли кислий виноград, а в дітей на зубах оскома”? Кажу Я! Говорить Господь Бог, — не будуть уперед говорити прислів’я це в Ізраїлі... Ви говорите: “Чому ж син не несе провини батька свого?” Тому що син живе законно і праведно, усі статути Мої дотримує і виконує їх; він буде живий... Син не понесе провини батька, і батько не понесе провини сина, правда праведного при ньому і залишиться, і беззаконня беззаконного при ньому і залишається (Ієз. 18,2-4, 19-20). Але тут, в цій ситуації, відкривається інша сторона. Всі ми дуже відповідальні одні за одних. Давайте візьмемо приклад. Якщо хворіє батько в сім’ї, чи не страждають дружина і діти, хоча вони не хворіють? Часом вони ще більше страждають, ніж той хворий. Страждають і їхні кошти, або значна їх частина, а часом всі кошти, нерідко в борги люди залазять, витрачаючись на лікування.

Господи, як часто ми байдуже ставимось до свого здоров’я. До Твого безцінного дару. Молоді хлопці, дівчата, жінки і чоловіки цигарками, випивками та іншими отрутами свідомо нищать його, говорячи при цьому, мовляв це мое здоров’я, що хочу, те й роблю. Але від вашого здоров’я значною мірою залежатиме здоров’я ваших дітей, а також батьків і рідних, котрі страждають, коли хтось з рідних хворіє. Прости нам, Господи, нашу безвідповідальність.

В притчі розповідається, що боржник каявся, просився і борг йому було прощено. Тому ті слова стосуються сьогодні нас. Господь не хоче нас карати. Він хоче, щоб ми заслуговували нагород. Ми повинні розуміти, що багато боргів у нас набирається протягом життя. Щоб не стягувати біди на свою голову і на свою родину, потрібно каятись, просити прощення, виправлятись, щоб заслужити Боже благословення, а не прокляття і в тому, і у вічному житті.

Часом ми бачимо: живе людина своїм життям, за своїми власними правилами, ні до кого не прислуховуючись, ні на кого не зважає. Мовляв, моє життя: що хочу, те й роблю. Але наше життя насправді належить Богу і контролюється Ним, хочемо ми цього, чи ні. Господь наділив нас усякими благами, а ми повинні віддати віддачу. Він ні в чому не нуждається, а ми повинні віддати віддачу іншим, бо що зробите для ближнього свого, те для Мене зробите, — говорить Господь. Як би правильно мав вчинити боржник з притчі? Коли йому простили великий борг, то він мав зіб- рати своїх боржників і сказати: радійте разом зі мною, більше ніхто нікому не винен. Цар простив мені, отже і вам. Нашу справу закрито. Бо всі вони користувалися коштами із скарбниці царя. І ми користуємось усім із скарбниці Божої. Ми повинні про це пам’ятати. І завершуючи свою проповідь, хочу звернути увагу на слова Ісуса Христа про прощення гріхів. Той же слуга не простив своєму товаришеві малий борг, і за той борг він дуже поплатився. Подивіться, Господь милосердний, бо Він нам безліч гріхів прощає. Тобто великий борг. А від нас хоче, щоб ми малі борги прощали нашим близьким. Такі Його умови. Знаю, що в багатьох у душі може піднятись такий, можна сказати, протест, який є диявольський насправді. Виникає така думка, що будь-які кошти можна простити і виправдати. Але як виправдати біль образи, зради, наклепи, несправедливого поводження? Виправдати неможливо. Можна тільки простити. Рішуче і назавжди. Забути це, викинути із свого серця як осколок, що ниє і ранить. І жити далі з великою полегкістю. Тим більше, що Господь сказав: не мстіться самі улюблені Я відомщу. Можливо, що десь хтось нас образив. І якщо ми досі вважаємо, що за нами таких гріхів нема, не будьмо самовпевнені. Ми запросто можемо потрапити в якусь ситуацію і самі того не розуміючи, не хотячи, під дією злої сили можемо нанести біль комусь. І будемо проситись: прости, пробач. Як же нам схочеться, щоб простили. І Господь обіцяє, що прощатиме після нашого покаяння, але маємо простити самі. Коли людина нас образила будь-яким чином, то вона згрішила перед нами і перед Богом. Господь і її життя контролює. Простить чи накаже за цей гріх, ми не знає мо. І це, власне, не наша справа. Нам самим потрібно вирватись з гріха. Бо людина, що заподіяла нам шкоду, також Господня дитина. Кожен, хто має дітей,знає, як буває, коли діти сваряться між собою, не роз- мовляють. Як болить батьківське серце! Розумієте, якщо ми не прощаємо цій Божій дитині, нашому братові чи сестрі, то ми являємось ворогами Господніми, ми є слугами диявола. І от до чого я веду. В кінці тої притчі цар сказав: “Віддайте цього раба катам”. Хто ж такий кат, куди може віддати Господь людину? Звичайно, в руки диявола. Ви знаєте, на що здатен диявол? Принизити людину, покалічити, обезчестити, вбити і знищити навіть. Господь може віддати ту людину разом з її сім’єю, з її маєтком, і тоді сатана може робити з ними все, що захоче. Але для чого Господь це попустить? Для того, щоб людина оцінила те, що вона втратила. Щоб схаменулась і навернулась, щоб стала вести праведне життя. І коли знов буде обрахунок, то вона мала б вже за своїми плечима багато доброго і заслужила Господнього благословення.

Господи, Батьку наш предобрий. Прости нас, нечемних Своїх дітей, що ми уникаємо Твого благословен-ня і тікаємо до Твого ворога, наносячи Тобі все нових і нових ран. Господи милосердний, каємось щиро у всіх гріхах своїх. Прийми це покаяння і прости і ті гріхи, які ми давно вчинили і забули про них. Прости нас.

Я часто наводжу приклади з життя біблейського праведника Іова, і сьогодні хочу звернути вашу увагу, що Господь попустив сатані увійти в його життя. Не через гріхи його, а щоб показати сатані і мабуть нам усім, що є насправді праведники і їх не зламати у їх праведності. Що тільки сатана не робив з Іовом! Покалічив його, забрав дітей, славу, маєток. Жах огортає, коли читаєш розповідь в Біблії, яким мукам був відданий Іов. А він все-одно славив Бога. Хоч звичайно і був розчарований, не розуміючи, за що йому таке. І ось до нього приходять його найближчі друзі, щоб його провідати у хворобі, утішити. Та при розмові вони його не втішили, а, навпаки, стали звинувачувати і говорити неправду про його минуле життя. Грубу неправду, незважаючи на те, що добре знали і його життя, і вчинки. І так вийшло, що замість втішання вони нанесли йому ще більшого болю несправедливими словами. Звичайно, Господь це бачив. Коли Іов перейшов ще й через це випробовування, Господь змилувався над Своїм праведником. І наказав його друзям, щоб вони попросили прощення в Іова, і покаялись перед Богом, принісши Іову жертву. Вони так і зробили. Написано, що Іов простив своїх друзів, і після цього Господь його благословив неймовірними щедротами. Але ж Іов міг і не простити. Давайте детальніше розглянемо цю ситуацію. На Іова були накладені надзвичайно важкі випробовування: смерть дітей, втрата всього майна, тяжка хвороба, через яку він навіть не мав права спілкуватись з людьми, і колись багатий авторитетний славний чоловік сидів на гноїщі. І він все витерпів, не нарікаючи на Господа. І тут таке хитре підступне випробовування підсунув сатана. Наче найлегше, найпростіше, однак всі ми знаємо, що завдання це для людей буває дуже важке. Потрібно було простити друзям, які в таку важку хвилину замість того, щоб підтримати його, наносили ще більший біль образами. Але Іов дійсно був праведником і знайшов усобі сили простити їх. І тут же написано: отримав від Господа благословення і став славніший, багатший і дітей мав. Все повернулося ще більше, як було. Але якби цього останнього завдання він не виконав, то до кінця свого життя зостався б у неймовірних муках доживати на гноїщі, незважаючи на те, що стільки вже перестраждав. Тому простити є надзвичайно важливо. Бо прощає той, хто любить. А у Святому письмі написано, що хоч би які заслуги мала людина, хоч би тіло віддала на спалення, але без любові вона ніщо.

Пам’ятаймо, життя проходить під наглядом Господнім. Якщо відбулись якісь зміни в нас у кращу чи в гіршу сторону, то, мабуть, був обрахунок нашого життя. Коли воно змінилось у кращу сторону, то Господь нас благословив. А якщо раптом стало гірше, приступаймо негайно до самоаналізу. Каймось в гріхах, примиряймось з ворогами, стараймось виправити свої недобрі вчинки. Не падаймо духом, докладаймо зусиль напрацюванням добрих справ, щоб Господь за- брав з полону диявола нашу душу і наше життя. Якщо Господь змінив наше життя на краще, стіймо в своїй праведності і намагаймось рухатись далі у добрих справах. Будьмо милосердні і справедливі, тримаймось, щоб не зійти з цього шляху. І Господь надалі буде благословляти нас. Ось така притча була прочитана в сьогоднішній Євангелії. Ми бачимо, що Господь розпоряджається нашим життям і направляє його в кращу чи в гіршу сторону, але, все ж, для нашої користі. Тому просімо в Бога мудрості, щоб нам правильно жити, виконуючи Божі настанови. Щоб було добре нам і тим, хто живе біля нас. Амінь.

http://www.kiev-orthodox.org/site/churchlife/4218/
Дудченко Андрей, прот.

Несколько дней назад я разместил в социальной сети и в своем блоге запись о том, что нигде не проявляется так ярко наше православное поповское фарисейство, как в отношении к мирянам касательно подготовки ко Причастию.

Требовать обязательной исповеди от мирян перед каждым причащением — поповское фарисейство. Священники сами не исповедуются перед каждой литургией, но по мере необходимости или возможности.

Точно так же фарисейство — требовать от мирян дополнительного поста перед Причастием. Ни один священник, требующий от мирян дополнительного поста, сам таким образом не постится. Достаточно поститься в установленные посты — по средам, пятницам, и в многодневные посты, принятые Церковью, и приходить на литургию натощак.

А вот не разрешать мирянам причащаться на каждой литургии — это уже даже не фарисейство, а противление Христу! Кто мы такие, чтобы дерзать становиться преградой между даром Христовым и человеком?

На литургии мы произносим Христовы слова: «Примите, ядите… Пийте от нея вси…» — все, а не «исповедавшиеся, постившиеся, вычитавшие правило…» Страшно, когда священник становится не помощником, а преградой!

В ответ на эту запись один мой читатель отметил, что на самом деле положение еще хуже. Все-таки фарисейством мы называем, как правило, осознанное лицемерие. Ну, или частично осознанное. Здесь же чаще всего мы имеем дело не с лицемерием, но с другой верой. Священники, предписывающие непременно поститься дополнительно три дня, неделю или один день перед Причастием и каждый раз непременно исповедоваться, действительно уверены, что именно так и следует поступать. При этом, снова же, никто из них не применяет этого правила к себе.

Не существует никакой заповеди, канона, нормы устава насчет дополнительного поста и обязательной исповеди перед Причастием. А того, чего не существует, и нарушить нельзя. Но тем не менее большинство священников все же держатся этой отжившей свой век рекомендации синодальной эпохи.

Приходилось неоднократно быть свидетелем такой ситуации: субботний день, закончилась литургия, священник с пономарями и хором идет в трапезную. И здесь предлагают два вида блюд: не-постное — для священника и всех желающих, и постное — для тех, кто желает причаститься завтра, в воскресенье. Но ведь священник тоже будет причащаться в воскресенье, и при этом никому из священников не придет в голову поститься в субботу (если это, разумеется, не во время многодневного поста)! Спрашиваешь такого священника: в ответ — убеждение, что нам — можно, а вот мирянам — нельзя. Однако послушаем лучше святителя Иоанна Златоуста: «Но есть случаи, в которых священник не отличается от подначального, например, когда должно причащаться страшных Таин. Мы все одинаково удостаиваемся их; не так, как в ветхом завете, где иное вкушал священник, иное народ, и где не позволено было народу приобщиться того, чего приобщался священник. Ныне не так; но всем предлагается одно тело и одна чаша» (Беседы на Второе послание к Коринфянам, 18, 3). В вопросе принятия Святых Таин священник не отличается от мирянина, в том числе — и в плане подготовки!

Священник не может служить литургию и не причаститься. Это правило выполняется в 100% случаев. Точно так же священник не может сослужить на литургии и не причаститься. Так же следовало бы всегда причащаться на литургии и всем присутствующим, но не сослужащим клирикам (к сожалению, часто приходится наблюдать, как священник, не служащий в данный день, но требный или исповедующий, не причащается). Это предписывает восьмое Апостольское правило: «Если епископ или пресвитер, или диакон, или кто из священного списка при совершении приношения не причастится — да представит причину, и если она уважительна, да будет извинен. Если же не представит — да будет отлучен от общения церковного, как сделавшийся виною вреда народу, и на совершавшего приношение наведший подозрение, якобы неправильно совершал». То есть если присутствующий на литургии (в правиле не говорится именно о сослужении, поэтому мы можем смело подразумевать всех клириков, находящихся в храме во время литургии) клирик не причастится без уважительной на то причины — да будет отлучен, потому что он стал причиной причинения народу «вреда» — видимо, дурного примера, а также потому, что своим поведением (уклонением от причащения) навел подозрение на предстоятеля, возглавляющего литургическое собрание, в том, что тот неправильно совершает службу. Получается, что если предстоятель совершает литургию неправильно, то клирик имеет полное право не причаститься. Но что значит неправильно? В контексте эпохи, когда были составлены Апостольские правила, вывод возможен только один: если он совершает службу как еретик. Именно в евхаристической молитве — анафоре — выражается суть богословия Церкви. Еретики, искажавшие православное учение о Боге и воплощении Сына Божия, непременно изменяли в соответствии со своим учением и евхаристическую молитву. Вот на такой — и только на такой! — литургии клирики (а также и миряне) имели полное право не причащаться, а может, не только право, но и обязанность. Однако нет ни малейшей причины для клирика уклоняться от причащения на литургии, которая была совершена в соответствии с богословием кафолической Церкви!

Но почему же тогда это стало не только возможно, но и вполне привычно для мирянина? Вопрос, кажется, риторический. В тех же Апостольских правилах говорится: «Всех верных, входящих в церковь, и писания слушающих, но не пребывающих на молитве и святом причащении до конца, как безчиние в церкви производящих, отлучать подобает от общения церковного» (правило 9). Пребывать до конца на святом причащении что значит, как не то, что нужно это причащение принимать, а не только смотреть, как принимают другие? Можно ли насытиться от трапезы, не вкушая ее? Однако по сей день еще многие и многие наши священники убеждены и учат, что частое причащение — не полезно, при этом призывая каждое воскресенье и праздники приходить в храм. Это тяжелое наследие синодальной (дореволюционной) эпохи, когда вполне нормальным считалось причаститься один раз в год… Плоды такого «благочестия» очевидны: 1917-й и последующие годы гонений и почти полного истребления Церкви, что было бы невозможно без поддержки или молчаливого попустительства «народа-богоносца».

Традиция дополнительного поста и обязательной исповеди перед Причастием сложилась как ответ Церкви на упадок подлинного благочестия. Когда миряне — в терминологии церковной «верные», которых апостол Петр в своем послании называет «родом избранным, царственным священством» — перестали подходить к Чаше, то тем самым фактически отдалились, если не отпали от Церкви. И тогда таковым стали рекомендовать непременно подготовиться к воссоединению с Церковью с помощью поста, усиленной молитвы и непременной исповеди. Одна из молитв принятого ныне чина исповеди содержит слова: «Приими и соедини его святей Твоей церкви…» — а присоединить к Церкви можно лишь того, кто в настоящий момент к ней в силу каких-либо причин не присоединен. Крайне странно читать такую молитву над верными, исповедующимися и причащающимися каждое воскресенье, а то и чаще…

Значит ли это, что мы теперь должны проповедовать во всеуслышание с амвонов о том, что можно подходить ко Причастию без поста и исповеди? Нет, не значит, потому что в наших храмах, как правило, очень много «захожан», то есть тех, кто считает себя православным, но не знаком в достаточной мере с Евангелием, давно или никогда не исповедовался, не знает, что такое Причастие. Пускать к Чаше всех без разбору нельзя. Здесь исповедь — как раз отличный способ познакомиться с человеком и что-то ему подсказать, направить, сориентировать. Однако в частных беседах, то ли во время исповеди, то ли в ином формате, можно и нужно разъяснять, что связка исповедь-причастие не является незыблемой и никогда не была такой в истории Церкви, и что достаточно соблюдать установленные Церковью постные дни, чтобы причащаться за каждой литургией.

Теперь затронем некоторые тонкости. Одна моя знакомая написала в ответ: «А я знаю священника, который сам постится перед тем, как совершать литургию. Не строго, но постится. С утра мясо не ест, а вечером вообще в животной пище старается ограничивать себя. Очень его уважаю». Да, такой подход действительно можно и нужно уважать, однако это не отменяет вопроса: зачем? Каковы обоснования такого поведения? Речь идет прежде всего о посте в субботу, который прямо запрещен Апостольскими правилами: «Если кто из клира усмотрен будет постящимся в день Гоподень, или в субботу, кроме одной только (Великой Субботы): да будет извержен. Если же мирянин: да будет отлучен» (правило 64). То есть мы с легкостью отвергаем очень ранний канонический свод ради соблюдения «предания старцев», причем очень недавнего. Да, скажут иные, в Апостольских правилах подразумевался совсем другой пост, не тот, что нынче: полное неядение до захода солнца, а не изменение рациона. Это верно, однако для нас сегодня пост — это именно изменение рациона (воздержание от животной пищи), именно это является постом для сегодняшних православных христиан, и почему-то, невзирая на Апостольское правило, мы считаем уместным и возможным это и в субботу!

Не надо делать культа из еды, и я вовсе не призываю отменить посты. Однако не надо делать культа и из поста. Вообще, по слову апостола Павла, которое мы часто забываем, «пища не приближает нас к Богу». В иных интернет-дискуссиях действительно убеждаешься в правильности тезиса игумена Петра (Мещеринова) о том, что наше практическое православие часто вырождается в «религию еды».

В нынешнем церковном календаре постные дни занимают большую часть года — около 200 дней, в зависимости от продолжительности Петрова поста. Кажется, этого количества вполне или даже более чем достаточно, чтобы не делать из мясной пищи культа. Можно вспомнить, что такой аскет как приснопамятный патриарх Сербский Павел, которого никто не упрекнет в излишних послаблениях, на основании исторических и пастырских соображений считал возможным сократить продолжительность Петрова и Рождественского постов…

Евхаристический пост состоит в полном воздержании от еды и питья с утра до самого Причастия. Однако в случае болезни не запрещается принять перед причащением лекарство, необходимое по жизненным показаниям. В некоторых случаях в роли такого лекарства может выступать еда — как, например, при некоторых формах сахарного диабета. В таком случае можно смело съесть тот минимум, что необходим, и идти на литургию. Это же касается и маленьких детей… А вот с какого времени начинать евхаристический пост? Чаще всего рекомендуют с полуночи. Однако в самой полуночи нет ничего «мистического», и можно сказать, что в определенных случаях (например, позднее возвращение с работы) ничто не препятствует поужинать и после полуночи, чтобы затем наутро причаститься. Это подтверждается и рекомендацией Священного Синода РПЦ от 28.11.1968 года поститься не менее шести часов перед причащением.

А вот что говорит на эту тему архимандрит Ефрем, игумен Ватопедского монастыря на Афоне: «Я знаю, что в России некоторые священники говорят, что перед Причастием надо поститься три дня, а некоторые – пять дней. На самом деле нет никакого обязательного закона, сколько дней поститься перед Святым Причастием. Доказательством этому служит то, что священники не постятся в обязательном порядке, а потом не только причащаются на следующий день, но и служат литургию. Мы ведь соблюдаем посты определенные – четыре поста в году и посты в среду и пятницу, думаю, что этих постов достаточно. Если кто-то хочет поститься перед Причастием даже целую неделю ради аскезы, ради благоговения, пожалуйста, но чтобы это узаконивали духовники – об этом мы нигде и никогда не слышали. Если бы это было обязательным условием для Причастия, во-первых, священники должны были бы поститься всегда. Иногда говорят, что христианам надо только раз в два-три месяца причащаться, – такого закона тоже нет. Когда у христианина нет смертельных грехов, он вправе причащаться значительно чаще».

Суспільство виявляється не може обійтись від "гарячих новин" Черговою новиною є повідомлення про кінець світу. Багато вірять. Скуповлюють продукти, сірники, сіль. мило, свічки. Але якщо це кінець, то для чого робити запаси.

Як легко люди піддаються таким слухам. Але, що цікаво, не спостерігається по церквах збільшення людей, які хотіли б примиритися з Богом. Не дивлячись на те, що у "пророцтвах говориться, що багато народу може в цей час загинути. Якісь подвійні стандарти. Гречки куплю, а от про те, щоб підготуватися до можливої зустрічі з Богом, мало хто замислюється з тих, хто заповнює комори і засіки.

Чи віруєш ти в Бога?
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

Чи віруєш ти у Бога? Якщо б з цим питанням сьогодні звернутись до людей на вулиці, ми б почули багато різних відповідей. Багато б хто твердо відповів: Так вірую. Ще хтось відповів би, що знаю, що щось є над нами. Найшли б ся і такі, хто б твердо сказав: Я невіруючий. І таких людей знайшло б ся немало.

Сучасне суспільство, надто мало уваги приділяє віросповіданню. І хоч в основному всі українці охрещені християни, і своїх дітей стараються похрестити, проте, питання пізнання Бога і Його заповідей, більшість людей майже не цікавлять. А між тим, це найголовніша річ в нашому житті. Нічого немає для людини важливішого, ніж розуміння того, звідки ми взялись, і за якими законами живемо.

Ось недавно, приїздили Наталя і Михайло Котовичі. (я їх свідчення про видіння Божої Матері публікував у книзі «Дарунок небес»). Наталина покійна мама була вчителем фізики. Виросла вона, вивчилась і вчителювала в радянські часи. Будучи досвідченим фізиком, знаючи фізичні закони, була твердо переконаною атеїсткою. Але, пройшов час. Марія Йосипівна вже й зістарілась. Хворіла, тому, мала час роздумувати над творінням світу. Бо через нездужання, не могла займатись домашніми клопотами. І от, ця мудра жінка, зробила найважливіше відкриття в своєму житті. Бо зрозуміла, що світ, в його безкінечному розмаїтті і досконалості, не міг був створений простими випадковостями. Не міг бути створений, а тим більше не може існувати в такому бездоганному порядку, якщо ним ніхто не керуватиме. Вона зрозуміла, що природа, яку часто невіруючі прирівнюють до Бога, це лиш назва того, що створив Бог.

Знаю ще одного вчителя, який працював директором школи. Вийшовши на пенсію, але не будучи ще старим чоловіком, він став роздумувати над Богоіснуванням. І також зробив правильний висновок. Він так тішився, радів своєму відкриттю. Читав Святе письмо, відвідував богослужіння, сповідався, причащався, багато молився і каявся у своїх гріхах, які відкрились йому, коли він пізнав Бога. Через кілька років, він важко захворів і помер. Але він радів з того, що іде до Господа підготовленим. Радів з того, що знає куди іде, і що життя душі із заступленням смерті, не припиняється. А міг би пропустити це найважливіше знання у своєму житті.

На щастя, ці люди встигли вчасно зрозуміти і повірити в Господа. А скільки ж людей, не придають цьому ніякого значення і відходять в інші світи зовсім не підготовленими, можна так сказати, з пустими руками.

Розкажу про один випадок. В одне з наших сусідніх сіл, приїхав новий священик. Звичайно. Він намагався людям пояснити, чому варто шукати Бога, для чого церква в їхньому селі і таке інше. Коли люди з ним розмовляли, то все таки з поваги згідно кивали головами, навіть десь його підтримували. А між собою, перемивали йому кісточки. Мовляв, його діло говорити. Йому мовляв потрібно щоб ми прийшли до церкви і принесли туди свої пожертви і т.ін. Який там Бог? Де Він є? Хай він нам Його покаже.

Пройшов час. В селі сталася трагедія. Розбився на автомобілі молодий хлопець. На похорон, зібралося все невеличке село. Мати голосила: Господи, за що? Нащо Ти забрав у мене сина? Вона додавала навіть образливі слова, посилаючи докори в небеса. Співчуваючи нещасній матері, священик своєю проповіддю, як міг втішав нещасну родину.

А на слідуючий день, випало священикові, проходити біля великої групи людей, які зібралися, щоб зустріти череду з пасовища. Зупинився біля них і розмова непомітно перейшла до теми похорону. Так як подія була ще гаряча і у всіх на устах. І ось. Одна жінка, пропікаючи священика докірливим поглядом, сердито запитує: «ну, чому Господь так жорстоко наказав цю родину? Кому мішав цей хлопчина»? Всі погляди впились на отця Михайла.

А він, спокійно так, не ображаючись, не гніваючись, а з великим здивуванням запитує жінку: О, то ви виявляється вірите в Бога!? Виявляється що крім 4 – 6 моїх парафіянок, в селі ще є віруючі люди? Його питання ошелешило всіх.

То ви віруєте в Бога? – продовжував священик? А де ж ви всі буваєте коли в неділю і в свята проводиться Богослужіння в церкві? На городах, на базарах, по барах. Скажіть мені: хто з вас знає молитву Отче наш? Хто взагалі серед вас молиться? Хто знає заповіді? А це означає, що ви в Бога не віруєте! А якщо не віруєте, то чому питаєте, за що Бог когось наказує? Нащо питати того, кого нема? З цими словами повернувся і пішов у своїх справах, залишивши селян спантеличеними і розгубленими.

Тож до яких людей ми себе віднесемо?

Є люди, які в Бога не вірують категорично. Їх називають атеїстами. Вони кажуть: поки не побачу не повірю. А Христос говорив: Блаженні, що не бачили й увірували! (Іоан. 20.29) Існує така закономірність. Людина каже: не повірю поки не побачу. А Бог говорить: не побачиш, поки не повіриш.

Але, більше того. Коли, на стіні нашої церкви, зобразився образ Божої Матері, серед багатьох знамень, сталось настояще диво. Жінка, яка 5 років не могла ходити, після того, як з молитвою доторкнулась до образу, зцілилась! Це була сенсація! Усі цю жінку знали, як знали і про її хворобу. Чи багато з невіруючих зробили для себе відповідні висновки?

Чи можна так прожити своє життя? Звичайно, можна. Прожити без Бога можна. А от як без Бога помирати людині? Ще якщо померла несподівано. Це одне. А коли людина з тих чи інших причин відчуває наближення смерті. Її душа неспокійна. Дуже неспокійна. Вона не знає що її чекає там, за порогом земного життя.

Мені згадується така притча. Зустрілися атеїст, і віруючий християнин, який йшов до храму на молитву. Атеїст добродушно посміхаючись, говорить віруючому: Друже. Що ти себе мучиш? Молишся, поклони б’єш, постуєш. Краще бери від життя все що можеш! Уяви собі, який ти будеш розчарований, коли після смерті виявиш, що ніякого раю немає, а ти даремно в це вірив!

Усміхнувся християнин і весело відповів: ну, якщо так, то я не відчую розчарування, раз життя після смерті немає. Але, скажи мені, що ти будеш робити, коли побачиш себе в пеклі?

Для атеїстів, це пекло починається вже на землі. Душа тріпоче, підказує, прагне Богоспілкування. Але, людина вперто дотримується своєї переконаності. Така людина, пуста за словами А.П. Чехова, який писав: «Людина повинна вірити, або шукати віри. Інакше це пуста людина:» Ця пустота лякає. Бо вона відчуває таки, що потрібно буде здавати життєвий іспит. А їй немає з чим на цей іспит піти. Тому, я б пропонував таким людям, все таки шукати Бога. Бо кожна розумна людина, якщо поставить собі таку мету, розібратись у причині світобудови, то неодмінно прийде до висновку Богоіснування. В Святому письмі написано: говорить безумний в серці своїм: нема Бога. ( Псалом 14.(13). 1) Тобто, розумна людина, якщо вона буде над цим розмірковувати, то зрозуміє що є Творець, а не все виникло випадково. В українській мові, є слово «божевільний». Коли читаєш в словниках його значення, то находиш безумний. І якщо поступки божевільні, то вони такі, що ніяк не в’яжуться з Божими настановами. Тому наші давні предки людей нерозумних, назвали Божевільними. Тобто вільними від Бога.

Звичайно. Більшість людей, себе до вільних від Бога, не відносить. Вони вірять, що Бог є. Вони це визнають. Хрещені самі і дітей хрестять. Вінчають. Майже всі тепер святять Паску і святкують Різдво. Ще молитву «Отче наш» може хтось і знає. Часом, дуже зрідка, хтось з них зайде в храм, поставити свічку. Але… більше нічого. Люди, які називають себе християнами, ніколи не відкривають Святе письмо, щоб зрозуміти, чому вони так називаються. Про таких людей говорив Христос « мають очі і не бачать, мають вуха і не чують». Адже, у нас, в теперішній час, скрізь; і по телебаченню, і в засобах масової інформації, і в багатьох інших місцях, можна почути про Бога, про віру. Та, багатьом, це не цікаво.

Людина в принципі вірує, але не знає, що з цією вірою робити. Виходить так, що в кожної хрещеної людини, є дорогоцінний скарб. Він виблискує, сяє, Він живий. А людина думає, що це лежать якісь кусочки скла, які милують око і не більше того. Вони заглиблені в свої проблеми. Практикуюче християнське життя як то: щоденні молитви, відвідання Богослужінь, читання Святого письма, пости і таке інше, для них розуміється як додаткові проблеми, за які важко братися. Бо клопотів і так вистачає. Дуже жаль, що такі люди, не знають про те, що тому, хто шукає Царства небесного, все інше додасться. (Мт.6.33) Це написано в Святому письмі і повірте, що так воно і є. Ще ніколи я не чув, щоб хтось пожалівся через те, що не встиг чогось зробити, чи навіть відпочити через те, що потратив свій час на молитву, чи на відвідання богослужіння. Бо молитва, це спілкування з Богом. І ціль молитви, не в тому (як ми часто думаємо) щоб збулись наші побажання, (бо часто ми не знаємо, чи це корисне для нас). Ціль молитви в тому, щоб отримати те, що посилає нам Господь. Він обіцяє, задовольнити наші насущні проблеми, про які Він знає краще нас. Але, не говориться про те, що будуть виконуватися наші дріб’язкові бажання. Часто, вони нам просто не потрібні. Правда, ми про це не догадуємось.

Я хочу сказати, що Бог, це не проблема, а величезна допомога. Рясне благословення. А ми, не знаючи, це упускаємо. І боремось зі своїми проблемами на самоті, в той час, як Господь на кожного чекає, щоб роздати Свою допомогу. Господь нам проблем не створить. Він допоможе їх вирішити. Ось, прочитайте, що написано в 31 псалмі:

«Шукав я був Господа, і Він озвався до мене, і від усіх небезпек мене визволив. Приглядайтесь до Нього й засяєте, і не посоромляться ваші обличчя! Ось, убогий взивав, і Господь його вислухав, і від усіх його бід його визволив. Ангел Господній табором стає кругом тих, хто боїться Його, і визволяє їх. Скуштуйте й побачте, який добрий Господь, блаженна людина, що надію на Нього кладе! Бійтеся Господа, всі святі Його, бо ті, що бояться Його, недостатку не мають! Левчуки бідні й голодні, а ті, хто пошукує Господа, недостатку не чують в усьому добрі». (Пс 33:5-11) Іншими словами можна сказати так: бійся Бога. І тоді, тобі, більше нічого боятися. Бо «Очі Господні на праведних, уші ж Його на їхній зойк, Господнє лице на злочинців, щоб винищити їхню пам'ять з землі. Коли праведні кличуть, то їх чує Господь, і з усіх утисків їхніх визволяє їх.

Господь зламаносердим близький, і впокорених духом спасає. Багато лихого для праведного, та його визволяє Господь з них усіх: Він пильнує всі кості його, із них жодна не зламається! Зло безбожному смерть заподіє, і винними будуть усі, хто ненавидить праведного. Господь визволить душу рабів Своїх, і винні не будуть усі, хто вдається до Нього! (Пс 33:16-23)

Іншими словами можна сказати так: бійся Бога. І тоді, тобі, більше нічого боятися. Як це зрозуміти? Як можна цьому повірити? В Святому письмі, в Діяннях апостольських, описується про те, як Апостол Петро був у в’язниці. «А Цар Ірод тоді підніс руки, щоб декого з Церкви гнобити. І мечем він стяв Якова, брата Іванового.

А убачивши, що подобалося це юдеям, він задумав схопити й Петра. Були ж дні Опрісноків. І, схопивши його, посадив до в'язниці, і передав чотирьом чвіркам вояків, щоб його стерегли, бажаючи вивести людям його по Пасці. Отож, у в'язниці Петра стерегли, а Церква ревно молилася Богові за нього.

А як Ірод хотів його вивести, Петро спав тієї ночі між двома вояками, закутий у два ланцюги, і сторожа пильнувала в'язницю при дверях. І ось Ангел Господній з'явився, і в в'язниці засяяло світло. І, доторкнувшись до боку Петрового, він збудив його, кажучи: Мерщій вставай! І ланцюги йому з рук поспадали.

А Ангел до нього промовив: Підпережися, і взуй сандалі свої. І він так учинив. І каже йому: Зодягнися в плаща свого, та й за мною йди. І, вийшовши, він ішов услід за ним, і не знав, чи то правда, що робилось від Ангола, бо думав, що видіння він бачить. Як сторожу минули вони першу й другу, то прийшли до залізної брами, що до міста веде, і вона відчинилась сама їм. І, вийшовши, пройшли одну вулицю, і відступив Ангел зараз від нього.

Сказав же Петро, опритомнівши: Тепер знаю правдиво, що Господь послав Свого Ангола, і видер мене із рук Іродових та від усього чекання народу юдейського. (Дії 12:1-17)

Ось така історія. Але вчитайтесь в цю розповідь. Написано, коли Ірод стяв Якова, то хотів і Петра публічно знищити. І дивіться; А як Ірод хотів його вивести, Петро спав тієї ночі! Тільки уявити! Ніч перед стратою, Петро спить! Це ж які нерви треба мати! Але правильно буде сказати яку віру треба мати! Але, це не була віра в спасіння. Така віра, нехай буде так, як я хочу, це неправильна віра. Правильна віра тоді, коли людина цілком довіряє Богу, будь-яку ситуацію в своєму житті. Петро був спокійний. Він знав, що після смерті, він перебуватиме з Богом. Тому, не боявся.

Віра і страх разом не живуть. Страх, це найсильніша зброя диявола, якою він постійно тримає нас в напрузі. Ми боїмося за все на світі. Але жива, тверда віра в те, що Бог завжди поруч, перемагає страх! Уявіть собі, як би дитина з якоїсь причини зосталась в лісі, сама, вночі. Які б жахи її огортали! Вона лякалась би навіть шелесту листя. А коли до неї підійшов батько, все! Всі страхи зникли в одну мить! Зі мною Батько! Ось так і людина. Коли вона знаходить розуміння Божої присутності, кола вона вірить кожному слову, що зоставив нам Христос (це Святе Євангеліє, що є частиною Біблії), вона позбувається страху. Вона довіряє Своєму Спасителю!

Потрібно зрозуміти і повірити в те, що Бог, не нашого шукає. Він шукає нас. Щоб благословити і підтримати. Це не означає, що все буде виконуватись як чарівною паличкою, але. Якщо ми натягуватимемо паруси, Господь дасть нам попутній вітер. Творець знає нашу природу. І Він говорить: що «не з хліба одного людина черпатиме сили. А з кожного слова, що сходить з уст Божих». (Лк 4:4)

Отож, я закликаю всіх, шукати Господа. Самим буде важко, бо будуть ставитись всілякі, сатанинські перешкоди. Але, просімо Господа, щоб вказав нам дорогу до Себе. І якщо траплятимуться на цій дорозі важкі переходи, Він подасть нам руку, щоб полегшити наш шлях.

Кожен, хто має тверду віру і практикує християнське життя, може підтвердити мої слова. Хай благословить вас Господь!



Нижче додаю кілька притч, які допоможуть у пошуку Господа.





Урок атеїзму в школі, вчителька говорить дітям: «Діти, кричите в небо - бога немає!» Раптом помічає, що один хлопчик стоїть мовчки. Вона його запитує: «Чому ти мовчиш?» А він їй і відповідає: «Якщо там нікого не немає, то навіщо кричати? А якщо там хтось є, то навіщо псувати стосунки?»

Одного дня лектор-атеїст запитав простого колгоспника, чи вірить він в Бога. Той відповів ствердно. Лектор знову запитав його: - А як ти можеш вірити, якщо ти Його не бачив? - Так, не бачив, – відповів колгоспник, – але я ніколи не бачив і японця. Проте я знаю, що японці існують, тому що наша армія билася проти них в останню війну. Бог теж існує, бо інакше, навіщо б ви боролися проти Нього все життя.



Випадок в раю: – Господи, до Вас атеїсти. – Передайте їм, що мене немає.

Прийшов одного дня атеїст до мудреця і почав говорити йому, що не вірить в Бога. Він просто не міг повірити в якогось «Творця», що сотворив Всесвіт. Пару днів опісля, мудрець навідався до атеїста з відповідним візитом. І приніс з собою прекрасну картину. Атеїст був здивований. Він ще не бачив досконалішого полотна! - Який прекрасний живопис. Скажіть, хто це написав? Хто автор? - Як хто? Ніхто. Лежало собі чисте полотно, а над ним полиця з красками. Вони випадково перекинулися, розлилися –і ось вам результат. - Навіщо ж так жартувати? – засміявся атеїст. – Адже це неможливо: прекрасна робота, точні лінії, мазок і поєднання відтінків. За всією цією пишністю відчувається і глибина задуму. Без автора в такій справі не обійтися! Тоді мудрець посміхнувся і сказав: - Ви не в змозі повірити, що ця невелика картина виникла випадково, без попереднього задуму творця. І хочете, щоб я повірив, що наш прекрасний світ – з лісами і горами, океанами і долинами, із зміною пір року, чарівними заходами і тихими місячними ночами – виник по волі сліпого випадку, без задуму Творця?



Візьміть 45 літрів води, 10 кг вуглецю (грифелів олівців), 7 кг кальцію, по 3 кг натрію і хлору, пару кілограмів калію і заліза. Ну і ще чогось по дрібницях.. У ВАС ТЕПЕР Є ВСІ СКЛАДОВІ, ЩОБ ЗРОБИТИ ЛЮДИНУ!



Коли учений після смерті з'явився перед Богом, Той йому сказав: - Ну, чого ви там, на Землі добилися? - О, Боже, Ти вже нам не потрібний. Ми можемо самі створювати життя. Це дуже просто. Беремо звичайну грязь. - Почекай-почекай. Це Моя грязь. Спершу створіть свою.



Якщо Бога нема, а я в Нього вірю, я не втрачаю нічого. Але, якщо Господь є, а я в Нього не вірю, я втрачаю все. (Паскаль)



У животі вагітної жінки, розмовляють двоє немовлят. Один з них – віруючий, інший – невіруюче немовля: невіруючий питає брата:

— Ти віриш в життя після пологів? Віруюче немовля:

— Так, звичайно. Всім зрозуміло, що життя після пологів існує. Ми тут для того, щоб стати достатньо сильними і готовими до того, що нас чекає потім.

— Невіруюче немовля: Це дурість! Жодному життю після пологів бути не може! Ти можеш собі уявити, як таке життя могло б виглядати? Віруюче немовля:

— Я не знаю всі деталі, але я вірю, що там буде більше світла, і що ми, можливо, будемо самі ходити і їсти своїм ротом. Невіруюче немовля:

— Яка нісенітниця! Неможливе ж самим ходити і їсти ротом! Це взагалі смішно! У нас є пуповина, яка нас живить. Знаєш, я хочу сказати тобі: неможливо, щоб існувало життя після пологів, тому що наше життя – пуповина – і так вже дуже коротка. Віруюче немовля:

— Я упевнений, що це можливо. Все буде просто трохи по-іншому. Невіруюче немовля:

— Але ж звідти ще ніхто ніколи не вертався! Життя просто закінчується пологами. І взагалі, життя – це одне велике страждання в темноті. Віруюче немовля:

— Я точно не знаю, як буде виглядати потім наше життя після пологів, але у будь-якому випадку, ми побачимо маму, і вона поклопочеться про нас. Невіруюче немовля:

— Маму? Ти віриш в маму? І де ж вона знаходиться? Віруюче немовля:

— Вона скрізь довкола нас, ми в ній перебуваємо і завдяки ній рухаємося і живемо, без неї ми просто не можемо існувати. Невіруюче немовля:

— Повна нісенітниця! Я не бачив жодної мами, і тому очевидно, що її просто немає. Віруюче немовля:

— Не можу з тобою погодитися. Адже інколи, коли все довкола затихає, можна почути, як вона співає, і відчути, як вона гладить наш живіт. Я твердо вірю, що наше справжнє життя почнеться лише після пологів. А ти?

о. Леонід Лотоцький

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Свято Архистратига Божого Михайла і всіх безтілесних сил особливе і відрізняється від інших. Давайте замислимось чому? Якщо святкуємо дванадесяті свята які пов’язані з життям Ісуса Христа чи Божої Матері, з народженням, хрещенням. То ці події відбувалися на землі 2000 років тому назад і мали місце в своєму часовому просторі. Відбувались в Ізраїлі, в Єрусалимі. Є свята апостолів, мучеників, преподобно мучеників, святителів, праведних людей. То цими святами ми вшановуємо їхній подвиг за християнську віру. Таким чином усі ті свята відображають події, які мали місце на цій землі. А коли ми святкуємо сьогодні свято ангелів, то давайте подумаємо чому в 4 столітті церква започаткувала ці свята? Хоча ми ангелів не бачимо своїми тілесними очима. Але ми віримо в їх присутність, бо про те описує Святе письмо. Так само як ми не бачимо святих. Але знаємо їх історії, що вони жили на цій землі. Ангели є духи безплотні. Бачимо також і те, що ангели були створені ще до створення людей. Але тепер служать людям. Господь наче це запланував що створить ангелів і вони будуть служити людині. Ми чуємо як апостол Павло говорить: Господи, Ти славою і честю вінчав єси нас. І що людина мало менша від ангелів. Коли приходить свято Михайла, ми ідемо до церкви і молимось щоб Господь посилав нам Ангелів на допомогу в боротьбі з гріхами і життєвими негараздами. Коли Іван Богослов був на засланні на острові Патмос, то йому явився ангел. Іван з несподіванки впав перед ним на коліна і поклонився йому. А ангел сказав: піднімись і не вклоняйся мені як Богу. Бо я також Боже творіння як і ти. Ти не повинен мені кланятись. Ангели допомагають людям спастись. Якщо в нас сьогодні є це свято, то також воно має місце. Маємо замислитись що ангели це не видумки людей. Про них розповідає Біблія, що вони служили і служать людям до цього часу. Я сьогодні хочу зупинитись на біблійній розповіді 4 книги царств, як жителі міста Самарії попали в осаду. Були тільки одні ворота в місто і сирійський цар взяв міських жителів в облогу щоб народ там вимер, а вони захопили місто. Не війною, не полоном, а облогою. У самарійців закінчилась їжа і вода і вони стали помирати. Їм було дуже важко. Не було ніякого виходу. Разом з ними був чоловік Єлисей. Господь явився Єлисею і сказав що за 24 години ситуація докорінно зміниться. Цей думав: як це може статися коли така безвихідь. В той час біля брами знаходилось четверо прокажених. Це були люди які віддалялись через хворобу від суспільства і очікували смерті. Вони вирішили вийти за ворота можливо знайти якихось харчів, а можливо якогось помилування. І побачили таку дивину, що ніяких воїнів не було. А були палатки, одяг і саме головне великі запаси їжі, осли, коні. А сталось так, що по молитвах обложених, Господь послав ангелів і вони явились сирійцям і дуже їх налякали. Воїни побачили велику кількість колісниць що мчали і подумали що це ізраїльський цар прислав сирійцям допомогу. В страсі повтікали і все залишили. Прокажені ж повернулись і розповіли про чудо городянам. І місто таким чином спаслося. Таке чудо Господь створив з допомогою ангелів. Ця історія повчальна по сьогоднішній день. Буває людина перебуває в глибокій депресії довгий час і вже не чекає ніякого вирішення. Вона готова навіть померти. Думає, що нема звідки чекати допомоги. Чи хтось з рідних хворіє. Також опускають руки як то кажуть сіли і чекають смерті. Але треба боротись. Бо часом ми схожі на маленьких дітей які бувають вріжуть палець і просять добре замотати щоб крові не видно було. Дитина носиться з тим пальчиком і хто прийде діти всім показують: в мене тут вавка. І більше нічого не можуть зробити. Так і ми буває як станеться щось то ми про це розповідаємо всім і кожному, а Богу забуваємо молитись. Разом з тим потрібно вживати усіх засобів щоб змінити ситуацію. Є така притча як дві жабки попали в молоко і не могли вибратись з банок. Одна жабка сиділа нерухомо і втопилась. А інша постійно била ніжками і з молока збилася грудочка масла. І вона з тієї грудочки підстрибнула і спаслася. Отак і ми молімось, взиваймо до Бога і Він пришле нам своїх ангелів на допомогу і спасе нас. І з хвороби врятує, і від неприємностей, і з злиднів, і з усякої біди. Амінь. о. Леонід Лотоцький. З книги "Дарунок небес"

Неділя Торжества Православ'я

Торжество православ’я святкується в першу неділю Великого посту. Так було встановлено в Греції в 9 ст., в пам'ять про вирішальну перемогу над ворогами православ'я - іконоборцями. Вчення про вшанування ікон засноване на Святому писанні і затверджене звичаями перших християн, до 8 ст. зоставалось незмінним. Але в Греції з'явилась єресь іконоборців, яка розповсюдилась і на інші країни і згодом переросла в справжню іконоборчу колотнечу.

Шанувати чи не шанувати Святі образи – про це дискутували і в храмах, і в палацах вельмож, і на базарах, – здавалося, нема для хрещеного люду всіх класів, і всякого рівня освіченості важливішого питання. Читать далее...

ПРОЩЕНА НЕДІЛЯ В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Сьогоднішню неділю у богослужбовій практиці, називають Прощеною. У Євангелії, Ісус звертається до нас такими словами: «… як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших… як постите, не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони… не складайте скарбів собі на землі… складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить… бо де буде скарб твій, - там буде й серце твоє…» Ось, завтра починається великий піст. Кожен, проведе його по своєму.

Читать далее...

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.

Притча про блудного сина. Така проста і така знайома. І з таким гарним кінцем. Син, повернувся до свого батька. Так сталось, що вони посварились. Але син одумався, покаявся і повернувся. Був з любов'ю прийнятий своїм батьком.

Приходить час посту і ми повинні згадати, що ми, є діти Отця Небесного. Ми повинні подумати про те, що ми також, знаходимось не в найкращих відносинах з Богом. І потрібно, через покаяння, повертатись до Отця, з гріховних мандрів.

Усі хто народився, мають батьків. А всі разом, ми діти Божі. І Господь піклується про нас. Тому, в своєму житті, ми повинні знати, що не тільки ми повинні шанувати своїх батьків, але й повинні шанувати Бога. Нашого спільного Батька. До Нього зводити свої очі. До Нього кріпитись всім серцем. Але як часто, ми буваємо неслухняними, подібно до блудного сина. Немає жодної людини без гріха.

Але я хочу сьогодні звернути вашу увагу, на той момент, що кожен з нас мабуть бував у стані, у якому був той блудний син. Це стан гріховності. Але хочу вам сказати, що гріховність може бути одна, але суд за неї може бути кожного разу інший. Ви зараз зрозумієте, до чого я веду.

Ось, буває людина щось вкрала. Світський суд, засудить її наприклад до трьох років ув’язнення. Але, давайте подивимось на Божий суд. Чи буде він такий як світський? Абсолютно ні. В громадянському суспільстві, можна почути такі слова: закон для всіх один. І хоч при всякому суді є і захист, але жодний світський суд, не зрівняється по справедливості з Божим судом. Бо Господь Серцевідець і знає не тільки зовнішній факт гріха. А й те, чому так сталось, що людина згрішила.

Кожна людина, народившись, виховується в різних і буває в прямо протилежних умовах. І повірте, дуже малий процент дітей, виховується духовно. Тому, за один і той самий гріх, одну людину Господь може покарати сильно, а іншу, може покарати менше. Читать далее...

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа.

В сьогоднішній Євангельській проповіді ми слухали про те, як Христос розповідав, що прийшли двоє людей молитись до храму Божого. Спаситель звернув увагу на той момент, що не завжди люди, які приходять в храм молитися, виходять звідти оправдані. Ця розповідь актуальна по сьогоднішній день, для нас усіх. Бо не кожен з нас може твердо сказати, що його молитва в храмі щира і гаряча.

Розповідається, як стояли в храмі: митар (той що збирав податки). Зазвичай такі люди обманювали своїх ближніх. І їх справедливо вважали грішниками. Поруч стояв фарисей. Фарисеями, називались вчителі закону Божого. І звичайно і люди їх, і вони самі, рахували себе праведними. І ось, цей фарисей молився так: дякую Тобі Боже, що я не такий, як ось цей, грішний митар. Я виконую Твої заповіді, справно плачу десятину і перераховував ще свої «досягнення». З однієї сторони, фарисей говорив правду. Але Христос говорить, що фарисей вийшов з храму засуджений.

Може виникнути запитання: то як же нам поступати? Чи до храму не ходити? Чи ми не маємо права бути задоволеними від своїх успіхів у вірі? Про що врешті думати нам, слухаючи цю розповідь? Читать далее...

В Євангелії розповідається про те, як до Ісуса Христа, підійшов римський сотник. Попросив зцілити його слугу, який захворів. Коли Вчитель зібрався іти до його дому, сотник запротестував: «Ні Господи. Скажи тільки слово і слуга мій буде здоровий. Адже і я маю владу, і коли наказую, підвладні підкоряються мені». Ісус був приємно здивований. Бо навіть серед ізраїльтян Він не зустрічав такої віри. Зазвичай до нього приходили хворі, або їх приносили, чи просили прийти до дому. А ось цей римлянин, настільки вірив у силу Ісуса Христа, що просив сказати Його тільки слово. І що ж ? Сотник одержав те, що просив, по вірі своїй. Ісус сказав йому: «Іди до дому, слуга твій здоровий». Так і сталося.

Проте у Себе, на батьківщині, серед людей з якими Спаситель провів Своє дитинство, Він не міг творити багатьох чудес. Через їхнє невірство. Бо невірство і сумнів, головна перешкода перед Божою допомогою. Читать далее...

 

БУДЬМО ВДЯЧНІ ГОСПОДУ

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа.

 

Кожного ранку, виходячи зі своєї домівки, ми зустрічаємось чи то із своїми сусідами, чи з перехожими і, звичайно, вітаємось. Тому, що це для  нас звично.  Якщо ми не привітаємось, то це ознака нашої неповаги до людини, яку зустріли. Тому, коли  вітаємось, ми виявляємо повагу один до одного. І так, як ми звикли вітатись, так маємо звикнути дякувати Богові. За все. За маленькі удачі і за великі, за кожен прожитий день чи рік потрібно дякувати. Бо наше життя, природні багатства, ніч і день, сонце і місяць, все від Бога. Один святий сказав, що мерзенна перед Господом є людина, яка не хоче дякувати Богові. Вона не визнає, що всі блага надані Господом, і тому належить до такої неприємної категорії. З сьогоднішньої Євангелії ми чули про те, як десять прокажених прийшли до Ісуса Христа просити, щоб Господь зцілив їх. Він виконав їх прохання і  наказав показатися священикам. Вони пішли. І лиш один з десяти повернувся. Він був навіть не єврейського роду, а самарянин. Лише він приніс подяку Богові. Так продовжується досі. І тепер, можливо, тільки десята частина людей дякує Богові. А всі інші не приносять такої дяки. Як дві тисячі років тому було, так серед людей відбувається і досі.

Дуже приємно, коли людина дякує Богові. В цьому виявляється її загальна культура. Бо коли вона дякує Господу, то, звичайно, не забуде подякувати і ближнім своїм. Кожен із нас, зробивши щось добре для когось, хоче почути слова подяки. Це показує культуру і вихованість людини. І дуже добре, якщо діти з маленького віку вчаться дякувати. Але кожен з нас знає, що є чимало людей, які за  вчинене їм велике чи маленьке добро навіть не подумають подякувати.  Звичайно, дуже неприємно  буває і  наступного разу не хочеться щось робити для цієї людини.

Тому будемо вдячними. Хто читає книгу із Святого письма Псалтир, то знає, скільки псалмів у цій книзі саме подячних, хвалебних. Бо слава і подяка Богові має велику силу. Є навіть таке твердження, що одне славослів’я сильніше за тисячу прохальних молитов. Диявол не виносить цього і тікає далеко від такої людини, і не може шкодити її справам. Тому будьмо люблячими і вдячними і до Бога, і до ближніх. Як ми маємо дякувати, можу навіть приклад навести. Недалеко від нас є селище Гайворон Кіровоградської області. Там довго служив священик нині уже покійний. Він був  старенький уже ієромонах і мав звичку за все дякувати. Постійно повторяв: «Спаси Господи». Навіть і за погані вчинки, навіть якщо за руку вітався, повторяв: «Спаси Господи». Розповідали про нього, що він мав старенького автомобіля «Запорожця» і кудись їхав. Його зупинили на посту ДАІ. Ну і, звичайно, перше питання: чи вживав алкоголь. А він такий простий, смиренний, каже: так, випив трошки вина. Бо зазвичай після служби завжди в чаші зостається причастя, і воно не може залишитися, а завжди священик повинен його вжити. І він по доброті і простоті своїй признається, що так, випив вина. Молодий інспектор, який не знав його, відразу оформив протокол і забрав посвідчення водія. Священик і не перечив. Віддає права і  каже звичне “Спаси Господи”. Коли молодий даїшник приїхав на дільницю, то розповів  начальнику, що перший раз почув подяку, коли забирав права. Начальник каже: «Ану покажи, у кого ти їх забрав?». І коли зрозумів, чиї документи, то звелів негайно їх повернути ще й вибачення попросити. Це ж наш священик. Він такий порядний і смиренний, що, мабуть, у області такого нема, напучував начальник молодого підлеглого. Ось що робить подяка. В якійсь мірі вона виховує людей. Коли ми вдячні, то й інші люди вчаться біля нас бути вдячними. І хоч ми бачимо, що багато є людей невдячних, але Бог милосердний. В Євангелії написано, що сонце сходить над злими і над праведними. І світить і на тих, що дякують, і на  тих, що не дякують. Посилає дощ на тих, і на тих. Тому що Господь милосердний. Ісус Христос навчає: «Будьте милосердні, як і Отець наш Небесний милосердний є». А якщо трапляються нам люди невдячні, то будьмо милостивими до них. Злобою злобу ніколи не переможеш, а добром людину можна виховати і вона стане кращою.

Ще був такий випадок, коли один чоловік вбив іншого. Після цього підкупив свідка і звалив усю вину на свого неприятеля. Той невинно потрапив до в’язниці. За зразкову поведінку відсидів 4 роки замість семи. Повернувся в село, зустрічався з неправдивим свідком. Разом на роботу ходили. Звичайно, тому свідку було дуже не затишно. Врешті не витримав і сказав: «Чому ти на мене не кричиш? Чому ти мене не поб'єш? Адже ти дарма через мене відсидів». А той відповідає: «Знаєш, я тобі мститися не буду, бо помста Богу належить. А я, перебуваючи в тюрмі, пізнав Господа. Мені до рук потрапила  Біблія, яку я весь час вивчав. Так що я тобі навіть вдячний, бо став на правильний шлях. Крім того, я здобув кілька професій, яких раніше в колгоспі не мав, а тепер я вмію і те, і інше. А ти, звичайно, маєш чекати кари від Господа. Не я тебе буду карати, а Господь тебе покарає обов’язково». І що ви думаєте, той неправдивий свідок не витримав і наклав на себе руки. Скривджений ним не картав його, не сварив, а за все дякував Богові і кару доручив Господу. Тому і нам так треба поступати, тому що зло не перемагається злом, а тільки добром. І тому я хотів би сказати, що подяка повинна литися з наших уст, в першу чергу, Богові. За все. Хто б нам що не поміг, спершу треба подякувати Богу, а потім цій людині. Якщо ми будемо дякувати за все Богові, то ніколи не помилимось, бо дійсно все нам Господь дає. Все через Нього. І не потрібно цього відкладати. Недавно мене запросили в лікарню в реанімаційний відділ посповідати хвору жінку. І ось коли я посповідав ту, що мене запросила, то несподівано до мене звернулась її сусідка по палаті і сказала, що життя так склалося, що вона ще ніколи не сповідалася і в церкві була може два рази. Сама вона жила в Одесі, а це якось доля занесла до нашого Кривоозерського району, де вона жила без рідні, без дітей. Сусіди за нею приглядали і до лікарні її відправили. Але вона розповідала, що насправді дуже вдячна Богу. І раптом зрозуміла, що вона якось упустила це і ніколи Йому не дякувала. Я звичайно заспокоїв її, бо дуже добре, що жінка зрозуміла це ще за життя і виправила свою помилку. Адже розбійник на хресті покаявся і був прощений. Так і вона мудро поступила. Через день та жіночка померла, а мені було радісно на душі за неї, що вона не упустила шансу і виправилась перед Богом. Не упускаймо і ми свого шансу. Будьмо вдячні. Славмо Бога і хай Він зішле на нас Своє благословення. Амінь.

о. Леонід Лотоцький.

З книги Життєва стежина.

Заповідь четверта. Сьомий день Господу Богу твоєму. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа Сьогоднішнє Євангеліє, завершується словами Ісуса Христа: «Я при-йшов не кликати праведників, а грішників до покаяння». () Ісус вчора, сьогодні, й назавжди той самий. І якщо ми чуємо Його слова, які звертаються до нас, то ми, повинні звертати на них увагу: «Я прийшов не кликати праведників, а грішників на покаяння». Чи думаємо ми про те, що ці слова звернені до нас особисто? Чи частіше ми думаємо про те, що якраз ми, належимо до числа праведників? І коли ми чуємо про те, що багато людей поспішає до сповіді, щоб розкаятись, то нам не особливо хочеться копирсатися в своєму житті, згадувати про погане. Самого себе судити нелегко. Але, кожному з нас, це потрібно робити, щоб наша душа стала чистою. Бо вряд чи хто зможе вважати себе кришталево чистим перед Богом. Щоб це зрозуміти, варто звернутись до 10 заповідей, які нам дав Господь. () На жаль, я не впевнений, що сьогодні кожний, хто називає себе християнином, ці заповіді знає. Між тим, вони мають пам’ятатися нами, так як і молитва «Отче наш!» як 2+2. Хоча, якщо спитати будь кого, навіть школяра, то на запитання які є заповіді, багато хто не замислюючись скаже: не вбий, не вкради… Так, це є заповіді Божі. Але є й інші. Не менш важливі. Я сьогодні хочу звернути увагу на четверту заповідь: «Шість днів працюй всі діла твої, а сьомий віддай Господу Богу Твоєму». Хочу звернути особливу увагу тому, що переважна більшість людей, взагалі не вважає за потрібне, цю заповідь виконувати. І навіть з тих християн, які приходять до сповіді, мало хто кається через те, що в недільний день не буває на службі Божій. Раз людина в цьому не кається, значить і виправлятися не збирається. Тобто, приходять до сповіді, очистити душу лиш частково. Скажіть, якщо ми вирішили навести порядок в кімнаті. Частину прибрали, частину оставили. Мабуть нам і в голову таке не спаде. Бо як це буде виглядати?

Читать далее...

СТРАСНА СЕДМИЦЯ

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа

 

Закінчується Великий піст. Ця седмиця називається Страсна. В ці дні згадуються страждання Ісуса Христа. Перед нами ще постають картини останніх хвилини життя нашого Спасителя. Найбільш вражаючими в цих муках є слова Спасителя: «Боже мій! Боже мій! Для чого Ти Мене покинув?» — які розкривають таємний зміст Хресних страждань. Ми кожного разу звертаємо увагу на те, як мучили Спасителя, чинили над Ним наругу. Так, страшні це були муки. Але зовнішньо вони виглядять так, ніби це все кожний може перетерпіти. Хіба не страждали так інші? У світовій історії ще не такі звірства і знущання придумували над людьми. І ось тут у нас може виникати запитання – а чи може кожна людина страждати подібно до Христа? Ні! Не може. Вона не здатна у великій Божественній любові страждати за провини всього людства. ТомуГолгофська Жертва є Великою і Божественною.

Господи, як мало ми замислюєемось над тим, чим же насправді стала для нас Твоя жертва.

Читать далее...

ПРО ПІСТ

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа.

Незабаром закінчується  Великий піст, який триватиме до Великодня. І хоч ми багато з вами про піст знаємо, однак я знову хочу сьогодні говорити про цей чудовий метод виправляти і удосконалювати своє життя.  Якщо ви звертали увагу то помітили, що піст присутній у всіх релігіях. І в ісламі, і в буддизмі, і звичайно в християнстві.

Навіщо ж нам піст і чому він такий важливий? Давайте розберемо життєву ситуацію. Ось в силу тієї чи іншої причини ми буває порушуємо той чи інший державний закон. Чи то правила дорожнього руху порушили, чи якісь інші адміністративні речі. Бувають і більш страшні порушення які вже називаються злочинами і за які людину садять до в’язниці. І якщо за дрібні порушення ми можемо відбутися штрафом, то за злочин злочинець лишається волі, доброї їжі. Він обмежується в просторі, не може піти в гості до когось, не може дивитись улюблених телепередач і т.д. і т.п.

Але є закони які ми часто порушуємо в своєму житті, але законами державними це не карається. І таких речей є дуже багато. Це і аборти, і тілесні ушкодження в сім'ях. Це наклепи, образи, злість, гнів, свідоме нищення свого здоров'я  і т. інше. За них з нас не вимагають сплачувати штрафи, але це порушення Божих заповідей. За які ми також понесемо ті чи інші покарання.

І ось давайте проаналізуємо. Якщо хтось порушив закон і наніс шкоду якісь людині, вона подає заяву в правоохоронні органи щоб наказали порушника. Але та ситуація може розвинутись і по іншому. Наприклад хтось побив когось, а потім схаменувся. Підійшов, щиро попросив вибачення, відшкодував свою провину. Тоді ображена людина може забрати свою заяву і все скінчиться тихо мирно. Якщо ж людина вперто не захоче визнати своєї вини, її може засудити суд і навіть позбавити волі.

Ось для чого нам піст. Щоб ми визнали свої гріхи перед Богом. Бо коли ми ближнього образили, то навіть якщо від нього не лягла заява про наше звинувачення, то кожна проллята сльоза збираючись в хмари над нашими головами взиває до Бога.

Усі ми знаємо, якщо людина вчинила злочин але прийшла і щиросердно розкаялась, її засудять, але на менший термін. А можуть і виправдати. Тому піст для того, щоб ми засуджували самих себе, виправлялись і свідомо обмежуючи себе і в їжі, і в питті, і в перегляданні  серіалів де стільки розпусти. Щоб ми обмежували себе в задоволеннях, а більше часу приділяли молитві, читанні Святого письма, примиренню і виправленню. Тоді отримаємо від Бога прощення і з великим піднесенням урочисто зустрінемо паску. Як хтось вийде з тюрми як радіє, так і ми перенісши спокуту радісно зустрінемо свято. Попрацюймо над собою і матимемо дуже хороші результати.

Поговоримо про те, що ми складаємось з Духа душі і тіла. Дух як батько, душа як мати і тіло як дитя. Якщо дитя буде командувати батьком і матір'ю то вийде хаос. Якщо дитя балувати, то виросте нехороша людина. Тому дух має панувати над тілом і душа. А не виконувати всі його забаганки як то; всіляка їжа, лінь, пияцтво, одежі надміру і т.ін. Потрібно його виховувати.  І дозволяти всього в міру.

Ще є така традиція серед людей постити за себе і за своїх дітей. Мовляв їм ніколи і т.ін. Іов також постив і жертви приносив за дітей але самих їх не вчив. Діти жили у гріху не навчені батьками і всі загинули. Тому дітей змалку потрібно привчати до посту, щоб вони вчились у чомусь собі відказувати вчились володіти собою. Амінь.

О. Леонід Лотоцький