Просто щаслива…. Просто… Щаслива….

Щастя таке просте….і воно живе всередині…

Я його ледь-ледь стримую, щоб не порозліталося зірочками з-під вій….

Все стає на свої місця…. Правильно так треба…. Не треба емоцій….

Достатньо  посмішки.... :)

Настрій впевнено з позначки 0 піднімається до позначки 80….А там вже і до 100 недалеко….

Є ті, хто здатен підняти настрій….

Безмежно вдячна Машуні, що витягнула сьогодні мене на чатовку…

І безмежно вдячна Kuwalda за квіти…. Отримати їх привселюдно було дууууже приємно…. Цьом...

Тиша….Прислухаюсь до своїх бажань….

Хочеться поповнити свою бібліотечку новими книгами…

Мабуть завтра піду атакувати книжковий супермаркет…  А там стільки нового….

А сьогодні даю життя власним думками…. Їх чомусь так багато….

Головне не слідкувати за  їх потоком…. Хай існують окремо від моєї свідомості….

І від мого щоденника… Поки що…

А небо справді СИНЄ…. І листя ЖОВТЕ….І Я – ЩАСЛИВА….

А ось і я.....з тими самими квіточками 

Якісь безглузді жахливі сни сняться вночі…

І після них страшенно хочеться пити…

А пакети з-під соку як на зло виявляються порожніми….

Доводиться іти до холодної кухні і пити воду з-під крану…

Ще один крок до дешевого отруєння…

Пусті коридори… А чого ще можна хотіти о 2 ночі ??

Десь чутні голоси сусідів – їх п’яні дебати, але це все вже стало таким банальним…

Одягаю на себе одяг, і виходжу на вулицю….

 Іти до цілодобового магазину  страшно…

Крейду з асфальту ще і досі не змили дощі….

Затоптую своїми старими кедами контури чиєїсь творчості…

Мені таке ніхто не присвячує… А я і не заслужила…

Сюжет по одному і тому ж сценарію…

А все таки легше бути одній…. Я звикла…

І вже навіть не вбачаю у нових знайомих чоловічої статі потенціальних коханих….

Напевно це хвороба….  А може відданість йому?

Бо він – це єдина жива істота, до  якої я по-справжньому щось відчуваю…

Хоча і на нього мені останнім часом реально похуй…

На холодному асфальті застила тінь від моєї зіщуленої постаті…

Мама завжди казала, що неможна дівчатам сутулитись і безапеляційно била мене по спині…

Багато ще часу на роздуми? Багато ще має наснитись непотрібних снів?

Ех, якби ви знали  як під системою темно дихати…

Хочеться відєднати непотрібні дроти від резервуарів з розчинником штучного існування…

Хочеться Ж И Т И…. ТИ…. Жи………………………… Серце знову не б’ється….   

Моє друге я померло…. Перше ще залишилось існувати…. Навіщо?

Якщо десь відкриють центр добровільної евтаназії, я буду першим його клієнтом…

Але поки що про всяк випадок тримаюсь осторонь оголених дротів зі струмом і відчинених вікон …

Заборонила доступ до свого тіла…. Всім… Навіть собі…

Це як поставити пароль і забути….А нагадування на е-mail не прийде….

Живу двома хвилинами опісля необхідної дози…..і знову страшенний головний біль…

Своїм існуванням у когось ще-не-на-ро-дже-но-го  Я забираю цілу вічність…. Чи варто?

Намагаюсь відкрити двері…. Зламався ключ…. Я одна в цегляній коробці….

КОХАННЯ НЕМА!!! Мене нема!!!  А за вікном…..

А за вікном  небо таке СИНЄ….

І листя таке ЖОВТЕ….

І люди такі ЩАСЛИВІ…..

Кожен з нас має право називати себе людиною. Особистістю з певним соціально обумовленим, однак неповторним набором якостей індивіда. Хоча це мабуть занадто складне формулювання.
Я сиділа посеред кімнати і намагалась вловити ритм власного серця. Не просто вловити, а зрозуміти сутність свого існування і здавалося таке просте поняття: «Я – людина.» Я хотіла написати просто, доступно, щоб кожен зрозумів, але чомусь не змогла, бо так не показала б своєї справжньої людської суті. Я закрила повіки і відчула темноту. Так, саме відчула, а не побачила. Це нам здається, що закриваючи очі ми бачимо темряву, насправді вона нас торкається десь зсередини, навіть коли навкруг світло і яскраво. Я спробувала зазирнути в себе. Знайти там відповідь на задану тему. Моя свідомість чимось нагадувала велику скриню. Зовні лежать мої знання, акуратно складені, як зошити у портфелі першокласника. Поруч мої думки – трохи неакуратно розкидані, деякі надломлені (це ті які я не додумала до кінця). Всі вони різної форми, кольору, величини. Починаю в них порсатись, шукати те, що мені підійде саме сьогодні. Роздивляюсь ту скриню далі – знаходжу щось схоже на дуже стару і товсту книгу – це чесноти, принципи, мої права та обов’язки. Це те, що я змушена знати, щоб могти нормально співіснувати з іншими людьми. Поруч лежить ще одна книга золотого кольору – це пам’ять. Починаю її гортати – знаходжу уривки діалогів, компліменти, сюжети з життя вклеєні яскравими фотографіями. Роздивляюсь повільно то затримуючись на одній сторінці, то перегортаючи кілька сторінок одразу. Деякі сюжети спогадів живі, відверті, без фальшу, їх приємно згадувати. Інші ж навпаки – такі ж справжні як і «Мівіна» зі смаком курки, їх хочеться забути, а то і взагалі видерти з Книги спогадів. Поруч із пам’яттю лежить старенький іграшковий ведмедик. Це дитинство. Воно цілком не вписується в книгу з золотою окантовкою і живе своїм автономним життям у моїй душі. Дитинство тепле, як мамині руки і солодке як новорічні мандарини. Біля ведмедика лежить пісочний годинник. Це мої плани, цілі. Те, чого я ще досягну в своєму житті. Те, що вкотре підтвердить мій людський статус. Біля годинника хмаринка білого диму. Я намагаюся вловити її руками, але не можу. Знаєте чому? Бо це мрії. А мрії на те і є, щоб ніколи не здійснюватись. Якщо мрія стає недалекою від свого здійснення – вона крізь невидимий отвір втікає до годинника перетворюється на ледь помітну піщинку перероджуючись в ЦІЛЬ і чекає свого переходу з НЕВИКОНАНОГО в ДОСЯГНУТЕ. На самому дні, забився чорний клубок – це страх. Він схожий на намоклі шерстяні нитки. Колючий, неприємний на дотик і важкий. Ставлю його на місце. І закриваю скрию. Там ще багато всього, але мені пора вертатись до твору. Я відкриваю очі і розглядаю кімнату. У кімнаті світло, просторо, свіжо, ніби по-новому. Чи то може після тісного контакту з власною свідомістю у мене таке відчуття. Але все ж, як дивно жити. Як дивно жити, пити чужі компліменти, отримувати нові знання, ділитися дружбою, коханням, мріяти…. І як страшно до всіх цих слів приставити приставку НЕ. Бо з приставкою НЕ – ми перестаємо бути людьми, особистостями. Кожна людина схожа на дзеркало – інші бачать тільки те, що хочуть самі, те що інтересує виключно їх. Для кожної людини - ми інші. Для когось добрі, злі, ніжні, нестерпні, жорстокі, чуйні, красиві, найкращі, примхливі. Це всі поняття – визначення нас, людей, як частини суспільства. Ми просто фрагменти мозаїки певних норм, що формувалися впродовж багатьох віків, і досі продовжуємо будувати свою, нову мозаїку…

****
Отак мабуть розходяться назавжди,
Без болю, без образ і пустоти
Коли нікому непотрібна правда,
І вимушено-жалісне «прости»

Собі залишила солодко-пяні ночі
Твої слова: « Ти кинеш перша, знаю»
Мій погляд у бездонно-сині очі:
«Коханий вибач, я гарантії не маю»

Портвейн дешевий гріє мої вени,
І вічності вливається розчинник,
Мабуть такі у мене блядські гени,
А може не знайшла свого мужчини,

Зім’ята постіль, кава і перони,
Курю свої дешеві сигарети
Знов мегаполіс, воля і вагони
Зімяті гроші і дрібні монети.

Шукаю неіснуюче кохання
Несказане «Тебе я не забуду»
І знову зустрічі, прощання і чекання.
Але того що треба вже не буде…

Дивлюсь на твоє фото, посміхаюся
Годинник відраховує хвилини
Я в скоєному злочині не каюся,
Доросла жінка, а в душі – дитина….

Я відчуваю як останнім часом стомилася.
Ні на що не вистачає жалюгідних секунд. Навіть на сон.
Та і спати не хочеться.
Одна людина мені нещодавно сказала: "Життя настільки дешеве, що починаєш розуміти наскільки безглуздо все те, що відбувається"
Життя дешеве - отже дешева і я.
Настільки дешева, що ніхто не може купити.
Бо невірять тому, що написано на ціннику.
Думають по приколу.
Але ні. То правда.
Отак і продовжую стояти на поличці супермаркету і чекати, коли хтось вже придбає мене в подарунок своїм статевим ораганам чи своєму егоїзмові.
Наше життя схоже на SIM-картку, купляєш ваучер, поповнюєш рахунок і отримуєш здавалося б "безкоштовні" хвилини на спілкування.
Отак і живеш, радієш, спілкуєшся, відвисаєш і раптом БАЦ - дивишся, а на рахунку НУЛЬ.
І спілкування зривається. Зв"язок з абонентом роз"єднано.
Але пофіг. Скільки ще таких абонентів по житті буде. Багацько.
А в перші секунди так хотілося їх залишити не на МИТЬ, а на все ЖИТТЯ.
А потім зникає пристрасть до спілкування з ними, зникає безнастанна потреба в візуалізації.
Все відбувається природно. Поступово.
Але час біжить. Ти знову поповнюєш свій рахунок. Шукаєш нових людей. П"єш їх час, запах, тіло, свідомість, талант.
І просто необхідно шукати цих нових людей. Бо якщо зупинитись на одній людині, можна щоранку прокидатися з нестерпним головним болем і усвідомленням власної неповноцінності.
В такі моменти власне відображення лякає, а під шкірою температура сягає температурі сонця, пече і кровоточить.
І ти ідеш до чужої ванни, і думаєш чи варто сідати на чужий унітаз чи варто витирати своє тіло чужим полотенцем, чи варто пити каву з чужої чашки. Але думаєш тільки до тих пір, поки не усвідомлюш, що ТВОГО немає ніде.
І в такі моменти я розумію, що мені лише 20, а попереду стільки безлімітно-безкоштовного часу.
Часу, який треба на щось потратити.................................................

Настроение сейчас - щасливе....

(Навіяне осінню....)

На небі хмарини

Неначе куски солодкої вати

Очима дитини

Дивлюся на світ і вчуся чекати...

Думки не встигаю ловити

Вони мов сніжинки заплутались в віях

Я не розучилась любити

І вірити в мрії....

Міняю себе у собі

Кидаю в смітник свої звички і спалюю страхи

Ще трохи боюсь довіряти тобі

І поцілунками ставлю невидимий захист...

Крізь сито сію спогадів крупу

Мовчанням біль перетворю в шампанське

Покличу осінь в гості, пригощу

А завтра прийде щастя....Вранці..

Сьогодні поговорила по душах з однією хорошою людиною... Я хоча і бачу її рідко, але все одно вона завжди дає дуже слушні поради...
От дивлюсь на неї...Їй 25. Ніби так мало, а стільки життєвого досвіду ....
Вона мене навчила легко впускати у своє життя нових людей, і так само легко відпускати... За що я їй безмежно вдячна...
Хтось не погодиться і скаже, що не можна так, бо необачно впустивши "трактор" він може потолочити все у душі, що там є.... Але то неправда...
Бо, якщо закрити себе на ключ і жити в "коконі", можна пропустити багато цікавого і так і не пізати цей світ....
Все моє життя побудовано на тому, що для мене зробили інші... Що я зробила для інших... Чому я не можу черпати свій досвід з теорії, чому я беру щось для себе тільки коли набиваю свої власні шишки?  Начебто доросла людина, все вже має бути добре, все має йти по стандартному сценарію, як це іде у середньостатистичної дівчини...  А сама собі не хазяйка...Міняюсь як хамелеон... З одними я одна, з іншими інша.... З кимось веду себе, як повний придурок, з кимось так ніби в мене досвіду на 20 років вперед....  Хтось бачить у мені дибіла, хтось каже, що багатий потенціал і радить не проjбати його....  Одні кажуть забий, лайна ще буде повно, інші "радять"  наступнього разу подумай десять раз, перш ніж робити необачні кроки.... То як бути? Як одразу зрозуміти, що за людина намагається вписатися в моє життя? І як пізнати чи здатна ця людина на підлість чи ні?
Якщо берешся товаришувати з кимось солідно меншим за тебе, то ніколи не намагайся стати з ним на рівні...Максимум ти можеш бути саршою подругою зі старшими інтересами... Ти вже пройшла цей свій час радісного по*уїзму, і його не вернеш. Це як в грі, якщо ти піднялась на рівень вище, то і вимоги стали іншими. З"явились нові функції, нові можливості. Скористуєшся старими, одразу "вб"ють". Треба відчувати час. І не намагатись зберегти себе одвічним підлітком для всіх....  Ти просто законсервуй своє дитиство в собі, і якщо випускаєш його на волю, то лише тим, хто не використає його проти тебе...  А ще запам"ятай, з тими з ким ти п"єш з одного стакану, то не твої друзі, то просто знайомі, а ті з ким  мовчиш десять хвилин і за цей час в голову не приходить думка встати і піти додому, ото друзі...І не намагайся мати багато СПРАВЖНІХ друзів, їх має бути мало, стільки, щоб ти могла перерахувати на десятьох пальцях. Хто має багато друзів, той насправді немає жодного СПРАВЖНЬОГО друга. Багато можна мати ТОВАРИШІВ, ЗНАЙОМИХ і просто "СОБУТИЛЬНИКІВ"  Друзі ніколи не будуть СВАРИТИСЬ з тобою через те, що вони тільки чули, бо якщо вони дорожать одне одним, то спершу не поліняться копнути глибше, бо є одна умова, коли можна не боятися образити друга, це коли ти можеш сказати йому правду і тим самим доказати свою вірність. З усіма ти так не поступиш? Принцип толерантності не дозволить, а з справжнім другом саме так і вчиниш. Бо ДРУГ цінується.... Знаєш в Америці не так як у нас, там інші життєві принципи. На першому місці там діти, на другому ДРУЗІ і кохана людина (так, кохана людина прирівнюється до КРАЩОГО ДРУГА)  і т.д.  Це у нас тільки діє такий абсурд, що "нє імєй сто рублєй, а імєй сто друзєй"...  Того і в нас вважається нормальним коли, хтось когось підставляє... Одним другом зі ста менше, невелика втрата. У них такого мало... Нашим людям, ще треба дорости до такого.  А фальшивих друзів можна порівняти тільки з тін"ю, вони завжди з нами коли сонячно і покидають нас тоді коли наступають сутінки. Перш ніж відкривати їм всі грані своєї особистості перевіряй їх. Чи вони саме ті, хто готові пізнати тебе справжню..  Бо є такі люди чия ненависть і байдужість, більш цінніша, ніж дружба з ними. Навчись вичисляти таких. Пізнавай їх перша, ніж вони тебе встигнуть хоча б впізнати на половину. У жінок дружба ще більш тяжка. Жінки ревниві істоти, і іноді ця ревність переростає у фобію. Не дай Бог знайти таку ПОДРУГУ, яка б у тобі знайшла об"єкт цієї фобії. В таких випадках безрезультатно доказати свою правоту, вихід тільки один сказати прощай і забити на все. І останнє,  поновлена дружба схожа на канат, що првався і його зашили, можна називати канатом, але стрьомно лізти по ньому до стелі. 
 

ЛЮБОВ

Можливо те, що ми розуміємо під цими буквами не  любов  зовсім?
Взагалі-то кожен в це слово вкладає свій грьобаний commone sense.....
Щось мене прорвало  на такий мікс..... прорвало на це ще сьогодні в барі, коли писала вірша Самарці, але тоді побоялася викласти таке на папір, бо думала, що не зумію точно підібрати риму..... та й зосередитись було важко через навколишній шум....але ось воно, те що визрівало у моїй голові цілих 3 години... :))


****
I

Я не скажу тобі
всіх слів....
Бо не для тебе їх
римую...
За пеленою
довгих днів...
My fucking life
твоїм фарбую...

Ти мою душу
кинь в смітник...
Не ріж мене
ножем чекання
Мій  commone sense
назавжди зник
Добий my love
своїм мовчанням....

Своє сold heart
мені віддай
А забирай
з собою тишу
Моя unhappy love
will die...
Життя як лист
не перепишеш....

Я розчиню себе
в дощах
by tears*  умию
тротуари
My broken heart
втоплю в віршах
Бо я без тебе
dead примара...

Не можу більше
гратись в game
Робити з тебе
свій seх-idol
Забудь назавжди
мій nik-name
Або мене колись
відвідай...

II

Я дихаю by freedom
і природою
Ти мариш бетонним
мегаполісом
Ти надихаєш all
своєю вродою...
Ми так далекі
як екватор з полюсом...

Не підберем до our hearts
PIN-коди
Залишимось назавжди
simply friends
Давай заб"ємо і на пиво
сходимо
І  ну його, той fucking
commone sens....







By tears* - слізьми