На п"ять букв розділю почуття, що по вінця наповнюють серце,
І відкрию для снів третій простір із власних іллюзій,
Я мовчу, бо твоєї я мови не знаю, і чекаю коли одзовешся,
На мій поклик німий, бути поруч в момент евтаназій...

На безмежжя твоїх кілометрів, я себе, наче стрічку застелю,
Ти мене обіймай, і цілуй, називай моє ім"я нечутно, зітхай...
Розведи в мені жар, і волосся розтріпуй по плечах,
Доведи до фіналу, склади з мене пазл... засинай...

Розумію, що треба про щось писати, але писати нема про що.....
Вірніше є, але писати нема бажання....
І страждати нема бажання...
Я сильна... надто сильна щоб перейматись такою фігньою...


  Темно… Ми обоє лежимо на вузенькому ліжечку і безцільно вдивляємось в темряву, намагаючись там помітити, щось таке, відоме лише нам, те, чого ніколи не помітять інші. Думаємо ні про що. Я тихенько беру її за руку і мовою доторків намагаюсь сказати, що я поруч. Тут. Тепер. Але не назавжди. Я взагалі уникаю у відносинах з людьми слова «завжди». Надто егоїстично-альтруїстичне слово, його значення. «Завжди» немає. Може бути лишень «тимчасово довго». Момент. Мить. Відрізок часу. От поки я думала про це пройшло кілька секунд. І цих кілька секунд вона вірила мені і вірила в існування «завжди». Я думаю над тим, ЩО сказати. Саме ЇЙ. Адже ця дівчинка яка лежить поруч очікує від мене теплих слів, очікує обіцянок-витинанок, вічного кохання, МАЙБУТНЬОГО врешті-решт… Але я не можу дати настільки багато, я не можу прожити своє життя розфарбовуючи в яскраві кольори емоцій чуже. Я надто постійна в своїх очікуваннях і настільки непостійна в очікуваннях інших.


Брєд...
Як у щоденнику малолєтки...
А у вівторок мені уже 20... ЖАХ....УРРРАААА!!!... Пофіг....
Всіх люблю... всіх цілую... всіх хочу...

Пі.Пі.Ес. Я постриглася...виглядає гірше, ніж наслідки чорнобильської катастрофи, але мені зручно ))))

Настроение сейчас - те, що відчуваю....

Я думаю про те, що вже не чекаю з таким фаталізмом повідомлень, комментаріїв від тебе...
Втім, якщо вони приходять, я читаю їх одними з перших...
Я думаю про те, що все в житті розсідається на свої місця - або з часом, або від самого початку, але нам потрібно трохи надерти нервових волокон, перш ніж це зрозуміти...
А ще ми ніколи не знаємо, як скоро, як сильно і кого саме покохаємо наступним...
Bitches Get Everything

Ідеал недосяжний,але людина, прагнучи до нього, стає кращою...

У мене є мій маленький світ...

У якому я одна...

Я створила його давно, своїми руками, думками, фразами, почуттями.
Я не впускала нікого, хто втручався в нього.
Їх було занадто багато...
І вони мене іноді ранили, оскільки в моєму серці було занадто мало місця, щоб витримати всіх, а мій світ був закритий для них...
Але я навчилася виживати... Я стала сильніше...

Але я хочу бути слабкою...Ніжною....Рідною... Коханою...
Я стомилася від того, що всі від мене чогось чекають...
Стомилася виправдовувати їх надії...

Я прагну показати свій світ і своє життя...
Напевно тільки тому, що я в ньому одна...
І мені не вижити тут на самоті...

Настроение сейчас - образливо((

Чорта з два....
Щойно відкрила свої симпи-анті...аж тут дивись в мене вже анті появилася, та не просто анті а ще приписала якась скотинка "За розжигание межнациональных конфликтов. Хочешь что бы всё вокруг было на украинском - удаляй свой аккаунт на ЛиРу и регистрируйся на каком нибудь украинском сайте с блогами."...
Сиджу і думаю...кому це я вже встигнула так приїстись? та й за що?...
начебто ні с ким в дискусії не вступала, нікого не лаяла за російський чи український... просто собі писала, шукала друзів з українськими щодами (може за це?)...але нікому не висловлювала своє ІМХО щодо рос чи укр....
пишіть як пишеться любі... хоч на англійській... я вас все одно розумію...
а я хочу писати так... мені так подобається....
І звертаюсь до всіх.... до друзів і до просто "прохожих"... не несіть мені сюди політико-національні конфлікти, щодо мови і всього решто...
цей щоденник не для цього....

Біле вітрило на сонці виблискує
Твої поцілунки - п"янка прохолода
Очі мої від бажання мутнішають
Їх зчарувала твоя дивна врода.

Тіло смагляве, сердець наших відліки,
Світ починається з моїх долонь,
Ти така юна, ти наче підліток,
Це нереальність, це все лишень сон...

Відсвяткувала сьогодні закінчення лікарняного!!!))) покупкою улюбленого червоного вина.Та да, знаю я,знаю, не треба нагадувати, що після хвороби пити не можна.Гірше буде, коли собі в чомусь відказувати...
Щось мені сьогодні малюється...На кєдах... Прям стаю художником...Точно, стану художником і буду жити творчо, убого (з вісьмома парами кєдів і дюжиною шнурків) і самотньо...А надворі дощ... Як же я ненавиджу отакий холодний затяжний дощ без грому весною і влітку... Щодо літа... Літом треба відправлятися в яку-небудь подорож,з яким-небудь "грузІнським принцом з негрузІнським профільом",і "штоби" Іспанія, Франція, страшні звірьки-статуї в старовинних романських храмах, шорсткі камені, південне море, і відблиски на воді в місячному світлі.... І купа фоток... Фоток засліплених сонцем - от типу я мило посміхаюсь посилаючи йому повітряний поцілуночок, от він так статно стоїть, позує перед об"єктивом, підставляючи сонцю і вітру своє вродливе і змужніле обличчя))) , а от знову я, тепер вже лізу на скелю без страховки (ні,блять, блять,блять, ця фота не з цеї серії... то я з друзями...такими як і я...йому про такі мої фантазії не треба знати, а то ще не дай Боже розчарується в мені, йому ж треба спокійну генетично-психічно здорову матір для своїх майбутьніх бейбіків)... Ех, ці фантазії... Ну,взагаааалі-то... не такі вже й фантазії... Але пудрити якомусь багатому лохові мозок, мені тепер реально впадлу.... Краще з друзяками на ті скелі...Подорожувати,а не грати в "лав сторі" з якимось мучачіком , розводити його на бабло і дорогі ресторани...

Так, от і смс-ка від неї...Вона реально классна... І мені з нею краще ніж з усіма тими принцами разом взятими... Ми обов"язково літом поїдемо кудись в гори...Добре, досить тут брєду... А то ви мене не зрозумієте... У мене відбулася повна ефтаназія чи евтаназія моральних цінностей (я не знаю як пишеться правильно це слово)...
Але в цьому випадку мене така евтаназія влаштовує)... повинна ж я мати свої маленькі радості.
Так, повернусь я до свого художнього пориву... Як там я казала на початку - Творчість, Убогість і Самотність... Я йду далі малювати...

А за дощами знову прийде літо
Моя душа прокинеться від снів,
Себе по вінця я заповню світлом
Розтану поцілунками із слів...

Черпаю силу десь високо в горах
В твоїх очах кохання ще живе,
Себе вчорашню загубила вчора
Чи ти зумієш віднайти мене?

Дім-сім"я-робота... Давно замкнуте коло... Цикл повторюється п'ять днів у тиждень... Два дні даються на відпочинок і місяць на відпустку, щоб була хоч якась змога відчути що ти не раб обставин... "Я викладач на 2000 тисячі гривень і більше я ніде не отримаю, мені майже 30, а я досі не знаю чого насправді прагнула в житті" - думала вона зі смутком дивлячись у вікно, на сірий асфальт з домішками зеркала калюж... "Хоча з іншої сторони є все - квартира, хай і батьків, але все таки дах над головою, чудова донька, хоч якась,але робота, навіть машина своя є, стара "Волга", що вже майже місяць у ремонті, але своя. Але найголовніше це те, що по-іншому мабуть бути не могло. А може все-таки могло бути по-іншому?? Може просто щось раптово пішло не туди й не так? Хоча куди вже краще? Донька – гарна й розумна, робота – за фахом, якому навчалася майже 10 років, квартира – хоч і не в центрі і з батьками, але в тихому районі й не далеко від зупинки...
По холодному склу бив дощ… Якщо прислухатися, то можна було б почути його ритм… Неповторну і нікому не відому мелодію. Вона любила дощ, любила стояти під ним і думати про своє, викурюючи одну за одною дешеві сигарети... Дивно, сьогодні не обіцяли опадів, але, цей дощ години на дві - три, а скоро вже додому, треба б купити подарунок донечці і собі хорошого вина. Сьогодні десять років як ми з ним зустрілись. Боже, як давно все це було. Ще вчора він в гарному костюмі ніс її на руках до РАГСу… Тоді було все - квіти, вино, кохання, танці, зустрічі до світання… Від думок її відволік телефонний дзвінок. Дзвонила донька:
- Так, ти щось хотіла. – відповіла вона відсторонено...
- Мамо, ти скоро приїдеш? – .
- Скоро сонечко, через годинку мабуть буду вже дома, а що, щось трапилось?
- Нічого мамочко,… просто я…ми...тут ще й татко приїхав.... у мене... тобто у нас погане передчуття - її голос затремтів.
- Батько? Приїхав? У нього погане передчуття? А навіщо він приїхав через 10 років? Хоча, я сама його спитаю... Скажи йому, що все буде добре… окей?… я вже виходжу. Я тебе люблю маленька...Цілую!... не сумуй...
- Я тебе теж, мамочко, приїдь скоріше, прошу…
- Все, бувай...Цілую, - сказала і поставила трубку.
Вона швидко зібрала речі й вийшла зі школи… "Чорт, а парасолі то немає", подумала вона, сутулячись від холоду і дощу, і ховаючись в старенький "совєтскій" плащик пішла до зупинки…


Ніхто не знав, що вона так і не дійде додому... Дощ, туман, слизька дорога й п'яний водій зупинили назавжди її життя цього сталевого осіннього вечора…
Рідним подзвонять пізнім вечором, і тільки пізньою ніччю донька, батьки та колишній чоловік в сльозах повернуться додому...Неподарована обручка вже не зігріється теплом її тіла... несказані слова, вже не матимуть первинного значення... Все залишилось сіро-осінім...Таким як її коротке життя....

А дощ йтиме всю ніч… Відбиваючи по холодній бруківці реквієм для неї...