Переглядала спам у пошті. Знайшла старі розсилки — мені все ще приходить розсилка з цього сайту, хоча я тут не була майже 6 років. Спробувала зайти в блоґ — вийшло, ґуґл пам‘ятає всі паролі.

Не знаю, як воно тут нині працює, але зафіксую: 24.02.2024 було два роки війни. Два роки, як ми в Києві прокинулися від того, що на наше місто падали російські бомби. Два роки відтоді, як я, провівши за кермом понад чотири доби майже без сну (бо ночували ми в чужих добрих людей, і там все одно не спалося), вивезла сина в безпечне місце. Два роки, як мій коханий чоловік, із яким ми, до речі, познайомилися тут, на цьому сайті, пішов добровольшем захищати свою країну, свій дім, свою сім’ю від російнських загарбників і перетворився з ліричного вченого на бійця з автоматом.

Сьогодні росіяни вбили ще восьмеро мирних українців, одеситів, які спали у своїх домівках. Серед них — двоє дітей: трирічний хлопчик і чотиримісячний хлопчик. Останнього відкопали з-під завалів в обіймах мами. Теж мертвої.

Й от що я хочу тут написати, незалежно від того, хто це прочитає.
Я ніколи не прощу вас. Нікого й ніколи. І сина навчу ненавидіти вас. Й онуків. Бо навіть якщо ви не тисли на спусковий гачок, який убив цієї ночі тих діток в Одесі, ви нічого, нічогісінько не зробили для того, щоб цього не сталося.
І не розкахуйте мені про те, як вам страшно.
Ви нічого не знаєте про страх.

Шукала назву одного класного фільму (до речі, рекомендую: "Відплата, 2014, з Ніколь Кідман та Коліном Фертом у головних ролях) і зайшла сюди, бо ж тут свого часу фіксувалося все: і кіно, і книги, і життя...
Бачу, що майже рік не писала (книжковий блог завівся на іншому майданчику, а життя... ну, воно йде без коректур у реалі)))

Проте стало цікаво: тут є ще хтось живий?)) З тих, кого я читала, хто мене читав і взагалі? Зробимо перекличку? А може, знайдемося де-інде ще...

Химерний, фентезійний, історичний, іронічний, пригодницький, богословський, детективний і любовний роман. Водночас.

Починається твір з еротичної сцени і перетворюється у постійну втечу головного героя, яка триває понад 700 сторінок першого тому саги-трилогії. Утікає Рейневан від майже усіх: розгнівних родичів чоловіка звабленої ним жінки, найманців, лицарів-раубріттерів (розбійників), клерикалів, інквізиції і членів таємного ордену людей в чорному. Втікає не сам — до нього долучаються колоритні персонажі: цинік і шельма Шарлей та дивак із потойбічним духом всередині Самсон. Дорогою вони зустрічають багато (а часом і забагато) різних людей, запам’ятати яких читачеві (мені, принаймні) несила, але які гарно ілюструють колорит Шльонська (Сілезії) початку 15-го століття.

Історична подія, навколо якої крутиться все інше, — гуситська війна. І так оте протистояння мені нагадує сучасні подібні проблеми, що воістину: немає нічого нового під сонцем. Реформи так само, як і тоді, викликають супротив лише тому, що до старого вже всі звикли, то чого рипатися? Ті, кого цими реформами прагнуть позбавити привілеїв, роблять усе можливе, щоб втримати владу й гроші, навіть якщо за це інші мають заплатити кров’ю. Мудрагелі, які бачать більше й далі за основну масу народу, здатні лише мудрагельствувати, але не хочуть діяти — впадло. Винахідники того, що може змінити світ (і таки змінює його, як бачимо через кілька століть), безпомічно бігають зі своїми ноу-хау, шукаючи "спонсорів" — ідеї без вкладання у них грошей нічого не варті. Жорстокість породжує таку ж жорстокість, а правда — на боці сильного. І коли супротивники відмовляються чути те, що мають сказати одне одному, починають говорити гармати (цебто самостріли, гізарми, мечі, арбалети, списи і чим тоді ще билися).


Автор не гребує ані міцним слівцем (типовим матюком), ані мудрою латиною (у книзі понад 500 приміток, викликаних здебільшого використанням мертвої мови). Християнські догми переплітаються з язичництвом, медицина — з магією, серйозне — з комічним, пафосне — з низьким. Насиченість іменами, цитатами, довгими латинськими назвами книг і трактатів уповільнює читання (два тижні на книгу — то мій своєрідний антирекорд), але разом із тим змушує не бігти галопом за сюжетними перипетіями, а пригальмовувати, приглядатися і бачити щось більше за фентезі і пригоди.

І про переклад українською: це було прекрасно — читати такий гарний текст такою гарною мовою. А ще — цитувати й цитувати...

Переклад з пол. Андрія Поритка, вид. "Зелений пес", 2006

***


"Рейневан ковтнув пива, дивлячись на обдертих дітей, які бабралися в жовтій калюжі між ганебним стовпом і колодязем.
— Діти — майбутнє нації, — піймав його погляд Шарлей. — Наше майбутнє. Що ж, як таке воно обіцяє бути нецікавим. По–перше, убогим. По–друге, смердючим, нехлюйним і відразливо непривабливим.
— Справді так, — погодився Самсон. — Але ж цьому можна зарадити. Замість нарікати, треба про нього подбати. Вимити. Нагодувати. Дати освіту. І тоді майбутнє — забезпечене.
— І хто ж, по–твоєму, повинен цим зайнятися?
— Не я, — знизав плечима велетень. — Мене це не стосується".

"...це нормальне явище в сатрапів, тиранів і катів, оті боягузи, саме їхнє боягузтво в поєднанні з усевладністю викликає в них жорстокість, а покірність і беззахисність жертв ще більше її підсилюють".

"Суть реформи, — промовила могутнім голосом одна із шляхтянок у масці, — і справді полягає у тому, що вона змінює речі, які здаються незмінними і незмінюваними. Що робить пролом у, здавалося б, непорушній структурі, надщерблює, здавалося б, щільний і твердий моноліт. А якщо щось можна подряпати, зрушити, надщербити… То це ж саме можна і в пил перетворити".

"Жебраків, як–от того позавчорашнього діда, я не розбещую подаяннями не через скнарість, а тільки тому, що така доброчинність нічого не дає, ба навіть заважає… грошей меншає, а про тебе починають думати як про дурня і йолопа".

" — Як це так? Де? Звідки ви знаєте? Як ви це з'ясували?
— Я скористався розумом".

"... в магічних заклинаннях значення слів і взагалі звуків відіграє дуже невелику роль. Вирішальною є духовна схильність, рішучість, зусилля волі".

"Щось там, видно, почувши про моду, вона вискубала собі брови, проте з жалюгідним результатом — замість того, щоб виглядати по–модному, виглядала, як дурна".

"... я, юначе, не якийсь там дикун. Я — європеєць. Я не дозволяю, щоб у справах мною керували симпатії й антипатії".

"Якщо ти, ваша милосте, за допомогою свого винаходу книг надрукуєш, то ану ж раптом люди почнуть учитися читати, знаючи, що є що читати? Адже не тільки попит породжує пропозицію, а й навпаки. Адже спочатку було слово, in principio erat verbum. Зрозуміло, умова полягає ще й у тому, щоби слово, себто книга, була дешевшою якщо не від талії гральних карт, то від пляшки горілки, бо це питання вибору".

"Масове виробництво паперу, густо покритого літерами. Кожен папір у сотнях, а колись, як би смішно це не прозвучало, можливо, і в тисячах екземплярів. Усе багато разів розмножене і широко доступне. Обман, маячня, наклепи, пасквілі, доноси, чорна пропаганда і демагогія, що улещує чернь. Будь–яка підлість — облагороджена, будь–яка ницість — офіційна, будь–яка брехня — правда. Будь–яке свинство — чеснота, будь–який зачуханий екстремізм — прогресивна революція, будь–яке дешеве гасельце — мудрість, будь–яка тандета — цінність. Будь–яка нісенітниця визнана, будь–яка дурість коронована. Бо все це надруковано. Є на папері, отже — має силу, отже — зобов'язує. Почати це буде легко, пане Гутенберг. І запустити. А зупинити?"

"... чоловікам, яких надто часто обманюють, надто повільною здається відплата Божа. І надто часто вони воліють відплачувати самі. І відплачувати жорстоко".

"... ніколи не можна байдуже і бездушно проходити повз людську нужду. Ніколи не треба повертатися до вбогої людини спиною. В основному тому, що вбога людина може зненацька заїхати тобі костуром по потилиці".

"Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно".

"... інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево".

"Війна без лицарів і лицарства, — відповів, помовчавши, Завіша Чорний, — мусить врешті–решт перетворитися на звичайне вбивство. І, як наслідок цього, на винищення цілих народів".

"... все зло цього світу — від думання. Особливо у виконанні людей, які зовсім не мають до цього схильності".

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/andrzej-sapkowski-narrenturm.html

На міні-суперобкладинці книги написано, що це — сучасний євпопейський супер-пупер-бестселер і що, як водиться з молодіжними супер-пупер-бестселерами, книга вже продана у світі тиражем у понад мільйон примірників. Мені ж завжди цікаво, що ховається за стількома тиражними нулями, а внутрішня незрозуміла потреба сказати щось на кшталт "та нічого особливого там немає" змушує читати подібні книги прискіпливіше, ніж щось, видане лише кількома тисячами примірників.

Проте ця книга (як і така ж мільйоннотиражна "Елеанор і Парк" Рейнбоу Ровелл), на мою думку, виправдовує всі витрачені батьками на неї гроші. По-перше, вона — не така, як інші. Ні-ні, зі сторінками, обкладинкою й іншими атрибутами книги тут усе гаразд. Як і з текстом та ілюстраціями — вони також наявні, куди ж без цього у дитячій книзі? А от те, як автори (письменниця та художниця) вдало зміксували свої творіння, — справді цікаво. Малюнки у книзі — частина тексту, вони схематичні, але разом із тим характерні й емоційні. Ну, а ще такі, які й малювало б десятирічне дівчисько у своєму щоденнику — а саме ним і є книга.

По-друге, хоч і йдеться тут про життя середньостатистичної німецької школярки, проблеми, які переживає дівча, універсальні: нова школа, сувора вчителька, протистояння з популярною дівчинкою, пригоди з кращою подругою, сварки з молодшими братами, нерозуміння батьками і страшенне бажання мати домашню тварину. Власне, останнє і є основною темою цієї, першої із серії про Лотту, книги. Пригоди, котрі при цьому переживають дівчатка, спромоглися розсмішити і мого дошколярика, і мене. А мова цього щоденника (це вже по-третє) дуже гарно стилізована під живу диятячу мову. Звісно, я далека від того, аби думати, що усі п’ятикласники вживають слова "заздалегідь", "кепсько", "панічно", проте від слова-асоціації з прізвищем вчительки пані Какало (наголос на другому складі, а не там, де ви його мимохіть поставили) я також не знепритомніла: подібні слова у дітлахів широко вживаються, і це — нормально, подобається нам, насправді анітрохи не рафінованим дорослим, чи ні)))

Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/alice-pantermuller-daniela-kohl.html

Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива.
Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і...
Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/michel-bussi-un-avion-sans-elle.html

Коли син був геть маленьким, я дивувалася його нетиповій, як мені здавалося, байдужості до м’яких іграшок. Всі подаровані й куплені ведмедики, котики, зайчики, білочки, мишки і навіть білий слон та синій страус чемно сиділи на поличках, і ніхто їх від прибирання до прибирання не турбував. А син лягав у ліжечко, обкладаючись твердими, гострокутими і геть не пристосованими для спільного з ними спання машинками.

Проте зараз у нас є котик. Справжній. Його треба годувати і поїти (він любить сосиски, м’ясо та молочко), з ним потрібно гратися, щоб котик не сумував, його треба брати з собою, коли йдеш забирати сина з дитсадка. І ніхто не навіть не береться переконувати дитину, що це — всього-на-всього руда й уже досить пошарпана іграшка, бо ж для нього котик — справжній.

Цей довгий вступ написано для того, щоб ви зрозуміли, чому я дуже схотіла прочитати книжку про те, "як іграшки стають справжніми". І не стільки синові це було потрібно, скільки мені, аби зрозуміти, на чому основується таке оживлення. Все виявилося просто: на любові. Щоб іграшка стала справжньою, її треба любити.

Хлопчик, герой книги, також полюбив свого Вельветового Кролика, турбувався про нього, вкладав спати, а на вулиці майстрував для іграшки затишні курені, аби тваринка не застудилася. Обом здавалося, що так буде завжди, але... Хлопчик захворів, і хоча Кролик робив усе можливе, аби допомогти другові одужати, дорослі цього не оцінили й, прибираючи кімнату після одужання дитини, вирішили викинути та спалити всі речі, які могли б зберігати хвороботворні бактерії, у тому числі й Кролика.

Проте казка не була б казкою, якби у ній не траплялося казкових речей. Врятувала Кролика від спалення... Фея. Вона перетворила його на живу тварину, переконавши, що саме це й трапляєтсья з усіма "справжніми" іграшками. А я тепер знатиму, що розказувати синові, якщо раптом щось трапиться з його котиком.

Для дорослих у книзі теж є мораль: не все, що ми вважаємо брудним, старим, непотрібним й інфекційним, треба викидати. Бо один пошарпаний, вигорілий й залатаний Кролик (чи котик) для дитини вартий півмагазину новеньких іграшок, оскільки саме його по-справжньому люблять...

Художник Олена Бугренкова, літературний переказ Лілії Задьорної, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post_9.html

Якось я вирішила, що в моєму блозі замало зарубіжної літерури з-поза меж США, Великобританії та ще хіба Франції. Почала досліджувати і свої читацькі вподобання, і книжкові полиці наших видавництв — й ціле відкриття зробила! Таки є що почитати українською від наших найближчих сусідів, тож надолужуватиму згаяне.

Спочатку взялася за книгу сучасного словацького письменника, чий перший роман перекладений багатьма мовами, включаючи арабську, японську та гінді. Зрозуміло, що з огляду на це Павол Ранков переймається тим, як же сприймуть і зрозуміють його твори за рубежем, оскільки пише він про специфічні сторінки історії своєї країни. Але у випадку з перекладом на українську свого другого роману "Матері" автор був спокійним: занадто зрозумілою для нас є те, про що він розповідає. У питаннях ГУЛАГу та несправлделивих звинувачень у нас досвід, на жаль, набагато більший, ніж у словаків.

Проте говорить Ранков не тільки про історичні передумови "реалізації материнства у межовій ситуації", скільки про загальнолюдське (і навіть тваринне): намагання жінки захистити і вберегти своє дитя, а ще — скористатися правом на материнство, що б там не діялося навколо і як би не ставилося до цього оточення. Це право отримаує Зузана Лаукова — головна героїня роману, народивши сина в одному з таборів ГУЛАГу. Це право виборює начальниця табору Іріна, не маючи змоги реалізувати його фізично. Його собі надає німкеня Анна, втративши рідну доньку і замінивши її для себе Зузаною. За нього і відтворення справедливості потім знову бореться головна героїня, роблячи важкий вибір між дитиною і власною мартір’ю.

Все у романі було б досить просто, попри складність теми, якби твір не був двоплановим. Друга сюжетна лінія з’являється в книзі поступово, зміцнюючись, розгалужуючись і доповнюючи вже згадану проблему. Студентка, котра пише наукову роботу на тему материнства в межовій ситуації уже в наш спокійний час, збирається стати мамою сама і змушена не менш вперто захищати своє право на це. Тут з’являється тема гендерної рівності/нерівності, яку нещодавно так багато обговорювали з приводу 8 березня. Чи здатна жінка реалізовувати себе одночасно і як мати, і як фахівець? Чи це варто робити почергово? Тут з’являється і тема старшого покоління матерів, які вважають, що мають повне право вирішувати долю своїх дітей і приймати за них рішення, бо вони ж — мами. Одним словом, думати після прочитання книги — не передумати: і про себе, і про свою маму, і про підростаючого сина...

Є у книзі ще нюанси, які трохи бентежать. Проблема віри і релігії — не вдаватимусь у подробиці щодо цього, але матеріал для дискусій у книзі цікавий. Відступи про вовчицю з вовченям — то і на мій погляд занадто для наукової роботи, тож прискіпування доцента до студентки я цілком виправдовую, і не вагітність тому причина. І ще одне важливе питання до автора: ким же є той хлопець, котрий приходив до мами Луції? Бо у книзі ця лінія сюжету обірвалася, а мені ж цікаво!))

Хочу поміркувати і про таке: український переклад видано за підтримки літературно-інформаційного центру в Братиславі. Завдяки подібній підтримці поляками своєї культури та літератури зокрема світ побачило і українське видання "Лялі" Яцека Денеля. А коли ми пропагуватимемо нашу літературу цілеспрямовано й методично на такому рівні?

Переклад зі слов. Тетяни Окопної, вид. "Комора", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/pavol-rankov-matky.html

У нас із сином є плани на найближчі дощові вихідні — змайструвати кімнату для роздобудьків. З тих самих речей, із яких вони облаштували собі житло у повісті Мері Нортон: сірникових коробочок, котушок з-під ниток, серветок, носовичків, шпильок, недогарків свічок та іншого мотлоху. От тільки де взяти капелюшну пришпильку, з якою роздобудьки ходили на роздобування? Книга ж написана понад 50 років тому, а йдеться у ній про часи, коли пані ще носили капелюшки, а у старих будинках жили крихітні чоловічки — роздобудьки. Про те, хто вони такі, для чого їм служать "людини", як їх побачили та що з цього вийшло й розповідається у повісті.

У книзі зазначено, що призначена вона для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Проте вкотре пересвідчуюся, наскільки умовними є подібні рамки: ми з дошколяриком читали про початок пригод маленьких людців (бо це — ціла серія книг) зі справжнім захопленням. Звісно, доводилося пояснювати багато нових понять і слів, пов’язаних передусім із часом та британськими реаліями, але це анітрохи не зробило читання нудним. Ба навіть розвороти з суцільного тексту без малюнків нас не відлякали, бо ж сторінки з ілюстраціями можна було роздивлятися довго й прискіпливо (оцініть обкладинку).

Хочу віддати належне українському перекладу й загалом ідеї видати серію українською мовою. Наскільки я зрозуміла, переклад бачить світ уперше.

До речі, історія про роздобудьків має кілька екранізацій, знято також аніме-мультфільм. От думаю, чи варто показувати їх синові і перекреслювати вже сформовані в уяві образи роздобудьків вигаданими кимось картинками (бо ж сама такого страх як не люблю)? І ще: де нам все-таки роздобути капелюшну пришпильку?)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post_7.html

Останнім часом читаю надто багато сучасної літератури і за класичну беруся з певною осторогою — боюся, що буде нудно, незрозуміло, неактуально, ще якось... Тому й один із найвідоміших романів Чарльза Діккенса "висів" у моєму рідері кілька років. І таки дочекався свого — мого прочитання цієї епопеї)) Зізнаюся: воно виявилося дуже вчасним, бо я зуміла зануритися у книгу практично з головою і таким чином відсторонилася від реального життя, що дало можливість змінити своє ставлення до деяких речей...

Але ж я не про себе, а про роман розповідати зібралася)) Отож, протягом двох томів Девід Копперфілд розповідає читачеві про своє життя, починаючи від моменту народження. Звісно, він його не пам’ятає, проте письменницька уява дозволяє змалювати ту ніч так яскраво, що сумніватися у тому, чи точно так відбувалися події, навіть не спадає на думку.

Надто мелодраматичний і сентиментальний початок роману мене навіть насторожив, бо не люблю суцільних сліз та стогонів (навіть якщо для цього у героїв є всі причини). Останнім часом мені від книг хочеться заряджатися позитивом, і Діккенс, ніби відчувши таку потребу (не тільки мою, підозрюю), потроху почав розбавляти меланхолію оптимізмом, а потім — і неймовірним британським гумором, порівняти який навіть не маю з чим. Дуже тішила бабуся героя міс Бетсі Тротвуд (хто дивився "Аббатство Даунтон", той мене зрозуміє, якщо я нагадаю про стару графиню). Дух перехоплювало від образу Вілкінса Мікобера, якому зрештою "щастя посміхнулося", та його дружини, котра "ніколи не покине містера Мікобера". А сватання візника до няньки Пеготті — це ж просто зразок британської стриманості! А сімейство рибалки містера Пеготті, його відданість прийомним дітям і заслужене, хоча й затьмарене втратами, щастя! А хіба можна пропустити колоритно змальований образ Урії Гіпа — падлюки вищого гатунку. Такі зазвичай завжди випливають нагору й підкорюють порядних людей. І хоча в романі Гіп поплатився за свої махінації, проте Діккенс наприкінці твору дав однозначно зрозуміти, що то було швидше винятком, ніж правилом.

Який же роман без романтичних історій? І тут їх — кілька, на будь-який смак. До вподоби трагізм та мелодрама? Тоді вас захопить історія кохання багатія Джеймса Стірфорта та бідної красуні Емілі. Любите гепі-енд? Тоді історія Томмі Треддлса та Софі саме для вас. Сам же Девід Копперфілд протягом роману встиг одружитися аж двічі (перепрошую за спойлер).

Переглянула свій відгук і зрозуміла, що він — унікальний, бо зазвичай я не називаю імен навіть головних героїв книг. А тут хочеться переписати всіх, щоб не забути, щоб пригадувати, щоб переживати знову емоції, яким обдарувала мене ця книга. Хоча для оновлення пам’яті можна переглядати кіно, адже роман було екранізовано 14 разів, у тому числі знято й мультсеріал за його мотивами. Вперше німий ще фільм було випущено 1911 року, остання версія екранізації побачила світ 2000-го, а ще в одній роль Копперфілда зіграв "Гаррі Поттер" — Деніел Реддкліф. Тож роботи по візуалізації героїв, які справді стали і для мене улюбленими, — непочатий край)))

І трохи про український переклад. У 1937 році українською книга побачила світ у перекладі Юрія Корецького, пізніше, у 1948 вийшоло ще одне україномовне видання у Німеччині. Сучасних видань українською немає. А шкода!

***
"... тот, кто имеет все основания верить в себя, никогда не должен чваниться, если хочет, чтобы в него уверовали другие".

"Мы говорим о тирании слов, но нам нравится также тиранствовать над ними; мы любим, чтобы, по важным поводам, нам служил слишком большой штат слов, мы считаем, что это придает нам значительность и звучит прекрасно. И подобно тому, как нас не занимает в торжественных случаях качество ливрей на наших лакеях, – лишь бы они были красивы и было их много, – так и качество, а равно и уместность наших слов – дело второстепенное, лишь бы парад их был внушителен. Подобно тому также, как большое количество ливрейной прислуги приносит человеку много хлопот, а большое количество рабов восстает против своего хозяина, так, мне думается, некий народ испытывает великие затруднения, а испытает еще больше, сохраняя слишком многочисленную свиту слов".

"... несбывшееся нередко является для нас, по своим последствиям, такой же реальностью, как и то, что свершилось".

"Он был не из тех, кто только надеется, но ничего не делает. Всю свою жизнь он привык действовать, и хорошо знал, что, надеясь на помощь других, он должен вместе с тем помогать себе сам".

"Я достаточно хорошо знаком с закулисной стороной политической жизни, чтобы знать ей настоящую цену. У меня нет веры в политику, и никогда мне не быть обращенным".

"За какое бы дело я ни брался, я положил за правило тратить на него как можно больше сил. Я стал, в подлинном смысле слова, жертвой самого себя".

"Но она поступила так же, как все они поступают, – взяла себе мужа. А муж поступил тоже так, как все они поступают, – сделал ее несчастной".

"... то, что я знал, отдаляло меня от моих товарищей куда больше, чем то, чего я не знал".

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/charles-dickens-personal-history.html

Щастя є! І я це точно знаю, бо ранок першого дня весни подарував ще один шматочок пазлу для моєї картини внутрішньої гармонії (хоча, здається, скільки її не складай — до фіналу все одно далеко. Але то таке))). А стало можливим це відчуття завдяки дитячій книжечці. От люблю останнім часом читати дитячі видання)))

Чомусь, вибираючи книгу на сайті видавництва, подумала, що це — ще один зразок серйозної підліткової літератури. Аж ні, на щастя, помилилася. Кажу "на щастя", тому що сумніваюся, щоб оті всі підліткові проблеми подарували мені стільки світла й сонця, як оповідь про звичайні дитячі радощі.

Хоча тут я трохи загнула: радощі не зовсім звичайні. Бо ж хіба можна назвати звичайним велосипед, який розмовляє? Чи Місто загублених речей (речі теж, до речі, балакучі)? Чи Село велетнів посеред міста? Але всі ці нібито фантастичні речі сприймаються головним героєм книги як належне. Бо і як ще можна спрйимати світ, коли тобі 10 років? Але разом із проможністю побачити отакі-от чудасії, хлопчик вчиться бачити і дружбу, і довіру, і нові можливості, і потребу приймати рішення.

Єдиним, що трохи затьмарювало радість під час читання, було питання: а чого ж батьки дітей не бачать того, що з ними відбувається? Трішки чарівником у цьому плані виявився тільки батько Севка, та й того мама затюкувала: припини фантазувати! повернися до реальності! Але сила щасливого фіналу повісті й полягала для мене насамперед у тому, що батьки таки спромоглися опинитися поруч із дітьми, і не лише у фізичному плані.

Книга маркується для читачів від 10 років, але я перечитаю її ще раз із сином, дарма що йому до цього віку ще далеченько, бо у повісті стільки позавікового світла, зрозумілого й потрібного усім без винятку, що візьму на себе сміливість радити її і дорослим, адже усі ми родом із дитинства й усім треба вчитися чути:

"— Віллі! А я вже був злякався, що ти остаточно припинив говорити!
— Нічого я не припиняв. Це ти чомусь відмовлявся чути."

Ілюстрації Євгенії Двоскіної, переклад з рос. Ольги Пилипенко, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post.html

У вас щось не клеїться у житті? Спіткала якась халепа? Почуваєтеся у пастці? Чи в депресії? Щось не виходить? Не можете радіти життю і не розумієте причин цього? Тоді оповідання Руслана Горового — саме для вас! Ні-ні, збірка не зарядить вас магічним позитивом, як це виходить, наприклад, у Макса Фрая. Якраз навпаки: ви порівняєте свої негаразди з тими, що переживають герої оповідань, і зрозумієте: насправді ваше життя — казка.

Саме так вплинула на мене ця книга, хоча зізнаюся: світла не додала. Бо ж усі герої усіх оповідань Горового — нещасні. Кожен по-совєму, звичайно, але кожен — по-справжньому, бо саме так і почувається більшість із нас. Тому від збірки віє тотальним нещастям, безвихіддю, темрявою... Життям, одним словом. І якщо ви зараз заперечите мені, що у житті насправді багато яскравих і прекрасних моментів щастя, то лише тому, що ви не читали цієї книги)))

"Те, повз що ми проходимо не помічаючи" — пояснює читачеві суть книги заголовок. Але ж насправді ми не помічаємо не тільки людського болю, а й радості, щастя, добра, любові. Засліплені особистими негараздами (зізнайтеся — в основному ж саме цим!), оминаємо багато чого. А шкода.

Традиційно вибираю фаворита збірки: це "Яблучний Спас" — за відчуття дитинства, у яке мимохіть занурилася. Проте все одно не розумію нарікань головного героя на те, що всі, мовляв, виїхали з хутора і його не стало, ая-яй, які погані, коли він зробив це одним із перших. От уже й справді: проходимо не помічаючи навіть своїх діянь...

Вид. "Віват", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/13.html

Цю книгу, попри класичний текст, я радше віднесла б до книг-розглядалок, а не читалок. Ну що взяти з добре відомої і дуже кровожерної казочки? Про кровожерність згадала не даремно, бо синові, наприклад, дуже шкода було козеняток, а ще більше — їхню маму, яка гіркими й чітко вималюваними сльозами плакала за своїми дітками. А от до вовка — подвійне ставлення. З одного боку він — хуліган (використовую лексику сина), а з іншого — шкода сірого, бо ж розрізане черево, каміння й потоплення — то теж боляче.

Щось я відволіклася: розказувати збиралася ж про ілюстрації. Отут нам сподобалося все. Зумисна веселковість (козенятка мають кольори веселки), багато дрібних деталей, власне деталізованість, цифри як навчальний елемент, всі оті кошенятка-будиночки-річечки-деревця... Ще особливо хочу відзначити настроєвість малюнків. Веселі, світлі яскраві кольори змінюються темрявою, чорнним фоном, сумом, а потім — навпаки.

Зазначу ще, що це — книга-картонка великого формату, можна придбати для найменших і користуватися із задоволенням довго-довго, як ми)))

Ілюстрації Вікторії Ковальчук, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_28.html

Мандрівки в часі завжди були моїм слабким місцем. У дитинстві мріяла побачити майбутнє. У підлітковому віці навпаки — минуле, бо якось захопилася професією археолога і цілком серйозно збиралася ним стати. Але ж жодні кістяки та черепки не розкажуть так багато, як побачене своїми очима! То чому б і не вигадати для цього машину часу? Фільми про подорожі в часі ("Гостя з майбутнього", "Назад у майбутнє", "Ефект метелика", "День бабака", "Інтерстеллер", що там іще такого є?) дивлюся досі з відкритим ротом, а про книги взагалі мовчу...

От і цей бестселер — із таких, які читаєш із відкритим ротом і майже повною відстороненістю від реальності (пропущені зупинки є ж ознакою такого стану?). Тим паче, що, окрім власне мандрівок у часі, у ньому є багато чого про стосунки — ну, це видно і з назви твору.

Зізнюся: назва роману мене спочатку спантеличила. До чого тут дружина, якщо головний герой — сам мандрівник? Але в процесі читання все стало на свої місця. Саме вона була тією опорою, стабільною точкою, постійно присуньою у його житті змінною, яка тримала чоловіка при тямі і здоровому глузді. Хоча сама часто балансувала на межі, проте мала не здаватися, бо... Бо такими ми, жінки, вже є))


Відразу попереджу, що ефектом метелика тут і не пахне. Хоча головний герой — той самий мандрівник у часі — і повторює, що змінити в минулому нічого не можна і міняти не можна (даруйте за тавтологію), проте часом відступає від цих правил, і нічого страшного потому не стається. Тож зазирати в майбутнє насправді не так уже й страшно. Страшне інше — не контролювати цих зазирань, мандрівок у часі (і в просторі, до речі, теж), не знати, коли й куди (в обох значеннях) тебе занесе і як надовго. А головне — мати постійну потребу виживати, бо ж опиняєшся ти невідомо де й коли абсолютно... голим.


Книгу раджу читати не тільки прихильникам мандрівок у часі та фантастики загалом, а й тим, кого цікавлять стосунки між подружжям. Бо, як на мене, роман у першу чергусаме про це.

Переклад з англ. Надії Хаєцької, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/audrey-niffenegger-time-travelers-wife.html

Ще одна добра й позитивна зимова книжечка, яка може похвалитися не тільки цікавою історією та гарними ілюстраціями, а й чіткими виховними моментами. Тут і хоробрість, і турбота, і прагнення допомогти, і те, що мені найбільше подобається — вміння визнавати свої помилки.

А ще у книзі чулові ілюстрації та теплий щасливий фінал — що іще треба для хорошого дитячого видання?)))

Художник Наталя Колпакова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_23.html

Кіно! Я дивлюся кіно, а не читаю книгу!
Такі думки опановували мене раз по раз, коли, перегорнувши чергову сторінку, натикалася то на впізнавані кіношні повороти сюжету, то на кінематографічні картинки, то на нового героя — точнісінько такого міг зіграти Джейсон Стетем, або Джордж Клуні, або Ендрю Скотт. А потім з’ясувалося, що всі ці асоціації були задумані авторами, оскільки вони писали свій детективний роман у майже класичному кінематографічному детективному жанрі джіалло (з італійської "жовтий", від традиційного кольору обкладинок, під якими виходили такі твори на початку минулого століття). От тільки Італії тут немає, бо є Львів.

Детектив, скажу вам, вийшов заплутаним. Тобто на позір суміш у книзі нібито й традиційна: серійний убивця + приватний детектив + його протистояння з професіоналами + кохання + трошки мелодрами + несподіваний злочинець + геппі енд. Але хто ж насправді головний злодій, я так і не здогадалася, тож задоволення від фіналу отримала. А ще — від динамічної оповіді (недаремно згадувала про кінематографічність), колоритних героїв, гендерної рівноваги (певно, авторський дует посприяв цьому))) і прекрасного Львова.

Вид. "Фоліо", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_21.html

Ілюстровані "Карти" — одна з найдивовижніших книг у нашій сімейній бібліотеці. Її можна роздивлятися годинами: і наодинці, й гуртом із друзями, й разом із дитиною (останній варіант дозволяє зробити набагато більше відкриттів, ніж два попередні))) Її можна передивлятися і постійно знаходити щось нове та цікаве. З нею можна мріяти, мандрувати і навіть засинати (хоча великий формат видання не дуже зручний для такого виду проведення часу з книгою)))

Понад 100 країн світу змальовані та описані коротко і разом із тим дуже докладно. Нібито тут зовсім немає тексту, проте коли починаєш роздивлятися і коментувати вголос побачене, відчуваєш, що це заняття можна сміливо порівнювати з читанням повноцінної енциклопедії. От тільки рівень емоційного сприйняття і, як наслідок, запам’ятовування — різний. Візуалізація дозволяє не просто "читати", а "оживлювати" країни, їх історію, тваринний та рослинний світ, створюючи перед внутрішнім зором такі собі мультиплікаційні фільми — цікавезні й захоплюючі. Що ми із задоволенням і робимо)))

Переклад з польської Соломії Савки, вид. "Видавництво старого лева", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_20.html

Ця книга просто якось переслідувала мене. Я її бачила в найнеочікуваніших місцях, одного разу навіть забутою на столику в маленькій кав’ярні. Мені то фото з неї показували, то розказували, яка це крута історія, а коли на екрани вийшов фільм, то й узагалі проходу не було. Зрештою, я здалася й узялася за читання)))

Книга насправді цікава. Незвичайна містична історія, світ, аналогів якому я ще не зустрічала (особливо оригінальними видалися часові контури), цікаві дивні діти (хоча зізнаюся, що часом від їх здібностей мурахи по спині пробігали), відкритий фінал, який так і закликає купити продовження... А ще — фотографії — справжні, невідфотошоплені, старі, з приватних колекцій. Від знімків і відштовхувався автор, створюючи свій світ й переносячи реальність у книгу, а не навпаки, як це найчастіше буває.

Єдине, що мене не переконало, — це образ головного героя. Виникає цей хлопець ніби нізвідки (маю на увазі, не достатньо, як на мене розкрито його передісторію), справляє враження затюканого слабака, а потім починає мочити геройські штуки, вправно плавати й пірнати, стріляти, битися й так далі. Мовчу вже про ту мінімальну хоробрість, яка потрібна, щоб ночами бродити болотом і залазити у могили... Бррр...)))

От писала-писала, й подумалося: часом мені як читачу легше повірити у вовкулаку чи русалку, аніж у звичайну людину))) Ну от така я прискіплива до звичайних. Хоча ні — хлопець був теж із дивних, і про його подвиги мають розповісти дві інші книги трилогії. Чи читатиму далі — ще не визначилася. А от фільм подивлюся — цікаво побачити, як те, що уявила я, побачили інші.

Переклад Володимира Горбатька, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/ransom-riggs-miss-peregrines-home-for.html

Сьогодні в ФБ одна з мам запитала: що почитати дитині віком 2,5 року? Посипалися рекомендації, звісно. І так приємно було, що наші з сином книжкові фаворити — не тільки наші)))

Серед них — і "Веселі хтосики" Ганни Чубач. Класика є класика, і ніхто з якістю віршів, перевірених часом і кількома поколіннями читачів, не посперечається. Хоча й можна (підказую)))), бо часом трапляються у них геть далекі від сучасності радянські реалії. Але то — історія, яку наші дітки теж мають знати.

Ще одним плюсом цієї книги є її навчальне спрямування: тут тобі й полічити можна з малюком, і абетку вивчити... Хоча кому то треба, якщо історії цікаві й малюнки кумедні?)))

Художник Євгенія Житник, вид. "Школа", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_15.html

Мабуть, вже час переглянути свої смаки й зізнатися, що вони змінилися досить кардинально, порівнюючи, скажімо, зі смаками мене 20-річної. Зокрема, це стосується короткого жанру. Я не раз тут згадувала, що не люблю оповідань, але так чи інакше збірки потрапляють мені до рук, я до них приглядаюся, прицінююся, читаю і... захоплююсь. Так було з Роальдом Далем та Віоліною Ситнік, зовсім інші враження отримала, перечитуючи Володимира Даниленка та Джека Лондона. І геть неочікуваний катарсис подарувала мені антологія "#Невимушені". Навіть кілька катарсисів, бо ж кожен із молодих авторів зачепив щось своє, але ніхто з них не залишив мене як читачку байдужою.

Зокрема, Катерина Бабкіна (#піф) пояснила, як ми можемо боятися близькості. Так боятися, що воліємо залишитися самотніми, ніж відкрити іншому своє серце. Мирослав Лаюк (#суперстар) чітко змалював провалля між поколіннями. Звісно, оповідання і ще про дещо, але я "прочитала" його саме так. Марк Лівін (#стриж_чорний) настільки щемко розповів про цінність й абсолютність батьківської любові, що мимохідь захотілося ще більше любити сина. Ірина Цілик (#канікули) по-жіночому зачепила за сокровенне: куди дівається закоханість і як продовжувати любити одне одного, якщо обоє — змінилися? Артем Чех (#повернення) розказав про те, що болить нині багатьом: двоплановість нашого життя у мирі/війні та нерозуміння один одного навіть друзями, бо війна змінює...

Щодо художньості, то найбільше в цьому плані мені зімпонували Марк Лівін та Ірина Цілик. Я не просто читала їхні історії, я відчувала тепло, холод, сонце, море, аромати, звуки... Обожнюю такий ефект присутності.

Варто згадати і про оформлення книги: сучасне, динамічне з кольоровими виділеннями в тексті й оригінальним змістом. Видавництву — щирий респект!

І ще про збірку загалом. Не можу не процитувати з післямови Володимира Єрмоленка: "Усі ці оповідання — про те, як радості буває складно в житті". Тому їй — радості — треба усіляко дрпомагати. Як, спитаєте? Просто радіти, особливо дрібницям, бо ж їх навколо нас — найбільше...

Вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_14.html

Скажу відразу, що творчість Винничука сприймаю неоднозначно. Цебто — геть по-різному, залежно від книги і, звісно, настрою, з яким її читаю.

Дитячий твір цього автора до рук потрапив уперше. І виявився таким же неоднозначним, як і дорослі (для мене передусім, бо у сина — свої смаки). Химерна історія про те, як одне окремо взяте порося одружилося на принцесі, перед тим побувавши і героєм, і піратом, і ще казна-ким, мене не вразила. Навпаки, роздратувала, бо ж досягла таких успіхів тварюка, змушуючи сотні людей не бачити того, що вона — порося (чи й навіть часом звичайна свинюка), бо ж поводилася нахабно й упевнено.
Але казка — це казка, все було б нічого, якби не ура-патріотичний фінал: заморська принцеса з великої любові до свинюки радо їде на Гуцульщину і вчиться смажити деруни, аби вгодити чоловікові. А головне — тільки дядьки з Коломиї розпізнали у свині свиню (о мудрий вкраїнський нарід!).

Фінал казки, схоже, призначений для таких критично налаштованих батьків, як я))) Проте ані мені, ані синові це не допомогло зрозуміти сенс казочки)))

Художник Олег Петренко-Заневський, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2005

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_12.html

А у вас трапляється захопитися книгою так, щоб про все забувати? Щоб жити там? Щоб із нетерпінням перегортати сторінки, аби дізнатися: що ж далі? Щоб не аналізувати образів, не оцінювати метафор, не гадати, що ж хотів сказати автор, а просто читати?

Зізнаюся: зі мною, на жаль, подібне трапляється все рідше. Чи то дорослий вік дається взнаки, чи філологічна освіта, чи книги не дозволяють читати так. Але — буває, що не може не радувати))) І "Бігун у лабіринті" виявися саме такою книгою, тож отримала купу абсолютно дитячої насолоди й очікую не менше від наступних двох томів (щоправда, третього, наскільки я зрозуміла, українською ще не видано).

Роман можна назвати типовою підлітковою фантастикою на кшталт "Голодних ігор" Сьюзен Коллінз чи "Дивергента" Вероніки Рот. Проте реалізація ідеї — на висоті, особливо ж якщо порівнювати з "Дивергентом" (я маю на увазі саме книгу, а не фільм). Світ, у якому живуть підлітки, дуже оригінальний. Постійно відкриваються наступні частини пазлу (як для головного героя, так і для читача). Динамічність оповіді не дає занудьгувати, стосунки між хлопцями такі, якими й можуть бути стосунки у такому віці: все складно, але дружба — головне. Картинки яскраві, мова легка і зрозуміла, а головне — хочеться читати ще і ще. І буду — не все ж велемудрими книгами обкладатися)))

Переклад з англ. Н. Вишневської, вид. "Країна мрій", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/james-dashner-maze-runner.html

Книга з автографом автора була куплена синові — на виріст. Лежала, чекала того виросту, аж поки, перебираючи книжкову поличку, я не почала гортати її. А потім мовчки переставила казки з дитячої полиці до книг для дорослих, бо ж зрозуміла, що чекати більше не можу, треба читати. Й ось я — в метро, й оточуючі косяться на дивну тітку, яка з головою занурилася у... казки)))

Насправді ці казки геть не дитячі. Так, у них є чарівники, дива, скарби і квітки папороті, але й повно чортівні, любощів й життєвої філософії, щоб зрозуміти яку, треба хоч трохи життєвого досвіду.

Всемогутність козацької звитяги, сили й розуму — головне, про що розказує Сашко Лірник. Навіть якщо ти збився з праведного шляху, але зумів усвідомити свою помилку, у тебе є всі шанси виправити ситуацію. Звісно, не просто так, а пожертувавши чимось дорогим тобі, бо цінність того, що маємо, часто обраховується тим, що довелося віддати. Одним словом, казочки не просто так, а з глибоким сенсом))

Не можу оминути ілюстрацій — то така краса! Придивіться до обкладинки й уявіть, що подібних облич — живих, справжніх — у книзі багато. Усі деталі вимальовано з такою скрупульозністю, що їх можна запросто сприйняти за фото. От тільки чи багатьом вдалося зняти на камеру... чорта?))

Ілюстрації Інокентія Коршунова, вид. "Зелений Пес", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_84.html

Я вже не раз скаржилася на насторожене сприйняття розхвалених та удостоєних відзнак книг. Проте минулорічний лауреат "Книги року-ВВС" мені якраз дуже припав до смаку, тож за "Забуття" бралася без надмірного остраху. Й маю визнати: все у мене з цією книгою склалося добре — я її сприйняла не так, як інші (ага, начиталася рецензій та відгуків))), тобто — по-своєму, що вважаю великим плюсом роману.

Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.

Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?

В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...

п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

***
"Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити".

"...безнадійна затія завжди красиво виглядає".

"...мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені".

"Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти".

"Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя".

"Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу".

"Безумство почувалося в Києві як удома".

"Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли".

"Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно".

"Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія".

"— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.
— Ви називали мене дурисвітом.
— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше".

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_6.html

Ще одна випадково куплена книга, яка стала улюбленою у сина. "Пригоди кенгурятка..." належать до серії "Прогулянки навколо світу" і знайомлять читачів із природним світом Австралії та Антарктиди. Кумедні звірята зустрічають не менш кумедних друзів (і слово "кумедний" я вживаю в обох значеннях, бо з частиною тваринок сама знайомилася вперше і дивувалася їм), допомагають один одному, підтримують і зрештою досягають поставленої мети. А дитина-читач тим часом паралельно вирішує завдання, якими наповнена книга, і повторює назви екзотичних тваринок. Та хіба тільки дитина? Сама вчила їх, чесно)))

Автор ілюстрацій не вказаний, вид. "Універсальний бізнес", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post.html

Вибираючи для читання біографічну книгу, підсвідомо готувалася до розлогих оповідей про всі підряд, навіть незначні, події з життя Олександра Довженка, до довгих суцільних абзаців, відсутності діалогів, навіть деякої занудності. І як же приємно було помилитися, причому в усьому вищезгаданому! Бо ця книга — швидше пригодницький кінофільм, аніж біографічний роман, що, втім, не завадило отримати з нього купу інформації із найрізноманітніших сфер життя, не кажучи вже про самого Сашка Довженка.

Наприклад, чи знаєте ви, що радянське кіно початку 20-го століття закуповували масово в Європі та США, воно вважалося прикладом того, як і що треба знімати, а тим Голлівудом, який ми знаємо нині, тоді ще й не пахло? А про тисячу і одну карту одеських підземель та їх цінність для контрабандистів знаєте? А про те, що одесити щиро вважали своє місто батьківщиною джазу? А про історію костюмерів — театральних та кіношних — що знаєте? А як перекручували історію в історичних фільмах про революцію? І хто грав Леніна у стрічках Ейзенштейна? І чому кінозірка Юлія Солнцева перестала зніматися? А ще у книзі знайдуться вся правда про одеські банди, секрети кухні Одеської кінофабрики (і я не зйомки фільмів маю на увазі, а справжню кухню), таємниці талановитих сценаристів, романтичне кохання (як же без нього), таємниче зникнення кур’єра-чекіста, чисто одеський гумор, багато сонця й моря і, звичайно, фільми.

Насправді від читання цього роману (хоча мені постійно хотілося назвати його фільмом, а наприкінці книги автори й самі так вчинили), крім купи цікавої інформації, отримала ще й неабияке задоволення. Стиль написання, мова (у тому числі й переклад українською), динаміка сюжету, композиція твору, легкість викладу — все тут настільки вдало й гармонійно, що читачеві залишається одне: насолоджуватися.

Переклад із рос. Ігоря Бондаря-Терещенка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_30.html

Ще одна історія, яку не стомлюємося перечитувати і продовження якої не можемо знайти. Сюжет захопливий, ілюстрації гарні, герої характерні, книга повчальна — одним словом, одні плюси. Тож не дивно, що я почала полювати на інші видання серії "Чарівний ліс". Дійшло було до того, що просто ходила Петрівкою й у кожному кіоску з дитячою літературою запитувала хоча б щось із продовження (чи початку) пригод Ведмедя та Зайчика. Дзуськи! Нічого не знайшла, а у фірмовому магазині видавництва мені пояснили, що наклади давно продані, а перевидавати серію поки що не збираються. А шкода, бо книг на ринку багато, а таких, в які дитина закохується після першого ж гортання, завжди мало)))

Художник Валько, переклад з нім. Володимира Василюка, вид. "Махаон", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_28.html

Приймаючи участь у різних книжкових флешмобах чи обмінниках, зазвичай прошу радити мені книги, які найбільше вразили інших читачів. Потім дуже цікаво порівнювати свої враження з чужими, обговорювати роман із людиною, котра побачила в ньому щось важливе, а ще — пізнати глибше не тільки себе (бо вважаю, що хороші книги допомагають нам це зробити), а й свого візаві. Найчастіше, такий обмін книгами і книговраженнями дозволяє відкрити справді щось варте уваги. Й роман "Чорний принц" виявився саме таким.

Книга про письменника, який пише свій найголовніший роман, включає в себе власне цей роман, авторські (і я не Айріс Мердок маю на увазі) передмову та післямову, а також післямови, написані головними героями основного роману. Чому так складно? Бо насправді у книзі все складно, і її структура тільки підкреслює це.

Пластів у романі кілька. В усі не занурюватимусь, окреслю тільки те, що найбільше зачепило мене.

Перше — прагнення людей видаватися не тим, ким ти є насправді, й відповідно сприймати інших. І найчастіше вони не брешуть собі, бо саме так сприймають світ, відштовхуючись від своїх розуміння людей, характеру, прагнень тощо. Тобто, у кожного — своя правда (с). На думку головного героя книги (автора роману), правду може показати тільки справжнє мистецтво, яким він і вважає свій останній твір. Проте, він помиляється, а це значить, що правди... не існує абсолютно. На жаль. Чи все-таки на щастя? Бо чи не краще відчувати справжню любов у своєму власному світі, ніж усвідомити абсолютну самотність у реальності? Та й чи є вона — абсолютна реальність?

Друге — подружні стосунки та їх неймовірна складність. Певно, кожен читач цієї книги, зв'язаний подружніми оковами (саме це визначення найбільше пасує тому, що описується у романі), впізнає хоча б в одній із ситуацій себе. Бо ж і насправді все — складно. Настільки складно, що ми часом неспроможні собі уявити всі нюанси подружніх стосунків, не кажучи вже про їх розуміння та визначеня. А от в Айріс Мердок це виходить, та так, що мимохіть розумієш, що маєш змінити в своєму житті, аби з твоїм подружнім життям не трапилося того, що з героями.

Що б там не видалося вам із мого заплутаного відгуку, щастя є — й у цій книзі, й у житті)))

***
"Человеческое счастье редко ничем не омрачается, а безоблачное счастье само по себе вселяет испуг".

"Когда любишь и любим, даже самые настоящие трудности – хотя порой это лишь иллюзия – кажутся пустячными и просто несуществующими".

"Удивительно, в литературе так часто говорят о том, что люди влюбляются, но так редко по-настоящему описано, как это происходит. Ведь это же поразительное явление, для многих – самое потрясающее событие в жизни, куда более потрясающее, чем все ужасы на свете, потому что влюбленность противоестественна".

"Когда физическое желание и любовь неразделимы, это связывает нас со всем миром, и мы приобщаемся к чему-то новому. Вожделение становится великим связующим началом, помогающим нам преодолеть двойственность, оно становится силой, которая превратила разъединенность в единство, когда бог даровал нам блаженство".

"Естественная тенденция человеческой души – охрана собственного «я». Каждый, заглянув внутрь себя, может увидеть катаклическую силу этой тенденции, а результаты ее у всех на виду. Мы хотим быть богаче, красивее, умнее, сильнее, любимее и по видимости лучше, чем кто-либо другой. Я говорю «по видимости», ибо средний человек хоть и желает реального богатства, обычно стремится только к видимой добродетели. Он инстинктивно знает, что настоящее добро есть бремя слишком тяжкое и что стремление к нему может затмить обыкновенные желания, которыми жив человек".

"...люди обычно имеют о себе совершенно искаженное представление. По-настоящему человек проявляется в долгой цепи дел, а не в кратком перечне самотолкования".

"Супружество, я уже говорил, – очень странная вещь. Непонятно вообще, как оно существует. По-моему, когда люди хвастают, что счастливы в браке, это самообман, если не прямая ложь. Человеческая душа не предназначена для постоянного соприкосновения с душой другого человека, из такой насильственной близости нередко родится бесконечное одиночество, терпеть которое предписано правилами игры. Ничто не может сравниться с бесплодным одиночеством двоих в одной клетке. Те, кто снаружи, еще могут, если им надо, сознательно или инстинктивно искать избавления в близости других людей. Но единство двоих не способно к внешнему общению, счастье еще, если с годами оно сохраняет способность к общению внутри себя".

"Я, конечно, люблю Арнольда, но и ненавижу тоже, можно любить и в то же время не прощать какие-то вещи".


"Ну что ж, мы все в аду. Жизнь – это мука, мука, которую осознаешь. И все наши маленькие уловки – это только дозы морфия, чтобы не кричать.
– Нет, нет! – возразил я. – Хорошее в жизни тоже бывает. Например… ну вот, например – любовь.
– Каждый из нас кричит, надрывается в своей отдельной, обитой войлоком, звуконепроницаемой камере".

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/iris-murdoch-black-prince.html

Це — ще одна збірка віршів, яку читаємо й перечитуємо вже понад два роки. Прикметно, що задоволення від творчості Грицька Бойка отримують як і діти, так і дорослі. Розказувати про неперевершений гумор цього класика української дитячої літератури, думаю, зайве. А цитувати його (оскільки віршовані рядки дуже легко запам'ятовуються), у нас із сином стало традицією. Особливо часто згадуємо вереду — героя цілої однойменної поеми, бо ж себе в такому стані зазвичай не бачиш, а от якщо на вулиці хтось поводиться таким чином, то це однозначно — вереда! Щоправда, коли два роки тому можливість, що сина через вередування в садок не візьмуть, його лякала, то тепер — ні))) Досвід — велика справа)))

Малюнки Євгенії Житник, вид. "Школа", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_89.html

Бувають книги, написані від першої особи. Бувають — від третьої. Але вперше мені трапився цілий роман, написаний, так би мовити, від другої особи. Для нефілологів поясню: друга особа — це "ти" й "ви", тобто у цій книзі історію життя Міловиці авторка розповідає своїй героїні, то нагадуючи про події, то жаліючи її, то співчуваючи.

І є чому співчувати — доля Міловиці виявилася ой якою нелегкою. Заміжжя не по любові, втеча з коханим чоловіком, ненависть батьків, бідування, колективізація, голод та війна — все довелося пережити жінці. Просвітку у книзі, як і в житті тодішніх селян, немає. Часом згадувалася ота критика так званого скигління, яка то тут, то там з’являється в інтернеті. Мовляв, дістали оці плачі та голосіння, давайте про щось життєстверджуюче писати та читати! Але ж почекайте: то ж не вигадки автора, то — життя, яке прожила її бабуся (адже роман біографічний), яке прожила моя бабуся (часом буквально впізнавала її на сторінках книги), яке судилося тисячам наших бабусь. Може, не в кожної з них було таке кохання, як у Міловиці, проте труднощі й біди були такими ж.

Розповідаючи про книгу, не можу випустити з поля зору мову, якою вона написана (чи ж перекладена). Так от: Зінаїда Луценко не просто вправно володіє українською, вона її відчуває якимось шостим чуттям професіонала, бо ж інакше як пояснити, що таку досить складну форму оповіді їй вдалося так легко, ніби мимохідь, опанувати. Я не спотикалася, читаючи книгу, і це справді колосальна філологічна насолода.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_24.html

Цьому чудовому красивому виданню, подарованому синові бабусею, я раділа вочевидячки більше, ніж він. І так само більше перейнялася й мандрівкою Лізи майстернями відомих художників, й інформацією про них, й ілюстраціями Євгенії Гапчинської. Пояснюю це тим, що хлопчикові у його чотири роки таки, мабуть, більше пасує захоплення автівками та конструюванням, а може, він ще не досить дорослий для сприйняття подібної інформації. Втім, книги у домашній бібліотечці й існують для того, аби їх час від часу перечитувати.

Що ж до мене, то я залюбки пригадала якісь моменти з життя і творчості Сандро Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Пітера Брейгеля, Джузеппе Арчимбольдо, Вінсента Ван Гога, Густава Клімта, Казимира Малевича, Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, а то й дізналася дещо новеньке. А вже репродукцій їх картин паралельно в інтернеті передивилася! А ще розмріялася про те, щоб побачити їх оригінали, ну хоч деякі, а для цього треба відвідати відомі музеї, а для цього потрапити в інші країни... Одним словом, надихаюча книга)))

Намалювала Женя Гапчинська, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_23.html

Автор "Спокути", яка мене свого часу вразила і підкорила, не перестає вражати різноманітністю почерку. Він зовсім інший в "Амстердамі", ще інакший у "Дитині в часі", й зовсім новий — у цьому романі.

Оповідь ведеться від першої особи, і це — дівчина, тож мені ой як цікаво було, чи впорається автор-чоловік із поставленим перед собою завданням. І, як на мій смак, образ головної героїні вийшов досить таки вдалим, хоча до деяких моментів мені таки хотілося прискіпатися. Проте, дочитавши роман до кінця, я зняла свої зауваження.

Переживання молодої особи — то лише поверхневий шар твору. Під ним — дуже багато всього, зокрема історичного. Як вам, наприклад, інформація про те, що Дж. Орвелл — це результат одного із проектів британської МІ-5? Ні, йому не вказували, як і про що писати, але умови для розквіту його протирадянської творчості створили, надавши грант. Так само вчинили і з молодим письменником — героєм цієї книги. Тільки от трапилася непередбачувана халепа: між дівчиною-агентом і об'єктом спецпроекту "Ласун" спалахнуло кохання.

Як переживає свою брехню героїня? Як переживає її брехню (бо таки дізнається про все) герой? Як сприймає його брехню у відповідь дівчина? (Ага, тут все заплутано))) Ким був таємничий невловимий агент, який злив СРСР секрети атомної зброї, мотивуючи це тим, що "тільки рівновага сил може зберегти світ"? На що здатні закохані люди? І ким, зрештою, є справжній автор оповіді?

Не розповім, і не сподівайтеся)))

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/ian-mcewan-sweet-tooth.html

Це — улюблена книга мого дитинства, до якої вже доріс і син. І так приємно було тепер уже разом із ним проживати ті ж пригоди, які так захоплювали колись мене, перейматися за героїв, намагатися зрозуміти, чому вони вчинили саме так, а не інакше. А ще — радіти від того, що сина історія також захопила, бо з нетерпінням чекав вечора, коли ми вляжемося й продовжимо читання.

Розказувати щось про книгу, яку всі (я ж не помиляюся?) читали, справа невдячна. Тому просто пораджу — собі у першу чергу — частіше повертатися у дитинство за допомогою речей, здатних це зробити. Бо я, навіть тримаючи в руках це нове й україномовне видання (до речі, автора непоганого перекладу українською у ньому ніде не зазначено), все одно згадувала того "Золотого ключика" із зеленою обкладинкою, виданого років 30 тому, його чудові ілюстрації, довершені моєю рукою, і запах домашньої бібліотечки — а пахла вона чомусь грубкою... Ех, знову занурилася у спогади)))

Ілюстрації Людмили Кириленко та Олени Зеркалій, перекладач не вказаний, вид. "Ранок", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_20.html

За читання цієї книги бралася з певною настороженістю — забагато відгуків про неї останнім часом потрапляло мені на очі. Настільки різних, що відчула: треба скласти свою думку.

Тож от моє враження: це неймовірно красива книга! Саме "красива" — це слово спало на думку першим, коли почала міркувати, як же коротко оцінити історії, котрими поділилася з нами молода українська письменниця Боісіда. А ще — язичницька, по-справжньому, а не награно. Відчувається, що авторка так сприймає світ, а не просто уявляє це все, бо ж інакше в неї не вийшло б такої переконливої оповіді. Ще книга казкова. Адже тільки у казках, за нашими поняттями, можуть жити домовики, русалки, польові духи, водяники, чарівники й загадкові равліди. Але, знаєте, я, вже давно доросла дівчинка, у ці казки повірила. Бо сама трошки язичниця. І трошки казкарка. І ще, підозрюю, на якусь дещицю також русалка)))

Яскравий, барвистий світ, створений Боісідою, змальований такою ж яскравою, барвистою, соковитою мовою. Тут стільки чарівних, чудових, оригінальних, неймовірних метафор, що час від часу я їх смакувала, перечитувала, вимовляла вголос, щоб сповна відчути гру світла і кольорів, запахи трав і води, смак винограду й вареників, м’якість води і жорсткість каміння, гарячі промені серпневого сонця й пориви холодного північного вітру. Зібралася було навести кілька цитат, але розгубилася: вибрати з такої кількості красивого найкраще — важко. Так само важко вибрати й одну із чотирьох історій-дивовидь, із яких складається книга. Хоча ні — на це я таки спромоглася: мені найбільше припав до душі світ польових духів, а літо, у якому вони жили, майже по-справжньому гріло цього морозного січня.

п.с. Як скрупульозний читач, не можу змовчати про недоліки видавництва: книга дуже потребує професійної коректури, бо часом затиналася об зайві пробіли чи відсутність таких там, де потрібно.

Вид. "Альтепрес", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_18.html

А у ваших дітей є книги, які вони готові читати-слухати кожного тижня, а то й через день? У нас такої честі удостоїлася "Казка про Старого Лева". Крім того, син її ще й дивиться-передивляється на ютубі у передачі "Казка з татом". Щоправда, там текст відчутно скоротили, а зі співака Козловського читець ніякий, але це дитині не завада (а мама намагається не дослухатися і не дай Боже не почати правити)))

Та повернуся до книги. Йдеться у ній про місто, ви знаєте, Львів, у якому оселився Лев. Й от коли він ходив на ринок по шпондерок, морквинку й десяток яєць, то нікого це особливо не дивувало. Але коли до Львова завітали його друзі Кро (Крокодил), Слон та Жирафа, це таки змогло привернути увагу не тільки журналістів та пересічних львів’ян, а й навіть мера міста, і завершилася історія чаюванням у Ратуші)))

Насправді написано її гарними віршами, які врізаються у пам’ять — он без цитування не обійшлася ніяк. Пригоди екзотичних тварин теж цікаві. Малюнки — вище всяких похвал (син повсякчас розказував, що ми й там ходили, й тут були). Насолода від читання, навіть встоп’ятисотий раз, теж неабияка, повірте на слово)))

Намалював Володимир Штанко, вид. "Видавництво Старого Лева, 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_60.html

Вирішила знайомство з авторкою розпочати не з найбільш відомої її книги (котра "Курва"), а з чогось іншого. Вхопила перше-ліпше, що потрапило під руку, назва видалася оптимістичною, тож взялася читати з очікуванням якогось відкриття. Й от вкотре повторюсь: не люблю я очікувань — вони не виправдовуються в 90 випадках зі 100. Чи то мені так "щастить"?

Але повернуся до роману. Я в нього не повірила. Точніше, не повірила в героїв, бо навіть янголи видалися мені більш справжніми, ніж оті всі жіночки — відвідувачки реанімації, в якій при смерті лежить небайдужий їм чоловік. Вони замість ридати біля ліжка хворого (хоча хто ж їх туди мав би впустити — зовсім не родичок?) чи ж бігати й шукати необхідні йому ліки або гроші на них (що було б чесно у нашій реальності) кидаються розказувати лікарці про, в основному, найгидкіші момети свого життя, здебільшого пов’язані з сексуальним насиллям, — у ролях, діалогах, подробицях і кольорах. Лікарка ж навіть не думає випроваджувати незрозумілих відвідувачок і рятувати хворих, натомість терпляче вислуховує їх одну за одною. А потім і своєю історією з життя якось непомітно ділиться (чи то авторка її розказує — щось я заплуталася), в якій теж є секс, точніше мастурбування її старого (в обох сенсах) друга при спогляданні голого тіла красуні. І ні — вона не збиралася його зваблювати, просто на роботу збиралася, бігаючи голяка по чужій квартирі...

Головний герой — той, що при смерті, — теж викликав купу запитань. Найвагомішим було: що такого він мав зробити у житті, аби ним так ревно заопікувався янгол? Я описала б його народним: ні риба ні м’ясо. І це — в усіх сенсах, включаючи, звісно, стосунки. Ту любить, із тією спить, з іншою кохається, а одружитися хоче на зовсім незнайомій читачеві, але вже вагітній, та й то не може їй про це сказати, бо вагається.

Це я все я пишу для того, аби занудно повторитися: я не повірила ні героям, ні авторці. Хіба трошки — янголам, бо вони у книзі нещасні, як і люди...

п. с. Окремо згадаю про ілюстрації (хоча й книга не дитяча, й це тут неважливо нібито). Так от: якщо вірити художнику, то всі ці люди включно з янголами і навіть птахами — зомбі! Не вірите? Подивіться в їх очі)))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_16.html

Почуваюся занудною повторякою, але таки вкотре, говорячи про дитячі видання, хвалитиму ілюстрації. Бо ж насправді у цій книзі чудові авторські малюнки — настільки емоційні й характерні, що за право переглядати їх син змагався з бабусею.

Сама історія теж чудова й дуже повчальна, до того ж грунтується на незаяложеному сюжеті: поросятам до рук потрапляє написаний не їм лист, і вони йдуть на вечірку, де їх ніхто не чекав. Невиховані свинки насправді — щирі та життєрадісні, і це зрештою зрозуміли господарі — дуже чемні, але до біса занудні коти. Інші ж гості повсякчас вагалися, що ж їм робити: веселитися з пацями чи поважністю вшановувати винуватців свята. І так вдало образи героїв книги часом лягали на моїх знайомих та подібні життєві ситуації, що читати книгу з сином і мені було ой як цікаво.

Чудовий і фінал оповіді: всі порозумілися, подружилися й повеселилися на славу. А головне, кожен усвідомив свої помилки і постарався виправитися, наскільки ще було можливо.

А геть у кінці книги на читачів чекають поради для маленьких поросят — повторювати їх варто і дорослим час від часу. І поросятам, і людям)))

Переклад з англійської Світлани Колесник, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_13.html

Ну що можна сказати про книгу, під час читання якої в голові звучало одне слово: банально! Як же банально! Так і скажу: ця книга — банальна різдвяна казочка зі сльозами і янголами, яка, втім, із незрозумілих мені причин стала дуже популярною. Мабуть, таки дається взнаки нестача казковості, тотального добра й абсолютної ідеальності в нашому житті.

У мене практично ніщо з книги не викликало довіри. Ні надмір ідеалізовані головні герої: тут навіть чотирирічна дівчинка ну така вже чемна й самостійна, що час записати її у вундеркінди. Ні річки сліз, які проливали всі у книзі й мала б пролити я як читач. Ні чарівна янгольська музика, яку чомусь не чула господиня дому (а саме для неї вона і звучала), натомість почув фактично сторонній чоловік. Не те, щоб я зовсім не вірила в казки чи дива, ні. Просто коли про подібні, а то й набагато неймовірніші речі розказує Макс Фрай — я йому вірю, а тут — ну ніяк. І святом та позитивом Різдва я не пройнялася, хоча і прочитала книгу спеціально в один зі святкових днів, щоб, так би мовити, додати настрою.

Проте автор таки зумів мене здивувати: виявляється, написана ця історія не десь на початку 19-го століття, про що аж волали і тема, і сюжет, і стиль викладу, а в абсолютно нашому 1993 році. Отут таки проявився талант автора, який, схоже, полягає в мімікрії)))

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/richard-paul-evans-christmas-box.html

Відгук зібралася писати, щойно з сином прочитали цю книгу. Прочитали. Перечитали. Надцять разів передивилися ілюстрації. І два тижні нили: "Мам, хочу всю колекцію "Банди піратів"! Всі чотири книги! Ну мам!" Мама спромоглася добратсия до магазину і таки вполювати ще три книги про неймовірні пригоди трійки друзів — юних піратів, і тепер син спить із ними всіма в прямому сенсі слова.

Але давайте таки про книгу розкажу. Написано на сайті видавництва, що "Корабель-привид" — це перша книжка з серії. Насправді це не так: читати можна, починаючи з будь-якої, але не з цієї, бо, як резонно зауважив мій малий читач: "Тут не розповідається про маму, тата і дідуся, тому ця — остання". Втім, все й так зрозуміло і з сюжетів, і з анотацій-представлень головних героїв історій включно з папугою Месьє Муді. Чому книга зачаровує дітей — також зрозуміло без зайвих пояснень: романтика піратських пригод! Сама в дитинстві мріяла про таке. А ви хіба ні? Крім того, розказано історії чудовою зрозумілою мовою, а як проілюстровано! А ще оці кольорові скляні "діаманти" на обкладинці! А колоритні герої — кожен зі своїми характерними особливостями, плюсами й мінусами, які так цікаво обговорювати з дитиною.

Ех, а я знову хочу бути хоч трішки піратом... Хоч краплиночку...

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Ігоря Бондаря-Терещенка, вид. "Ранок", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_10.html

Наче вчора було, так чітко пам’ятаю неймовірні враження від першого знайомства з Себастьяном Жапрізо — це була його й досі найкраща з-поміж прочитаного мною книга "Улюбленець жінок". Ой які неймовірні сюжетні перипетії там і який геть неочікуваний фінал! Потім мене розірвала на клапті "Дама в автомобілі в окулярах і з рушницею". Згодом я подивилася дві з трьох екранізацій цього твору й от думаю, що треба передивитися третю...

Щось захопиался спогадами, а маю ж розповісти про щойно прочитану "Пастку для Попелюшки", а не про давній досвід))) Що сказати: Жапрізо собі не зраджує. Заплутаний сюжет, невизначений фінал, купа емоцій, запитань, переживань (і моїх, і головної героїні) та дві недоспані ночі (рахувала свої, у героїні їх було більше))) — от моє коротке резюме. "Хто? Хто? Хто ж вона?" — мучилася я запитанням, перегортаючи сторінки. І... досі мучуся))) Бо Жапрізо, як справжній садист, не відкрив таємниці головної героїні. Так само не могла відповісти на це питання і вона сама, бо втратила пам’ять. Інші герої роману також досі, схоже, шукають відповіть на нього. І не знайдуть — будьте певні!

А от я наступні книги Жапрізо таки знайду. От тільки насолоджуся післясмаком від цієї — справжнє задоволення варто розтягувати...

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/sebastien-japrisot-piege-pour-cendrillon.html

"Українська народна казка з продовженням, що його розповів Іван Малкович" — так звучить пояснення, що це за книга. Втім, пояснення, мені здається, не потрібне, оскільки в руках тримаю вже четверте її видання (перше з'явилося на світ 2004-го) і підозрюю, що це ще не кінець.

Починається казка традиційно, але, оскільки настає Різдво, то з рукавички звірів ніхто не виганяє, вони натомість йдуть до діда колядувати, ну й далі все відбувається весело, по-доброму, тепло, щиро... Як і годиться у таке свято.

Хочу ще відзначити ілюстрації: розглядати їх — окреме задоволення. І як бонус — тексти колядок наприкінці книги. Ми співаємо. А ви?)))

Художник Кость Лавро, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_7.html

Знайомство з відомою завдяки "Книзі року від ВВС" Танею Малярчук вирішила розпочати з її стареньких книг. Вхопила першу-ліпшу, що потрапила під руку, і... пропала. Пропала у повісті, у стилістиці, у мові, у внутрішньому світі героїні й у Карпатах, які аж затягували в себе завдяки майстерності авторки.

Книга дійсно химерна та сюрреалістична, як і обіцяно в передмові. Втім, мною сприймалася абсолютно реально — навіть розумінням, не кажучи вже про емоції. Забути про те, ким ти була, і щезнути — це, зізнаюся, одне з бажань, які досить часто відчуваю. Але не реалізую)) А от героїня зробила це. Щезла і зі звичного світу, і навіть зі своєї пам'яті, стала ніким й усіма водночас, шукала себе справжню і, здається, таки знайшла, ще й кохання на додачу. Бо ж любити жінку — це означає любити її в будь-якій іпостасі: красуні, істерички, відьми і навіть вовчиці...

Окреме задоволення отримала від оповідань, котрі доповнили книгу. Різні за тематикою, вони об'єднані типовістю заголовків: "Щось і його дещо". Ой як стискалося серце після кожного з них, бо теми, зачеплені Танею Малярчук ніби мимохідь, насправді неймовірно болючі, а проблеми — величезні. Настільки великі, що в повсякденному життя ми їх просто... не помічаємо.

Знайомство вдалося. Тепер можна читати й "Забуття")))

Вид. "Фоліо", 2006

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post.html

Минулорічний книжковий здобуток досить скромний — 89 книг. Я взялася визначити ті, які вразили чи зачепили мене найбільше. Було досить складно обмежити себе кількістю, але я постаралася)))


Отож, мій топ-10:

1. Яцек Денель "Ляля"

2. Елеанор Каттон "Світила"

3. Жан-Крістоф Гранже "Пасажир"

4. Діана Макарова "Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера"

5. Лорен Грофф "Долі та фурії"

6. Курбан Сеїд "Алі та Ніно"

7. Ярослав Мельник "Далекий простір"

8. Торґні Ліндґрен "Джмелиний мед"

9. Асли Е. Перкер "Суфле"

10. Володимир Короткевич "Христос приземлився в Городно"


Паралельно склався й антирейтинг книг, які або зовсім не змогла дочитати, або оцінила ну геть низько:

1. Марія Семенова, Фелікс Разумовський "Помилка "2012. Гра задарма"

2. Ігор Зарудко "Матадор. Нотатки авантюриста"

3. Франсін Ріверс "Любов спокутна"

4. Наталка Доляк "Заплакана Європа"

5. Грегорі Девід Робертс "Тінь гори"


Поділюся також кращими дитячими знахідками:

1. Світлана Лінинська "Пан Сирник і різдвяний пампушок»

2. Крістіан і Фабіан Джереміс "Пампушок і Огірочок. День народження бабусі»

3. Мартін Содомка "Як змайструвати мотоцикл"

4. Ірина та Леонід Тюхтяєви "Зоки і бада"

5. Сельма Лагерльоф "Чудова мандрівка Нільса з дикими гусьми»

Відгуки на ці та інші книги з лінками тут: http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/2016.html



Звісно, усі списки довелося коротити)))А попереду - новий читацький рік. Вже у передчутті...))

Як ви гадаєте, книги бувають теплими? А книга про зиму може бути теплою? Теплою на історію, на малюнки і навіть на дотик?

Щодо себе відповім: однозначно, може. Одну з таких маємо на нашій книжковій поличці. Це — "Пан Сирник і різдвяний пампушок" Світлани Лінинської. Вона така тепла, що ми перечитували її не лише під зимові свята, як того вимагає назва, а навіть улітку — коли дощило й холодало.

А ще книга запашна! Дуже! У ній смачно-пресмачно пахне свіжою випічкою, ваніллю, варенням, гарячим малиновим чаєм і трошки димом із натопленої печі. Адже вона — головна на кухні у пана Сирника, найкращого пекаря у містечку.

Але з ним сталася халепа. Яка — звісно, не скажу. Проте він зумів із нею впоратися. Яким чином — теж не скажу. А от у чому зізнаюся, то це в тому, що сьогодні, швидше за все, ми знову читатимемо цю книгу. Щоб зігрітися)))

Малюнки Романа Скиби, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post.html

Я не знаю жодного письменника, який був би таким зовсім різним у своїх книгах, як Джоанн Харріс. Таке враження, що авторка, сідаючи за написання чергової книги, повністю змінюється навіть зовні, не кажучи вже про зміну стилістики, тематики і навіть почерку (принаймні, мені так здається))). Якщо у трилогії "Шоколад" вона казково-містична, у "П'яти четвертинках апельсина" жорстко-реалістична, у "Спи, бліда сестро" вікторіансько-готична, то у "Рунних мітках" — фантастично-філософська. До того ж філософія сутності світу у романі така цікава, що я навіть цитати вибирала (так-так, цитуватиму фентезі)))

Роман базується на скандинавській міфології (схоже, Харріс неабияк нею захопилася, виходячи з останніх її творів). Події, описані в книзі, відбуваються після кінця світу згідно зі скандинавською міфологією, а саме після Рагнарьока та падіння Асгарда. Але не всі старі боги загинули. І, крім них, на землі з'являються нові боги, помічені новими рунами.

Образи героїв, як і завжди у Харріс, неоднозначні. Одін, Локі, пастор, інші — вони ані хороші, ані погані. Вони — різні. Єдина героїня, яка мене не переконала, це — Меггі. Якось зашвидко вона перетворилася із затюканого дівчиська на могутню богиню. Проте найбільше мене вразили описи, як би дивно це не звучало, бо ж зазвичай розлогі подібні відступи викликають нудьгу. Тут же навпаки: я розважалася так, як давно цього не робила, вмикаючи свою уяву на повну потужність і малюючи перед внутрішнім зором те, що "бачила" Джоанн Харріс. Принаймні, я сподіваюся, що спромоглася роздивитися хоч щось близьке до тих помпезних картин, які змогла намалювати словами авторка. І ще: давно мені так не хотілося взятися за олівці і пензлі, щоб зобразити те все... Де б то часу взяти? Не підкажете?)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/joanne-harris-runemarks.html