У вас щось не клеїться у житті? Спіткала якась халепа? Почуваєтеся у пастці? Чи в депресії? Щось не виходить? Не можете радіти життю і не розумієте причин цього? Тоді оповідання Руслана Горового — саме для вас! Ні-ні, збірка не зарядить вас магічним позитивом, як це виходить, наприклад, у Макса Фрая. Якраз навпаки: ви порівняєте свої негаразди з тими, що переживають герої оповідань, і зрозумієте: насправді ваше життя — казка.

Саме так вплинула на мене ця книга, хоча зізнаюся: світла не додала. Бо ж усі герої усіх оповідань Горового — нещасні. Кожен по-совєму, звичайно, але кожен — по-справжньому, бо саме так і почувається більшість із нас. Тому від збірки віє тотальним нещастям, безвихіддю, темрявою... Життям, одним словом. І якщо ви зараз заперечите мені, що у житті насправді багато яскравих і прекрасних моментів щастя, то лише тому, що ви не читали цієї книги)))

"Те, повз що ми проходимо не помічаючи" — пояснює читачеві суть книги заголовок. Але ж насправді ми не помічаємо не тільки людського болю, а й радості, щастя, добра, любові. Засліплені особистими негараздами (зізнайтеся — в основному ж саме цим!), оминаємо багато чого. А шкода.

Традиційно вибираю фаворита збірки: це "Яблучний Спас" — за відчуття дитинства, у яке мимохіть занурилася. Проте все одно не розумію нарікань головного героя на те, що всі, мовляв, виїхали з хутора і його не стало, ая-яй, які погані, коли він зробив це одним із перших. От уже й справді: проходимо не помічаючи навіть своїх діянь...

Вид. "Віват", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/13.html

Ще одна добра й позитивна зимова книжечка, яка може похвалитися не тільки цікавою історією та гарними ілюстраціями, а й чіткими виховними моментами. Тут і хоробрість, і турбота, і прагнення допомогти, і те, що мені найбільше подобається — вміння визнавати свої помилки.

А ще у книзі чулові ілюстрації та теплий щасливий фінал — що іще треба для хорошого дитячого видання?)))

Художник Наталя Колпакова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_23.html

Кіно! Я дивлюся кіно, а не читаю книгу!
Такі думки опановували мене раз по раз, коли, перегорнувши чергову сторінку, натикалася то на впізнавані кіношні повороти сюжету, то на кінематографічні картинки, то на нового героя — точнісінько такого міг зіграти Джейсон Стетем, або Джордж Клуні, або Ендрю Скотт. А потім з’ясувалося, що всі ці асоціації були задумані авторами, оскільки вони писали свій детективний роман у майже класичному кінематографічному детективному жанрі джіалло (з італійської "жовтий", від традиційного кольору обкладинок, під якими виходили такі твори на початку минулого століття). От тільки Італії тут немає, бо є Львів.

Детектив, скажу вам, вийшов заплутаним. Тобто на позір суміш у книзі нібито й традиційна: серійний убивця + приватний детектив + його протистояння з професіоналами + кохання + трошки мелодрами + несподіваний злочинець + геппі енд. Але хто ж насправді головний злодій, я так і не здогадалася, тож задоволення від фіналу отримала. А ще — від динамічної оповіді (недаремно згадувала про кінематографічність), колоритних героїв, гендерної рівноваги (певно, авторський дует посприяв цьому))) і прекрасного Львова.

Вид. "Фоліо", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_21.html

Сьогодні в ФБ одна з мам запитала: що почитати дитині віком 2,5 року? Посипалися рекомендації, звісно. І так приємно було, що наші з сином книжкові фаворити — не тільки наші)))

Серед них — і "Веселі хтосики" Ганни Чубач. Класика є класика, і ніхто з якістю віршів, перевірених часом і кількома поколіннями читачів, не посперечається. Хоча й можна (підказую)))), бо часом трапляються у них геть далекі від сучасності радянські реалії. Але то — історія, яку наші дітки теж мають знати.

Ще одним плюсом цієї книги є її навчальне спрямування: тут тобі й полічити можна з малюком, і абетку вивчити... Хоча кому то треба, якщо історії цікаві й малюнки кумедні?)))

Художник Євгенія Житник, вид. "Школа", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_15.html

Мабуть, вже час переглянути свої смаки й зізнатися, що вони змінилися досить кардинально, порівнюючи, скажімо, зі смаками мене 20-річної. Зокрема, це стосується короткого жанру. Я не раз тут згадувала, що не люблю оповідань, але так чи інакше збірки потрапляють мені до рук, я до них приглядаюся, прицінююся, читаю і... захоплююсь. Так було з Роальдом Далем та Віоліною Ситнік, зовсім інші враження отримала, перечитуючи Володимира Даниленка та Джека Лондона. І геть неочікуваний катарсис подарувала мені антологія "#Невимушені". Навіть кілька катарсисів, бо ж кожен із молодих авторів зачепив щось своє, але ніхто з них не залишив мене як читачку байдужою.

Зокрема, Катерина Бабкіна (#піф) пояснила, як ми можемо боятися близькості. Так боятися, що воліємо залишитися самотніми, ніж відкрити іншому своє серце. Мирослав Лаюк (#суперстар) чітко змалював провалля між поколіннями. Звісно, оповідання і ще про дещо, але я "прочитала" його саме так. Марк Лівін (#стриж_чорний) настільки щемко розповів про цінність й абсолютність батьківської любові, що мимохідь захотілося ще більше любити сина. Ірина Цілик (#канікули) по-жіночому зачепила за сокровенне: куди дівається закоханість і як продовжувати любити одне одного, якщо обоє — змінилися? Артем Чех (#повернення) розказав про те, що болить нині багатьом: двоплановість нашого життя у мирі/війні та нерозуміння один одного навіть друзями, бо війна змінює...

Щодо художньості, то найбільше в цьому плані мені зімпонували Марк Лівін та Ірина Цілик. Я не просто читала їхні історії, я відчувала тепло, холод, сонце, море, аромати, звуки... Обожнюю такий ефект присутності.

Варто згадати і про оформлення книги: сучасне, динамічне з кольоровими виділеннями в тексті й оригінальним змістом. Видавництву — щирий респект!

І ще про збірку загалом. Не можу не процитувати з післямови Володимира Єрмоленка: "Усі ці оповідання — про те, як радості буває складно в житті". Тому їй — радості — треба усіляко дрпомагати. Як, спитаєте? Просто радіти, особливо дрібницям, бо ж їх навколо нас — найбільше...

Вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_14.html

Скажу відразу, що творчість Винничука сприймаю неоднозначно. Цебто — геть по-різному, залежно від книги і, звісно, настрою, з яким її читаю.

Дитячий твір цього автора до рук потрапив уперше. І виявився таким же неоднозначним, як і дорослі (для мене передусім, бо у сина — свої смаки). Химерна історія про те, як одне окремо взяте порося одружилося на принцесі, перед тим побувавши і героєм, і піратом, і ще казна-ким, мене не вразила. Навпаки, роздратувала, бо ж досягла таких успіхів тварюка, змушуючи сотні людей не бачити того, що вона — порося (чи й навіть часом звичайна свинюка), бо ж поводилася нахабно й упевнено.
Але казка — це казка, все було б нічого, якби не ура-патріотичний фінал: заморська принцеса з великої любові до свинюки радо їде на Гуцульщину і вчиться смажити деруни, аби вгодити чоловікові. А головне — тільки дядьки з Коломиї розпізнали у свині свиню (о мудрий вкраїнський нарід!).

Фінал казки, схоже, призначений для таких критично налаштованих батьків, як я))) Проте ані мені, ані синові це не допомогло зрозуміти сенс казочки)))

Художник Олег Петренко-Заневський, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2005

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_12.html

Книга з автографом автора була куплена синові — на виріст. Лежала, чекала того виросту, аж поки, перебираючи книжкову поличку, я не почала гортати її. А потім мовчки переставила казки з дитячої полиці до книг для дорослих, бо ж зрозуміла, що чекати більше не можу, треба читати. Й ось я — в метро, й оточуючі косяться на дивну тітку, яка з головою занурилася у... казки)))

Насправді ці казки геть не дитячі. Так, у них є чарівники, дива, скарби і квітки папороті, але й повно чортівні, любощів й життєвої філософії, щоб зрозуміти яку, треба хоч трохи життєвого досвіду.

Всемогутність козацької звитяги, сили й розуму — головне, про що розказує Сашко Лірник. Навіть якщо ти збився з праведного шляху, але зумів усвідомити свою помилку, у тебе є всі шанси виправити ситуацію. Звісно, не просто так, а пожертувавши чимось дорогим тобі, бо цінність того, що маємо, часто обраховується тим, що довелося віддати. Одним словом, казочки не просто так, а з глибоким сенсом))

Не можу оминути ілюстрацій — то така краса! Придивіться до обкладинки й уявіть, що подібних облич — живих, справжніх — у книзі багато. Усі деталі вимальовано з такою скрупульозністю, що їх можна запросто сприйняти за фото. От тільки чи багатьом вдалося зняти на камеру... чорта?))

Ілюстрації Інокентія Коршунова, вид. "Зелений Пес", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_84.html

Я вже не раз скаржилася на насторожене сприйняття розхвалених та удостоєних відзнак книг. Проте минулорічний лауреат "Книги року-ВВС" мені якраз дуже припав до смаку, тож за "Забуття" бралася без надмірного остраху. Й маю визнати: все у мене з цією книгою склалося добре — я її сприйняла не так, як інші (ага, начиталася рецензій та відгуків))), тобто — по-своєму, що вважаю великим плюсом роману.

Отже, пропоную своє прочитання тієї вже згаданої сто разів і стільки ж обговореної в мережі двоплановості книги. Дівчина-оповідач переживає, м’яко кажучи, не найкращі часи. Та що там казати: найгірші. Ні, у неї зовні в житті складається все добре: й літературне визнання є, й заміж беруть, і планів на життя достатньо. Але от всередині все поламалося. І як людина, в якої часом всередині теж щось ламається, я героїню зрозуміла (принаймні, мені так видається). Так само зрозуміла і її втечу в чуже життя, в життя, яке минуло, щезло, пропало, заублося, від якого залишилися клапті й уривки і яке вона намагається прожити, бо ж не знає, як прожити своє.

Ви вже здогадалися, що це — та сама історія В’ячеслава Липинського, яку чомусь сприймають як головну в книзі. Мовляв, роман — про історичну постать маловідомого українського діяча, навіщо сюди чіпляти дивні заплутані переживання не зовсім адекватної людини? Але без оповідача не було б і героя оповіді — Липинського. Бо він у книзі вийшов саме таким, оскільки створений саме таким. Бо якою насправді була людина, котра, за висловом Тані Малярчук, щезла (як і всі ми щезаємо від самого народження), невідомо. Проте зображений уявою авторки Липинський змушує повірити в себе такого. А втім, у якого Липинського нам іще вірити? Вибір є?

В’ячеслав Липинський за версією авторки — українець, хоч і поляк, натхненник української державності і людина, яка глибоко розчарувалася в ній. Скільки думок, вкладених у його світлу голову, скільки цитат із його статей та листів, використаних у книзі, перепліталися з моїми (чи співзвучними) міркуваннями! Часом він точно знав, чого прагне і куди йде, а часом губився й розгублювався. Останнє траплялося з ним усе частіше, тому й розгубив усе: від омріяної України до сім’ї. Чи навпаки. Натомість оповідачка, шукаючи сліди Липинського, знайшла й себе, й сили для того, аби жити далі. Бо ж доки нас усіх з’їсть синій кит часу й забуття, життя все-таки триває...

п.с. І про "Золоту бульку"))) Ніколи не оцінювала книг (та й інших творів мистецтва) з точки зору кількості (а віднині можу говорити і про якість) отриманих ними відзнак. А тепер і поготів — навіть не звертатиму уваги як на рейтинги, так і на антирейтинги, бо схоже, що маю геть збочені смаки)))

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

***
"Одруження — якась така необхідна початкова фаза, без якої декотрі чоловіки не сміють просуватися соціальною драбиною вгору. Спершу вони мусять одружитися, а вже потім робити решту: будувати кар’єру, видавати книжки, роздумувати над сенсом буття, пиячити з колегами по роботі, одне слово — жити".

"...безнадійна затія завжди красиво виглядає".

"...мало бути патріотом до глибини душі, треба бути патріотом до глибини кишені".

"Процес мого неминучого зникнення розпочався в хвилину мого народження. І що довше я живу, то більше щезаю. Щезають мої почуття й емоції, мій біль і моя радість, щезають місця, які я бачила, і люди, з якими зустрічалася. Щезають мої спогади, мої думки. Щезає моє розуміння світу. Щезає моє тіло, кожного дня дедалі більше. Світ в мені і навколо мене безслідно щезає, і я нічого не можу зробити, щоб його вберегти".

"Бій було програно в момент прийняття рішення у нього не вступати. Тому це навіть не поразка, це щось принизливіше за неї. Це безчестя".

"Програли українці, бо не мали «ідеї, віри, легенди про одну, всіх українців об’єднуючу, вільну і незалежну Україну». Здатні на революційний порив, вони завжди боролися проти чогось (проти Польщі, Росії, панів, більшовиків, гетьманців), а не за щось. Керувалися ненавистю до ворогів, а не любов’ю до своєї землі і бажанням побудувати на ній незалежну державу".

"Безумство почувалося в Києві як удома".

"Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли".

"Мій всесвіт обнесений українською і російською, як тюрма — колючим дротом. І від усвідомлення, що я ніколи не вирвуся за межі цієї тюрми, часом стає нестерпно".

"Свої — це ті, що живуть поруч із тобою. Спільна земля робить людей спільниками, а не мова чи релігія".

"— Ми з батьком завжди гордилися тобою, — сказала Клара Ліпінська синові на прощання.
— Ви називали мене дурисвітом.
— Дурисвітами теж гордяться, часом навіть більше".

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_6.html

Вибираючи для читання біографічну книгу, підсвідомо готувалася до розлогих оповідей про всі підряд, навіть незначні, події з життя Олександра Довженка, до довгих суцільних абзаців, відсутності діалогів, навіть деякої занудності. І як же приємно було помилитися, причому в усьому вищезгаданому! Бо ця книга — швидше пригодницький кінофільм, аніж біографічний роман, що, втім, не завадило отримати з нього купу інформації із найрізноманітніших сфер життя, не кажучи вже про самого Сашка Довженка.

Наприклад, чи знаєте ви, що радянське кіно початку 20-го століття закуповували масово в Європі та США, воно вважалося прикладом того, як і що треба знімати, а тим Голлівудом, який ми знаємо нині, тоді ще й не пахло? А про тисячу і одну карту одеських підземель та їх цінність для контрабандистів знаєте? А про те, що одесити щиро вважали своє місто батьківщиною джазу? А про історію костюмерів — театральних та кіношних — що знаєте? А як перекручували історію в історичних фільмах про революцію? І хто грав Леніна у стрічках Ейзенштейна? І чому кінозірка Юлія Солнцева перестала зніматися? А ще у книзі знайдуться вся правда про одеські банди, секрети кухні Одеської кінофабрики (і я не зйомки фільмів маю на увазі, а справжню кухню), таємниці талановитих сценаристів, романтичне кохання (як же без нього), таємниче зникнення кур’єра-чекіста, чисто одеський гумор, багато сонця й моря і, звичайно, фільми.

Насправді від читання цього роману (хоча мені постійно хотілося назвати його фільмом, а наприкінці книги автори й самі так вчинили), крім купи цікавої інформації, отримала ще й неабияке задоволення. Стиль написання, мова (у тому числі й переклад українською), динаміка сюжету, композиція твору, легкість викладу — все тут настільки вдало й гармонійно, що читачеві залишається одне: насолоджуватися.

Переклад із рос. Ігоря Бондаря-Терещенка, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_30.html

Це — ще одна збірка віршів, яку читаємо й перечитуємо вже понад два роки. Прикметно, що задоволення від творчості Грицька Бойка отримують як і діти, так і дорослі. Розказувати про неперевершений гумор цього класика української дитячої літератури, думаю, зайве. А цитувати його (оскільки віршовані рядки дуже легко запам'ятовуються), у нас із сином стало традицією. Особливо часто згадуємо вереду — героя цілої однойменної поеми, бо ж себе в такому стані зазвичай не бачиш, а от якщо на вулиці хтось поводиться таким чином, то це однозначно — вереда! Щоправда, коли два роки тому можливість, що сина через вередування в садок не візьмуть, його лякала, то тепер — ні))) Досвід — велика справа)))

Малюнки Євгенії Житник, вид. "Школа", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_89.html

Бувають книги, написані від першої особи. Бувають — від третьої. Але вперше мені трапився цілий роман, написаний, так би мовити, від другої особи. Для нефілологів поясню: друга особа — це "ти" й "ви", тобто у цій книзі історію життя Міловиці авторка розповідає своїй героїні, то нагадуючи про події, то жаліючи її, то співчуваючи.

І є чому співчувати — доля Міловиці виявилася ой якою нелегкою. Заміжжя не по любові, втеча з коханим чоловіком, ненависть батьків, бідування, колективізація, голод та війна — все довелося пережити жінці. Просвітку у книзі, як і в житті тодішніх селян, немає. Часом згадувалася ота критика так званого скигління, яка то тут, то там з’являється в інтернеті. Мовляв, дістали оці плачі та голосіння, давайте про щось життєстверджуюче писати та читати! Але ж почекайте: то ж не вигадки автора, то — життя, яке прожила її бабуся (адже роман біографічний), яке прожила моя бабуся (часом буквально впізнавала її на сторінках книги), яке судилося тисячам наших бабусь. Може, не в кожної з них було таке кохання, як у Міловиці, проте труднощі й біди були такими ж.

Розповідаючи про книгу, не можу випустити з поля зору мову, якою вона написана (чи ж перекладена). Так от: Зінаїда Луценко не просто вправно володіє українською, вона її відчуває якимось шостим чуттям професіонала, бо ж інакше як пояснити, що таку досить складну форму оповіді їй вдалося так легко, ніби мимохідь, опанувати. Я не спотикалася, читаючи книгу, і це справді колосальна філологічна насолода.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_24.html

Цьому чудовому красивому виданню, подарованому синові бабусею, я раділа вочевидячки більше, ніж він. І так само більше перейнялася й мандрівкою Лізи майстернями відомих художників, й інформацією про них, й ілюстраціями Євгенії Гапчинської. Пояснюю це тим, що хлопчикові у його чотири роки таки, мабуть, більше пасує захоплення автівками та конструюванням, а може, він ще не досить дорослий для сприйняття подібної інформації. Втім, книги у домашній бібліотечці й існують для того, аби їх час від часу перечитувати.

Що ж до мене, то я залюбки пригадала якісь моменти з життя і творчості Сандро Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Пітера Брейгеля, Джузеппе Арчимбольдо, Вінсента Ван Гога, Густава Клімта, Казимира Малевича, Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, а то й дізналася дещо новеньке. А вже репродукцій їх картин паралельно в інтернеті передивилася! А ще розмріялася про те, щоб побачити їх оригінали, ну хоч деякі, а для цього треба відвідати відомі музеї, а для цього потрапити в інші країни... Одним словом, надихаюча книга)))

Намалювала Женя Гапчинська, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_23.html

За читання цієї книги бралася з певною настороженістю — забагато відгуків про неї останнім часом потрапляло мені на очі. Настільки різних, що відчула: треба скласти свою думку.

Тож от моє враження: це неймовірно красива книга! Саме "красива" — це слово спало на думку першим, коли почала міркувати, як же коротко оцінити історії, котрими поділилася з нами молода українська письменниця Боісіда. А ще — язичницька, по-справжньому, а не награно. Відчувається, що авторка так сприймає світ, а не просто уявляє це все, бо ж інакше в неї не вийшло б такої переконливої оповіді. Ще книга казкова. Адже тільки у казках, за нашими поняттями, можуть жити домовики, русалки, польові духи, водяники, чарівники й загадкові равліди. Але, знаєте, я, вже давно доросла дівчинка, у ці казки повірила. Бо сама трошки язичниця. І трошки казкарка. І ще, підозрюю, на якусь дещицю також русалка)))

Яскравий, барвистий світ, створений Боісідою, змальований такою ж яскравою, барвистою, соковитою мовою. Тут стільки чарівних, чудових, оригінальних, неймовірних метафор, що час від часу я їх смакувала, перечитувала, вимовляла вголос, щоб сповна відчути гру світла і кольорів, запахи трав і води, смак винограду й вареників, м’якість води і жорсткість каміння, гарячі промені серпневого сонця й пориви холодного північного вітру. Зібралася було навести кілька цитат, але розгубилася: вибрати з такої кількості красивого найкраще — важко. Так само важко вибрати й одну із чотирьох історій-дивовидь, із яких складається книга. Хоча ні — на це я таки спромоглася: мені найбільше припав до душі світ польових духів, а літо, у якому вони жили, майже по-справжньому гріло цього морозного січня.

п.с. Як скрупульозний читач, не можу змовчати про недоліки видавництва: книга дуже потребує професійної коректури, бо часом затиналася об зайві пробіли чи відсутність таких там, де потрібно.

Вид. "Альтепрес", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_18.html

А у ваших дітей є книги, які вони готові читати-слухати кожного тижня, а то й через день? У нас такої честі удостоїлася "Казка про Старого Лева". Крім того, син її ще й дивиться-передивляється на ютубі у передачі "Казка з татом". Щоправда, там текст відчутно скоротили, а зі співака Козловського читець ніякий, але це дитині не завада (а мама намагається не дослухатися і не дай Боже не почати правити)))

Та повернуся до книги. Йдеться у ній про місто, ви знаєте, Львів, у якому оселився Лев. Й от коли він ходив на ринок по шпондерок, морквинку й десяток яєць, то нікого це особливо не дивувало. Але коли до Львова завітали його друзі Кро (Крокодил), Слон та Жирафа, це таки змогло привернути увагу не тільки журналістів та пересічних львів’ян, а й навіть мера міста, і завершилася історія чаюванням у Ратуші)))

Насправді написано її гарними віршами, які врізаються у пам’ять — он без цитування не обійшлася ніяк. Пригоди екзотичних тварин теж цікаві. Малюнки — вище всяких похвал (син повсякчас розказував, що ми й там ходили, й тут були). Насолода від читання, навіть встоп’ятисотий раз, теж неабияка, повірте на слово)))

Намалював Володимир Штанко, вид. "Видавництво Старого Лева, 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_60.html

Вирішила знайомство з авторкою розпочати не з найбільш відомої її книги (котра "Курва"), а з чогось іншого. Вхопила перше-ліпше, що потрапило під руку, назва видалася оптимістичною, тож взялася читати з очікуванням якогось відкриття. Й от вкотре повторюсь: не люблю я очікувань — вони не виправдовуються в 90 випадках зі 100. Чи то мені так "щастить"?

Але повернуся до роману. Я в нього не повірила. Точніше, не повірила в героїв, бо навіть янголи видалися мені більш справжніми, ніж оті всі жіночки — відвідувачки реанімації, в якій при смерті лежить небайдужий їм чоловік. Вони замість ридати біля ліжка хворого (хоча хто ж їх туди мав би впустити — зовсім не родичок?) чи ж бігати й шукати необхідні йому ліки або гроші на них (що було б чесно у нашій реальності) кидаються розказувати лікарці про, в основному, найгидкіші момети свого життя, здебільшого пов’язані з сексуальним насиллям, — у ролях, діалогах, подробицях і кольорах. Лікарка ж навіть не думає випроваджувати незрозумілих відвідувачок і рятувати хворих, натомість терпляче вислуховує їх одну за одною. А потім і своєю історією з життя якось непомітно ділиться (чи то авторка її розказує — щось я заплуталася), в якій теж є секс, точніше мастурбування її старого (в обох сенсах) друга при спогляданні голого тіла красуні. І ні — вона не збиралася його зваблювати, просто на роботу збиралася, бігаючи голяка по чужій квартирі...

Головний герой — той, що при смерті, — теж викликав купу запитань. Найвагомішим було: що такого він мав зробити у житті, аби ним так ревно заопікувався янгол? Я описала б його народним: ні риба ні м’ясо. І це — в усіх сенсах, включаючи, звісно, стосунки. Ту любить, із тією спить, з іншою кохається, а одружитися хоче на зовсім незнайомій читачеві, але вже вагітній, та й то не може їй про це сказати, бо вагається.

Це я все я пишу для того, аби занудно повторитися: я не повірила ні героям, ні авторці. Хіба трошки — янголам, бо вони у книзі нещасні, як і люди...

п. с. Окремо згадаю про ілюстрації (хоча й книга не дитяча, й це тут неважливо нібито). Так от: якщо вірити художнику, то всі ці люди включно з янголами і навіть птахами — зомбі! Не вірите? Подивіться в їх очі)))

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_16.html

"Українська народна казка з продовженням, що його розповів Іван Малкович" — так звучить пояснення, що це за книга. Втім, пояснення, мені здається, не потрібне, оскільки в руках тримаю вже четверте її видання (перше з'явилося на світ 2004-го) і підозрюю, що це ще не кінець.

Починається казка традиційно, але, оскільки настає Різдво, то з рукавички звірів ніхто не виганяє, вони натомість йдуть до діда колядувати, ну й далі все відбувається весело, по-доброму, тепло, щиро... Як і годиться у таке свято.

Хочу ще відзначити ілюстрації: розглядати їх — окреме задоволення. І як бонус — тексти колядок наприкінці книги. Ми співаємо. А ви?)))

Художник Кость Лавро, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_7.html

Знайомство з відомою завдяки "Книзі року від ВВС" Танею Малярчук вирішила розпочати з її стареньких книг. Вхопила першу-ліпшу, що потрапила під руку, і... пропала. Пропала у повісті, у стилістиці, у мові, у внутрішньому світі героїні й у Карпатах, які аж затягували в себе завдяки майстерності авторки.

Книга дійсно химерна та сюрреалістична, як і обіцяно в передмові. Втім, мною сприймалася абсолютно реально — навіть розумінням, не кажучи вже про емоції. Забути про те, ким ти була, і щезнути — це, зізнаюся, одне з бажань, які досить часто відчуваю. Але не реалізую)) А от героїня зробила це. Щезла і зі звичного світу, і навіть зі своєї пам'яті, стала ніким й усіма водночас, шукала себе справжню і, здається, таки знайшла, ще й кохання на додачу. Бо ж любити жінку — це означає любити її в будь-якій іпостасі: красуні, істерички, відьми і навіть вовчиці...

Окреме задоволення отримала від оповідань, котрі доповнили книгу. Різні за тематикою, вони об'єднані типовістю заголовків: "Щось і його дещо". Ой як стискалося серце після кожного з них, бо теми, зачеплені Танею Малярчук ніби мимохідь, насправді неймовірно болючі, а проблеми — величезні. Настільки великі, що в повсякденному життя ми їх просто... не помічаємо.

Знайомство вдалося. Тепер можна читати й "Забуття")))

Вид. "Фоліо", 2006

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post.html

Як ви гадаєте, книги бувають теплими? А книга про зиму може бути теплою? Теплою на історію, на малюнки і навіть на дотик?

Щодо себе відповім: однозначно, може. Одну з таких маємо на нашій книжковій поличці. Це — "Пан Сирник і різдвяний пампушок" Світлани Лінинської. Вона така тепла, що ми перечитували її не лише під зимові свята, як того вимагає назва, а навіть улітку — коли дощило й холодало.

А ще книга запашна! Дуже! У ній смачно-пресмачно пахне свіжою випічкою, ваніллю, варенням, гарячим малиновим чаєм і трошки димом із натопленої печі. Адже вона — головна на кухні у пана Сирника, найкращого пекаря у містечку.

Але з ним сталася халепа. Яка — звісно, не скажу. Проте він зумів із нею впоратися. Яким чином — теж не скажу. А от у чому зізнаюся, то це в тому, що сьогодні, швидше за все, ми знову читатимемо цю книгу. Щоб зігрітися)))

Малюнки Романа Скиби, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post.html

Почну із запитань: а ви чому беретеся перечитувати книги? що сподіваєтеся там відшукати? що очікуєте відчути? Відповім і сама: хочу повторити себе ту, яка вперше занурилася в історію; хочу знайти те, що пропустила під час першого читання; хочу тих же емоцій — бо саме вони, а не сюжет, тема, герої чи ще щось для мене є знаковими в будь-якій книзі.

"Синдром Петрушки" (саме цей роман склав основу збірки "Золота нитка") свого часу вразив мене насамперед яскравістю. Рудоволоса головна героїня на фоні засніженої казкової Праги — це так по-ляльковому, говорячи мовою ще одного героя роману, так театрально, так художньо і так по-справжньому, що мимохіть опиняєшся там і мерзнеш, і плачеш, і ревнуєш, і радієш разом з нею і з Петром — геніальним ляльководом, душа якого жила в іншій людині. А ще шукаєш себе саме там, де це можна знайти, — в собі. А ще дивуєшся тому, як дивно заплутуються, переплутуються, зв’язуються і рвуться нитки, котрі поєднують людей. І нитки, за допомогою яких хтось керує нами... І нитки, які тримають нас на сцені життя, що б не сталося... І що б не сталося насправді, головне, аби вціліла головна нитка, та, котру ляльководи називають золотою...

Ця книга — перше видання Діни Рубіної в Україні, і я сподіваюся, що не єдине, бо дуже люблю читати й перечитувати її твори. Наповнення книги — не випадкове, бо половина подій роману "Синдром Петрушки" відбувається у Львові (ах, який живий, характерний, справжній Львів у Рубіної!), а в практично біографічних оповіданнях "Бабця", "Циганка", "Душогубка" та "Яблука із саду Шліцбутера" просто не може не згадуватися Україна, бо ж батьки авторки родом звідси.

Про оповідання хочу сказати окремо. Це не типові зразки малої прози, ні. Це такі концентровані романи, два десятки сторінок яких вражають не менше, ніж чотири сотні розлогої оповіді. Це вибухова суміш спогадів, художньої вигадки, метафор, життя, авторських рефлексій, котрі часто тягнуть за собою читацькі. Це людське тепло і філософія життя в найбанальніших, а тому в найдієвіших поєднаннях. Це — талант Діни Рубіної, яким я не перестаю захоплюватися, скільки б не читала.

Вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_43.html

Історичний документальний роман про Холодноярську Республіку і повстанські загони, що діяли в Україні у 20-их роках минулого століття, опублікований 80 років тому і по праву вважається найкращим твором на цю тему — підтверджу це і я. Проте український читач тільки нещодавно (внаслідок зрозумілих причин) отримав можливість ознайомитися і з історичними подіями та особами, і з літературою про ті часи та про тих героїв. Кажуть іще, що прочитаний мною варіант, та й інші, яких існує кілька, — перекручені і переписані видавцями кожен під себе, а оригіналу в незалежній Україні досі ще не перевидано. Що ж, сподіватимемося, що зрештою отримаємо змогу прочитати, що ж Юрій Горліс-Горський розповів насправді. А розказати йому було що, адже він — не просто свідок тих подій, а активний їх учасник.

Мені у книзі зімпонувало все: й образ самого Холодного Яру, котрий пам’ятає і скіфів, і козаків, котрий прихистив гайдамаків, потім — повстанців, про яких розповідає Горліс-Горський, а згодом — й вояків УПА; й реальність героїв; і невелика, але яскрава любовна лінія; й стиль викладу, який, попри відчутну документалістику, все ж таки є художнім. Проте найбільшою цінністю книги все-таки є історичний фактаж. Це стосується як подій та героїв, так і опису загальних настроїв повстанців і селянства, котре їх підтримувало. Оті вагання: йди далеко від "рідної стріхи" чи ні, оте намагання захистити насамперед свою хату, а вже потім — Україну, якщо вийде, оті спроби всістися відразу на дві табуретки і спробувати вижити поміж двох вогнів, які й породжували основну масу зрадників, — все настільки зрозуміле і з огляду на сьогоднішню ситуацію в Україні, що... Робити однозначні висновки з цього, звісно, не варто, проте тенденція, яку називають менталітетом, є — не посперечаєшся. Хоча й хочеться)))

А книгу не просто варто читати — я в цьому випадку відійду від свого правила не радити нічого категорично і скажу: цю книгу треба читати. Щоб знати...


Вид. "Відродження", 2009

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_16.html

Навіть не підозрювала, скільки часу минуло відтоді, як я зайнялася чимось близьким до професійного літературознавства! То була аспірантура, робота над дисертацією й поринання-препарування-переживання-сприймання-трактування текстів тих, кого тоді, наприкінці 90-их, називали постмодерністами. Був серед них, звичайно, й Іздрик. І який захват тоді викликали у мене його (і не лише його) заплутані-переплутані, дивні і разом з тим глибокі тексти! Згадала зараз те відчуття, бо перечитування (точніше – нове прочитання) деяких есеїв, які увійшли до збірки "Флешка-2GB", повернули мене на років 15 тому, і це було приємно.

Книга зліплена з написаних в різних час і з різних приводів есеїв, оповідань, нарисів тощо. Але очевидно, що в автора є улюблені образи, які й об'єднали розрізнені деталі в розділи-блоки, а далі – і в один твір, із якого геть вибиваються хіба що кілька відчутно чужорідних елементів.

Іздрик вміє бути відвертим – і коли говорить про себе, і коли розповідає про інших. Багатьох героїв його історій легко впізнати, навіть якщо він не називає прізвищ. А багатьох він називає своїми (як би дивно це не звучало) іменами.
Іздрик любить гратися словами. Він їх нанизує й розсипає, знову збирає докупи, вигадує нові, визбирує старі, копирсається в лексиці, творить метафори, жонглює значеннями... А читач, який зануриться в це, може впасти у справжній транс. Філологічний, маю на увазі.
Іздрик – Майстер. Майстер слова, насамперед. Так віртуозно володіти мовою може тільки людина, яка живе у іншому вимірі, у світі знаків і значень, яка розуміє принципи й основи творення дискурсу, для якої творчість – це не переказ сюжету, прикрашеного метафорами, а щось зовсім інше.

Дякую за філологічний транс і неабияке задоволення, Майстре!

Вид. "Грані-Т", 2009

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/2gb.html

Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_19.html

Час від часу син залазить на книжкові полички і витягує звідти щось таке геть дитяче, й вимагає: читай цю! Ну і що, що ті книжечки розраховані на дворічних діток? Зате – улюблені!

От і ця збірка теж така – улюблена. Багато з творів, які увійшли до неї, цитуємо принагідно вже років зо два. Вірші та загадки Грицька Бойка, Платона Воронька, Наталі Забіли, Ганни Чубач та багатьох інших – це ще й спогади про моє дитинство, приємні-приємні... Бо хіба вони можуть бути інакшими?))

Художник Валерій Харченко, вид. "Школа", 2010

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_22.html

Ні-ні, я не помилилася, вставляючи картинку, і в жодному разі не переплутала цю апетитну каву із обкладинкою, котра мала б бути на її місці. Просто книги, про яку я хочу розказати, ще... немає. Але роман, який мені запропонували прочитати до публікації, сподобався настільки, що промовчати не зможу))

Отож, Відень, кава, він і вона, кохання... Банально, скажете? Авжеж – якщо зазирнути у фінал і побачити тільки це. А що ще ви, втім, хотіли від "звичайного любовного роману" (так про свій твір каже авторка). А от я хотіла чогось більшого й отримала його. Для мене це – думка про те, що жінка може знайти своє щастя не конче поруч із законним, турботливим, забезпеченим чоловіком і купкою дітей. Насправді всі ми – самодостатні особистості, і тільки зрозумівши це, залишаючись самими собою, а не виключно чиєюсь "половинкою", можемо відчувати ту душевну гармонію, яка й здатна подарувати омріяну повноту щастя.

Головна героїня – емігрантка з України. І помчала вона до Австрії не стільки у пошуках кращого життя, скільки втікаючи від нещасного кохання (а що ви хочете від "любовного роману"?))). Втім, утекти все одно не вдалося, бо як же сховаєшся від почуття, якщо воно – в тобі? Всі намагання почати нове життя заводили дівчину у ще більшу безвихідь. Проте якось їй вдалося усвідомити, що від неї, і тільки від неї самої залежить її життя, й вона почала робити все для того, аби здійснювати свої мрії. Цей шлях, знайдений навпомацки, виявився єдино правильним, він і вивів до... Так-так, до столика із кавою у центрі Відня)))

Проте книга – не тільки любовна історія. У ній ще багато українських реалій: економічних, соціальних, воєнних... У ній багато етично-моральних проблем. У ній купа запитань, відповіді на які читач має дати сам собі. У книзі – жива, гарна Австрія (авторка мешкає там), красиві описи, цікаві метафори, органічні образи... У книги немає тільки обкладинки, щоб я могла її вставити у цей пост)) Щиро сподіваюся – це ненадовго...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_4.html

Якийсь уривок із цієї книжки мені випадково потрапив на очі ще навіть до народження дитини. І я так захопилася мелодикою, ритмом та римфами цієї прози (саме так, прози!), що ту історійку про зайчика – "вушка-сплюшка" вивчила ледь не напам’ять. А потім народився син, якому я її розповідала вже місяців із трьох. А потім я таки купила "Зайчикову книжечку"...

Сказати, що я її читаю-перечитую й досі – нічого не сказати. Син щоразу щиро переживає за їжачка, якого от-от з’їсть Лис, а я все так само насолоджуюся пісенністю текстів і тим, які ж вони яскраві і добрі-предобрі. Бо насправді добро завжди перемагає, і "навіть вовчиськам потрібні квіти"...

І ще про ілюстрації: оці зайчики – перше, що навчився малювати мій Зайчик))) Досі зберігаю))

Художник Марія Кисельова, вид. "Грані-Т", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_3.html

Чомусь цю книжечку в анотації радять малюкам від 6 років, але я от думаю: а чи вже не пізно в такому віці вчити дитину вітатися, дякувати та вживати "будь ласка" і "пробачте" у потрібних випадках? Ні-ні, чемності вчитися ніколи не пізно, а етикету – й поготів (цьому все життя вчитися треба, як показує досвід))). Просто, як на наше з сином прочитання, книга – не про це, бо ж нас захопив... Мадагаскар. Джунглі, екзотичні тварини, печери, озеро і вечичезний баобаб – що може бути захопливіше для чотирирічного хлопчика? Хіба що автомобілі)))

Втім, нагадувати синові про те, що часом варто поводитися інакше, оперуючи невдачами, котрі спіткали головного героя книги – лемура Джампика, мені таки вдається, тож уроки "школи етикету" ми засвоїли. Паралельно довелося повправлятися й у філології: у книзі стільки фразеологізмів, що час від часу на пояснення значення фрази на кшталт "він знову наступив на ті ж самі граблі" витрачалося більше часу, ніж на прочитання кількох сторінок. Але, спочатку зашпортуючись об ці роз’яснення, згодом я записала їх у плюс книжки – бо чого б це раптом мені спало на думку заглиблюватися з дитиною у метафоричність деяких фраз)) А так, паралельно з етикетом, син вивчив і слово "ф’язеологізьм" – чи ж даремно мама філологічну освіту має?)))
Художник Олена Курдюмова, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post.html

Новенька, бо нещодавно куплена, книга виявилася не такою й новинкою з огляду на рік видання. Але її цінність для нас не вимірюється новизною, якістю паперу чи заплаченою за неї певною сумою. Цінність цієї книги в тому, що це – перший детектив, прочитаний сином. Ну, як прочитаний... З моєю допомогою, звісно, проте факт лишається фактом)))

Отож двоє друзів мчать до країни Канцелярії, аби допомогти дівчинці роздобути чарівні фарби. І там потрапляють у вир справжніх пригод, одним із учасників яких є детектив Степлер. Ну й захвату у сина викликав цей персонаж! І ще – купу запитань про те, що, чому, навіщо і як робить він у тій чи іншій ситуації, власних пояснень, суперечок із моїми думками тощо. Порозважалися ми, одним словом, добряче. І шукаємо нових книг – дитячих детективів. Що порадите?

Художник Євгенія Коновалець, вид. "Преса України", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_24.html

З важким серцем бралася перечитувати цю нетривіальну книгу. Нетривіальну не стільки тематикою, бо є у нас твори і Євгена Гуцала, і такого ж емігранта Тодося Осьмачки, й інших, більш сучасних авторів, які пишуть про Голодомор. Роман нетривіальний перш за все надконцентрацією людського болю, страждань, смертей і гіркої, страшної правди, усвідомити яку все ще, попри всю доступну нині інформацію, неможливо з точки зору здорового глузду і нормальної людської психіки. Але ця наша неможливість не відмінює того, що було – мільйонів загиблих лютою жорстокою смертю. І ніщо не відмінить – ані відкриття архівів, ані історичні дослідження, ані покаяння винних (якщо воно, звісно, буде).

Багато писати про подібні книги не можна – що б не сказала, відчувається якась поверховість, неможливість передати суті відчутого. Лише повторю вже раніше висловлену думку про потребу перечитувати деякі книги, щоб переосмислювати і те, що в них, і те, що у нас. Ще зауважу, що текст "Жовтого князя" дуже складний для шкільної програми. Я саме про текст говорю, а не про тематику. Навіть в університеті свого часу Барка мені давався досить важко. Що казати про школярів? Звісно, "не Гаррі Поттером єдиним", як зауважують прихильники наявності цього твору у шкільній програмі (бо його то викидали з неї, то повертали – що на сьогодні, точно навіть не знаю), але "інформувати дітей про Голодомор" (знову ж цитую) варто було б трошки по-іншому, як на мене.

Вид. "Фоліо", 2009

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_18.html

Сьогодні ні з того ні з сього син мені раптом заявив: "Коли мені буде 17 років і я стану дорослим, то я піду на війну". Сказати, що мене заціпило, – нічого не сказати. Ну і що, що йому нині лише чотири? Він все одно колись стане дорослим і, не дай Боже, йому доведеться пізнати ту, нині геть для нього ефемерну, війну на собі.

Тож сьогодні перечитуватимемо оцю чудову, попри страшну назву, книгу: "Війна, що змінила Рондо". Купила її у травні – до Дня пам’яті, аби пояснити дитині, що означають оті маки і про що вони нагадують людям. І не помилилася: тоді син зрозумів, що війна – то горе, то біда, то смерті і руйнування, то кінець звичного життя, то... То погано, якщо говорити простою дитячою мовою. А для того, аби протистояти війні, не обов’язково грати за її правилами: ненавидіти і вбивати. Можна ж нищити зло, розповсюджуючи добро, світло й тепло... Чи то лише у дитячих книгах так?

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_12.html

Книги мені дуже часто хочеться цитувати. Якісь із них діляться зі мною однією-двома влучними думками, якісь – десятком. Але бажання вичленовувати й фіксувати для себе цікаві фрази, а то й цілі абзаци ледь не на кожній п’ятій сторінці – то унікальні винятки. До таких належить і роман "Хресна проща". Хто слідкує за моїми дописами у ФБ, міг спостерігати, як-то кажуть, в режимі онлайн, чим автор зачепив мене за живе – цитатами з цієї книги я ділилася щодня.

Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.

Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.

Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...

***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…

Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"

Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.

Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_11.html

Це – наша перша книжечка чудової письменниці й дитячого психолога Наталії Чуб, після якої я розпочала полювання на інші її книги, настільки гарною вона виявилася. Добрі-добрі історії справді дохідливо пояснюють маленьким (та й не тільки) читачам, що означає: бути добрим. Ситуації, у які потрапляють герої, і те, як вони з них виходять, наочно показують, як варто чинити, а як – ні.

До речі, герої – це одна з причин, які спонукали мене придбати саме цю азбуку (а їх, різних, видано цілу серію). У сина якраз з’явилася неабияка цікавість до життя комах, а саме вони – метелики, сонечка, гусениці, стоноги, жуки та інші – є персонажами книги, точніше, цілої дитячої повісті, бо хоча й складається вона з оповідань, але заразом повноцінно змальовує життя крихітних мещканців Ромашкової галявинки.

У книзі є також багато милозвучних віршиків і те, що дуже цінує у книгах мій син: завдання до кожної історії – пояснити, намалювати, розфарбувати або ж пройти лабіринт (а що може бути краще за лабіринт?))))

Художник Наталія Бендус-Петровська, вид. Pelican, 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_7.html

Нарешті-нарешті-нарешті я не тільки вирішила, а й спромоглася розпочати писати про дитячі книжки. Бо це ж – цілісілький книжковий всесвіт: яскравий, барвистий, захоплюючий. І такі емоції дитячі видання викликають не тільки (а часом і не стільки) у дітей, скільки у дорослих. Ну, у мене – точно. А якщо врахувати те, що мій чотирирічний син вже доріс до цілісіньких детективів, то розказувати і є про що, і, сподіваюся, буде, й буде, й буде...

Розпочати вирішила зі знакової для нас книги. Гляньте на мову обкладинки і зрозумієте, чому – це видання литовською "Вовченятка, яке запливло далеко в море". Чому знакова? Бо всеньке раннє дитинство сина практично минуло в Литві. Там він зробив перші кроки, набив перші синці, навчився спускатися з гірки і гратися у сніжки. І, звісно, там з’явилися його перші друзі і подружки. От саме їм у подарунок ми й придбали литовське видання улюбленої синової книжечки – для підсилення ментального зв’язку, так би мовити)))

Але про саму книгу тепер. Вона затягує. Так, під воду – глибоко-глибоко. Надовго. Випірнути важко. І винна у цьому художниця Софія Ус, яка вималювала такий дивовижний підводний світ із такими дивовижними подробицями й захопливими деталями, що відірватися від їх розглядання годі. І що цікаво: скільки б разів не читав/дивився цю книгу, а все одно знайдеш щось новеньке – будинок, мушлю, трамвай (підводний, авжеж), книжку, ванну чи й вираз риб’ячої моськи))

Ех, аж ностальгія взяла)) Здається, знаю, яку книжку читатимемо перед сном сьогодні...

Художниця Софія Ус, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2002

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post.html

У багатьох відгуках на цю книгу та анотаціях до неї зустрічала фразу: "ще одна книга про Майдан". Тому, певно, й оминала її, бо все ще не готова адекватно сприймати чиєсь бачення подій, рани від яких досі болять. Але спекотний вересень підсвідомо підштовхув до невеликого томика з обіцянкою прохолоди у назві, і я пошкодувала, що не прочитала цього роману раніше. Хоча, яка різниця: це нічого не змінило б ані у шквалі емоцій, ані у високій оцінці твору молодої і напрочуд багатообіцяючої письменниці.

Відразу зазначу: у романі таки згадується Майдан. Точніше, майдани: і наш, і Тахрір у Єгипті, і ще один – у Тунісі, з якого, власне, й почалася хвиля новітніх революцій. Але книга не про це. Вона – про співчуття, про здатність його відчувати і про те, навіщо воно треба взагалі. Головний герой – спочатку хдопчик-строта, потім член бандитського угруповання, згодом звичайнісінький офісний планктон – наділений фантастичною здібністю співчувати абсолютно чужим, незнайомим людям. Через його сприйняття ми бачимо й туніського торговця фруктами, самоспалення призвело до повстання у Тунісі, й учасника єгипетського Майдану, й іще багатьох-багатьох людей. Здавалося б, скільки добра міг би зробити цей чоловік! Але ні – обдарованість якимось талантом чи можливостями не означає автоматичної наявності вміння ними користуватися. А то й звичайнісінького бажання. От і не міг герой співчувати по-справжньому, а відтак, не міг і турбуватися про когось, не міг любити нікого, навіть себе, не міг бути щасливим... Доти, доки не захотів – усвідомлено і з власної волі.

Не розкриватиму більше ані сюжетних перипетій, ані потенційних читацьких висновків, до яких може підштовхнути книга. Зупинюся лише на високій якості тексту: образи виписані дуже об’ємно, емоції – глибоко, події та місця – достовірно. Ідея з пасажирами загадкового літака і з його капітаном без обличчя стала для мене спочатку стилістичною родзинкою, а потім – великим сюрпризом. А щодо мови, то не так і часто потрапляють до рук сучасні твори, написані на такому рівні, як "Синдром листопаду".

І ще один сюрприз від цієї книги. Я рідко цитую щось із прочитаного – головне з причини своїх лінощів))) А тут не можу не процитувати, і навіть не текст, а... передмову)) Бо дуже вдало висловився Юрій Іздрик про особливості сприймання книг читачами:

"Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман."

Вид. "Віват", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/homo-compatiens.html

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа) або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post_20.html

Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...

Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...

Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.

А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.

Вид. "Баловство", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/v.html

Майстром короткої прози можна стати лише тоді, коли ти вмієш бути різним. Так, це моя особиста думка, тож можете з нею сперечатися))) Я ж дійшла такого висновку, опираюсь на свій давній невдалий досвід читання збірок оповідань, настільки давній, що авторів розчарувань вже не пригадаю, а от "осадок залишився". Тому, беручись за чергову збірку, внутрішньо готуюся до незадоволення прочитаним, бо ж почерк автора зазвичай однаковий, а от герої – різні, й оте перестрибування з однієї реальності в іншу при однаковості стилю, мови, ритму, напруженості оповіді тощо мене зазвичай починає дратувати, і книгу я відкладаю...

Власне, оце все вище написане не стосується Володимира Даниленка. Він різноплановий не тільки у великій прозі, а у малому жанрі, що насправді набагато складніше.

Збірку "Сон із дзьоба стрижа" я, зізнаюся, перечитувала. І перші враження від іще студентського прочитання виявилися настільки розмитими, що багато чого сприймалося, наче вперше. Тож справді щиро захоплювалася народною та ненародною магією, фантастичністю (часом – хорором), деякою жіночністю (бо є речі, які і як могла б написати лише жінка), навіть типовим реалізмом без якихось викрутасів... Ота "різність" автора, про яку згадала на початку, кидалася в очі повсякчас. Часом здавалося, що оце-от оповідання написав чоловік із величезним життєвим багажем. Але наступне аж кричало про наївність. Ще якесь свідчило про неабиякий талант міфотворення, а інше – про таке ніби банальне й таке рідкісне вміння бачити щось більше у звичайнісінькій буденності...

І ще одне: кажуть, що, перечитуючи книги, ми щоразу відкриваємо у них щось нове. Посперечаюся: то ми не в книгах щось нове бачимо, а в собі... Або й себе – нового, інакшого, зміненого... Або й не себе...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post_12.html

Почну з аплодисментів стоячи перекладачеві цієї книги на українську Олександру Михельсону – такого колосального задоволення від мови, гри слів, імен, понять, навіть діалектів та акцентів я не відчувала з часів Гаррі Поттера. І дуже шкода, що для Михельсона переклад був просто випадковістю, бо займається він журналістикою (хоча вибір саме цієї книги Пратчетта якраз не випадковий). Так само дуже шкода, що це – єдина перекладена українською книга Пратчетта (принаймні, інших я не знайшла).

Отож, про книгу. Вона, здається, 25-та з серії про Дискосвіт, та хто ж їх рахує, бо читати Пратчетта варто за близькою вам тематикою або й усього підряд. А от тематично роман близький не тільки Михельсону (отут і простежується невипадковість), а й мені, бо він – про журналістику, зокрема про її зародження в суспільстві. І нехай воно – фентезійне й вигадане, нехай живуть там люди, гноми, зомбі, вампіри, перевертні й іще купа всіляких істот та неістот, і нехай це взагалі казка, та, що – брехня, проте натяків, алюзій, асоціацій, а то й прямосказань у ній ой як багато!

З усіляких кутів і точок зору розглядається у книзі поняття "правди". Бути правдивим і бути чесним – це одне й те ж чи ні? Правда для когось окремо взятого й правдя для суспільства загалом відрізняється чи ні? Сьогоднішня правда буде такою ж завтра чи також ні? А скільки розмірковувань виникає про інформацію загалом! Про те, чого одні інфоприводи цікаві, а інші – ні. І що перші зовсім не мають бути правдивими, об’єктивними і навіть реальними. Чи варто усім знати про все, а чи треба дозувати інформацію (і правду, звісно ж). Чи можна керувати суспільством посередництвом інформації і як... І ще багато того, що крутиться в голові не лише у професійних журналістів, бо ж усі ми так чи інакше дотичні до цієї сфери, як споживачі хоча б.

За розмірковуваннями про своє професійне ледь не забула згадати про Дискосвіт – прихильники фентезі його не можуть не оцінити. Тут різні рази не просто живуть, щоб битися чи миритися, а співіснують, інтегруються, асимілюються й роблять усе те, що й представники різних рас, національностей та віросповідань у реальному світі. Але ж казка – то така річ, яка дозволяє сказати табуйовану в суспільстві правду (що ж іще?). І ті, хто готовий, її почують.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/terry-pratchett-truth.html

Будь-яка книга має багато (саме "багато", а не "кілька") шарів, і кожен читач вибирає щось своє. Для мене таким "моїм" приводом для роздумів стала тема наслідків дитячих травм, які дуже впливають на доросле життя. Ну, щоб не сказати геть категорично – формують його.

Головна героїня з незвичним ім’ям Неждана — дівчинка, яка сумує за батьком. У неї любляча мама, бабуся, друзі, захоплення (вона малює), але їй не вистачає саме батьківської уваги, любові, турботи. Потреба отримати все це від чоловіків й призводить до кількох великих життєвих помилок, яких припускається дівчина.

Отут можна було б логічно накинутися з гнівним виступом на чоловіків, котрі полишають дітей, а ті потім розплачуються за самотність, бла-бла-бла, але не буду. Бо накинуся я на маму, адже саме вона покинула доньку-підлітка напризволяще усвідомлено і якось жорстоко. Звісно, з благородними намірами – заробити грошей на нову квартиру, на вищу освіту й на все інше для доньки. Проте хіба гроші з Італії замінять батьків? Дурне запитання, так. Навіть не відповідатиму... Але ускладнити й так травмовану втечею батька психіку дитини – то треба було постаратися.

Про наслідки "вільного" життя підлітка не розказуватиму – уяви у вас вистачить. Але зрештою головна героїня зуміла виплутатися з усіх негараздів, знайти щастя й написати омріяний шедевр, бо ж це те, до чого вона прагнула насправді – стати художницею. І допоміг їй у цьому чоловік – рівновага у світі таки є)) Щоправда, Неждана пручалася, бо боялася нової зради, нових втрат, розчарувань. Та й хто їх не боїться, особливо після негативного досвіду? Але вона вибрала довіру й не помилилася – принаймні станом на фінал книги, а що буде далі – можна пофантазувати.

Маю зазначити ще про те, що книгу написано дуже гарною соковитою мовою. Щоправда, трохи збивав з пантелику спосіб викладу – у вигляді спогадів, які викликаються малюнками, котрі переглядає героїня. Коли протягом кількох годин все життя проминає перед очима – то якось не зовсім життєво))

п.с. Вже дописала відгук, але з огляду дві випадкові (чи й ні) книги, які вже після "Художниці" потрапили мені до рук, маю згадати про ще один нюанс твору. Його найліпше охарактеризує видавництво "Ездра", яке видало "Художницю" і яке спеціалізується на християнській літературі. Насправді ж згадки у книзі про Біблію я сприйняла як ще один життєвий кадр, а те, що Неждана відчула щастя, повіривши в Бога, як ще один щабель пошуку гармонії. Але, як виявилося, існує цілий пласт сучасної так званої "християнської" літератури (не плутати з канонічними книгами), і його я чисто випадково зачепила. Тож далі буде...))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post.html

Перша прочитана мною книга цієї авторки свого часу справила настільки сильне враження, що я вирішила прочитати ще кілька її романів. Але те ж саме сильне враження змушувало мене триматися осторонь від книг Джоді Піколт – занадто сильними були емоції від її "Дев’ятнадцяти хвилин", якимись болючими й такими, що загнали в глухий кут й викликали відчуття безвиході й безсилля...

Але я ж про іншу книгу маю розказати, теж не легшу за вже згадану. "Поводьтеся з обережністю" (варіант перекладу мій, бо з доступних, крім англомовного, є лише російське видання книги під назвою "Хрупкая душа") також ставить надскладні моральні питання, відповідей на які ані авторка не пропонує, ані читач не знаходить. Ну, мені, принаймні, цього зробити не вдалося. Що може дозволити любов до дитини? Брехню може? Зраду? Зречення? Поламані долі? Що ще можна виправдати любов’ю і турботою? Чи ж – не можна?

У центрі розповіді – дівчинка-інвалід із рідкісною хворобою. Її батьки, старша сестра, інші близькі й не дуже люди у формі щоденникових записів намагаються пояснити дитині, що вони її люблять – кожен по-своєму, бо ж насправді все складно. Складні ситуації, складні обставини, складні стосунки – це те, у чому Піколт справжній майстер. Вона змушує читача зануритися повністю в описану нею ситуацію й міркувати, міркувати, міркувати: а що б я зробила? а чого не зробила б? а чи змогла б? а як?.. а?.. Навіть, якщо чітких й однозначних відповідей не знаходиться, внутрішні зміни вам гарантовані...


http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/jodi-picoult-handle-with-care.html

Ой скільки цікавого й гарного я читала про цю книгу, про її презентації в різних містах України, про зусилля, докладені Кідруком до її реалістичності! Тож й очікувала, як часто буває, більше, ніж отримала. Так мені, втім, і треба: нічого вимагати від книги того, чого автор і не збирався давати.

Але додам до свого розчарування трохи конструктиву. По-перше, у цьому романі, на відміну від "Бота", немає нічого нового, такого, що захопило б. Звісно, у книзі купа технічних подробиць літакобудування, але то – не нашестя клонів-роботів, погодьтеся))) Один із головних висновків роману про те, що бюрократія й халатність призводять до невинних жертв, то, на жаль, не новина.

По-друге, сюжет книги не змушував дочитувати її ночами, як це було з "Твердинею". Детективна історія мене не дуже захопила, сподівання на якийсь незвичайний розв’язок не виправдалися. Винних, звичайно, знайшли й навіть покарали, але де госторота? де екшн? де тремтіння рук і стримування дихання на останніх сторінках? Не було...

По-третє, часом знову дратувала Максова прискіпливість до деталей. Ні, я-то розумію, що такий маневр додає живості образам та сторінок книзі, але розмазування по голові й стінах свого гімна молодшим сином головної героїні ну ніяк не дотичне до сюжету. На мою, звісно, скромну думку)) І ще жіночу, звісно, бо ця ж головна героїня змальована такою мамою-клушею-домогосподаркою, що страшно було б іти в декрет, якби вже у ньому не побувала))

Й наостанок: заголовок. Отут проситиму допомоги у залу, бо до чого жорстокість небесної тверді, якщо вся справа – у земних створіннях, в людях?

Що потішило: 1) самоіронія – після перших сторінок так і хочеться вигукнути: та ж списано у Гейлі! Аж раптом автор сам згадує роман "Аеропорт" і майже повну ідентичність ситуацій, описаних на початку обох книг; 2) образотворення – ох і вдалі чоловічі постаті у книзі, реалістичні до останньої волосинки в носі й налитої кров’ю судинки в оці; 3) оптимістичність – світ, у тому числі і Європа, закуповує літаки українського виробництва, бо вони класні! Тільки за обома руками! Тільки ж щоб вони не падали...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post_19.html

Повість та оповідання опинилися в моєму рідері поза збірками чи ще якимись організаційними моментами і довго там відлежувалися, бо я не люблю короткого жанру. Не люблю прощатися з героями, з якими щойно познайомилася, виходити з реальності, у якій тільки-тільки освоїлась, перегортати останню сторінку книги, яку відкрила півгодини тому...

Але зазвичай мої зусилля над собою повертаються сторицею. Це траплялося при читанні оповідань Роальда Даля чи Віоліни Ситнік, це сталося і з Дяченками.

Отож, "Історія доступу" – своєрідна версія Матриці, світу, реальність якого сприймається лише його мешканцями. Мораль (часом я аж до такого дочитуюся)))): незнання правди може бути ліпшим за знання й усвідомлення неможливості щось змінити.

"Сіль" – прекрасна інтерпретація казки про Русалоньку на сучасний лад. Тодніше, це вже не казка, а реальність, у якій світом правлять... міфи. І настільки сильним був міф (книга) про русалок, які зобов’язані закохуватися у принців, що він набув ознак закону світобудови. Мораль: закони, навіть такі, на яких основується світ, можна змінювати. Потрібно просто шалене бажання.

У "Землі веснарів" мене вразив світ, створений Дяченками — один із їхніх найнеймовірніших і найпрекрасніших світів. Попри фантастичність, у повісті прослідковуєтсья чітка алегорія на нашу реальність: коли цивілізовані люди несуть благо дикунам (з точки зору цивілізованих людей, звісно), а "дикуни" сприймають це благо як плюндрування свого світу. Мораль: у всього є дві сторони, не тільки у медалі.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post_16.html

Дуже по-пагутяцьки химерно і дуже по-пагутяцьки багатогранно. І химерність тут не тільки у сюжеті, у стилі викладу, в заплутаності й переплутаності ліній, героїв, міркувань. Химерність – у моїх враженнях від усіх книг Галини Пагутяк, враженнях, які з’являються десь на межі розуміння, формулювання, прийняття-неприйняття й рідко коли залишаються конкретними й чіткими, бо зазвичай змінюються, перетворюються на інші, часом геть протилежні, зникають, знову виринають, і так – по колу...

Книга – фантастичний роман, один із перших творів авторки. Завоювання інших планет, виживання людства у космосі, неможливість співіснування з іншими видами істот, соціальний експеримент – це лише зовнішня обгортка оповіді. Насправді ж авторка показує, що людина часто неспроможна співіснувати із собі подібними. Ба, навіть із рідними. Ба, навіть із найнайріднішими — як от мама Сави зі своїм нетиповим сином.

А дітям так потрібні батьки. Страшенно потрібні – про це аж волає герой-оповідач підліток Тітус. Його стосунки із втраченою коханою, з Учителем, з однокласниками, з міфом про Саву також дуже химерні й заплутані, тим паче, що бачимо ми їх очами самого героя. Але він із тих, хто не здатен жити, як усі. Так само, як і міфічний для Тітуса, але реальний для читача Сава.

Щодо міфічності, то тут ціле поле для розмірковувань. Для Тітуса і його сучасників Сава – міф. Для Сави (дорослого) міф – його минуле життя. Для його дітей міф – усе, що поза їх життям. А насправді міфів взагалі не існує, все має раціональне походження і, звісно, пояснення.

А от раціональних вражень від книги (повторююся, так))) немає. У мене принаймні. Але натомість є відчуття якихось внутрішніх незворотних змін. Яких саме? Химерних, звісно...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post.html

Щоб не плуталися в назвах, відразу поясню, що українською книгу перекладали з англійської, а в англомовному варіанті назву було змінено (чому – не запитуйте, бо не знаю). Як на мене, то обидва варіанти книзі смакують.

А тепер про роман, котрий мені сподобався (так-так, попри всі закиди в його надмірній сентиментальності й навіть любовнороманності), засмакував (не звинувачуйте в тавтології – це слово твору дуже пасує))), змусив багато про що поміркувати...

Отож, чи готові ми бути щасливими? Чи готові впустити щастя у своє життя? Чи відчуваємо (або розуміємо) власну відповідальність за нього (життя, щастя)? Любов – то біль чи радість? Чи звинувачувати мертвих у тому, що покидають нас? Довіряти іншій людині – це зраджувати собі чи ні? Чи можна позбавитися горя, не переживши його? Як від нього позбавитися? Як прожити своє життя, щоб потім не жалкували за намарне втраченим часом?..

Ви знаєте: я люблю книги, які ставлять купу риторичних світоглядних запитань)) Ця – одна з рекордсменів у цьому плані. До рекордів роману я можу віднести й образи чоловіків, виписані, безумовно, жіночою рукою. До нещодавнього часу я не поділяла книг за статевою ознакою авторів, але Віоліна Ситнік своїм "Особистим простором" показала, що різниця таки є. І тепер я її, схоже, шукатиму)) Так от: чоловіки у Ніни Джордж – мрія жіноцтва. Вони кохають до нестями одну й ту ж жінку по 20 років, навіть уваги не звертаючи на всіх інших представниць прекрасної статі. І це при тому, що їхних коханих всі ці роки немає поруч. Вони майстри своєї справи, надійні, чемні, чесні, вони – о боже! – божественно танцюють танго, а ще здатні плакати на плечі один одного з першої-ліпшої (так мені видалося) нагоди. Вони розуміють своїх коханих і дозволять їм усе: навіть зраджувати їм самим з іншим чоловіком. Вони зрештою роблять щасливими, ба ні – надщасливими жінок, котрі, своєю чергою, також є унікальними: всерозуміючими, суперталановитими, звісно, вродливими, а ще здатними на справжні вчинки, а не лише на стандартне животіння...

Тепер знову хвалитиму книгу про книги (бо ж назву недарма було змінено). Герой роману вважає, що книги можуть зцілити людину від усього, головне – знайти правильну книгу. Він знайшов свою й допомагає у цьому іншим. Хоча зрештою робить невтішний для книгоманів висновок: ліпше прожити свою книгу, ніж ховатися від життя в чужих. Але книги у книзі (не сваріться за тавтологію й стоп’ятсоті дужки))) шелестять сторінками, пахнуть, заповнюють не тільки корабель-книгарню, а й свідомість читача...

Мандрівка човном із Парижа на південь Франції з детальним описом річок, каналів, сіл і містечок, неба, води, дерев, птахів – це теж плюс роману, бо дуже яскраво і смачно (так-так))) описано це все, а також морське узбережжя, містечко Санарі та виноградники Провансу. Смачною також є їжа, котру готує один з цих ідеальних (щоб ви не сумнівалися) чоловіків. Наприкінці книги, до речі, подано кілька рецептів, які я собі зберегла – готуватиму чи ні, а помріяти можна ж)))

Переклад українською пера (бо інакше важко описати це мовне чародійство) Ольги Захарченко – також колосальний плюс книги.

Ну й фінал – типовий любовнороманівський хепіенд, саме те, що треба для усвідомлення: щастя – є!))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/nina-george-das-lavendelzimmer.html

Насолода – ось як коротко можна охарактеризувати враження від цієї неординарної книги. Роман-анекдот – таким є жанр "Кобиздохівських оповістей" за визначенням чудового тандему авторів. Воно то й так, якби не химерний-химерний фінал, який із анекдота перетворив твір на своєрідне театральне дійство, та якби не купа історичних, здебільшого сумних (бо які ж вони були в нашій Україні?), подій, та якби не реальність героїв, включно з іменами, прізвищами й прізвіськами (Лапікури стверджують, що дозвіл на це отримали у кожного згаданого односельця).

Втім, як не характеризуй роман, а результат все одно один і той же – колосальна (не побоюся цього слова) насолода від читання. Найголовніше, що приваблює, – це дотепний гумор, щирий, по-справжньому народний і в міру. Реготати (або ж і ржати, як ота коняка на обкладинці) читач буде до сліз. Проте не весь час, бо ж і сумних ремінісценцій вистачає, подекуди до сліз сумних – як же без них можна згадувати, скажімо, Голодомор, але як його не згадувати, пишучи історію одного окремо взятого подільського села?

А книга ж і насправді – історичний твір, бо ж оповідається у ній про село Кобиздохівку, починаючи від його заснування і до наших часів. Оповідається шматками й уривками, подекуди плутано, подекуди з пропусками, так, як це робив би балакучий дядько, сидячи за чарчиною й маючи уважних слухачів. Оповідається з мудрими спостереженнями та висновками, з плутаниною і розплутуванням, з відступами, переступами й повторами. Але головне – з неабиякою любов’ю до тих, про кого йдеться...
Читати щиро раджу.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_90.html

Авторка, яку я, хоч і віртуально, але знаю давно, написала про трепет, із яким розсилає свою першу книгу друзям і чекає на їх вердикт. Не думала, що з не набагато меншим трепетом я читатиму цю збірку, боячись того, що мені щось може геть не сподобатися і тоді доведеться якщо не лукавити, оцінюючи книгу, то хоча б мовчати, аби не образити знайому й хорошу людину (ой як важко зі знайомими)))

Але боялася я геть намарне, бо можу щиро сказати: Віоліно, ти – молодчинка! Молодчинка, насамперед, у виборі тем – від відверто любовно-дівчачих із обов’язковим хеппі-ендом, до гострих соціальних: про покинутих дітей, про закордонні заробітки, про війну (ту, що АТО)... Оповідання про Героя, зізнаюся, змусило мене зціплювати зуби, аби чи то не розревітися від несправедливості системи, чи то не розгарчатсия від нелюдськості батьків. Молодчинка у виборі героїв: тут і діти, і захохані школярки, і дорослі самодостатні жінки та чоловіки. Молодчинка авторка й у тому, як про це розказує: смачною гарною мовою, не боячись вплітати розмовні та діалектні слівця й роблячи це з неабиякою майстерністю.

Хочу відзначити і загальну позитивність збірки: попри складні життєві перипетії, з якими стикаються герої оповідань, переважна більшість з історій завершуються оптимістичною нотою – та такою, яка аж підштовхує до щастя: ти можеш так само посміхатися життю і бути щасливою, просто спробуй!

А ще не можу не подякувати за те, що я таки ввела у своєму книгоблозі мітку "жіноча література", хоча до того намагалася її уникати, вважаючи, що мистецтво не можна ділити за статевою ознакою (хоча траплялися книги, які так і просилися до цієї рубрики). "Особистий простір" однозначно переконав мене у тому, що жіноча література – написана жінкою, для жінок, про жінок – все-таки існує. Втім, як і чоловіча, але про це – іншим разом...

Отож, дякую тобі, Віоліно, за те, що впустила нас, читачів, до свого особистого простору – це багато вартує, що зважилася винести на наш суд найпотаємніше, що робиш усе для того, аби у світі стало більше хороших книг.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_52.html

Карколомні пригоди юнака на тлі реальних історичних подій, щедро присмачені практичними порадами виживання у лісі та фактично езотеричними настановами, – що ще треба, аби "версія роману "Вічник" для юнацтва" читалася легко, викликала захоплення і западала у душу та пам’ять. Так і сталося зі мною, втім, я ще та прихильниця творчості Дочинця і щиро вважаю його неабиякою подією в укрсучліті як за тематикою (народна, яку можна сміливо назвати модним словом "езотерична", життєва мудрість, історичні події тощо) та колоритними, сильними, цільними образами героїв, так і за мовою – гарною, вишуканою, "смачною".

Доля головного героя книги – квінтесенція доль багатьох українців, поламаних різними режимами. Безрідний та затюканий у дитинстві, хлопець отримав можливість здобути освіту, мріяв про щастя з коханою дівчиною, та все пішло шкереберть... Тож довелося юнакові виживати усіма можливими способами, паралельно збираючи мудрість від людей, з якими його зводила доля. Загалом, сюжетно (та й настроєво) ця книга нагадує роман "Криничар", та й написані воні практично одночасно. Але історичне тло – зовсім різне, тож про самоповтор мови бути не може, хіба що про повторення вже сказаного для кращого його засвоєння. Що ж, це – тільки на користь читачеві...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_18.html

Кожна з частин цієї трилогії є, по суті, окремим твором, і не тільки сюжетно, а й стилістично. Об’єднує їх хіба те, що головна героїня у кожній – жінка. І не просто така собі жінка, а сильна, смілива, вперта, з характером, а ще – здатна на помсту. Бо насправді й Марго, й Альмі, й Таньці, попри абсолютну різницю у віці, соціальному статусі, матеріальному забезпеченні тощо, є за що мститися – як окремим чоловікам (не сприйміть за узагальнення, як у випадку з ФБ-флешмобом #янебоюсясказати, але почасти паралелі під час читання у мене таки з’являлися), так і світу загалом, дарма що останнє зробити практично неможливо.

Проте не занурюватимуся в сюжетні перипетії (насправді мені з них ледь вдалося випірнути – затягнуло), а зупинюся на стилістиці Ульяненки. Бо це того варте – не злукавлю, якщо скажу, що подібну майстерність в укрсучліті доводиться стрічати рідко. Кожна частина роману написана по-своєму: перша – потоки свідомості цілої купи героїв, навіть без зазначення їхніх імен, тож читач сам має скласти пазл-картинку; друга – практично повністю наркоманська маячня, переплетена з мовою глухонімих; третя – найстандартніша нібито й найлегша для сприйняття, але ж яка атмосферна! Проте мушу зауважити: чтиво не для людей зі слабкими нервами (а також не для неповнолітніх, вагітних чи схильних до самонавіювання). І справа не лише в крові та вбивствах. Часом найбільшу відразу викликає саме усвідомлення того, що описані жахіття – то реальність для багатьох, кого зустрічаємо щодня у метро чи на вулицях. Лишаєтсья тільки радіти, що я про таке дізнаюся переважно з книг.

Але найбільше мене привабили Ульяненкові епітети, метафори та поірвняння – отут я вже не могла стриматися й не занотовувати їх. Посудіть самі: соковитий, наче жінка, полудень, від листопада ламало зуби і кістки, личинки людських сподівань, розірвані світанки, сірий корж ринку, полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко, зелене, як дихання алкоголіка, вітер кисло гудів над дахом автомобіля, високий день, величезний вечір... Це ж просто рай для філолога, а не текст!

Не стримаюся, щоб не навести і кілька цитат, бо воно того варте.

***
Ми перестали миритися з нашими помилками, а тому не прощаємо іншій людині.

Він любив свою батьківщину, як і всі естети, не банальною любов’ю, а так якось, як поворот кисті навколо власної осі.

Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого.

У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки, буде шукати ліків... І воно знайде тебе рано чи пізно.

Дурна справа – ганятися за своєю печаллю, але іноді з тієї печалі ми живі.

...всі ідейні шльондри ніколи не беруть грошей, а чому ідейні суки вигрібають їх лопатами?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_12.html

Ще одна книга – зірка сайту Amazon, ще одна книга зі смачною кавовою назвою, ще одна книга про любов...

Написала оці узагальнення і зрозуміла, що вони – суто зовнішні, бо ж насправді у згаданих тут романів – нічого спільного. Окрім, хіба що, любові. Та й то – хіба ж вона може бути однією на всіх?

Тож про "Щасливих людей..." Насправді головна героїня роману (чи радше повісті, виходячи з обсягу) – дуже нещасна жінка. Та й хіба можна бути щасливою, втративши в автокатастрофі водночас коханого чоловіка й маленьку донечку? Мені навіть уявити це страшно (тьху-тьху-тьху, не дай Боже), а їй доводиться з цим жити. Точніше, існувати. Все це авторка описує короткими штрихами, але дуже точно, бо ж – психолог. І як психолог, вона взялася витягувати свою генроїню з глибокої депресії. Вдалося їй це чи ні – не скажу, щоб не псувати інтриги)) Але оті емоційні коливання, отой стан то піднесення, то суму, готовності жити далі, а потім усвідомлення даремності життя описані так, що героїні віриш. А от героям-чоловікам я чогось не дуже повірила. Чи то книга була закороткою й часу, цебто сторінок, для того, аби виписати їх образи не вистачило, чи то вони справді такі несерйозні й розхлябані в тих Парижах та Ірландіях, і то – нормально, не знаю. Але час від часу хотілося дати доброго штурханця то одному, то другому. Так, чоловіків у книзі двоє, і то не те, про що ви подумали)))

Зрештою, життя у героїні так чи інакше починає налагоджуватися. Чи стала вона щасливою, підозрюю, написано в продовженні з не менш інтригуючою назвою "Закохані в книги не сплять поодинці". Оскільки французькою не читаю, а що трапилося далі, дізнатися ой як кортить, то доведеться сподіватися, що з українським перекладом затримок не буде.

До речі, щодо перекладу. Книга українською вийшла у "Видавництві Старого Лева". Відразу зазначу, що дуже ціную те, що робить видавництво зокрема і львів’яни загалом для української мови, але забагато, як на мене (поліщучку), львівської гвери в іноземній книзі дуже заважало перенестися до Парижа чи Ірландії, бо ж перекидало до Львова, хочеш ти цього чи ні... Звісно, головне, яка кава, а не те, налита вона у tasse, cup, чашку, горня чи філіжанку, але отака от я балувана щодо мови буваю)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/agnes-martin-lugand-les-gens-heureux.html

Таки вирішила прочитати книгу, про яку багато читала (перепрошую за тавтологію). Спонукали мене до цього два абсолютно протилежні відгуки, які потрапили на очі практично одночасно. Але постараюся відсторонитися від чужих вражень і поділитися своїми.

Отже, сюжет. (Сподіваюся, всі, хто мав, уже роман прочитали, бо дещо спойлеритиму.) Він – багатий, знатний, підстаркуватий і одружений. Вона – бідна, простолюдинка, юна й невинна. Вони, як відомо, не пара, не пара, не пара. Але у нах, звісно, любов. Звісно, взаємна, пристрасна, яка змітає всі перепони. А перепон багато, бо ж "що скажуть люди"? Та ще й ті, з 19-го століття, тобто затуркані соціальними, релігійними й іншими умовностями? Люди, звісно ж, кажуть: аяяяй! Так не можна, то ж нечемно! Але потім виявляється, що можна по-всякому, аби лишень ніхто не знав. Тобто, вдається брехати гарно – все можна, не вдається – позор тобі і стидоба на всю твою родину.
Головна героїня й бреше. Старанно і, насамперед, собі, повсякчас намагаючись переконатти себе, що вона не така(я), вона чекає... Втім, чого вона чекала, бідна дівчина й сама не знала. Так само, як не знала й того, чого хоче. Зате точно знала, чого не хоче, і я скажу вам по секрету: всього! Коханий поруч? Не хоче! Проганяє й відштовхує. Немає? Не хоче розлуки, чекає й виглядає. Прийшов? Знову не хоче його поруч. І так стоп’ятсот разів за книгу. Зате дуже хотіла виглядати респектабельно в очах інших – не шльондрою, якою, як не крути, таки була, а просто нещасною дівчиною, яка ж просто кохає! Нібито кохання виправдовує все (ех, якби ж то так було в житті). Тобто спати з одруженим чоловіком, приймати від нього дорогі подарунки, жити на його утриманні – то для Анни не виглядало неподобаством, а коли її брат цього не зрозумів, образилася на нього, бо ж – як так? Вона ж кохає!

Загалом, головна героїня мене дратувала. Насамперед, своєю якоюсь дитячою глупотою. От хоч-не-хоч, а ще одна попсова російська пісенька в голову лізе: в голові ні бум-бум... Втім, сам закоханий шляхтич називав її ніяк не інакше, як "дівчинка моя нерозумна" або ж і прямолінійніше – "молода та дурна" і т. п., до того ж регулярно. Навіть коли вони вже одружилися. Так-так, за всіма законами жанру любовного роману, вони зрештою одружилися, за трагічних обставин, звісно, але як же інакше? І навіть не жили довго та щасливо, бо знову ж – закони жанру взяли верх, а в кінці книги читачки мають можливість поридати від горя та розчулення.

От щодо емоцій, то авторка їх таки виписує докладно і скрупульозно. Часом, як на мене, аж надто скрупульозно, скочуючись до численних повторів одного й того самого: він мене любить? точно любить? невже він мене любить? то таки любить? а може, він мене любить? та він мене, мабуть, таки любить? невже любить? Розумію, що дівчисько саме так і міркувало, постійно про це думаючи (сама була дівчиськом, навіть закоханим, тож знаю точно й вірю авторці))), але ж читати й перечитувати постійно ці потоки свідомості важко. Важко далися до мого розуміння й деякі інші речі. Наприклад, юна вагітна коханка прийшла до свого коханого додому в розпачі й застала там його дружину. Що має відчувати вона в такій ситуації? Так-так, все оте, про що ви подумали, але разом із тим їй іще вдається й роздивитися прискіпливо одяг, прикраси, зачіску, вираз обличчя суперниці тощо, та ще й позахоплюватися тим, яка вона класна, що мало б вказувати, напевно, на благородство героїні. Хоча яке там благородство – спати з одруженим чоловіком? Але ж вона не винна, то – кохання...

Так, треба зупинятися, бо рознесу книгу на дрантя (чогось критика мене аж надто надихає: от Доляк якось сподвигла на таке, Клименко, навіть Кідрук)) А насправді ж роман для українських поціновувачів такого жанру – знахідка: не все ж про закордонних графів та їх коханок читати. До того ж, крім сюжету, в книзі є багато спроб зануритися у психологію героїв, описати тогочасний Львів (хоча, крім назв вулиць, я нічого цікавого не знайшла), побут, жіноче вбрання (от цього, якраз, достатньо), навіть історичні факти – вони, як на мене, дещо притягнуті за вуха, зважаючи на загальну стилістику книги, але це те, про що мені було справді цікаво дізнатися. Крім того, роман має цікаву, тонко продуману музичну форму, котра підсилює запашну назву книги. До того ж написаний гарною грамотною українською, що вже – великий плюс (щоправда, що таке форма родового заперечного відмінка, ані автор, ані редактори не знають, на жаль).
Тож дозволю собі наступити на горло власній пісні й дати невеличку пораду: менше читайте чужих відгуків, а більше – книг)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/blog-post_29.html

Почну з камінгаута: Винничука читала геть мало. Здавалося б, навпаки: мені, тодішній аспірантці з сучукрліту, треба було б чи не напам'ять вивчити твори одного з найяскравіших представників тодішнього укрсучліту, але якось не склалося. Спочатку мене захимерила химерна "Мальва Ланда" (до речі, а чи не перечитати роман свіжим оком?), потім — іще щось... Торік повелася на "Танго смерті" і, як годиться, коли очікуєш чогось аж такого, трошки розчарувалася...

За "Діви ночі" взялася майже випадково — книга просто потрапила під руку. І знову — не зрослося. Особливо "не пішла" перша частина роману, написана на початку 90-их: це той випадок, коли певні речі треба робити вчасно, у тому числі й читати певні книги. Якби про оту радянську проституцію й партійні оргії довелося читати тоді, в 90-ті, книга сприйнялася б як одкровення. А зараз — як банальність, бо ще й не таке бачили ж.
Друга частина роману була написана років через 10, і це дуже відчувається. Може, таки ще й у письменницькій майстерності, яка зросла, справа, бо хоч герої ті ж самі, події схожі, але читалося набагато легше й захопило більше.

Утім, попри все, придивляюся до "Аптекаря". Варто?))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/06/blog-post.html