На міні-суперобкладинці книги написано, що це — сучасний євпопейський супер-пупер-бестселер і що, як водиться з молодіжними супер-пупер-бестселерами, книга вже продана у світі тиражем у понад мільйон примірників. Мені ж завжди цікаво, що ховається за стількома тиражними нулями, а внутрішня незрозуміла потреба сказати щось на кшталт "та нічого особливого там немає" змушує читати подібні книги прискіпливіше, ніж щось, видане лише кількома тисячами примірників.

Проте ця книга (як і така ж мільйоннотиражна "Елеанор і Парк" Рейнбоу Ровелл), на мою думку, виправдовує всі витрачені батьками на неї гроші. По-перше, вона — не така, як інші. Ні-ні, зі сторінками, обкладинкою й іншими атрибутами книги тут усе гаразд. Як і з текстом та ілюстраціями — вони також наявні, куди ж без цього у дитячій книзі? А от те, як автори (письменниця та художниця) вдало зміксували свої творіння, — справді цікаво. Малюнки у книзі — частина тексту, вони схематичні, але разом із тим характерні й емоційні. Ну, а ще такі, які й малювало б десятирічне дівчисько у своєму щоденнику — а саме ним і є книга.

По-друге, хоч і йдеться тут про життя середньостатистичної німецької школярки, проблеми, які переживає дівча, універсальні: нова школа, сувора вчителька, протистояння з популярною дівчинкою, пригоди з кращою подругою, сварки з молодшими братами, нерозуміння батьками і страшенне бажання мати домашню тварину. Власне, останнє і є основною темою цієї, першої із серії про Лотту, книги. Пригоди, котрі при цьому переживають дівчатка, спромоглися розсмішити і мого дошколярика, і мене. А мова цього щоденника (це вже по-третє) дуже гарно стилізована під живу диятячу мову. Звісно, я далека від того, аби думати, що усі п’ятикласники вживають слова "заздалегідь", "кепсько", "панічно", проте від слова-асоціації з прізвищем вчительки пані Какало (наголос на другому складі, а не там, де ви його мимохіть поставили) я також не знепритомніла: подібні слова у дітлахів широко вживаються, і це — нормально, подобається нам, насправді анітрохи не рафінованим дорослим, чи ні)))

Переклад з нім. Ірини Андрієнко-Фрідріх, вид. "Школа", 2017

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/alice-pantermuller-daniela-kohl.html

Коли син був геть маленьким, я дивувалася його нетиповій, як мені здавалося, байдужості до м’яких іграшок. Всі подаровані й куплені ведмедики, котики, зайчики, білочки, мишки і навіть білий слон та синій страус чемно сиділи на поличках, і ніхто їх від прибирання до прибирання не турбував. А син лягав у ліжечко, обкладаючись твердими, гострокутими і геть не пристосованими для спільного з ними спання машинками.

Проте зараз у нас є котик. Справжній. Його треба годувати і поїти (він любить сосиски, м’ясо та молочко), з ним потрібно гратися, щоб котик не сумував, його треба брати з собою, коли йдеш забирати сина з дитсадка. І ніхто не навіть не береться переконувати дитину, що це — всього-на-всього руда й уже досить пошарпана іграшка, бо ж для нього котик — справжній.

Цей довгий вступ написано для того, щоб ви зрозуміли, чому я дуже схотіла прочитати книжку про те, "як іграшки стають справжніми". І не стільки синові це було потрібно, скільки мені, аби зрозуміти, на чому основується таке оживлення. Все виявилося просто: на любові. Щоб іграшка стала справжньою, її треба любити.

Хлопчик, герой книги, також полюбив свого Вельветового Кролика, турбувався про нього, вкладав спати, а на вулиці майстрував для іграшки затишні курені, аби тваринка не застудилася. Обом здавалося, що так буде завжди, але... Хлопчик захворів, і хоча Кролик робив усе можливе, аби допомогти другові одужати, дорослі цього не оцінили й, прибираючи кімнату після одужання дитини, вирішили викинути та спалити всі речі, які могли б зберігати хвороботворні бактерії, у тому числі й Кролика.

Проте казка не була б казкою, якби у ній не траплялося казкових речей. Врятувала Кролика від спалення... Фея. Вона перетворила його на живу тварину, переконавши, що саме це й трапляєтсья з усіма "справжніми" іграшками. А я тепер знатиму, що розказувати синові, якщо раптом щось трапиться з його котиком.

Для дорослих у книзі теж є мораль: не все, що ми вважаємо брудним, старим, непотрібним й інфекційним, треба викидати. Бо один пошарпаний, вигорілий й залатаний Кролик (чи котик) для дитини вартий півмагазину новеньких іграшок, оскільки саме його по-справжньому люблять...

Художник Олена Бугренкова, літературний переказ Лілії Задьорної, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post_9.html

У нас із сином є плани на найближчі дощові вихідні — змайструвати кімнату для роздобудьків. З тих самих речей, із яких вони облаштували собі житло у повісті Мері Нортон: сірникових коробочок, котушок з-під ниток, серветок, носовичків, шпильок, недогарків свічок та іншого мотлоху. От тільки де взяти капелюшну пришпильку, з якою роздобудьки ходили на роздобування? Книга ж написана понад 50 років тому, а йдеться у ній про часи, коли пані ще носили капелюшки, а у старих будинках жили крихітні чоловічки — роздобудьки. Про те, хто вони такі, для чого їм служать "людини", як їх побачили та що з цього вийшло й розповідається у повісті.

У книзі зазначено, що призначена вона для дітей молодшого та середнього шкільного віку. Проте вкотре пересвідчуюся, наскільки умовними є подібні рамки: ми з дошколяриком читали про початок пригод маленьких людців (бо це — ціла серія книг) зі справжнім захопленням. Звісно, доводилося пояснювати багато нових понять і слів, пов’язаних передусім із часом та британськими реаліями, але це анітрохи не зробило читання нудним. Ба навіть розвороти з суцільного тексту без малюнків нас не відлякали, бо ж сторінки з ілюстраціями можна було роздивлятися довго й прискіпливо (оцініть обкладинку).

Хочу віддати належне українському перекладу й загалом ідеї видати серію українською мовою. Наскільки я зрозуміла, переклад бачить світ уперше.

До речі, історія про роздобудьків має кілька екранізацій, знято також аніме-мультфільм. От думаю, чи варто показувати їх синові і перекреслювати вже сформовані в уяві образи роздобудьків вигаданими кимось картинками (бо ж сама такого страх як не люблю)? І ще: де нам все-таки роздобути капелюшну пришпильку?)))

Ілюстрації Валерія Харченка, переклад з англ. Тетяни Вакуленко, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post_7.html

Щастя є! І я це точно знаю, бо ранок першого дня весни подарував ще один шматочок пазлу для моєї картини внутрішньої гармонії (хоча, здається, скільки її не складай — до фіналу все одно далеко. Але то таке))). А стало можливим це відчуття завдяки дитячій книжечці. От люблю останнім часом читати дитячі видання)))

Чомусь, вибираючи книгу на сайті видавництва, подумала, що це — ще один зразок серйозної підліткової літератури. Аж ні, на щастя, помилилася. Кажу "на щастя", тому що сумніваюся, щоб оті всі підліткові проблеми подарували мені стільки світла й сонця, як оповідь про звичайні дитячі радощі.

Хоча тут я трохи загнула: радощі не зовсім звичайні. Бо ж хіба можна назвати звичайним велосипед, який розмовляє? Чи Місто загублених речей (речі теж, до речі, балакучі)? Чи Село велетнів посеред міста? Але всі ці нібито фантастичні речі сприймаються головним героєм книги як належне. Бо і як ще можна спрйимати світ, коли тобі 10 років? Але разом із проможністю побачити отакі-от чудасії, хлопчик вчиться бачити і дружбу, і довіру, і нові можливості, і потребу приймати рішення.

Єдиним, що трохи затьмарювало радість під час читання, було питання: а чого ж батьки дітей не бачать того, що з ними відбувається? Трішки чарівником у цьому плані виявився тільки батько Севка, та й того мама затюкувала: припини фантазувати! повернися до реальності! Але сила щасливого фіналу повісті й полягала для мене насамперед у тому, що батьки таки спромоглися опинитися поруч із дітьми, і не лише у фізичному плані.

Книга маркується для читачів від 10 років, але я перечитаю її ще раз із сином, дарма що йому до цього віку ще далеченько, бо у повісті стільки позавікового світла, зрозумілого й потрібного усім без винятку, що візьму на себе сміливість радити її і дорослим, адже усі ми родом із дитинства й усім треба вчитися чути:

"— Віллі! А я вже був злякався, що ти остаточно припинив говорити!
— Нічого я не припиняв. Це ти чомусь відмовлявся чути."

Ілюстрації Євгенії Двоскіної, переклад з рос. Ольги Пилипенко, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/blog-post.html

Цю книгу, попри класичний текст, я радше віднесла б до книг-розглядалок, а не читалок. Ну що взяти з добре відомої і дуже кровожерної казочки? Про кровожерність згадала не даремно, бо синові, наприклад, дуже шкода було козеняток, а ще більше — їхню маму, яка гіркими й чітко вималюваними сльозами плакала за своїми дітками. А от до вовка — подвійне ставлення. З одного боку він — хуліган (використовую лексику сина), а з іншого — шкода сірого, бо ж розрізане черево, каміння й потоплення — то теж боляче.

Щось я відволіклася: розказувати збиралася ж про ілюстрації. Отут нам сподобалося все. Зумисна веселковість (козенятка мають кольори веселки), багато дрібних деталей, власне деталізованість, цифри як навчальний елемент, всі оті кошенятка-будиночки-річечки-деревця... Ще особливо хочу відзначити настроєвість малюнків. Веселі, світлі яскраві кольори змінюються темрявою, чорнним фоном, сумом, а потім — навпаки.

Зазначу ще, що це — книга-картонка великого формату, можна придбати для найменших і користуватися із задоволенням довго-довго, як ми)))

Ілюстрації Вікторії Ковальчук, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_28.html

Ще одна добра й позитивна зимова книжечка, яка може похвалитися не тільки цікавою історією та гарними ілюстраціями, а й чіткими виховними моментами. Тут і хоробрість, і турбота, і прагнення допомогти, і те, що мені найбільше подобається — вміння визнавати свої помилки.

А ще у книзі чулові ілюстрації та теплий щасливий фінал — що іще треба для хорошого дитячого видання?)))

Художник Наталя Колпакова, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_23.html

Ілюстровані "Карти" — одна з найдивовижніших книг у нашій сімейній бібліотеці. Її можна роздивлятися годинами: і наодинці, й гуртом із друзями, й разом із дитиною (останній варіант дозволяє зробити набагато більше відкриттів, ніж два попередні))) Її можна передивлятися і постійно знаходити щось нове та цікаве. З нею можна мріяти, мандрувати і навіть засинати (хоча великий формат видання не дуже зручний для такого виду проведення часу з книгою)))

Понад 100 країн світу змальовані та описані коротко і разом із тим дуже докладно. Нібито тут зовсім немає тексту, проте коли починаєш роздивлятися і коментувати вголос побачене, відчуваєш, що це заняття можна сміливо порівнювати з читанням повноцінної енциклопедії. От тільки рівень емоційного сприйняття і, як наслідок, запам’ятовування — різний. Візуалізація дозволяє не просто "читати", а "оживлювати" країни, їх історію, тваринний та рослинний світ, створюючи перед внутрішнім зором такі собі мультиплікаційні фільми — цікавезні й захоплюючі. Що ми із задоволенням і робимо)))

Переклад з польської Соломії Савки, вид. "Видавництво старого лева", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_20.html

Сьогодні в ФБ одна з мам запитала: що почитати дитині віком 2,5 року? Посипалися рекомендації, звісно. І так приємно було, що наші з сином книжкові фаворити — не тільки наші)))

Серед них — і "Веселі хтосики" Ганни Чубач. Класика є класика, і ніхто з якістю віршів, перевірених часом і кількома поколіннями читачів, не посперечається. Хоча й можна (підказую)))), бо часом трапляються у них геть далекі від сучасності радянські реалії. Але то — історія, яку наші дітки теж мають знати.

Ще одним плюсом цієї книги є її навчальне спрямування: тут тобі й полічити можна з малюком, і абетку вивчити... Хоча кому то треба, якщо історії цікаві й малюнки кумедні?)))

Художник Євгенія Житник, вид. "Школа", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_15.html

Скажу відразу, що творчість Винничука сприймаю неоднозначно. Цебто — геть по-різному, залежно від книги і, звісно, настрою, з яким її читаю.

Дитячий твір цього автора до рук потрапив уперше. І виявився таким же неоднозначним, як і дорослі (для мене передусім, бо у сина — свої смаки). Химерна історія про те, як одне окремо взяте порося одружилося на принцесі, перед тим побувавши і героєм, і піратом, і ще казна-ким, мене не вразила. Навпаки, роздратувала, бо ж досягла таких успіхів тварюка, змушуючи сотні людей не бачити того, що вона — порося (чи й навіть часом звичайна свинюка), бо ж поводилася нахабно й упевнено.
Але казка — це казка, все було б нічого, якби не ура-патріотичний фінал: заморська принцеса з великої любові до свинюки радо їде на Гуцульщину і вчиться смажити деруни, аби вгодити чоловікові. А головне — тільки дядьки з Коломиї розпізнали у свині свиню (о мудрий вкраїнський нарід!).

Фінал казки, схоже, призначений для таких критично налаштованих батьків, як я))) Проте ані мені, ані синові це не допомогло зрозуміти сенс казочки)))

Художник Олег Петренко-Заневський, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2005

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post_12.html

Ще одна випадково куплена книга, яка стала улюбленою у сина. "Пригоди кенгурятка..." належать до серії "Прогулянки навколо світу" і знайомлять читачів із природним світом Австралії та Антарктиди. Кумедні звірята зустрічають не менш кумедних друзів (і слово "кумедний" я вживаю в обох значеннях, бо з частиною тваринок сама знайомилася вперше і дивувалася їм), допомагають один одному, підтримують і зрештою досягають поставленої мети. А дитина-читач тим часом паралельно вирішує завдання, якими наповнена книга, і повторює назви екзотичних тваринок. Та хіба тільки дитина? Сама вчила їх, чесно)))

Автор ілюстрацій не вказаний, вид. "Універсальний бізнес", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/02/blog-post.html

Ще одна історія, яку не стомлюємося перечитувати і продовження якої не можемо знайти. Сюжет захопливий, ілюстрації гарні, герої характерні, книга повчальна — одним словом, одні плюси. Тож не дивно, що я почала полювати на інші видання серії "Чарівний ліс". Дійшло було до того, що просто ходила Петрівкою й у кожному кіоску з дитячою літературою запитувала хоча б щось із продовження (чи початку) пригод Ведмедя та Зайчика. Дзуськи! Нічого не знайшла, а у фірмовому магазині видавництва мені пояснили, що наклади давно продані, а перевидавати серію поки що не збираються. А шкода, бо книг на ринку багато, а таких, в які дитина закохується після першого ж гортання, завжди мало)))

Художник Валько, переклад з нім. Володимира Василюка, вид. "Махаон", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_28.html

Це — ще одна збірка віршів, яку читаємо й перечитуємо вже понад два роки. Прикметно, що задоволення від творчості Грицька Бойка отримують як і діти, так і дорослі. Розказувати про неперевершений гумор цього класика української дитячої літератури, думаю, зайве. А цитувати його (оскільки віршовані рядки дуже легко запам'ятовуються), у нас із сином стало традицією. Особливо часто згадуємо вереду — героя цілої однойменної поеми, бо ж себе в такому стані зазвичай не бачиш, а от якщо на вулиці хтось поводиться таким чином, то це однозначно — вереда! Щоправда, коли два роки тому можливість, що сина через вередування в садок не візьмуть, його лякала, то тепер — ні))) Досвід — велика справа)))

Малюнки Євгенії Житник, вид. "Школа", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_89.html

Цьому чудовому красивому виданню, подарованому синові бабусею, я раділа вочевидячки більше, ніж він. І так само більше перейнялася й мандрівкою Лізи майстернями відомих художників, й інформацією про них, й ілюстраціями Євгенії Гапчинської. Пояснюю це тим, що хлопчикові у його чотири роки таки, мабуть, більше пасує захоплення автівками та конструюванням, а може, він ще не досить дорослий для сприйняття подібної інформації. Втім, книги у домашній бібліотечці й існують для того, аби їх час від часу перечитувати.

Що ж до мене, то я залюбки пригадала якісь моменти з життя і творчості Сандро Ботічеллі, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Пітера Брейгеля, Джузеппе Арчимбольдо, Вінсента Ван Гога, Густава Клімта, Казимира Малевича, Пабло Пікассо, Сальвадора Далі, а то й дізналася дещо новеньке. А вже репродукцій їх картин паралельно в інтернеті передивилася! А ще розмріялася про те, щоб побачити їх оригінали, ну хоч деякі, а для цього треба відвідати відомі музеї, а для цього потрапити в інші країни... Одним словом, надихаюча книга)))

Намалювала Женя Гапчинська, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_23.html

Це — улюблена книга мого дитинства, до якої вже доріс і син. І так приємно було тепер уже разом із ним проживати ті ж пригоди, які так захоплювали колись мене, перейматися за героїв, намагатися зрозуміти, чому вони вчинили саме так, а не інакше. А ще — радіти від того, що сина історія також захопила, бо з нетерпінням чекав вечора, коли ми вляжемося й продовжимо читання.

Розказувати щось про книгу, яку всі (я ж не помиляюся?) читали, справа невдячна. Тому просто пораджу — собі у першу чергу — частіше повертатися у дитинство за допомогою речей, здатних це зробити. Бо я, навіть тримаючи в руках це нове й україномовне видання (до речі, автора непоганого перекладу українською у ньому ніде не зазначено), все одно згадувала того "Золотого ключика" із зеленою обкладинкою, виданого років 30 тому, його чудові ілюстрації, довершені моєю рукою, і запах домашньої бібліотечки — а пахла вона чомусь грубкою... Ех, знову занурилася у спогади)))

Ілюстрації Людмили Кириленко та Олени Зеркалій, перекладач не вказаний, вид. "Ранок", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_20.html

А у ваших дітей є книги, які вони готові читати-слухати кожного тижня, а то й через день? У нас такої честі удостоїлася "Казка про Старого Лева". Крім того, син її ще й дивиться-передивляється на ютубі у передачі "Казка з татом". Щоправда, там текст відчутно скоротили, а зі співака Козловського читець ніякий, але це дитині не завада (а мама намагається не дослухатися і не дай Боже не почати правити)))

Та повернуся до книги. Йдеться у ній про місто, ви знаєте, Львів, у якому оселився Лев. Й от коли він ходив на ринок по шпондерок, морквинку й десяток яєць, то нікого це особливо не дивувало. Але коли до Львова завітали його друзі Кро (Крокодил), Слон та Жирафа, це таки змогло привернути увагу не тільки журналістів та пересічних львів’ян, а й навіть мера міста, і завершилася історія чаюванням у Ратуші)))

Насправді написано її гарними віршами, які врізаються у пам’ять — он без цитування не обійшлася ніяк. Пригоди екзотичних тварин теж цікаві. Малюнки — вище всяких похвал (син повсякчас розказував, що ми й там ходили, й тут були). Насолода від читання, навіть встоп’ятисотий раз, теж неабияка, повірте на слово)))

Намалював Володимир Штанко, вид. "Видавництво Старого Лева, 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_60.html

Почуваюся занудною повторякою, але таки вкотре, говорячи про дитячі видання, хвалитиму ілюстрації. Бо ж насправді у цій книзі чудові авторські малюнки — настільки емоційні й характерні, що за право переглядати їх син змагався з бабусею.

Сама історія теж чудова й дуже повчальна, до того ж грунтується на незаяложеному сюжеті: поросятам до рук потрапляє написаний не їм лист, і вони йдуть на вечірку, де їх ніхто не чекав. Невиховані свинки насправді — щирі та життєрадісні, і це зрештою зрозуміли господарі — дуже чемні, але до біса занудні коти. Інші ж гості повсякчас вагалися, що ж їм робити: веселитися з пацями чи поважністю вшановувати винуватців свята. І так вдало образи героїв книги часом лягали на моїх знайомих та подібні життєві ситуації, що читати книгу з сином і мені було ой як цікаво.

Чудовий і фінал оповіді: всі порозумілися, подружилися й повеселилися на славу. А головне, кожен усвідомив свої помилки і постарався виправитися, наскільки ще було можливо.

А геть у кінці книги на читачів чекають поради для маленьких поросят — повторювати їх варто і дорослим час від часу. І поросятам, і людям)))

Переклад з англійської Світлани Колесник, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_13.html

Відгук зібралася писати, щойно з сином прочитали цю книгу. Прочитали. Перечитали. Надцять разів передивилися ілюстрації. І два тижні нили: "Мам, хочу всю колекцію "Банди піратів"! Всі чотири книги! Ну мам!" Мама спромоглася добратсия до магазину і таки вполювати ще три книги про неймовірні пригоди трійки друзів — юних піратів, і тепер син спить із ними всіма в прямому сенсі слова.

Але давайте таки про книгу розкажу. Написано на сайті видавництва, що "Корабель-привид" — це перша книжка з серії. Насправді це не так: читати можна, починаючи з будь-якої, але не з цієї, бо, як резонно зауважив мій малий читач: "Тут не розповідається про маму, тата і дідуся, тому ця — остання". Втім, все й так зрозуміло і з сюжетів, і з анотацій-представлень головних героїв історій включно з папугою Месьє Муді. Чому книга зачаровує дітей — також зрозуміло без зайвих пояснень: романтика піратських пригод! Сама в дитинстві мріяла про таке. А ви хіба ні? Крім того, розказано історії чудовою зрозумілою мовою, а як проілюстровано! А ще оці кольорові скляні "діаманти" на обкладинці! А колоритні герої — кожен зі своїми характерними особливостями, плюсами й мінусами, які так цікаво обговорювати з дитиною.

Ех, а я знову хочу бути хоч трішки піратом... Хоч краплиночку...

Ілюстрації Жерома Пелісьє, переклад із французької Ігоря Бондаря-Терещенка, вид. "Ранок", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_10.html

"Українська народна казка з продовженням, що його розповів Іван Малкович" — так звучить пояснення, що це за книга. Втім, пояснення, мені здається, не потрібне, оскільки в руках тримаю вже четверте її видання (перше з'явилося на світ 2004-го) і підозрюю, що це ще не кінець.

Починається казка традиційно, але, оскільки настає Різдво, то з рукавички звірів ніхто не виганяє, вони натомість йдуть до діда колядувати, ну й далі все відбувається весело, по-доброму, тепло, щиро... Як і годиться у таке свято.

Хочу ще відзначити ілюстрації: розглядати їх — окреме задоволення. І як бонус — тексти колядок наприкінці книги. Ми співаємо. А ви?)))

Художник Кость Лавро, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post_7.html

Як ви гадаєте, книги бувають теплими? А книга про зиму може бути теплою? Теплою на історію, на малюнки і навіть на дотик?

Щодо себе відповім: однозначно, може. Одну з таких маємо на нашій книжковій поличці. Це — "Пан Сирник і різдвяний пампушок" Світлани Лінинської. Вона така тепла, що ми перечитували її не лише під зимові свята, як того вимагає назва, а навіть улітку — коли дощило й холодало.

А ще книга запашна! Дуже! У ній смачно-пресмачно пахне свіжою випічкою, ваніллю, варенням, гарячим малиновим чаєм і трошки димом із натопленої печі. Адже вона — головна на кухні у пана Сирника, найкращого пекаря у містечку.

Але з ним сталася халепа. Яка — звісно, не скажу. Проте він зумів із нею впоратися. Яким чином — теж не скажу. А от у чому зізнаюся, то це в тому, що сьогодні, швидше за все, ми знову читатимемо цю книгу. Щоб зігрітися)))

Малюнки Романа Скиби, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post.html

Якби я зважала лише на назву, то читати цю книгу синові не взялася б — з невідомих мені причин від дуже чітко розрізняє "дівчаче" і "хлопчаче" в усьому й уперто відкараскується від першого. Але я подивилася на отого розкішного дракона на обкладинці й не втрималася. І, як показав досвід прочитання, правильно зробила. Бо героїня книги, то не типове "принцесяче" дівчатко у пишній сукенці, а не менш типове, але зовсім протилежне за вподобаннями. Марися грається в лицарів і хоче бути... драконом.

Принцеса у книзі теж є, як же без неї? Але роль замкненої у вежі красуні грає... мама. Лицаря, звісно, — татко. А от які ролі припали дідусеві з бабусею — не скажу. Але і я, і син реготали до сліз і над ними, й над малюнками.

До речі, гумор у книзі просто неперевершений (Гжегож Касдепке ним якраз і відомий), і якщо дитині цікава сама історія, то я сміялася, впізнаючи себе й свої реакції у вчинках дорослих героїв. Ще й чоловікові книжку підсунула — не тільки пореготати, а ще й поміркувати над деякими виховними (не для дітей — для батьків) моментами.

Ілюстрації Емілії Дзюбак, переклад з польської Ігоря Андрущенка, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_22.html

Не читайте цієї книги!
Не купуйте її!
Навіть до рук не беріть!
Інакше з вами трапиться те ж, що і з нами.
Тепер можна й зізнатися: у нас після прочитання цієї дивної історії також... завівся зок!

Втім, по порядку. Спочатку у нас завелася... тобто з’явилася книга, яка перевидається уже 20 років і має претензійний підзаголовок: "Посібник для дітей із виховання батьків". Кумедні кольорові істоти, зображені на обкладинці, обіцяли добру історію для дитини, а анотація, у якій розповідалося про те, що цитати з цього твору стали живими анекдотами, надихала на читання батьків.

Насправді ж книга для мене, дорослої тьоті зі здоровим глуздом, виявилася трохи дивною (це щоб не сказати відверто — абсурдною). Бо у бади (це той, що схожий на бичка), були, наприклад, змінні роги на всі випадки життя і настрою, а зоки... Зоків взагалі зрозуміти важко, бо вони абсолютно алогічні (от замислилася: насправді ж навпаки — у них залізна лоігка). Втім, все це, вкупі з обіцяними анекдодами (підтверджую — вони є) й дитячим безпосереднім сприйняттям найсміливиших фантазій зробило книгу улюбленою, читали її всією родиною, цитувати також взялися, задоволення отримали неабияке...

А потім у мами засвербіли ручки, й у нас завівся зок (див. фото). Тепер його на всі лади виховує син, бо ця істота-солодкоїжка завдяки підступності татка повсякчас намагається то мед з’їсти, то цукерки поцупити, то тортом поласувати до, а не після обіду. Зате нам, батькам, допомагає в процесі гри пояснити багато корисних і потрібних (з нашої, звісно ж, точки зору) моментів, нюансів, речей і правил...

Зазначу ще, що ілюстрації саме до цього видання мені видалися найвдалішими — це після того, як я передивилася купу різних зоків і бад авторства інших художників))) Переклад українською також дуже порадував: перекладачка зуміла зберегти гру слів, яка у більшості випадків є основою вдалих жартів, котрі оцінюють саме дорослі. Єдине зауваження: кілька коректорських огріхів, об які зачіпалося моє редакторське око. Але для цього видавництва це, на щастя, швидше прикрий виняток, ніж правило.

Художник Олена Кубишева, переклад з російської О. Пилипенко, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_19.html

Просто обожнюю книги, які дитина часто просить перечитувати, потім переказує, потім грається у них, потім знову просить почитати саме цю, а не новеньку і не ту, котру вважає за потрібне мама.

"Казки про велетнів " — саме з таких книг. Її подарував синові хлопчик, який із неї вже "виріс". І хоча я тоді думала, що мій малюк до таких історій іще не доріс, виявилося, що мама помилилася і йому в неповних два роки саме це й було потрібно — цікаві пригоди гномів та доброго рудого велетня і прекрасні, просто захопливі ілюстрації Тоні Вульфа!

І ще одне: вже не вперше стикаюся із ситуацією, коли хочеться купити певну книгу (продовження серії тощо), а знайти її практично неможливо. Отак і з "Казки-хіт" — їх ніде немає в наявності. Ех...

Переказав українською Богдан Чайковський, вид. "Національний Книжковий Проект", 2010

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_29.html

"Meškelionė!" — відразу зрозуміла я гру литовських слів, так вдало передану українською. І ще відразу ж зрозуміла, що придбаю цю книгу, бо: 1) вона нагадала про Литву, де син провів перші рочки свого життя; 2) вона про навколосвітню подорож; 3) у ній прекрасні, цікавезні, деталізовані авторські малюнки; 4) вона про Різдво.

Отож, сюжет: родина литовських бурих ведмедів запасається дровами і відправляється у мандрівку на повітряній кулі, причепленій до будиночка, аби провідати своїх родичів. А це — білі ведмеді на Алясці, окуляристі ведмеді в Андах, ведмеді-губачі в Індії, панди у Китаї, гімалайські ведмеді і навіть плюшеві та зоряні ведмеді, а також... єноти. Скрізь їх радо зустрічають та розказують про особливості святкування Різдва і Нового року (що у кого відзначається). Роздивлятися малюнки і занурюватися у побут різношерстих героїв книги — то окреме задоволення. А повертатися потім разом із мандрівниками з подорожі (їхньої вигаданої і нашої книжкової) й розуміти, що отут, у цьому ліжечку і з цим хлопчиком, і є твій дім — то надзвичайне задоволення. Чи не так?)))

Переклад із литовської Оляни Рути, вид. "Навчальна книга — Богдан", 2012

http://saulelobis.blogspot.com/2016/12/blog-post_1.html

Черговий дитячий детектив поповнив наші книжкову поличку і скарбничку вражень. Польський автор точно знав, що робить: втягує і батьків, і дітей у розслідування і розгадування задач, які постають перед детективом Нишпоркою, змушує самим шукати пояснення, даючи, втім, шанс дізнатися, яке ж рішення було правильним (наприкінці книги розміщено міркування детектива з приводу кожної задачі).

Щоправда, образ самого детектива видався мені якимсь ну дуже кумедним. Точніше, він у книзі – такий собі невдаха, у якого часом навіть клієнтів катма, про заробітки вже не йдеться. Як доросла, замислювалася повсякчас: а з чого ж він живе?))) Проте синові то було до шмиги, хіба що коли довго дітвори в оповіді не з'являлося, одні дорослі тинялися сторінками, то йому ставало трошки нудно.

Ще одна родзинка книги (точніше, двох книг в одній) – цікаве поєднання: щоб почати читати другу частину, книгу треба... перевернути догори дригом))


Переклад Ірини Котляревської-Фесюк, художник Пьотр Рихел, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_27.html

На ці чудові акварельні ілюстрації авторів книги я й клюнула, вибираючи книгу. Ну а ще – на піратську романтику, яку обіцяла ця історія і яка могла б захопити сина. Зрештою, у ній виявилося доста й одного, й іншого, і справжніх піратських бувальщин-вигадок, а ще – гарна розповідь про те, як народжується дружба між маленьким хлопчиком і старим піратом. Основний висновок: не треба соромитися своїх недоліків та страхів – вони ж бо є у кожного, й у кожного – свої. Але якщо визнати їх, та ще й перед кимось, то недоліки перетворюються у дрібниці, які легко долаються.

Що ж до мінусів, то у цій книзі він один – точніше, одне неправильно вжите при перекладі з російської (так вказано у вихідних даних) слово, об яке я спіткнулася з самого початку й надалі читала книгу ну дуже прискіпливо. Щоправда, крім нього, очевидних недоречностей більше не зустріла, тож дочитали книгу без пригод (філологічних, маю на увазі)))).

Переклад Ольги Пилипенко, вид. Pelican, 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_25.html

Все, що можна сказати про цю книгу, я вже озвучила, коли писала про першу книжечку із цієї серії – "Як змайструвати автомобіль". Щоправда, в цій історії сюжет більш напружений – перегони на мотоциклах цьому сприяють. Ще піднімається питання дружби та зради друга. Ще – взаємопідтримки та взаємовиручки. Але діалоги такі ж довгі та позбавлені достатньої кількості авторських ремарок. Втім, коли всіх уже знаєш, читається набагато легше)) А тим паче, коли син повсякчас перепитує, де ж поділися і що роблять його добрі знайомі з першої книги – як не дивно, кількамісячна перерва між прочитаннями обох книг не завадила всіх гарно запам'ятати і навіть скучати за ними. Тож невдовзі пішли ми на книгополювання – по третю частину цієї технічної епопеї "Як змайструвати літак")))

Перекладач Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_21.html

"О, найулюбленіша книга мого дитинства!" – вигукнула моя подруга, побачивши це гарне видання на синовій книжковій поличці. Виявляється, вона її читала й перечитувала безліч разів, тоді як я чомусь уперто оминала цю історію, натикаючись на неї на переритих вздовж і впоперек полицях двох доступних мені у дитинстві бібліотек. Чомусь мене відлякували нечитабельні прізвища авторки та героя (а тоді воно зазначалося у заголовку), які викликали підозру, що весь текст буде складатися з таких довжелезних слів. А потім я виросла, й подібні "дитячі" книжки мене вже не цікавили. А потім я ще трошки виросла і таки прочитала цю чудову історію – разом із сином.

В одній ФБ-групі поціновувачів дитячих книг розвилася ціла дискусія, мовляв, сучасні видання перекручують оригінальний текст, часом пом’якшуючи події, а часом і зовсім змінюючи їх. Оскільки оригіналу, як уже зізналася, я не читала, то історія, видана Pelican-ом, мені сподобалася: наскільки я зрозуміла, тут змін небагато, фінал не перекручено, та й видавництво зазначає, що це – "переказ" зі шведської, а не переклад.

Але найбільше мене потішили ілюстрації! Якої майстерності малюнки у цій книзі! Якщо це лис, то його так і хочеться погладити по м’якому хутру. Якщо це дощ, то страшно змокнути. Якщо море, то аж запах солоної води відчувається. А ще видання має суперобкладинку і стильну палітурку – все по-дорослому! Тож, схоже, недаремно книга оминула мої руки в дитинстві – зараз я отримала від неї набагато більше задоволення)))

Художник Марина Пузиренко, переказ зі шведської Ольги Уліщенко, вид. Pelican, 2012

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_16.html

Час від часу син залазить на книжкові полички і витягує звідти щось таке геть дитяче, й вимагає: читай цю! Ну і що, що ті книжечки розраховані на дворічних діток? Зате – улюблені!

От і ця збірка теж така – улюблена. Багато з творів, які увійшли до неї, цитуємо принагідно вже років зо два. Вірші та загадки Грицька Бойка, Платона Воронька, Наталі Забіли, Ганни Чубач та багатьох інших – це ще й спогади про моє дитинство, приємні-приємні... Бо хіба вони можуть бути інакшими?))

Художник Валерій Харченко, вид. "Школа", 2010

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_22.html

Одна з тих книжок, на які я зазвичай не звертаю уваги через їдкі кольори, невдалі, як на мій смак, малюнки (зроблені за допомогою комп’ютерної графіки та поєднані в різні ілюстрації шляхом "скопіювати–вставити"), косоворотки і кокошники, а головне – низькоякісні тексти, вочевидячки перекладені з російської не дуже вправним чи недостатньо старанним спеціалістом. І одна з тих книг (іграшок, одягу тощо), до яких із незрозумілих дорослим причин прикипає дитина. Першу збірку з цієї серії нам хтось подарував, другу (зізнаюся – согрішила) я купила сама, бо ж син просив: "Хочу казки із задачками!"

А отепер час розкрити головний плюс цієї книги: на кожній сторінці розміщено тематичні завдання до казок. Вони спонукають міркувати, роздивлятися, рахувати, бути уважним і навіть читати (що для мого лінтюха стосовно літер великий плюс). Навіть листаючи книгу вдесяте, син все ще з цікавістю "розгадував" ці задачки (у лапки взяла навмисне, бо яке вже там розгадування, коли всі відповіді знаєш й показуєш автоматично)))

Звісно, дитині хочеться завжди проопонувати найкраще. але от думаю: чи завжди поняття "найкраще" у розумінні батьків та малюка збігаються?

п.с. Але подібних видань все одно більше не купую – рука не підіймається)))

Художник Олена Зарбі-Гальчук, вид. "Кристал Бук", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_7.html

Якийсь уривок із цієї книжки мені випадково потрапив на очі ще навіть до народження дитини. І я так захопилася мелодикою, ритмом та римфами цієї прози (саме так, прози!), що ту історійку про зайчика – "вушка-сплюшка" вивчила ледь не напам’ять. А потім народився син, якому я її розповідала вже місяців із трьох. А потім я таки купила "Зайчикову книжечку"...

Сказати, що я її читаю-перечитую й досі – нічого не сказати. Син щоразу щиро переживає за їжачка, якого от-от з’їсть Лис, а я все так само насолоджуюся пісенністю текстів і тим, які ж вони яскраві і добрі-предобрі. Бо насправді добро завжди перемагає, і "навіть вовчиськам потрібні квіти"...

І ще про ілюстрації: оці зайчики – перше, що навчився малювати мій Зайчик))) Досі зберігаю))

Художник Марія Кисельова, вид. "Грані-Т", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_3.html

Чомусь цю книжечку в анотації радять малюкам від 6 років, але я от думаю: а чи вже не пізно в такому віці вчити дитину вітатися, дякувати та вживати "будь ласка" і "пробачте" у потрібних випадках? Ні-ні, чемності вчитися ніколи не пізно, а етикету – й поготів (цьому все життя вчитися треба, як показує досвід))). Просто, як на наше з сином прочитання, книга – не про це, бо ж нас захопив... Мадагаскар. Джунглі, екзотичні тварини, печери, озеро і вечичезний баобаб – що може бути захопливіше для чотирирічного хлопчика? Хіба що автомобілі)))

Втім, нагадувати синові про те, що часом варто поводитися інакше, оперуючи невдачами, котрі спіткали головного героя книги – лемура Джампика, мені таки вдається, тож уроки "школи етикету" ми засвоїли. Паралельно довелося повправлятися й у філології: у книзі стільки фразеологізмів, що час від часу на пояснення значення фрази на кшталт "він знову наступив на ті ж самі граблі" витрачалося більше часу, ніж на прочитання кількох сторінок. Але, спочатку зашпортуючись об ці роз’яснення, згодом я записала їх у плюс книжки – бо чого б це раптом мені спало на думку заглиблюватися з дитиною у метафоричність деяких фраз)) А так, паралельно з етикетом, син вивчив і слово "ф’язеологізьм" – чи ж даремно мама філологічну освіту має?)))
Художник Олена Курдюмова, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post.html

Чергова книга про виховання дітей, написана не психологами, педіатрами чи іншими спеціалістами, а батьками, насправді позбавила мене багатьох сумнівів навіть краще, ніж спеціалізована література. Головним чином, напевно, завдяки тому, що авторка – молода мама двох іще геть маленьких хлопчиків – не розказує читачеві, як потрібно щось робити, не нав’язує своєї (зазвичай "єдино правильної" у подібних випадках) точки зору, а просто розмірковує, спираючись на власний досвід. Він десь вдалий, десь – не зовсім, а ще десь – категорично негативний, але все це вкупі зі здоровим глуздом дає можливість Катерині Кронгауз і читачеві разом побачити плюси та мінуси, проаналізувати, чому так сталося, і поміркувати, як цей досвід використати.


Кожне з 34 запитань, на які авторка намагається відповісти, ставили (чи ще поставлять) собі практично кожні батьки. Питання, винесене у заголовок, – не виняток, ну ж бо, зізнайтеся, матусі-татусі))) Ці запитання не стосуються виключно дітей, ні. Багато з-поміж них і таких, котрі зачіпають дорослих – новоспечених мам і тат, адже їхнє життя з появою малюка кардинально змінюється й однозначно не в бік спрощення. Як поєднати роботу і батьківство і чи варто чимось жертвувати? Як зберегти стосунки з чоловіком, якщо ви багато речей почали сприймати по-різному? Мандрувати чи сидіти вдома? Винаймати няню чи напружувати бабусь? Дозволити собі зрештою поспати довше зранку й почуватися людиною, чи схоплюватися й готувати щодня свіженький сніданок?

Звісно, у кожного – свої варіанти відповідей на ці та багато-багато інших запитань, котрі стосуються батьківства. Всі вони – абсолютно правильні й так само абсолютно помилкові для різних людей. Але вислухати міркування інших і скласти свою точку зору, виходячи з власного досвіду та певних життєвих особливостей, нікому зайвим не буде. От і мені теж))

Перекладач Олена Уліщенко, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/33-33.html

Цю книгу чеського художника і механіка я купила радше для себе, а не для сина. Для чотирирічного малюка вона була б ще заскладною, а от я тоді якраз закінчувала автошколу, в якій жодного слова не сказали про будову автомобіля, тож вирішила хоча б так прояснити собі дещо з цього питання))) Втім, читали ми її разом із сином – страшенним фанатом усього, що так чи інакше пов’язане з автомобілями. Й отут я поясню, чому на початку допису не назвала Содомку ще й "письменником". Текст чудово ілюстрованої книги відсотків на 90 складається із самих лише діалогів. Тобто там є авторські ремарки на кшталт "спитав Арні", "відповів Крістіан" і навіть "засмучено промовив Зила". Але їх дуже мало, авторської мови практично немає, а репліки героїв – довгі, та і їх доста для того, аби в якийсь момент заплутатися, хто саме це говорить і що він при цьому робить. Тож сміливо можу записати себе у співавтори, бо, читаючи, дофантазовувала й розповідала щось від себе, аби дитина ліпше втямила, що ж у книзі відбувається.

Проте правду кажуть, що наше й дитяче сприйняття часто-густо геть різняться. Те, що я вважала заскладним й, зізнаюся, нуднуватим для сина, він оцінив дуже високо, вибравши під час одного з наших візитів до книжкового магазину ще одну книгу цього ж автора "Як змайструвати мотоцикл" і наполегливо вимагаючи купити саме її, а не будь-яку іншу. Тепер міркую собі, чи не опанувати заразом ще й кермування мотоциклом, якщо його будову так чи інакше доведеться вивчити?)))

Переклад Тетяни Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_28.html

Новенька, бо нещодавно куплена, книга виявилася не такою й новинкою з огляду на рік видання. Але її цінність для нас не вимірюється новизною, якістю паперу чи заплаченою за неї певною сумою. Цінність цієї книги в тому, що це – перший детектив, прочитаний сином. Ну, як прочитаний... З моєю допомогою, звісно, проте факт лишається фактом)))

Отож двоє друзів мчать до країни Канцелярії, аби допомогти дівчинці роздобути чарівні фарби. І там потрапляють у вир справжніх пригод, одним із учасників яких є детектив Степлер. Ну й захвату у сина викликав цей персонаж! І ще – купу запитань про те, що, чому, навіщо і як робить він у тій чи іншій ситуації, власних пояснень, суперечок із моїми думками тощо. Порозважалися ми, одним словом, добряче. І шукаємо нових книг – дитячих детективів. Що порадите?

Художник Євгенія Коновалець, вид. "Преса України", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_24.html

Взяла до рук цю книжку, аби знайти й записати прізвище художника (бо ж це – повноцінний співавтор будь-якого дитячого видання) та перекладача, а син у прямому сенсі слова видер її з моїх рук і взявся (вкотре!) роздивлятися смішні малюнки і розказувати про пригоди котів. А це – найвища оцінка книзі, а ще подрузі, яка її нам подарувала))

Історія, розказана бельгійською авторкою, проста: безіменне кошеня, яке ніхто не сприймав всерйоз, проявило неабияку винахідливість та сміливість, врятувавши одно... хм... бандників? зграйників? племінників?.. Одним словом, врятувало цілу банду дорослих котів від ганьби і навіть загибелі. Видання цікаве ще й тим, що на його сторінках можна погратися – пострибати слідом за кошеням або ж поїздити машинками по вдало для цього намальованих дорогах міста. І, звісно, перечитувати ще і ще раз – для того і збирається дитяча бібліотечка)))

Художник Грегуар Мабір, перекладач Світлана Колесник, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_19.html

Якби проводився рейтинг найкращих книг для читання вголос, то я однозначно порекомендувала б внести до нього оцю збірку добрих-предобрих і теплих-претеплих історій про маленьких друзів: каченятко Крячика, курчатко Ф’ю, песика Гавика, цапка Мармеладика та інших. Текст настільки насичений вдалими асонансами та алітераціями, що мимохіть, читаючи, починаєш говорити голосом каченятка чи цапка. Важливо також, що талант Михайла Пляцковського повністю збережено при перекладі українською Ну, хіба що з шишками та набитою на лобі ґулею оказія сталася – російського слова "шишка" у значенні ґуля уникнути не вдалося.

Окремий плюс – ілюстрації (для дитячих книг мінуса в цьому питанні бути не може): такі ж добрі, як і текст. Хоча б на ці милі моськи на обкладинці гляньте – і слів більше не треба, одні емоції, чи не так?))

Художник Анаїт Гардян, перекладач Володимир Герман, вид. "Махаон", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_17.html

Книжка ця, звісно, дитяча, але, зізнаюся чесно, ми з чоловіком "зависаємо" з нею чи не більше за сина, ще й бабусю підсадили)) Секрет – у малюнках, дуже детальних, дуже захоплюючих і надзвичайно дотепних. Дрібниць і подробиць на кожному з шести розворотів книги форматом майже А3 в прямому сенсі слова безліч, тож щоразу, беручи видання до рук, натикаєшся на щось новеньке і занурюєшся у розглядання, забувши про час.

Щодо сюжету, то він – невибагливий: треба знайти деталі святкового вбрання бабусі у кожній із кімнат будинку, а також на горищі, у підвалі та у дворі. Син досить швидко вловив логіку пошуку необхідних речей, тож головним джерелом задоволення були саме малюнки цих чудових німецьких авторів. А ще я необережно голосно пораділа, побачивши, що цього року вийшла друга книга з серії: "Пампушок і Огірочок. Подорож навколо світу", тож дитина вже очікує нових пригод і нових картинок. Та й хіба лише вона?)))

Пер. Світлани Колесник, вид. Pelіcan, 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_15.html

Сьогодні ні з того ні з сього син мені раптом заявив: "Коли мені буде 17 років і я стану дорослим, то я піду на війну". Сказати, що мене заціпило, – нічого не сказати. Ну і що, що йому нині лише чотири? Він все одно колись стане дорослим і, не дай Боже, йому доведеться пізнати ту, нині геть для нього ефемерну, війну на собі.

Тож сьогодні перечитуватимемо оцю чудову, попри страшну назву, книгу: "Війна, що змінила Рондо". Купила її у травні – до Дня пам’яті, аби пояснити дитині, що означають оті маки і про що вони нагадують людям. І не помилилася: тоді син зрозумів, що війна – то горе, то біда, то смерті і руйнування, то кінець звичного життя, то... То погано, якщо говорити простою дитячою мовою. А для того, аби протистояти війні, не обов’язково грати за її правилами: ненавидіти і вбивати. Можна ж нищити зло, розповсюджуючи добро, світло й тепло... Чи то лише у дитячих книгах так?

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_12.html

Це – наша перша книжечка чудової письменниці й дитячого психолога Наталії Чуб, після якої я розпочала полювання на інші її книги, настільки гарною вона виявилася. Добрі-добрі історії справді дохідливо пояснюють маленьким (та й не тільки) читачам, що означає: бути добрим. Ситуації, у які потрапляють герої, і те, як вони з них виходять, наочно показують, як варто чинити, а як – ні.

До речі, герої – це одна з причин, які спонукали мене придбати саме цю азбуку (а їх, різних, видано цілу серію). У сина якраз з’явилася неабияка цікавість до життя комах, а саме вони – метелики, сонечка, гусениці, стоноги, жуки та інші – є персонажами книги, точніше, цілої дитячої повісті, бо хоча й складається вона з оповідань, але заразом повноцінно змальовує життя крихітних мещканців Ромашкової галявинки.

У книзі є також багато милозвучних віршиків і те, що дуже цінує у книгах мій син: завдання до кожної історії – пояснити, намалювати, розфарбувати або ж пройти лабіринт (а що може бути краще за лабіринт?))))

Художник Наталія Бендус-Петровська, вид. Pelican, 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_7.html

Нарешті-нарешті-нарешті я не тільки вирішила, а й спромоглася розпочати писати про дитячі книжки. Бо це ж – цілісілький книжковий всесвіт: яскравий, барвистий, захоплюючий. І такі емоції дитячі видання викликають не тільки (а часом і не стільки) у дітей, скільки у дорослих. Ну, у мене – точно. А якщо врахувати те, що мій чотирирічний син вже доріс до цілісіньких детективів, то розказувати і є про що, і, сподіваюся, буде, й буде, й буде...

Розпочати вирішила зі знакової для нас книги. Гляньте на мову обкладинки і зрозумієте, чому – це видання литовською "Вовченятка, яке запливло далеко в море". Чому знакова? Бо всеньке раннє дитинство сина практично минуло в Литві. Там він зробив перші кроки, набив перші синці, навчився спускатися з гірки і гратися у сніжки. І, звісно, там з’явилися його перші друзі і подружки. От саме їм у подарунок ми й придбали литовське видання улюбленої синової книжечки – для підсилення ментального зв’язку, так би мовити)))

Але про саму книгу тепер. Вона затягує. Так, під воду – глибоко-глибоко. Надовго. Випірнути важко. І винна у цьому художниця Софія Ус, яка вималювала такий дивовижний підводний світ із такими дивовижними подробицями й захопливими деталями, що відірватися від їх розглядання годі. І що цікаво: скільки б разів не читав/дивився цю книгу, а все одно знайдеш щось новеньке – будинок, мушлю, трамвай (підводний, авжеж), книжку, ванну чи й вираз риб’ячої моськи))

Ех, аж ностальгія взяла)) Здається, знаю, яку книжку читатимемо перед сном сьогодні...

Художниця Софія Ус, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2002

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post.html

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа) або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post_20.html

Якщо я скажу, що знайшла, нарешті, книгу про виховання, яку радитиму й даруватиму усім знайомим батькам, ви мені повірите? Ні? А даремно! Бо я її таки знайшла, навіть враховуючи увесь мій скептицизм щодо подібної літератури. І якщо "Французьке виховання" Памели Дракермен (мамський хіт позаминулого літа) сприйнявся з багатьма правками стосовно місця, часу, традицій, звичок тощо, то поради американської лікарки-педіатра й відомого тренера з виховання дітей мені особисто як мамі вже стають у пригоді практично в повному обсязі.

Зізнаюся, спочатку я чомусь вирішила, що мова йтиме про те, як виховати зі звичайної динини надзвичайну. Почавши читати, я запідозрила, що ні – книга про те, що робити з надзвичайними, цебто особливими дітьми. А потім з’ясувалося, що це ж – про мого малюка і про мене! І про подругу та її дітей. І про сестру та її доньку. А ще з’ясувалося, що практично всіх сучасних дітей можна назвати "надзвичайними" – емоційними, чутливими, занадто інтро- чи екстравертивними тощо. І якщо знати про їх особливості й знати, що з цим робити, то життя і дітлахів, і батьків може стати набагато легшим, цікавішим, змістовнішим і, головне, щасливішим. А хіба не всі ми саме цього прагнемо?

п. с. Одна з дуууууже небагатьох книг, яку запланувала перечитати відразу після того, як пегорнула останню сторінку. А це вже щось)))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/mary-sheedy-kurcinka-raising-your.html

Честно говоря, подобные календари видела, но об их присутствии в своей жизни и в своем доме как-то никогда не задумывалась.
А задуматься заставил флэш-моб, придуманный чудесной Олей-В_гостях_у_Оливочки.
Я еще поупиралась для проформы, ссылаясь на то, что ребенок у меня немного не дорос до того, чтобы понять, в чем суть такого календаря (и была таки права, о чем - ниже), но потом ввязалась в акцию. И не жалею, потому что получила кучу удовольствия от любимой работы с бумагой.
Итак, условием флэш-моба было использование в изготовлении адвент-календаря конвертов. Честно говоря, я подумала, что 31 конверт нужно еще поискать, куда поместить, поэтому решила сделать их самостоятельно. У меня получились, правда, не совсем конверты, скорее, кармашки, но зато - цветные и яркие. Пока я из вырезала и клеила, сын с удовольствием клеил из обрезков свою любимую "дорогу")))
В общем, и дальше все у наш пошло, как Бог пошлет))) Оторвала страницу от настенного календаря и подумала: вот и будут у нас цифры готовые! Разрезала ее на кусочки, которые потом приклеили к конвертам. Числа 31 в ноябре не было, поэтому у нас вместо "31" получился конверт с числом "2014". Мы рядом с ним написали на тех четырех языках, которыми так или иначе пользуемся: БУВАЙ, ПОКА, ATA, BYE, таким образом попрощавшись с уходящим годом.
Потом начали думать, куда конвертики прицепить. За листами ватмана идти было недосуг, но нашелся рабочий конференционный постер нашего папы, обратную сторону которого мы и превратили в календарь))
Пока я клеила конверты, сын любимым синим маркером старательно рисовал "снег". Я потом для равновесия дорисовала его и в других местах)) Кстати, "снег" все еще продолжает дорисовываться, так как повесили мы свою конструкцию в границах досягаемости сына. О чем я сегодня немного пожалела, увидев перед обедом в его руках бумажку от найденной в кармашке с цифрой 19 и съеденной досрочно конфеты)) Посему пришлось сладкое из календаря убрать...
Наполнили календарь мы мелкими частями игрушек: конструкторов, деревянных бус, машинок и пр., которые как бы намекают, чем можно заняться в этот день. Еще там есть карандаши, кисточки, краски, цветная бумага для аппликаций, пластилин и пр. детские штучки.
Заданий я не писала - как-то недосуг самой писать и самой потом их исполнять: ребенок еще мал, а муж работает старательно и допоздна)) Но основу хорошей интересной традиции мы положили.
К сожалению, рядом не оказалось фотоаппарата (тот же работающий муж утащил его на работу), поэтому сняла наш календарь (еще с пустыми кармашками) на телефон. Украшение у нас пока скудное, но я решила, что все сделанные нами в этом месяце снежинки, гирлянды, аппликации и пр. мы будем пришпандерывать к этому календарю и вокруг него. В конце месяца покажу, что у нас вышло. А пока наш первый в жизни адвент-календарь выглядит так:

Ця моя осінь розпочалася сьогодні. З туману, котрий щільно заліпив шибки. З ледь чутного, але впевненого дощу за вікном. З сірого неба й мокрого асфальту. З майже порожнього парку і з мокрих дерев...
Ця осінь розпочалася сьогодні. З кави із так вдало купленим учора кардамоном, від одного аромату якого стає тепліше. Із затишного сопіння сплячого сина, котрого так хочеться вкрити ще одним пледом. З бажання щільно позачиняти всі вікна й повмикати світло у кімнатах. З перестиглих яблук і стиглого, аж прозорого, винограду...
Моя осінь розпочалася саме сьогодні. І я її святкую - кавою, дощовою тишею і виноградом... І натхненням, подарувати яке здатна лише осінь...



А ще завтра - п'ять років моєму щоденнику на ЛіРу. Він теж народився восени...)

Пишу это скорее для себя, чтобы сформулировать то, что чувствую инстинктивно, но не получается толком объяснить другим.
Все началось с дискуссии на одном мамочкином сайте, которая развилась вокруг описанной мной ситуации.

Итак, ситуация: мой двухлетний ребенок катается на дворовой качельке, к нам подходит мама с пятилетней девочкой и просит разрешения покататься после нас. Я удивлена: зачем им мое разрешение? Но через несколько минут подошел папа и переформулировал просьбу, которая прозвучала так: а можно, УЖЕ наша девочка покатается? Тоесть, мне предлагали снять сына и уступить качельку их дочке.

Дискуссия возникла такая: я утверждала, что так поступать неправильно, что прогонять чужого ребенка в угоду своему нельзя, что таким способом родители воспитывают эгоистку. Оппоненты же объясняли мне, то качелька общая, все имеют право на ней кататься, посему, если девочка хочет кататься, мы с малышом должны обеспечить ей это право.
Утром там мои доводы зашли в тупик, но пока гуляла с сыном, для себя сформулировала то, что пытаюсь объяснить оппонентам, размахивающим флагом с надписью "право" и рассказывающим о том, что его верховенство - это главный залог счастливого общества.

Так вот, по моему мнению, верховенство права (расхожее понятие, которое часто все выкрикивают, не потрудившись понять суть) состоит не столько в обеспечении права отдельно взятой личности, сколько в гарантии получения благ, обеспечиваемых правом, обществом в целом и внутри этого - уже каждым отдельно.

Попытаюсь объяснить на примере этой качельки. Девочка имеет право кататься на ней, так же, как и мальчик. Но ставя свое право выше права мальчика, она отбирает его у малыша, таким образом попирая это самое право на качельку и нивелируя его. Как следствие, она получает возможность быть согнанной с качельки очередным поборником этого права, теряя при этом свое право на качельку. Верховенство заканчивается, начинается бесправие. С другой стороны, приняв право малыша кататься, девочка получает такое же право, сев на освободившуюся качельку, кататься, сколько посчитает нужным. И никто на это право посягнуть не может, поскольку девочка получила его, сначала дав возможность другому реализовать подобное право (тьху с этой тавтологией, но без нее никак))).

Я, собственно, что хочу сказать: выходит, чтобы получать права на что-то, нужно давать возможность или хотя бы не препятствовать другим реализовывать свои права. И верховенство права будет обеспечено в том обществе, члены которого думают о других как о себе. Для этого нужно всего ничего: поставить себя на место того, у кого ты собираешься выкачать это самое пресловутое право. Поставить и подумать: а имею ли я право на это - на лишения человека его права?

Запутано, да...)) А чего вы ждали от блондинки?)))

Мій - лишень у мені. Так само, як і пекло.
От бродила сьогодні місяць тому остогидлим зоосадом і відчула: я в раю. І зоосад тут, швидше за все, ні при чому. Просто після шторму зазвичай настає штиль. Отак і в мені.
Тиша. Спокій. Розміреність і впорядкованість. Лагідне сонце - яскраве й не пекуче. Приручені тварини й мої тваринні інстинкти. Кізочки їдять із рук, мавпи чемно будують вежі з дитячих конструкторів, а хижак-вовк відмовився жерти м'ясо і вимагає рисової каші з бананами. Й палкі жоржини замість скромних фіалок, нахабні й розбещені в своїй осінній розкоші.

У сина волосся пахне літом, а я в осінні махрові шкарпетки влізла. Отака у нас різниця поколінь.

А ще у мене кава скрізь - у горнятку й у книзі. Обидві - ароматні, гіркувато-солодкувато-терпкі й такі співзвучні моєму раєві.