Знайомство з відомою завдяки "Книзі року від ВВС" Танею Малярчук вирішила розпочати з її стареньких книг. Вхопила першу-ліпшу, що потрапила під руку, і... пропала. Пропала у повісті, у стилістиці, у мові, у внутрішньому світі героїні й у Карпатах, які аж затягували в себе завдяки майстерності авторки.

Книга дійсно химерна та сюрреалістична, як і обіцяно в передмові. Втім, мною сприймалася абсолютно реально — навіть розумінням, не кажучи вже про емоції. Забути про те, ким ти була, і щезнути — це, зізнаюся, одне з бажань, які досить часто відчуваю. Але не реалізую)) А от героїня зробила це. Щезла і зі звичного світу, і навіть зі своєї пам'яті, стала ніким й усіма водночас, шукала себе справжню і, здається, таки знайшла, ще й кохання на додачу. Бо ж любити жінку — це означає любити її в будь-якій іпостасі: красуні, істерички, відьми і навіть вовчиці...

Окреме задоволення отримала від оповідань, котрі доповнили книгу. Різні за тематикою, вони об'єднані типовістю заголовків: "Щось і його дещо". Ой як стискалося серце після кожного з них, бо теми, зачеплені Танею Малярчук ніби мимохідь, насправді неймовірно болючі, а проблеми — величезні. Настільки великі, що в повсякденному життя ми їх просто... не помічаємо.

Знайомство вдалося. Тепер можна читати й "Забуття")))

Вид. "Фоліо", 2006

http://saulelobis.blogspot.com/2017/01/blog-post.html

Дуже легка, дуже сумна і водночас дуже світла й оптимістична книга. Аж дивно, що на двох сотнях сторінок автор зумів розказати стільки надважливого про людей. Розказати практично самими діалогами й короткими ремарками про те хто і куди пішов, не занурюючись у почуття, емоції, думки своїх героїв. Таке відчуття, що я не книгу прочитала, а переглянула фільм, знятий геніальним режисером-мінімалістом.

Отож, він і вона. Зародження стосунків. Щастя бути разом. І поважна причина для того, аби розлучитися. Й нічого особливого не було б у цій історії, якби її героями не стали 70-річні чоловік та жінка, чиї половинки померли, а діти виросли й роз’їхалися. Стандартна ситуація для багатьох, чи не так?

Насправді я зрозуміла одну просту річ: наше життя — це наш вибір. Щоденний. Постійний. Який залежить тільки від нас. Ну, чи на 80% від нас. Але ж це таки багато для того, аби змінити те, що маємо, або, принаймні, зробити все для цього.

А щасливим бути ніколи не пізно. І закохатися ніколи не пізно. І насолоджуватися життям ніколи не пізно, а це ж так просто — одягти гарну сукню й піти до театру, поплавати голяка у річці, навчитсия грати у бейсбол, посидіти в ресторані при свічках, поїхати в ліс із ночівлею і посмажити зефір на вогнищі, лежати удвох в одному ліжку, триматися за руки і слухати те, про що тобі сповідається душа близької людини... Це ж так просто...


http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/kent-haruf-our-souls-at-night.html

Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_19.html

Ні-ні, я не помилилася, вставляючи картинку, і в жодному разі не переплутала цю апетитну каву із обкладинкою, котра мала б бути на її місці. Просто книги, про яку я хочу розказати, ще... немає. Але роман, який мені запропонували прочитати до публікації, сподобався настільки, що промовчати не зможу))

Отож, Відень, кава, він і вона, кохання... Банально, скажете? Авжеж – якщо зазирнути у фінал і побачити тільки це. А що ще ви, втім, хотіли від "звичайного любовного роману" (так про свій твір каже авторка). А от я хотіла чогось більшого й отримала його. Для мене це – думка про те, що жінка може знайти своє щастя не конче поруч із законним, турботливим, забезпеченим чоловіком і купкою дітей. Насправді всі ми – самодостатні особистості, і тільки зрозумівши це, залишаючись самими собою, а не виключно чиєюсь "половинкою", можемо відчувати ту душевну гармонію, яка й здатна подарувати омріяну повноту щастя.

Головна героїня – емігрантка з України. І помчала вона до Австрії не стільки у пошуках кращого життя, скільки втікаючи від нещасного кохання (а що ви хочете від "любовного роману"?))). Втім, утекти все одно не вдалося, бо як же сховаєшся від почуття, якщо воно – в тобі? Всі намагання почати нове життя заводили дівчину у ще більшу безвихідь. Проте якось їй вдалося усвідомити, що від неї, і тільки від неї самої залежить її життя, й вона почала робити все для того, аби здійснювати свої мрії. Цей шлях, знайдений навпомацки, виявився єдино правильним, він і вивів до... Так-так, до столика із кавою у центрі Відня)))

Проте книга – не тільки любовна історія. У ній ще багато українських реалій: економічних, соціальних, воєнних... У ній багато етично-моральних проблем. У ній купа запитань, відповіді на які читач має дати сам собі. У книзі – жива, гарна Австрія (авторка мешкає там), красиві описи, цікаві метафори, органічні образи... У книги немає тільки обкладинки, щоб я могла її вставити у цей пост)) Щиро сподіваюся – це ненадовго...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_4.html

Погано розумію людей, котрі не терплять свій день народження. Ні, дещо я все-таки розумію: все ближче до смерті, старість не за горами, "грусний празнік", бла-бла... Але ж свято, що не кажіть! От згадайте хоча б народження своїх діток - хіба ж то не найбільше свято у нашому житті? Згадуйте, згадуйте, і не комизьтеся)))

Я свій день народження люблю. Не за щось і не попри щось, а тому, що це - мій день. От особливий він, і все тут. Якийсь рубіж, якась межа, можливість переступити її або ні, оновитися чи лишитися такою ж, право вибору, яке у нас є завжди, але чи не легше зробити його у день ікс?

Поки вчора засинала, згадувала різні свої дні народження, вітання, подарунки. Знаєте, що найбільше запам'яталося? Те, від чого тоді хотілося плакати, а нині - сміятися. Як-от, наприклад, мій 30-ий ДН. Гостей запросила, купа друзів увечері вдома, могорич на роботі, квіти, вітання... А мені так погано, що ледь ноги волочу. Живіт щось не той-во, нудить, їсти не можу, днів три до того мучилася, але ж - святкуємо! Всім весело, а я сиджу в куточку і п'ю замість шампанського чай без цукру, бо погано... Гості розійшлися, відчуваю - все, каюк. Подруга викликала "швидку", завезли мене до лікарні і кажуть: апендицит у вас, от! А потім кажуть: не оперуватимемо зараз, бо в день народження не можна, от! Бо це той самий день ікс, коли все тонке й все може порватися, от!
Зрештою, під ранок, після крапельниць, перед тим, як повести до операційної, вкололи мені якусь штуку, від котрої пробило на ха-ха, та так, що я на питання анестезіолога: як вас звати, грайливо відповіла: Ірина, а вас? Ага, було весело. І все було добре, навіть попри те, що я вирішила заодно провести журналістське розслідування й перевірити дослідним шляхом, як то воно: потрапити до лікарні й нікому нічого не совати по кишенях. Знаєте, все було чудово. (Від дискусій про корупцію і безсовісних лікарів прошу утриматися))))

Або ще один ДН, 35-ий. Я вся така самотня-самотня й майже нещасна, вирішую утекти подалі від усіх й усього, а особливо від зимової сірості й холоду, й опиняюся в Єгипті. Ну, я тут десь тоді ж писала про це... Треба сказати, що мені шалено пощастило і з бронюванням готелю, і з останнім місцем у літаку, і з гарним настроєм шефа, який отак-от відразу погодився відпустити мене на два тижні, бо все вирішилося і реалізувалося буквально за день. Вже там, посеред пальм і квітучого гібіскусу, регочучи, як ненормальна, від відчуття сонця на оголеній шкірі (після шуби й 10-градусного морозу то було справжнім щастям!), я згадала про одну чарівну властивість дня ікс, про яку мені довго талдичила колега, начитавшись езотеричних газеток. Мовляв, щоб повренути шлях долі в інший бік (якщо тобі не подобається, звісно, той напрямок, куди вона тебе штовхає), треба свій ДН проігнорувати, не святкувати, не приймати вітань, забути про дату, навіть паспорт не читати, і тоді... Телефон я справді вимкнула)) А от забути не вийшло, бо натовп співаючих арабів знайшов мене в ресторані під час вечері, вручив торт, засипав квітами, до них приєдналися ті, з ким я встигла зазнайомитися і... Свято вдалося)) Потім була романтична прогулянка нічним пляжем під пальмами з чарівним юнаком (вибрала з-поміж прихильників наймолодшого, а що? Від дискусій про поведінку чемних дівчаток прошу утриматися))), свіжі полуниці і... переляк від стрільби десь у центрі міста, куди пішли наші знайомі гуляти. Переляк, бо тоді якраз в Єгипті творилася революція і було страшно дивитися телевізор, так багато у ньому брехали про жахіття нашого насправді умиротвореного відпочинку... Стрілянина виявилася весільним феєрверком))

Але я трохи відволіклася. Я про день ікс же ж мала розказати. Так от: щось у тій газетці було таке написане, що... справдилося. Бо вже наступний ДН я святкувала з коханим законним чоловіком в очікуванні маленького дива, котре вже почало штовхатися в моєму животику. Для повноти картини про чарівність дня ікс треба зазначити, що до того ми з майбутнім чоловіком не були знайомі. Ну, в реалі, у всякому випадку))) А от тут, у щоденниках, вже спілкувалися на повну... Ну, ви в курсі)))

Я, до речі, зробила собі подарунок до дня ікс: новий блог. Тож якщо хтось із вас є на блогспоті, то запрошую, бо щось мені там самотньо поки що: http://saulelobis.blogspot.com/

Щиро дякую за вітання! Не встигаю навіть ваші листівки переглядати, так їх багато... Дякую)

Ця моя осінь розпочалася сьогодні. З туману, котрий щільно заліпив шибки. З ледь чутного, але впевненого дощу за вікном. З сірого неба й мокрого асфальту. З майже порожнього парку і з мокрих дерев...
Ця осінь розпочалася сьогодні. З кави із так вдало купленим учора кардамоном, від одного аромату якого стає тепліше. Із затишного сопіння сплячого сина, котрого так хочеться вкрити ще одним пледом. З бажання щільно позачиняти всі вікна й повмикати світло у кімнатах. З перестиглих яблук і стиглого, аж прозорого, винограду...
Моя осінь розпочалася саме сьогодні. І я її святкую - кавою, дощовою тишею і виноградом... І натхненням, подарувати яке здатна лише осінь...



А ще завтра - п'ять років моєму щоденнику на ЛіРу. Він теж народився восени...)

Очень понравились вязанные модели с этого сайта: http://www.ruke.lt/mohair-knitwear-neringa-ruke
Связать подобное можно, но нужно поломать голову над выкройкой. Ленюсь))
Может, кто-то ткнет меня носом в сайт со схемами подобных моделей?
Буду очень-очень благодарна!

Дивне відчуття таке... Як би описати коротко... Ну, буцім знімає людина капелюх і пальто, а ти її не впізнаєш майже. І весь час в уяві капелюх назад їй припасовуєш, щоб хоча б відчуття знайомості повернути...

То я до питання розвіртуалізації.
Є один портал, на якому українські мамусі тусуються. Давно ми вже там, досить багацько нас. Щодня майже пишемо-читаємо одна одну (чим же іще заповнити декретну нудоту, якщо не розмовами про памперси-кашки з тими, хто тебе точно зрозуміє?))). І раптом щось сталося з сервером. Тиждень немає спілкування, майже два... Настає щось на зразок кисневого голодування...
І тут одна розумниця здогадалася зібрати нас в таємній групці на ФБ. Таємній, це щоб усі свої були, щоб так, як на тому порталі було: затишно, спокійно, знайомо...

Але сталося ось що: там ми знали одна про одну ну дуже багато, включаючи такі подробиці, про які навіть не всім близьким розкажеш. Знали все це, крім імен-прізвіщ... А тут, на ФБ, ми наче ті ж, але з іменами... Частково розвіртуалізувалися. Частково додали собі чогось нового - інформації, подробиць, фото... А частково і втратили - ті ж згадані мною ніки-капелюхи...

Тепер читаємо, спілкуємося і постійно приміряємо зняті образи на імена тих, хто їх носив...
Цікаво так...

Другий етап - знайомство в реалі?))

Это не только женщинам присуще: плакать о прошедших младых летах и убеждать себя, что лучшее, дескать, впереди. Ой сколько мужчин страдает не меньше нашего: и плешь появилась, и пресс исчез, и девки не засматриваются, и плоть не отзывается по любому случаю... Но почему-то "бес в ребро", тот, который от "седины в бороду" наступает, мужчинам снисходительно прощают, а вот женщинам - ни-ни! Потому что "она же в мамы ему годится!", "у нее же кожа в морщинах и сиськи обвисли", "как ей не стыдно?" и пр. Получается, если годишься в папы своей пассии - то маладец, а если в мамы - то ойойойой...

Так вот: мы живем здесь и сейчас. И никакие лучшие дни - позади они или впереди - не сделают нас счастливее, лучше здесь и сейчас. Поэтому - нужно жить и быть счастливым. Как? Это уже дело каждого. Его собственное, а не ваше (ну, и не мое, конечно).

И о женщинах: в 60 лет можно остаться ею - Женщиной с большой буквы, так же, как и в 30 - превратиться в никому не нужную, даже себе самой, бабу...

Текст:

- Чому ти весь тиждень неголений ходиш?
- А до кого мені на роботу голитися?

Підтекст 1 - чоловічий:

Ти в безпеці, у мене нікого немає, навіть на горизонті ніяка особа жіночої статі не мелькає, бачиш - і голитися не хочеться, бо нікого зваблювати, тож не переймайся - у нас все добре.

Підтекст 2 - жіночий:

Якщо на роботі немає для кого голитися, то він і не голиться. Це добре. Але й для мене не голиться. Це погано. Значить, не вважає за потрібне мені подобатися. Значить, не має потреби мене зваблювати. Значить, моя увага йому не потрібна, мої почуття йому не потрібні, я йому не потрібна. У нас все погано.

Мій - лишень у мені. Так само, як і пекло.
От бродила сьогодні місяць тому остогидлим зоосадом і відчула: я в раю. І зоосад тут, швидше за все, ні при чому. Просто після шторму зазвичай настає штиль. Отак і в мені.
Тиша. Спокій. Розміреність і впорядкованість. Лагідне сонце - яскраве й не пекуче. Приручені тварини й мої тваринні інстинкти. Кізочки їдять із рук, мавпи чемно будують вежі з дитячих конструкторів, а хижак-вовк відмовився жерти м'ясо і вимагає рисової каші з бананами. Й палкі жоржини замість скромних фіалок, нахабні й розбещені в своїй осінній розкоші.

У сина волосся пахне літом, а я в осінні махрові шкарпетки влізла. Отака у нас різниця поколінь.

А ще у мене кава скрізь - у горнятку й у книзі. Обидві - ароматні, гіркувато-солодкувато-терпкі й такі співзвучні моєму раєві.

Ніколи рецептиків не постила сюди!
Виправляюся...

За посиланням http://dreamfood.ua/ - купа смачних, простих рецептів українською...
Раджу!

Ну, й рецепт від мене: печена, як у вогнищі, картопля...

Мию щіткою картоплю, мокру вкидаю у міцний пакет, у якому попередньо змішано 3 столових ложки борошна і 2 столові ложки грубої солі, пакет старанно струшую, аби картопля гарно обкачалася у борошні. Викладаю на деко (нічим не змащую) - й до гарячої духовки на годину...

Смакота рідкісна виходить, особливо, коли в гарячі розрізані картоплини покласти вершкового масла з часничком і зеленню...
Спробуйте!

Они давно забыли романтику 15-летних, активный задор 25-летних, и рациональный напор тех, кому за 30. Они много видели. Потом зажмурились. Потом открыли глаза. И увидели новый мир, новых себя, новую жизнь. Они снова верят в лучшее, потому что худшее, как правило, с ними уже случалось. И они выжили - именно для того, чтобы снова верить в лучшее. Они получают лучшее: потому что способны его разглядеть даже там, где прочие ничегошеньки не замечают. У них отточенный взгляд, чуткий слух и нежные руки. Поэтому оно, это самое лучшее, к ним так и льнет, так и льнет... Они красивы. Нет, что вы - они не симпатичны. Они удивительно красивы, потому что признали, что у них именно вот такие попы, именно вот такие груди, такие носы и такие ноги. Они научились любить эти попы-груди-носы-ноги. Они знают тайну, эти девочки за 40. Они уже переели этих приколов про "миллионы", "карьеры", "успешность" и "социальный статус". Они теперь точно знают, что самое главное - совсем не то, что показывают по телеку, пишут в интернет, постят в соцсетях и рассказывают на тренингах. Они про это самое главное знают и помалкивают. Про то, что главное в жизни - сама жизнь: ее вкус, цвет, ритм, запах, умение наслаждаться и радоваться каждому дню. У них давно нет отточенных фраз, заготовленных приемов соблазнения и дежурных нарядов на выход. Они перестали "быть в активном поиске". Они нашли того, кто им так нужен был все эти годы - себя, настоящих. И оказалось, что такие, настоящие, они очень и очень интересны всем окружающим. Ну практически всем, и достойным мужчинам - тем более. Они снова умеют плакать навзрыд и хохотать взахлеб. Они уже отходили свое в бронежилете социальных приличий, требований, запретов и разрешений. Им надоело держать в себя в руках, они руки разжали - и на свободу вышла живая, чувственная, настоящая... Они живут как дышат: то бурно, то тихонько, то нежно и чуть слышно, то торопливо и азартно...Дышат в ритме жизни, живут в ритме дыхания. Наконец-то, после 40, у них это начало получаться: жить в одно время с жизнью. Девочки за 40 ужасно любопытны. Как-то так получилось, что после "да я сама все знаю!" начинается "ой, девчонки, сколько всего клевого вокруг!" И танцы, и йога, и программирование, путешествия и кулинария...Они творят жизнь, нанизывают бусинки своих новых, открывшихся как дыхание талантов, они пишут картины, разрисовывают тарелки и покоряют горы. И у них все получается. Девочки за 40 совсем не тетки. Они носят длинные юбки, потому что это очень красиво. И короткие тоже носят, и джинсы. И бижутерию разную, от отечественной до индийской, забросив в шкатулки дорогие "фирменные" украшения. Им же не надо больше доказывать, что "и у меня есть бриллианты". Им важно, чтобы им нравилось. Они не хотят ничего знать про "модно", "тренд" и "в этом сезоне". Им надо чтоб лично им - красиво. И в этом красиво очень много женского, теплого и неторопливого. Девочки за 40 перестают считать калории. Потому что любовь, интерес, движение, азарт, вдохновение работают куда лучше фитнесс-залов и пластических хирургов. Ну да - именно поэтому они и стали такими красивыми... Девочки за 40 послали далеко и надолго все тайм менеджменты, мотивационные спичи и трансформационные речи. Они знают цену каждой минуте, везде успевают, никуда не опаздывают, потому что никуда не спешат. Не достигают. Не борются. Не добиваются. Они просто живут. И точно знают, что еще через 40 все будет наааааамного интереснее.

Борис Полунин (с).

После полутора лет декрета претендовать ни высокоинтеллектуальное письмо как-то недосуг уже, поэтому о вязании напишу и фоточек наклёпаю (звыняйтэ, но блёсточек все-таки не будет)))...

В общем, появилась наконец-то, с врозсением сынишки, возможность вязать... Сначала делала это осторожно и только крючком, дабы спицами не усугублять возможность травмирования ретивого ребятёнка и потерю петелек, а потом и на спицы перешла... Работаю, конечно, пока что над мелочёвкой, но и то удовольствие...

Уже есть: носочки малому шерстяные крючком, футляр для смартфона зимний спицами, воротник-манишка сыну под цвет подошвы на ботинках (закрутила, понимаю) и... Ой, пока что все... Вяжу себе митенки под цвет ботинок (уже своих)))...

Фото прилагаются...

Лежу я вчера такая вся среди ночи, и так мне не спиться, а сочиняется хорошо и красиво! Тексты гениальные прям сами прут из обоих полушарий, просто бери и записывай! Казалось бы, чего уж проще: раз бессонница мучает, нужно ее во пользу и превратить - записывать то есть, коли прет творчество то... А вот тут и фигушки - не угадали! Чтобы записать, надо, как минимум, встать с постели и пробраться к клавиатуре... А как тут встанешь, коли зажатая лежу меж двумя мужиками: один храпит, другой сопит... А пошевелишься - тот, который сопит, начнет чесаться и вопеть, будет совсем весело, двуголосие, значит... Вот и лежу, уснуть пытаюсь, храпящего по щеке глажу - ласка, она, как ни странно, и от храпа помогает: провела рукой - тихо становится, хорошо... Жаль, что только пару минут...

В общем, сейчас не спиться сыну, и у меня появилась возможность вместо глажки-готовки пописАть тут немного... И снова - фигушки! Писать то, вроде, и нечего, все гениальные мысли и формы остались там, вночи!

Вот как объединить одно с другим, а?

...сыну сегодня...
мало?.. много?.. наверное, и то, и другое вместе...

почему-то с самого раннего утра вспоминаю день рождения Игоря - самый первый и самый настоящий... наверное, утреннее синее-синее небо в окно навеяло: год назад оно было такое же утреннее и синее и такое же жаркое... но это было другое окно - не дома, а роддома, и в другом городе, и даже в другое стране... просто удивляюсь, насколько все может измениться за год, поэтому год - это много...

смотрю на сына - кудрявого, улыбчивого, зубастенького топотуна вместо крошечного писклявого создания и снова думаю: год - это много...

а потом вспоминаю себя ребенком, свои мечты, желания, сбывшиеся и еще нет, и те, которые никогда уже не сбудутся, и осознаю: год - это мало... но ведь за год можно сделать так много!!!

вот и буду делать все, чтобы мой сын был счастлив, чтобы моя семья была счастлива...
а для этого нужно совсем немного - просто быть счастливой самой... для начала...))

итого - седьмая неделя без тебя подходит к концу... еще одна... еще немножко...

скучаю!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

п.с. вспомнилось... это было в доИгоревую эру...)))

вот таким же упертым, самоуверенным, харизматичным и настойчивым ты был позапрошлым маем... помнишь?..:))

да, такое бывает, оказывается...))

сегодня попала в большой торговый центр, купила самое запланированное и бежать!..
внешняя причина: ребенка нужно на свежий воздух...
внутренняя: беги, ибо истратишь все, что есть в кошельке!..

удержалась...
но как же хочется позволить себе роскошь хоть на час превратиться в безбашенного шопоголика!..

... не Алла, а я...

прошло всего две недели из восьми с командировочным мужем, а впечатление такое, будто безвременье наступило...

да, я все успеваю, со всем (практически) справляюсь, и даже неплохо справляюсь, но как же я устала!..
и дело не в кучи дел (сорри за тавтологию), а в постоянной необходимости быть всегда начеку и рядом с ребенком, у которого режутся сразу четыре зуба и вследствие этого портится характер...

еще один нюанс: я лоханулась и начала рассчитывать на помощь сестер, подруг... а фигушки вам!.. то есть - фигушки мне!.. всегда знала, что только на себя опереться можно, вот - еще одно подтверждение...

ладно, обижаться глупо... да и ничего страшного не случилось... наоборот - все хорошо даже: зубы растут, весна пришла, я стройнею и приближаюсь в умении делать сразу несколько дел к Юлию Цезарю...

но как же я устала..................

очень...

пошел отсчет: восемь недель...

но все будет ХО-РО-ШО... )))

дорогой, я помню:

не верю...) только от дня рождения это не может зависеть...

хотя и не отрицаю...) все может быть...)

да, это я о себе... я такая заботливая, что дальше некуда... не верите?.. рассказываю, а вы сами судите...))

в общем, помогаю мужу собираться в заграничную командировку... среди прочего, пошерстила интернет и собрала разговорные фразы с переводом и транскрипцией... сбросила мужу на почту, чтобы распечатал в дорожку... он прочел и начал ухохатываться со словами: ты это хоть читала?...

честно - просмотрела по диагонали... а что - здрасьте-досвиданья, гостиница-магазин-аэропорт, числа-деньги, общие фразы... все в порядке... кажется...

вчиталась и поняла - таки показалось...)))

а как вам эти фразы, подсунутые мужу перед командировкой?..))

ФРАЗЫ

...но мне сейчас не холодно и не жарко, не весело и не грустно, не легко и не трудно...

мне НИКАК...

и даже исчезнуть не хочется...

пустота и ветер за окном...

это я себе...
снова новой...
снова Другой...

я очень изменилась с замужеством и рождением ребенка... очень (где-то здесь я по этому поводу плакалась)...
изменилась и бессознательно, и осознанно...
и я старалась быть собой - новой собой...
но - не сложилось, не получилось, не удалось...

почему?.. теперь я знаю: потому что я лгала... себе лгала, считая, что так правильно, так хорошо - быть Женой и Мамой в первую очередь, а Собой - как получится...

не получалось, никак не получалось... поэтому и мучилась, заталкивая Себя за спины Жены и Мамы... это было трудно, а временами - больно...

эта боль накапливалась, и, как всегда, количественные изменения перешли в качественные... и родилась Другая...

какова она - еще сама не знаю... но я ее уже четко чувствую... и она мне нравится...

*улыбаюсь*

категорически не хватает:
Солнца
Смеха
Секса
Света
Созвучия
Слабости
Стабильности
Сказки

излишек:
Снега
Сумрака
Страха
Сонливости
Силы
Сопереживания
Стиснутых зубов
Сердца

...это такой же будничный день, как все остальные, только, ко всему, еще и обидный...

...любите женщин!..
женщины, к вам претензий нет...

праздник начался неправильно: сама кофе я сварила, сама буду допивать... муж спит... но пусть спит, ибо невыспавшийся муж - непраздничный муж... зато к кофе у меня бутерброд с икрой, сделанный вчера этим самым спящим сегодня мужем... почему вчера?.. а у нас нонче праздник каждый день: годовщина нашего знакомства плавно перетекла в восьмоемарта - меня с последним и поздравили в ноль часов одну минуту под звон бокалов с шампанским и вопли утопающих с Титаника в телевизоре... романтика!..

ну да ладно - пошла я сыну кашу варить и сок делать: хоть и мужик, а кофе маме тоже не сварит, да и много чего еще сам не сделает...

с праздником, девочки!.. главное - в душЕ его чувствовать... в дУше тоже можно...)

...появляются новости о женщинах...

лучше бы они не появлялись... Например:
Что интернет-пользователи из Житомира хотят знать о женщинах:

В запросах со словом "девушка" обычно много романтики, например, "смс любимой девушке", "комплименты девушкам" и "признание в любви девушке". Пользователи хотят знать "как влюбить в себя девушку" и "как вернуть девушку". Большинство вопросов со словом "жена" касаются подарков и покупок, например, "каким подарком удивить жену", "почему мужчина не купил жене шубу".
..............

Подборка вопросов пользователей Яндекса из г.Житомир о женщинах:

1. Сколько лет маме Наташи Королевой
2. Сколько лет дочери Ани Лорак
3. Как обидеть девушку в смс
4. Как можно выбрить виски девушке
5. Как красиво сказать девушке что она тебе не нравится
6. Как заинтересовать девушку через интернет
7. Как заставить жену любить себя
8. Кто бьет девушку тот слабак
9. На какой палец дарить кольцо девушке на день рождения
10.Которое можно поставить вопрос милой девушке о любви
11. Который сувенир дарить подруге

ЖУТЬ!!! Или пользователи недалекие, или журналисты, выпускающие ТАКИЕ новости и считающие их предпраздничными...

...а приятно: влезла в добеременные джинсы!..
юххууууу!!! :))))

а еще вкусняшку изобрела случайно: острый сыр + шоколад + зеленый чай...
ммммм....

...мы могли говорить обо всем-всем, откровенно, честно, копаясь в себе и в проблеме, ища, и часто находя, пути ее решения...

сейчас он говорит, что я слишком близкий человек, чтобы ТАК говорить и чтобы во мне копаться...

хочу рядом кого-то чужого...

...говорить мужчине о своей любви к нему...

уверовав в это, он, вместо того, чтобы любить тебя, просто пользуется твоей любовью...

но если чем-то долго, старательно и не без удовольствия пользуешься, не ценя это, оно или изнашивается, как уютные тапочки, или исчезает, как душистое мыло...

...по себе...
да, звучит странно... я ведь всегда рядом... но сейчас я - это я-мама, я-жена... вот и все...
а я скучаю по я-женщине, по той, вслед которой оборачивались на улице мужчины... я такой себя давно не чувствую...
я скучаю по я-журналисту, слово которой имело вес и значение... сейчас меня все слушают вполуха...
я скучаю по я-личности, в голове которой было еще много всего, кроме кашек, супчиков, посуды и прочей бытовухи... я хочу говорить еще о чем-то, кроме выше перечисленного... те, с кем говорю, не слышат... а те далече (с)...

в общем, очередной кризис назревает, кажется...
блин...(((

...мужчину в подтяжках...

вот такое вот извращение...)))

п.с. с праздником, мужчины!

В комментах к предыдущей записи (песня о лисапете) к_и_Жанна заметила, что это и забавно, и грустно, потому что "бабкам-то и по голосам и по годам лет немного. Только они об этом не знают и одеваются как старухи"...

Я поневоле над этим задумалась... И вот что скажу: отсутствие косметики и модных шмоток отнюдь не означает отсутствия счастья, радости, широкого кругозора и полноты жизни...

А вы какого мнения?

Вчера ходила в ресторан - новогодний корпоратив так сказать... Странные такие ощущения... Более полугода в декрете, а пришла в коллектив - и как-будто не было этих месяцев не_на_работе... Все те же, все то же... И я - та же, такая же, о том же говорящая и смеющаяся так же...

Но потом, когда села в такси, чтобы ехать домой, как-то так резко-резко и сильно-сильно захотелось сменить каблуки_духи_прическу на тапки_памперсы_коляску... Да-да, чтобы через недельку-другую опять рваться куда-то в театр, филармонию или просто кафешку, потому что каблуки_духи_прическа мне тоже очень дороги...)))

В общем, совмещать нужно, вот... И я стараюсь... А мои мужчинки - спасибо им! - не менее старательно мне в этом помогают...))

Всегда, всегда должен быть план Б...
А по-хорошему, то и В тоже...

Муж подарил сковородку...
К чему бы это?..

Слежу за мужем - по картинкам в Интернете...)) Где-то там он бродил...

Кальмар, Швеция...


И Стокгольм...


Позвонил - уже приземлился... Едет... Жду... Хоть бери и пироги пеки...)))

Сегодня я вдруг четко поняла, что изменилась... Изменилась настолько, что я модели прошлого года просто перестала существовать... От той меня осталась тень, которая бледнеет с каждым днем... Она пополнила коллекцию таких же теней-Я, отголосков меня когдатошней, меня не такой, меня той, которой уже давно нет... Они живут с своей серости, и только память, как луч яркого света, может иногода сделать их четкими и яркими и заставить понять себя сегодняшнюю... Это и случилось со мной сегодня...

А еще сегодня был яркий-яркий розово-зелено-фиолетово-оранжевый закат...