Я Магац Аделя Юріївна, жителька Кривого Озера Вул. Миру 6. Хочу

розповісти про те, яке нещастя

я зустріла на своїй життєвій стежині. 

        При обстеженні в лікарні мені визначили страшну, невиліковну хворобу горла, після чого мене лікували в обласній лікарні м. Миколаєва, де було зроблено дуже складну операцію і всі інші види лікувань. Променеву хіміотерапію. Тривалий час всі проведені процеси лікування, не давали бажаного результату. Довелось поїхати у м. Київ. Тривалий час я лікувалася в цьому місті в інституті ім. Коломійченка, де було проведено ще одну операцію, і повний процес лікування. Зрушень у покращенні здоров’я майже не було. І як вирішили професори – лікарі, які мене лікували, що останнім кроком в моєму лікуванні є проведення ще однієї операції. Проте, спеціалісти мене відверто попередили, що операція буде з великими ускладненнями, може навіть бути неминучим інвалідний візок. Мені звичайно необхідно було погодитись, тому, що вибору більше не було. Адже страшніше смерті немає нічого.

        Для проведення назначеної операції, були задіяні три професори. Професор який мене лікував, і ще з двох інститутів. Ім. Шалімова, і ім. Ломоносова. Я вже знала день, в який операція  відбудеться.

        Але так, як я постійно молилася Богу і просила, щоб допоміг мені вибрати правильний шлях, погоджуватись на операцію, чи віддати свою долю в руки Божої Матері. Щоб Вона мене взяла під Свою опіку. 

        І ось, раптово, моя душа відчула, що мені операція не потрібна. І я тут же дала письмову відмову, і повернулась у своє рідне Криве Озеро до нашої рідної Свято Різдво – Богородичної церкви, в якій я знайшла своє одужання.

        Після тривалого стаціонарного лікування, я звернулася до о. Леоніда Лотоцького, щоб він молився за мене. І своїми молитвами допоміг мені вибратися з такого важкого стану. Вже перша молитва дала мені відчуття початку вздоровлення. В мене вже з’явилась надія, і віра в те, що я обрала правильний шлях. Я постійно ходила в церкву, і після кожного богослужіння, після кожної молитви за моє одужання, я відчувала покращення самопочуття. Не з кожним днем, а з кожною хвилиною. У мене з’явився апетит, і саме головне, надія на життя.

        Я в своїй душі завжди роблю висновок, що поява образу Божої Матері на стіні нашого храму, це явище не випадкове. В цьому храмі панував і панує Святий Дух. І кожна людина повертається з храму з підняттям життєвого натхнення, надії, віри і любові. Значить молитви в нашому храмі подобаються Господу Богу.

        З появою образу Божої Матері, припадаючи до Нього (образу), я відчуваю себе бадьорою, життєрадісною, за що Її висловлюю сердечну подяку.

        Мені здається, що кожен, хто знає за цю подію (появи образу), спостерігає, як Божа Мати покриває нас не тільки від недуг, а й від природних катаклізмів, від вітру, вогню, від повенів, від яких в теперішній час потерпає багато людей.

        Я щиро дякую Божій Матері, що продовжила мені вік. Я щаслива, що живу на території, де розташована церква, в якій можна не тільки заспокоїти душу, а й отримати зцілення, оздоровлення, і віру в майбутнє.   

http://obozrevatel.com/news/2010/12/5/407749.htm

В четверг два брата - 6-летний Богдан и 12-летний Андрей Жовтоног захотели погостить у родственников, чтобы поиграть с их детьми. Родители были не против. Детсад, куда ходит Богдан, расположен в 200 метрах от их дома в поселке Микуличи Киевской области, поэтому мама попросила Андрюшу забрать брата. И потом уже вместе отправляться к родственникам. Но только в обозначенное время всегда обязательный Андрей так и не позвонил маме. Прошел еще час. И родители забили тревогу.

- Первым делом я проверила дорогу, потом садик, заехала к родственникам, друзьям - детей нигде не было, - говорит дрожащим голосом Людмила, мама ребят. - И вечером часов в 9 мы обратились в милицию.

Так как отец пропавших ребят Сергей Жовтоног прежде работал в уголовном розыске, следователи предположили: детишек могли украсть бывшие зэки, которые вышли на свободу. Появилась даже версия, что ребят могли продать на органы.

В поселке тем временем бригады МЧС, патрульные, ГАИ и весь местный «Беркут» прочесывали улицы. И никто из силовиков не подозревал, что все это время ребята безуспешно звали взрослых на помощь всего в ста метрах от здания детского садика. А выжили благодаря удивительной смелости и стойкости Андрея.

Крики в пустоту

- Когда мы с братом проходили через дворик соседней с садиком больницы, Богдан вдруг отбежал в сторону и забрался на горку. Через секунду я услышал, как он закричал и исчез. Я подбежал и увидел, что он провалился в какую-то яму, - рассказал корреспондентам Андрей.

Когда Андрей подбежал к колодцу и заглянул вниз, то увидел лишь круги на воде. Понимая, что времени звать родителей уже нет, Андрей сиганул за братом.

- Когда я упал, оказалось, что воды в яме мне по грудь, - продолжает мальчик. - Я тут же схватил братика за руку и прижал к себе. Но он сильно нахлебался воды и начал плакать. А вода ледяная… Чтобы Богданчик не замерз, посадил его на плечи. И начал что есть силы звать на помощь. Но никто так и не откликнулся…

Андрей вместе с Богданом два часа кричали в пустоту. Но бетонный тоннель глушил детские голоса…

- В колодце было очень темно и холодно, сначала братик держался молодцом, но потом его нервы сдали. Он сказал, что мы умрем и превратимся в скелеты, - вспоминает Андрей. - Чтобы успокоить Бодю, я начал рассказывать ему сказку. Про Колобка, потом про Красную Шапочку. Братик внимательно слушал и успокоился.

«Мой брат - герой»

Через четыре часа Андрей перестал чувствовать ноги, а в шею как будто кто-то вставил нож. Хотелось просто упасть и сдаться, но мальчик не мог - он думал, как спасти брата. Богдан тем временем наклонился и прошептал ему на ушко:

- Я хочу писать….

Трудно поверить, что 12-летний мальчик может вести себя так по-взрослому. Но Андрей тут же сообразил: это - его спасение еще как минимум на час:

- Не терпи, это меня согреет, и я протяну еще чуть-чуть…

А сам тем временем продолжал звать уже охриплым голосом на помощь.

Подмога подоспела только через семь часов. Бригада кинологов вместе со спецподразделением «Беркут» услышала слабый крик ребенка.

- Первым делом боец вытащил Богдана, - рассказывает мама детишек. - Потом снял с себя ремень и спустил его Андрею. У моего мальчика, оказывается, еще были силы, чтобы схватиться за него.

- Вы не думайте, что ему всего 12, Андрей у нас - настоящий мужчина! - хвалится Людмила Жовтоног. - С детства занимается спортом, всегда опрятный, причесанный, прямо как солдат! И самое главное - Андрюша очень ответственный. Когда возвращается из школы, всегда звонит мне, прежде чем перейти дорогу. Говорит: «загорелся зеленый, машин нет». Вот я ему и разрешаю перейти.

В маленьком поселке Микуличи только и говорят о подвиге Андрея. Врачи без преувеличения называют этот случай не иначе как чудом, соседи считают мальчика героем, а родители Андрея и Богдана собираются на выходных посетить монастырь, чтобы поблагодарить Бога за чудесное спасение. Они уверены: без его помощи не обошлось.

Врачи местной больницы, куда отвезли детишек, не могут поверить, что можно простоять семь часов в ледяной воде и выжить. Мало того, дети на следующее утро уже чувствовали себя неплохо.

- Когда я зашла в больницу, ужаснулась, - в слезах говорит Людмила. - Андрей лежал на кушетке весь синий. Но когда увидел меня, улыбнулся. А Богданчик тем временем пил чай с хлебом и по-деловому заявлял врачам: «Отнесите хлеб и чай моему брату! Он меня спас!», передает КП.

Анатолій Андрійович Гнатюк,  житель с. Мазурове Кривоозерського району розповів, що коли перед новоявленим образом Божої Матері, на церковній стіні служився Молебень, він через те, що було багато людей, не міг стати ближче щоб побачити образ. Йому так хотілося побачити зображення, що він став молитись до Пресвятої Богородиці, щоб побачити образ. Раптом він побачив сяйво, що піднімалось від образу. Не повірив своїм очам. Потер очі, знову дивиться: далі сяйво відходить. І так продовжувалося якийсь час, а потім сяйво зникло.
Він розповідає це з радістю, що сподобився від Бога такої ласки.