Іду. Мені всміхаються жита,
Голівки золоті додолу клонять.
А ось блистить цілющая вода
Й ромашки пелюстки біленькі ронять...
За обрієм синіють небеса
І сонце пестить землю після бурі.
Ще б пак, гроза ця створює дива.
Десь з лісу чути кукання зозулі.
А край стежини - листя споришу
До сонечка так весело сміється!
Не розтопчи! Я так тебе прошу,
Бо з ним і легше на землі живеться!
літо 1984 року.


оригінал чит. : http://osobystist.com/?id=0117b6e7-7e19-458b-906f-24769a5a9bc3&o=50