______________________________________________________________________

Я люблю конец года.Это всегда предвкушение чего то нового, это анализ того,что успел сделать за год,чего не успел,а что и вовсе нужно вычеркнуть из списка "план на жизнь".В этот год произошло самое большое чудо в моей жизни.Я родила маленького птенчика.Эта осень стала особенной.Весь год меня окружало мало людей,зато каких!Родители,любимый муж,сынулька и любимая подруга.Одна.Та,которая переживала за меня во время беременности,та которая,первая узнала что мы появились на свет,та которая крестила нашего Дениску,и та,которая стала частью моей жизни.Хотя когда мы познакомились я даже не могла подумать что все так далеко зайдет!:)

Эта пора покупок подарков,продумывания новогоднего стола,наряда,она затягивает!И хочется поскорее вручить подарки в руки каждого любимого человечка!

А на следующий год уже так много планов!Маленькое чудо очень стимулирует на подвиги!

______________________________________________________________________

______________________________________________________________________

Сколько всего здесь было написано,оставлено,пережито и забыто.Вычеркнуто и оплакано.Вся юность,начиная с 15 лет.Горы фотографий ушло в "период детства",а с ними и куча эмоций,которые тогда поглощали меня всецело.А сейчас это от части смешно.Но настал новый этап моей жизни.Взрослый,размеренный,без лишних слов и действий.Теперь все по другому.Все осталось там,позади, когда у меня появился мой Андрей.И жизнь начала бить ключом.И мне это нравится.Я люблю свое сегодня.Люблю тех,кто меня окружает.А осталось таких людей очень мало.

Так что можно считать этот пост дебютом моей новой жизни.

______________________________________________________________________
 

____________________________________________________________

Я знаю як Він має виглядати.Я знаю що я маю до Нього відчувати.Як повинно перехоплювати дух,коли я буду його бачити...Я знаю як буде пахнути його каштанове волосся.Я все знаю.

Я маю його дочекатись.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Колись обов'язково буде легше.Колись буде така людина,якій захочеться лишати вранці записки,якій захочеться вірити і довіритись цілком,з головою.Буде такий час,коли не захочеться бути емансипованою і доказувати комусь,що життя одній цілком комфортне і райдужне.Колись я буду колоти щоки об чиюсь щетину,колись хтось зацікавиться чому я дивно посміхаюсь без причини.Буде такий момент коли я в недію буду пекти печиво...Мені не можна бачити такі сни.Я розчиняюсь в таких снах.Водночас і сумно і тепло десь між ребрами.Господи,як я чекаю миті коли відкриються двері і я почую:"Мила,тепер я на завжди...".

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Ось тільки не треба цього недоречного почуття.Я не маю на нього часу,не маю відчуття,що воно потрібно.Але десь *там* вижимає,як лимон на фреш якусь частину мого серця.Не хочу.Я відвикла від любові,я відвикла від того відчуття щеміння і боюсь його.Не хочу знову втрачати,не хочу з часом страждати,адже у всього є логічне завершення,а я не хочу ще одного.

Моя доля з вічними сюрпризами.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Є такий біль,який ломить ребра,лопатки,викручує ключиці.Цей біль наступає вночі.Він приходить лише від того,що нікого немає за спиною.Ніхто не обіймає.А є такий біль в горлі.Коли дуже хочеш щось сказати,а не можеш.І відчуваєш себе повним кретином.Відчуваєш свою цілковиту неспроможність,відчуваєш свою нікчемність.Я боюсь такого болю.І ненавиджу коли від оволодіває мною.

На вулиці стає холодніше і холодніше.А мені стає комфортніше і комфортніше.Я живу весь рік,щоб зустріти осінь.Я проживаю зиму,дихаю весною і тепрлю літо заради трьох місяців щастя.Восени стільки приводів для тепла.Засунути ніс в шарф,руку комусь до кишені,або звернувшись комочком лежати біля каміна з кружкою чаю.

Ми сиділи тої ночі біля каміну.І було неймовірно.Ми вперлись спинами одне в одного,співали,палили кальян,і мріяли.Про все підрят...Я час від часу закидала на його плечі голову і відчувала цілковиту захищеність в тому недобудованому будинку на старенькому матраці.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Хочеться писати.Багато писати...Про те,що бачу,про те,що відчуваю,про що наразі думаю і на що надіюсь.Я чекала моря цілий рік.І завтра я опущу ноги в небесну синь.І напевно буду довго просто мовчати.Від радості і якогось душевного переживання.В мене є півтора тижні на те,щоб вкотре розібратись в тому,що робиться.Я люблю так тікати від міста і від усіх-усіх,щоб мати змогу насолодитись спілкуванням з самою собою.Я б жила сама...мені комфортно.Коли я сама-я наповнена.

Я не перестала чекати того,хто заставив моє серце 5 років тому битись частіше.В нього є його Вікторія,його певна життєва перемога.А в мене є він.Такий,як колись...Позавчора,стоячи біля нього,я ще раз переконалась в тому,що тільки він може щиро викликати в мене посмішку і на устах і внутрішню.А для мене це так важливо...Мені його страшенно не вистачає.Це дуже важко...

____________________________________________________________

____________________________________________________________

...я підняла планку занадто високо. І немає таких, хто до неї дотягнув би. Я маю тисячі «але» і «мабуть».  Я вмикаю самозахист і вимикаю серце. Я не веду романтичних бесід і відчуваю правжній дискомфорт коли іду з кимось по вулиці за руку. Я просто не готова. Я й сама не знаю чого боюсь.

Він чудовий,добрий,милий. Він слідкує за тим, як я кліпаю очима і поправляю волосся. З ним могло би бути все в ідеалі. І саме такого я шукала веь час. Але чим ближчим стає він до мене,тим далі я втікаю. На це все вчора він написав : «В нас виходить естафета.Ти ти спереду,а я тебе наздоганяю.Коли наздогнав -  ти відчуваєш друге дихання і біжиш скоріше.І я знову позаду!». Я знаю,що йому боляче. І себе за це ненавиджу...Він чекає мого месейджа і сам пише кожного ранку. Він чекає мій «он-лайн» як вирок кожного дня. Він навіть пише вірші...глибокі,розумні, красиві вірші. А я не можу цього оцінити. Я не можу пояснити собі чому я цього боюсь. Боюсь саме його...

І вчора перетнулись всі межі його «Люблю!». Я цього боялась ще більше аніж його доторків,посмішок і поглядів. І тут це сталось. Я хотіла зникнути,розчинитись в повітрі,яке було заповнене болем і відчуттям цілковитої несправедливості. Він з часом мене зненавидить. Буде пам’ятати мене як ту,котра робила боляче, повертала назад і знову...робила боляче.

І тільки я дам йому відсіч,закрию вікно асі,вимкну телефон як починаю відчувати,що страшенно сумую. І з точністю навпаки – тільки впущу в своє життя – одразу вмикаю задню і біжу.

Стрімголов біжу ламаючи всі паркани свого обмеження. Я заливаюсь димом,книжками,сльозами...від того,що не можу з собою боротись.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Сторонюсь окремих треків,окремих книжок,окремих фото і окремих сторінок,щоб не викликати в себе непотрібних,болючих емоцій.Це не справжні емоції,зовсім невчасні.Це підсвідомо спрацьовує пам'ять і просто відтворює щось з того темного коридору життя в якому не було дверей,в якому не було ніякого світла.Тільки дим,вологість і бруд.Не хочу більше туди.Тому все в плейлисті вибірково.

Я навчилась контролювати потік емоцій?!Ні,я просто навчилась не робити собі боляче спеціально.

Я майже кожного дня пишу про те,що чогось навчилась.Як мале,сліпе кошеня.

Я намагась прогресувати.

І я хочу очистити пошту і всі месейджі.Саме ті,які жорстоко поїдають світле майбутнє.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Я ж постійно все зважую.Я завжди для когось *хороша дівчинка*.Чим далі,тим більше я розумію,що стерво в мені росте та прогресує.В цьому житті кожен сам за себе.Кожен для себе.Кожен в собі.Страшно,але купа обставин довкола мене роблять мене жорсткішою і холоднішою.В середині щось холоне,а щось кам'яніє.

Але попри це все я живу рідними,друзями.Я з задоволенням вдихаю улюблені запахи,купую нові речі,читаю купи книжок.Я так само посміхаюсь на вулицях і дарую комусь тепло.

Але я просто все зважую.Я не розтрачуюсь на усіх.Я живу для тих,хто вартий мого життя.

Я сама з собою знаходжу ідилію.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Не люблю коли тюльпани опускають голови.Не люблю почуття невизначеності,сонливості,холоду.Не люблю коли є кому зігріти,але мені це не потрібно.Я постійно хочу в ліжко,спати,чаю,лакі страйк і книжок.Я замкнулась в собі,відкрила кілька доступних сторін і так живу.Тиняюсь по вечіркам,посміхаюсь,змішую віскі з колою і не обмежую себе формальностями.Отримую від життя те,що не завжди призначене мені.Але так є...Я навчилась виробляти в собі *імунітет* до життя.

Моя температура просто бореться зі всіма *інфекціями* навіть коли вона 36,6.

Чекаю вихідних щоб знову дати волю емоціям і загнати свою печінку в рамки.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Перше відчуття озону за цей рік.Я широко відкрила ставні вікна і відчуваю її.Мою весну.Цілий вечір чай з апельсиновим бельгійським конфітюром.Кундера рятує в транспорті від непотрібних поглядів,непотрібних "легких" розмов на тему "Охх,ці подорожчання" та "А ви знаєте...?!".Поза транспортом рятує тупе,густе мовчання.

Я заточуюю олівці,випусую вірші,слухаю музику,сиджу в роздумах про кілька запланованих поїздок.Навіщо мені тут чоловік?!

Навіть такий,який би це все розумів і мовчки сидів поряд.Наразі непотрібний.

Наша зустріч з весною занадто інтимна для третього.

Я соромлюсь сторонніх поглядів.Моя душа *топлес* перед цим квітнем.

Я просто хочу виходити на балкон.Палити там,кричати і дихати.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Я давно такого не відчувала.Я знала,що він не спав цієї ночі,я знала,що після знайомства зі мною його життя перевернулось.Я знаю,що для нього я щось таки значу.Так,він неймовірний,добрий,ніжний,щирий,турботливий.Він пише мені вірші,відсилає на пошту листи і пісні,ставить для мене в асі статуси.Таких я не зустрічала і я не впевнена,що зустріну.Але я мала йому сказати.Я мала донести до нього,що я не готова до стосунків.І чомусь саме на це я все вирішила зперти.Я не змогла б йому сказати,що просто не хочу саме його на довго пускати в своє життя.

Я прийняла це рішення.Я його озвучила.Десь в глибині душі мені стало страшенно сумно,важко і подумки,я б хотіла,щоб він мене обіймав.

Хоча наяву він напевне звернув би для мене гори.Та я буду берегти як зіницю ока ту фєнєчку,яку він для мене сплів і ту книжку,яку для мене так ще ніхто не підписував.

Чому так?!

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Чітко розроблений палн дій.Щодня.Прийти додому,помити взуття,помити руки,зібрати в пучок волосся,взути тапки,заварити чай,ввімкнути музику.Відкрити вікно,постояти кілька хвилин біля вікна,попити чай.Подумати про завтра,згадати вчора.Кілька секунд помучити себе останніми "важкими спогадами".Зітхнути,і сісти за роботу чи навчання.Все чітко,однаково по часу і стримано.Я обмежила себе рамками,придумала свій світ в якому живу.Останнім часом нікого нового туди не пускаю.

Я постійно мрію.Як маленька.Фантазую і  літаю.

Мрію про цю осінь в Парижі.

____________________________________________________________

____________________________________________________________

Важко крізь сльози казати:"Так,ми друзі,і я не зникну з твого життя.Так,все чудово і між нами нічого не зміниться.Так,я прийду до тебе на твій день народження!".А насправді хочеться ж не дружби,хочеться зникнути з його життя цілком і повністю.Все кошмарно гнітиить і тепер все точно буде по-іншому.І ні якого свята не хочеться.Тепер будуть інші,сухіші погляди,тепер ні одного лишнього слова.

Я так хочу розібратись в собі.

Я хочу щиро посміхатись.Щиро вірити.Щиро відноситись до життя.

Хочу тепла.Весна,не ігноруй!..

Набридло посміхатись крізь сльози.

____________________________________________________________