Не думайте,що це мої найулюбленіші уривки.Це не обов"язково має паралель до мого життя,чи моїх поглядів.просто щось для мене значить...
Щось із цього завершено,щось тільки почато,а щось валяється в компі вже давно...
Почнемо:
"-Привіт, Майя !Я не спізнилась? - питає моя нова знайома.
-Привіт, Татьяно! Ні, навіть завчасно прийшла. Як твої справи? - питаю я.
-Які справи? Сьогодні ж субота! - усміхнено відказує Таня. Ми повільно йдемо по одному з центральних парків, звідкіля відкривається прекрасний краєвид, Дніпро у всій його красі…
-Це точно. Я інколи просто терпіти не можу це питання „Як справи?”. Який у ньому сенс? Адже його постійно задають малознайомі люди, яким насправді просто байдуже, які в мене справи! Або ж коли питаються люди, яких я років зо 5 не бачила! Про що починати розказувати спочатку? Про те, що було в мене нещодавно, чи взагалі всю історію людства? Але не дивлячись на це і я постійно задаю це питання. Таке враження, що воно має владу над людьми."
"Сьогоднішній день був надзвичайно спекотним, та і взагалі це літо якесь таке гаряче, що жити в місті стає все більш ризиковано…Тільки після 17-18 годин вже можна висовувати свого носа на вулицю і спробувати проіснувати без вентилятора чи кондиціонера хоча б кілька годин.
Зараз от спускаємось Андріївським узвозом. Цю вулицю завжди вважали туристичним місцем, чимось таким банально відомим та незважаючи на це, вона-одне з моїх найулюбленіших місць в Києві. Я завше подумки називаю її „вулицею митців всіх жанрів”…Якимось осередком мистецтва, вільного, відкритого мистецтва…А може це я, за дитячою звичкою, все так конкретно ідеалізую? Бо ж з іншого боку-просто відома, стара вулиця з кількома музеями та галереями. Вулиця, де можна придбати сувеніри та картини…Може все так прозаїчно? Щось сьогодні, у будній день - середу тут не надто багато художників та інших носіїв невичерпного таланту та авангарду…"
"Мою найкращу подругу звати Леся, ми вчимося в одному класі. Насправді гарно дружимо і розуміємо одна одну, та на диво, зовсім не збігаємося у своїх інтересах. Вона полюбляє всілякі тусовки, паті, а мені то все зовсім не цікаво. Я захоплююсь театром, літературою, а вона засинає на прем’єрах, читає тільки те, що „на слуху”, всілякі там сучасні бестселери. Та на нашу дружбу це зовсім не впливає, хоч я і чиню спроби витягти її до театру, а вона мене у клуб…А компанія моя, ще з попередньої школи, якось останнім часом віддалилась від мене. Знаєш, як це буває…Спілкувались, бачились пару разів на тиждень, а потім поступово то все відійшло. Крізь їхні слова до мене я чула натяки на те, що я типу „надто правильна дівчинка” для їх компанії…Уявлення не маю в чому вони вимірювали мою правильність? Може, у тому, що я не впадаю в екстаз при словах „відмітимо це пляшечкою-іншою холодного мартіні”?..."
"Люблю цілуватись.Це приємно.Такою НІЖНІСТЮ почуття тільки ЗАГОСТРЮЮТЬСЯ"
"Саме в цей момент нашу увагу привертає мила особина протилежної статі. Хлопець десь нашого віку сидить на бордюрі тротуару та, нахилившись над темним блокнотом, щось пише…чи малює. Його обличчя не видно, на нього спадає темно –коричневе скуйовджене волосся. Зелена футболка, джинси, підкочені знизу, чорні кеди. Поряд валяється темний наплічник.
Може, це він? Вільнодумець - митець, що трошки не дійшов до Вулиці Мистецтва?"
"„Мабуть, тобі треба змінити щось у собі…І люди потягнуться до тебе, захочуть з тобою дружити”…
Та тільки це все просто слова.
Слова, слова, слова…
Words, words, words…(англ..)
Paroles, paroles, paroles…(франц.)
Ще одна „загальна фраза”, яка нічого за собою не має."
"Станція київського метрополітену „Поштова площа”.
Єдиний у Києві фунікулер.
11:00.
Біля входу до цього коротко маршрутного трамвайчика стоїть хлопець зі схвильованим виразом обличчя.
Будь-кому зрозуміло, що він чекає.
Це вже дорослий хлопець високого зросту, з темним кучерявим волоссям до пліч, з гарними світло-карими очима. Його обличчя має мужні, по-справжньому чоловічі і, загалом, правильні риси, окрім перебільшено помітних вилиць.
У нього спортивна будова тіла, у прямому сенсі цього поняття.
Він вдягнений у просторі сині джинси, з невеликою кількістю продуманих дірок і смугасту зелено-жовту літню сорочку.
За плічми хлопця-чорний наплічник. У правій руці, на яку щедро навішені різноманітні фєньки, він тримає яскраво – червону троянду.
Цей персонаж уважно дивиться на вихід із метро, з його обличчя ні на мить не сходить все той же схвильований вираз.
Через 15 хвилин він бачить її – саме ту особу, на яку чекає.
Звичайно, він не впевнений, що то вона, бо ж він бачить її вперше, однак робить такий висновок з того, що дівчина зупиняє свій не менш схвильований погляд на його сорочці та невпевнено йде у його бік…
Це доволі гарна молода дівчина. Худенька, середнього зросту. У неї русяве волосся середньої довжини, заплетене в дві вільні коси, уважні сіро-зелені очі. Приємне, наразі зосереджене обличчя, якому б так пасувала широка, щира усмішка.
На ній біла майка з геометричним орнаментом та легка спідничка у синьо-червону клітинку довжиною до колін. Через плече-маленька сумочка з цупкої тканини, розшита різнокольоровими нитками. Декілька браслетів на руках і якась прикраса на шиї.
Та ось дівчина підходить до хлопця…"
"Максим каже:
-Знаєш, мені здається, що ми знайомі 100 років. Раніше я частенько чув цю фразу в кіно, та тільки зараз зрозумів, що це відчуття дійсно можливе. І саме цими словами можна його описати.
Я тільки ледь помітно посміхаюсь у знак згоди. Це ж треба, ми вже думаємо одночасно про одне й те ж саме! Дивно. Чи ні?
Я дозволяю собі запустити руку у його чудернацькі кучері. Тепер посміхається він, та кумедно смикає мої коси…Сміємось один з одного. "
"Дивна штука - життя. Воно валить з ніг, і ось такою своєю випадковістю підняла мене на сьоме, чи то пак сто сьоме небо від щастя…Це лише мій приклад. А скільки їх всього? Гадаю, кожна людина може навести такі приклади з свого життя…
Отак і крутиться та куля - Земля, внаслідок існування випадковостей, чи то втрачених можливостей, раптовостей чи то спланованих дій та вчинків, людських почуттів та емоцій…Це і є життя, яке здатне так нас дивувати своїми крутими поворотами, своїми довгими шляхами та роковими перехрестями, по яких одні їздять за правилами, а інші тих правил не визнають. Та для будь-кого такий рух лишається непередбачуваним."
"Як іноді нам буває боляче! Той біль невгамовний, він заповнює собою все наше єство, він забирає на себе усі думки, він не може існувати разом із чимось іншим. Він роздирає наше серце, крає і крає його без зупинку…Так, як вмілий, спритний кравець крає шовкову тканину гострими ножицями…
У ті моменти здається, що ті рани неможливо загоїти. Ні в який спосіб. Ніколи.
Біль. Біль. Біль. Бажання лізти на стіну, або бити по ній власною головою, аби тільки не відчувати нічого, не відчувати той біль…
Будь - як, але не відчувати. "
"Скільки ще люди будуть деградувати морально? Скільки ще моральних норм ми опустимо, через скільки встановлених раніше меж ми переступимо перш ніж зрозуміємо, що робимо тим самим гірше собі. Саме собі – людині!"
"інколи мені здавалося, що я зрослася із своїми навушниками цілком і повністю. Назавжди.Forever.Мати знімала їх з мене щоночі, коли я вже спала. Вони встигли двічі зламатися від такого звучного падіння на асфальт, я перла їх у ремонт і ледь не оплакувала, чекаючи на їх „виздоровлення”. Насправді ,звичайно ж не навушники мене захоплюють, а музика, яка крізь них звучить…А вона у мене різноманітна. Здається, взимку з-під багряного пластику звучав справжнісінький метал, така собі альтернатива…Дійсно, я довгий час слухала „важкеньке”. Зараз –ні лише кілька пісень, найдорожчих…"
"Ми стаємо все більш вільними на словах, а насправді все більш підкорюємось системі, де панує злочинність .Чим ми відрізняємося у наших основних сферах життя від людей – завойовників часів Неписаної історії?
Вони були, мабуть, більш чесними один перед одним.
А ми вдаємо, що будуємо демократію....
Ми дуже рідко називаємо речі своїми іменами."
"Ви коли – небудь танцювали повільний танець у водоймі? Спробуйте! Тільки обов’язково з надзвичайно особливою для вас людиною…То було чудово…Мене галантно запросили і я погодилась…Не було чутно музики, то й що…То все одно був найкращий танець в світі. Я не беруся описати власні почуття у тому танці, бо це не можливо…У тих почуттів стільки відтінків, стільки різних сторін…Ми не знали, що нас чекає в майбутньому, ми не знали, що буде завтра…Ми й не хотіли того знати. Та в той момент, в момент того дивовижного, чудернацького та трохи дурнуватого ми були надзвичайно щасливі.
Чому? БО МИ - ЗАКОХАНІ."
2. 
3. 
4.
