Весільна обрядовість.

Дошлюбні відносини.

   " ... – Галю! Галю! ты спишь  или не хочешь ко мне выйти? Ты боишься, верно, чтобы нас кто не увидел, или не хочешь, может быть, показать белое личико на холод! Не бойся: никого нет. Вечер тепел. Но если бы и показался кто, я прикрою тебя свиткою, обмотаю своим поясом, закрою руками тебя – и никто нас не увидит. Но если бы и повеяло холодом, я прижму тебя поближе к сердцу, отогрею поцелуями, надену шапку свою на твои беленькие ножки..."    

          (М.В.Гоголь " Вечори на хуторі поблизу Диканьки")

Побрання — найвеселіший час у житті людини, тому й назву одержало — весілля.

Весільні обряди своїм корінням сягають давніх-давен, мають характер стародавній княжий: молодий зветься князь, а молода — княгиня, їхні друзі — бояри.

Коли їде поїзд із молодим і молодою, то всі мусять звертати їм з дороги, хоч би хто то не був, бо це ж ідуть князь і княгиня!
    Хто з нас хоча раз у житті не побував на пишному бенкеті під назвою весілля, хто з дівчат із завмиранням серця не споглядав за красунею-нареченою у білому вбранні, з мимовільною посмішкою не проводжав поглядом яскраво вбраний весільний автокортеж, що гордовито мчить вулицями міста?

А той, хто був на сільському весіллі, зможе годинами із захватом розповідати вам про численні веселі дійства й обряди, що їх мав змогу спостерігати.

   Головна подія у житті

Весілля для основної маси дівчат — центральна подія в їх житті, про нього нерідко замислюються ще зовсім юними дівчатками, очікують на нього з особливим хвилюванням. 

Тому, як правило, і своє життя жінка мимоволі поділяє на дві половини — до того, як вона бере шлюб (тобто життя з батьками), і після весілля — власне родинне життя.

   Українці завжди вважали, що молоду призначає Бог, і своєї пари ніяк не оминеш. Існує навіть старе повір'я, що на тому світі, на небі, сидить старий дід (чи може Бог) і в'яже до пари шматки кори — це шлюбні пари, і як він зв'яже, так і буде.

Утворенню сім'ї українці завжди надавали великого значення.

   Відповідно до цього й формувалася весільна обрядовість, що являє собою справжню урочисту драму, яка супроводжується музикою, співами, танцями, іграми, жартами, набуваючи характеру народного свята.

Це одне з тих явищ національної культури, що найбільшою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права, що формувалися протягом багатьох століть.

   У цілому українське весілля поділяється на три цикли: передвесільний, весільний і післявесільний. У свою чергу кожен із циклів складається з низки обрядів. Передвесільна обрядовість включає сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю та дівич-вечір.

   Власне весілля складається із запросин, обдарування, посаду молодих, розплітання коси, розподілу короваю, перевезення посагу, перезви та рядження.

Післявесільний цикл присвячується вшануванню батьків молодими, прилученню невістки до родини чоловіка. Це обряди хлібин, свашин і гостин.

  Дошлюбні відносини

Весіллю передували дошлюбні обряди, важливим компонентом яких була ритуалістика молодіжного спілкування.

Українці вважають: як склався у людини шлюб, так піде і все її життя. народна мудрість виходить з того величезного значення, яке надавали шлюбу й сім’ї, особливо в минулому, коли одружувалися раз і на все життя.

Тож момент вибору судженого був дуже відповідальним. У виборі шлюбного партнера перепліталися різні інтереси.

Дівчина прагнула зустріти обранця, котрий припав би їй до душі, батьки жадали помічника у домі, громада — голову міцного господарства.


   Дошлюбне спілкування молодих передбачало певні норми залицяння та сватання, які майже до кінця XIX ст. грунтувалися на патріархальних засадах.

Молодь спілкувалася переважно в межах свого села, а в містах — у межах вулиці, навіть свого «кутка».

На початку XX ст. цей принцип було порушено і молодь незрідка шукала собі пару не тільки у своєму селі, а й у навколишніх. Хлопці та дівчата зустрічалися на «вулицях», ігрищах, забавах, святах, досвітках, посиденьках. Під час таких заходів молодь розважалася, співала, танцювала, водила хороводи.

    У холодну пору збиралися у хаті вдови на вечорниці. Хлопці та дівчата спілкувалися на людях, тобто перебували під певним соціальним контролем.

За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а, наприклад, на Прикарпатті на забавах були присутні батьки або старші родичі.

Це не заважало молоді кохатися-милуватися, проте свою цноту дівчата берегли. Колись уся громада зневажала дівчину, яка давала волю нестримному коханню.

Траплялося, таких дівчат били мотуззям від дзвонів, намочених у солоній ропі.

    В західних районах України майже до XX ст. побутував звичай фізично карати хлопця і дівчину за перелюбство.

Однак такі випадки траплялися рідко, оскільки вся система виховання молоді грунтувалася на дбайливому, лицарському ставленні хлопців до дівчат і наречених, на романтизації почуттів.

Весіллю передувало сватання, коли посли від молодого йшли до батьків обранки укладати попередню угоду про шлюб.

Свататися було прийнято у вільний від польових робіт час.

   Траплялися випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження.

На знак відмови вона повертала старостам принесений ними хліб, або ж підносила молодому гарбуза чи макогона. Тоді про хлопця казали, що він «ухопив гарбуза» або «піймав облизня» облизав макогін.

Щоб уникнути сорому, часом посилали «розвідника», котрий мав довідатися про наміри дівчини та її батьків, або йшли свататися пізно ввечері, аби люди не бачили