http://www.aborti.ru/sites/default/files/Image/Dnevnik.swf

У відділенні онкогематології обласної дитячої лікарні м. Луцька проходить лікування Кущик Ярослав 08/06/2010 року народження. Діагноз у малюка Нейрообластома 3ст. Батьки великі молодці! Їхній мужності, стійкості духу та силі віри варто позадрити... Практично усе лікування вони проходили за власно зібрані кошти, проте на деякі дороговартісні препарати у сім"ї з поліської глибинки не вистачає грошей. Уже позаду кілька блоків хімії, які проходили вдало та не дуже. Позаду відмова у запланованій операції в Києві у зв"язку з загрозою, оскільки за результатами кінцевих обстежень було виявлено метастази у хребетик. Наш малюк подолав повторну контрольну "хімію" і зважаючи, що далася вона йому дуже важко (падали аналізи, висока температура) хотілося вірити у краще. Однак доля підносить все нові випробовування батькам та малечі. На повторному обстеженні в Києві виявили те, що ми всі так боялися почути. КТ показала, що операція надто ризикована, оскільки пухлина зайняла близько 5 см повздовжньої артерії. Для детального та більш точного діагностування Ярославчика рекомендують направити в одну із клінік Польщі або Угорщини, де проводять m-ibg сканування. За словами батьків, які вже стикалися з подібною процедурою на це необхідно близько 13 тисяч гривень! До того ж у найкоротші терміни мамі необхідно виготовити закордонний паспорт. Точної дати виїзду ніхто не призначає. Питання часу = питанню грошей, а точніше їх відсутності. Малюка готові прийняти відразу ж по готовності виїзду. № картки 4405 8850 1805 1380 приватБанк - Кущик Андрій (тато) № картки 4627 0817 2001 7032 приватБанк - Степановська Тетяна Дмитрівна, ІПН 1988 00 9044 (моя мама, оскільки на власну картку банком не передбачена подібна операція). Кошти неодноразово скидалися на обидві картки і передавалися мамі. Контактні телефони: 098 051 07 23 - тато Кущик Андрій 095 578 46 40 - мій телефон Степановська Ірина
http://www.donor.org.ua/UserFiles/Image/Other28/Kushik.jpg
На сьогодні, 22 жовтня, за інформацією родичів, Ярославчику було перераховано всього 1600 грн. Закордонний паспорт уже виготовляють. Однак все ще потрібні гроші – 11400 грн.
Дитина активна, грається, але, як каже мама, дуже втомлюється. Може гратися-гратися, а за кілька хвилин вже лягає, потім знову грається. Такий стан постійно.Попри всі негаразди, батьки все ж таки сподіваються на небайдужість людей й готуються до поїздки. Чи є у хлопчика надія на одужання? Як каже завідуючий Волинського онкогематологічного відділення Миронюк Сергій Юрійович, надія є завжди. Якщо навіть кожен із нас перерахував хоча б по 10 гривень, у дитинки б з’явився шанс побачити майбутнє.Також просимо ваших молитов за Ярославчика.

1 Если я говорю языками человеческими и ангельскими, а любви не имею, то я - медь звенящая или кимвал звучащий.

2 Если имею дар пророчества, и знаю все тайны, и имею всякое познание и всю веру, так - что могу и горы переставлять, а не имею любви, - то я ничто. (Мат. 7, 22.)

3 И если я раздам все имение мое и отдам тело мое на сожжение, а любви не имею, - нет мне в том никакой пользы. (Мат. 6, 1.)

4 Любовь долготерпит, милосердствует, любовь не завидует, любовь не превозносится, не гордится, (Прит. 10, 12. 1 Пет. 4, 8. Фил. 2, 3.)

5 Не бесчинствует, не ищет своего, не раздражается, не мыслит зла, (Рим. 15, 1.)

6 Не радуется неправде, а сорадуется истине;

7 Все покрывает, всему верит, всего надеется, все переносит. (Гал. 6, 2.)

8 Любовь никогда не перестает, хотя и пророчества прекратятся, и языки умолкнут, и знание упразднится.

Підготував Андрій ГНАТЮК

Життя і діяльність святого Миколая пов’язані з Мірою Лікійською – давнім містом у Туреччині. І хоча він жив 1 700 років тому – і по сьогодні його популярність серед віруючих і невіруючих, католиків, православних, баптистів або послідовників Мартіна Лютера від Європи до Австралії, від Патагонії до Сибіру за популярністю залишає далеко позаду рейтинги найвідоміших політиків, кінозірок чи топ-моделей. Мається на увазі славнозвісний Санта Клаус, він же Перноель, він же Дід Мороз, він же святий Миколай-Чудотворець.

Незважаючи на різдвяний казковий ореол, святий Миколай – реальна історична особа. Православна церква відзначає його пам’ять 19 грудня і 22 травня. Він народився 300-го року н.е. у малоазійському місті Патара за часів правління жорстокого гнобителя християн імператора Діоклетіана. Ми не знаємо, як його назвала мати, але приймаючи духовний сан, він прийняв ім’я Миколай. Наділений Творцем усіма чеснотами, Миколай прийняв сан пресвітера, щойно досягнувши повноліття. А 325 року він, молодий архієпископ Міри Лікійської, на Нікейському Вселенському соборі гнівно викрив аріанську єресь і проголосив Правило віри, що стало канонічним. Ще досі збережені стіни храму, де була єпископська кафедра Миколая-Святителя. Тут він проголошував проповіді до пастви, тут він творив чудеса, тут його і було поховано.

Однак після смерті святого протягом кількох століть біля саркофага Миколи-Чудотворця відбувалися дива: зцілялися безнадійно хворі, повертався зір до сліпих. Прочани з надією йшли сюди за тисячі кілометрів, і ті, хто мав чисті помисли, а у серці - непорушну віру, - неодмінно зцілювалися. Між тим все частіше на християнську Малу Азію, що стала центром Візантійської імперії, котились хвилі мусульманських нашесть зі Сходу. Квітучу Міру кілька разів руйнували араби, які прагнули заволодіти зручним портом. Врешті-решт це розгнівило стародавніх лікійських богів. Якось навесні, на початку VII ст. сталася велика повінь і річка Мірос занесла мулом і камінням порт, що прослужив мореплавцям понад 1000 років. Відтоді колишнє портове місто Міра почало занепадати. Останню спробу вдихнути життя у вмираючий поліс зробила на початку ХІ ст. візантійська імператриця Зоя. Вона наказала відбудувати місто, а храм святого Миколая прикрасити мозаїками і фресками. Невдовзі 1034 р. Міру знову спалили мусульмани. ВІдтоді місто вже не піднялося з руїн. Купол храму обвалився, і спеціальна експедиція хрестоносців, що була споряджена сюди через 50 років після руйнації й мала завдання розшукати могилу Мірлікійського архієпископа, на силу розкопала з-під уламків саркофаг з його останками. Хрестоносці перевезли мощі святого Миколая до італійського міста Бар, де вони зберігаються і по сьогодні у спеціально зведеній церкві.

Саме відтоді, тобто з ХІ століття, щорічне святкування Різдва Христового не обходиться без традиційної фігури Санта Клауса, тобто святого Миколая Чудотворця у червоному облаченні, архієпископа Мірлікійського.

Ім’я Микола означає: «той, хто перемагає». Святий Миколай підтверджував його щоразу. Уже те, що він допомагав людям, зцілював їх, переконує нас у його у перемозі над усяким злом. Через те він і названий Чудотворцем. Ця риса дає право називатися святим.

Безперечно, слава Мірлікійського архієпископа поширила його ім’я усім світом. В Україні воно – серед найужива-ніших: Микола Костомаров, Микола Лисенко, Микола Хвильовий, Микола Бажан, Микола Вінграновський, Микола Зеров, Микола Куліш, Микола Гнатюк, Микола Мозговий та багато інших.

Український народ споконвіку звертається до Святого Миколая Чудотворця як до Заступника. В образах він постає як побожний старець, а в багатьох сім’ях асоціюється з добрим дідусем, який любить дітей і приносить їм подарунки. Однак не можна забувати, що найперше, – це ревний захисник християнства, великий сподвижник Божий, для якого Господь був понад усе. Захисту істинної віри він присвятив життя, тому ставлення до святителя має бути шанобливе.

Найдавніша ікона святителя Миколая на Русі, про яку що-небудь відомо, датована ХІІ століттям. Зберігалася вона у Софії Київській, однак до наших днів не дійшла. Найбільш рання, яка збереглася – новгородського походження з ХІІІ століття – перебуває в російському музеї Санкт-Петербурга. Серед волинських ікон Миколая найдавнішою вважають ту, що свого часу зберігалася у селі Жидичин. Де вона зараз – невідомо. Окрім того, образ шанували як чудотворний. Ще одна шанована ікона перебувала у Вербському монастирі до ХVI-XVII століть, але теж не збереглася. Вважають, що туди її приніс князь Андрій Курбський, який втікав від Івана Грозного.

Від XIII до XVII-XVIII століть традиційним було поясне зображення святого Миколая, обов’язково з благословляючою правицею, а в лівій руці – закрите або відкрите Євангеліє. Одяг його відповідав сану архієпископа: фелон, у XVIII столітті він був особливо яскравим з квітковими прикрасами. До цього часу лише хрещатий. Поверх опліччя – архієрейський омофор. Церква вважає більш достовірним зображення Миколая без митри. Адже у ІV столітті, коли жив святитель, їх ще не носили. Їх стали додавати пізніше, очевидно, тим самим підкреслюючи високий сан сподвижника, адже тепер архієпископ служить у митрі.

Науковці ж називають іншу причину. Вони вважають, що без митри зображували Миколая весняного. Хоча насправді ж і весняний, і літній Миколай – одна і та ж особа. Навесні ми святкуємо перенесення його мощей.

Миколая-Чудотворця легко впізнати. На іконах волинської школи він завжди лагідний і добрий.

Загалом у єдиному в Україні Музеї волинської ікони зберігається більше 10 ікон із зображенням святителя. Для ознайомлення виставлені професійні роботи, хоча у фондах є й твори народних майстрів. У таких іконах можуть бути неточності від незнання канонічного права, недотримання пропорцій чи чогось іншого. Однак громади брали до храмів такі образи, адже на той час були бідні, а замовлення професіоналу вартувало значно дорожче.

Однією з найбільших волинських святинь є Жидичинська чудотворна ікона святого Миколая. На жаль, про оригінал нічого не відомо. Вважається, що її кудись вивезли після ліквідації монастиря 1844-1845 роках. Та ікона, яка є на даний час у церкві, точна копія оригіналу. Усі старожили її пам’ятають. З’явилася вона тут, швидше за все, на початку XVIII століття, коли греко-католицький єпископ Йосиф Левицький розбудовував монастирський комплекс і храм зокрема. Кілька років тому її реставрували, а до того стан свідчив про давнє походження.

Святий Миколай – покровитель Луцька. Герб із його зображенням – найдавніший. Це такий же захисник для Луцька, як для Почаєва – Пресвята Богородиця і преподобний Іов.

На Миколу зимового, 19 грудня 1259 року, полчища монголо-татар на чолі з Куремсою оточили місто. Про цю подію згадує літопис за Іпатіївським списком: “Бог і святий Миколай чудо велике вчинили, бо знявся великий вітер і каміння, яке кидальними машинами вороги кидали, на них самих поверталося”. Ця подія стала темою міського герба: над контурами Луцького замку в хмарах святий Миколай благословляє місто.

В Україні прижилися традиції, згідно з якими святий Миколай роздає дітям подарунки.

Якось святий Миколай вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці – любов до господарювання, німці – дисципліну і порядок, діти Росії – владність, Польщі – здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики...

Обдарувавши усіх, підвівся святий Миколай зі свого трону і раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишивану сорочку, руса коса переплетена синьою стрічкою, а на голові багрянів вінок з червоної калини.

– Хто ти? Чого плачеш? – запитав Чудотворець.

– Я – Україна, а плачу, бо стогне земля моя від пролитої крові і пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі.

– Чого ж ти не підійшла до мене скоріш? Я всі таланти роздав. Як же зарадити твоєму горю?

Дівчина хотіла вже йти, та святий Миколай, піднявши правицю, зупинив її.

– Є у мене неоціненні дари, які уславлять тебе на цілий світ. Це – врода і пісня.

Узяла дівчина – Україна дарунок і міцно притиснула його до грудей. Поклонилася низенько Чудотворцю і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ, а вроду вписала в кожну свою дитину. І лине та пісня Україною, благословляючи цю страдницьку землю, молячи святого Чудотворця вберегти її від зла.

Волин. єпарх. відом.– 2004.– № 1 (1)

http://www.youtube.com/watch?v=G4N9yAaniNQ&feature=player_embedded
Про те, як потрібно жити попри усі негаразди, не здаватися й вірити у Бога – у цьому відеосюжеті. Це відео – переможець у номінації "Релігія" в конкурсі "Репортери надії"

Вглядитесь в лица незнакомых людей и попытайтесь по каким-то неуловимым признакам понять, есть ли среди них волшебники…

Есть у меня знакомый… даже не знакомый, так, регулярно пересекаемся в одном месте уже 4 месяца. Даже имени не знаю, просто сидим регулярно под одним кабинетом, обмениваясь стандартными фразами «как дела?». У дядечки установлен аппарат вспомогательного кровообращения (даже не знаю, как это назвать на русском правильно). Это совсем не страшно на вид, из под рубашки идет ничем не примечательный серый провод… идет от его сердца в небольшую барсетку. В этой барсетке дядя и носит свое вспомогательное сердце – 300 граммовый аппаратец. Ничего примечательного, если не знаешь, то и не догадаешься, что без этой барсетки дядя вряд ли проживет и неделю. Дядя бодро ходит, размахивая своим сердцем, вполне вероятно сам за рулем – по крайней мере, сопровождающего с ним я никогда не видела.

Так вот к чему это я? Глянула я очередной раз в след удаляющемуся носителю вспомогательного сердца и подумала – а сколько таких необычных людей каждый день проходят мимо нас в толпе. Проходят, и мы даже не догадываемся о том, что они – чудо. Помню, эта мысль пришла мне в голову, когда я встречала Даньку Пшеничного в аэропорту. В зале было столько ожидающих, и в какой-то момент я подумала – а ведь вполне вероятно кто-то из этих людей перевел что-то для спасения Дана. И я вглядывалась в лица, в обычные лица, пытаясь понять, права я или нет. Пытаясь по каким-то неуловимым признакам понять, есть ли тут, в этой толпе, волшебники…

Да, именно так я воспринимаю наших жертвователей. Как в своем вроде волшебников. А скажите, разве это не волшебство, не чудо, когда вот есть ребенок и он обречен потому что на его спасение нету денег. А потом приходит много-много людей и делают мааааленькое чудо – дарят ребенку частичку своей любви, своего милосердия. Вот это маленькие чудеса перерастают в огромное волшебство – и ребенок живет дальше. Я уверена, что это чудо, чудо милосердия. И то, что человек – волшебник, обычно не написано у него на лбу крупными буквами. Вот идет себе по улице обычный, такой же, как и ты человек, погруженный в свои мысли, свои проблемы. И ты, проходя мимо него, не знаешь, что вот сейчас он свернет в банк и положит пусть небольшую сумму, но на счет кого-то, из твоих подопечных. Или свернет в церковь и подаст записку с именем того, за кого ты сам горячо молишься, идя сейчас по улице.

Таких волшебников в толпе много. Я уверена в этом! И каждый из них уникален. И каждый из них сам по себе чудо. Чудо, не меньшее, чем мой знакомый с сердцем в чемоданчике! Слава Богу за то, что такие чудеса есть на этой земле! Одно осознание этого – того, что вот может именно сейчас, именно в одном автобусе с тобой едет волшебник, делает мир светлее. Для меня, по крайней мере. А для вас?

Гавришева Ирина
Источник: www.donor.org.ua

Відповідає священик Віктор Ліпчик

...Радійте тому, що імена ваші записані на небесах (Лк. 10:20)

Ім’я людини вирізняє її, стверджує особистість. У всі часи ім’я християнина вважалося священним. День пам’яті однойменного йому святого по-церковному – тезоіменитство, по-народному – іменини (які нерідко плутають із днем народження).

Найчастіше з проблемою вибору імені ми стикаємось при реєстрації та охрещенні новонароджених. Світська влада допускає надання дитині будь-якого імені, Церква додержується традицій. Раніше людина отримувала ім’я лише при Хрещенні. Дитя називали на честь святого, пам’ять котрого припадала на день народження чи Хрещення. При цьому день народження й іменини найчастіше збігалися. Ще й досі називаємо іменинниками тих, хто святкує свій день народження. Траплялося, що дитину називали за обітницею на честь святого, котрого обирали заздалегідь і молились йому ще до народження свого чада.

Біблія свідчить, що в середовищі Богом обраного народу був звичай називати новонароджене дитя на восьмий день іменем рідних (Бут. 17:12, Лк. 1:59). Церковна традиція зберігає цей звичай дотепер, але ім’я дитині даємо не на честь родичів, а святих угодників, іменами котрих вони названі. Так зародилась традиція давати тому, хто охрещується, ім’я святого, який стає таким чином небесним покровителем і заступником. У цьому проявився досвід Церкви як спільноти святих, тобто впевненість у тому, що єдине істинне призначення і покликання людини – святість. До цього потрібно дуже пильно ставитися, щоб християнин знав свого небесного молитвеника.

Надавати при Хрещенні декілька імен у Православній Церкві не прийнято. Із благоговійного ставлення до Спасителя не називаємо хлопчиків ім’ям Ісус на честь Сина Божого (але на честь старозаповітного праведника Ісуса Навина – можна). Так само ставимося до імені Пресвятої Богородиці. Тому Марією називаємо дівчаток на честь інших святих угодниць. Недопустимим є надання чоловічих імен жінкам і навпаки. Слід передбачити, щоб ім’я людини було милозвучним як у дитячому, так і в дорослому віці та як нащадки будуть називатись по батькові.

Утверджується недобра практика, коли маля реєструють з ім’ям, котрого немає в переліку церковного календаря, і перед цим фактом ставлять священика. Священик, зрозуміло, дає хрещенику ім’я з церковного календаря й таким чином людина отримує два імені – світське та церковне. Але чи всі будуть пам’ятати про цю різницю світського та церковного імен? Як будуть за нього молитись? Найкраще, щоб було воно одне, а вибір великий. Бажано, щоб це було традиційне ім’я для нашого народу, а не принесене чужою культурою, модою, нерозсудливістю, яка часто доходить до абсурду.

Помилковою є думка, що з отриманням імені людина успадковує його значення, тобто наперед приготоване, кимось сплановане життя – долю, від якої ніде не дінешся. Але не забуваймо, що кожен із нас – це образ і подоба Божа, носій безсмертної душі й розпорядник свобідної волі. Нам даровано розум, щоб думати, і воля, щоб обирати між добром та злом. Отож, вибір за нами, чи попадуть наші імена у книгу життя.

26 Август 2011 г. в 5:00 - 01 Октябрь в 8:00
Организатор
Віктор Стасюк http://www.facebook.com/profile.php?id=100002243680859
http://victor-stasyuk.ucoz.ua/


Дорогі друзі!

У нашого синочка Максимка в 1 рік 10 міс. луцькі лікарі виявили утвір площею близько 5 кв.см. на головному мозку. У Києві в НІІ нейрохірургії ім.Ромоданова встановили діагноз - множинні утвори, кавернозна ангіома лівої півкулі головного мозку. Це - пухлина, патологічна судинна порожнина в мозку, заповнена кров"ю внаслідок мікроінсультів, які можуть повторюватися (ризик повторення кожного разу істотно зростає). Глибина залягання та розміщення цієї пухлини не дозволяють оперувати її традиційним хірургічним методом із трепанацією черепа, оскільки є висока ймовірність незворотних пошкоджень, шкода від яких може бути більшою, ніж від неоперованої ангіоми.
Зараз Максу лише 2 роки і 8 місяців й ця пухлина нещодавно призвела уже до другого мікроінсульту і якщо не оперувати він може повторитися втретє з непередбачуваними наслідками.
Єдиним виходом для нас лишається якнайшвидша безкровна малоінвазивна операція за кордоном (у Празі, Москві, Мінську чи Санкт-Петербурзі) за допомогою Гама-Ножа, вартість якої складає близько 15 тис. доларів США.
У нашої сім"ї таких коштів немає. Моя зарплата, на яку зараз живе наша сім"я, дозволить нам зібрати необхідні кошти лише через 4 роки. Невелику частину коштів ми за допомогою рідних, колег та друзів уже зібрали, але для нас зараз кожен день без операції є ризикованим.
Тому прошу вас допоможіть врятувати життя та здоров"я нашої дитини!


Реквізити рахунку для благодійної допомоги:
ПАТ КБ «Приватбанк», № рахунку – 29244825509100, МФО – 305299, ОКПО – 14360570.
Призначення платежу: для лікування дитини. Стасюк Віктор ­Юрійович, ­ІПН-2848405772, ­для поповнення карти №4627081785223574

Номер карти потрібно зазначати без пробілів.

Платіжні реквізити для переказу благодійних внесків з-за кордону через SWIFT в доларах США:
BENEFICIARY (одержувач): Stasyuk Victor Yuriyovych
ACCOUNT (рахунок у банку одержувача): 6762462623895221
BANK OF BENEFICIARY (банк одержувача): PRIVATBANK DNEPROPETROVSK, UKRAINE
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK (банк-кореспондент): JP MORGAN CHASE BANK New York, USA
SWIFT CODE: CHASUS33
CORRESPONDENT ACCOUNT (рахунок банку одержувача в банку-кореспонденті): 0011000080

Платіжні реквізити для переказу благодійних внесків з-за кордону через SWIFT в євро:
BENEFICIARY (одержувач): Stasyuk Victor Yuriyovych
ACCOUNT (рахунок у банку одержувача): 6762462613786794
BANK OF BENEFICIARY (банк одержувача): PRIVATBANK DNEPROPETROVSK, UKRAINE
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK (банк-кореспондент): JP Morgan AG
Frankfurt Germany
SWIFT CODE: CHASDEFX
CORRESPONDENT ACCOUNT (рахунок банку одержувача в банку-кореспонденті): a/c № 623 16051 45

детальніше з цими реквізитами можете ознайомитися тут:
http://privatbank.ua/html/5_9a_4_5r.html



WebMoney
Номер: Z418866550283 – в доларах
Номер: R210398543101 – в рублях
Номер: U911403877562 – в гривні
Номер: E107520946955 – в євро
Рахунки відкриті на Стасюка Виктора Юрьевича

Підтверджуючі документи та результати обстежень на СКТ та МРТ, фото малюка можна переглянути за цією адресою http://www.ex.ua/view_storage/742212171385




***
Будемо вам дуже вдячні за будь-яку посильну грошову чи нематеріальну допомогу (розповсюдження цього прохання в ЗМІ, в неті, ел.поштою, контакти за кордоном, поради щодо вибору клініки тощо)! Іноді навіть 1 гривня може бути вирішальною...
Моя сторінка в фейсбуці - http://www.facebook.com/profile.php?id=100002243680859, в неті - http://victor-stasyuk.ucoz.ua/

Хворобою дитини Господь кличе до покаяння та благочестивого життя
Щоб спастися. Хворобою дитини Господь кличе до покаяння та благочестивого життя

Запитання

Чому хворіють безгрішні діти?



Відповідає протоієрей Віталій Собко

«...Я знайшов, що Бог створив людину правою...» (Еккл. 7: 29). Він «не створив смерті і не радіє загибелі живих...» (Прем. 1:13), а «створив людину для нетління і зробив її образом вічного буття Свого» (Прем. 2:23). Із Біблії дізнаємося, що досконалість створеної людини передбачала відсутність хвороб та смерті. Однак гріхопадіння все це зруйнувало...

Непростим є питання хвороби дітей. І з точки зору людської справедливості на нього відповіді, мабуть, не знайти.

Дехто вважає, що страждання дітей – покарання Боже за гріхи батьків. Очевидно, так думали й учні Спасителя, коли запитували про сліпонародженого: «...Хто согрішив, – він чи батьки його, що сліпим народився?» (Ін. 9:2). Адже в Старому Заповіті кілька разів зустрічаються вирази: «...Я Господь, Бог твій, Бог ревнитель, що карає дітей за провину батьків до третього і четвертого роду тих, які ненавидять Мене» (Вих. 20:5; Втор. 5:9). Щоправда, ці слова звернені до євреїв, які, вийшовши з єгипетського полону, ще довго ухилялися в ідолопоклонство. Тому Господь і супроводжував Свої заповіді суворими настановами. Але ніде більше такі страшні слова в Біблії не повторюються, на відміну від інших: «Навіщо ви вживаєте у землі Ізраїлевій це прислів’я, говорячи: „батьки їли кислий виноград, а у дітей на зубах оскома“? Живу Я! – говорить Господь Бог, – не будуть надалі говорити прислів’я це в Ізраїлі» (Єз. 18:2–3). «Ви говорите: „чому ж син не несе провини батька свого?“. Тому що син чинить законно і праведно, усіх уставів Моїх дотримується і виконує їх; він буде живий. Душа, яка грішить, вона вмре; син не понесе провини батька, і батько не понесе провини сина, правда праведного при ньому і залишається, і беззаконня беззаконного при ньому і залишається» (Єз. 18:19–20). «...Кожен буде помирати за своє власне беззаконня; хто буде їсти кислий виноград, у того на зубах і оскома буде» (Єр. 31:30).

У Церкві побутує кілька ймовірних причин хвороби малечі. Зокрема, що дитина є членом сім’ї – єдиного духовного організму. Тож коли батьки отруюють його своїми гріхами, страждає дитина як найменш захищений член цього організму.

Діти можуть хворіти, щоб їхні батьки прийшли до віри. Можливі й інші шляхи Промислу Божого. Адже невипадково при зціленні сліпонародженого Господь сказав: «...Ні він не згрішив, ні батьки його, а це для того, щоб відкрилися на ньому діла Божі» (Ін. 9:3).

Доречно пише й відомий російський священик та лікар о. Олексій Грачов у книзі «Когда болеют дети»: «Хворі діти приймають на себе подвиг мучеництва і юродства ради того, щоб Господь не до кінця прогнівався на цей світ, і ми, можливо, завдяки їм ще маємо час на покаяння... За що страждають діти? А за що страждав Спаситель?.. За наші гріхи. За наше недбальство щодо спасіння наших і їхніх душ... Гріх тому і є найбільше зло, що від нього страждають невинні. Але за цим же законом стражданнями одних спокутуються гріхи інших. „...Ранами Його ми зцілилися“ (Іс. 53:5), – кажемо про Господа Ісуса Христа, Який відчинив нам двері спасіння».

Сергій КОГУТ,
член Молодіжного православного братства Преподобного Миколи-Святоші, князя Луцького

Чи віримо ми в Бога?

Якщо запитати про це у випадкового перехожого, то відповідь, як правило, буде позитивною. Але якщо запитати: що означає вірити в Бога, то людина в більшості випадків не зможе чітко пояснити. Зрештою, чи вигідно нам вірити в існування Бога?

Багатьом відома цитата з Біблії: «...віра без діл мертва» (Соборне послання апостола Якова, 2:26). Отже, якщо ми віримо у Всевишнього, то визнаємо, що Він існує, визнаємо, що Він більше двох тисяч років тому прийшов на землю, щоб визволити нас від рабства гріха, і, по-третє, беремо на себе зобов’язання чинити певні діла, щоб наша віра не була мертвою, а сприяла нашому спасінню.

Які ж діла маються на увазі? Молитва, піст, добрі справи, дотримання Заповідей і т. д. ... або, принаймні, намагання робити їх.

Що ж ми маємо на практиці? Так, ми віримо в те, що Бог є, знаємо деякі Заповіді, знаємо, що потрібно ходити до церкви, молитися і постити... Але реалізація наших знань далеко не найкраща. Чому? Причин цього ганебного явища є декілька. Зупинюся на найбільш поширених, на мою думку:

а) ми лінуємось;
б) ми часто не розуміємо, навіщо нам це;
в) ми вважаємо себе занадто грішними, щоб увійти в храм, і ніякі молитви й пости нам не допоможуть (хоча насправді це пастка диявола, який хитрістю тримає нас далеко від Бога);
г) ми не хочемо відмовитися від того, що нам подобається (кількагодинних переглядів телепередач, улюбленої страви і т. ін.);
ґ) ми усвідомлюємо: якщо почнемо робити те, що заповідав нам Господь, то визнаємо, що Він стоїть вище від нас (як же це боляче для нашої гордині!) – і тоді нам доведеться робити те, що хоче Творець, а не те, що хочемо ми.

Тож тим людям, для яких справедливі ці пояснення, існування Бога насправді «невигідне» і «непотрібне».

Одна знайома на моє запитання: «Чому Ви рідко відвідуєте храм?», відповіла приблизно так: «Бо якщо я буду часто ходити в церкву, то мене почне мучити совість і доведеться молитися, постити і взагалі більше стримуватись від гріхів». Відповідь, як на мене, красномовна і, на жаль, поширена.

Отже, якщо ми навіть не робимо спроб чинити так, як заповів нам Бог, то це означає, що наша «віра» безпідставна і МЕРТВА; якщо ж намагаємось і – більше того – робимо те, чого хоче від нас Бог, то можемо чесно сказати: «Я вірю в Бога».

Що ж робити тим, чия віра мертва або перебуває в комі?

На мою думку, варто просто СПРОБУВАТИ. Для початку слід бути відвертим із Небесним Отцем, визнати своє небажання (лінь і т. ін.) жити так, як Він заповів, і щиро розповісти Йому про все, що тривожить душу. Бажано зробити це вдома, в приватній молитві, або в храмі. Варто також піти до Сповіді й до Причастя.

Якщо просто спробувати, то, я щиро в це вірю, Господь такої людини не залишить і щось в її житті таки зміниться на краще.

Зичу всім нам бажання спасатися і Божої допомоги в цьому, оскільки бажання – це, як мінімум, половина справи. А якщо ми з Богом (а Він завжди з нами), то ми непереможні й усе в нас буде добре.

Бажаю всім нам дійти до усвідомлення, що земні задоволення нескінченно малі порівняно зі щастям, яке приготував нам Усевишній. Це щастя можна приблизно уявити, помноживши найщасливіший момент свого життя на мільйон.

Наше існування буде паскудним доти, доки ми не усвідомимо, що Божі заповіді – це рецепт щасливого життя.

Кінець і Богу слава!

Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 3 (76)

Валерія ЛЕСЮК

Гори вкутались туманним мереживом. Світало швидко, різко. В повітрі запахло дощем. Подивившись у далечінь, баба Параска, скрушно похитавши головою, пішла якнайшвидше випускати курей, бо знала, що опівдні буде гроза. Попоравшись, стала молитися. Просила в Бога здоров’я, сили й любові для своїх рідних і близьких. Молилась і за тих, що ненавидять. Просила й їм добра, а для себе терпіння. Бо так учила мати, а її – бабця, а бабцю – прабабця. Так молилися усі її пращури. І вона так буде. Бо такий їхній побожний дух. Одне боліло старенькій: як передати свою молитовність онукам та правнукам. Не ті вже часи.

– Бабо, а ми сьогодні на весілля йдем, – весело защебетала правнучка, щойно увійшовши до бабиної хатчини. – Ото буде забава!

– А що, і тебе беруть?

– Мама сказала, що візьмуть. Там і Іринка буде, і Наталка.

– Ой, дитино моя, рано ще тобі гуляти. Ох як рано!

– Ой, бабо, нічого ти не розумієш. Там і менші будуть. От Івася мама бере, і Настуню. А мені ж уже десять. Чи ти забула?

Вигукнувши останні слова, вибігла з хати. Стара Параска ніяково зіщулилася й присіла на лавку. На столі горіла свіча. Мерехтливий вогник зігрівав душу. В ту мить старенька забула про все й щиро віддалась молитві.

Вдень таки розпочався дощ. Хмари пронизувало яскравими штиркачами. Хто був на ґанку, позаходив до хати.

– Оксано, що ти вариш? – зайшовши до дочки, запитала мати.

– Так, як завше. Зупу* й бараболю. Може, мамо, ви доварите, а то мені щось голова болить.

– Добре, йди відпочинь. Бо ж маєш сьогодні забаву.

– Ну, але так мене усю ломить. Зовсім йти не хочеться.

– Нічого, полежиш трохи. Мо’, до вечора й перейде. А піти треба. Вони ж до нас приходили. Та й діти скоро виростуть. Хто до них прийде, як не будем нікуди ходити?

Молодиця лягла, увімкнула телевізор. Якраз ішов її улюблений серіал. Вже й голова перестала боліти й тіло не крутить. Вже більш цікавить, як там головна героїня Ольга, дочекається Івана з армії чи чкурне з кимось іншим у далекі краї, про які вона так мріяла.

Оксана враз забула про сьогодення. Забула про дітей, котрі на кожному кроці надокучали її матері, прохаючи то їсти, то пити.

Їй кортіло стати такою ж гарною, стрункою, як Ольга з серіалу. Хоча й розуміла, що годі сподіватися, бо наїжені за кілька літ кілограми нікуди не збиралися діватися. Навпаки, з кожним роком її тіло ставало все округлішим. Спочатку було соромно, потім огидно, були якісь жалюгідні спроби схуднути, а згодом змирилась, втихомирилась. Врешті-решт чоловік і таку любить. А я ж не винна, думала, бо все ж таки народила двійко діточок. Однак в душі, особливо вдивляючись в екран телевізора, любила помріяти й побачити себе іншою. Тільки так могла отримати хоч і вдаване, а заспокоєння.

– Мамо, прокинься, вже слід вбиратися. Що мені одягнути? Може, цю рожеву сукенку? А може, джинси з метеликами й оту кофтинку з блискітками?

Оксана ледь розплющила очі. Невже вона так довго спала? А лягла ніби на хвильку. Глянула на годинник. Ой, лихо! Це ж треба спішити. А ще непричесана, та й не вибрала, що вдягнути.

– Іванко, відчепись! – спересердя крикнула на доньку. – Вдягай, що хочеш. Я сама ще не вбрана. А де тато? Клич його. Нехай збирається.

Хата заметушилась, одіж падала то на підлогу, то на ліжко. Шум, галас! Баба одягає онуку, вплітає квіточки у коси. Дитина, ніби наречена, чекає свого виходу. Розпашіла, раз по раз вдивляється у дзеркало, хизуючись своєю вродою. Прийшов і тато. Хутенько вбравшись, сидить, чекає жінку, котра ще з півгодини бігає по хаті, не знаючи, які туфлі взути. Чи ті, що з пряжкою, чи ті лаковані на підборах. Ні, певно, з пряжкою, бо важко буде гуляти на підборах усю ніч. Нарешті всі гуртом рушають на бенкет.

Весільна карпатська забава – то щось доволі незвичайне та містичне. Так, так, містичне. Бо саме щось надприродне дає людям неймовірну силу та енергію до рання витанцьовувати на дерев’яній підлозі то «гуцулку», то «голубку». Тим паче, що жодна дівчина чи жінка не може відмовити у танці з кавалером, хто б він не був, бо такий звичай. Тільки хитрість інколи врятовує слабку половину, якщо вона, звісно, їй притаманна. А як ні – то бідні ніжки карпатських красунь потерпають від болю. Але не в ту весільну ніч, а вже наступного дня.

Відгулявши з батьками всю ніч, маленька Іванка заснула, тільки-но дісталась ліжка. Втома взяла своє. Батьки її трохи погомоніли й собі вляглися.

Зайшла неділька. Треба до церкви. Усі потомлені, сплять. Одна стара Параска чимчикує до церковці, щоб помолитися за рідних.

– Петре, піднімись, твій телефон дзвенить. Візьми трубку, – спросоння тихо зачіпає Оксана чоловіка. Той підводить голову.

– Алло, слухаю.

– Петре, вийдіть надвір. Подивіться, що на небі робиться.

– А хто це? А, це ти, Юрку. Котра година?

– П’ята по полудню. Ви що, спите? Бігом надвір. Вийдете – самі побачите.

Хлопець, нехотячи вдягнувшись, вийшов на обійстя. Підійняв очі вгору... й ледь не знепритомнів. На небі у темних хмарах було чітко видно риси обличчя. А найвиразніше – великі грізні очі, що немов волали: «Схаменись, подумай над своїм життям, порятуй себе!» Петро з ляку почав гукати до своїх рідних, щоб вибігли дивитися на чудо, явлене у небі.

Встала зі сну Оксана, вийшла й мати, а за нею й стара Параска. Кожен бачив ті сумні сердиті очі. Проте кожен розумів те бачення по-своєму.

Молоді злякалися, та згодом вже виклацували телефоном, щоб відзняти те зображення собі на пам’ять.

Мати застрашилась. Їй стало лячно за дітей, онуків, за землю свою. Піднявши очі до неба, просила прощення у Бога за все і за всіх.

Лиш баба Параска стояла без страху, вдивляючись у небо й розуміла, що то – знак. Знак біди, якогось лиха, що настане. Вона так само знала, як можна було б цьому зарадити. Але не ті вже часи. Не зможуть люди. Бо немає віри. Правдивої, вимоленої, покутної. От колись ще їй баба розказувала, як у Біблії говориться про один народ. Їхнє місто Бог хотів знищити за гріхи їхні й повідомив їм про це через одного чоловіка. Тоді всі мешканці того міста на чолі з царем – і бідні, й багаті, і малі, й великі – увесь той час молилися, нічого не ївши, випрошуючи у Бога прощення та помилування. І Бог їх врятував. Не знищив. Бо їх молитва та дії були спільні. Але тепер... Тепер не той час. Не вийдуть люди. Та й не будуть молитися. Не будуть і постити. Спільно, разом. От і віщує Бог через небо їм лихо. Біди не минути. Вона це напевне знає.

Молоді рушили до своєї компанії, таких же самих подружніх пар, обговорити побачене.

Як виявилось, напередодні, за кілька кілометрів, в іншому селі був теж знак з неба. Але хрест. У них в мобільному уже й знімок той був. Кожен роздивлявся, охаючи та ахаючи. Кожен перестрашився. Всі зрозуміли: щось сталося. Проте не розуміли що. Таких видінь у їх місцевості ще не було.

Розслабилися лише тоді, коли сіли за стіл. Почаркувалися, закусили. Страху – як і не було. Стали відважніші. Навіть почали хизуватися знімками: кому краще вдалось сфотографувати, в кого кращий ракурс, в кого чіткіше зображення. Молодички розгомонілися про весілля. Попліткували про кожного, згадали наїдки. Та й поночі розійшлися по домівках.

Настали рутинні будні. Все відбувалось, як зазвичай: хто копався на городі, хто бавив діти, хтось працював у майстерні. За кілька днів усі забули про те видіння. Одна стара Параска постійно молилась при запаленій свічці, випрошуючи у Бога ласки та помилування. Бо знала, що для Бога немає неможливої жодної речі.

А рівно за тиждень розпочались проливні дощі. Карпати затьмарила сумна, чорна звістка. Більша частина селищ була затоплена. У воді було все: і хати, і живність, і техніка. Люта стихія забирала з собою й людей. Кожен рятувався як міг.

Лиш стара Параска молилася й дякувала Богові, що їх село оминула біда. Однак просила прощення за провини страждальців, щоб руйнуючи їх оселі, не відбирав у них життя. Бо знала, що Господь милостивий і Його любов ніколи не перестає.

* Зупа (діал.) – суп.

Волин. єпарх. відом.– 2010.– № 7–8 (68–69)

Розповідь про богомілля у Грузію
Собор Светіцховелі.

Андрій ГНАТЮК

Завдяки паломницькій службі нашої єпархії, єдиній у Київському Патріархаті, волиняни зробили ще один міжнародний прорив – у Грузію. Організацією подорожі з боку єпархії займалася матінка Лариса Савчук (до речі, цього року очолювана нею служба відзначає п’ятиліття). Прочани відвідали близько 30 святинь. За сім днів Грузія стала ближчою для українців. Досі ми знали про цю країну як одну з 15 республік колишнього Радянського Союзу, не так давно переживали з приводу російсько-грузинської війни. А побувавши там, змогли дізнатися про Грузію більше.



Земля Богородиці

Тут народ завжди виживав вірою, а Церква – невід’ємна частина життя грузинів. На цьому наголосив на початку зустрічі з нами керівник туристичної фірми, що приймала волинян, кандидат філологічних наук, журналіст Іраклі Дзерія.

У грузин шанобливе ставлення до священиків. Зустрічаючи їх на вулиці, багато хто підходить під благословіння. До о. Миколи Савчука, який був у складі нашої групи, під благословення підходили і патрульні, і в магазинах. А найцікавіше було в аеропорту Тбілісі. Працівник митної служби підійшов до нашого панотця й сказав: «Благословіть доторкнутися до ваших речей». – «А хреста знімати треба, щоб не задзвенів на металодетекторі?» – запитав отець. – «Ні». Коли ж проходили митний контроль в Україні, священику наказали зняти хреста.

Патріарх Ілія ІІ має високий авторитет серед грузинів. Коли треба було підняти народжуваність у країні, він пообіцяв, що сам хреститиме кожну третю дитину в сім’ї. І народжуваність зросла на 13 %.

Саме віра і єдність народу надихала його в російсько-грузинській війні 2008 року й допомогла вистояти. Грузинський Патріарх просив Алексія ІІ, щоб той звернувся до російської влади про припинення воєнних дій. Але відповіді з Москви не надійшло. І тоді він сам поїхав у зону бойових дій, аби належно поховати вбитих. І був вражений: побачив незахоронені трупи, які вже почали розкладатися. Російська армія забороняла ховати людей. І тоді Патріарх зняв мантію і накрив небіжчиків, щоби над ними не глумилися і щоб належно їх поховати. Про це нам розповів паламар однієї з тамтешніх церков.

Чим живе Грузія сьогодні, про її звичаї, дух та людей – в інтерв’ю з паном Іраклі.

– Отож, із чого починається Грузія?

– Виходячи з вашого паломництва, Грузія починається з Богоматері. Це земля Богоматері. Це дійсно священна земля. Грузія починається з мами, Грузія починається з грузинів. Грузія починається з гір і закінчується горами, традиціями, гостинністю. Тож із чого починається Грузія, сказати важко. Я можу сказати, що таке Грузія. Але з чого починається?..

– Що є найбільшим символом країни?

– Не можна так просто сказати, що є найбільшим символом Грузії. Кожен вважає по-своєму. Я, наприклад, вважаю, що в церковному значенні, в духовному смислі символом Грузії є Светіцховелі (церква, де зберігається хітон Ісуса Христа – авт.). Для інших – це тбіліський собор Святої Трійці. А традиційно для багатьох – це грузинська гостинність. Наприклад, як у черзі вас пропускали, як люди зустрічали.

У письменника Константина Гамсахурдії – батька Звіада Гамсахурдії – є роман «Десниця великого майстра». Історія там хоча видумана, але дуже цікава: цар Георгій І, щоб побудувати Светіцховелі, який досі зберігся, довго шукав архітектора. Придворні йому не подобалися, хоча й відзначилися чудовими речами. І, користуючись тим, що царя в обличчя мало хто знав (засобів масової інформації тоді ж не було), – він переодягався у простий одяг і виходив у народ. І от одного разу на полюванні цар зустрів молодого хлопця, вони розговорилися. Георгій запитав: «Що ти збудував?». Хлопець і гадки не мав, що розмовляє із самим царем, думав – то простий селянський мисливець, і про все розповів. Храми, які збудував той хлопець, Георгію справді подобались. І сказав, що знає декого при дворі й допоможе йому влаштуватися придворним архітектором. Коли наступного дня хлопець прийшов у царський двір, лише тоді й зрозумів, з ким зустрівся на полюванні. Георгій запитав: «Чи можеш ти побудувати храм, який буде символом єдиної, цілої і незалежної Грузії?» От він збудував Светіцховелі (означає «животворчий стовп» – авт.). Тож цей храм можна вважати символом єдиної і незалежної Грузії. І таких символів може бути багато.

– Ти одразу при зустрічі сказав, що ваш народ виживав вірою...

– Віра – не може бути символ. Церква для грузин – не символ. Церква більше, ніж символ. Усі інші символи походять від Церкви.

– Що таке Церква для Грузії?

– Церква для Грузії – все. Це не тільки спосіб виживання. Хоча Грузія виживала своєю вірою. Ви вже знаєте історію про сто тисяч мучеників. Коли мусульмани завоювали Тбілісі, їхній правитель сів на зруйнованому куполі собору Сіоні, де йому облаштували трон, звідки добре було видно міст через річку Кура. Перед мостом наказав зібрати всіх жителів Тбілісі, яких на той час було сто тисяч, а на мості поклав храмову ікону і сказав: «Хто через неї переступить, той буде жити». Наважилися на таке лише кілька багатіїв, а решта прийняли мученицьку смерть. І річка потекла червоною кров’ю. Також ви бачили Давидо-Гареджийську лавру, в яких умовах подвизалися монахи. Таких реальних історій – це не легенди! – дуже багато. Церква для Грузії, віра для грузин – це й спосіб виживання. Нас завжди, у всі часи оточували мусульманські вороги. Єдиний ворог християнський, який прийшов сюди, – це була Росія. Наприкінці XVІІІ століття. До цього в Грузії майже 30-вікова історія. Як тільки з’являється мусульманство, ми завжди оточені мусульманами. Вони – наш постійний ворог. Грузія виживала православною вірою – це дійсно так. Виживала тому, що вірила в Бога, Святу Трійцю, вірила у святу Богородицю. І це – земля Богородиці. Грузини це увібрали з молоком матері. Вони в це вірили раніше і вірять тепер. Тому віра – не символ, це щось більше.

– Це смисл життя...

– Може, це і смисл життя. Є речі, які звичайним людям незрозумілі. Це щось вище, до цього треба дійти, щоб зрозуміти. А грузини знають, що це правильно й за віру готові помирати. Грузин без Православ’я не уявляє свого життя.

– Тобто неправославний грузин – це не грузин?

– Такі теж є: неправославні грузини. Лишилось мало таких грузин. В Аджарії (автономна республіка – авт.) живуть грузини-мусульмани. Але багато з них самі навертаються у Православ’я і вже хрестять своїх дітей.

– Як вдалося вашій країні зберегти стільки давніх святинь? Чому комуністи їх не знищили? Україна втратила дуже багато.

– З грузинами не відбувалося багато речей, які відбувалися у всьому Радянському Союзі. Це без образ. Грузини завжди захищали себе. Я не кажу, що ми завжди такі горді. Нас завойовували, бувало, що нашою країною хтось володів. Але ми завжди знали, завжди вірили, що своє повернемо. І зберегти старовину великою мірою вдалось, тому що люди вірили і працювали. Хоча ми більшість таки втратили. Пограбували нашу Церкву, 60 % грузинських церковних коштовностей.


Святинями Грузії

Багато храмів збудовано тут в ІV–VІІІ століттях і вони дивом уціліли до нашого часу. Подекуди збереглася тогочасна цегляна кладка і стерті розписи. Грузини – нація, яка глибоко вірить, тому збереження храмів було принциповою позицією для більшості навіть тих, хто був у партії. Не всі грузинські комуністи цуралися своєї віри, тому показували церкви своїм дітям. А найвидатніших діячів навіть ховали у святих місцях. До одного з таких храмів відбулася наша перша проща – гора Святого Давида й однойменний монастир.

Від центру Тбілісі – проспекту Шота Руставелі – пішки вирушаємо до славнозвісного комплексу. Крок за кроком піднімаємося вгору – і Тбілісі наче на долоні. Невеличкі будинки на пагорбах, а серед них виблискує куполами патріарший собор Святої Трійці.

Що ближче до монастиря, то більше вражає архітектурне вирішення і чистота на території. Тут спокій, тут після важкого підйому хочеться сісти і відволіктись від суєтних думок, подихати чистим повітрям, помилуватися творінням давніх майстрів.

Святий Давид – один із 13 сирійських отців, які оселилися в Грузії в VІ столітті. Над центром старого Тбілісі здіймається гора, на якій височіє церква на честь цього подвижника. Поблизу – національний пантеон Мтацмінда. Тут поховані Ілля Чавчавадзе, возведений до лику святих, і президент Звіад Гамсахурдія.

– У VІ столітті сирійський отець Давид заснував цю маленьку церкву. Сам храм збудовано в ХІV столітті, але там, з іншого боку, є маленька церковця, де оселився Давид Сирійський, – розповідає Іраклі Дзерія. – Першу печеру він вирив сам. Але довго тут не жив, пішов у грузинську напівпустелю, де тепер печерний Давидо-Гареджийський чернечий комплекс.

Слово «гареджа» в перекладі з грузинської означає «відлюдник» і закріпилося за Давидом Сирійським через його спосіб життя. Ця напівпустеля позбавлена води, а отже буйної рослинності. Тому святий Давид дуже довго молився, аби Господь послав йому воду. Після цього молитовного подвигу з’явилося єдине в цьому місці джерело, яке отримало назву «Сльози Давида».

Розквіту Давидо-Гареджийська лавра набула в ХVІ–ХVІІ століттях, коли тут стала формуватися місцева літературна школа. Монастир набуває остаточного вигляду, зводяться храми. Але під час нападу шаха Абаза І чернече життя знову припинилося. Його воїни на Пасху розстріляли 6000 людей, яких зарахували до сонму святих.

У нижній церкві Преображення зберігаються мощі святого Давида – одного з перших християнських просвітителів Грузії. До його могили волинська прочанка Марія Федорчук привезла в дарунок вишитий рушник як подяку Богові, що потрапила на цю святу землю.

Поміж засніжених вершин Кавказу в Алазанській долині, заквітчаній барвистими квітами, серед шовкових трав височіє кафедральний собор Алаверді («Богом даний»). Його заснував інший із 13-ти сирійських отців – преподобний Йосиф. Цей святий тут і був похований. У Кахетії (область Грузії) у VІІІ–Х століттях собор Алаверді був найголовнішим і невдовзі тут розмістилася єпископська кафедра. Монастир був то чоловічим, то жіночим. У ХVІІ–ХVІІІ століттях тут подвизалися черницями члени царської родини. На стінах храму ще можна помітити фрески Х–ХІ століть, які в ХІХ-му намагалися знищити росіяни («дабы привести к единообразию»). А на подвір’ї лежать великі чани, де зберігали вино для Причастя. Загарбники поналивали туди солярки, якою, кажуть, і досі тхне.

Монастирі в селах Старий Шуамта і Новий Шуамта. Свою назву отримали від місцевості поміж вершин. Тобто Шуамта означає «серед гір». У Старому Шуамта поєднуються церкви V–VІІІ століть.

Новий Шуамта прославився іконою Хахульської Божої Матері. Заснування обителі пов’язують із молодою парою – царем Леваном і царицею Тінатін, які на цьому місці зупинилися на нічліг. Свита із Гурії несла ікону Богородиці, з якою подружжя не розлучалося. Образ поставили під кизилом. Наступного дня, збираючись у дорогу, його не могли зрушити з місця доти, доки цариця не пообіцяла збудувати тут церкву і заснувати монастир.

Волиняни змогли побувати високо в горах у найдавніших печерних монастирях, які діють і тепер. Село Вардзія. Тишу гір порушує річка Кура, що шумить поміж високих скель. Тут немає цивілізації, сюди не їздить транспорт, тут майже не бувають сторонні люди. Незатоптані простою бездумною зацікавленістю стежки бережуть намоленість цих місць і вражають подвигом ченців, які обрали кам’яні печери для духовного подвигу. Як розповів нам ще один гід, кандидат історичних наук Тамаз Шавталадзе, церкву в ім’я Божої Матері збудувала цариця Тамара. Бувала тут постійно, коли посилала війська оборонятися проти турків. Вона сюди приходила, молилася і тримала піст, поки не закінчувалася війна. Це місце вважалося літньою резиденцією грузинських царів. У місцевому храмі є фреска цариці Тамари, її батька і сина.

Мощі святої Ніно – просвітительки Грузії – покояться в селі Бодбі. Нині тут – жіночий монастир, заснований одразу після її смерті в ІV столітті. Коли дівчині було 14 років, їй явилася Пресвята Богородиця і возвістила про високе призначення проповідувати в землі, яку взяла під свою опіку, – у Грузії. Благословивши на апостольський подвиг, вручила їй хрест із виноградної лози, яку Ніно переплела своїм волоссям. Саме тому грузинський хрест дещо відрізняється від звичайного.

– Коли цар Грузії Міріан ІІІ і цариця дізналися про смерть Ніно, хотіли перевезти мощі у Мцхету й поховати поруч із хітоном Христа в Светіцховелі, – розповідає пан Тамаз. – Але вони маленьку й тендітну жіночку не змогли підняти і здогадалися, що це воля Божа, щоби поховати її тут. Цар Іверії (частина Грузії – авт.) Міріан побудував маленьку церковцю на її могилі. А вже в V столітті великий цар Грузії Вахтанг Ґурґасалі звів тут храм. Церква, яку ми бачимо сьогодні, споруджена у VІІІ–ІХ століттях.

Хрест святої Ніно зберігається у Тбілісі в церкві Сіоні. Тут же – мощі апостола Фоми. Рушники до своєї покровительки привезла з містечка Устилуг Ніна Гук. Каже, давно мріяла приїхати, попросити в неї допомоги у вирішенні всіх справ, поклонитися їй, подякувати за подвиг, який вона сотворила, утвердивши Православ’я в цій країні.

Найвизначнішим для християнської Грузії є церква Светіцховелі в містечку Мцхета, де зберігається хітон Ісуса Христа. Історію походження хітона розповів один із паламарів храму Пато Урушадзе. Після розп’яття одяг Христовий дістався юдею із Мцхети Еліозу. Коли він повернувся, зустрів сестру Сидонію, яка оплакувала матір. Вона притулила хітон до грудей – і відразу померла. Кам’яний собор над Сидонією, загорнутою в плащ Ісуса, вперше зведено у VІІІ столітті.

Ну а туристичною родзинкою поїздки стала екскурсія на джерело Боржомі. З нього б’є тепла вода, яка віддає сірководнем. Численні дослідження свідчать, що мінеральний склад Боржомі не змінювався з 1830 року.

...Проща фізично втомлює, втомлює дуже сильно. Але цю втому компенсує одухотворення, яке черпаєш від святих місць. На душі стає дуже легко, а спогади не відпускають, тому знову тягне у місця, здається, вже відомі, але багаті благодаттю.

Волин. єпарх. відом.– 2010.– № 6 (67)

Багато так званих цілителів – не від Бога. Треба остерігатися їх!
Не проси допомоги у демонів. Багато так званих цілителів – не від Бога. Треба остерігатися їх! Ілюстрація Ольги Журби

Протоієрей Михайло БУЧАК,
капелан Волинського національного університету імені Лесі Українки, настоятель парафії Покрови Пресвятої Богородиці в с. Маяки (Княгинінок) Луцького районного деканату

Скільки разів кожен із нас опиняється на роздоріжжі і змушений вибирати шлях вирішення своїх проблем. Церква Христова пропонує нам непростий, але надійний шлях: просити допомоги у Творця. «Просіть – і буде вам дано, шукайте – і відчинять вам», – читаємо в Євангелії від Матфея. Безумовно, це потребує певних духовних і фізичних зусиль, терпіння. Це дорога, яка проходить через храм, Сповідь, Причастя, молитву, піст, інші важливі для кожного християнина моменти, і приводить нас до Всевишнього, Який є Джерелом щастя і спасіння.

Є й інша дорога – «широка», котру, як читаємо в книзі Буття, запропонував диявол Єві у раю: «Будете, як боги, що знають добро і зло». Це спокуса володіння «таємними знаннями», шлях магії й чаклунства. На жаль, цей на перший погляд «простий» і «надійний» шлях вибирає сьогодні багато людей. У Євангелії від Матфея Спаситель дає вичерпні пояснення, куди приводить кожна з цих доріг. «Входьте вузькими воротами, бо просторі ворота і широка дорога ведуть до погибелі, і багато хто йде ними. А вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх». Прислухаймось до слів Бога, які линуть до нас зі сторінок Біблії: «І якщо яка душа звернеться до тих, хто викликає мертвих, і до чаклунів, щоб блудно ходити услід їм, то Я зверну лице Моє на ту душу і знищу її з народу її» (Левит – Третя книга Мойсея). На підтвердження цього послухайте приклад з моєї священичої практики.

П’ятниця. У двері постукав знайомий чоловік із сином. «Отче, нам терміново потрібно відслужити молебень! – перевівши подих, сказав він. – Бо сьогодні їдемо на Закарпаття до цілителя». І розповів дивну історію.

Минулого тижня за порадою знайомих він вирішив повезти хворого сина до знахаря. Не вдаючись у деталі цієї поїздки, оповім лише про те, що мене зацікавило. Знахар сказав їм, що потрібно приїхати ще раз, але перед тим відслужити молебень і привезти освяченої води. На перший погляд, усе гаразд. Коли вони вже їхали додому, мій знайомий згадав про мене і вирішив, що відслужити молебень треба у нашому храмі. Дивно, але як тільки подумав про це – машина стала некерованою і вони пережили жахливу аварію. Автомобіль був розбитий ущент, а вони – залишились неушкодженими. Саме цим пояснював мій знайомий те, що вони приїхали до мене в день, коли вже потрібно було знову їхати до знахаря, адже ця аварія спричинила багато проблем.

Я розумів, що переконувати чоловіка не їхати – марно, адже він був упевнений у «чудесних» здібностях шептуна. Коли ми прийшли у храм, з’ясувалось, що ні в мого знайомого, ні в його сина і водія немає натільних хрестиків, тому перш за все я надів на них хрестики. Потім ми приклались до Почаївської ікони Божої Матері і проспівали молитву «Під Твою милість». Мої знайомі поспішали. Доручивши їх опіці Богородиці, я дав їм часточку артоса (хліб, що освячується на Пасху) і свяченої йорданської води й попросив, щоб син мого знайомого після приїзду до знахаря спожив артос і запив йорданською водою, а також щоб вони дорогою читали молитви. Благословивши їх на дорогу, я пішов додому.

Через декілька днів знайомий зателефонував і попросив зустрітись. І ось що розповів. Коли приїхали до ворожбита, то той навідріз відмовлявся прийняти їх. І лише зважаючи на наполегливі прохання, погодився, але тільки після заходу сонця і лише його самого, а сина, котрий спожив артос із йорданською водою, не захотів навіть бачити. Знайомому ж цей «цілитель» сказав, що він не може допомогти його синові, бо чув «голос», який сказав йому, що ця сім’я, мовляв, проклята і він накликав на себе велику біду. «Голос» повідомив «цілителю», що, допомагаючи моєму знайомому, він накличе на себе гнів «бога».

Хочеться запитати, що це за «бог», котрий боїться пасхального хліба і йорданської води. Подумаймо, чи не один і той самий «голос» спокусив Єву в раю і «допомагає» сучасним «цілителям». «...Не всякому духу вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони, – пише апостол Йоан Богослов у Першому соборному посланні, – тому що багато лжепророків появились у світі». Дорога до здоров’я для душі й тіла лежить не через дім «цілителя», а через храм Божий. Дорога непроста, але вірна.
http://www.pravoslavja.lutsk.ua/

5–6 червня на майдані луцького кафедрального собору Святої Трійці було експоновано фотовиставку «Діти як діти», приурочену до Міжнародного дня захисту дітей. Так єпархіальний відділ організації благодійності та соціального служіння (завідувач Валерія Лесюк), Благодійний фонд «Стоп-рак» за підтримки Офісу Держсекретаря США з глобальних жіночих питань через Фонд Арсенія Яценюка «Відкрий Україну» привертали увагу громадськості, зокрема вірян, до потреби виховувати у своїх дітях почуття людяності, гуманізму та взаємопідтримки.

Соціальна інформаційна кампанія «Діти як діти» – це громадська ініціатива небайдужих молодих лідерів, які об’єдналися заради «розширення простору людяності та дружелюбності», щоб донести усім: діти з вадами слуху і зору, синдромом Дауна, розладами спектру аутизму, ВІЛ-позитивні, з онкологічними захворюваннями та порушенням фізичного і розумового розвитку – перш за все діти, які просто потребують особливої уваги.

Фотовиставка проходила в більшості обласних центрів України під девізом «Якщо ви нас не бачите, це не означає, що нас немає» та мала на меті закликати усіх допомогти інтеграції особливих дітей у соціальне середовище і привернути увагу до їх здібностей та можливостей.

Хто вони, безхатченки? Це ті, котрі волею долі опинилися на вулиці. Ті, котрі зламалися, не впоравшись самотужки з економічними негараздами. Ті, які щойно вийшли з буцегарні. Ті, від кого несамовито тхне бруднючим одягом та алкогольним перегаром. Перелічувати можна до безкінечності, бо причин такого життя теж немало. Очевидно одне: кожен, хто побачив таку людину, мріє якнайшвидше пройти повз неї. Інколи, буває, кине якусь копійчину. Чомусь усім легше засудити, обмовити, образити. Мовляв, скільки не дай, всерівно проп’є. Не виняток, що проп’є. Однак, чи хтось запитає, чому бідолашний так живе, що змусило його опуститися на саме дно?
Ми не можемо просто заплющити очі й зробити вигляд, що їх не існує. Адже щомиті зіштовхуємося з ними пліч-о-пліч у натовпі. Вони є всюди: у транспорті, на вулиці, у парку. Часто їх можна зустріти біля храмів, магазинів. Вони просять милостиню. Таких людей умовно поділяють на дві групи: ті, хто опинився на вулиці через певні життєві обставини (сімейні проблеми, крадіжка документів, обман при купівлі/продажі житла та ін.), а також ті, кого називають професійними жебраками. Таких є кожен четвертий. Виокремити їх трохи легше: вони зухваліші та настирніші.
Тих, хто подає милостиню теж поділяють на дві категорії. Перша – це люди, які кидають гроші, живучи за правилом: «Тому, хто просить у тебе, дай…» (Мф. 5:42). Друга – ті, котрі не дають нічого, вважаючи, що не можна заохочувати цю «мафію». Вони впевнені в тому, що подаючи милостиню, стануть співучасниками гріха, як-от п’янства, неробства, брехні тощо. Такі люди готові виконати заповідь Христову допомогти нужденному, однак лише тому, хто насправді потребує допомоги.
Що ж тоді робити? Як ми можемо допомогти безпритульним? Відповідь є: навчитися любити того «бомжа». Звісно, важко от так відразу взяти й полюбити неголеного, хворого, брудного. Проте проявити співчуття до того, кого Господь привів саме до вас, все ж таки можливо.
Наприклад, ви йдете на роботу, а до вас причепився напівтверезий чоловік й просить гроші. Вам треба не полінуватися, зупинитися й запитати, навіщо йому гроші. Зазвичай вони просять на їжу. Перше, що ви можете зробити в цю мить – нагодувати жебрака, влаштувати йому невеличке свято. Навіть, якщо безхатченко й обманув вас, він дякуватиме вам й не забуде цього. А ви – ненав’язливо спробуйте сказати йому, щоб він дякував не вам, а Господеві. Така милостиня буде і тілесною, і духовною. Іншим разом, коли знову побачите його, підійдіть, запитайте, як справи. Намагайтеся полюбити його, заради Христа. Бо навіть така людина, – найзлиденніша, найогидніша, є все-таки найвеличнішим образом Божим. Якщо у вашому серці з’явиться хоч трішки любові до цієї людини, наступного разу ви вже не зможете непомітно пройти повз, а навпаки, вийшовши трохи раніше з дому, принесете йому щось попоїсти. Так щодня можна жити заради Христа, піклуючись хоча б про одного безпритульного. Не відкупляйтеся грошима, не обмежуйтесь одноразовою допомогою. Не можна любити лиш деякий час, а тоді забути.
Найголовніше, чого не варто робити – давати гроші. Людина, яка живе на вулиці, знаходиться у вкрай важкому становищі. Вона вже хвора душевно й правильно розпорядитися грошима не в змозі. Ліпше принесіть поїсти, можливо є потреба у взутті (а цього, до речі, їм найбільше бракує), а може потрібно щось із одягу. Краще запитати у кожного конкретно. Вони скажуть, чого потребують. Не варто читати мораль, особливо засуджувати. Побутує думка, що безпритульні несуть загрозу для оточуючих. Однак, за статистикою, 61 % безхатченків зазнали фізичного насильства як зі сторони простих громадян, так і посадових осіб. Так само, переважна більшість жебраків прагне знайти хоч якусь роботу, щоб вирватися із вуличних нетрів. Перешкодою у цьому зазвичай є відсутність документів та реєстрації.
За моїми спостереженнями, частина з тих прохачів, котрі стоять біля Свято-Троїцького собору, уже вітаються не «Подайте» й не «Добрий день», а «Слава Богу!». На мою думку, це вказує на те, що ми повинні покладати надію лише на Бога й молитися за цих нужденних людей. Господь напевне знає, як покерувати ними. Можливо, втративши матеріальне, вони збагатяться духовно.
Допомагаючи такій категорії людей, не сподівайтеся, що вони відразу зміняться. Не чекайте від них і вдячності. Не засмучуйтесь, коли побачите того, кому допомагаєте у нетверезому вигляді. У Святому Письмі написано: «Стережіться, щоб ви не зневажили жодного з цих малих: …бо Син Людський прийшов знайти і спасти загибле.» (Мф. 18:10)
Тож чи можна полюбити безпритульного? Авжеж. А як саме? НЕ БУТИ БАЙДУЖИМ!

Паломницький центр єпархії «Осанна» завдяки Володимирському благодійному фонду Матері Божої неустанної помочі (голова правління – протоієрей Микола Гінайло) отримав великий автобус для прощ. Транспортний засіб надано як допомогу від однієї з німецьких благодійних організацій. Також один автобус передано Волинському обласному ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, два – територіальній громаді Володимира.

11 лютого у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки (ВНУ) відбувся Третій віденський бал, мета якого – збір коштів на побудову університетського храму Святої Софії – Премудрості Божої. Захід благословив архієпископ Луцький і Волинський Михаїл, зазначивши: «Я радію з того, що благородство душі ми виражаємо у благодійних справах. Це ознака нашого духовного зросту». Архієрей побажав учасникам балу «плідного на добрі справи року, здоров’я та щасливого майбутнього». Із владикою були також капелани ВНУ протоієреї Михайло Бучак і Віктор Михалевич (настоятель майбутньої церкви).

Цього вечора, як зазначено на сайті було зібрано 22 тисячі гривень.

18.01.2011 в бібліотеці Волинського національного університету ім. Лесі Українки відбувся благодійний концерт «З Різдвом Христовим, Україно!». Його мета – збір коштів на спорудження каплиці Святої Софії – Премудрості Божої на території вузу. В заході взяли участь університетські творчі колективи й окремі виконавці.

Перед присутніми виступив капелан цього вишу протоієрей Віктор Михалевич. Він подякував благодійникам і, зокрема, сказав: «Починати новий рік належить із добродійності. Так ми не руйнуватимемо, а будуватимемо. Тож спаси, Боже, всіх тих, хто сьогодні на крок ближче став до Царства Небесного, склавши пожертву на Господній дім. Нехай весь рік, браття й сестри, горить у ваших душах вогонь доброти й милосердя».

14-16 травня

На запрошення відділу організації благодійності та соціального служіння єпархії (завідувачка Валерія Лесюк) до Луцька завітали добровольці організації «SOS Smile» із Данії. У перекладі назва їхнього міжнародного благодійного проекту називається «Рятівна усмішка». Вони – не звичайні волонтери. Їх називають ще «докторами-клоунами». Однак це не циркові клоуни, які зосереджують увагу лиш на собі. Для цих понад усе – посмішка хворої дитини. За словами керівника делегації Беріт Остін, їхнє головне завдання – знайти підхід до кожної дитини й зосередити увагу на маленькому страждальцеві, для якого позитивні емоції мають стати важливою складовою одужання.
Кілька днів для наших волонтерів данці проводили тренінги на такі теми: «Чим лікарняні клоуни відрізняються від циркових?», «Різні види контакту з хворими дітьми», «Психологічні аспекти роботи в дитячій лікарні» та ін.
16 травня добровольці з Данії спільно із волонтерами єпархіального відділу благодійності відвідали онкогематологічний центр дитячої обласної клінічної лікарні та Волинський центр реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи і дітей-інвалідів у с. Дачне Ківерцівського району. Також Валерія Лесюк передала закладові в Дачному літературу, зібрану в рамках акції «Подаруй дитині книгу в лікарню».
Тепло й щиро приймали клоунів у цих лічницях. Усміхалися хворі дітки, раділи їхні батьки. Адже найважливішим для них були усміхнені уста їхніх кровинок. У ту мить не було помітно дитячих мук. Лише радість іскрилися в очах дітвори. «Значить, ми їм потрібні – команда молодих, завзятих, тих, яким болить чужа біда й душа потребує дарувати радість у лікарняних стінах», – зазначила В. Лесюк.

1

28–29 квітня завідувач відділу організації благодійності та соціального служіння єпархії Валерія Лесюк взяла участь у міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні питання дитячої онкології», що проходила в Києві. Для обміну науковим і практичним досвідом зібралися провідні фахівці та представники громадських і волонтерських організацій з України, Білорусі, Росії, Італії, Австрії. Загалом конференція об’єднала 130 учасників, з яких 50 були представниками громадськості.
Валерія Лесюк, як єдиний представник релігійних організацій, була учасницею секції «Громадські та волонтерські організації», де, зокрема, розглядали питання інформаційно-просвітницької роботи щодо раннього виявлення онкозахворювань у дітей, стратегії забезпечення зв’язку з благодійниками, відповідальності та збору коштів, проведення успішних доброчинних акцій.
За результатами конференції укладено резолюцію, у якій перераховано ряд конструктивних рішень щодо покращення в галузі дитячої онкології. Учасники дійшли до висновку, що боротися проти дитячих онкозахворювань потрібно спільними зусиллями.
Як зазначено на сайті www.zaporuka.com.ua учасників конференції привітав Жан Батіст Паріджі, професор, віце-президент CICOPS, координатор Центру міжнародної співпраці фундації клініки «S. Matteo». Він наголосив на важливості співпраці між медиками, урядом та громадськістю: «Дитина повинна бути в центрі уваги, а ми усі маємо створити захисне коло навколо неї!»
Про роль комплексної реабілітації в дитячій онкології розповів Григорій Янкелевич Цейтлін, д-р мед. наук, завідувач відділення реабілітації у Федеральному науково-клінічному центрі дитячої гематології, онкології та імунології (Москва, Росія). Він наголосив, що таку реабілітацію необхідно розпочинати одразу після виникнення підозри на рак для запобігання розвитку в подальшому складних психосоматичних розладів у дітей і продовжувати її і в постгоспітальний період.
Досвідом створення служби паліативної та хоспісної допомоги поділилася Анна Горчакова, директор Білоруського дитячого хоспісу. Учасниками секції у Резолюцію Конференції внесене звернення до МОЗ України з пропозицією розробити та затвердити положення про відділення паліативної та хоспісної допомоги дітям.
Про необхідність інформаційно-просвітницької роботи серед батьків та педіатрів направленої на раннє діагностування пухлин у дітей говорила Яна Савчук, координатор проектів Всеукраїнського благодійного фонду «Запорука»: «Відсутність онконастороги у лікарів первинної ланки та батьків часто є причиною пізнього діагностування пухлини, а результат лікування онкологічних захворювань багато в чому залежить саме від цього».
Учасники секції громадських та волонтерських організацій прослухали лекцію Олександра Віннікова, голови правління Мережі розвитку європейського права про зміни в оподаткуванні благодійної діяльності.
Також були широко представлені успішні проекти багатьох благодійних фондів, учасники секції мали можливість обмінятися досвідом та обговорити спірні питання.
З матеріалами Секції громадських та волонтерських організацій можна ознайомитися на сайті www.zaporuka.com.ua в розділі «Про Фонд – Публікації».

20 квітня на запрошення голови обласного осередку Всеукраїнської молодіжної громадської організації інвалідів із вадами зору «Генерація успішної дії» Віталія Ткачука співробітниця інформаційної служби єпархії Валерія Лесюк взяла участь у прес-конференції, що проходила в актовому залі спеціалізованого Крупівського навчально-реабілітаційного центру для дітей з вадами зору.
Захід був приурочений підбиттю підсумків благодійного марафону «Незрячій дитині – тактильну книгу». Як повідомив Віталій Ткачук, було зібрано сорок вісім тисяч гривень. На цю суму придбано брайлівський дисплей, два ноутбуки та п’ятсот кілограмів дорогого брайлівського паперу. Також він висловив слова щирої подяки усім благодійникам, зокрема й нашій Церкві, яка активно долучилася до збору коштів. За словами директора навчального закладу Олега Дацюка, такі акції потрібні, насамперед, для того, щоб і незрячі діти мали рівний доступ до освіти, як і інші здорові діти. Хоча, як зазначив В. Ткачук, такий дисплей з ноутбуком повинна мати кожна дитина з вадою зору, щоб досягнути певного освітнього зросту.
Попри усі життєві негаразди вихованці цієї школи не втрачають надії й залишаються неабиякими оптимістами, бажаючи суспільству бути трішки співчутливішими до оточуючих. А благі справи до снаги кожному, навіть дітям. На прес-конференції нам повідали про один милосердний випадок. Син одного із священиків, почувши про збір коштів для незрячих діток, усі гроші, які нащедрував, віддав на цю акцію, не залишивши собі ані копійки.
03.05.

21 березня – 15 квітня відділ організації благодійності та соціального служіння єпархії проводив доброчинну акцію «Подаруй дитині книгу в лікарню!»

Мета акції – створити бібліотечки при онкогематологічному центрі дитячої обласної клінічної лікарні, Волинському центрі реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи і дітей-інвалідів у с. Жабка Ківерцівського району та інших медичних закладах.

Партнерами акції виступили книгарні «Дім книги», «Знання», «Ключі», «Книжкові барви», «Лелія», «Освіта», «Руніка».


06.05.2011 підбили підсумки акції. Загалом пожертвувано 228 книжок. Це художня, навчально-пізнавальна (зокрема духовна) та науково-популярна література. Крім цього, подаровано три набори пазлів.
Управління єпархії дякує всім, хто долучився до цієї доброчинної справи. Хай Господь віддячить благодійникам сторицею

7 січня, в день Різдва Христового, відділ допомоги з благодійності та соціального служіння єпархії (завідувачка Валерія Лесюк) влаштував різдвяний благодійний обід для нужденних та самотніх людей.
Багато було хвилювань, чи прийдуть люди взагалі, адже статистики як такої не існує, а даний захід проводився вперше, однак переймалися дарма. Завітали до нас до столу близько тридцяти осіб. Люд був різний: і безпритульні, і колишні в’язні, і просто самотні. Останні, за обідом, згуртувавшись разом, розповідали один одному про своє життя. «Більша половина моєї пенсії йде на ліки, інша частина – на оплату за комунальні послуги, а жити за що?» – бідкалася пані Антоніна. Тому й харчується ззовні ще приваблива, проте хвора жінка щодня у Територіальному центрі соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних на вул. Пугачова. До цього змушує життя.
Меню складалося з декількох страв: борщ із м’ясом, картопляне пюре із запеченими курячими стегенцями з сиром, кутя, компот із сухофруктів.
Найбільше у цей день вразило те, що жоден із безпритульних, яким дорікають схильністю до алкоголю, навіть не попросив бодай однієї чарчини. Усі прохали одного: покласти їм із собою їжі.
Працівники відділу та волонтери намагалися створити усім гостям приємний святковий настрій. Кожному, хто прощався із нами, вручали пакет із їжею, солодощами та фруктами (бананами та апельсинами). Не забули й про тих, хто цього дня не мав святкового обіду. П’ятьом сім’ям було розвезено вечерю по домівках. Наступного дня солодкі подарунки отримали діти-сироти, діти із малозабезпечених родин.
Особливу подяку за фінансову підтримку виголошуємо Благодійному фонду Олега Чернецького та іншим жертводавцям.
Різдвяний обід — це також момент істини для нас, молодих людей. Саме ми повинні зробити усе, щоб поволі почали зникати бар’єри, які розділяють наше суспільство на здорових і хворих, бідних і багатих, домашніх і безпритульних, старих і молодих. Давати приємніше, ніж отримувати.
Шкода лиш, що за клопотами, забули відзнімкувати цю подію. Більше непокоїлися, чи все вдасться, чи усім сподобається.

18 грудня ми разом із волонтерами Волинського інституту економіки та менеджменту провели благодійну акцію до дня святого Миколая в онкогематологічному центрі обласної клінічної дитячої лікарні.

У цьому закладі лікують дітей із захворюваннями крові та кровотворних органів, а також із онкологічними хворобами. Як зазначив завідувач центру Сергій Миронюк, «найгострішою на сьогодні проблемою для хворих є проблема донорства. Адже родичі цих діток не можуть здавати кров, бо, можливо, надалі буде потрібна трансплантація. Батьки змушені самі шукати донорів». Тому будь-яка увага чи матеріальна підтримка зможуть значно полегшити їхнє перебування в лікарні, підкреслив лікар.

Студенти привітали сімнадцятьох діток театралізованим дійством, у якому були янголи, і Св. Миколай. Вони співали пісень про чудотворця та бажалиусім здоров’я, добра, любові. По завершенні виступу дітям вручили подарунки: солодощі та книжки.

За словами капелана цієї лікарні священика Юрія Крохмаля-Брилевського, такі благодійні заходи потрібні насамперед тому, щоб «ці дітки відчували, що про них пам’ятають і турбуються. Щоб вони розуміли, що не відрізняються від інших, бо ж на їхньому місці може бути кожен. Треба ставитися однаково як до цих дітей, так і до тих, хто за межами цих стін, адже Господь любить і турбується про всіх».

Благотворительность Волынская епархия УПЦ КП