Все фото и комментарии (без перевода) Романа Михайлюка  - https://www.facebook.com/panaramka

 

Весь вчерашний день, сегодня- через узкие проходы в баррикадах текут людские реки... Который день весь Киев в слезах, горожане провожают павших защитников своей свободы... Подножие стеллы, площадь Независимости, все баррикады покрыты живым ковром цветов... а люди несут и несут новые розы, гвоздики, тюльпаны.
 

На улице Институтской, где снайперы растреляли десятки безоружных людей- стоят их портреты, там, где настигла смерть... убийцы как забавлялись, добивая раненых- в некоторых телах до пяти пуль... Вечером горят свечи...

Те ж саме- ляскіт снайперок, колокола Михайлівського, команди захриплими голосами- "дорогу! дайте дорогу!", всі, хто може- збирає все, що може знадобитися оборонцям, і тягне на передову... В уцілілих наметах сплять ті, хто вижив в снайперській засідці на Інститутській...

ВІКТОР ЦОЙ

... И как хлопало крыльями
Чёрное племя ворон,
Как смеялось небо,
А потом прикусило язык.
И дрожала рука
У того, кто остался жив,
И внезапно в вечность
Вдруг превратился миг.

И горел
Погребальным костром закат,
И волками смотрели
Звёзды из облаков.
Как, раскинув руки,
Лежали ушедшие в ночь,
И как спали вповалку
Живые, не видя снов...

 

Вже пару годин площа в руках повсталих, народ Киева- бійці, просто городяни, жінки, дівчата, підлітки- кинулися на допомогу оборонцям, будувати лінії баррикад замість знесених. Збирали каміння, спершу носили його в мішках, але вони швидко рвалися... тоді зробили живі ланцюжки і тонни будматеріалу пішли на Інституцьку, де між тим ляскотіли постріли снайперів і хлопці палили шини, щою захиститися димовою завісою від прицільного вогню.

Чоловік зліва оглядав "Україну"- в пошуках убивць... жіночка збирає порожні пляшки і несе на "бензозаправку"... народ тягне весь металобрухт нагору- в ті години очікувалося, що беркутня перегрупується і піде в атаку зі зброєю... поривчастий вітер, низькі страшні хмари, шалені пробіжки санітарів з пораненими... то були дуже тривожні години...

 

Майдан.23 февраля.

Я – мальчик.
Я сплю, свернувшись в гробу калачиком.
Мне снится футбол. В моей голове – Калашников.
Не вовремя мне, братишки, пришлось расслабиться!
Жаль девочка-врач в халатике не спасла меня…

Я – девочка-врач.
Я в шею смертельно ранена.
В моём городке по небу летят журавлики
И глушат Wi-Fi, чтоб мама моя не видела,
Как я со своим любимым прощаюсь в Твиттере…

Я – мама.
О фартук вытерев руки мыльные,
Звоню на войну я сыночке по мобильному.
Дитя не берёт! Приедет, − огрею веником!
«Его отпевают», − слышу ответ священника…

Я – батюшка.
Я собор свой открыл под госпиталь
И сам в нём служу медбратом, помилуй Господи!
Слова для души, что чреву – пуд каши гречневой:
За это крестил поэта я, пусть и грешен он...

Я – просто поэт.
Я тоже стою под пулями.
Кишка, хоть тонка, как лирика Ахмадулиной,
Но всё ж не настолько, чтобы бояться красного:
Нужнее стихов сегодня – мешки с лекарствами…

Я – старый аптекарь.
Мне бы – давно на пенсию:
Сидеть и блаженно пялиться в ящик с песнями.
Но кончились бинт, и вата, и маски вроде бы:
Начальник, пришли термальной воды для Родины!

Я – Родина.
Я ребёнок − и сплю калачиком.
Назначенный государством, ко мне палач идёт,
Из недр моих вырыв мрамор себе на логово:
Налоговой сдал налог он, но Богу – Богово.

Я – Бог.
И я тоже − Папа. Сынок Мой Ласковый
У дауна в классе детский отнял Калашников.
Сказал, мол: «Ни-ни!» − и прыгнул без парашютика…

Спи, золотко.
Спи, Мой Мальчик.

Я Воскрешу Тебя.

Евгения Бильченко, 21 февраля 2014 г. Киев

 

Через пару хвилин зустрів групу наших з автоматами - вистежували снайперів. Чемно так запросили підійти і пред"явити посвідчення) верхні поверхи виглядають ще гірше- повний армагеддон... штабні комп"ютери, запаси медикаментів, протигази- все сплавлено в одну купу... Загиблих оборонців наші уже винесли...

.. на верхніх поверхах згорілі гіпсокартонні перегородки, джунглі перепалених дротів, задимлення... одне радувало- після полум"я не лишилося вибухових сюрпризів, янучари цілком могли наставити розтяжок...

 

Часть панорамы, нет времени сейчас клеить. Вид с ёлки. 21 февраля

 

Перша половина вчорашнього дня. Ще Сонце не вийшло із-за хмар в усіх смислах, народ паше "на стройці" як заведені, фотографи знімають бейджики і тягають каміння з усіма... Кругова панорама. Зліва- Інституцька вгору, там бабахає снайпер... понесли тільки що одного.......................  21 февраля

 

Наш народ... Боже, поможи нам.

 

Мордор Зека.

 

Зараз почнеться. Янучари сконцентрувалися і зараз підуть вперед... Міліція з народом... їхні щити ледь видно в диму правіше зеленої "мафинки", біля червоної вивіски "Правекс-Банку". Зліва наші. Один із самооборони прикриває щитом відеоператора, тільки що прикривав один мене... щит хлопець мав, а обличчя незахищене, а гума поміж тим летіла часом, як рясний дощ.

 

Отак все починалося- то приблизно за 20 хвилин до контратаки силовиків. Вони пішли лавою і сили були не рівні, крім того- велика кількість відступаючих цивільних унеможливила б любу спробу організувати оборону. Стрілянини було аж задофіга, гумові кульки ( десь 5 мм) постійно лупили по одязі- то небезпечно тільки для очей, якщо відстань більше 50 метрів. Каміння літало з обох сторін, гранати летіли просто в натовп відступаючих і рвалися під ногами, хоча було добре видно- більша частина людей були явно не "бойовикового" виду, вистачало і жінок...

По центру- щити самооборони, силовики відступили за Правекс-банк, там в куряві стоять їхні водомети, що цього разу поливали якоюсь рожевою отруйною хімією. Невеликий загін під вивіскою банку- з коктейлями. Нагорі, на даху Правекса- беркути, теж коктейлями, до речі, як не дивно. Гранати економлять, видно...

 

На думці в мене те, що хріново відступати в останньому ряді, коли навіть жилета "пресса" нема. Далі вибили скло в метро "Хрещатик"... перший раз в життя їхав в метро на халяву.

 

 

Вечер... людей не меньше, на выходах из метро- те же реки людей и цветы, цветы, цветы в руках...

 

https://www.facebook.com/photo.php?fbid=6982835168...6848641&type=1&theater

 

А сотню вже зустріли небеса... 
Летіти легко, хоч Майдан ридав...
І з кров'ю переміщена сльоза... 
А батько сина ще не відпускав...

Й заплакав Бог, побачивши загін — 
Спереду - сотник, молодий, вродливий, 
І юний хлопчик в касці голубий, 
І вчитель літній - сивий-сивий...

І рани їхні вже не їм болять ... 
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло... 
Як крила ангела, злітаючи назад, 
Небесна Сотня в вирій полетіла...

Л. Максимлюк