я не знаю, навіщо цей сором та біль
і не думаю з ними прощатись/
я хотіла сказати тобі - не смій
але знаю, було не варто.
я хотіла відчути безмежнність буття
через себе, Його не забувши
але просто жила. але просто була.
і стою зараз знов на розпутті.
не прошла я свій шлях
знов по колу іти.
але коло те - вище і легше.
от би взяти й дійти
ось би пекла пройти
і на цей раз нарешті завершить.
13.12.17

Бузок так пахне, як ніколи,

І тінь - на оксамиті трав.

Вражає світло, що довкола

сердечних справ.

  

Стою і слухаю, як дише

весняна прохолода дня,

тихенько день на небі пише

про те, що  більше я – не я.

 

Тендітною лягаю тінню,

клубочусь по окрайку трав,

бузка мереживом і синню

вкриваюсь – ще не маю справ.

 

Я зараз встану, надихнувшись,

піду легенько у життя,

А тінь залишу, обгорнувши

Бузковим раєм забуття.

 

 28.04.16 

Пам'ятаю тривогу у повітрі, у такому прозорому, чистому, що аж дзвенить, травневому повітрі. 
Ні, то було не 26.04. 1986 і, навіть, не 1 травня того року, то було зо два тижні по аварії. 

"Аварія у Чорнобилі" - казали дорослі, - страшна аварія!"
Я уявляла, як якісь великі машини вдарялися на дорогах того загадкового Чорнобиля, скупчувались і чомусь лякали дорослих.

Чому вони тривожаться? Чорнобиль - це он як далеко, десь під Києвом, а ми - під Житомиром. Чому вони бояться - заглядала я в очі мамі і татові. 

"Мамо, таке повітря. Таке свіже! Так пахне! Хочеться дихати і дихати!"
"Ой, - краще не дихай. Може, не дихай так глибоко, дочко!"

Что ты, девочка...

Что ты цепляешься за то, чего нет,

Придумываешь важность…

Зачем-то душу рвешь в ответ,

Когда все уже – данность.

 

Что, девочка, так не любили  тебя,

Что ты растерялась в кровь?

Когда ненависть вбивают "любя"

Наотмашь: не в глаз, а в бровь - 

Ты веришь, что это пройдет,

Утираешь струйку у виска

И думаешь: это любовь,

А я виновата сама.

 

 

Да, милая, ты веришь в ложь

И ничего, что не девочка совсем.

Бывает, посмотришь – и бросит в дрожь,

А оказывается - ложь во всем. 

Ничего, что умна, сильна, крепка,

Что морщина разрезала лоб пополам,

Ты цепляешься за всю эту боль  сама.

Думаешь: ее никому не отдам.

 

Что ж ты девочка… что ж ты опять

Подменяешь смыслы и времена. 

Тебе нечего, милая,  больше сказать

Не цепляйся. Оставайся одна.

 

26/04/16

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Очень четкий и правильный текст. Говорить можно много, но не стоит. А покаяние - да... Оно целительно.

когда было очень тяжело. 

когда скручивало от страха и разрывало от боли

когда не спала ночами и  в полусне работала днем

когда все вокруг обугливалось и темнело

а боль выходила сквозь все поры мира...

когда от новостей не было возможности дышать

когда ненависть   "брата"-агрессора накрывала с головой и вызывала болезненное недоумение

когда грязная лавина пыталась накрыть все очаги света...

тогда я решила просто смотреть на небо

просто видеть свет.

почти ничего не писала. не постила. 

я поняла: грязь неизбежна. 

ненависть агрессора и оккупанта и его приспешников - свершившийся факт.

война - свершившийся факт

смерти... они есть. и с этим надо жить или умирать, когда придет мой черед

что я могу, кроме доступной мне помощи людям и стране?

я могу лишь одно - не позволить грязевому потоку меня накрыть с головой. 

я могу быть маленьким очажком. 

смешно. 

но тогда я просто стала распространять 

так у меня появился тэг #небо_на_ніч

Когда мне было плохо, я фотографировала небо и делилась фотографиями, постила в соцсети, разбавляя мрак и страх, неверие и усталость..

когда мне было больно. я подлечивалась небом и делилась

когда мне хотелось спрятать голову в песок, я его прятала в небо...

когда я страдала за  погибших, я молилась,  медитировала, помогала, смотрела на небо.

такая вот странная арт-терапия невротика в кризисе помогла мне пережить самое сложное  и стать крепче.

Немного неба для нас

#небо_на_ніч

1.

2.


3.


5.


6.


7.


8.

Серия сообщений "самотерапия":
Часть 1 - Без заголовка
Часть 2 - Декупажные бутылки
...
Часть 48 - Мандалы плетеные. Самотерапи и красота
Часть 49 - Увольнение. Есть чему поучиться и даже порадоваться
Часть 50 - Небо, как терапия в тяжелые времена:)

 

и еще тут: Щедрик

Кожного року на Різдво ми у моїх батьків. 

Так уже склалося. Батьки чоловіка не мали таких традицій, а мої - так...

Село наше залізничне. Не зовсім село. Це,скорше ,залізниця, навколо якої - декілька вулиць, за якими поля і шляхи, ліщинні зарослі, сінокоси, ставки і дуга річки... А ще: заводик, хлібозбиральзя, база комплектації, автогараж.... Таке собі промислове центрове місце біля історичних, рясно политих кров'ю місць.

В цьому селі були свої традиції. І свої свободи. 

Станція - так називали її коротко, була вольницею. Колгоспники - раби радянського часу подивлялися на неї з заздрістю: цивілізація

Правда, школи у цивілізаціі не було. Але була можливість вибирати, куди ходити Рівновіддалених сіл було аж три. Транспорт ходив до усіх. Краса.

В цьому вільному, новому поселенні, вдавалося, як не дивно, краще зберігати традиції. Не було школи та вчителів, яких примушували шпигувати за учнями на Великдень чи Різдво, парторгу, чи ще там когось. Заводське начальство приїздило з міста і привозило аромат іншого життя та байдужість до місцевих звичаїв. 

Ми ходили колядувати. Бабуся вчила нас гарних колядок та щедрівок, але ми виспівували примітивні "Коляд-коляд" - бо важко було запам'ятати. І ми ходили: темні  вечори, теплі вогні домівок, привітні хозяйки, цукерки інокли і гроші.

А ще бабусині оповідки... їх терпкий, припорошений присмак на куті... Дідух у кутку.

Я дуже хотіла, щоб мій міський син також відчув . 

Хоч щось.

Цього разу ми роздивлялися фотокартки. Ті давні, чорно-білі, з розмитими подекуди контурами. Скільки тих людей мого роду пішло, залишивши по собі лише картку і ім'я. Скільки не залишило нічого. 

Я завжди цікавилася давниною. Малою заходилася серцем від почутого. 

Войни, мертві діти, голод, арешти, розстріли... це все було. Зараз це сприймається оголеними нервами. Це перестало бути казкою. Коли хтось не повертається з фронту, коли комусь нищать домівку, коли десь поряд оккупація, "рєволюционєри" наводять прорядок і нищать здобутки.

Що допомагає не тужити: Розуміння, що було і щастя, любов, героїзм, розвиток.. Що ми перемогли. Раз є я. І є продовження роду, то життя перемогло. І моя країна перемогла. 

Я тоді, в дитинстві,  зрозуміла, що потрібно брати хороше, світле, добре, тоді  менше буде можливості передавати біду з роду в рід. Оці протяжні колядки, який навчився співати мій син, не лінуючись, як я колись, оті оповідки, оті фото... все треба брати і передавати. В цьому сила, яка переможе ницість и бруд

Оті різдвяні спогади назавжди зі мною, як і моя мудра бабуся. 
Нові різдвяні спогади будуть у мого сина, вони будуть і далі. 
І колись моя правнучка буде розглядати на пошарпаному планшеті статі кольорові фото і посміюватись: яка дивна була ота прабабка Оксана. Смішна якась, з очима, повними бісиків і сліз. Дивна. і сподіваюсь, що вона захоче дізнатися про мене щось. І знайде те, що потрібно передавати далі....

П.С. Коли я дивлюсь на білявого найменшого племінника, який так відрізняється від нашого смаглявого братства, то дивуюсь, в кого він?  Лише моя мама білявка. 

Питаннь нема, коли бачиш мамині дитячі фото. Він схожий усім: навіть нахиленою часто головою набік, нахмуреним лобиком і закорцюбленим носиком. Це ж треба таке!  Думаєш, коли бачиш, коли бабусина копія чимчикує до заборонених цукерок і зовсім не згодна ділитися з бабусею, строго кажучи одне з найулюбленіших слів. "НІ!"

 

Стільки тем, припасених для щоденника!
Дражливих і непростих.
Для мене важливих.
З ти, Які мають шанс на щирість
Але от зараз відкрила сторінку, сиджу перед білими полями. Кладу пальці на чутливий екран і... Не пишу
Чому?
Безліч відповідей.
Тому що писати просто, форматно, трафіково - цього у мене над вуха. Від цього нудить часом.

Тому що для дражливих тем потрібні сили.
Вони потрібні на коментарі, хай навіть і не написані. На емоції, хай і стримані
А сили і емоції у мене зараз використовуються дуже обережно. Ощадливо. Щоб не вихлюпувати забагато.

Тому що починаєш писати і думаєш: і це проблема? ЦЕ варто слів? Це дійсно варто, коли життя таке крихке і світ вражаюче тонкий
Тому, що Тест на справжніть проходить все.
Але ж не можна вічно думати і писати про війну і біль. чи не тому краще помовчати?
Тому що про життя і кохання ще менше варто писати. Треба просто жити, кохати і кохатися.

Тому, що для справжньої, самооголяючої щирості потрібно інше місце. Чи час? І місце,і час, і розуміння вартості

Так про що ж я хотіла написати.

Про те, що ми, люди, не володіємо один одним. Що я не власність. І ти не власність. І він....
Що любов - це щось інше. Що завгодно, лише не право на володіння.

Про те, що життя завжди більше, ніж...

Про те, що ми робимо своїх дітей нещасними, коли ставимося до них, як до непотребу

Про те, що нема гіршого прокляття, ніж батьківське, і що ми проклинаємо часто простими словами, сповненими бажання давати добро.

Про те, як страшно не просто призвичаюватияя до смертей і війни, але й не зробити з досвіду жодного висновку і продовжувати існувати і світі брудних іллюзій, витрачати час на пусте і примітивне, вражати один одного словами і думками, умовностями і банальностями.


Про те, як колись раптом ти прокдилаєшся і думаєш: а життя в усій його жахливій несправедливості і бридоті, все таки, прекрасне. Якщо бачити бридоту, залишаючить при цьому по світлу сторону. Хоча б однією ногою.
Про те, як важко напрацьовувати силу і світло і як легко це все вирачати

Про все це зараз не пишеться

Це той вік,  коли

кажуть, що життя тільки починається

І хмикають - біс в ребро.

Або

Кажуть:

А кому ти потрібна,

коли он скільки пішло

Років, думок,

дівчат молодих -

Дивляться  на них,

Не на тебе...

А коли треба:

Це той вік,

коли одночасно можеш бути бабусею

 і молодою мамою

Бути самою

чи тою сАмою,

для когось невчасною

А може нещасною у своємо тілі

і у власній душі...

Особливо страшно, коли в душі:

Стільки прожити і не змирити себе з Нею?

Як же так, моя Леле?

 

У цей вік дні

стають коротшими, 

Коханці молодшими

Подруги отаточно справжніми.

А якщо

Пощастить,

То і тіло  від пристрасті тремтить:

Жадання, кохання,творчості

Невимушеної гордості

Від того, що з'являється від пера...

І розумієш: в сорок пора

 пора бути і відбути,

Витворити

Здобути

І сказати:

Я народилася.

Я є.

І все в мені - моє

і Його

Того, хто вдихнув в мене

душу.

Я - є!

19.10.2015

Аліцита Рібера

фейсбук забрал на себя функции дневника. правда, иногда хочется зайти сюда...
но писательства в жизни много. а близких по духу людей - мало. вот и делишься тайком в личку чем-то важным...
с тех пор, как в моей стране война, многое изменилось.
свежие раны превратились в шрамы
острая боль - в хроническую...
одни люди ушли из жизни навсегда.
другие появились и наполнили ее дополнительным светом и смыслом.
уже не так больно видеть злобу под постами
уже не так ранишься от троллей
уже не так ранишься даже от смертей.
скромно позволяешь себе право на радость.
женскую. детскую. житейскую.

шрамы саднят. новые раны появляются... лечишь. зализываешь. старательно восстанавливаешь веру в людей...
ценишь и любишь.
чувства острее.
мысли четче
слова сильнее
вера крепче.

Жизнь победит.


я соскучилась по тебе, дневник.
давай, ты просто будешь.
а дальше посмотрим...

и да. Люблю тебе, моя Україно.
сил і любові тобі

Моя прекрасна Україна
Київ
Житомир
Шляхи
Поля
Міста

1.


2.


3.


4.


5.


6.


7.


8.


9.


10.


11.


12.


13.


14.


15.


16.


17.


18.

Потерять работу - в наше время это тяжело. Мы готовы расстраиваться и часто так и делаем. Ведь работа - это деньги. Деньги - благополучие семьи. Но ничего случайно не происходит. Давайте поговорим о пользе увольнения, о том, что делать, если вас уволили, как пережить увольнение продуктивно/

Дельные советы. Продолжение ТУТ

Серия сообщений "самотерапия":
Часть 1 - Без заголовка
Часть 2 - Декупажные бутылки
...
Часть 47 - День рожденское. Хризантемное
Часть 48 - Мандалы плетеные. Самотерапи и красота
Часть 49 - Увольнение. Есть чему поучиться и даже порадоваться
Часть 50 - Небо, как терапия в тяжелые времена:)

Все очень просто.
ЧуднО и чудесно.
Есть мандалы защитные, есть мандалы лечебные
Есть мандалы для желаний и для любви.
Точнее, мадалы сразу для всего этого

Плетеные мандалы очеь прияьны для осязания.
Делюсь

1.


2.


3.


4.


5.

Серия сообщений "самотерапия":
Часть 1 - Без заголовка
Часть 2 - Декупажные бутылки
...
Часть 46 - Я учусь просыпаться рано
Часть 47 - День рожденское. Хризантемное
Часть 48 - Мандалы плетеные. Самотерапи и красота
Часть 49 - Увольнение. Есть чему поучиться и даже порадоваться
Часть 50 - Небо, как терапия в тяжелые времена:)

Я таки знову винна
У всьому.

Я виконую роль карми.
А роль -незнайома.

Я несу зло-
Таке собі диво,

Але відчайдушно
Намагаюся бути щаслива

Я не хочу вмирати
знову,

У мене купа справ
Світанкових,

Я не можу їх ніяк
почати.

Я знову щось
Маю відробляти?


Ти кричиш
не вбивай мене.

А Я не вбиваю.
Я просто карма.

Сама зранена
Але не задарма.

Задля мети
Вбиваєш і ти.

Я знову спливаю
Від гострої твоєї любові

І відпускаю.
Знову. Без крові.

Іди
Дихай. Роби.
Звершуйся...

А що робиш ти.
Щоб мене не нищити?
Алицита Рибера
21. 12. 14.

Я не звикла бути злом.
Я маю призвичаїтись
Приміряти сукню з шипаками
Тими. Що всередину.
Надягнути білу перуку
І підбори.
Я ж маю втілювати горе

Хоча нащо перука.
Я і так для тебе біда
Невимовна ,прикута.
Затягнута

Знати б за що?
За Які життя
І де моя спокута?


21.12.14

http://www.liveinternet.ru/users/bagran906/post347490767/

Відчуваю себе покинутою дитиною
Такою винною.
Неспинною у своєму самотерзанні
І Це не востаннє.
ЦЕ - не востаннє.

Куди не кинь - крізь негаразди
Нема відрази
Є ця покинутість і невгамовність -
Чиясь двомовність,
Чи недомовність.

Я відійшла від свого шляху.
Куди потраплю?
Без поводИря нічого не бачу
Сиджу і плачу -
Сліпа, не бачу.

Мені стояти б і відчувати,
Своє шукати,
А я заплуталась в чужому болю
І жду двобою.
Когось до бою.

Така покинута- мала дитина,
Але неспинна.
У відчуванні Любові втрати.
Хочу до Тата
Серцем - до Тата.

Я заземлилася до свого грунту.
Мою спокуту
Таку безмірну тра відбувати?
Чи йти шукати
Любов шукати...

15.12,14. 01.26.

Вишукано вишикувались
червоно-жовті
Вийшли на двобій
Зелені..
Войовничою видалася
осінь:
Закривавили землю
червлені.

Барвами бавиться
Життя смертне.
Віддихи на сонцЯ -
різкі.
Хлопця сяючі
Очиська
Дивляться угору
звідси.

А на килимі квилить
 гілка.
ПравеснА і прадоля
Тчеться.
І вливається в землю
Цівка
І душа вертає
до вЕсни.

Осіняють осінь
 сині очі
на скривавлене золото
Задивившись .
І душа обіцяє:
вернеться...
... Коли знову
Прийде
праосінь.

14.10. 2014-15.10.2014
Аліцита Рібера

ЧуднАя выставка в Киеве. Хризантемная.
Я вообще очень люблю этот осенний цветок с терпким запахом и пушистой душой.
Но то, как из него сделали материал для сотворения новой реальности, меня озадачило, восхитило и чуть расстроило.
В общем, как раз, как люблю: нет однозначных ощущений. все по-весовски разноОбразно)
а какое было небооо:)

1.


2.


3.


4.


5.


6.

Серия сообщений "самотерапия":
Часть 1 - Без заголовка
Часть 2 - Декупажные бутылки
...
Часть 45 - Жизнь больше, чем война
Часть 46 - Я учусь просыпаться рано
Часть 47 - День рожденское. Хризантемное
Часть 48 - Мандалы плетеные. Самотерапи и красота
Часть 49 - Увольнение. Есть чему поучиться и даже порадоваться
Часть 50 - Небо, как терапия в тяжелые времена:)

Сейчас время рушение иллюзий. И внутреннего, болезненного роста. Во всем.
Сегодня об этом:

Халед Хоссейни. афганец, живущий в США, врач, пишущий "романы века". Второй такой роман я читаю сегодня. Сейчас начинаю видеть Афганистан...
Слой за слоем сползает та "реальность", которой окутан образ этой страны в моем восприятии. Трескается и осыпается ложь, выкристаллизовываются люди, живые, настоящие, красивые, со своей болью и горем. Ложь, из которой соткан образ этой страны в моем восприятии, осыпается. Еще одна ложь, еще одна иллюзия, еще одна история...
Исчезает и оттенок пренебрежительного, чуть гневного безразличия: "А... Афганистан, страна дикарей и наркоторговцев, маджахедов, духов, которые убивали "наших мальчиков", страна постоянных войн..."
Нет безразличия теперь. Есть схожесть историй. Афганский сценарий страшный, разрушительный, убийственный.
И тяжело понимать, что и у нас ЕЩЕ не конец... Хотя надежда, что ЕЩЕ - это мирное плодотворное развитие, еще теплится
Прекрасная, своеобразная страна, чудесный, просвещенный Кабул, традиционные исламские деревни, пестрый по национальностям народ... люди и Люди...
"Наши мальчики" были агрессорами. Такими, как сейчас псковские и ростовские "мальчики". Наши мальчики были жестокими, они воевали на чужой земле, за непонятные идеи...
НАШИ, украинские мальчики, там были...их тоже называли шурави, их боялись и проклинали. Они были агрессорами.
И мы за это не покаялись. Просить прощение у афганского народа должны и мы. Шурави.
Афганистан стал разменной монетой. В Афганистане было много своего - грязного и страшного, как в любой другой стране. В трагедии Афгана виновников много. Среди них и мы.
В трагедии Украины, разворачивающейся у нас перед глазами, тоже виновников много. Среди и них каждый из нас.
Покаяться, взять на себя ответственность, действовать. Каждому...
Хоссейни "Бегущий за ветром"
и "Тысяча сияющих солнц"


БЕГУЩИЙ ЗА ВЕТРОМ Тысяча сияющих солнц