Нове життя приходить не з понеділка, не з Нового року, не після чергової п"янки, коли ти зранку обіцяєш собі "відтепер буде все по-новому". Воно просто приходить, в якийсь момент, можливо серед білого дня, коли ти ідеш по вулиці, стоїш в магазинній черзі, чи самотньо п"єш на кухні вино....приходить, як усвідомлення того, що всьому старому більше немає місця в твоєму серці, почуттях, світогляді...

Я довго думала чи варто писати цей пост чи ні.... Чи варто черговий раз екзгумувати душу та робити порнографію з особистого... Можливо по цій причині я так давно не писала сюди. Про переживання і власне життя писати не хотілося (вік мабуть), а про інше писати якось не вмію.... Хоча в кінці кінців зійшлася на тому, що це мій щоденник, і ті, хто читатиме по великому рахунку нічим не відрізняються від мене, тієї, що пише....

Останнім часом здавалося, що я розучилася писати. От так, ніби раніше це виходило, а зараз ні... Одна людина нещодавно сказала - щоб письменник міг творити, йому весь час повинно бути боляче.... До мене повернулась муза, а це означає, що мені боляче... А якщо ти здатен відчувати біль, то ти живий... Душевно мертві люди не відчувають емоцій.... Вони просто живуть.... Знаєте, інколи хочеться бути душевно мертвою...Як більшість людей... Жити в стандартно запрограмованому режимі.... Так набагато легше...

Згадую як завела цей щоденник....Якою тоді була... Про що переживала... Що боліло... Про що писала....

Відтоді пройшло добрих три роки...Ніби так мало.... А одночасно то таки термін... Термін, за який змінилось багато чого в моєму житті... Змінились люди, зараз навіть не перерахувати скільки їх входило і йшло з мого життя... Скільки подій відбулося за весь цей час... Скільки душевних змін відбулося... Змінилась зовнішність  і стиль - познімались пірсинги, з гардеробу зникли панківські речі і все менше тягне одягати кеди, і все більше хочеться одягати плаття...

Відносини - то взагалі окрема тема... Якщо там на небесах Бог встановлював на людях таймери до моменту поки вони знайдуть свою другу половинку, з якою проживуть як то кажуть "і в горі і в радості, допоки смерть не розлучить їх..."... то мені Бог з самого початку на таймері написав "No fate"... З іншої сторони він мені дав купу інших якостей....і ще дав талант... Мабуть порахував, що то все мало би компенсувати відсутність другої половинки....

Будь-які відносини рушаться... Останні слова, які я чула по цьому поводу "Ти створена для чогось вищого, по тобі має залишитись слід....а я..я занадто простий... Я не твоя доля...".... Відмазки... Напевно... Коли це чуєш, то хочеться послати до біса весь світ... Мабуть легше було б почути "Я тебе більше не кохаю" або "В мене є інша", аніж чути, що частина того, що ти любиш більше за життя, стає завадою іншій частині того, що ти любиш в своєму житті....

На зміну тим, що йдуть з"являються інші закохані хлопчики.... Однак я давно перестала радіти по цій причині... Перестала цим гордитись і записувати як чергову свою перемогу над чоловічою статтю.... Мені вже не хочеться драм....Не хочеться інтриг і ревнощів.... Не хочеться любовних трикутників і шаленого кохання.... Хочеться спокою... Хочеться надійного плеча поруч... Хочеться знати, що завтра, коли я прокинуся цей хтось не буде незграбно шукати свої шкарпетки під диваном і матюкатись, що запізнюється на пари, і нашвидку цілуючи в щічку, одягаючи на ходу куртку казати на прощання "Я тебе люблю.Бувай.Зізвонимось."... Ні, цього всього не хочеться...

Хочеться, щоб зранку тобі дарували не шалений секс, а ніжно отак цілували і питали "Чаю? Як ти любиш? Зеленого з бергамотом?", і щоб ми мовчки пили той чай чи каву, а потім разом/чи не разом виходили на свою роботу, повертались з неї... разом готували, сміялись.... принаймні, щоб Він сидів за столом, коли я готую і розказував якісь смішні історії....а потім разом вечеряли і разом дивились фільми.... і можна було отак заснути на чиємусь плечі, а потім відчувати як тебе ніжно переносять з дивана на ліжко, намгаючись це все робити якомога тихіше, щоб не розбудити... хочеться разом планувати майбутнє....інтер"єр квартири.... загадувати який колір очей буде у дітей.... хочеться своєї маленької тихої сімейної гавані...  

так мабуть не буде ніколи....надто вже воно не пересікається з тим, що мені написано в житті...

___________________________________

поруч черговий Він....надто милий хлопчик, щоб робити йому боляче.... але приписка черговий обов"язкова... така вже доля..... він це зрозуміє пізніше.... у нього це вперше, оця стадія закоханості....він занадто мене ідеалізує і хоче бути поруч все життя... я вже не граюся з ним в любов...я мовчу...мені вже не цікаві такі ігри, я тільки схиляю голову набік і посміхаючись цитую йому Полозкову:"Ей бы только идти с ним, слушать, как он грассирует, наблюдать за ним, «вот я спрячусь – ты не найдешь меня»; она старше его и тоже почти красивая. Только безнадежная."

він студент....йому лише 20...попереду у нього все життя... він амбіційний, цікавий, в ньому є хороший потенціал.....але....він....не мій...

він не знає, про що я мрію....він не знає чому я плачу....він не знає що і за ким мене болить....він мало чого про мене знає взагалі....

я не хочу руйнувати його внутрішній світ своїм, не хочу стати тією fatale femine в його житті... 

та і серце....серце не подає жодних натяків....тільки згрібає в купу свої побиті частинки і зтискаючись від страху пригнічено ховається за грудною кліткою....його серце мабуть відчуває моє, тому і болить останнім часом...

хіба що.....він подарує мені нове серце....старе, на жаль, не підлягає ремонту....

хоча....

чудес не буває......................................................................

відчуваю себе мертвою.

ні, не фізично. фізично, я так як і раніше встаю о сьомій, готую собі каву, збираюсь на роботу,  говорю по телефону, зустрічаюсь з друзями, кудись спішу, інколи невстигаю, дивлюся фільми, посміхаюся і ще ціла купа всього того, що входить у звичний режим мого життя.

а от душевно. душевно тільки відчуття пустоти.

вічний голод тепла, від якого всередині все стискається.

найзагостреніше він відчувається зранку.

коли ти тільки починаєш прокидатися і ще лежиш в своєму ліжку не розплющуючи очей.

і готова так пролежати цілу вічність, поки хтось тебе не знайде, отаку от сонну, в піжамці з метеликами, з закусаними до крові губами, з запахом дорогих парфумів і вчорашнього міцного алкоголю.

знайде, і подарує тобі ПОВІД прокидатись, готувати ту ж саму каву, курити, збиратись на роботу, кудись спішити, завжди встигати, вкладати більше суті у слова. і найголовніше - відчувати ще щось, окрім цієї пустоти. навчить бути живою в кінці кінців.

і ти лежиш. і чекаєш. бо самій шукати вже втратило будь-який сенс, так само як втратили сенс всі ті речі, які колись приносили задоволення.

7. будильник. час, коли пора грати в нормальних людей. встаю і підходжу до дзеркала. посміхаюся.

можливо, мені колись таки дадуть Оскара за зіграну найщирішу посмішку, на яку ведуться стільки людей.

так мало хто вміє.

У этой осени рыжий цвет волос и карие глаза,
карие и очень тоскливые, глядящие на север,
Эта осень такая красивая. Дарит сувенирами на память
холодные руки, губы потрескавшиеся на ветре,.
нежность, спрятанную под одеялом ночи, и дожди,
смывающие с лица слезы. Не разрешает им пачкать губы
расползаясь колючими и солеными ниточками.
Снова пора бежать. Ухожу в off. И так до шести вечера,
может немного дольше. Хотя, все равно, даже два часа
без тебя кажутся бесконечностью. Но я же сильная.
Перетерплю. Меня так учили еще с самого детства.
Хочется столько высказать, но слова потеряли смысл,
остекленели от вечного игнорирования самого важного.
И я, наверное, никогда не напишу тебе по ошибке «люблю»,
вместо привычного «привет». Стала слишком сдержанной.
Сердце отбилось в истериках и теперь работает в «щадящем» режиме.
Все что разрешено – это смайлики правыми скобками,
как напоминание что мне с тобой интересно. А слов нет,
кроме тех, которые остались «по умолчанию»,
Новые отношения — как зеленка на побитые коленки.
Дезинфицирует, но смотрится не эстетично. Да и больно.
Поэтому ждешь, пока само не заживет. И заживает.
Только шрамы остаются белыми полосочками на коже.
Тоненькими стрелочками на сердце. Никотиновой пылью на легких.
Мешают дышать, чувствовать, одевать короткие юбки.
Холодно. А я так не люблю пуховики и теплые куртки.
Не люблю слякоть. Даже первый снег почему-то не люблю.
Не люблю праздники, когда на этих серых площадях
происходит массовое скопление одиночества,
тонко спрятанное в яркую разноцветную обертку поддельного счастья.
Перезагруженные телефонные линии, когда все всем звонят,
будто, и на самом деле, эти все всем нужны.
Я люблю октябрь. В нем нет последней фальшивости сентября.
Нет колючего предательского холода ноябрьских ночей.
Он дает ровно столько, сколько может дать отец дочери.
Достаточно, чтобы понять, что хоть какому-то мужчине ты нужна,
но слишком мало, чтобы чувствовать себя полноценно счастливой.
Желтый фон на фотографиях, размазанная помада,
взгляды по сторонам, серьезные лица. И больше не провожают
после свидания, только тело асфальта, под каблуками,
напоминает своим стоном, что есть еще кто-то, кто знает,
что тебе давно не страшно возвращаться домой в четыре утра,
после очередной постели. Они давно стали очередными,
давно потеряли свой счет, как и потерялась девочка
мечтающая о сказке. Знаешь – это так трудно, пытаться высказать
все что чувствуешь, вместо многозначительного «нормально».
А мне иногда так хочется, чтобы ты узнал о пожелтевших пальцах
от сигаретного дыма, о выжженных чувствах татуировками на коже,
о временном счастье внутривенно. Я давно перестала учить
французский, просто поняла, что ни один язык мира не сделает
тебя ближе, не поможет справиться с этой гнетущей болью.
Худая талия, белые простыни, сонная нежность – вот и вся романтика,
оставшаяся после. И «сильно» в статусе.
Но ты не поставишь в ответ «очень».
Но пока, мне и моего хватает. На двоих. За двоих.

автор - Лика Терехова (с)

.холодна квартира, як дикого звіра кубло,
.нічний алкоголь,чергова шкідлива звичка,
.зламана з нервів зовсім нова запальничка,
.і за годину плюс десять до попільнички,
.безрезультатні спроби забути твоє тепло.

.приймаючи в долі болючу її незворотність,
.стрічати світанок, як довгу дорогу до тризни,
.сльозами на щоки стікає розстріляна ніжність,
.ми в цьому житті, як маленькі тарілочки-фрізбі,
.живемо з рук в руки, лікуючи свою самотність.

.все це, як затерте кіно, що стоїть на повторі,
.ти знову приїдеш, ми голі впадемо на койку,
.як завжди банально, без музики, криків і зойків,
.а завтра по графіку в тебе там Аньки і Ольки,
.а в мене чергові обіцянки «більше ніколи».

.і в цьому режимі вічних онлайнів й вокзалів,
.безсонних ночей, погано підібраних рим,
.ти станеш для мене просто наступним «ніким»,
.поки в дрібницях себе виставляли на кін,
.незчулись, як ставку найважливішу програли.

нерви....нерви...кляті нерви....

Нрвуюся.... Завтра до столиці, а в нас ще немає на руках квитків....все в останній день...фак....

коханий теж ходить знервований бо завтра ДЕК, хвилюється за завтряшню поїздку, щоб встигнути все зробити, щоб на ДЕКу викладачі не затримали результати, щоб той ДЕК здався нормально....

Я теж хвилююся за його екзамен не менше за нього....напилася валеріанки, але не попускає....скурила пів пачки цигарок....одяг намок і скоріше за все мої джинси до завтра не висохнуть, навіть якщо я сушитиму їх феном, прийдеться їхати у тому що під руку попадеться..... там переодягтися швидше за все не буде де, отож боюся, щоб не виглядала на тому врученні як бомжатка....ааа.... хочеться від того всього розревітися... =(((

а ще завтра зранку з коханим на екзамен, потім за квитками, в перукарню (ну нафіга мені стригтися саме в день поїздки? і чо я не відмінила зустріч?), скупитися всім необхідним в дорогу.....і де на те все часу взяти? ще й погода підводить ці кляті дощі котрий день вже йдуть.....

скажіть хто небудь яка в Києві погода? сонячно чи так як і в нас?....

ех....треба заспокоїтися і лягти виспатися, бо завтра в поїзді незнаю чи вийде нормально поспати.....

вдих-видих.....Ліко, все буде добре - от побачиш....все буде добре....

Ех....я мабуть рідкісне лінтяйко =)  треба ж, вже майже тиждень намагаюся підібрати нормальний дизайн для щоди, а все нічого підходящого і такого, що б було до душі не попадається.... надіюсь, сьогодні закінчу цю невдячну справу =)

Життя ніби зрушило з мертвої точки..... Хоча до цього застигло на позначці мінус і нікуди не хотіло соватись як я і не старалась..... А вчора все почалося з банального бажання купити собі нові навушники... Отак от прокинулась вранці і маньЯчно захотіла тих навушників.... І, о чудо!!!.... Ніби у мене появилась якась архіважлива ціль в житті....За тими навушниками пішло-поїхало....Взяла записничок і склала цілий каррент-віші-лист на 2010 рік і їже с нім.....Того, що я б хотіла зробити, купити, побачити.... Вийшов такий внушитЄльний перелік на три сторінки.... Вистачило б тільки сил на реалізацію тих всіх задумок =)

Після нових навушників захотілося підтягнути свій рівень англійського... Поки що в поміч мені буде куча аудіо-, відео- та просто книг по вивченню інгліша, а в якості вчителя - коханий (він з цією мовою давно дружить на "ти"), а там з осені як все буде добре мабуть піду на курси, щоб дотягнути те, що так і не вийде вивчити вдома, та підкорегувати правильну вимову  =)....

Сьогодні трохи поболює горло... Ах, да, винні у цьому мабуть той холодний коктейль і вчорашня злива =((((  ну-ну....

А взагалі-то вчора був такий насичений день, і ще більш насиченіший вечір.... Я мабуть забула коли востаннє було так добре... Хоча спочатку моя персона всіляко супротивлялася змінам... Як завжди нікуди не хотілося йти і нічого не хотілося робити... Але як то кажуть "єслі гара нє ідьот к Мухамєду, то Мухамєд ідьот к гарє".... От так і в мене... Крім того бажання нових навушників, і списку всього чого я прагну зробити ближчим часом, я як завжди вернулася в побутове і попуталася на кухню мити посуд і думати з чого б той весь рух розпочати....  Спершу постукали у двері.... в гості прийшов сусід з якимось там проханням до коханого і домашня метушня наповнилася якимись новими емоціями від чого стало трохи радісніше... Потім зателефонувала Самарка і витягнула мене в місто... Спочатку, як завжди, охота кудись виповзати в таку спеку була ніякою.... Хотілося хіба що забитися в якесь прохолодне місце і з"їсти три тонни якогось желейного десерту!!!  Але я сказала собі "треба" і поїхала на ту зустріч =))) Потім був той коктейль в "Віденській кав"ярні", зустріч з друзями з чату, пиво в "Літі", літня гроза, американо в милій альтанці обвитій плющем під музику Авріл Лавін і ненавязливі бесіди про життя і нові фільми =)

А далі був хороший настрій і мила ніч на балконі з пляшкою "Кролівського Шабо" і "Світочем" (тим самим, що смак дитинства) під мелодію саксофону.... І розмови, багато розмов, про нас, про наше завтра, про наше сьогодні, про вчора, про цілі, про очікування, про сподівання.... Мені здається ми почали ставати більш ближчими одне для одного, більш дорожчими..... все менше з кожним днем ранимо одне одного гострими кутами наших егоїстичних "Я".....

А ще мені запропонували приймати участь в літературному вечорі.... Десь на днях маю мабуть зустрітися з організаторами і обговорити всі деталі того заходу і все, що від мене вимагається  =)...

Крім того відкрила для себе нову субкультуру родом з Японії. Хімегяру...Щось типу нашого стилю а-ля бебі-долл.... Такий собі кавайний пастельний японський гламурчик.... мммм...... дьоргаю коханого з просьбами, щоб знайшов десь час і влаштував мені фотосессію в такому амплуа... =)

Найважливіші пунктики обведені жирним з написаного мною каррент-віші-листа:

1) Зеркальна камера

2)Дуже довге волосся

3)Пляшка бейліза =)) *і до чого тут пляшка бейліза???* =)))))

Це все було давно....

І тепер здається, що і не з нами навіть....

Здається, що не було того порозуміння, не було того дитячого захоплення у твоїх очах, не було твого бажання зробити мене своєю дружиною, не було тих пелюстків троянд і свічок по всій підлозі, і не було того задушливого "О, фак" в моїй голові, коли я те все побачила.... У мене навіть не збереглося тих милих фото, які робили наші друзі ошелешені такою несподіваною новиною... І як на зло я навіть не пам"ятаю як приблизно виглядав той букет троянд, який в той важливий момент ти мені подарував....Зате я чудово пам"ятаю ті білі квіти, які подарував мені Денис зі словами "новоспеченій нареченій мого кращого друга"....Вже тоді я розуміла, що шоу треба грати до кінця, бо не можна отак прямо зараз сказати, що я "не готова, не хочу, не можу".......і найболючіше "я більше тебе не люблю"..... Треба було дочекатися поки всі забудуть.... щоб піти гідно.... хоча можливо то був не найкращий сценарій на тему "як краще піти"...

Зараз все по-іншому...

І знаєш я цьому рада...

Зараз поруч він, такий контрастний у порівняні з тим, яким був колись ти.... В дечому, егоїстичний, в дечому самовпевнений, зі своїми принципами і досить неординарним світоглядом.... він не любить дітей, і прагне моєї ідеальності.... Ідеальності, яка чомусь була не потрібною тобі.... Я сто разів себе питала - чому? Чому ти здатен був мене любити такою якою я є, а він не завжди мириться з моїми промахами?

Я і досі не знаходжу відповіді на ці питання....

Ти мабуть спитав би чи я жалію за тим, що втратила?  Скоріше, ні.....але я часом згадую тебе....непомітно спостерігаю за твоїми внутрішніми змінами і вони лякають.... Я іноді думаю, що ти б міг бути чудовим другом....Якби стільки "не" не стало на зламі твоєї щирості....

А зараз...зараз ти став холодним і замкнутим у кокон із власної недовіри...У тебе все рідше міняються статуси, і все частіше просвічується сум у погляді на тих ріденьких фото, що ти закидуєш на свою сторінку.... Твій сімейний стан красномовно свідчить, що ти маєш другу половинку, і судячи з усього вона не страждає маніакально-безглуздими принципами по поводу афішування особистих стосунків....Знаєш, я вже теж.....Тільки не з тобою, а з НИМ....Вона набагато простіша за мене.... з нею набагато легше.... вона відверта і незакручена....ти розумієш чому вона сумує, радіє, плаче, сміється.... У неї ідеально жіноча поведінка і дуже мила зовнішність.... У неї є життєві цілі на хорошу освіту, сімю, дітей, роботу...Золотий стандарт.... А чи були вони в мене? Десь були...десь глибоко в середині, куди не добралася моя непоборима любов до свободи, творчості і бажання прожити це життя по своїх форматах, а не так як цьому вчили віками.... Хоча....все одно в кінці я вернулася до всього того, від чого так вперто відмовлялася протягом всього часу....

І знаєш..... я ніколи не могли робити щось наполовину.....любити наполовину, дружити наполовину, творити наполовину.....Я завжди шукала чогось такого, що було б стовідсотковим....  І можливо мені ще не раз доведеться діставати з шухляди твою обручку і дивитись на неї годинами заглушуючи душу нікотиновим димом і кубометрами алкоголю, просячи у Бога дати сил не наробити схожих помилок....

То був третій раз.... Я тобі завжди казала, що навіть за великих виключень третій раз для мене є останнім....

Ти уважно мене слухав і не перебивав.... Ти завжди поступаєш як психолог, коли на мене нападають приступи люті і незадоволеності власною персоною та всім, що мене оточує.... Я говорила багато різного, багато того, чого можливо не хотіла тобі казати зумисно.... Ти навіть не уявляєш як мені шкода... Я знаю, що деякі слова тебе і досі болять... Але ти ніколи мені про це не скажеш.... Занадто сильно любиш, я знаю....

Я тоді сказала, що нам краще розійтися.... Тобі легше вільному, мені легше самотній....

Ти пішов на балкон покурити, а я так і залишилася сидіти на кухні....

Ми заперлися кожен у своєму ізольованому просторі, щоб недайбог не показати, що вміємо плакати...

І раптом мені стало страшно....Страшно від усвідомлення, що тебе може більше не бути в моєму житті....

І нас більше не будуть об"єднувати ці вимучені кілька метрів гордості і власних принципів...

І якщо це кінець, то більше не буде твого сонного дихання поруч, я більше не буду прислухатися як у твоїх венах пульсує кров, і не буду посеред ночі вгадувати які тобі сняться сни, торкаючись твого теплого тіла.... Зі мною залишаться тільки холодні стіни в яких мабуть ти єдиний зумів зігріти мене і приручити....

І мабуть вперше в житті мені стало щиро наплювати на свої пинципи і свій егоїзм, на свої таракани в голові, яких останнім часом розвелося дуже багато... 

Та і в серці було надто тісно, щоб помістити туди пунктик "я тебе втратила".....

P.S.   Дикі кішки таки стають домашніми..... коли люблять по-справжньому....