Ніколи не можеш знати напевно, що тебе чекає в наступну мить, через день, рік, три… І ось хитромудрі нитки долі були переплетені між собою так, що я опинилася у Шанхаї, найбільшому місті Китаю - для мене це значить, що всього світу. Коли гуляєш вулицями, здається, що двічі тут одного і того ж китайця ти зустрінеш лише у бістро і на рецепшені. Звикати доводиться не лише до того, що не можна зайти у гугл і різниця у часі п'ять годин, а й до того, що недалечко - це півгодини на таксі. Але спробую по порядку.
Ми (я і дівчина, що летіла зі мною, але зараз у іншому місті) наївно намагалися щось розгледіти з ілюмінаторів та у камерах при посадці, але першими знайомими виявились смог і дощові хмари, тож туман висів на аеропортом на висоті метрів у 20-30. Аеропорт, термінал 2 в обидва боки тягнувся, доку бачили очі. Змія-приміщення на кілька хвилин ожило, поки люди спішили зайняти чергу на реєстрацію, і знову завмерло. Буквально - ескалатори починали рухатись, лише коли на них ставали, а до того мляво перекочували сходинки. Китаєць, що випускав мене, спохмурнів, побачивши японську візу, віддав мені паспорт і я пішла собі здорова. 
Незважаючи на те, що про трансфер я таки китайцям сповістила все, що вони хотіли знати, зустріти мене ніхто не прийшов. Мабуть, не схотіли прокидатися, щоб забрати мене з самого ранку в суботу. Ну, круто. Китайчики, що приїхали зустрічати іншу дівчинку, посадили мене в таксі ти китайчонка - такий він був весь маленький - і запросили приїзджати до них в місто. Звісно ж, обов'язково приїду. Їхнє місто - одне з улюблених місць туристів, і я вже планую майбутню поїздку=) 
Ми виїхали, і тут почалося - на мене стало насуватися місто. За увесь цей час туман трохи відступив, але все рівно здавалося, що знизу будинки тонуть у тумані, і зверху їхні голови закутані в небо. І все - велетенське, площею у три моїх гуртожитки, складені разом, а двадцятиповерхівки виглядали якимись карликовими, недорослими. Пізніше з'явились електричні лінії - такі широкі, у формі зірки - а з туману здалося, що це якісь велетні стоять на захисному кордоні, як в мультику Атлантида. І все місто ніби складене з різноманітних часточок конструктора. 
Їхали ми понад годину, почався дощ, і китайчонок, люб'язно показавши мені вхід, поїхав. Хто б міг подумати, що Єньчан роуд 149 - це адреса ВОРІТ до цілого кампусу. Пішли шукати людей, шо вже там. 
Прогулявшись по кампусу і розмішивши кількох китайців (іноземці - це дуже смішно, вони не шарять), я з бідою пополам дізналася, що мені треба їхати ще кудись, що недалеко (див. вище). 
Я розглядала вулички зі складно пійманого добрим дядькою таксі і думала, які ж ще сюрпризи мене сьогодні чекають. Сюрпризом виявилося, що мені одразу дали ключ до кімнати, забрали паспорт і вручили збірку правил, як поводитись у гуртожитку. Другим сюрпризом - що житиму я не сама. Четвертим - що у кімнаті трохи брудно, але все це доволі легко почистилось і помилось. Кухня у нас одна на поверсі і взагалі не вражає. Хоча з таким різноманіттям їжі у місцевих бістро-кафешках, з такими цінами і відсутністю холодильника китайці, мабуть, в основному не готують. 
Впала на ліжко (з твердюююзним матрасом) і подумала - оце ж я попала. Але коли спускалася вниз, щоб спитати про інтернет і все таке, познайомилася з дівчинкою-японкою, яка сама із Лондона, і ходила на бокс, і любить гостре і просто чорну каву (з таким набором складно проводити разом багато часу, мабуть), і ми з нею досліджували територію, їли в корейськомй ресторанчику, скупилися всякими необхідними речима, як-ото білизна на ліжко (яка в мене є), молочний чай і орео birthday cake flavor. Прийшли, попрощалися, зайшла в кімнату і ледь відразу ж не заснула - але якщо виробляти новий режим, то коли, як не зараз. Розпакувалася. Знайшла якийсь на диво робочий вільний вай-фай. Зібралася в душ і тут вже почула, як двері відкриваються і хтось каже HEY!.. 
Як я дізналася, що організовано прибуття жахливо не тільки в мене, про китайські маркети, нових друзів і дивовижні ціни буде далі...