Я помітила таку річ.

 

Загалом завжди вважала, що невизначеність - то жахливо і тяготить і просто неймовірно перекриває повітря.

 

Та ні ж. 

 

Довгий період невизначеності навчив мене ставитись до багатьох речей легше.

Навчив брати від теперішнього моменту все, що можу - не визначено ж, чи буде у мене найближчим часом щось схоже.

Навчив не задавати багато питань і поменше планувати, побільше імпровізувати.

Навчив цінувати все, що маю, і радіти, якщо одуржую більше - не визначено ж було, чи таке мені трапиться.

 

Один нюанс - якщо все визначено, мені правда впевненіше і комфортно. Немає відчуття, що можу в будь-який момент потрапити у трясовину і провалитися по коліна у щось слизьке (хоча, беззаперечно, може навіть з лікувальним ефектом). Немає враження, що  я можу легко оступитися і я знаю свій маршрут і я знаю свій розклад і все ж добре. Спокійно.

 

До нудоти солодким цей спокій буває. І люди, з якими якось отак легко можна щось спланувати - я не про стандартні плани, а швидше про передбачуваність - вони є, і я їх люблю все так же, як і любила.
Просто не люблю так сильно, як могла б. 

 

Мені тепер невизначеність - то не як перець у морозиво, а... швидше як дрібка мускату у какао. Те, без чого смачно і добре, але не захоплююче неймовірно.