Кілька років тому я працювала над невеличким проектом, метою якого було виявити забуті або й незнані у нас імена німецькомовних митців, що походять із Прикарпаття. Мій метод був простий: набирала в німецькому й австрійському Google назви галицьких містечок й читала усе, що Google пропонував у відповідь. І ось, набравши слово Rohatyn, прочитала таке: «Норберт Ґланцберґ, французький композитор і піаніст, нар. 12 жовтня 1910 в Рогатині поблизу Львова, Австро-Угорщина, помер 25.2.2001». Але радість справжнього відкриття я відчула, коли погляд ковзнув по перелікові творів Ґланцберґа. Справа в тім, що серед них — всесвітньо відомі хіти Едіт Піаф!

І не те, щоб я була великим знавцем її творчості. Однак одну пісню зі знаменитим рефреном Padam… Padam ідентифікувала одразу, ще до того, як знайшла її в Youtube, бо мелодія з тих, які запам’ятовуються, а потім ще довго протягом дня задають ритм твоїм діям. У цій пісні стільки пристрасті, сили, страждання і духу, що забути її важко. Її рефрен схожий на тривожне баламкання дзвону, почасти й того, що б’ється у грудях. Мотив співзвучний з рішеннями, які приймаються лише раз у житті. Ґланцберґ вважав, що в пісні є щось слов’янське і, здається, мав рацію.

А трохи згодом були інші досі живі Ґланцберґові пісні для Едіт Піаф. Серед них — сповнена настрою мандрівки Mon manège à moi, меланхолійна Noel c’est l’amour. А також мій улюблений тріумфальний, надривний, пристрасний шансон Le ballet des coeurs. Хто забув або не знає ці композиції, дуже раджу: знайдіть в інтернеті — вони того варті…

Але спочатку була зустріч.
Як вона сталася, зважаючи на відстань (і не тільки географічну) між Рогатином і Парижем? Батьки Норберта Ґланцберґа, якого від народження звали Натан, були євреями, що народилися й жили у Рогатині, а коли на світ з’явився їхній первісток, вирішили переселитися до Європи. Осіли у баварському Вюрцбурзі, де батько заробляв на хліб дрібним гендлярством. З раннього дитинства син виявив неабиякі музичні здібності й брав уроки фортепіано й компонування у консерваторії Вюрцбурґа.

Уже у 20 років Ґланцберґ працював у Берліні, у вирі кіноіндустрії, де написав кілька мелодій для німецьких фільмів доби присмерку Ваймарської Республіки. Край кар’єрі молодого композитора поклав прихід Гітлера до влади 1933 року. Норберт Ґланцберґ, як і тисячі інших німецьких євреїв, змушений був еміґрувати до Франції і — після поневірянь, принагідних композиторських підробітків і короткочасної невдалої служби в польській армії Сікорського — 1940 року опинився в Марселі.

Там тридцятирічний піаніст і композитор Норберт Ґланцберґ зустрівся з Едіт Піаф, якій на той час було 25 і зірка якої уже почала сходити. Піаф взяла піаніста у свою команду. Вони стали друзями, а потім закоханими. 1942 року зі свого турне французьким півднем Едіт посилає коханому телеграму: «Мені нудно до нестями. Повертайся якнайскоріше. I love you».

Але сюжет їхнього роману розвивається на тлі драматичних подій у політиці. Після окупації німцями Парижа єврей Ґланцберґ змушений знову рятуватися втечею. Під чужим іменем він живе у дешевих готелях французького півдня, а вона двічі-тричі на день посилає йому закохані листи. «Що далі ти від мене, то ближчим ти мені стаєш». Із деяких листів випливає, що йому вона завдячує і своїм професійним розвитком: «Із кожним днем мої пісні мають дедалі більший успіх, усі кажуть, що я розвиваюся фантастично. Цим я завдячую тобі. Це перфекціонізм, якого ти від мене вимагав».