00:38
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif?v=3){kind=small}
<
Снижение роли государства в современном мире налицо, однако, причина сей "идемпотентности" весьма прозаична: отсутствие для правящей мировой элиты реальной угрозы, которая до этого выполняла роль обратной связи. Статья является критикой теории «сетевого государства» Сергея Дацюка.
Юрій Проценко
Продовжую цикл листів до братів-націоналістів. Наразі мова піде про зовнішні впливи на наше внутрішнє життя та про те, як ми з арабами стали фігурами на чужій шахівниці. Попередні листи:
Листи добратів-націоналістів. Лист 1. За Ющенка чи Тягнибока?
Листи до братів–націоналістів.Лист 2. Демографічні проблеми і майбутнє нації.
Листи до братів-націоналістів. Лист 3: Плюси ісламської
Продовжую цикл листів до братів-націоналістів. Наразі мова піде про зовнішні впливи на наше внутрішнє життя та про те, як ми з арабами стали фігурами на чужій шахівниці. Попередні листи:
Листи добратів-націоналістів. Лист 1. За Ющенка чи Тягнибока?
Листи до братів–націоналістів.Лист 2. Демографічні проблеми і майбутнє нації.
Листи до братів-націоналістів. Лист 3: Плюси ісламської
I. «В Багдаді все спокійно…»
От і відгриміла Єгипетська революція. Президент Мубарак втік у свою резиденцію на Червоному морі, деякий час там хворів і його не чіпали, хоча смертною карою погрожували[1]. Нарешті, 2 червня 2012р. єгипетський суд поставив крапку в цій історії: колишній президент Єгипту був засуджений на довічне ув’язнення[2]. Свого часу сербський колега Мубарака – президент Мілошевич[3] також сидів у своїй резиденції в Белграді і його, до пори, до часу, також не чіпали.
«Горе переможеним!» - оголосив римлянам галльський вождь Бренн. І це правда. Мілошевича судив Гаагський трибунал. Судити сербського президента треба було за бездіяльність - головний його злочин перед своїм народом. Натомість трибунал звинуватив екс-президента Югославії в геноциді албанців та боснійських мусульман. Бувши поганим президентом, Мілошевич виявився добрим юристом, то ж процес над ним мав закінчитись виправдувальним вироком. Цього організатори процесу допустити не могли і Мілошевичу довелося померти невинним. У крові померлого було знайдено сліди препаратів для лікування лепри та туберкульозу, якими він ніколи не хворів[4].
Всі ми, хто по телевізору, хто в Інтернеті, а деякі й на власні очі бачили, як на майдані Тахрір, він і в Єгипті зветься майдан, натовп творить революцію. Революцію покоління Facebook[5].
Але цікаве не те, що видно, а те, що залишається за кадром. Отож, був собі такий генерал-президент Хосні Мубарак. Керував він Єгиптом з 1981 року, від дати вбивства попереднього єгипетського президента Анвара Садата. Попередник, як відомо, поплатився своїм життям за те, що став проводити в країні проамериканську політику та підписав мирний договір з Ізраїлем.
Мубарак від самого початку проводив хоч і збалансовану, але ту ж таки проамериканську політику. І, здавалось, нічого йому не загрожує. За деякими даними він навіть мріяв передати президентство у спадок своєму синові Гамалю. Але у Вашинґтоні вирішили інакше і у Єгипті сталася революція.
Як це не рідко буває, дія чинника внутрішнього наклалася на дію чинника зовнішнього. В далекій Америці, звідкіля густонаселений Єгипет імпортує пшеницю, піднялися ціни майже на всі продовольчі культури. Причин тут декілька: і інфляція долара, і фінансові спекуляції на біржах, і зменшення площі посівів зернових, внаслідок збільшення посівів технічних культур (рапс, кукурудза), з яких в США виготовляють біодизель.
Соціальна структура в країнах Третього світу, як відомо, однотипна: жменька багатіїв на одному полюсі та основна маса населення (бідняки) – на іншому. Ріст цін на продовольство торкнувся 80% населення. Це, так би мовити,- чинник внутрішній.
А дія чинника зовнішнього полягає в тому, що світ змінюється, а разом з ним змінюються цілі і методи американської політики. От саме це і проґавив Мубарак.
Колись, у далекі тридцяті роки вже минулого століття, американці робили ставку на якогось «нашого сучого сина Сомосу» і трималися його, а він їх, як воша кожуха. На випадок революції, диктатора доводилося підтримувати, як кажуть, до останнього. У часи протистояння з комунізмом на такі «дрібниці» закривали очі, але після розпаду СРСР виявилось, що одіозні диктатори псують американцям демократичний імідж. І з цим стало важко миритись. Ще один недолік диктаторів полягав у тому, що вони або самі виходили з під контролю, або створювали такі умови, що непідконтрольними ставали їхні правонаступники, як це сталося на Кубі (1959р.) і в Ірані (1979р.).
То ж прагматичні американці вирішили більше не класти яйця в одну корзину і зробили ставку на зміну політичної структури країни-сателіта таким чином, щоб не бути залежними від місцевих політичних пертурбацій. Інакше кажучи, в руках американських політтехнологів повинні бути, як регулятори грубої, так і регулятори тонкої настройки політичних процесів країни-сателіта. Зміни правлячих режимів у «демократичний спосіб» дістали назву «кольорових революцій», а сама технологія ще раніше була випробувана на країнах – колишніх членах Варшавського договору.
