Немає натхнення створити щось капітальне. Отже, з появою цікавих думок з приводу ідеології українського націоналізму буду їх тут занотовувати, з позначкою "Ідеологічні резолюції". Оця буде перша, не тому, що найголовніша, а тому, що першою записана.

Питання:
Припустимо, що лібералізм - пропаганда. Пропаганда чого?
А націоналізм - то теж пропаганда?

Резолюція:
Ні, націоналізм не пропаганда, націоналізм - ідеологія. Націоналізм дає нашу, українську, версію буття і взаємин в нашому (українському) суспільстві.
Перший пункт Декалогу: "Здобудеш українську державу або згинеш в боротьбі за неї!" В чому тут пропаганда? Це істина для своїх. Це те, як воно є насправді, без прекрас і метафор. Це те, що слід робити. Це ідея і чин!
А пропаганда завжди розрахована на чужинців. Інколи і для своїх, але тільки тоді, коли провідники не вірять у свій нарід, тобто коли прирівнюють своїх до чужинців.
Пропаганда - то завжди маніпуляція, то значить, що це - брехня, замішана з правдою в певній пропорції, щоб люди, побачивши крихти правди, повірили і в правдивість всієї суміші.
Маніпуляція передбачає прогнозованість поведінки особистості, яка полягає у вільному виборі власної вигоди. Єдине, про що не кажуть маніпулятори, що разом з маленькою вигодою люди отримують і великі біди чи шкоди. Класичний приклад: риба клює на черв'ячка і не знаючи про гачок, ковтає і його.
Як правило, вигода особистості полягає в наданні шкоди громаді чи нації, бо то найлегший шлях. Тобто вигода здебільшого спонукає не до створення нових благ, а до перерозподілу, на свою користь, благ вже існуючих. Відбери у когось і зроби те своїм. А це значить, що в громаді (суспільстві, нації) існують два типи людей: продуценти і паразити. Перші створюють додану вартість чи нематеріальні активи, другі - споживають створене першими. І чим більше паразитів, тим слабше громада (суспільство, нація). Звісно, що діти, інваліди і старики, хоча нічого й не створюють, до паразитів все ж не відносяться, позаяк являються частиною системи відтворення громади (суспільства, нації).
Зауважимо, що крім ворогів внутрішніх, у нас є ще й вороги зовнішні, для яких наші вороги внутрішні завжди, до певної межі, будуть їх спільниками. На практиці, якщо немає дуже кризових обставин, встановлюється певна рівновага між продуцентами, паразитами внутрішніми та зовнішніми ворогами, що в статичних системах виглядають, як паразити зовнішні.
Продуцент, стаючи паразитом, робить моральний та ідеологічний вибір. На прийняття ним цього рішення якраз і впливає пропаганда, яка вириває особистість з єдиного ідеологічного поля, або інакше - з єдиної суспільної матриці. І далі цей процес уподоблюється росту ракових клітин в організмі. Організм, громада, суспільство, нація повинні мати захисні механізми проти цього. Захисний механізм української нації - то є ідеї українського націоналізму і українська держава, як інструмент цих ідей.
Здоровий організм - організм без паразитів, здорова нація - нація без паразитів. Здорова нація, що не відволікається на боротьбу з внутрішніми ворогами, буде успішно боротись з ворогами зовнішніми і перемагати.
Лібералізм - то є різновид т.з. економічної пропаганди, яка має собі за мету створення в країні економічної моделі, що найбільше відповідала б інтересам зовнішніх паразитів. При цьому всі дії зі створення такої моделі повинні в очах продуцентів виглядати як такі, що спрямовані на захист їхніх інтересів. Знову гачок і черв'ячок, але напрочуд ефективно.

 

 18 червень 2010 at 9:16 PM 

Вчора прочитав про те, що націоналісти пошкодили носа пам'ятнику Крупській. Вчора ж продовжувався суд над Миколою Коханівським та його побратимами, які пошкодили пам'ятник Леніну на Бесарабці. Минулого року, також у Києві,  були пошкоджені пам'ятники Косіору та Постишеву. 
Юридичний бік справи тут простий, як двері: є відповідний указ Ющенка про демонтаж комуністичної символіки. Більше того, свого часу ще президент Кравчук видавав  подібний указ.  Але коли замість  працівників якогось ремонтно-будівельного управління демонтаж, вірніше його спробу, проводять волонтери-добровольці, то це вже вважається вандалізмом!
Але Ющенко тільки грав у націоналізм, але нічого хорошого для своєї нації він не зробив. Тож видавши указ, колишній президент і  сам не збирався його виконувати, і іншим не давав. Доречі, до слідчого ізолятора перший раз   Коханівського запроторили ще при "нородному президенті". 
То ж закономірно виникає питання: в чому сила такого спротиву  кам'яних ідолів? Чому деякі наші люди готові кістьми лягти, аби лиш комуністичні ідоли лишились на своїх постаментах? Звісно, справа вже не в комунізмі, якого, як ідеології,  практично не існує. Комуністичне керівництво вже давно обернулося на капіталістів, що сповідують ліберальні цінності, а рядові комуністи, здебільшого,  пенсіонери, ностальгують за молодістю,  коли все моглося. Ну і нарешті, на фоні вітчизняної "демократії",  хочеться мріяти про елементарний порядок і основи соціальної справедливості, які при комуняках таки були. Хоча б як іллюзія.
Вискажу парадоксальну думку про те, що російський комунізм - то лише одна з форм російського шовінізму. Гадюка скинула стару шкіру, але лишилась гадюкою. Російська імперія, як кажуть, forever, а форма - лише прояв суті. Українські москалики не Крупську люблять, вони люблять своє домінування в Україні. Але прямо вони  того сказати не можуть. Зазвичай,  говорять: "Это же наша история!"
Мені от спало на думку:  що сказали б євреї, коли б німці відновили свастику хоча б на будинках, споруджених за часів ІІІ Рейху або на адміністративних спорудах, де вона свого часу була? То ж - їх історія!
Я не проти історії, - нехай буде свастика, нехай будуть Ленін зі Сталіним,  але...  в музеї. Бо коли комуністична символіка знаходиться на площі, серед людей, то це вже те, що сам Ленін називав "монументальною пропагандою". І завдання цієї пропаганди - показати українцям, що живуть вони "на нашій, не своїй землі". І така ж мета у РПЦ, що будує в Україні свої храми з "луковками". Щоб було, як в "западенськім" анекдоті,  приїде москаль і скаже: "Всюду родимую Русь узнаю!".
І коли якийсь москалик демагогічно заявляє: "Ну вот снимете вы Ленина и поставите на его место своего Бандеру, что,  лучше жить станет?", відповідаю: Ні, відразу  життя кращим не буде, але без демонтажу комуністичної символіки і неоколоніалізму, ніколи нам кращого життя  не бачити!
І поки стоять в Україні пам'ятники Леніну і Крупській, поки сяють на сонці позолочені "луковки" на церквах РПЦ, збудованих на криваві гроші "братви", годі говорити про якийсь прогрес, якийсь рух до демократії і таке інше. Наявність комуністичної символіки - ось  неупереджений індикатор, що однозначно говорить про панування в Україні неоколоніалізму і компрадорської буржуазії та про упослідженість української нації на її  власній землі.

 

 

 Справа в тому, що у нас, в Україні, поняття середнього класу - це категорія більше статистики, аніж соціології чи політики. Хто відноситься до середнього класу в країнах Західної Європи, наприклад, у Швейцарії? Так, сюди відноситься більшість населення, яке займає проміжне (середнє) місце між бідняками і дуже багатими. Конкретно, це і власник шале, що здає їх курортникам, і банківський працівник середньої ланки, і "менеджер середньої ланки", і кваліфікований робітник, що виготовляє знамениті швейцарські годинники чи шоколад фірми Нестле, і офіцер швейцарської армії, і лікарі, і юристи, і пастор церкви, і інші. Всі вони потрібні суспільству, отримують середні доходи і на таких людях тримається країна. 
А хто у нас отримує середній доход? Корумповані чиновники середньої ланки, офіцери податкової поліції, ОБОПу, митної служби, бариги-підприємці, що не платять податків у повному обсязі і "кидають" на зарплату своїх працівників, контролери СІЗО, кримінальники, рекетири і т. і. А, головне, ніякої "протестанської етики", хоча дух капіталізму присутній. 
Український "середній клас" має кілька страт, але ці люди не мають між собою ніяких спільних політичних чи суспільних інтересів. Ну, крім паразитування на суспільстві і державі. А без етики і моралі, такі особи можуть об'єднатися в зграю, як бродячі собаки, але нація і держава на таких людях триматися не можуть. 
Так, це погано, але ж треба намагатися зробити так, щоб у нас було, як у Європі? - скажете Ви. Змушений Вас розчарувати: не буде, як у Європі, бо нема підстав. Україна, взагалі, розвивається за латиноамериканською моделлю. Звісно, в Бразилії, чи Аргентині теж є середній клас, але не такий, як у Швейцарії і роль його теж не така. 
Можливо, що колись, в далекому майбутньому і в нас буде, як у Швейцарії. Але наразі це неможливо, а створювати "швейцарську модель" ще й недоцільно. 
Розігрівання української пасіонарності почнеться з внутрішнього політичного та частково, економічного, тероризму. Тактика тероризму на мою думку полягатиме в індивідуальнім терорі, націленім на знищення держслужбовців вищої та середньої ланки і компрадорської буржуазії. Економічний тероризм полягатиме у виведенні з ладу інфраструктурних об'єктів, результатом чого стане погіршення становища певної соціальної групи чи населення на певній території. 
Результатом цього всього стане побудова авторитарної української держави, скоріш за все з монопартійною системою. Економічна система такої держави буде представлена великими виробничими компаніями, що стануть зародками українських ТНК. Саме така, а не "швейцарська система" є максимально спроможною здійснити суспільну модернізацію в найкоротший термін і, при потребі, вести ефективну війну. Ось чому нам в найближчій перспективі "середній клас" у європейськім розумінні цього слова не тільки не потрібен, але й шкідливий.

 

 Сам термін «інтелігенція» виводять з латинського intelligentia, що в російську та українську мови попало через польську (Inteligencja).
Зрештою, це російський термін і явище, в основному, російське. Формально, його запропоновано російським публіцистом П.Д. Боборикіним (1870р.), хоча ще раніше в своїх щоденниках використовував В.А. Жуковський (1836р.).
Визначення терміну в українській Вікіпедії: 
Інтелігенція — суспільний прошарок, в широкому розумінні — люди розумової праці, що заняті у різних галузях культури, освіти,науки, охорони здоров'я, виробництва і мають для цього відповідну освіту.
Специфічне для Російської імперії, та країн що історично входили в сферу її культурного впливу, позначення частини середнього класу, що переважно зайнята розумовою працею.
Визначення терміну в російській Вікіпедії:
Интеллигенция — особая социально-профессиональная и культурная группа людей, занятая преимущественно в сфере умственного труда.
К характерным особенностям интеллигента относят обладание чуткостью, тактом и мягкостью в проявлениях; ответственность за поступки; также склонность к рефлексии и самоотречению.
Російський термін є більш точним. Але обидві трактовки не дають правильного визначення цього терміну, позаяк «люди розумової праці» в Європі і Росії грали різні ролі. Цікаво, що в Європі прошарку «інтелігенція» нема і ніколи не було, а от інтелектуали були і є. А от в Азії, Африці та Латинській Америці інтелігенція, як прошарок, є, хоча термін, можливо, і не використовується.
Освіта довгий час була привілеєм правлячих класів та духовенства. Але появу інтелектуалів у Європі пов’язують з добою Відродження, коли вони вже стали помітним суспільним чинником, їхня діяльність носила світський характер, працювали по найму або належали до осіб т.з. «вільних професій». Походили інтелектуали в основному з бюргерського середовища.
У Московщині, улусі Золотої Орди, що здобув незалежність, доби Відродження не було, як не було і бюргерів. Талановитих спеціалістів або виписували з Європи, як Іван ІІІ - будівничого Московського кремля Арістотеля Фіораванті, або рекрутували з підданих: селян, козаків, городян, купців. Але виконання функцій еліти не давало права інтелігенту стати її частиною.
Леонардо да Вінчі чи Бенвенуто Челліні, вихідці з бюргерського середовища, могли говорити з папами і королями, а європейськи освічений Тарас Шевченко, колишній раб, і мріяти не міг про щось подібне. Тому російська інтелігенція з самого свого виникнення мріяла про знищення тієї держави, в якій жила. Подібне явище ми бачимо і в країнах ІІІ світу.
Прихід в 1917р. до влади більшовиків нічого принципово не змінив. На зміну феодальній верхівці прийшла номенклатура, але попасти до її складу було так само складно, як за царя - до вищої бюрократії. Як за царя різночинці ставали революціонерами, так за більшовиків інтелігенти ставали дисидентами.
Нарешті за більшовиків з’явилась т.з. «національна інтелігенція». Частково, вона звісно була й за царя, але масовою стала вже за радянської влади. Причиною її появи є дублювання на рівні союзної чи автономної республіки суспільних відносин, що мали місце в Центрі (Росії).
Свого часу Анатолій Луначарський порівнював інтелігенцію з парламентом, в тому розумінні, що інтелігенція неоднорідна і кожен інтелігент, подібно до парламентарія представляє певну соціальну групу. Приблизно те ж саме писав і Антоніо Грамші. Але особливістю радянського і пострадянського суспільств є їх становість ( рос. сословность), коли люди діляться не на класи, а на стани. І от інтелігенція відчуває себе одним з таких станів, а її чільні представники формують ідеологію інтелігенції.
Звісно, що єдиної, узгодженої ідеології не існує, як не існує і загальностанової узгодженої термінології. Дискусійним є і головне питання: кого відносити до інтелігенції? Критерій заняття переважно розумовою працею не можна вважати універсальним, оскільки важко провести різницю між легкою фізичною і розумовою діяльністю. Скажімо, робота касира в універмазі не може бути віднесена до чисто фізичної, але і великого інтелекту для вибивання чеків теж не потрібно. Тому ідеологи інтелігенції ділять її на кілька категорій, довільно відносячи чи не відносячи конкретних осіб до інтелігенції. Часто мова йде лише про т.з. творчу інтелігенцію (письменники, публіцисти, філософи, науковці).
Інший критерій – джентльменський набір певних моральних якостей, життя у відповідності до специфічного морального кодексу. Синонім – поняття «інтелігентність». Якраз про це - визначення з російської Вікіпедії.
Але ніяких моральних норм чи кодексів, відмінних від норм поведінки більшості населення, інтелігенти не сповідують. Про що кожен міг впевнитися сам. Більше того, саме узалежнене становище інтелігенції, не сприяє культивуванню високих моральних чеснот серед її представників. Цікава в цьому розумінні радянська комедія «Гараж» Ельдара Рязанова, де показана гризня «інтелігентів» за матеріальні блага.
Зі здобуттям незалежності, інтелігенція в Україні не перестала існувати. До певної міри її чільні представники навіть сприяли цьому. Але в подальшому проявився прислужницький характер нашої інтелігенції. Вони служили радянській владі, тепер стали служити владі українській. Багато з представників «творчої інтелігенції» були в радянські часи агентами КДБ. В часи незалежності вони стали об’єктами маніпуляції чи агентами впливу. Але й та частина національної інтелігенції, що не була скомпрометована співпрацею з комуністичними спецслужбами, врешті виявилась в таборі т.з. націонал-демократів, тобто політичних сил, що знаходяться на утриманні у вітчизняних олігархів. В цьому виразилась природа інтелігенції.
Звісно, націонал-демократи і були спеціально створені для того, щоб боротись з українськими націоналістами, відволікаючи електорат демагогічними гаслами, загорнутими в національну ідеологію. Але за виразом, що приписується Ф.Д. Рузвельту, «Не можна весь час обманювати весь народ!». Націонал-демократи на чолі з Ющенком були скомпрометовані своєю антинародною політикою в інтересах іноземної та компрадорської буржуазії.
Інтелігенція, як суспільне явище, існує на пострадянському просторі та в країнах ІІІ світу. Але з часом станова напівфеодальна структура українського суспільства все більше буде нагадувати західну, тобто класову. Якщо перетворення підуть в демократичному руслі, то інтелігенція щезне, а інтелектуали стануть частиною середнього класу. Але скоріш за все збережеться теперішній курс на формування в Україні держави латиноамериканського типу. За таких обставин, інтелігенція, як прошарок прислужників олігархії, збережеться аж до національної революції. А іншої інтелігенції у нас не було й не буде. Винятки тільки підтверджують правило.
Яке повинно бути ставлення націоналістів до інтелігенції. Звичайно, ми повинні використовувати її, в міру можливостей, в своїй боротьбі. Націоналіст не може ніяким чином ототожнювати себе з інтелігентом, позаяк моральним імперативом націоналіста є Декалог українського націоналіста. Перифразуючи відомий вислів халіфа щодо Александрійської бібліотеки, можна сказати: якщо в моральному кодексі інтелігента написано теж саме, що й в Декалозі, то такий кодекс просто не потрібен. Але якщо там написане не те, що в Декалозі, то його треба знищити.
Взагалі, слід пам’ятати, що наш олігархічний режим буде час від часу використовувати «правильних» націонал-демократів з інтелігенції проти «неправильних» націоналістів. Тому діалогу з інтелігенцією, скоріше за все не вийде, а вийде боротьба. Але і в умовах боротьби треба користуватись кожним промахом наших противників і обертати ці промахи на благо нашої нації.

 Якось Адольф Алоїзович, звертаючись до німців, сказав, що звільняє їх від химери під назвою "совість". На мою думку, фюрер помилявся. Совість - не химера. Всім нам хочеться поступати по совісті і нам приємно, коли це вдається.А коли ні, то ота совість починає нас мучити. Як писав Нікколо Макіавеллі, нема ні абсолютних мерзотників, ні абсолютно моральних людей.І останній мерзотник хоче виглядати шляхетним та моральним. 
Макіавеллі навіть приводить приклад одного італійського феодала, що воював з Папою, звісно не як з вікарієм Христа на землі, а як з головою Папської області, тобто таким же феодалом, як і він сам. Якось одного разу Папа вирішив до нього завітати, саме, як Папа.Наш феодал, як добрий католик, падає перед ним на коліна. І Папа замість того, щоб його простити, тобто поступити, як вікарій Хреста, поступає, як феодал: велить відрубати бунтівнику голову. І "флорентійський секретар" пише з цього приводу, що як би мало значило папство, коли б Папі відрубали голову.

Але не завжди моральне відразу можна відрізнити від аморального. Складність - в критеріях відбору.Для націоналіста таким критерієм є інтереси своєї нації. Визначившись з критерієм, можна вже дати і визначення терміну "совість".
Совість - сукупність норм і правил суспільного життя, що забезпечують виживання нації. Моральне все, що забезпечує виживання нації, аморальне все, що цьому перешкоджає. Мораль, так би мовити, нівелює "внутрішньовидову боротьбу", а всю людську енергію направляє на боротьбу міжвидову, тобто на боротьбу між націями.
Звичайно, мораль виникає ще в первіснообщинному суспільстві, тобто до появи нації. Мораль виникла з колективного самозахисту, тобто, коли одна людина торкнулась своєю спиною спини іншої людини, і так вони зайняли кругову оборону від ворогів,  вірячи, що той, кому ти довірився, тебе не зрадить. На відміну від права, мораль регулює "легкі" правопорушення, карою за які є, зазвичай, громадський осуд. Ось чому люди в своїй більшості стараються все ж поступати шляхетно по відношенню до інших ("Не плюй в криницю, бо доведеться води напитись!").
Вибравши критерієм моралі  інтереси нації, не можна говорити про якісь наднаціональні "загальнолюдські цінності". Для націоналіста, взагалі, нічого наднаціонального існувати не може. А те, що зветься "наднаціональним", - насправді пропаганда наших ворогів, кожен з яких уособлює націю, якій служить.

Спочатку визначимося з термінами. Отже, націоналістом вважаємо всякого, хто визнає Декалог українського націоналіста в якості програмового і керівного документу. Інакше кажучи, Декалог – символ віри націоналіста. Відповідно, патріотом будемо вважати всякого, хто розділяє ідеї патріотизму.
Далі складніше, оскільки точного і однозначного розуміння патріотизму в Україні не існує. Українська Вікі дає таке визначення: «Патріоти́зм є любов'ю та/або відданістю до якоїсь країни.» Ця коротка фраза відображає «кашу в головах» українського суспільства. Чи «та», чи «або»? Чи до «якоїсь країни», чи до власної?
Для порівняння, польська Вікі:
Patriotyzm (łac. patrio = ojczyzna, gr. patriates) – postawa szacunku, umiłowania i oddania własnej ojczyźnie oraz chęć ponoszenia za nią ofiar. To wypełnianie obowiązków obywatelskich. Charakteryzuje się też przedkładaniem celów ważnych dla ojczyzny nad osobiste, a często także gotowością do poświęcenia własnego zdrowia lub życia. Patriotyzm to również umiłowanie i pielęgnowanie narodowej tradycji, kultury czy języka.
Патріотизм - шанобливе ставлення, любов і відданість до своєї країни і готовність за неї жертвувати. Це виконання громадянських обов’язків. Характеризується також пріоритетністю суспільних цілей над особистими, а часто навіть і готовністю пожертвувати своїм здоров’ям чи життям. Патріотизм - це любов і збереження національних традицій, культури та мови.
Але сучасне розуміння патріотизму в Україні все ж ближче до української редакції Вікі, ніж до польської. Більше того, український «патріотизм» - то псевдопатріотизм або й зовсім не патріотизм.
Україною править постколоніальна адміністрація, що виражає інтереси вітчизняної компрадорської буржуазії та її закордонних бізнес- та політпартнерів. І ця адміністрація розуміє пов’язаність власного інтересу з інтересами української нації в тому розумінні, що життя і добробут паразита залежить від життя і добробуту того, на кому паразитуєш. Звідси й походить наш «Укрпатріотизм».
Визначивши природу цього явища, можна встановити і його характеристики:
1. Укрпатріотизм виражає інтереси української нації в частині, що не протирічить інтересам компрадорської буржуазії та її зарубіжних покровителів.
2. Предметом любові укрпатріотів може бути лише територія України без визначення її національної приналежності.
3. Укрпатріотизм не можна дослідити в історичнім аспекті, позаяк в нього не має минулого і він сам ровесник постколоніальної адміністрації. В нього немає національних героїв, на прикладі яких повинна виховуватись молодь, крім героїв, вкрадених у націоналістів та псевдогероїв - героїзованих промосковських посіпак.
4. Укрпатріот не може жертвувати здоров’ям чи життям заради Батьківщини, бо Україна для нього не Батьківщина, а в кращому разі – складова частина іншої Батьківщини.
5. Укрпатріот не буде захищати Україну від ворогів, бо вороги України - його друзі і, зрештою, він сам.
6. Укрпатріот не буде сприяти збереженню традицій, мови і культури. Бо нема в нього традицій, позаяк нема історії. Його мова – мова сусідньої держави. Його культура – культура слов’яно-єврейських метисів чи російських креолів.
Яка є перспектива в укрпатріотизму? Без сумніву, він не переживе постколоніальну адміністрацію. В широкому розумінні укрпатріотизм – ідеологічне відображення кризи ідентичності залишків «радянського народу» в Україні. «Радянський народ» - це не росіяни, вірніше, не тільки росіяни. Політбюро планувало повторити дослід Александра Македонського, що спробував схрестити греків з персами. Слова з пісні «Ты – эстонка, я – узбек! Нам не встретиться вовек!» були написані вже після краху СРСР. Радянським ідеалом якраз і було змішування естонців з узбеками та ще сотнею етносів для утворення російськомовного «радянського народу».
То ж українським націоналістам треба з великою обережністю вживати термін «патріотизм», позаяк в Україні це липке слово. А ще краще взагалі його не вживати, щоб не було плутанини і щоб українці не набратись ідеологічних «бліх» від наших ідеологічних противників. Патріотизм (в розумінні польської Вікіпедії) цілком поглинається націоналізмом і для українців не може існувати поза ним. Тому на питання: Ти – патріот України? треба відповідати: Я – український націоналіст! І ця відповідь усуває всі подальші запитання.