Вважається, що книги, написані жінками, спрямовані на певну аудиторію. Але чи завжди авторки так званої жіночої прози пишуть виключно для жінок? І чи достатньо розглядати лише з літературознавчого боку величезну кількість творів, авторами яких виступають представниці слабкої статі? Про це та про багато іншого БИЗНЕС запитав доктора філологічних наук, професора Національного університету “Києво-Могилянська академія”, літературознавця Віру Агеєву.

— Минулого року майже всі відомі літературні премії отримали жінки — Нобелівську, Гонкурівську, Букер, Російський Букер. Це збіг чи тенденція в світовій літературі?
— Я доповню. Торік премію Антоновича (щорічна премія благодійної фундації Омеляна та Тетяни Антоновичів за літературні твори та українознавчі наукові дослідження. — Ред.) отримала також жінка — Оксана Забужко. Тож український контекст також треба брати до уваги. Жіноче письменство в Україні має давню традицію. Крім авторок першого ряду, як-от: Леся Українка чи Ольга Кобилянська, на початку ХХ століття у нас було багато письменниць, дуже помітних в літературному процесі. Якщо говорити про світову літературу останнього сторіччя, то чимало цікавих жінок-авторок стали лауреатами найпрестижніших премій — заговорили навіть про якесь феміністське лобі, таку собі таємну змову. Але очевидно, що ні Тоні Моррісон, ні Доріс Лессінг, скажімо, ніякого лобі не потребують.

Їх тексти такого рівня, що говорити про якусь змову таки не варто. Що спровокувало цю активність жінок у різних сферах життя? Найглибинніша революція, яка тривала впродовж ХХ сторіччя, відбувалась у сфері стосунків між статями. Змінилась модель взаємин у родині, змінилось становище жінки в суспільстві. Від першої хвилі фемінізму, від Вірджинії Вулф і Олів Шрайнер, потенціал жіночої літератури зростав. Жінки виробляли власну стилістику, манеру письма. Сьогодні роман про жінку — це аж ніяк не роман про жінку у вітальні чи у дитячій кімнаті. Сюжет може розгортатися у найрозмаїтіших, часом доволі екстремальних обставинах.

— Якщо вже визначати поняття “жіноча література”, чи достатньо буде сказати, що це книги, написані жінками? Чи потрібно додавати, що вони написані для жінок, про жінок абощо?
— Всі охоче послуговуються словосполученням “жіноча література”, але чомусь нечасто вживається словосполучення “чоловіча література”. Крутий маскулінізм, демонстрація чоловічої переваги, сили — якщо це чоловіча література, тоді можна говорити хіба що про війну між статями. Насправді все значно складніше і, на щастя, цікавіше. Найчастіше жіночу літературу визначають як таку, що написана автором-жінкою.

Не думаю, що жіноча література завжди має відбивати жіночі цінності. Можна побачити багато прикладів, як жінка імітує чоловічий голос. В ХІХ столітті стало загальною тенденцією брати чоловічі псевдоніми. Коли померла Джордж Еліот, хтось на похоронах запитав, кого ховають — “дружину того самого письменника Еліота?”. У модерністську добу жінки вже не потребували чоловічих псевдонімів, але градація “важливих” і “другорядних” тем чи сюжетів зберігалася дуже довго. От про війну, революцію, відкриття нових земель — це потрібно, цікаво, суттєво. А про жінку в родині, про її стосунки з дітьми, її відмінний від чоловічого чуттєвий, тілесний досвід — це такі собі дрібнички для розваги. Навіть творчість канонізованих авторок інтерпретувалася у згоді з панівною ієрархією цінностей.

Скажімо, для багатьох поколінь Леся Українка була переважно авторкою закличних соціальних віршів (опублікованих у дебютній поетичній збірці). Її ж вершинні драми зоставалися на периферії класичного радянського канону. Не в останню чергу й тому, що складні психологічні колізії жіночого самостановлення у великому світі критика просто не відчитувала, не вміла інтерпретувати.

— На літературній мапі ХХ сторіччя майже відсутнє жіноче письменство. Принаймні, на теренах СРСР. З чим це пов’язано?
— В радянському суспільстві жінка була доволі соціально активною. Проте першорядних жінок-письменниць справді майже не було. Очевидно, література соціалістичного реалізму переймалася таким собі задзеркаллям, де ідеальні картонні герої рухалися в якомусь вигаданому непізнаваному просторі. Так що жінкам там просто не було чого робити. Те, що цікавило жінок, не цікавило радянську літературу. І навпаки. Жінка набагато більше, ніж чоловік, зосереджена на індивідуальних цінностях і набагато менше залежна від ідеології. Тому радянська література творилася переважно чоловіками. Особливо це стосується прози, романістики.

Сучасна література відійшла від радянських зразків, звернулась до індивідуальних цінностей. І чоловіки, і жінки здобули паритетність голосів. Очевидно, що говорити про ренесанс в сучасній літературі, де з’явилось багато жіночих імен, є всі підстави. Це закономірно.

— В своєму дослідженні “Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму” ви говорите про гендерне протистояння в світовій літературі. Вектори цього протистояння — сюжети, образи, сама поетична мова тощо. Сучасна література наслідує ці традиції?
— Я переконана в тому, що між авторами-жінками і авторами-чоловіками є різниця: вони по-різному мислять, в них різна структура мовлення. Але я не вірю в те, що є якесь особливе жіноче письмо. І жінки, і чоловіки пишуть про людей. Але жінка-авторка уважніша до того, на що не зверне увагу чоловік, і навпаки. Героїні у жінок здебільшого виходять глибшими, ніж у чоловіків. Поки література творилась переважно чоловіками, в ній були жінки, якими ті хотіли їх бачити. Це проекції чоловічих бажань, чоловічих уявлень про жінок.

— І Анна Карєніна Льва Толстого, яка прагнула жіночого щастя, — це теж лише проекція його уявлень про жінку?
— Для мене Толстой якраз зразковий автор, коли йдеться про героїню як проекцію чоловічих уявлень про іншу стать. Мої студентки часто дивуються: за що ідеалізували Наташу Ростову? Жінку, яка відмовилась від самої себе задля того, щоб у фіналі ми її побачили збайдужілою до всього, окрім материнських клопотів. Де поділася та Наташа, яка на початку роману уособлювала собою вітальність, енергію, залюбленість у світ? Де воно все поділося в кінці? Невже все обмежилося пелюшками, які її цікавлять передусім? Очевидно, Наташа для Толстого — зразок патріархальної жінки.

— Можливо, насправді жінок цікавить саме це славнозвісне “kirche-kinder-kche”? Як на мене, сучасна жіноча література плекає саме такий ідеал.
— Це пов’язано з певними економічними нюансами. Згадайте, як тільки країні не вистачає робочих рук, лунають гасла, що жінка потрібна Вітчизні, її кличуть до станка, на виробництво тощо. Часом навіть на поле бою. Натомість у період безробіття жінку закликають повернутися до родинного вогнища й обмежитися кухнею та вітальнею. Але після всього, що відбулося протягом ХХ століття, освічена жінка не захоче повернутися до статусу домогосподарки. Врешті, є заняття цікаві й нудні, і я не розумію, чому жінці треба обмежувати своє життя нудними обов’язками, зоставивши чоловікам усі цікаві пригоди й здобутки у великому й розмаїтому світі. Обтяжливі побутові проблеми треба чесно ділити порівну.

— Останнім часом українська література збагатилася цілою низкою жіночих прізвищ. Як змінилось обличчя сучасної української прози?
— Якщо порівняти написане жінками сьогодні з тим, що вони писали років п’ятдесят тому, виявиться, що зараз вони зважуються обговорювати речі, які раніше вважалися табуйованими. І встигли розвіяти багато міфів про себе. Коли говорити про сучасну українську прозу, то, наприклад, відкриттям останніх років, принаймні, для мене, стала проза Оксани Луцишиної. Вона не побоялась прописати варіант небажаної вагітності і дискомфорт, пов’язаний з цим станом. Ми звикли, що материнство — це святе, радість для жінки. Цей стереотип ніхто досі не пробував підважити, принаймні в українській літературі з її культом матері. Сказати, що ти не хочеш дитини, що материнство для тебе небажане, — обов’язково стати негативною героїнею.

— Є теми, за які ви б не радили братися жінкам-авторкам?
— Я завжди сповідую демократичні свободи. Чоловіку можна писати про все (не порушуючи, звичайно, конституційні приписи). І жінці так само. Аби було цікаво й талановито.

Досье БИЗНЕСа
Віра Агеєва, доктор філологічних наук, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”
Народилась: 30 липня 1958 р. в м.Бахмачі (Чернігівська обл.).
Освіта: Київський державний університет ім.Тараса Шевченка, філологічний факультет (1980 р.).
Кар’єра: з 1985 р. — науковий співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка АН УРСР (далі — НАНУ); з 1995 р. — професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”; доктор філологічних наук (1995 р.); співзасновниця Київського інституту гендерних досліджень; лауреат Національної премії України ім.Т.Г.Шевченка (1996 р.); авторка шістьох книжок.
Сімейний стан: заміжня, має сина.
Хобі: книжки (“Той самий випадок, коли захоплення стає професією”).