з передмови милорада павича до роману горана петровича (прекрасний, між іншим, сербський письменник, чудовий стиліст і майже поет у своїй прозі – а це тим більш цінно, що воно мало кому вдається так, щоб від текстів за милю не несло кітчем):

"Сегодня такие книги подобны горсти соли, оставленной на черный день и найденной тогда, когда пришло время трудностей и нищеты."

щойно мене цей рядок пробрав до сліз. сьогодні я, мабуть, обмежуся тільки передмовою павича.

фрагмент зі "сніду та його метафор" сюзен зонтаг.
книжка є українською, але в такому неохайному, недбалому перекладі, що краще вже оригінал (і я могла би пробачити неоковирні конструкції, проблеми з розділовими знаками, незакриті дужки, хоч то й фруструє, навіть узгодження – чи то пак, брак узгодження – відмінків можна чимось пояснити, але щоб в одному абзаці ґомбровича двічі написати правильно, а раз – якраз посередині – обізвати ґамбровичем... you must be kidding me).
у кожному разі, ось, справді хороший фрагмент:


All the debunking of the Cartesian separation of mind and body by modern philosophy and modern science has not reduced by one iota this culture's conviction of the separation of face and body, which influences every aspect of manners, fashion, sexual appreciation, aesthetic sensibility—virtually all our notions of appropriateness. This separation is a main point of one of European culture's principal iconographical traditions, the depiction of Christian martyrdom, with its astounding schism between what is inscribed on the face and what is happening to the body. Those innumerable images of Saint Sebastian, Saint Agatha, Saint Lawrence (but not of Christ himself), with the face demonstrating its effortless superiority to the atrocious things that are being inflicted down there. Below, the ruin of the body. Above, a person, incarnated in the face, who looks away, usually up, not registering pain or fear; already elsewhere. (Only Christ, both Son of Man and Son of God, suffers in his face: has his Passion.) Our very notion of the person, of dignity, depends on the separation of face from body, on the possibility that the face may be exempt, or exempt itself, from what is happening to the body.


і на підтвердження – обличчя святого себастьяна авторства п'єтро перуджино (більша картинка).

епіграф до нової книжки ніла геймана:

I remember my own childhood vividly … I knew terrible things. But I knew I mustn’t let adults know I knew. It would scare them. (Maurice Sendak, in conversation with Art Spiegelman, The New Yorker, 27 September 1993)

владімір набоков, "запрошення на страту" (дуже красивий, на межі сюрреалізму якогось, текст):

Цинциннат, не поднимая глаз со страницы, издал мычание, утвердительный ямб.

дві речі: по-перше, таке могла написати тільки людина з шаленим літературним чуттям, і я після цього речення ще більше люблю набокова; по-друге, як я раніше не помічала?

один абзац з оповідання "якщо це любов" з однойменної збірки серба михайла пантича. взагалі приємна ця серія від "темпори" – перекладів із різних екзотичних і не дуже літератур, у мене є два сербські томики і один чеський, і хоча той чеський то такі рустикально-патріархальні шмарклі, все одно непогано.
а тут мені подобається ритміка: як збивається текст, як повторює неважливі слова, як неважливі слова набувають сенсу в ритмічних повторах; з цим ритмом його було би приємно читати вголос, мабуть. а ще подобається зміст, так.

Якби навіть мені хтось сказав, що одного дня між мною і Богданом усе закінчиться, якщо все на цьому світі справді закінчується, бо гадаю, насправді жодна любов ніколи до кінця не закінчується, я б йому, гадаю, відповіла: не верзи дурниць. А мовила б це тому, що з першого дня сама про це знала. Як тільки його побачила, я побачила все, але це не було якесь передбачення, якесь пророцтво чи чаклунство, нічого подібного. Це було чисте усвідомлення того, що певний час ми будемо разом, разом до слини, до останнього подиху, а потім уже не будемо поруч одне з одним, продовжуючи натомість бути разом там, де ти кожної секунди перебуваєш разом із кимось, – у думках. Коли вранці ти збираєшся на роботу, поки чистиш зуби, поки автобусом добираєшся на інший берег Сави, поки перекладаєш – я перекладач, перекладаю фільми, – поки прасуєш і дивишся у вікно на спустілий нічний бульвар Нового Белграда, ти завжди знаходишся разом із кимось, і навіть більше – ти завжди з усіма, кого любив, не знаю, як інші, я саме так.

знову просто щоб не загубити.

“I want your life,” wrote the girl I’d never met before.
She isn’t the only one. There have been periods when I can’t go a week without opening an e-mail like this from a woman somewhere between the ages of 17 and 25. I’m not a celebrity, a trendsetter or an heiress. I am an escort.
...
So why would some women want to duplicate my circumstances?
We could blame the usual scapegoats. “Secret Diary of a Call Girl” is a cutesy fantasy full of adventure and expensive fashion. One-time Eliot Spitzer date Ashley Dupre became known to the country as a tan, lanky beauty sporting designer accessories on a yacht. And so-called No. 1 Escort in New York Natalia McLennan recently released a memoir of her days making $2,000 per hour. But I think the causes are far more complex than a few pop culture artifacts. The glamour of prostitution can’t be traced back to the 1970s “Happy Hooker” Xaviera Hollander or the unrepentant schlock of “Pretty Woman.” It’s the persistent symptom of a society that still insists sexual desirability is a woman’s duty, and wealth is the most important hallmark of success. A young woman who is desirable is a young woman who wields power, and that power is often bestowed in the form of cold, hard cash.

авторку статті зовуть шарлотта шейн, і вона повія. і дуже хороша стаття насправді, де не так уже й багато про проституцію (принаймні не в буквальному сенсі).

з інтерв'ю 1973 року для плейбоя:

Playboy: You want to be with people who live nearby and think exactly as you do?
Vonnegut: No. That isn't primitive enough. I want to be with people who don't think at all, so I won't have to think, either. I'm very tired of thinking. It doesn't seem to help very much. The human brain is too high-powered to have many practical uses in this particular universe, in my opinion. I'd like to live with alligators, think like an alligator.

апдейт. із того самого інтерв'ю (воно довжелезне, мабуть, вони цілий вечір сиділи й спілкувалися):

Playboy: Even if you don't remember it, did the experience of being interned -- and bombed -- in Dresden change you in any way?
Vonnegut: No. I suppose you'd think so, because that's the cliché. The importance of Dresden in my life has been considerably exaggerated because my book about it became a best seller. If the book hadn't been a best seller, it would seem like a very minor experience in my life. And I don't think people's lives are changed by short-term events like that. Dresden was astonishing, but experiences can be astonishing without changing you. It did make me feel sort of like I'd paid my dues -- being as hungry as I was for as long as I was in prison camp. Hunger is a normal experience for a human being, but not for a middle-class American human being. I was phenomenally hungry for about six months. There wasn't nearly enough to eat -- and this is sensational from my point of view, because I would never have had this experience otherwise. Other people get hit by taxicabs or have a lung collapse or something like that, and it's impressive. But only being hungry for a while -- my weight was 175 when I went into the Army and 134 when I got out of the P.O.W. camp, so we really were hungry -- just leads to smugness now. I stood it. But one of my kids, at about the same age I was, got tuberculosis in the Peace Corps and had to lie still in a hospital ward for a year. And the only people who get tuberculosis in our society now are old people, skid-row people. So he had to lie there as a young man for a year, motionless, surrounded by old alcoholics -- and this did change him. It gave him something to meditate about.

чудове про канаду (десь у мене була схожа мапа америки):



знайдене в тетяни боровикової, вона ж oryx-and-crake, вона ж – російська перекладачка маргарет атвуд (що, мабуть, нескладно помітити з нікнейму), робертсона девіса і не тільки їх, але саме їх у її перекладах я останнім часом читаю з диким захопленням.
мій улюблений шматок з «бунтівних янголів», щоб ви зрозуміли, наскільки це насправді крутезно (саме в сенсі перекладу улюблений, я його вже зо два місяці, відколи прочитала книжку, всім наводжу як приклад дивовижності робертсона девіса та якості російської версії):

"Именно к этой цели мы будем стремиться: беседа и веселье — я надеюсь, вызванные чтением Нового Завета. Не могу сказать, что в этой книге много забавного, хотя и Христос однажды пошутил, играя словами, над новым именем Петра, которое сам же ему дал: «Ты — Петр, и на сем камне я создам Церковь Мою». Конечно, имя Петр — по-гречески «петрас», «камень». Это можно было бы перевести как «Ты крут, и на сей круче я создам Церковь Мою», тогда каламбур отчасти удалось бы передать, но, наверное, не стоит этого делать".

і оригінал:

“That’s what we’re going to attempt here; talk and jokes—I hope—rising out of the reading of the New Testament. Not that it’s a great book for jokes, though Christ once made a pun on Peter’s new name that he had given him: 'Thou art Peter and upon this rock I will build my church'. Of course Peter is petras, a stone, in Greek. If that were translated 'Thou art Rocky and upon this rock I will build my church,' people would get the point, but it would hardly be worth it.”

о, і хороші новини від тетяни боровикової ж – якщо все буде добре, то ближчим часом, десь восени, з'явиться третя книжка з «корнішської трилогії» девіса. виглядає на те, що другу частину цієї трилогії я дочитаю сьогодні: воно таке шалено смачне, що відірватися неможливо, і що далі, то захопливіше.

Nora Ephron:

One of the things people always say to you if you get upset is, don’t take it personally, but listen hard to what’s going on and, please, I beg you, take it personally. Understand: every attack on Hillary Clinton for not knowing her place is an attack on you. Underneath almost all those attacks are the words: get back, get back to where you once belonged. When Elizabeth Dole pretends that she isn’t serious about her career, that is an attack on you. The acquittal of O.J. Simpson is an attack on you. Any move to limit abortion rights is an attack on you — whether or not you believe in abortion. The fact that Clarence Thomas is sitting on the Supreme Court today is an attack on you.

звідси.

із "людської плями" філіпа рота:

— Танцуй дальше, — говорит он.
— Когда ты умер, — спрашивает она, — не все ли равно, что ты женился не на той?
— Все равно. И когда ты жив, тоже. Танцуй дальше.
— А что не все равно? А?
— Это.
— Молодец, — говорит она. — Учишься.
— Что же получается — ты меня учишь?
— Самое время кому-нибудь тебя поучить. Да, я учу тебя. Но не смотри на меня так, будто я гожусь для чего-нибудь другого, чем вот это. Для большего. Не надо. Будь здесь, будь со мной. Не уходи. Не отвлекайся. Не думай ни о чем другом. Будь со мной. Я сделаю все, что ты захочешь. Сколько раз тебе женщины искренне такое говорили? Что захочешь, то я и сделаю. Не теряй этого, Коулмен. Не перетаскивай никуда. Только для этого мы и здесь. К завтрашнему дню это не имеет отношения.

там дуже багато місць, які хочеться вивчити напам'ять, але мені від цього... зовсім.