сьогодні в інституті томи аквінського випадково втрапила на відкриття виставки володимира домчука.
біс із нею, з претензійною й надуманою назвою серії, виписаною коньячним шрифтом. біс навіть із тим, що автор виявився не ідеальним лектором, тому дивитися було значно цікавіше, ніж слухати – i'm ok with that, але ж відкриття виставки.
зате які то картини (тут варто би поставити багато захоплених знаків оклику, бо багато знаків оклику – якраз те, що я від них відчуваю). їх хочеться почіпати, лизнути, хочеться пірнути в них чи хоча б залізти по лікті. страшенно живі, страшенно тактильні, страшенно потужні. ті фотографії, які я тут викладу, не передають прекрасності – вона в об'ємі, в рельєфі – так що заходьте в інститут томи аквінського, виставка там до кінця березня.
(і так, я знаю, що не можна чіпати творів мистецтва, але не втрималася й одну трошечки погладила, з самого краєчку, ніхто й не помітив. крутезно).







і фрагмент полотна про дахи: