один абзац з оповідання "якщо це любов" з однойменної збірки серба михайла пантича. взагалі приємна ця серія від "темпори" – перекладів із різних екзотичних і не дуже літератур, у мене є два сербські томики і один чеський, і хоча той чеський то такі рустикально-патріархальні шмарклі, все одно непогано.
а тут мені подобається ритміка: як збивається текст, як повторює неважливі слова, як неважливі слова набувають сенсу в ритмічних повторах; з цим ритмом його було би приємно читати вголос, мабуть. а ще подобається зміст, так.

Якби навіть мені хтось сказав, що одного дня між мною і Богданом усе закінчиться, якщо все на цьому світі справді закінчується, бо гадаю, насправді жодна любов ніколи до кінця не закінчується, я б йому, гадаю, відповіла: не верзи дурниць. А мовила б це тому, що з першого дня сама про це знала. Як тільки його побачила, я побачила все, але це не було якесь передбачення, якесь пророцтво чи чаклунство, нічого подібного. Це було чисте усвідомлення того, що певний час ми будемо разом, разом до слини, до останнього подиху, а потім уже не будемо поруч одне з одним, продовжуючи натомість бути разом там, де ти кожної секунди перебуваєш разом із кимось, – у думках. Коли вранці ти збираєшся на роботу, поки чистиш зуби, поки автобусом добираєшся на інший берег Сави, поки перекладаєш – я перекладач, перекладаю фільми, – поки прасуєш і дивишся у вікно на спустілий нічний бульвар Нового Белграда, ти завжди знаходишся разом із кимось, і навіть більше – ти завжди з усіма, кого любив, не знаю, як інші, я саме так.