На початку 80- років я служив в одному з підрозділів МВС України з колегою, який у повоєнні роки, ще молодим, перебував у лавах НКВС у Західній Україні.  Він дуже скупо але інколи описував   операції з залякування місцевого населення "бандерівцями".  Вони супроводжувалися перевдяганнями, нальотами на село та вбивствами активістів. Трупи скидали у річку. Ті, що залишилися живими, мали розповідати оточуючим про звірства націоналістів. Хочу сказати , що мій колега був дуже нещасною людиною. Дітей не мав, жінка - "видра", яка страшенно його ревнувала. Контролювала кожен його крок, аби він  десь не випив. Бо як вип"є  то робиться буйним. А випити він полюбляв. З усього було видно, що совість його мучила усе життя.

З іншим бійцем «невидимого» фронту доля мене зіштовхнула  у шпиталі МВС  у січні 1989 року, коли з хімічним опіком очей я потрапив до однієї палати з колишнім агентом КДБ. На той час він дослужував  на скромній посаді в одному з районних відділів МВС у Київській області.  Дві неділі, коли я не бачив на очі через пов’язку, мій сусіда по палаті  пройнявся довірою до мене і одного разу розповів мені історію свого вербування до КДБ  ще у молодому віці. Після вишколу його, під виглядом  спійманого  емісара Бандери, скерували до загонів українських націоналістів, що діяли на той час, у Західній Україні. У загонах "псевдо емісар" мав виявляти "зрадників" та "козачків КДБ". Мій сусіда по палаті, виконуючи завдання, від домігся  розстрілу декількох активістів визвольного руху. Він казав, що розстрілюючи своїх товаришів, воїни УПА плакали і кричали, що не вірять у зраду звинуваченого. Не знаю наскільки це правда, але це я почув на  власні вуха. Я людина запальна і тому запропонував сусідові познайомити з  журналістом- моїм товаришем та  записати його розповідь. Він відмовився і пояснив, що: по - перше: не настав час   оприлюднення такої  інформації, і вона може загрожувати життю його та його родичів. По - друге: у державі може все змінитися і ті, проти кого він боровся, прийдуть до влади.  Я був ошелешений. Уявляєте,почути таке у січні 1989 року. За 3 роки його слова справдилися. Мабуть він з середини  визвольного руху  знав і був переконаний, що часи врешті-решт зміняться і Україна стане незалежною державою. Чому мій візаві  розповів свою історію? Мабуть йому треба було з кимось поділитись, виговоритись; замучило сумління, а тут трапилась нагода, розповісти людині, якій не треба було дивитись в очі.   Після шпиталю я мав намір зустрітися з цією людиною, записати його розповідь для себе, може для історії. Але не склалося.