-Поиск по дневнику

Поиск сообщений в trismegistos

 -Подписка по e-mail

 

 -Постоянные читатели

 -Сообщества

Участник сообществ (Всего в списке: 5) Неформальная_Украина Философия_В_Нашей_Жизни Україна K_Y_I_V People_in_Kyiv
Читатель сообществ (Всего в списке: 4) Укр_Критика Критика_вовремя Kharkov LVIV

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 25.07.2010
Записей:
Комментариев:
Написано: 23





АНОНС: програма заходів Української Православної та Української Католицької Церков у Канаді з привод

Среда, 24 Ноября 2010 г. 23:03 + в цитатник

cerferАНОНС: програма заходів Української Православної та Української Католицької Церков у Канаді з приводу національного тижня пам’яті жертв Голодомору (22-28 листопада)
Канадські заходи 22-28 листопада 2010 року, присвячені 77-ій річниці Голодомору.


Взято тут: http://voluntas.com.ua/blog/?p=251

 



Понравилось: 14 пользователям

Київ у контексті метаісторїі

Вторник, 05 Октября 2010 г. 22:17 + в цитатник

Контамінація уявлень про Київ та метаісторію не є предметом привабливої публіцистики чи нестриманих асоціацій. Метафізика Києва створює одну з істотних альтернатив поверховому, хоч і поширеному, розумінню історії як того, що насамперед минає, а не зберігається. Історичні процеси дійсно характеризуються ритмами змін, які іноді набирають вигляду справжніх циклонів пристрастей. Проте циклони мають центри, а в їх центрі з'являються зони незмінностей навколо наскрізних, осьових, інваріантних щодо перетворень, архетипових структур національних цінностей. Вони і задають метаісторичний аспект людській діяльності.
Стаття повністю: ТУТ


Церковно-громадський рух України і цензурна політика Романових

Воскресенье, 26 Сентября 2010 г. 10:33 + в цитатник

Автор: Володимир Савчинський

Заборона українського книговидання в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. є однією з тих наукових проблем, що викликає інтерес не тільки сучасної української, а й російської історіографії. Тому, з нашого погляду, актуальним полишається аналіз обставин запровадження заборон української мови у 1863 р., 1876 р., 1881 р., 1889 р. та реалізації цензурної політики російським самодержавством щодо українського книговидання.
ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ: ТУТ


Чи здатна культура стати об’єднуючим началом для православних?

Воскресенье, 26 Сентября 2010 г. 10:30 + в цитатник

Автор: Протоієрей Богдан Огульчанський

Політико-національні дискусії та суперечки не обминають і церковний народ, приклад дому – тривале обговорення концепції «Руського світу». Головний редактор сайту «Українська християнська культура» протоієрей Богдан Огульчанський (УПЦ) впевнений, що українське християнство не є частиною «Руського світу». Разом із тим він пропонує шлях звільнення від національних пристрастей…
І. Культура – не ідеологія
ЧИТАТИ ПОВНІСТЮ: ТУТ


Чи може Україна мати історію?

Четверг, 02 Сентября 2010 г. 20:37 + в цитатник

Нові національні історичні наративи України, як і наративи інших нових незалежних держав, мають знайти своє місце серед усталених наративів, часом суперечливих.


1995 року Марк фон Гаґен [Mark von Hagen] поставив провокаційне питання: "Чи має Україна історію?" Цей есей досліджує логічні наслідки і сумісність із наявними неукраїнськими історичними наративами нових історичних наративів незалежної України.1 Я сконструював набір наративів "ідеального типу" – радянського, російського, польського, єврейського і західного – і дослідив ступінь, наскільки вони несумісні з українськими національними наративами ідеального типу. Більшість сучасних конфліктів в Україні через історію є результатом логічної несумісності між національними наративами, а спільний наратив можливий тільки для логічно сумісних наративів. Отже, Україна може мати історію тільки в контексті логічно сумісних неукраїнських історичних наративів.

СТАТТЮ взято ТУТ

Парафрази на теми історії

Среда, 01 Сентября 2010 г. 11:07 + в цитатник
І. Лист з пустелі

Дорогий Натанаїле,

Надіюся, що у тебе й усієї твої родини добре.

У нас теж усе добре. Якщо не рахувати, що ми вже майже двадцять років з примхи того спраглого слави і влади Мойсея плентаємося по пустелі у пошуках тої обіцяної землі, якої напевно ані він, ані ми, молодші за нього, ніколи не побачимо – а навіть не знаємо, чи взагалі вона існує.

Статтю взято ТУТ


Ода олігархам

Среда, 25 Августа 2010 г. 17:30 + в цитатник


Вони керують підприємствами потужністю у сотні тонн кінцевої продукції і вартістю у мільярди доларів. В часи коли в країні 37,2% «ледве зводять кінці з кінцями, інколи грошей бракує навіть на їжу», а 31,2% «на їжу вистачає, але купівля одягу й взуття вже викликає труднощі» (дані інституту Горшеніна), вони живуть у власних палацах, їздять у розкішних лімузинах, харчуються в елітних ресторанах, вдягаються у модних кутюр’є, і носять на руках годинники по півмільйона доларів.

Ім’я їм – олігархи. В свідомості пересічного громадянина усі біди – від них.

Автор Дмитро Калинчук

Статтю взято: ТУТ


 


Чуття єдиної родини

Среда, 25 Августа 2010 г. 15:55 + в цитатник

Проект із умовною назвою «український гімн, виконаний нацменшинами України» авторства Марка й Анни Гресь, що вийшов на телеканалі «Інтер» і був викладений на Youtube, буквально нікого з моїх знайомих не залишив байдужим

.

СТАТТЯ ПОВНІСТЮ : ТУТ

 


УКРАЇНА МАРГІНАЛЬНА

Вторник, 17 Августа 2010 г. 15:17 + в цитатник

У цій статті, написаній ще в жовтні 1993-го, О. К. спробував детально розшифрувати спрощену символіку асоціацій. Хай дарують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкро-венність, а лише передчуття правди.


Не люблю нинішню Україну, і не лише сьогоднішню, матеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності,

Статтю взято:  ТУТ


Культурні архетипи Києва

Понедельник, 16 Августа 2010 г. 22:24 + в цитатник

Могутній потік соціокультурних досліджень у сучасній філософії, що був викликаний актуалізацією проблеми людини, утворює зараз, поряд з іншими напрямами, нову проблемну сферу аналізу регіональних культур (типу ціннісних традицій Афін чи Єрусалима, Рима чи Петербурга, Відня чи Самарканда). Цей аналіз дозволяє досліджувати інтимні механізми

становлення національних макрокультур та центроорієнтовані монадні сили, що позначені місією великих світових міст. Адже світові міста, як правило, підсумовують досвід історії, виступають своєрідною сценою багатовікової драми людей та подій, народів та їхніх долей. Знаменним у цьому відношенні є град Київ та пов'язана з ним київська культура, що стала одним з духовних стрижнів генезису греко-слов'янської православної цивілізації.

СТАТТЯ  повністю: ТУТ

Україна чи все-таки Русь? Post Scriptum

Вторник, 10 Августа 2010 г. 09:31 + в цитатник

"Русини ми, чи українці? Безперечно, що ми русини! Так відповість кожний національно свідомий чоловік на Підкарпатській Русі, в Галичині, на Буковині й у Великій Україні, якщо він не хоче бути підніжком і грязею чужого народу.
Але тоді чому ми самі називаємо себе й позволяємо, ба й домагаємося, щоб нас називали й узнавали українцями? Чи ми вже покинули назву "русин" і виреклися її? Ось, саме відповідь на це питання треба пояснити нашому народові...
Назви "русин" ми не вирікаємося й не покидаємо її. Нею називалися наші славні князі в Київі й у Галичині й на Підкарпатті, нею називалися наші великі предки, нею називаємося і ми" - писав Авґустин Волошин 
Стаття поністю ТУТ


Перемога в поразці

Четверг, 05 Августа 2010 г. 11:54 + в цитатник


Грибовський Владислав


Завдяки Запорозькій Січі та її останньому кошовому отаманові імперія замість жаданої Новоросії отримала Україну
З ліквідацією Запорозької Січі

1775 року пов’язано чимало дивних речей. Дивує не те, що певна держава розформувала пев ну прикордонну спі ль ноту, яка від її імені охороняла кордон і якоїсь лихої години перестала бути для неї корисною. Так само чинила Австрія з угорськими гайдуками й сербськими граничарами, Венеція з рагузинськими ускоками, котрі за самоврядною організацією, стилем жит тя і функціями прикордонної сторожі мало чим відрізнялися від запорозького козацтва. Не було унікальним фактом і те, що вище керівництво Війська Запорозького без суду і слідства опинилось у в’яз ниці одразу після знищення Січі – венеційське й австрійське судочинство також діяло вибірково, зокрема, коли «державний інтерес» вимагав будь-що позбутися небажаної персони.



Головний біль Росії


статтю взято ТУТ

 


Переклад на кирилицю

Вторник, 03 Августа 2010 г. 13:53 + в цитатник
 

Кажуть: якщо хочеш насмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Схоже, однаковою мірою це стосується планів як Патріарха РПЦ Кирила, так і його опонен

тів.


Далебі, приїзд Кирила – найяскравіша ілюстрація механізму психічної індукції, тобто емпатичної передачі психічних станів без наявності внутрішньої мотивації. Українські публіцисти, журналісти, експерти, а за ними й політики (як найменш інтелектуальна верства населення) суголосно стали перейматися проблемами православ’я. Невротична глибина цієї занепокоєності в найяскравіших її проявах вже схожа на Ніцшевську прірву, яка зазирає в очі тим, хто в неї дивиться. З тією різницею, що в українській версії в прірву імені Кирила зазирають або слабко зрячі, або й взагалі – сліпці. Люди, м’яко кажучи, дуже світські, раптом стали несамовитими охоронцями духовності принаймні в одній з її поп-версій, а то й поспіль.

ПОВНІСТЮ СТАТТЯ ЗНАХОДИТСЯ ===> Статтю взято ТУТ

 


Україна політична: волонтери Танатосу

Понедельник, 02 Августа 2010 г. 11:25 + в цитатник

Чим дужче ми намагаємося осмислити перебіг і результати президентських виборів, тим більш зрозумілою стає неможливість описати й осягнути чинну політичну ситуацію за допомогою стандартних засобів політичної науки. Всі ці різні "ліві-праві-центристи", "демократи-авторитаристи", "прогресисти-консерватори" сьогодні не надаються до українських реалій. Досить лише згадати, про що говорили речники тих чи інших кандидатів у президенти на різноманітних ток-шоу, потім послухати, про що вони говорять нині, а то ще й зовсім не слухати – просто вимкнути звук і подивитися на їхні обличчя. Подивитися на ненависть не так до опонентів (хоча і до них інколи також) – до будь-кого у студії, хто насмілиться висловити якусь незручну, нестандартну думку, на жагу нищення, на презирство до плебсу, змішане із запобіганням перед ним – і стане просто моторошно. Або смішно – аж до істерики.


А ще краще – дивитися не на обличчя, а на те, що звичайно залишається за кадром: на автомобілі, що ними їздять скромні народні обранці та кандидати у президенти (до речі, майже всі з останніх, хто рахується, хоча й не часто засідає у Верховній Раді, не погребували взяти багатотисячну матеріальну допомогу – очевидно, бідують...).


І це – у незаможній кризовій державі; і це – у розділеній казна-на-кого і казна-на-що країні; і це на землі, де треба плекати кожну добру надію.


Утім, не цим персонам і не тим, хто їх слухняно обслуговує.


Так от, традиційна термінологія політичної науки безсила щось сказати про цих монстрів; адже там, де монстри – там вилазять архетипи давніх часів, там на конях виграють вершники Апокаліпсису, хай і у вигляді напівпародійному, там з людської натури злазять усі модерні культурні нашарування і бажання: "Розіпни його!" (кого саме – має особливого значення, головне – щоб був сам акт і насолода від нього) виглядає чи не найбільш невинним з-поміж інших бажань взятої крупним планом телевізійно-політичної еліти.


Ось тут і час згадати про справді глибинні, фундаментальні чинники, які характеризують людське єство; цими чинниками є чільні рушії людської поведінки, окреслені свого часу Зиґмунтом Фройдом та його послідовниками – Ерос і Танатос.


Відтак на якийсь час вимкнімо телеекрани з черговими політичними ток-шоу і звернімося до теорії. Бо йдеться про речі справді серйозні.


Звернення саме до таких глибинних чинників людської природи, щоб на їхній основі спробувати описати публічно-політичне життя України, мабуть, коректне ще й тому, що у нас не діють такою повною мірою, як у цивілізованій Європі, механізми сублімації первинних потягів людини, перетворення їх на витончені форми культурної поведінки. У нас багато що людське й напівлюдське постає у своїй відпочатковій оголеності. Взагалі-то, пострадянський простір мав би стати Меккою для польових досліджень з Еросу й Танатосу послідовників Фройда...


Отже, нагадаю засадничі риси розуміння Фройдом рушіїв людської поведінки у, так би мовити, глобальному вимірі. Ерос у сублімованому вигляді є джерелом людської творчості в усіх сферах, він надає яскравих життєствердних барв усьому людському буттю. На думку неофройдиста-неомарксиста (досить стандартне поєднання для другої половини ХХ століття, якщо йдеться про Захід) Герберта Маркузе, саме Ерос не дає “завалитися” підмурівкам цивілізації, і лихо сучасного світу в тому, що він надто “репресує” Ерос. Танатос, навпаки, уособлює потяг до знищення. Фройд писав про інстинкт Танатосу як про інстинкт тотальної руйнації і деструкції, про потяг до цього і про насолоду від знищення чи чогось конкретного, чи то геть усього. Тож вихід цей інстинкт знаходить у вигляді двох різновидів агресивності: спрямованої назовні та спрямованої всередину – себто мазохізму.


Після Першої світової війни, після появи більшовизму і нацизму, чимало авторів, в тому числі й сам Фройд писали про торжество Танатосу і послаблення Еросу у сучасній цивілізації. Досить згадати популярні тексти часів 20-30-х років ХХ століття. щоб переконатися у справедливості такого спостереження: "І як один помрем..." (варіант: "І всіх жидів поб’єм...") – "Хай живе світова пожежа революції!" – "Могила Леніна – це колиска нового життя трудящих" – "До д’ної ями, Будем, будем бить..." – "Ми радісно помираємо за фюрера, тому що він бореться за Німеччину..." – І так далі, і таке інше. Але зведення “сил Танатосу” на публічно-політичній арені лише до націонал-соціалістів і комуністів сьогодні виглядає вельми однобічним. Аналогічним чином і зведення “сил Еросу” лише до антисистемних, переважно молодіжних груп, як це проголосив на початку 1960-х Герберт Маркузе, теж виглядає однобічним. Але мова сьогодні не про Ерос (надто якийсь він у нас полохливий, та й вочевидь замало його у політиці), а про його "напарника", який добряче розрісся на нашому поживному ґрунті.


І хай читач пробачить, що я не називатиму конкретних партій, передач та прізвищ: не хочеться зайвий раз мати справу з силами деструкції у нескінченних судових тяганинах. Отож розставте самі, як пішаків на шаховій дошці, певних персонажів і їхні бренди на полях Танатосу...


Отже, першими варто назвати тих, у яких потяг Танатосу вочевидь домінує, отже, танатофіли. Тобто ті політичні сили, політиків та їхніх промоторів у мас-медіа, котрі внутрішньо налаштовані на руйнацію, деструкцію, негацію, на знищення як своїх конкурентів, так і всього чинного порядку речей. Іншими словами, це такі собі “термінатори політикуму”. Зрозуміло, що коли подібні люди і сили становлять переважну більшість (скажімо, у Німеччині початку 1930-х років нацисти, комуністи, націонал-радикали та інші прихильники “радості через силу” разом складали понад дві третини парламенту), то всьому існуючому ладові, ба, основам цивілізації загрожує тотальний обвал. Не лише у сфері політики – руйнація неодмінно торкнеться й елементарних засад цивілізованого буття “простих”, пересічних громадян тієї країни, де діють потужні носії енергії Танатосу


Серед танатофілів можна виокремити чотири основні різновиди. Один із них спрямований на зовнішню деструкцію, на знищення ворога й самоствердження шляхом постійного поборювання злих сил у смертельному бою, можливо, “холодному”, на телевізійному ток-шоу, але непогано й у "гарячому", тицьнувши тому в пику або вистріливши з пістолета, а чи то пославши у точку Х "Камаз" із відповідним спецзавданням, щоб одержати від усього цього – як процесу, так і від результату – незрівнянне задоволення. Порви, потопчи, хоча б вилий цебро помиїв – і посміхнися ледь втомлено, як володар усесвіту...


Другий різновид пов’язаний із спрямованістю руйнації не лише назовні, а й на самих себе, тож ідучи за Фройдом, зазначимо: це такі собі політичні мазохісти. Власне, це передусім та частина українського політикуму, яка щосили прагне перестати бути українською – не в етнічному, звичайно, а в державно-політичному, громадянському розумінні. Тут чимало діючих осіб, і всі вони ставлять собі за мету розчинити Україну у якомусь велетенському наддержавному об’єднанні, яке інколи делікатно називається якимось там “союзом”, інколи – взагалі непристойно: ЄЕП, інколи ж ніяк не називається, але, як то кажуть, все одно мовчки стоїть за дверима. Що цікаво: персонажі, котрі б ніколи в УРСР не зробили кар’єру вищу за начальника автобази чи секретутку райкому комсомолу, послідовно і щосили поливають брудом тих, хто виборював українську незалежність, тобто можливість будь-яких громадян України бути політичними постатями; а олігархи, котрі б ніколи за радянського режиму не просунулися далі за рубачів м’яса на провінційних базарах, щедро фінансують ЗМІ, що продукують ностальгію за тими часами. Аутонекрофілія, одначе...


Третя група політичних телетанатофілів – ті, хто намагається якнайдалі пролонгувати існування символів і структур класичної, так би мовити, доби торжества тотального нищення всього живого. Тут, власне, немає чого коментувати – хіба що здатність певного типу минулого з його поетизацію смерті відтворювати себе у душах представників нових поколінь, здавалося б, за своїм єством схильних до Еросу, до життя.


І четвертий різновид танатофілів вельми специфічний, часом навіть десь симпатичний і справді телегенічний, оскільки його потяг до Танатосу не є тотальним, - але від того не менш небезпечним. Ця група політичних сил і персонажів уже тривалий час прагне негайної й остаточної смерті певних соціально-економічних структур, що залишилися Україні у спадок від радянського минулого. Йдеться про радикальних реформаторів-ринковиків. Їхня мета і мрія – ліквідація геть усього, що не пов’язане прямо зі словами “вільний ринок” – від державних дотацій на утримання житлово-комунального сектора до Національної академії наук як структури, що перебуває більш, ніж наполовину на утриманні держбюджету. Наслідки реалізації подібних намірів можуть бути грандіозно-вбивчими, адже тут зібралися люди фахові, такі, що можуть “зі смаком” провести тотальну ліквідацію тієї чи іншої суспільної сфери лише на тій підставі, що вона “неринкова” (наче на ринковому Заході існує мало неринкових структур). І хоча за останні роки (особливо з початком глобальної економічної кризи) кількість таких “борців” дещо зменшилася або вони помудрішали, все ж тотальні ринковики стоять у лавах волонтерів Танатосу недалеко від тотальних антиринковиків.


Про партії та політиків, які органічно пов’язані із життєствердним Еросом, краще промовчати. У зв’язку із майже повною їх відсутністю. Проблема тут у тім, що недостатня кількість еротофільних політичних діячів та сил небезпечна для будь-якої країни, тим більше, для такої, яка начебто прагне вийти із перманентної кризи. Адже за Маркузе, коли Танатос бере гору над Еросом у макромасштабі, цивілізація (чи країна) рухаються до самознищення.


Нарешті, третя велика група політиків та партій – та, у яких змішані в різній пропорції Ерос і Танатос. Їх чимало – може, внаслідок певних особливостей українського політичного буття, де об‘єктивно зумовлена суміш прагнення до руйнації структур минулого з потягом до творення нового є домінантою. Але що цікаво: у більшості цих персонажів та сил їхня частка еротофільності мала відтінок нарцисизму. Відтак любов до себе з часом поглиблювалася, ненависть до інших посилювалася – й останнє стало домінантою політичної поведінки подібних суб’єктів.


І тут ми підходимо до головного – що не партії і не політики поки що визначають лице українського буття; реальні політичні рішення в Українській державі поки що ухвалюють зовсім інші люди, ніж ті, хто очолює партійні фракції у парламенті, засідає у президіях з’їздів серед своїх однодумців та виступає у телевізійних ток-шоу. Йдеться не тільки про тіньових босів, а і про тих, кого звуть “політтехнологами” і хто насправді смикає за ниточки нашого політикуму, одержуючи колосальне задоволення, коли їхні маріонетки стикаються між собою, завзято нищать одна одну чи зливаються у протиприродних обіймах. Нічого дивного в цьому немає, якщо згадати про початково клановий характер більшості партій в Україні. А клани, що зросли з угрупувань всередині колишньої номенклатури, зберегли і навіть посилили в собі потяг до руйнації. Для багатьох з них така руйнація (наприклад, вивезення продукції з України за демпінговими цінами чи успішна торгівля імпортними товарами за рахунок перманентного знищення внутрішнього товаровиробника) стала просто-таки способом життя.


Саме домінування кланів у реальному політичному житті Україні і посилює, з одного боку, опозиційні їм танатофільні політичні сили (бо цілком зрозумілим є підсвідоме бажання руйнації руйнаторів – у сублімованому вигляді це може бути навіть сумнозвісна “експропріація експропріаторів”), з іншого – призводить до деструкції творчих, креативних сил (хоча б тому, що кланові лідери цілком свідомо бачать у самому факті їхнього існування небезпеку для свого панування).


...Тому лишається ще раз повторити застереження Герберта Маркузе: там, де потяг до смерті, до руйнації, до деструкції бере гору над потягом до життя, там виникає загроза існуванню підвалин цивілізації. А ви, шановний читачу, гадаю, вже розставили політичні партії та кандидатів у президенти України за запропонованою вам приблизною схемою. А, може, додали щось своє. Особливо в плані дивовижних збочень Еросу і перетворення його на Танатос на щиро українському ґрунті. Таке, що авторові і не снилося.


статтю вхято: Тиждень


Українська церква отримана Москвою за хабар у 200 червінців та 120 соболів

Суббота, 31 Июля 2010 г. 21:47 + в цитатник
Українська церква: майже 700 років самостійності та 324 р. під владою Москви (до чергового «неполітичного» візиту в Україну Московського патріарха Кирила).

Півторак Г.П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. Міфи та правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». – К.: Арістей, 2004, стор. 89:
(Затверджено до друку вченою радою Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України).

«Після хрещення України-Русі в 988 р. українська церква протягом 698 років існувала в канонічної єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше.

Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто незалежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася неканонічною (незаконною).

Її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемир’я з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав.

Тоді Москва … , долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684—1686 рр. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 р. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексєєва, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив.

Тоді спритний Нікіта Алексєєв вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діонісій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви.

Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара – 200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів.

Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский Н. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва «Бр. А. и И. Гранат и Ко». – Изд. 7. – Т.31. – М.,(1915). – С. 376-378; Огієнко І.І. Українська церква. – К., 1993. – С. 157-194).»

Автор – Півторак Г.П., 1935 р.н., член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор, зав. відділу загальнославістичної проблематики та східнослов’янських мов Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні Національної Академії наук України; автор понад 200 друкованих праць із проблем етногенезу слов’ян, історії й діалектології східнослов’янських мов, етимології, білорусистики; один з авторів «Етимологічного словника української мови» в семи томах (написав близько 3500 етимологічних статей), ….

-------------------------------

Ще декілька слів до візиту Московського патріарха:

1) Австрія 1933-45 («Аншлюс» або «братерське» загарбання). (http://h.ua/story/281793/ )

2) Вулицю перейменовано! Хворих викинуто! Накажете щось ще? (http://h.ua/story/281792/ )

3) Петровська анафема Івана Мазепи – незаконна, недійсна, знята! (http://h.ua/story/281788/ )

4) МАЗЕПА і ТОЛСТОЙ – обом анафема! (http://h.ua/story/282827/ )

5) Сверстюк, Павличко, Жадан, Капранови про Мазепу, Кирила та «грязь Москви» (http://h.ua/story/283037/ )

Статтю взято ТУТhttp://voluntas.com.ua/blog/?p=207

Україна чи все-таки – Русь?

Понедельник, 26 Июля 2010 г. 09:37 + в цитатник
Русь — релігійно, культурно, етнічно — була, є й буде із центром у Києві. Тому вже час правдивим історикам нашого краю, як слід ще раз вивчивши й зваживши, відновити справжню назву своєї держави — Русь.
Василь Капкан, ініціатор заснування української громади у Литві (1988), Вільнюс: "Задля чого нам бути крайніми? Вже вкотре ми знову опиняємося на узбіччі світової історії, стаємо околицею якоїсь цілісної спільноти: чи то — Європи, чи то — Азії, чи — Росії , чи — Польщі.
Можливо, витоки цього процесу заховані у самій назві нашої держави: «Україна» — «У края, біля краю», адже окраїна може бути лише частиною більшого, місткого, цілого. Коли окраїна відривається від цілого, вона більше не може залишатись околицею, а має сама ставати цілим або знову ліпитися до чогось.
Пригадуєте Врунгелеву пісню: «Как вы яхту назовете — так она и поплывет...». Отож і міркує заокеанський вуйко Сем окраїною чого нам бути: Європейської Союзу чи Російської Федерації. Нині ж, від страху перед Піднебесною, здається схиляється до другого варіанту. Власний же центр тяжіння у нас відсутній, бо ми... «У... країна».Про історію та семантику
Слово «Україна» (Оукраина) вперше з'являється в літописах у 1187 році і вживається як географічне позначення «степового порубіжжя» колишніх південних територій Київської Русі.
Київський літопис (за Іпатіївським списком), оповідаючи про 1187 рік і смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, згадує, що «о нем же Оукраина много постона».
В тому ж літописі під 1189 роком розповідається, що князь Ростислав Берладник приїхав «ко Оукраинѣ Галичькои» (на означення подністрянського Пониззя).
У Галицько-Волинському літописі в 1213 році записано, що князь Данило «вернувся додому, поїхав із братом і зайняв Берестя, Угровеськ, Верещин, Столпя, Комов и всю Оукраиноу» (Забужанську Україну).
Переважна більшість польських, російських та українських історіографів, у тому числі й Михайло Грушевський, трактують літописну назву «Оукраина» в значенні окраїни, позаяк у всіх випадках словом «Україна» означені прикордонні, «окраїнні» території: Київське порубіжжя (1187), «Украйну Галичську» (1189), північно-західні землі Галичини й Волині (1213).
Інша річ: чому цей прозаїчний термін не просто прижився, а став близьким серцю нашого народу, у свідомості якого «Україна» означає щось рідне і ...велике, що росте з глибини родової пам'яті! Бо термін цей водночас означає «зону козацтва», поле героїчних діянь козаків — українних воїнів, прикордонників.
І в підсвідомості нашого народу «козак» — це український житель, «українець» з усіма плюсами й мінусами його характеру, з усією його героїкою.
Важливим фактором є і те, що ця назва дана чужим народом, який підкорив нашу країну, точніше, частину її. Так в XVІ столітті у польських державних актах і хроніках почали називати залежні руські землі «окраїнними».
Україна — окраїна (провінція) Польського королівства. Потім ця назва практично зникає надовго (Україна стала Малоросією) і тільки в XX столітті з'являється знову.
У роки Національно-визвольної війни 1648-54 років про взагалі Україну не йдеться. Новоутворена держава називається — Військо Запорозьке. Пізніше, відповідно до договору, укладеного у 1658 році у Гадячі, за часів правління Івана Виговського, Україна в кордонах Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини мала утворити Велике князівство Руське.
Поряд із Польщею та Литвою воно ставало третім рівноправним членом федерації — Речі Посполитої.
Таким чином слово «Україна» не має конструктивної семантики і не є власним ім'ям. Швидше навпаки. Недарма ж росіяни і нині їдуть «на Україну», а не «в Україну», а англійською ще й досі інколи зустрічаємо — «the Ukraine».
Якщо ж розуміти під «Україною» просто «країну», «край», то тоді це ім'я вже не власне, а знеособлене.
Так само, як, скажімо, Німеччина від — німець — німий — говорить не зрозуміло. Німці ж називають свою країну — Дойчланд (Земля дойчів).
Щоправда нещодавно з'явилося і чимало розвідок про наших таємничих предків: не-то — укрів, не-то — кравенців, походження назви Україна від єгипетського Бога Сонця — Ра.
На думку ж історика Святослава Семенюка — «протягом XI-XVIII століть абсолютно панівною в середовищі українців була назва „руси“, або „русини“, її чергова заміна — на українців — відбулася у ХІХ столітті під тиском принизливих для нашої національної гідності обставин трансформації цієї назви на „малороси“.

Ця подія взагалі „перетворила“ нас на одну з наймолодших народностей світу, хоча належимо до найстарших».Уже передчуваючи щось недобре для українства, Аркас та Грушевський цілком свідомо назвали свої фундаментальні праці «Історія України-Руси».Ще у XVIII столітті Русь і Московія — РІЗНІ РЕГІОНИ.

Ще за президентства Єльцина у Росії почали створювати альтернативну історію, шукаючи витоки, корені держави не у Київській Русі, а у Татарській Орді чи у Ординській Татарії.

Вірогідно, тоді Москва розпочала підготовку до остаточної втрати України, як невідворотності.Російські історики-математики Анатолій Фоменко та Глєб Носовський, засновники наукового напрямку «Нова хронологія», перед якими, можливо, спецслужбами Росії поставлено завдання об'єднання слов'янського і тюркського (християнського і мусульманського) елементів РФ, піддають ревізії всю всесвітню історію, висувають сміливі, хоча інколи і сумнівні гіпотези.

Ці науковці, котрих аж ніяк не запідозриш у надмірних симпатіях до України, наводять цікаві факти щодо назви сучасних українських земель на європейських картах ХVIII століття.Так, у своїй основній книзі «Імперія» (Частина І Глава 2. 5) автори розмістили карти з унікальних старовинних видань XVIII століття — Географічних атласів світу. Перший з них присвячений «Принцу Оранзькому» і над його створенням працювала ціла група картографів в Лондоні, Берліні та Амстердамі.

На карті 1755 року французькою мовою «Carte de divifee en fes Principaux Etats» Русь — Russie зображена на місці сучасної України, а на схід і на північ — велика область названа Московія — Moscovie. Місто Москва розташоване на кордоні Русі і Московії, так би мовити, між ними. Район навколо Москви названий Gouvernement de Moscow.

Всередині Русі на карті відзначена область навколо Києва і написано: Gouv-t de Kiowie, тобто «уряд Києва».Отже, Київська область у XVIII столітті ще називалася Руссю. Варто відзначити, що ім'я Русь у формі Russie Noire — Чорна Русь проставлено також ще на одному регіоні — на півдні тогочасної Польщі, близько Lemberg'а — Львова.

Отож Носовський та Фоменко стверджують, що середньовічна Русь — це, спочатку і в основному, — південно-західний, слов'янський регіон. Тобто, приблизно — сучасна Україна.

Таким чином, пишуть автори, «українські вчені мають рацію, кажучи про Київську державу як про Русь. Втім, всі ми знаємо стародавню назву — Київська Русь». До речі, на цій же карті південь сучасної України названий Малою Татарією — Petite Tartarie.

В середині Малої Татарії відзначена область «Запорізькі Козаки» — Cosaques Zaporiski. Іншими словами, запорізькі козаки є складовою частиною Малої Татарії. Отож на певну спорідненість Татар і Козаків вказують ще карти XVIII століття. Можливо, витоки козацтва слід шукати серед степових народів Півдня і Сходу України, зокрема половців, оскільки , як зазначає письменник Юрій Канигін, всі оті «чисто українські», «запорозькі» прізвища (Боняк, Бонюк, Бунчук, Котян, Кобяк, Кончак, Мамай, Сакун, Сакій, Чапай), котрим і ліку немає, — половецького походження.

Цікаво, що кримські татари вважають своїми предками саме половців-кипчаків. На іншій французькій карті 1754 року: «III-e Carte de l'Europe 1754» також бачимо три різні області: Русь, Московію та Малу Татарію, що прилягають одна до одної. Мала Татарія — це південь сучасної України, Русь — решта України, а Московія — починається від Москви і простягається на захід до Західної Двіни, на північ — до Північного океану, на схід — до 75-го меридіану, тобто — за Урал і охоплює більше половини Сибіру.

Виходить — ще навіть у вісімнадцятому столітті деякі географічні карти, складені на Заході, пам'ятали про те, що Русь і Московія — це зовсім різні регіони, інші держави. Те, що московські князі скоріше ординці, ніж русичі, підтверджують і знахідки нумізматів. Так на монетах Великого Князя Василя Дмитровича і батька його, Дмитрія Донського, видатним російським сходознавцем-арабістом і нумізматом Хрістіаном Френом прочитано: «СУЛТАН ТОКТАМИШ ХАН, нехай триватиме життя його».
«Руська трійця»
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас любила:
Чому ж мова єй немила?
Чом ся нем встидати маєм?
Чом чужую полюбляєм?..
Маркіян Шашкевич
Підкреслюючи значення Галичини для відродження України, Михайло Грушевський називав її «українським П'ємонтом». Однак не варто забувати, що минуло менше двох століть відтоді, як у містах Галичини почути українську мову можна було рідше, ніж нині на Донбасі.
Міське населення повністю було полонізовано та онімечено. Цей край у першій половині XIX століття належав до Австрійської імперії, «багна гнилого між країв Європи» за словами Івана Франка.
Коли у 1772 році, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина потрапила під владу австрійської монархії, та навіть не знала, кого вона «прилучила».
Польські магнати твердили, що це «споконвічна Польща», запопадливі німецькі колонізатори прагнули визнання, що це — землі німецькі; самі ж галичани називали себе русинами.
Однак поступово ситуація з мовою змінилася. А сіячами майбутнього відродження Галичини стали Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які створили гурток «Руська трійця».
Збираючи усну народну творчість, вивчаючи історію рідного народу, перекладаючи твори слов'янських будителів та пишучи власні літературні й наукові твори, учасники угрупування твердили, що «русини» Галичини, Буковини й Закарпаття є частиною українського народу, який має свою історію, мову й культуру.
Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових слов'янських діячів, «трійчаки» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833).
Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (в 1837 році у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Заслуги цієї «трійці» важко переоцінити.
Для нас же передовсім важливим є те, що ці «будителі» Галичини і всієї України у всіх своїх художніх творах, статтях називають свою Батьківщину — Руссю, а її жителів — русинами.
Відродження Русі
Можливо, відродження національної самосвідомості змусить нас змінити ім'я... Україна називалася Руссю і до, і після монголів. Вона — ядро, серце великої Русі, але саме у ядра, у серця й забрали ім'я Русь, залишивши його за окраїнами — Московією і Білорусією.
Хтось може зауважити: «Але вже стільки пісень, художніх творів написано про Україну, це ім'я для нас — ліричний образ,символ...».
Так, чимало найкращих наших людей поклали свої життя за волю і незалежність саме України — вільної, самостійної. Однак, як показує досвід останніх 19-ти років, відцентрові тенденції посилюються, а з поверненням назви «Русь», центр автоматично зміщується до Києва.
Тому справжні Герої України, не богуслаєви, назавжди залишаться у пам'яті, як ті, хто відродив Русь-Україну, повернув їй вкрадену державність і назву.
«Україна» годилося для бездержавної нації. Нехай воно й залишиться... в ліриці. Як було у творчості Шевченка.
Але держава, та ще й з такою історією, потребує місткішого, доленосного офіційного імені.
Як же назвати?
А як було? Київська Русь або Русь-Україна, як це робили Михайло Грушевський та Микола Аркас, а жителі — русичі, або русини. Можливо, назва Русь-Україна об'єднає власне Русь (Північ, Захід і Центр), слов'янські землі із фактичною Україною (Сходом та Півднем), землями хозар, печенігів та половців, а пізніше козаків та кримських татар.
Таку назву можна спочатку використовувати на рівні суспільних запитів, а дещо пізніше — і державних.
Погляньте, що роблять євреї: не лише назву країни, але й мову залишають тритисячолітньої давності, мертву мову, якою вже ніхто не користувався, а нині усі мусять знати.
Ну то й що, що є Росія, Білорусь...? Це не заважає нам бути Руссю Київською або Руссю-Україною. Росія — не Русь. І росіяни не — русичі. Можливо, повернення Україні споконвічної назви поверне все на круги своя, бо Русь, за виразом Василя Капкана, «це та Істина, та ідея, яка становить суть нашої землі, через віки, від початку до цих днів.
Тоді й відбудеться віднайдення нами, українцями-русичами, своєї справжності. І на малих, особистісних, і на вищих, державницьких рівнях нашого існування».
Але назвати, звичайно, має не хтось, а сам народ. Шляхом референдуму.http://voluntas.com.ua/blog/?p=199

http://voluntas.com.ua/

Воскресенье, 25 Июля 2010 г. 00:54 + в цитатник

Без заголовка

Воскресенье, 25 Июля 2010 г. 00:51 + в цитатник
voluntas.com.ua
«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державо-руйнівний – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значи...

Метки:  

В. ЛИПИНСЬКИЙ

Воскресенье, 25 Июля 2010 г. 00:49 + в цитатник
«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державо-руйнівний – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти».В. ЛИПИНСЬКИЙhttp://voluntas.com.ua

Дневник trismegistos

Воскресенье, 25 Июля 2010 г. 00:45 + в цитатник
«Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державо-руйнівний – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава, Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти».В. ЛИПИНСЬКИЙ


Поиск сообщений в trismegistos
Страницы: [1] Календарь