Суббота, 07 Ноября 2020 г. 21:02
+ в цитатник
…і коли ти почуєш,
що говорячи про тебе,
вона більше не говорить
про страх,
тоді
зауважуєш осінь,
зауважуєш вогонь.
Потік,
великий потік повітря над містом,
потік історії
над нічним будинком.
Жінка дивиться на дерева,
розглядає годинниковий
механізм
любові.
«Говори зі мною, історіє,
не відпускай мою руку,
не відходь від мене.
Разом нам простіше
перебути цієї пори,
разом ми упораємося,
разом ми переборемо шал
цього чоловіка,
який вказує на приречені будинки,
після чого вони займаються
священним вогнем».
«Випалюй,
випалюй мене зсередини,
бажання завжди лишатися
в її пам’яті,
випалюй горло,
потребо все переназивати,
пали мої легені,
мовби вітрила грецьких кораблів,
випалюй кераміку
мого піднебіння».
Сталося так,
що ми стоїмо саме тут –
між повітряних потоків,
між коридорів мови.
Так дотикають глину,
так вирощують стебла,
так нами, ніби
складними флейтами,
говорить музика віри.
І лише тоді,
коли музика – навпіл,
коли голос із ночі – навпіл,
навпіл шепіт
і навпіл мовчання,
лише тоді
втрати варті пам’яті,
страх вартий довіри,
дихання варте музики © #Жадан
-
Запись понравилась
-
0
Процитировали
-
0
Сохранили
-
