Бискорню в технике Хардангер. Этап 1.

Предлагаю снова пошить Хардангер.
Поскольку в предыдущей теме были желающие и на салфетку и на бискорню, я решила сделать небольшой опросик и совместно решить, что будем шить дальше.
Теперь о том, что конкретно предлагаю

1. Салфетка.
Схема этой шикарной работы разработана Мамен Ариас. Схема платная, поэтому я ее публиковать не буду. Будем шить по моим схематическим изображениям отдельных фрагментов, детальным фото и пояснениям. Поверте, это реально и совсем не сложно.

Кстати, эта салфетка чудесно трансформируется в корзиночку.

И прекрасно смотрится в разном цветовом исполнении.
Размер готовой работы для равномерки 28 каунта — 46Х46см.
Размер работы в нитках — 506Х506 нитей.
Ориентировочно будет 10 этапов
Публикация этапов — 1 раз в неделю (в процессе можем корректировать)

Материалы:
— ткань равномерного переплетения.
— нитки по типу перле №5 или №8 для вышивки блоковой части
— нитки по типу перде №12 для вышивки ажуров.
Основную (толстую нить) можно взять меланжевую.

2. Бискорню.
Будем шить копию моей «Изящной бискорню»


Размер вышитой части 140Х140 нитей
Вышитая часть выполняется на равномерке. Для сшивочных деталей можно использовать любую другую канву.
Цветовая гамма — любая.
Ориентировочно 5 этапов вместе со сборкой.
Публикация этапов — 1 раз в неделю (в процессе можем корректировать)

Материалы:
— ткань равномерногог переплетения для вышитой части
— нитки по типу перле №5 или №8 для вышивки блоковой части
— нитки по типу перде №12 для вышивки ажуров
— нитки мулине для вышивки цветочного мотива
— бисер

3. Ну, и для тех, кто не может определиться, чего больше хочет, но верит в свои силы!
Предлагаю шить параллельно и салфетку и бискорню.

4. Этого нет в опросе, но! Если у Вас есть свой вариант салфетки или бискорню, пожалуйста, показывайте и будем обсуждать.

Очень надеюсь, что Вам понравится!

Вишивка на Україні— один з найбільш улюблених і поширених різновидів народної творчості. У виробах українських вишивальниць нас захоплює піднесений світ краси і фантазії, поетичного осмислення життя, світ натхненних образів, коріння яких сягає міфології звичаїв і уявлень наших предків.

Перші згадки про вишивання зустрічаємо у стародавніх істориків, про нього свідчать і археологічні знахідки зі скіфських поховань. Всесвітньовідомі золота пектораль з Товстої могили (IV ст. до н. е.), чаша з Гайманової могили, срібна ваза з кургану Чортомлик (IV ст. до н. е.), що є унікальними мистецькими витворами, містять сюжети, які дають змогу дослідникам виявити і простежити різноманітні форми чоловічого та жіночого одягу, його пишне декоративне оздоблення золотими нашивками, аплікацією з кольорової шкіри, декоративними швами. Узори утворюються з поєднання кружечків, спіралей, завитків, а також із пишної рослинної орнаментації у вигляді стебла рослини, листя лавра, лотоса, грон винограду.


Свідченням високого рівня вишивального мистецтва може бути одяг сарматів. Особливо цікаві знахідки дає поховання кургану Сватова Лучка Луганської області, в якому знайдено рештки жіночого вбрання, пишно прикрашеного вишивкою бісером та дрібними намистинами. В одязі сарматів уже чітко простежується соціальне розшарування населення : одяг багатих жінок оздоблений золотим гаптуванням, а бідних ѕ скромно прикрашений звичайними намистинами.

Сенсацією були розкопки Соколової могили в с.Ковалівка Миколаївської області .Це одне з небагатьох непограбованих поховань знатної сарматки. Тут було знайдено рештки золотого шитва на шовковій тканині пурпурного кольору. Вишивка датується I ст. н.е. і є найдавнішою з усіх відомих нам . Реконструкція її композиції дає підставу твердити про наявність поряд з орнаментальними мотивами конкретних зображень. Це фрагменти капітелей, колон, аканфа, лілій, гілочок оливи, горщиків з паростками та ін. Їх відзначає підкреслено графічний характер і високий рівень виконавської майстерності.

Про характер вишивки у дохристиянський період ми можемо дізнатися, розглядаючи скульптурне зображення людини з Мартинівського скарбу на Черкащині (VI ст. н. е.). На її грудях зображено широкі смуги геометричного орнаменту. Саме тоді йшло формування художньо-стилістич-них засобів шитва, народжувалася система знаків, що символізували сили природи, космогонічні уявлення про будову всесвіту, створювалися обази, які потім довго жили у вишивці та інших видах мистецтва, нагадуючи про язичеські вірування наших предків. У часи Київської Русі (IX—XIII ст.), у зв'язку з запровадженям християнства як нової релїгії,виникають нові форми в мистецтві. В цей період створюються неперевершені пам'ятки архітектури, монументального, ювелірного мистецтва, а також художнього шитва. Літописи згадують твори вишивки у зв'язку з різними подіями. Зокрема, під 1147 роком вказується, що при розгромі Путивля були знищені речі, шиті золотом, під 1164 роком записано: "и присла царь многы дары Ростиславу, оксамоты и павлоки и вся узорочя различная".Серед вкладів князя Васильковича під 1288 роком згадуються "завесы золотом шитые", в той же час літописи при опису церкви Георгія в Любліні говорять про "платы оксамотны шиты золотом й жемчугом", "индитья золотом шита вся".

Шитво в Київській Русі досягає високого художнього рівня і поширюється навіть за її межами. Про це свідчить запис під 1143 роком, де згадуються давньоруські роботи в церкві на Афоні: "пелена с золотым обрамлением, с вышитым кругом, крестом и двумя птицами". Про гаптування місцевого походження говорить і те, що наприкінці XI ст. Анна-Янка — дочка великого князя Всеволода, сестра Володимира Мономаха — заснувала в Андріївському монастирі у Києві школу, де навчали мистецтва вишивки золотом і сріблом. З літописів дізнаємося, що вишивала також княгиня Анна — дружина київського князя Рюрика Ростиславича.

У Софійському соборі під час археологічних розкопок у 1936 році було знайдено рештки вишивок. Після їх ретельного вивчення реставраторами було відновлено композицію "Оранта з двома ангелами", а також зображення святих і частину рослинного орнаменту. Шитво відзначається художньою виразністю, одухотвореністю образів, тонким відчуттям лінії, витонченістю колориту.

Центральне місце в композиції займає постать Богоматері з піднятими догори руками, плечі і голову її вкриває мафорій. Обабіч неї зображено на повний зріст ангелів з опущеними крилами. В руках кожен з них тримає жезл, кінець якого закінчується квіткою. Одяг ангелів вирішено на зіставленні золота і срібла. Саме їх мінлива гра створює виразний художній ефект. Майстрині сприймали ці матеріали насамперед як кольори, не виявляючи і не підкреслюючи їх коштовності, як це буде у наступних століттях. Основний одяг ангелів — хітони та плащі, вишиті золотом, лише низ і комір — сріблом. Декоративно трактовано крила ангелів. За допомогою швів, покладених у різних напрямках, утворюється своєрідне графічне моделювання верхньої напівовальної частини, переданої вертикальними стібками, і видовженої нижньої, гаптованої "ялинкою". Це збагачує світлотіньову гру срібного кольору.

Особливий інтерес являє фігура святого Григорія, що збереглася найкраще. Його постать має легкі, граціозні пропорції, обличчя з чіткими рисами вишите світлим шовком, і лише губи виділено червоним. Бганки одягу святих підкреслено тонкими лініями, які виявляють рух тканини. Лаконізм силуетів, їх виразність, артистична лінія свідчать про великий досвід майстринь і високу професійну підготовку, їх обізнаність як з іконописом, так і з кращими досягненнями тогочасного декоративного мистецтва. Завдяки аналізу художніх форм, техніки шитва, місцезнаходження пам'ятки можна зробити припу щення, що це гаптування ХII ст. і виконане воно місцевими майстрами.

Археологічні розкопки у Києві, Білогородці, Старому Галичі, Шаргороді та інших місцевосцях України виявляють численні залишки гаптованих тканин. Їх вивчення, зіставлення із зображеннями на фресках, мініатюрах свідчать про широке застосування гаптування золотом і сріблом в одязі давньоруських людей.

Характерною деталлю одягу був довгий плащ — корзно, щедро прикрашений великими колами, всередині яких вміщено орнаментальні розетки або зображення орлів. Подібний одяг ми бачимо на родинному портреті київського князя Святослава Ярославича з "Ізборника Святослава", у зображеннях молодого княжича (очевидно, Бориса) у "Слові Іполита" та князя Ярослава Всеволодовича в церкві Спаса на Нередиці, а також у зображенні родини Ярослава в Софії Київській.

Для з'ясування особливостей князівського одягу цікаві відомості дають фрески Кирилівської церкви у Києві. У сцені «Св. Кирило вчить цісаря" одяг цісаря має характерні ознаки, притаманні слов'янському чоловічому одягу. Основою вбрання є коротка, до колін, сорочка пурпурного кольору, багато орнаментована рослинними розетками золотного шитва. Припіл, опліччя оздоблені дорогоцінним камінням. На рукавах біля плечей вишито два кола, у центрі кожного з них прикріплено срібну пластинку з синіми каменями. Зелені штани і червоні чоботи також щедро орнаментовані.

У давньоруському мистецтві чітко вирізнились дві течії: мистецтво широких верств населення, що крізь віки пронесло свої смаки і уявлення, живлячись джерелами праслов'янських вірувань та ідеалів народної краси, і мистецтво, що обслуговувало князівський двір, церкву і тяжіло до офіційної культури Візантії, переймаючи її форми і художню мову.

Пам'ятки давньоруського мистецтва з їх потягом до підвищеної декоративності і глибокої змістовності були скоріше осягненням художнього зразка, запозиченого з Візантії, ніж строгим наслідуванням його. Насіння, занесене з Візантії, попало на благодатний грунт. Саме завдяки народній творчості, її животворним витокам візантійське мистецтво відігравало роль творчого імпульсу, який стимулював розквіт самобутньої культури.

Художньо-пластичне вирішення орнаментів гаптування цього періоду виявляє його неповторність і глибоку образно-символічну змістовність. Вишивка в одязі давньоруських людей, крім декоративної, несла заклинальну, символічну функцію. Вишитий узор набував магічної сили. Він розміщувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, на грудях, на подолі. Основна увага приділялась оздобленню рукавів, що було вшануванням роботящих рук. Язичеські вірування були тісно пов'язані з життям і працею людей. В орнаментах давньоруського гаптування зустрічаються геометричні мотиви, зображення гепардів, левів, птахів, сповнені чіткого ритму, величі і гармонійної рівноваги. Великою різноманітністю відзначаються рослинні узори. Особливо улюбленою є квітка крин — символ життя, а також стилізовані зображення дерев з гнучкими стеблами та ін.

Про характер узорів вишивки, місце її розташування свідчать зображення на срібних наручах з Тверського скарбу, зі Старої Рязані, Києва. На них зображено гусляра і танцюриста у вишитих геометричним орнаментом сорочках; виду — русалку у вбранні з довгими, оздобленими узорами рукавами; двох ткаль в одязі, прикрашеному вишивкою.

Особливий інтерес становить вишивка з курганного поховання на Київщині. Виконана вона на смужці з шовкової тканини, що прикрашала сорочку з домотканого полотна. Реконструкція вишивки виявляє геральдичну композицію з арочками, в яких вміщено зображення птахів і напівпостаті людини. Рисунок характеризується граничною ясністю, чіткістю і спокійно-розміреним ритмом та рівновагою всіх частин. Підвалини язичеської символіки, пов'язаної з культом родючості, захистом людини від злих сил, зумовлюють весь художньо-образний лад цього шитва, що датується серединою XII — початком XIII ст.

Усі ці археологічні знахідки підтверджують, що вишивка була улюбленим і поширеним видом декоративного мистецтва як серед знатної верхівки, так і серед простого люду. Майстрині досконало володіли технікою золотної вишивки, широко виявляючи її декоративні можливості, створюючи багату і різноманітну фактуру узорів.

Українські обереги: традиції і сучасність

"…за віруваннями древніх, оберег — це матеріалізована метафора доброго ангела, модель сили, котра при нагоді заступиться за тебе, а у «перекладі» на наше наукове сучасне мислення — сконцентрує твої ж таки сили, допоможе провести аутогенну регуляцію…”

 

«Наш оберег ішов з землі,
Коли нас скіфами ще звали.
І талісман той берегли,
І щастя в доленьці шукали.
Або коли була війна,
І ворог йшов на схил Дніпровий,
Чи то котилася чума,
Чи хтось був дуже тяжко хворий…» ¹
О. Онищенко

Іще для наших прабабусь і бабусь хрест, молитва, великодня крашанка, як і рушник, паляниця, вогонь у печі, обручка, пучечок певного зілля, пов’язаного навхрест, а також слова «добрий день!», «з Богом!», «бувайте здорові!», як і «не убий», «не украдь»,— були не просто предметами і словами, а знаками добра і сили, заступниками від нещасть, були — оберегами.

У давнину людина відчувала тісніші зв’язки з силами природи і вже за часів палеоліту (10-5 тис. до н. е.) диференціювала їх на добрі та злі, причому добрі були оберегами від злих. Але їх треба було періодично задобрювати, звертатись до них з магічними заклинаннями, приносити їм жертви.

Проте людина відчувала потребу ще і в матеріалізованих захисниках — оберегах. Найдавніший зразок оберега — жіноче божество, яке було поширеним практично у всіх народів. З ним пов’язана і етимологія слова «оберег», яку свого часу дослідив академік Б. Рибаков.² Походить воно від слова «берегиня», що рівнозначне грецькому «земля» (давньоруська транскрипція — «берние», тобто земля, глина), богиня землі, її берегуша, охоронниця. Берегиня — мати всього живого, первісне божество-захисник людини, богиня родючості, природи та добра. З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї.

Образ Берегині дійшов до нас у вишивці: на обрядових рушниках, у жіночому одязі бачимо стилізовану жіночу постать, найчастіше — з піднятими руками (знак захисту), іноді з прибогами — конями по обидва боки (іл. 1). Нерідко Берегиню підміняла ідеограма — ромб з гачками — землеробський символ родючості, магічний оберігальний знак (українська плахта — своєрідне «перепитування» цього мотиву).

З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери, Рожаниці) було перекладено на образ Богородиці. В ньому людина вшановувала саму природу, життя, подвиг материнства. У свідомості людей Давньої Русі Богородиця сприймалась як всемогутня заступниця людства перед Богом. Підтвердження цьому знаходимо в історії. Так, під час походу азіатського полководця Тімура на Русь в 1395 році вважалось, що Москва була «врятована» заступництвом Всевишнього завдяки іконі Владимирської Богоматері (письма початку XII ст.), яку встигли перенести з Владимира до Москви і яка ніби відвернула похід Тімура на Москву. З того часу русини почали шанувати ікону Божої Матері як заступницю, як оберег, складали про неї легенди, на її честь були закладені монастир та церква. Не менш цікава історична подія відтворена на одному з клейм ікони «Битва новгородців із суздальцями» (письма 2-ї половини XV ст.), на якому зображено фортечну стіну, де виставлено ікону із зображенням Богоматері. На неї дощем летять ворожі стріли, вона — перша мішень ворожої раті і — захисниця міста.

Ікони із зображенням Богоматері брали з собою в похід, ними благословляли воїнів, що йшли на смертний бій із загарбниками. Такі ікони часто вважаються покровительками міст.

Окрім образу Берегині, до українських орнаментів увійшли й інші тотемічні знаки часів язичництва. Загалом орнаменту на одязі приписувалась магічна сила «не впустити» хворобу в тіло. Дешифруючи різні орнаменти, національний одяг, Б. Рибаков дійшов висновку, що жіночий одяг в цілому являв собою своєрідну модель всесвіту. Так, головний убір ототожнювався з ідеєю неба. Навіть назви його були «пташині» — кокошник (кокошь — півень), кика, кичка (качка), сорока. На ньому зображались птахи. Ідею світобудови продовжувала вишивка, що розташовувалась біля шиї, рук, ніг, тобто на комірі, кінцях рукава, подоли (з метою охорони прорізів-отворів), а також на верхній частині рукава, в місцях біцепса — як знак охотюни працездатності. Мотиви орнаменту на подолі жіночого вбрання — це ідеограми землі, пророслого зерна, води. У вишивку верхньої частини одягу додаються рослинні мотиви, що символізують ідею родючості. Плетений жіночий пояс оздоблювався на кінцях головами ящірок — символами підземно-підводного царства (іл. 4).

Численні прикраси, елементи одягу також мусили «підсилювати» захисну функцію одягу щодо зла та хвороб. Так, до головного убору кріпились рясна. Заткані бісером, вони символізували дощ, а кульки з пташиного пір’ячка на стрічках — повітря. На рясна чіплялись колти, округла форма яких походить від форми «овиду» — частини земного простору, що повинно було нагадувати про земну твердь. На колтах зображались птахи, русалки, грифони, древо життя (іл. 3). За допомогою ланцюжків, ремінців, стрічок до головного убору кріпились іще заушниці, тобто наскронні кільця, на яких зображались богиня з прибогами або пара коней (іл. 3). Гривне начиння у вигляді самої гривни (до речі, її носили і чоловіки), намиста, мониста, діадеми, різних символічних прикрас для коміра повинно було охороняти найменш захищену частину тіла — шию. Персні несли в собі ідею макросвіту (замкнене коло), що, за віруваннями древніх слов’ян, захищало мікросвіт дівчини (як обручка — мікросвіт заміжньої жінки). На срібних браслетах-наручах, що охоплювали широкі рукава весільного вбрання нареченої, витискали зображення паростка древа життя — крину та двох сиринів (птаходів) по обидва його боки. В цьому мотиві персоніфікувалась ідея зародження нового життя. На сторожі спокійного проростання майбутнього життя «несли варту» фантастичні грифони (крилаті леви з орлиними головами), симаргли (крилаті пси) та барси.

 

Мотиви орнаменту, що мали оберігальні властивості, бачимо не тільки в старовинному одязі, а й в оздобленні побутових речей, кінської збруї, військової зброї (іл. 4). Звернімо увагу на важливий момент: практично всі народи наділяли захисною властивістю не стільки окремі елементи орнаменту, скільки орнаментальний комплекс в цілому. За народною естетикою вважалось, що красиве, гармонійне оздоблення привертає, причаровує щастя, обіцяє захист, допомагає в житті. Народний орнамент — це гімн усьому сущому на землі, це величальна красі та Добру.

Цікаво простежити взаємозв’язок між апотропеїчним наповненням одягу (як магічної оболонки людини) і знаряддями праці, що були причетні до його виготовлення. Ткацтво — один з найдавніших технологічних процесів — було відоме ще людині епохи енеоліту (бл. 8 тис. років до н. е.) і вважалось найпочеснішим видом жіночого рукомесла, бо життєво важливими були його результати: одяг, сіті для вилову риби, звірів, різноманітне домашнє начиння (ковдри, рушники, скатертини) та речі ритуально-обрядового призначення. Ось чому з повагою ставились до всього інструментарію по виготовленню нитки — основи майбутнього полотна: до чесала, прядки, тріпала, ткацького верстата, веретена, мотовила, пряслиця. У багатьох народів існують міфи про божественне походження певного ремесла. У східних слов’ян божеством-деміургом прядіння вважалась Мокош. Вона пряла нитку життя, тобто саму долю, життєвий шлях. Прядка у слов’ян вважалась найціннішим весільним подарунком нареченій від молодого. Інколи на її виготовлення йому доводилось рубати ціле дерево. Та найважливішим було її декоративне оздоблення знаками-оберегами. Із до-монгольських часів до нас дійшли тільки пряслиця — єдиний не дерев’яний елемент, а з шиферного каменю чи випаленої глини (пряслице — це невеличке грузило округлої форми, яке вдягається на нижній кінець веретена для надання йому обертальної сили). Вони оздоблювались сакральними символами (хрест, коло, солярний знак, ромби), які бачимо і в розписах на дерев’яних основах прядок пізнішого часу (іл. 3), а також стилізованими зображеннями — знаками коней, биків, птахів. Пряслиця-амулети у вигляді намиста на грудях чи стегні виконували функцію оберега для померлої жінки. В обертальній же властивості веретена вбачали магічну силу світобудови. «Закрутилось, завертілось, і викрутились небо і земля».³ Прядка як символ жіночого єства передавалась у спадок, шанувалась як добра помічниця, як оберег домашнього добробуту.

С. Плачинда в історичному романі «Київські фрески»⁴ наводить поетичні перекази про те, що воїни-роси, йдучи на ворога, приймали від своєї неньки материн оберег у вигляді трикутної платівки із зображенням Берегині та дівочий від нареченої — у вигляді круглої платівки із зображенням Лади — Богині весни, дружини Бога шлюбу.

Оберег на шиї, біля серця або на поясі був дуже поширеним. Контакт із тілом, а відтак постійне нагадування про себе, мали неабиякий психологічний ефект: це заспокоювало, надавало сили, впевненості, а при віддаленні від домівки — ще й зігрівало спогадами про батьківщину, про рідних. Наведемо кілька зразків оберегів цього типу.

Ще за епохи палеоліту людина носила на шиї підвішені на мотузці ікла маралів, хижих звірів, кістки мамонтів, камінчики (як частки чогось великого, тобто сили — хижака, скелі), які повинні були відлякувати злих духів. Пізніше, за доби культу язичницького бога-громовержця Перуна, за обереги правили мініатюрні амулети-сокирки (знак Перуна) та інші «шумні» предмети — металеві ключі, бубонці, брязкальця, ножі, ланцюжки, що кріпились на поясі чи на плечі. Підвіски-лунниці в намисті охороняли жінку від наврочення. Гуцули ще донедавна практикували після обряду першої купелі прив’язувати на праву ручку немовляти мішечок з часником і шматочком глини з печі — як надійний оберег від дитячих хвороб.

Дуже популярний різновид нашийного оберега на Русі XI—XVII ст. — змійовик. Це двосторонній медальйон круглої або овальної форми з бронзи, срібла, золота або каміння з вушком для протягування мотузки. На аверсі його зображався християнський сюжет (Богородиця, архангел Михаїл, Борис та Гліб, Федір Стратілат, цілителі Козьма та Доміан, Хрещення, Розп’яття та ін.), а на реверсі, що торкався тіла людини,— «змійовий» сюжет — голова Горгони Медузи із зміями, а по периметру — напис: цитата з трисвятої пісні во славу Саваофа або інші магічні заклинання. Віра в дієвість змійовиків була настільки велика, що давньоруські лікарі роздавали їх хворим.

Та чи не найбільшого розповсюдження не тільки у слов’ян, але і в багатьох інших народів набув хрест, який носили на шиї.

3 усіх чотирьох сторін (магічність знаку вбачалась саме в його орієнтації на 4 сторони — знак всесвіту; 4 виміри, 4 пори року, 4 стихії). Хрест як апотропеїчний знак знаходимо і в інших варіантах. Дослідник Є. Спасська⁵ наводить зразки глиняних горщиків з хрестами на шийках, що виготовлялися у 20-і роки XX ст. на Сумщині, Полтавщині, Чернігівщині. Безперечно, це відгомін більш ранньої традиції: відомо, що глечики з хрестиками зустрічаються у скіфо-сарматській культурі II ст. до н. е. — II ст. н. е., в античній Греції, що доводить нехристиянське наповнення цього символу. Зустрічаються вони і в середньовічній Європі, зокрема в XIII—XIV ст. в Німеччині. Такі горщики мав право виготовляти не кожний, не рядовий гончар, а лише визнаний у своїй місцевості майстер, і тільки раз на рік у Зборну, або Федорову, суботу, тобто в першу суботу Великого посту, під час відправи «на Достойно». Гончар сідав формувати ці горщики з першим дзвоном і робив їх стільки, скільки встигав до кінця служби, помічаючи кожний хрестиком. Як переказує Є. Спасська, «баби за ними страшенно побиваються», бо в них буває найкращий збір вершків — на всю висоту шийки. Вірили також, що такий горщик захищає від наврочення, в’д псування корів відьмами. Віра в «магічність» горщика відбивалась і на його матеріальній вартості: на базарі вони коштували 30 коп., в той час як звичайні — 15 коп.

Здавна хрест вважався ще й емблемою вогню (бо форма хреста нагадує знаряддя для добування вогню), пізніше — сонця, як вогню небесного. З вогнем пов’язане язичницьке уявлення про очищувальну, цілющу стихію. На Україні в Страсний четвер страсною свічкою, яку приносили з церкви, на сволоках хати, над вікнами, дверима, на воротах випалювалися хрести. Знак цей наносили і на господарські будівлі, на речі хатнього скарбу, одяг з метою вигнати злі сили, очистити (пригадаймо вислів «людина без хреста в душі»).

Для християнина хрест, благословення хрестом прирівнюється до всевишнього заступника. Ось чому здавна ставили хрести обабіч доріг, на узліссях і в полі, при річках та ставках, коло містків та на них. Дерев’яні, часом кам’яні високі простої форми, лише іноді із зображенням Богоматері або Христа, вони часом огороджувались, іноді випадковими мандрівниками прикрашалися вінками з квітів, намистом або цінною річчю («даю, аби ти дав»), бо люди свято вірили, що це разом з молитвою перед хрестом буде гарантом Божої милості.

Розглядаючи інші символи-обереги, які втілювались у художній формі в побутових речах, на одязі, в архітектурі, неважко помітити домінуючі образи птаха та коня (іл. 2, 4), що пов’язані з язичеським солярним культом. Кінь символізував денний шлях сонця по небу, водоплавний птах — його нічне проходження по океану, що оточує землю. Обидва мали багатовіковий «досвід» надійних оберегів. Кінь — вірний помічник, друг людини — являв собою домашній оберег від «чорних» духів та лихих людей. Пічний та дверний коники у східних слов’ян вважалися оберегами від блискавки, пожежі. Коня приносили в жертву (відомо, що в новгородських землях у Х—XIV ст. кінську голову закопували у підвалини фундаменту, щоб вона охороняла хату від лиха).

Птах - символ долі, любові, кохання. У домонгольській Русі був популярним «цілодобовий» оберег від наврочення — підвіски до жіночого головного убору у вигляді «качкоконей» — фантастичного гібриду качечок з кінськими хвостами. Кінь та птах — дуже поширені мотиви орнаментів вишивок, вибійки, зустрічаються на ювелірних прикрасах магічного призначення (двостулкових браслетах-наручах, на колтах, перснях). Птаха зображували і на весільному прянику. Відгомін  та птаха дійшоз до нас у формі підкови «на щастя», народного повір’я про те, що пташине гніздо під стріхою — то «на добро», пташине подружжя на весільному короваї — «на щасливе шлюбне життя». На Поліссі і досі трапляються паперові, дерев’яні, хвойні птахи під стелею, які символізують присутність святого духа, а значить і його покровительство.

Оберег як знак віри у вище заступництво, сфокусований у слові, числі, символічній речі, в художньому образі, в побутовому предметі або предметі релігійного призначення, був відомий практично всім народам. Нині дешифрування цієї «азбуки віри» — це і можливість проникнення в світ сакральних філософських ідей древніх, і з’ясування невідомих функцій відомих речей, взаємин з ними наших предків, і повернення у наше сьогодення великого пласта культури, що може і збагачувати, і навчати, і надихати. Саме зацікавлене вивчення історичних джерел у час «розквіту» войовничого атеїзму (1962 рік) надихнуло групу київських художників-керамістів на незвичайний крок — спробувати відродити забуті талісмани, створити нові обереги. Автором ідеї відродження оберегів була Ніна Іванівна Федорова — досвідчений інженер-технолог, художник-кераміст, душа колективу, що очолювала майстерню архітектурно-художньої кераміки Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування житлових та громадських споруд — КиївЗНДІЕП — від часу заснування закладу в 1946 році упродовж 40 років. Разом з художницями Масєхіною Антоніною Дмитрівною, Шарай Ганною Григорівною, Севрук Галиною Сильвестрівною, а пізніше — Батечко Раїсою Павлівною, — Ніна Іванівна довгі роки працювала над створенням оригінальних національних сувенірів. Від випадкової, досить побіжної інформації в популярному виданні зацікавленість привела художників до ґрунтовного вивчення наукових джерел, в яких ідеться про обереги, до праць академіка Б. Рибакова, дослідників М. Сумцова, Н. Велецької та інших. Чимало було вивчено народних легенд, етнографічних розвідок, перш ніж з’явилися сповнені фантазії, гумору, збагачені віршами-побажаннями, посвятами невеличкі шедеври мистецтва глини і вогню. Часто вони супроводжувались текстом з історичними довідками про знамениті обереги. Отож у цій невеличкій майстерні (вона лише зовсім недавно припинила своє існування) протягом багатьох років відроджувались образи добра та вдачі — добрі, веселі, похмурі, страхітливі, кумедні химерки. У колективі працювали ентузіасти. Плідними виявились 40 років натхненної праці народних майстрів та професіональних художників, архітектора, технолога. Результати цієї творчої співдружності живуть у багатьох монументальних творах архітектурних споруд нашої країни та за її межами (лише в Києві — Будинок кіно, підземний вестибюль станції метро «Хрещатик», готелі «Дніпро», «Русь», «Київ» та інші). Але скількох людей зігрівають душевним теплом, захищають від зла сотні оберегів, подарованих від щирого серця їх авторами. У «майстерні Федорової», як нерідко її називали прихильники за ім’ям «доброго ангела кераміки» — Н. І. Федорової, із захопленням реалізували будь-які нові творчі ідеї. Творча атмосфера сприяла і відродженню оберегів, і появі оригінальних сувенірів. До речі, в цих маленьких забавках відбився весь попередній художній та технологічний досвід митців, досягнутий у творах монументального мистецтва : декоративна пластичність, співзвучність ліній, гармонія кольорів полив, емалей, солей, а також мистецтво випалювання. Мабуть, вперше тут задумались над створенням тематичних сувенірів. Ніна Іванівна справедливо називає їх пізнавальними сувенірами. Бо вони, як і обереги, несуть в оригінальній художній формі часточку інформації з духовного життя наших попередників. Розповімо про деякі з них.

Відомо, що в давній Русі цифри позначались літерами алфавіту, над якими зверху ставили горизонтальний знак — титло (ця традиція дожила до XVIII ст. і існувала паралельно з сучасним правописом цифр). Так, цифру «1» зображала літера «а» з титлом, «2» — «в» з титлом, «20» — «к» з титлом і т. д. Доклавши до цієї інформації фантазію, художники майстерні розробили медалі-сувеніри з давньоруським написом чисел та їх арабським еквівалентом поряд — як подарунки до днів народжень, ювілейних дат, зустрічей випускників шкіл, вузів, до інших датованих подій. Медаль можна було прикрасити стрічкою або бантом. А чи знаєте ви, що таке «вавілон»? Це загадковий квадрат-лабіринт, який правив древнім зодчим за уніфікований план-креслення при будівництві споруд будь-яких параметрів. За образною характеристикою літописця, «символ зодческой мудрости, хитрости храмоздательской» також відтворили в майстерні і дарували з побажанням творчого натхнення архітекторам. Своїм колегам-керамістам присвятили символ мистецтва вогню і глини — плакетку із зображенням Адама і Єви (пригадаймо: Бог виліпив Адама з глини!). Для письменників, що були частими гостями привітної оселі, були виготовлені плакетки із знаками Івана Федорова та Франциска Скорини, для математиків — «диявольський» магічний квадрат (його відкрили бл. 5 тис. років до н. е. древні китайці), тобто квадрат, сума чисел у якому по кожній стороні сітки та по діагоналях — однакова. Металеві пластинки з гравійованими на них магічними квадратами (їх відомо кілька сот тисяч варіантів) на одному боці та «особистою планетою» на другому носили на шиї як особисті обереги в середньовічній Німеччині. Додатком до всіх перелічених пізнавальних сувенірів був текст-довідка.

Та найбільш популярними були сувеніри на історичну тематику у вигляді плакеток з гербами давньоруських міст, з художнім втіленням образів князів, видатних діячів нашої держави від часів її заснування, а також медалей із зображеннями архітектурних перлин нашої батьківщини. Залишаючись творами мистецтва, які з успіхом прикрашають сучасний інтер’єр, — сувеніри керамічної майстерні Київ-ЗНДІЕПу («Софійської майстерні») заохочують нас до вивчення тих чи інших подій, фактів, спрямовують до джерел науки, літератури, мистецтва.

Хочеться вірити, що плідний досвід «софійських» керамістів у створенні пізнавальних сувенірів і оберегів буде вивчений і підхоплений молодими митцями.

Повертаючись до оберегів, нагадаймо, що, за віруваннями древніх, оберег — це матеріалізована метафора доброго ангела, модель сили, котра при нагоді заступиться за тебе, а у «перекладі» на наше наукове сучасне мислення — сконцентрує твої ж таки сили, допоможе провести аутогенну регуляцію (на тривалий час або в екстремальній ситуації). Хто сказав, що це погано? Адже людина за своєю природою відкрита до віри. З вірою легше жити, її вбивати не можна. Апотропеїчні ж речі, тобто ті з них, в які «втілено» людську віру, — самі наповнені доброю енергією і мають властивість трансформувати її до іншої людини, а відтак — бути пересторогою лиходійству. То чи не відродити обереги?

примітки

[1] Вірш-присвячення художникам майстерні архітектурно-художньої кераміки Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування житлових та громадських споруд, які відродили обеpеги, одного з співробітників інституту.

[2] Рибаков Б. Дpевние элементы в русском народном творчестве. — Сов. этнография, 1948, № 1, с. 90-106.

[3] Бopяк О., Герасимчук О. Веретено та пpяслиця у слов’янській міфологічній тpадиції. — Нар. творчість та етнографія, 1990, № 1, с. 30-36.

[4] Плачинда С. Київські фрески, — К.: Молодь, 1982.

[5] Спасська Є. Глечик з хрестиком. — У зб.: Матеріали до етнології і антропології, т. 21-22. ч. 1. Львів, 1929, с. 35-41.

Весільний Рушник

Кожна дівчина і кожна жінка мріє мати міцну сім`ю, бути щасливою і коханою. Нажаль, в наш час багато шлюбів є нетривалими. У чому криється причина?

 

Однією з обов`язкових умов з давнини і до сьогодні для сотворення міцної і щасливої родини було і є вишивання Весільного Рушника.

Рушник. З ним людина живе від початку і до кінця свого життя. Ми звикли користуватися рушником в побуті, але багато хто забув, або навіть і не знає про те, що з давніх часів і дотепер при родинах, хрестинах, сватанні, вінчанні, похованні та інших важливих подіях в житті людини мають використовуватися рушники особливі, обрядові. Рушниками прикрашають також образи та житло. Такі рушники виготовляються заздалегідь з найкращої тканини і обов`язково вишиваються. Візерунок і колір вишивки мають відповідати саме його призначенню.

Весільний Рушник. Для Весілля вишивають їх декілька: для благословіння, для сватів, для вінчання. Головним є той рушник, на якому стоять молоді під час благословіння. Цей рушник є найбагатшим по візерунку. Він вишивається лише вдома і ніхто не має права його побачити, окрім родини, до завершення праці.

Рушник має вишиватися дуже дбайливо, оскільки його не можна прати – в такому випадку змивається тонка енергія думок і бажань вишивальниці. Адже кожен стебок вишивки – це закодоване бажання жінки бути коханою, мати міцну родину, добробут та продовжити свій Рід. І тому Весільний Рушник має вишивати сама дівчина чи самітня жінка. Якщо склалося так, що неможливо вишити весь малюнок самостійно, то надати допомогу можуть лише бабуся чи мати, але при тому частину візерунку, або хоча би одну квітку, дівчина має вишити власноруч.

Біле поле тканини – символ чистого подружнього життя, відкритого і нічим не заплямованого. Білий колір – це колір Бога-Батька, Сонячного Світла. Вишивається Весільний Рушник червоними нитками. Червоний колір символізує Життя, енергію Відтворення, а для оздоблення рушника використовується синій або чорний колір.

Головний елемент малюнка – Дерево Життя, Дерево Щастя, або ще одна назва – Райське Дерево. Воно виростає з горщика – минулого життя, що є основою Світотворення, і весь малюнок поблизу Дерева Життя – це потойбічний світ.

Дерево прикрашають квітами, пташками, жолудями, бруньками. Листя – це майбутні діточки, квіти – символізують красу та молодість. В малюнку можна використовувати будь-які вищевказані складники по бажанню.

Ось ще приклади символіки, що використовується. В`юнок по краю усього рушника – дівоча любов і вірність. Виноградна лоза з гронами – символ радості та сімейного добробуту. Дерево з пташками – символізує весну та кохання. Півники – початок нового дня, нового Життя. Листя дуба – це чоловіча сила та міцність, жолуді – сімейне щастя. Хвилеподібні лінії обрамлення – це рівновага і лад у житті. Голуби – посланці Божого Духу, Любові та злагоди у сімейному житті. Вишиті поверх дерева окремі квіточки чи пташки – це Предки, які пішли за межу цього життя, але їх душі уважно спостерігають, щоби ніщо не нашкодило Родовому Дереву. Горизонтальні лінії візерунка можуть бути лише під горщиком, але не згори! Лінія візерунка понад Деревом перешкоджає його розвитку.

Якщо при вишиванні Весільного Рушника зроблена помилка, то неможна нічого виправляти, потрібно продовжувати роботу далі.

Після Весілля Рушник змотувався у свиток і прибирався в затишне місце. Ніколи до кінця свого життя жінка нікому вже не показувала свого Весільного Рушника, оберігаючи спокій сімейного щастя.

Малюнок, що Вам пропонується, можна видозмінювати та доповнювати, адже у кожної родини своя Доля. При вишиванні Дерева свого Роду вирішуйте самостійно, яку кількість листочків, квіточок, жолудів чи винограду Ви будете розміщувати на Рушнику. Пам`ятайте, що все на Дереві Роду має бути врівноваженим, симетричним. Ярусів повинно бути не менше трьох.

Творіть свою Долю власними руками!

Вишивайте та будьте щасливими!

Семантика і символіка вишитих орнаментів півдня України О. Голикова

(Херсон)

Знакова система південноукраїнських орнаментів доволі проста і зрозуміла з відносно чітко вираженою семантикою. Перевага технік: гладь, стебловий шов, ланцюжок дає простір для вільного перенесення фітоморфних мотивів на площу фабричного бавовняного полотна, іноді домотканого. На вишитих виробах це "...шви, які сприяють найбільш тонкій проробці всіх деталей орнаментальних мотивів” [2]. Не обмежуючи себе клітинками канви, мисткиня робить більший крок у бік комбінаторики "Світового дерева”, "вазона”, "букета”, а також композицій: завісок на двері, вікна; рушників весільних, подарункових, "на проводи”; скатертин, серветок, доріжок, наволочок, підзорів, сорочок, церковного вбрання тощо.

Орнаментація вишитих виробів мисткинь Півдня України варіюється від геометричних до сюжетно-тематичних, включаючи фітоморфні, зооморфні, орнітоморфні, антропоморфні тощо. Найархаїчніший геометричний орнамент, представлений найчастіше вишивками переселенців з інших регіонів України, а також держав: Львівщини, Рівненщини, Тернопільщини, Волині, Болгарії, Польщі, Німеччини тощо. Особливістю вишитих виробів і продуманість та композиційна врівноваженість, гармонійне поєднання кольорів та ритмічного розташування елементів орнаменту.

Вишивальниці використовують всі основні геометричні фігури та їхні поєднання: кола (символи сонця) в середині яких розміщуються розетки, складені з ромбів; ромби можуть бути однією фігурою та поділені на частини, також з крапками в середині (засіяний лан, символ родючості, крапки - зерна, зародки майбутнього життя; ромби, складені у квітку - "повна рожа” також солярний знак, "орнаментальний мотив магічного ромба - символу родючості - має назви: "решітка”, "очі”, "перші музики”...” [10];

хвилястими лініями (символи води, безкінечності життя) обрамовують найчастіше серветки, скатертини, простирадла, деталі сорочок, в рушниках використовується як розмежувальний компонент; лінія (символ землі або межа між добром і злом) використовується як розмежувальний компонент вишивки. Прикладом можуть служити вишиті виробі фондів Херсонського та Миколаївського краєзнавчих музеїв, Херсонського відділення ІМФЕ ім.М.Т.Рильського, Херсонського державного педагогічного університету художньо-педагогічного факультету та приватні збереження мисткинь Миколаївської, Херсонської, Одеської областей тощо.

Великій кількості вишитих виробів Півдня України притаманний рослинно-квітковий орнамент, який включає в себе крім садових (троянд, тюльпанів, жоржин, шипшини, лілій, віол, чорнобривців тощо), ягід (полуниці, суниці, порічки тощо), ще листя й грона дерев та кущів (дуба, берези, вишні, горобини, калини, винограду, хмелю тощо), ще й пуп’янки, галузки, вусики, шишки, а також фантастичні квіти й плоди. "Найбільш близькі до природи рослинні, особливо квіткові узори, які почали заявлятися з середини XІХ ст.” [1].

Одним з домінантних мотивів вишивок є троянда - символ краси, що нагадує сонце, наближає людей до розуміння Всесвіту. В фітоморфній композиції одна квітка троянди займає місце основи, з якої виходять гілки (від одної до трьох) з різними квітами (Мал.4), великих троянд може бути три, тоді вони розташовані або в одній площині, або трохи вище і білатерально відносно центральної квітки. Використовуючи троянду в рушниках "на врядини”, мисткиня всі свої почуття передає цією квіткою - сум за майбутнім воїном, надію на повернення до рідної домівки, величну красу любові матері до своєї дитини.

Квітка маку також використовується як основа рослинних композицій, але семантично вона відрізняється від троянди. Здавна мак використовувався в усіх обрядах, що пов’язані з відлякуванням нечистих сил. Від сил зла боронилися маком, обсипаючи ним себе і свійських тварин. Але існує і друге пояснення семантики цієї рослини - в ній закладена пам’ять роду. Тільки народ, який має таку велику кількість загиблих земляків під час війн, тоталітарних знищень, міг опоетизувати кров загиблих і сприйняти її як квітку маку, яка сходить на місці вбитої людини, проростає з краплини крові червоною квіткою. Таврійські степи й зараз рясніють навесні маковими килимами, спогадами про загиблих. Одразу стає зрозумілим і виправданим використання маку в покутних рушниках.

Символ недоторканості, чистоти й цнотливості несе в собі квітка лілії, якою обов’язково прикрашають весільний рушник (ХКМ И-15501, И-15483), сорочки й інший посаг нареченої. В більшості випадків лілію компонують із трояндою і обидві квітки від цього контрастного поєднання тільки виграють - біла лілія (можливі варіанти блідо-рожевих, блідо-блакитних) і червона троянда - гармонія чистоти й краси духовної та фізичної. Але не обмине наречених і орнамент, що пов’язаний з ягідками в будь-якому поєднанні та виконанні, бо ягідки несуть в собі зародки життя майбутніх поколінь. Орнамент з ягодами або в’ється, обрамовуючи всі елементи композиції, або птах тримає їх дзьобом, або птахи сидять на гілках з ягідками, або грона ягід виступають центральним елементом орнаменту, як в дитячій сорочці (ХДПУ, ХПФ И-72).

Одна з найпоширеніших ідеограм мисткинь Півдня України - "Світове дерево”, що правда подається вона у видозміненому варіанті. "Тим більше, що інші орнаментальні мотиви, такі як "віночок”, "букет”, "квітуча гілка”... дуже часто являють собою або видозмінений і "розмножений” "вазон” або мотив, що синтезується з "вазоном” набуваючи його ознак” [6]. Ми тільки в одному випадку бачимо архаїчний мотивно-композиційний вигляд "світового дерева”, який становить вертикальну вісь з елементом основи - вазоном та білатеральним розташуванням гілок із листям, пуп’янками та квітами і завершення - квітка "повна рожа”. Рушник з цим рослинно-геометризованим орнаментом вражає своєю схожістю із розписами на стінах хат Уманщини (МКМ И-48138, мал. 1). Прикладом ще одного рослинно-геометричного орнаменту може бути весільний рушник (ХКМ И-45692, мал.5), де поєднуються рослинне листя й квіти з геометричними квітами-зірками.

"В народній культурі стародавній символ живого дерева ніс образ прародительки – Матері-Землі. В російській народній вишивці легко проглядається трансформація жіночого образу в дерево життя” [7]. Прикладом може служити рушник (виготовлений скоріше за все переселенцями з Росії), на якому зображено "світове дерево” з антропоморфним стовбуром в оточенні солярних і водних знаків (ХКМ И-164, мал. 3). Єдність знаків та символів природи та людини веде до їхньої злагоди, миру, гармонійного розвитку Всесвіту.

Свій варіант "світового дерева” південні мисткині пропонують із набагато коротшою або зовсім відсутньою вертикальною схемою побудови (Мал. 4, 5). Внизу композиції - велика квітка троянди, маку або бант, одо є основою будови. Тим самим вишивальниця закладає в основу родини красу і пам’ять роду, скріплює гармонійну єдність світів. Від цього елементу йдуть від одної до трьох дугоподібних білатерадьно розташованих гілок, на яких компонуються одна-дві квітки (подібні за формою до центральної), чотири-чотирнадцять квіток середньої величини - ромашки, незабудки, колоски тощо, що означають чистоту і пам’ять, красу і знову ж таки продовження роду – нескінченність життя. Що ж стосовно до пуп’янків, пагінців, мілкого листя, то кількість їх варіюється відносно смаку мисткині: заповнення невиправдано пустуватих місць, надання композиції легкості, виділяючи основний колір іншими відтінками тощо. Обираючи таку композиційну будову - вільний малюнок - вишивальниці повністю заповнюють площу двох країв рушника, центральну частину завіски на вікна тощо. Обрамовуючи елементи на полотні відсутні, південноукраїнським мисткиням притаманно завершувати рушник, завісу, підзор або скатертину мереживом, яке зроблене з бавовняних ниток гачком або голкою. Обрамовуючи лінії, хвилі, орнаменти виконує мереживо, яке містить в собі поліваріантність геометричних та геометризованих – рослинних фігур, які ще чекають своїх дослідників.

Викликають зацікавлення весільні рушники, на яких зображене "світове дерево” з вертикальною домінантою побудови - чітким тричасним композиційним розподілом мотивних акцентів: основа, середня частина, завершуючий елемент. Центральна частина рушника - одне (можливі варіанти двох і трьох "світових дерев” МКМ И-48138, мал. 2) компонується з іншими орнаментами (рослинно-геометричним, геометричним), літерами (перші літери імен або імен та прізвищ наречених), написами побажання щастя нареченим, слова згадки про вишивальницю, що готувала цей рушник: "Хоть работа не хитрая зато память дорогая”, датування події. Кожна складова частина орнаменту говорить про створення нової сім’ї, зародження нової гілки родового дерева і віщує молодим щасливе і довге подружнє життя, велику кількість діточок, а значить безтурботну спокійну старість.

Зооморфна мотиви, які у великій кількості використовуються на писанках, декоративних розписах, витинанках, вишитих виробах народних умільців Поділля, Західних областей України, Чернігівщини, Росії у Південному регіоні можна побачити в поєднанні з геометричним орнаментом (у переважної більшості переселенців із Західних областей України), в сюжетно-тематичних рушниках (переважно переселенців з російських областей) і майже ніколи в рослинному орнаменті, який якраз має Перевагу на Півдні.

Мисткині вишивали різних тварин, починаючи від свійських - корів (сюжетно-тематичний рушник із написом: "Уж как я-ль мою коровушку люблю! Сытна пойла буренушке налью” ( МКМ И-36871), котів та собак (чотири собачки, які майже губляться в багатоярусному геометричному орнаменті та рослинному вінку ( МКМ И-42030), переселенці з Віниичини; інакше як "портрет вівчарки” не назвеш панно, яке вишила Г. Б. Павлюк з с. Станіслав, Білозерського р-ну, Херсонської обл., переселенка з Хмельниччини. В настінному панно крім голови собаки немає більше ніяких обрамовуючих елементів (панно натягнуто на картон); кицьок, що бавляться клубком ниток найчастіше вишивали на диванних подушках в 50-60-х роках, коли були випущені промислові малюнки візерунків, зрідка малюнок можна побачити на рушниках в рослинному обрамленні (МКМ И-7266).

Важливу роль в слов’янських обрядах грав кінь, і тому на великій кількості вишитих виробів, ми можемо побачити цю тварину і саму і в сусідстві з антропоморфним орнаментом за допомогою якого "...відображена язичницька магічно-заклинальна символіка плодородия - вшанування жіночої плідності, сонця, води, рослинності” [4]. Вишиті вироби з конями, що зустрічаються на південноукраїнських вишивках, найчастіше мають російське коріння (МКМ И-2723, И-2729), а також можливі місцеві варіанти рушників, на яких голова коня з підковами обрамлена півколом рослинне-квіткового орнаменту (І. Г. Пересада с. Шкуринівка, Снігурівський р-н. Миколаївської обл., ХКМИ-59761).

Відображаючи у вишитих виробах свійських тварин, мисткині творять за допомогою їх та пташок, рослин та оточуючих предметів свій маленький світ, мікрокосм» що дозволяє їм жити у мирі та злагоді з собою та Всесвітом. Кицька в хаті - лагідність, ніжність, спокій; собака - надія на друга, впевненість і знову спокій, бо вона відлякує все зло, що може зашкодити родині; корова, кінь - добробут і знову ж таки спокій, бо існує уявлення - якщо ви ситі - то й здорові, а якщо здорові - то й робота і відпочинок тільки на користь та в радість йдуть (Мал.б).

З лісових звірів можна назвати тільки оленя, голова якого також в обрамленні квітково-рослинного орнаменту була вишита на рушнику Свято-Покровської церкви С.Станіслав, Білозерського р-ну, Херсонської обл. Олень в уяві людей завжди

асоціювався з швидкістю, сміливістю та благородством. Хоча запропонований сюжет міг бути навіяний гобеленами та килимами з сім’єю оленів, що випускали промислово, але в рушнику вони мають обрамлення квітами місцевого колориту.

Закінчити можна тваринами, які не характерні для нашої місцевості і взагалі народжені фантазією людини: леви, що вишиті парно на рушнику (МКМ N И-30770), що розташовані парно біля геометризовано-рослинного орнаменту під двома берегинями в рослинному варіанті та великим букетом з метеликом у вазі. Всі елементи настільки близько розташовані один біля одного, що сприймаються як одне ціле, хоча поєднання їх можна розцінити як не дуже вдале, випадкове. Сила, могутність та царська врівноваженість лева - це ті риси характеру, які людина намагається мати; а вигаданий світ фантастичного дракона - це місце, де існують герої, пригоди, боротьба добра зі злом, намагання людини бути неперевершеним і непереможним.

Треба зауважити, що багато в чому зооморфні орнаменти південноукраїнських майстринь надумані, гармонійна єдність між усіма компонентами і ярусами складних орнаментів буває мінімальна. Майстрині найчастіше йшли від малюнка, який їм сподобався, намагаючись виправдати обраний ними сюжет, вони доставляли Його різними орнаментами - рослинними, геометричними, орнітоморфними тощо. Часові межі таких вишитих виробів датуються початком та 90-ми роками XX століття.

Різновид зооморфного – орнітоморфний орнамент – зустрічається на Півдні так само часто, як і рослинний. Багато відомостей про птахів нам допоможуть відкрити старовинні легенди, пісні, обряди, які зберігають пам’ять про язичництво, часи вклонення і вшанування тотемів. Зображуючи "Світове дерево” вишивальниця обов’язково розсадить на середніх та високих гілках дерева - птахів, представників верхнього царства. Кількість пташок на вишитих картинах, панно може бути не парною, але на рушниках - обов’язково парна. Можливі кількісні варіанти від 2, 4, 12 пташок (МКМ N И - 23298, И - 42927, и - 47181) до 16, 24 пташок (ХКМ N И - 11500, и - 59111) на одному рушникові. Якщо кількість птахів сягала за 10, то форма - невеличка, якщо до 2-4, то вони можуть займати велику частину площини.

"Відтворюючи птахів на рушниках, народ-художник забезпечив впізнаність певних пташиних видів. Частина ж орнітоморфних образів - це, так би мовити, "птахи взагалі”...” [3]. "Божі вісники”, як називали птахів, що прилітали з теплих країв - вирію або ирію - несли звістку про померлі душі, або були посланцями, яким необхідно оберегти людину від усього злого та недоброго. Тому пари птахів на весільних рушниках - обереги подружнього життя - голуби, пави, жар-птиці, що навіяні фантазією майстрині, лебеді (МКМ N И - 2833, Г.А.Костенюк з с. Константинівка, Чаплинського р-ну. Херсонської обл.). Використання качки не є типовим для весільних рушників, але геометризовано – рослинний орнамент в склад якого вона входить, естетично витончений і святковий дає підстави використати його у весільній обрядовості (ХКМ N И - 43183).

Символ нового дня, світла - півень, що своїм співом кладе край нічній темряві й мороку, використовується вишивальницями доволі часто. "Головна функція півня – виразно магічна” [11]. Настінні панно, картини, рушники, диванні подушки "вихваляють” красеня-півня на своєму тлі, дякуючи різнобарвному пір’ю (Д. С. Сушкова м. Херсон, ХКМ N И - 59111 тощо).

Птиця-віщунка - зозуля - один з найстаровинніших персонажів української міфології, "походить від жінки, що вбила свого чоловіка (в легенді "відбиласі” конфліктність переходу від матріархату до патріархату), за що й була заклята... вічно жити одиначкою” [8], в рушниках все ж таки вишивається в парі, білатерально розташована на двох кінцях рушників (в весільних - зозуля сидить в парі на гронах винограду), в настінних панно, або картинах може бути вишита одна, в оточенні великої кількості квітів (М.Т.Ільяшенко с.Роздольне, Каланчацький р-н. Херсонської обл.)

Набагато пізніше у вишитих виробах з’явився папуга, як данина людським мріям про існування теплих країв, безсніжних зим, чарівних заколисуючих співів птахів. Вишивався папуга в оточенні квітів та ягід. Миколаївський краєзнавчий музей має рушник, який датовано: І.Ф.1912 ( N И - 40400), Херсонський краєзнавчий музей має папугу на весільному рушнику, що є не традиційним; найчастіше цього птаха вишивали на картинах, подушках. Необхідно зауважити, що існують зразки вишивок, в яких увага акцентується саме на пташках, це підкреслюється і написом "Литела и села” (МКМ N И -23736).

Орнітоморфний орнамент є цілісною системою зорових і словесних образів з символічним підтекстом, гармонійною злагодженістю мотивів, просторово-декоративним вирішенням.

Окрему групу складають вишивки, на яких зображені в оточенні квітів - янголи. Вони можуть бути у повний зріст (Херсонське відділення ІМФЕ ім. М.Т.Рильського N И - 461; П. В. Задорожна з с. Широка Балка, Білозерський р-н. Херсонської обл.; ХДПУ, ХПФ N И - 1); та одні голівки з крильцями, як на наволочці Є.Г.Летути з с.Новокиївка, Каланчацького р-ну, Херсонської обл. В руках янголи можуть тримати квіти, або лук із стрілами. Людина завжди намагалася наблизитися до ідеалу, очиститися від усього зайвого, грішного. Ці бажання трансформувалися в янголів, що несуть людям звістку добра, надії на світло, спокій, мир. Останнім часом, після опублікованих взірців серветок на Великдень, до рушників, наволочок та вишитих картин, додалися і серветки-доріжки, якими накривають у кошику їжу, коли йдуть святити її на Великдень до церкви. Необхідно зауважити на тому, що варіанти відтворення запропонованих взірців різноманітні і в кольоровому рішенні і в композиційному, але елементи компоновки зберігаються за зразком - двоє янголят, ягнятко, писанки (дві, або чотири), верба (три, або шість галузок), напис "Христос воскрес”.

Сьогодення пропонує інші орнаменти, диктує свої закони щодо використання вишивки в інтер’єрі, костюмі, побуті. Зрідка можна зустріти в будень людину у вишитій сорочці, найчастіше це трапляється у свято. В 60-70-х роках український костюм в дитячих садках та школах вважався за різновид карнавального, і його одягали нарівні з костюмом лисички або мушкетера. Намагаючись зробити приємне своїм родичам, майстрині вишивали на рушниках літаки (МКМ N И - 26734), якоря у віночку (МКМ N И - 36870) тощо, поєднували орнаменти, що вочевидь протистояли один одному, а не гармонійно поєднувалися.

Нажаль, сучасні мисткині не завжди можуть визначити семантику та символіку орнаментів, в кращому випадку скажуть, що "він красивий та й згадка про маму” обо "це оберіг”. З появою останнім часом великої кількості книг та альбомів з вишивки, майстрині почали вже свідомо компонувати орнаменти, пояснювати їх значення, але цілісне враження від виробу, гармонійне єднання всіх частин орнаменту не завжди присутнє в їхніх роботах. Але ж Південна Україна завжди мала своїх мисткинь, про що свідчать історичні матеріали "...простирадло, як і більша частина показаних нею (селянкою) рушників були вишиті вигадливими візерунками”, "...більша частина дідичів мала по декілька дівчат та жінок, навчених в одеських крамницях рукоділлю щодо вишивки візерунків на різних тканинах” [5].

Для розуміння старовинних та сучасних орнаментів важливо зберегти пам’ять наших батьків, землі, Всесвіту, бо українська орнаментика - явище не тільки національного мистецтва, "що генерує нові зображення, постійно переосмислюваними номінацією і семантикою” [9], а й органічна й важлива складова частина світової системи символів.

Українська вишивка. Традиції і сучасність

Українська вишивка сьогодні — складне, багатогранне явище, що розвивається в сфері традиційно-побутивого, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. У відомих осередках вишивання — таких, як Косів, Клембівка, Полтава, Черкаси, Львів та інші,—створені підприємства художніх промислів, що відроджують і далі розвивають класичні надбання кожного мистецького регіону.

 

Вишивка — один з масових і найбільш улюблених видів народного мистецтва. Вона є складовою частиною народного костюма,активно використовується в сучасному одязі, надаючи йому своєрідності і неповторності. Вишиті вироби органічно увійшли до побуту людей, прикрасили сучасний інтер'єр.

НА ПОЧАТКУ XX СТ. кустарне виробництво зайняло певне місце в народному господарстві і сприяло залученню широких кіл майстрів до загального мистецького життя країни, до активної творчої діяльності. Ганна Собачко створює ескізи, які потім вишивають в артілях Київщини і Полтавигини. Її композиції сповнені стрімкого руху, колористичного напруження. Загострена фантазія майстрині породжує різноманітні квіти, що переростають у казкові витвори, в яких реальне і фантастичне зміщено, що утворює образи то тривожні, то спокійні й врівноважені. Саме роботи Собачко, а також Євмена Пшеченка, Гликерії Цибульової, Параски Власенко з успіхом експонувались починаючи з 1922 року на міжнародних виставках у Берліні, Празі, Лондоні, Парижі. У 1934 році у Києві створюються Центральні експериментальні майстерні, де народні майстри і художники-професіонали ведуть пошуки нових форм. Сюди були запрошені П. Власенко з с. Скопців, М. Приймаченко з с. Болотні, петриківчани Т. Пата, В. Павленко, П. Глущенко, які створювали ескізи для панно, подушок, рушників.

У своїх пошуках петриківчани виходили з традицій настінного малювання і власних творчих спрямувань, їхні роботи — це типовий петриківський розпис, відтворений технікою гладі.

Для робіт Параски Власенко цього періоду характерним є принцип вільної, невимушеної і водночас врівноваженої композиції, сповненої святкового, мажорного звучання. Вона будує свої панно на поєднанні об'ємних і площинно трактованих форм.

Починаючи з З0—40-х років у вишивці утверджується тенденція до створення речей підкреслено декоративного характеру. Водночас відчутне прагнення скерувати вишивку в бік сюжетно-тематичних полотен з підсиленням рис станковізму. В таких творах вишивка виступає лише як технічний засіб для створення художнього образу.

У З0-ті роки в народній вишивці відбуваються певні зміни художнього стилю. В буковинському шитві це проявляється у все більшому розповсюдженні рослинних мотивів, їх реалістичному трактуванні. Розширюється колірна гама яскравих тонів, застосовуються тонкі нитки муліне, кольоровий бісер. Техніки гладь, хрестик витісняють давні місцеві народні техніки.

 

 

 

 

 

 

Bорівська вишивка Львівської області в 20—30-х роках також переживає оновлення своєї художньо-образної мови. Дрібноузорні орнаменти, що прикрашали вироби домашнього полотна, поступилися місцем соковитим, круп-норельєфним багатобарвним орнаментам на фабричній кольоровій тканині.

Вишивка гладдю, що на Львівщині має назву гапт, або кладення, набуває у З0-ті роки розповсюдження на території Київського Полісся. Тут широко побутують "писані" або "рисовані" жіночі і чоловічі сорочки, в яких прикрашають комір, чохли, поділ, рукави. Це умовно вирішені різноманітні за формою квіти, листочки, пуп'янки з численними пагінцями, вусиками, відростками. Вишивання "писаних" сорочок потребувало неабиякої вправності і художнього хисту як у композиційній побудові орнаментів, так і в їх розміщенні і ритмічному зіставленні на загальній схемі сорочки. Так. в с. Мусійки Іванківського району найкращою майстринею була Ганна Єрмоленко, в с. Сукачі — Катерина Онопрієнко. Відомою на все село Болотню була мати Марії Приймаченко Параска Василівна.

Сучасна українська вишивка — складне, багатогранне явище. Розвивається вона в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. Традиції української вишивки і подальший розвиток її локальних особливостей знаходимо на підприємствах Укрхудожпрому, розташованих у визначних центрах народної творчості. Саме тут працюють народні майстри, художники, діяльність яких спрямована на дбайливе вивчення кращих зразків вишивки, збереження її класичного надбання.

Наталя Гречанівська багато років працювала головним художником ху-дожньо-виробничого об'єднання ім. Т. Г. Шевченка. У створених нею сорочках, жіночих блузах домінуючим кольором завжди виступає червоний. звучання якого підсилює чорний (іноді жовтий, синій). Це і невеличке вкраплення чорного в середину "зірочки", і окреслення тонкою павутинкою "штапівки" поверх основного рисунка, і контур "обвідочки" навколо основного малюнка, що надає орнаменту рис стриманості, чіткості.



Для вишивок Кагарлицького району характерна більш насичена гама червоного кольору, покладеного майже суцільними масами орнаменту. Тут ті ж самі зірочки, але виконані здебільшого в техніці хрестика, "настилування". Художня вишивка Київщини зберігає яскраву самобутність різних районів. Серед плеяди майстрів художньої вишивки Київщини провідна роль належить Гликерії Цибульовій, творчість якої може служити прикладом глибокого знання традицій і їх плідного розвитку в сучасності. Ще вдореволюційний час її роботи привертали увагу досконалим виконанням, красою рисунка та надзвичайно витонченою гамою колірних поєднань. Протягом життя Гликерія Кузьмівна збирала орнаменти української народної вишивки.

Найкраща її учениця — вже досвідчений нині майстер Зінаїда Сависько з Василинівки. Вона творчо розвиває узори рідного села, в якому працювали Ганна Собачко та сестри Дериболот.

На прикладі робіт заслуженох майстрів народної творчості України Олександри Великодної з Полтави та Олени Василенко з Решитилівки особливо чітко бачимо досягнення сучасноного мистецтва вишивки. Застосування таких прозорих тканин, як маркізет, батист, ниток муліне і шовк кардинально вплинуло на художньо-виразні засоби шитва, надало легкості, вишуканості, більш тонкої ретельної проробки орнаментальним мотивам, використанню ювелірних технік виконання. Для підсилення оптичних якостей білого кольору майстині вводять незначну кількість жовтуватих, сірих, голубуватих ниток, користуються протиставленням холодних і теплих тонів.

Для вишивок Київщини тиовими є легкі ажурні композиції. Широко використовуються тут не тільки мережки, а й інші ажурні техніки. Застосовується ця техніка при оздоблені чоловічих сорочок червоним, чорним кольорами і дає монументальні, крупне окреслені ажурні клітини. На Київщині здавна існує звичай прикрашати сорочки "занизуванням" червоного кольору. Цю традицію Київського Полісся продовжує в своїй творчості Любов Гордина. Вона відмовляється від дрібних деталей орнаменту за рахунок єдності загального образу. В її роботах червоний колір надзвичайно насичений, мажорний. При техніці "занизування" його інтенсивність залежить від щільності стібка — то він яскраво-червоний, то рожевий. В роботах майстрів Київщини мережки, які раніше виконували функцію з'єднання окремих частин виробу, виступають як один із основних засобів художнього вирішення. Саме завдяки їм створюється відчуття легкості вишивки, її прозорості. Майстриня Раїса Горбач з Кагарлика по новому осмислює техніку "набірування". В її роботах ця техніка виступає домінуючим художнім засобом.
Вишивка приваблює не тільки жінок. Художники Григорій Гринь та Михайло Півторацький з Опішні — талановиті митці, відомі за межами нашої країни. Вони спеціалізуються на створенні ескізів для чоловічих сорочок. Для творів Гриня характерна напружена колірна гама, іноді побудована на контрастних поєднаннях, використання полотна сірого, зеленого, голубого, коричневого тонів.

 

Аналіз художньо-стилістичних особливостей сучасної художньої вишивки Черкаської області виявляє розмаїття локальних особливостей кожної місцевості. Так, на Лівобережжі широко розповсюджені вишивки жіночих блуз білим по білому в техніці "лиштва", "курячий брід", "солов'їні вічка". Цікавою особливістю цих вишивок є горизонтальне розмішення орнаменту по полю рукава у вигляді кількох звивистих гілок, в той час, як у полтавських виробах більш поширене їх вертикальне розміщення.

Завдяки вдумливому вивченню і творчому переосмисленню народної вишивки роботи Антоніни Задувайло, Галини Грабовської набули яскравої своєрідності, неповторного мистецького обличчя. Полюбляє Задувайло поєднання чоркого кольору з білим або ж іноді вишиває лише одним чорним кольором, що надає вишивці особливої вишуканості. Створені художницею Грабовською чоловічі сорочки ,жіночі блузи насичені глибоким кольром. Навідміну від київських вишивок з контрастним сполученням яскравого червоного з чорним, Грабовська у своїх роботах застосовує темно-вишневий колір, глибину якого підсилює чорний. Композиція складається з широких смуг орнаменту "льонок", "калина", "виноград" у поєднанні з білими ажурними мережками. Вражає велика різноманітність композицій. Це розташування нижче полика по рукаву вертикальних навскісних, горизонтальних смуг, що утворюють вишукане павутиння сіточки, в клітинах або на перехрестях якої розміщені орнаментальні елементи.

Особливою славою користуються бездоганні за своєю технікою, високохудожні витвори с. Клембівки — здавна відомого центру художньої вишивки на Поділлі. В наш час славу йому принесли рукодільниці Параска Березовська, Марія Коржук, які першими, ще у 1936 році, здобули почесне звання майстра народної творчості України.

Гуцульщина здавна славиться своїми майстрами, цілими династіями різб'ярів, гончарів, ліжникарок, ткаль, вишивальниць, які з покоління в покоління передавали свою майстерність. Велична краса карпатської природи з її яскравими глибокими барвами сприяла виробленню своєрідної образотворчої мови. Так, у вишивці Гуцульщини це монументальний геометричний орнамент, контрастні зіставлення кольорів. Оперуючи простими геометричними елементами, їх різноманітним колірним заповненням, народні майстрині створюють неповторні, оригінальні вишивки. Адже тут навіть кожен район, село мають своє художнє обличчя, улюблену гаму кольорів. Рукави жіночих сорочок суцільно вкривають вишивкою або розміщують її у вигляді навскісних то широких густих, то вузеньких орнаментальних смуг, що утворюються з зірочок та розеток.

Узори майстрині приваблюють тонким відчуттям кольору, життєрадісною гамою поєднань — червоного, жовтого, помаранчевого, зеленого, чорного. Найулюбленішими її техніками були "низинка", хрестик, біла мережка "цирка". Особливістю творчої манери майстрині є укрупнення окремих елементів орнаменту, виділення центру композиції. Вишивки Герасимович зберігаються в багатьох музеях країни.

Серед учнів Герасимович була заслужений майстер народної творчості України Ганна Кива. В орнаментах її виробів використані мотиви вишивок карпатського передгір'я, сіл Городенківського району, по-новому переосмислюються народні мотиви "рачки", "кучері", "чічки", "головки".

Витоки творчості Михайлини Сабадаш з Коломиї грунтуються на давніх традиціях прикарпатської вишивки, що виділяється стриманим колоритом з перевагою темно-червоних, чорних кольорів, витонченою ювелірною пророб-кою деталей орнаменту. Основним засобом художньої виразності вишивок Сабадаш виступає чітка графічна лінія, переважно чорного кольору, що утворює і підкреслює основні форми малюнка, які потім ускладнюються і доповнююються іншими кольрами.

Сабадаш творчо інтерпретує традиції народної вишивки. Вона застосовує у своїй творчості найпоширеніші техніки — хрестик, "стебнівку", гладь, але найулюбленішою залишається "низинка". Майстриня натхненно і сміливо фантазує в створенні орнаментів чоловічих і жіночих сорочок. Світ асоціативних уявлень майстрині розкривається насамперед у вишивці рушників. Образна змістовність їх будується через ритміко-пластичні мотиви, певний колорит. Так, основа художнього образу рушника "Вівці мої, вівці" передається через ритмічне повторення домінуючого мотиву "баранячих ріжків". Візерунок "Подарунок матері", побудований на контрастному протиставленні двох кольорів — чорного і червоного, викликає асоціації з художнім образом, поширеним у поетичній творчості. Свіжість барв, м'який ліризм відзначає рушники "Гори димлять", "Вечірні зорі".

Орнаменти квітучого краю Гуцульщини бачимо в творчості іншої майстрині з Коломиї — Євдокії Геник. Вона народилась у Верхньому Березові І з дитинства опанувала мову місцевих вишиванок, її рушники "Яворівський", "Квітка з полонини", "Осінь у Карпатах" полонять з першого погляду красою візерунків, довершеністю композицій, витонченістю кольорів.
Широкому розквіту мистецтва гуцульської і покутської вишивки багато в чому сприяє діяльність Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини. Тут постійно організовуються виставки майстрів народного мистецтва, пропагуються його кращі твори.

Село Виженка Чернівецької області, розташоване в горах, славиться своїм народним мистецтвом. У витворах Параски Клим розквітають барви цього краю, багатство його кольорів лягає на полотно рушників, сорочок. Особливо славиться майстриня вишивкою сорочок "рукав'янок", щедро прикрашених скісними лініями орнаментальних узорів. Її найулюбленіша гама кольорів — сполучення жовтого й коричневого або вишневого і зеленого.

В орнаментації буковинських сорочок переважають рослинні мотиви, підвищується декоративність загального строю вишивки. Починаючи з 50-х років у Кіцманському, Сторожинецькому, Новоселицькому районах поширюється оздоблення бісером. Ця вишивка потребує великої майстерності і вміння. Яскраві, соковиті кольори бісерної вишивки переливаються усіма барвами веселки і справляють надзвичайно святкове враження.В орнаментиці переважають натуралістичні квіткові мотиви. Якщо в 60—70-х роках превалювали композиції килимового характеру з невеличких за розміром квіток, то згодом поширились укрупнені рослинні мотиви. Рукави закінчують мережками "цирками" рослинного характеру. Блиск білого шовку ефектно контрастує із барвистою "накладеною" вишивкою бісером та стеклярусом.
Творче прочитання і осягнення народних традицій вишивки Буковини, їх подальший розвиток відзначають доробок Олени Гасюк з Вижниці. Її скатерки, рушники, сорочки приваблюють своєю різноманітністю, декоративністю.

Розвиток мистецтва вишивки в останнє десятиліття характерний якісними зрушеннями в процесі осмислення його спадщини.

Іде активний процес розширення потенціалу народних майстрів, поглиблення їхніх індивідуальних пошуків, розширення діапазону застосування творів у громадському інтер'єрі, в сучасному одязі.

Особливості художньо-образної мови народної вишивки західних областей, її інтерпретація і сучасне оновлення стали висхідними моментами в творчості майстрів зі Львівщини Софії Коцюбас, Оксани Сатурської, Ольги Возниці, Марії Калиняк, Зіновії Краковецької, Ірини Ольшанської, Олімпії Гушул. Творчість таких художників, як Марія Федорчак-Ткачова і Стефанія Кульчицька зі Львова, Ганна Вінтоняк з Коломиї, Ганна Григоренко з Чернігова, спрямована на переосмислення, наповнення новим змістом давніх традицій, на створення одягу, який відповідає вимогам сьогодення і зберігає стиль кожного регіону.
Казкові узори Ганни Григоренко — це ніби тиха задумлива пісня про красу лісів і лук. Для вишивання майстриня використовує кольори білий, білий з червоним, техніки "лиштва", "вирізування", складні мережки. Кожна робота довершена за художньою майстерністю і віртуозністю виконання. Давні традиції народної вишивки Чернігівщини поєднуються із сучасним кроєм блузок, сорочок, суконь.

Здобули загальне визнання роботи Марії Федорчак-Ткачової. Глибоке вивчення специфіки українського костюма, принципів побудови традиційного орнаменту надихнуло художницю на створення оригінальних фасонів одягу. Творчий успіх художниці — це комплекти весільного одягу, створені на основі весільного народного вбрання окремих областей України.

До традицій народного костюма звертається у своїй роботі Стефанія Кульчицька. Кожен її твір свідчить про те, які великі можливості містить у собі вивчення народних строїв. Художниця використовує і розвиває традиції класичної спадщини народного одягу, його різноманітне декоративне оформлення вишивкою, аплікацією, шнуруванням, металевими прикрасами. Вишивка перебуває в нерозривному зв'язку з кроєм виробу, підкреслюючи і виявляючи його конструкцію.

Художницю Ганну Вінтоняк приваблює логічність і простота народного одягу, його глибока образна наснаженість, її роботи — це осягнення цілісної образно-конструктивної системи народного вбрання, в якій рівноправними елементами є крій, фактура тканини, декоративне оздоблення. Ці принципи сприйняті художницею з позицій сучасної моди. її роботи не копіюють традиційний народний одяг і окремі його елементи, вони є результатом того враження, що справив на художницю костюм тієї чи іншої області.

Глибока образно-декоративна змістовність української вишивки в поєднанні з доцільністю і простотою крою народного костюма приваблюють львівських художниць Валентину Шелест та Світлану Заболоцьку, їхні ансамблі "Полісся", "Полтавчанка" — цілком оригінальні твори.

З позицій сьогоднішнього осмислення народних традицій Шелест та Заболоцька скеровують свою творчу увагу на осягнення основних принципів формотворення художнього образу народного вбрання. Вони виявляють і підкреслюють найбільш типові і виразні засоби декорування і крою.

Верхній традиційний одяг, його своєрідне оздоблення вишивкою, аплікацією надихає художника Будинку моделей України Григорія Мепена. Він дав нове життя таким забутим нині видам верхнього одягу, як західноукраїнська гугля і чуга, і на їх основі створив емоційно виразні гостросучасні за кроєм пальта-накидки, плащі. Орнаментовані сердаки Гуцульщини і свити Подніпров'я були творчим імпульсом у розробці цілих колекцій ансамблів "Сорочинський ярмарок", "Запорожці", "Єдність"

.Серед художників, що звертаються до джерел української вишивки, шукають у ній наснагу і натхнення, слід відзначити Михайла Біласа і Лідію Авдєєву. Різних за своїм творчим спрямуванням, відмінних у засобах і методах художньої мови митців об'єднує ставлення до класичної спадщини народного мистецтва.

Сьогодні в складному і багатогранному процесі розвитку української вишивки працюють народні і самодіяльні майстри, вишивальниці і художники системи промислів. Їхня діяльність спрямована на дбайливе збереження і розвиток традицій художньо-образної мови української вишивки.

Водночас для художників-професіоналів головним і визначальним є творчий пошук, новаторство. Так, твори Михайла Біласа в галузі вишивки відзначаються свіжим, оригінальним вирішенням. Художник звертається до традицій української вишивки, але пропускає їх крізь своє світобачення.

Широкий діапазон пошуків художника-модельєра Лідії Авдєєвої. Кожна її робота — творче відкриття, сповнене сміливості і ризику. Інтерес до народного мистецтва, використання його образно-виразної мови яскраво виявилися у створенні колекції "Весілля" для демонстрації в Канаді у 1975 році. Гостросучасні моделі одягу з'явилися внаслідок уважного вивчення барвистого одягу Подніпров'я. Художницю полонили своїм динамізмом і внутрішньою енергією малюнки Ганни Собачко. Серія робіт Авдєєвої — це яскраво індивідуальна інтерпретація, своєрідне прочитання творчості народної майстрині. Образи її підкреслено сучасних, сповнених театральності костюмів — не вихід з реального буденного світу в царину буйної фантазії. Ретроспекція для Авдєєвої — засіб порівняння минулого і сучасного, утвердження їх одночасного існування в сьогоденній культурі. Й роботи з успіхом демонструвалися в колекції одягу Республіканського будинку моделей на виставці у США "Людина, суспільство, сім'я" (1988 рік).

Творчість сучасних майстрів виявляє їх глибокий зв'язок з традиціями народної вишивки, збереження і подальший розвиток її художньо-образної структури. Головне те, що сучасна вишивка зберігає свій духовний світ, поглиблює образну змістовність і доводить, що народне мистецтво, як і народна пісня,— це велике надбання нашої культури.

Джерело:
http://deep.kiev.ua/~malvin/embroid/5.htm