І  скаже  світ:  -  Ти  крихта  у  мені.
Ти  світлий  біль  в  тяжкому  урагані.
Твоя  любов  -  на  грані  маячні
і  віра  -  у  наївності  на  грані.

Що  можеш  ти,  розгублене  дитя,
зробити  для  вселюдського  прогресу?
-  Я  можу  тільки  кинути  життя
історії  кривавій  під  колеса.

Хоч  знаю:  все  це  їй  не  первина.
Але  колись  нап'ється  ж  до  переситу!
Захоче  випити  не  крові,  а  вина
за  щастя  людства,  за  здоров'я  всесвіту! 

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо. 

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари. 

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має! 

Вони, ті крила, не з пуху-пір"я,
А з правди, чесноти і довір"я. 

У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання. 

У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи. 

У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії. 

Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

Ліна Костенко

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений

Едем і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

Ліна Костенко

Перевод с украинского

Закат благой, благодарю за день!

Закат дневной, спасибо за усталость.

За тех лесов светлеющий Эдем,

За василька во ржи голубоглазость.

За твой рассветный час и твой зенит,

И за мои сожжённые зениты.

За то, что завтра хочет зеленеть,

И что вчера успело стать испитым.

За небо в небе и за детский смех.

За то, что я могу, за то, что нужно.

Закат волшебный, кланяюсь за всех,

Не осквернивших за день свою душу.

За то, что завтра ждет благая сень,

Что в мире кровь хоть где-то не пролита.

Закат священный, кланяюсь за день,

За эту жажду слова как молитвы.

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи у безвихідь
Веселим жартом ратувать.

Слова натягувать як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотню німоту.

Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Напитись голосу твого.

Ліна Костено

С украинского

Напиться гласа твоего, 
Того искрящегося тока, 
Той радости, тоски истока, 
Чар удивительных его.

Застыть и не дыша внимать, 
Твою задумчивость нарушить. 
Миг безысходности поймать, 
Веселой шуткою разрушить.

Слова натягивать как луки, 
Чтоб сбить, прицелясь, на лету 
Нам неизвестной ещё муки 
Тоскующую немоту.

Держаться вольно, безразлично, 
И кто кого – перемолчать. 
И беззащитно-безгранично 
Твоего голоса всё ждать. 
Твоего голоса напиться…

http://www.proza.ru/2010/09/20/1143

Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни. 
Лиш не зроби слухняною рабою, 
не ошукай і крил не обітни! 

Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 
і не присни, для чого я живу. 
Даруй мені над шляхом тополиним 
важкого сонця древню булаву. 

Не дай мені заплутатись в дрібницях, 
не розміняй на спотички доріг, 
бо кості перевернуться в гробницях 
гірких і гордих прадідів моїх. 

І в них було кохання, як у мене, 
і від любові тьмарився їм світ. 
І їх жінки хапали за стремена, 
та що поробиш,— тільки до воріт. 

А там, а там… Жорстокий клекіт бою 
і дзвін мечів до третьої весни… 
Моя любове! Я перед тобою. 
Бери мене в свої блаженні сни.

Ліна Костенко

Перевод с украинского

Любовь моя! Я вся перед тобою.
Бери меня в твои благие сны. 
Не делай лишь послушною рабою,
Не обмани и крыл не отними.

Не допусти, чтоб свет сошёлся клином,
Не дай забыть, зачем я тут живу,
И подними над долом тополиным
Пылающую солнца булаву.

Не дай мне в мелкотемье завозиться,
Не дай, споткнувшись, потерять пути.
Не то перевернется прах в гробницах
Горячих гордых прадедов моих.

Как у меня, жила любовь в то время,
Мутился разум от её невзгод.
Пытались жены удержать за стремя,
Да что поделать – только до ворот.

А там, а там… Жестокий клекот боя 
И звон мечей до третьей до весны… 
Любовь моя! Я вся перед тобою. 
Бери меня в твои благие сны. 

http://www.proza.ru/2010/02/01/1208

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не пісня,
А квіти, кинуті тобі,
А квіти, кинуті тобі...

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила,
Я ще ніколи не пила.

Перевод с украинского

И как теперь тебя забыть?
Душа до края добрела.
Такой отравы дивной пить
Судьба мне раньше не дала.
Такого родника печали
И страсти, бредящей тобой,
Такого крика при молчании,
И осиянности такой,
Той тишины околозвёздной,
Такой безмерности в судьбе!..
То, может, не стихами вовсе –
Цветами выстлан путь к тебе.

***
Как мне теперь тебя забыть?
Душа до края добрела.
Такой отравы дивной пить
Ни с кем я раньше не могла.
Такой колодезной печали
И страсти огненной такой,
Такого крика при молчании
И осиянности ночной,
Покоя звёзд, что с нами плыли,
Где время меру потеряло...
И может, не стихи то были,
...а я цветы тебе кидала.

http://www.proza.ru/2010/01/22/963

ЛИНА КОСТЕНКО

 Буває мить якогось потрясіння:
побачеш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам'яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.

Ліна Костенко

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось...
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Ліна Костенко

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Ольга Богомолець-Осінній день березами почавсь

Богдан Ступка, вірш Ліни Костенко "Крила"