Коли ми когось втрачаємо, то чи можемо в той момент подумати, що через рік і не згадаємо про неї?! Що серце вже не буде так стискатись при згадці про неї?! Якось так пусто тепер - ніби і не боляче, але й посмішки на устах вже нема.

Я – кошка, гуляю сама по себе.
Не надо со мной флиртовать.
Не жалуюсь, я благодарна судьбе –
И мисочка есть, и кровать,

И домик построила тоже сама,
И в нем навела я уют.
Наверное, есть и получше дома,
Но их от меня стерегут.

Боятся ревнивые кошки меня –
Могу ведь кота увести!
Напрасно… Не стоит мне что-то менять,
С такими - мне не по пути.

С подобным «котярой» рассталась давно,
Хоть лучше его – не сыскать…
Наверное, мне быть одной суждено,
Не надо со мной флиртовать...

Якщо людина не сподобалась на першому побаченні (чи при першому ж спілкуванні по телефону), то чи потрібно продовжувати себе мучити спілкуючись із ним у надіях, що можливо колись він тобі сподобається????? Привичка – це добре, чи як?.. Можливо мої погляди на кохання і подружнє життя застарілі. Хоча у моєму то віці… просто я така. Я – дівчина!!! і хочу, щоб до мене ставились відповідно. А не курили у моїй присутності, бо так всі роблять. Прям таки і годинку не потерпить. І якщо не хі-хі-каю, як дурна лялька, то це зовсім не означає що я зануда. Що поганого у тому, що я серйозно ставлюсь до вибору супутника на все своє життя?! У свої n-років я вважає себе вже повністю сформованою особистістю і тому мені, напевно, важко підлаштовуватись під когось. Напевно, я не там шукаю і не того!!!

 

Якось пообіцяла собі, що більше ніколи НЕ ЗАПЛАЧУ!!! «Ніхто не вартий твоїх сліз, а той хто вартий ніколи не змусить тебе плакати». Але у тому то і справа, що реву я не тому що він зробив мені боляче. Можливо я надто емоційна, а можливо сама винна. І це сльози жалю. Жалю про те, що можна було щось зробити, а я нічого не зробила. Я про це ніколи не дізнаюсь і це найбільше картає моє серце!

Так довго трималась. І навіть навчилась відволікатись від думок про нього. Видалила майже все, що хоч якось його стосується. І кого я обманюю?! Повністю видалити із свого життя не можу – НЕ ХОЧУ! Може і дійсно з часом я про нього забуду. Сама не подзвоню! А він… – теж!!! Ось так і йдуть люди із нашого життя. Чому так важко перегорнути сторінку, якщо він навіть і запису у своєму житті про мене не зробив?! Я так старалась, я так хотіла… Я ще не раз буду думати про нього із сльозами на очах. Чомусь так буває важко на серці, а я ж вже майже переконала себе, що і не кохала його. Просто мені хотілось чиєїсь уваги та турботи. Не кохала? Правда ж?!?! Я буду плакати ще не одноразово, але про це НІХТО НІКОЛИ НЕ ДІЗНАЄТЬСЯ! Я докладу усіх зусиль. Я швидко вчусь, але у «амурних справах» чомусь я неук.

Напевно, важко буде забути людину, якщо весь час перед очима мій йому подарунок на його день народження. Х-м! Він навіть його не зволив забрати. Не хотів його, то викинь. Але так, щоб я не знала, що тобі байдуже. Така дрібничка, але яскравий приклад його ставлення до мене – байдужість.

Я й так нікому не довіряю, а тепер точно НЕ ПОВІРЮ!!! Я здаюсь людям наївною, але це лише у якихось дрібницях. Відкритись комусь? Я НІКОМУ-НІКОМУ не зможу. Відкрилась одному і тепер так шкодую. Не у тому значенні, що він використав це якось проти мене, чи зрадив мене. Просто… я стала вразлива, я розслабилась, а такого не можна собі дозволяти. Потім буде дуже боляче.

Жила-была Абсолютно Независимая Женщина. Примерно год назад стала она таковой – абсолютно независимой. Чем ужасно гордилась. Она просыпалась по звонку будильника и никогда не валялась в постели. Ей было всё равно, пить кофе или чай: она долго преодолевала зависимость от кофеина. И преодолела, заодно изгнав из своего рациона всё сладкое, калорийное и не полезное. Поэтому она пила утром воду и ела несладкую и несолёную овсянку. Она рассталась с подругами, потому что ей не хотелось от них зависеть. Она совершенно равнодушно относилась к шопингу – и никто не посмел бы упрекнуть её в том, что из-за блестящей тряпки она способна потерять голову. Да что там шопинг! Она не теряла голову и от мужчин. С тех пор как она прогнала своего любимого (а ведь чуть было не попала в зависимость от него) прошло уже много месяцев. Короче говоря, Абсолютно Независимая Женщина чувствовала, что ещё немного – и она станет Идеальной Женщиной.

 

Субботним утром за ее дверью послышался шорох. Она отворила. Шатаясь от усталости, на пороге стояла Кошка. Женщина всмотрелась и ахнула:

– Ты?! Но… Как же? Триста сорок километров?!

– Я шла год, – и Кошка, войдя в дом, обессиленно прислонилась к ножке кресла.

– Зачем?

– Соскучилась, – подняла глаза Кошка. – Я не могу жить ни без тебя, ни без нашего дома, ни без нашего мужчины. Кстати, где он?

– Но ведь я отвезла тебя к тётке в деревню… Ты не обиделась?

– Поначалу да, – вздохнула Кошка. – Но потом простила. Я же понимаю: ты так хотела стать независимой…

– И стала! – Голос Женщины вдруг предательски дрогнул.

– Что же, поздравляю, прошептала Кошка. – Ничего не поделаешь. Я отдохну день-два и пойду обратно.

 

Ночью Женщина, вздрогнув, открыла глаза – она всегда просыпалась от непонятного ощущения тоскливой пустоты в груди. Около сердца было холодно – словно кто-то внутри включил вентилятор. По привычке она протянула руку за успокоительным – и наткнулась на теплую шерстку. Кошка мягко протопала по одеялу, улеглась под боком, замурчала. Вскоре холодный вентилятор в груди исчез.

 

…Прошло три дня. Женщина проснулась. Полчаса повалялась в кровати, затем помчалась в кухню, предвкушая крепчайший кофе с чёрным шоколадом. Потом она потянулась к мобилке и задала своему любимому мужчине самый важный вопрос: “Ты где?” – всего таких звонков она вчера сделала штук сто. Затем назначила встречу подружке в кафе. И вдруг она увидела Кошку, сидящую у двери.

– Выпусти меня, пожалуйста, – попросила та.

– Ты уходишь?! – в глазах Женщины заблестели слёзы. – Но теперь я не смогу без тебя!

– Успокойся, – произнесла Кошка. – Я просто иду погулять, скоро вернусь. И не запирай, пожалуйста, дверь. Ведь независимость – это вовсе не отсутствие зависимостей, как тебе казалось. Это – знание того, что дверь открыта. А ещё независимость – это счастье. Оттого, что у тебя есть кто-то, к кому ты готова триста сорок семь километров идти пешком…

 

И Кошка вышла за порог, ободряюще улыбнувшись Абсолютно Нормальной Женщине. 

Ночь… Она сидит и смотрит в окно … Любуется звездами. В ее глазах блестят слезинки. И вдруг она замечает, что одна из звезд падает. Она не верит в чудеса, но, поддавшись тишине, загадывает желание. Она хочет увидеть ангела.

Звезда упала… Прошло 5, 10 минут. Все по-прежнему. Нет, она не разочарована, она лишь еще раз убедилась, что чудес не бывает. Она закрывает окно, поворачивается и… теряет сознание. Когда она приходит в себя, то видит необыкновенно красивого юношу, который почему-то весь в белом.

— Ты кто? – взволнованно спрашивает она.
— Тот, кого ты хотела видеть.
— Извини, но я тебя не знаю. Как ты сюда попал?
— Для меня не существует преград. Я могу проходить сквозь время и пространство. Ты до сих пор не узнаешь меня?
— Нет.

Юноша, все это время сидевший на кровати, вдруг повернулся. Она вскрикнула и вновь упала на пол… Очнулась она уже лежа на кровати. «Значит, это был сон», - подумала она.

— Ты ошибаешься. Все было на Яву. Только, пожалуйста, больше не падай. – раздался голос из темноты.
В ответ лишь тишина.
— Ты Ангел?! – наконец спросила она.
— Да, но почему ты удивляешься? Я ведь здесь из-за тебя.
— Я…Я просто не думала, что это возможно. А у тебя настоящие крылья? И где ты? Я тебя не вижу.
— Я появлюсь, только если ты пообещаешь больше не пугаться. А крылья у меня настоящие.
— Обещаю, - тихо вымолвила она.

Вдруг посреди комнаты вспыхнул яркий свет, который постепенно начал превращаться в того самого юношу.

— А почему ты не веришь в чудеса? – спросил он.
— Не верила, - поправила она его – А как тебя зовут?
— Никак… У ангелов нет имен…
— Ну, тогда можно я буду звать тебя Александром?
— Да.
— А я Альбина.
— Значит белая?
— Ты о чем?
— Твое имя чистое и белое, прямо как снег.
— А я и не знала, - честно призналась она.
— Альбина, а что такое Любовь?
— А ты не знаешь? – искренне удивилась она.
— Нет… Мы, ангелы, не умеем любить, не умеем страдать, плакать или
радоваться. Мы даже ничего не чувствуем, не ощущаем травы и солнечного
света. Мы просто существуем. Мы умеем только облегчать страдания. Ты
хочешь этого? – спросил он.

От внезапности вопроса Альбина похолодела, она никому не говорила, что сегодня умер Артем. Она старалась быть сильной.

— Не удивляйся, я же ангел, и ты звала меня за этим, - ответил он на еще не заданный вопрос.
— Не хочу… Уже не хочу… А как он? – тихо спросила Альбина.
— Теперь он один из нас.
— Значит мое имя «Белая». А я похожа на ангела?
— Да, очень.
Молчание длилось не долго, но казалось, что целую вечность.
— Ты хочешь стать человеком? – неожиданно спросила она.
— Честно, говоря, я все бы за это отдал.
— Правда, что можно поменяться местами с ангелом?
— Да, только при обоюдном согласии. Но Ты даже не думай об этом!!!
Но было поздно. Альбина уже подбежала к окну.
— Почему? – только это смог спросить Ангел.
— Я люблю его, - сказала Альбина.
— Но ведь став ангелом, ты забудешь, что это такое!
— Мне хватит и того, что я буду его видеть. Проща-а-а-а-й…

Александр даже не заметил, как она открыла окно и прыгнула. Он долго смотрел вниз, а потом почувствовал, что ветер дует ему в лицо, услышал, как бьется сердце, и… заплакал…

Ну от, моє кохання пішло. Перевівся все-таки!!! Досі якось і не віриться. На серці така пустота. Інколи сама собі дивуюсь – посміхаюсь, радію життю – ніби і не боляче. А інколи сльози самі на очі навертаються. Згадую моменти з минулого – чудові моменти із ним – і все одно сльози на очах. Мені його так не вистачає!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
«Нельзя привязываться к людям всем сердцем, это непостоянное и сомнительное счастье. Ещё хуже – отдать свое сердце одному-единственному человеку, ибо что останется, если он уйдет? А он всегда уходит. Э.М. Ремарк»

Мой милый, дорогой мальчишка
Я так давно хочу сказать,
Что ни в одной огромной книжке
Моей любви не описать.
Ты появился так нежданно
И перепутал все пути,
Мои невиданные тайны
Мне не нужны,
Мне нужен ТЫ!
Ты самый лучший, понимаешь?
Из тех, кто любит, и любим,
Ты даже сам того не знаешь,
Что ты в душе моей открыл!

Ще один рік мого життя минув… і що?! В середині така пустота. Наскільки рік почався чудово – настільки він жахливо закінчується. Я навіть не уявляла, що серце може так розриватися на двоє. Що можна ще більше розчаруватись у людях. Втратити довіру до чоловічої половини людства. Можливо це не найгірше, що може бути… я завжди думаю: «куди вже гірше?!». А виявляється ОГО ЩЕ ЯК МОЖЕ БУТИ!!! Інколи руки самі собою опускаються. Якби задуматись задля чого я живу, то напевно б і відповіді не знайшлось. Х-м! Живу, щоб жити. А смисл?!

Она подводила глаза черным, разбивала сердца и много курила. Она всегда добивалась того, чего хотела. Ее боялись слабые люди, ненавидели женщины и хотели мужчины. Она научилась пользоваться ими, оставлять и выбрасывать, как вчерашний остывший ужин. Это не месть, это образ жизни.

Все думают, что у нее было очень, очень много мужчин. Но никто не знает этого наверняка. Все думают, что она никогда не плачет и никогда не спит. Но никто не знает этого наверняка.

Она почти никого не любила, но если это случалось, она была искренна, и отдавалась вся, без остатка. Как дура. Как женщина. Но если эти самые близкие люди делали ей больно, она безжалостно стирала их с лица земли, вычеркивала из своей жизни, но никогда - из памяти: такие моменты надо помнить. Они помогают становиться сильнее, заставляют курить все больше и верить людям все меньше.
Раньше за этой маской скрывалась нежная, мягкая и пушистая, но жизнь поменяла белое на черное. Теперь она такая до мозга костей...

Она сидела на подоконнике и смотрела в окно. Она уверенно сделала затяжку, и, откинув голову назад, с придыханием выпустила дым. По щеке - впервые за три года - проскользнула слеза. Нервно вытерла ее двумя пальцами, и с силой потушила сигарету о подоконник. Она больше никогда не заплачет.

Снова затянулась. Она может все. Все к чертям!!! Она может не подводить глаза черным и может даже не курить. Но она - сильнее. Слухов, предателей, обстоятельств. Она идет по улице с гордо поднятой головой. Ей в след шепнут: “Сука!“. А она не обернется. Она просто ухмыльнется, и ускорит шаг, не замечая тех, кто попадает к ней под каблук.

Может быть, когда-нибудь кому-нибудь удастся ее приручить: она бросит курить, начнет смотреть под ноги и ударится в готовку... В этом месте Сука ухмыльнулась, с силой потушила сигарету о подоконник и закрыла форточку.

Я не хочу тебе втрачати. Ти найкраще, що було у мене в житті. І таким назавжди залишишся. Ти мені занадто дорогий, щоб ось так втратити з тобою зовсім зв'язок. Я знаю це буде не просто зберегти тебе. Я буду намагатись. Із усіх сил буду намагатись. Не знаю як! Ми будемо в одному місті і не мати змоги тебе побачити. Я ще цього не усвідомлюю як це буде. Як це буде, коли настане момент з тобою розлучитись?! І нехай я тебе зараз бачу лише на роботі, і то по дорозі в автобусі, АЛЕ ж бачу. Ми розмовляємо інколи, коли є можливість. Як я буду без тебе?! Ти єдина моя підтримка. Хоч я і рідко тобі плачусь, а тепер взагалі не буде кому душу вилити. Не хочу тебе втрачати!!! НЕ ХОЧУ! Я рада за тебе! Ти вартий кращого, аніж це місце!!! Але мене зовсім не радує твій перевод.

Не подобається, коли на тебе не звертають увагу?! Зате я привернула його увагу до себе! ) Знайшла чому радіти?! ( Все одно не можу його зрозуміти. Сам підходе цілує мене, коли йому захочеться. А як мені хочеться його поцілувати, то його це дратує. ??? Тобі ж байдуже до мене, тоді чому ти мене мучаєш?!?!?! Вже всі знають, що він переводиться на інше місце роботи. Я знала це вже давно, та чомусь кожного разу, коли чую це від нього, то ніби ножем по серцю. Сльози ледве стримую. Він говорить, що ми і так зможемо бачиться, він мені телефонуватиме. Але ж я розумію, що цього не буде. Сам же недавно казав, що коли не бачиш людину, то швидко її забуваєш, і мене він швидко забуде. ЗАБУДЕ! Чому ж я так не можу?! Про що він думав, коли зваблював мене?!?!!! Задовольнити свої амбіції?! Потішити своє Его?! Навіщо тоді було весь час мене переконувати, що він зі мною спілкується не для того, щоб переспати у майбутньому?! Що я йому більше ніж друг, що він про мене завжди буде турбуватись і завжди переживає! Що, якщо мені потрібна буде допомога, то я можу завжди до нього звернутись! А потім так просто від мене відмовився. Уникав!!! Зараз ніби нормально спілкуємось. Може йому потрібен був час?! Він сказав якось, що спеціально обмежив наше спілкування, щоб тверезо обдувати все. Так просто! Для себе він все вирішив і навіть нічого мені не пояснив! Йому на той момент вже було байдуже. І зараз так. Ніякі ми не друзі. Принаймні він мене за друга не вважає. І від цього ще гірше! Я ніколи від нього нічого не вимагала. Бути друзями: просто спілкуватись. Невже це так багато, що я хочу?!?!!!

Сьогодні прочитала запис в одному із щоденників. Згадала такий приємний для мене момент мого життя. Про Белчёнка! Ну звісно, про кого ж ще. ) Я спустилась по сходах і зустріла його. Він просто взяв мене за руку, мило так подивився і повів у свій кабінет. Це було так мило, ніжно і турботливо!!! І так не очікувано!!! Зовсім не очікувано. Він навіть не зрозумів, як багато для мене це важило. Просто дотик до руки, він просто взяв мою руку, а який вплив це мало на мене. Я до кінця дня сяяла від щастя. Потім він скаже: «Ми хлопці таких дрібниць не помічаємо – ну, просто взяв за руку. Але мені приємно, якщо тобі це сподобалось». Він навіть не уявляє наскільки мені ЦЕ СПОДОБАЛОСЬ!!! У той момент я ще більше у нього закохалась…

Тиждень почався "ШИКАРНО"!
Не встигла приїхати на роботу, як ще по дорозі мене вже встигли приголомшити. Звісно, навіщо бігати до знемагання і щось робити, якщо можна дочекатись поки вийду я і все зроблю. Куди ж я дінусь?!?! Хоча можливо так і краще! Зате була сьогодні вдома вже о 16.00, замість звичних 19.00. І навіть ніхто і дзвонив. КЛАС!!!
Хотіла бути сьогодні холодною. Ніяких там більше привітних посмішок та милих розмов із співробітниками! Все вирішила, та не вдалось. НАЖАЛЬ! Зайшла в автобус вся така серйозна, строга! Навіть трохи похмура. Лише один його погляд… і розтаяла! Ну навіщо?! Чому не можу взяти себе в руки?! Приїхали і завертілась, як білка в колесі. Робота! Робота! Робота!
«- Нормально?! Ти зі мною навіть не вітаєшся?!
- Я сегодня такой занятой! Что капець!»
Капець!!! А я ніби вільна?! Дивно, але… боляче від цих слів сьогодні чомусь не було!
Але розтаяла, як цукерка! Моя Білочка! І нехай він не мій! Але він моя Білочка!..
А, що якщо вести себе з усіма, як завжди?! А з ним просто бути прохолодною?! Я знаю – йому байдуже. Він не помічає моєї відсутності, чи мого ставлення до нього. Але, може мені так буде легше?! Потрохи відвикати?! Він скоро переведеться на іншу роботу і я його ніколи більше не побачу. Він мені не подзвонить, а без вагомого приводу я не можу. Що ж це за привід: «Я скучила за тобою. Просто хотіла почути твій голос!». Отак ми і втрачаємо зв'язок один з одним.

50 просмотров

Как жаль, что у людей такое редкость!!!

В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка
Он был построен в какой-то там –надцатый век.
Рядом жила ослепительно-черная Кошка
Кошка, которую очень любил Человек.

Нет, не друзья. Кошка просто его замечала –
Чуточку щурилась, будто смотрела на свет
Сердце стучало… Ах, как ее сердце мурчало!
Если, при встрече, он тихо шептал ей: «Привет»

Нет, не друзья. Кошка просто ему позволяла
Гладить себя. На колени садилась сама.
В парке однажды она с Человеком гуляла
Он вдруг упал. Ну а Кошка сошла вдруг с ума.

Выла соседка, сирена… Неслась неотложка.
Что же такое творилось у всех в голове?
Кошка молчала. Она не была его кошкой.
Просто так вышло, что… то был ее Человек.

Кошка ждала. Не спала, не пила и не ела.
Кротко ждала, когда в окнах появится свет.
Просто сидела. И даже слегка поседела.
Он ведь вернется, и тихо шепнет ей: «Привет»

В пыльной Москве старый дом в два витражных окошка
Минус семь жизней. И минус еще один век.
Он улыбнулся: «Ты правда ждала меня, Кошка?»
«Кошки не ждут…Глупый, глупый ты мой Человек»

Чому, коли люди щось роблять, то говорять: «Іншого вибору не було!». ВИБІР Є ЗАВЖДИ!!! Просто так зручніше: «Ну, що мені ще залишалось робити?! По іншому не можна було!». ХА! Ну звісно! Ми завжди шукаємо собі виправдання. Ми завжди думаємо, що скажуть оточуючі. А, що будуть відчувати близькі нам створіння, зовсім не задумуємось!
Я завжди хочу чути правду. Нехай я буду потім ридати, битись головою об стінку, серце буде розриватись на маленькі шматочки, буду шукати причини, яких просто нема, буду кидатись на, ні в чому невинних, людей. Я це все буду робити. Буду! Але… краще правда – до смерті болюча, але… правда!!!
Є й такі випадки, коли ми самі хочемо бути обманутими. Навіть, коли знаєш правду, коли тобі її в очі говорять, коли розумом усвідомлюєш її, все одно десь дуже глибоко в душі ми сподіваємось, ми мріємо, ми обманюємось… Я знаю, що ми ніколи не будемо разом. Чому тоді серце не може заспокоїтись?!?!

46 просмотров

Посвящается тем, кто познал, что такое настоящая любовь.

Як важко прощатись з людьми... Чому? ну, чому?! Невже без цього не можна обійтись?! Прощаються, коли розстаються... Прощаються, коли помирають... Прощаються, коли набридають... А дехто - зникає без пояснень... Та від цього чомусь не легше!!! Ми завжди когось втрачаємо. Чому люди такі непостійні?! Дехто скаже, що це світ мінливий - можливо. Але ж саме ми цей світ наповнюємо.

Сьогодні перший сніг пішов. Ледь помітний, але все ж... сніііжооок
Так прикольно. От і зима про себе заявила. Взагалі-то моя улюблена пора року - осінь. Але зиму люблю за святковий настрій. Згодна, свята є протягом усього року. Та чомусь саме зима в мене асоціюється з СВЯТОМ!!! Скоро до Нового року дні почнуть рахувати. А як випаде багато-багато снігу – ніби казка почнеться. Один недолік, що холодно, а я теплолюбива. Але сніжок – білий-білий, пухнастий-пухнастий ОБОЖНЮЮ!!!

Терпіти не можу свою роботу! Там всі обманюють, розводять плітки. ТАКІ ПІДЛІ люди, виявляється. Я вже це добре усвідомила, але кожен раз, ніби, заново це пізнаю. І, що смішніше, - ЩИРО дивуюсь, як люди так можуть. Звісно, кожен відстоює своє місце під сонцем. АЛЕ ж не ціною інших людей. Вони навіть не здогадуються, як своїми вчинками іноді ламають судьби оточуючих їх. Якщо я посміхаюсь - це ще зовсім не означає, що і всередині я теж посміхаюсь. Іноді так хочеться заплакати, а сліз нема. А інколи навіть не помічаю, як вже реву. Я не раз через них плакала!!! Можливо я слабка духом. Не буду сперечатись. Скоріш за все воно так і є раз реву. Є чудовий вислів: «Ни один человек не заслуживает твоих слёз, а те, кто заслуживают, не заставят тебя плакать!!!». Скільки раз собі це повторюю, а ТОЛКУ!!! І чому я така?!

МНЕ БЫ - ЖЕЛЕЗНЫЕ НЕРВЫ!
СЕРДЦЕ - ПОКРЕПЧЕ ГРАНИТА!
ДУШУ - ЗАКОНЧЕННОЙ СТЕРВЫ,
ЯРОСТЬ СОБАКИ ПОБИТОЙ!
ПАМЯТЬ ОТ КОШКИ СИАМСКОЙ -
ДОЛГУЮ, ОСТРУЮ, ЗЛУЮ!
ВЗГЛЯД - НЕНАВИСТЛИВЫЙ, ХАМСКИЙ!
ЧУТКОСТЬ - ГЛУХУЮ, НЕМУЮ!
ВЫРВАТЬ ВЛЮБЛЁННОСТЬ С КОРНЕМ...
НЕЖНОСТЬ - В МОГИЛУ, ПОД ПЛИТЫ!
ЧУВСТВО ВИНЫ - ТОПИТЬ В МОРЕ!
ВЕЖЛИВОСТЬ ГЛУБЖЕ ЗАРЫТЬ БЫ!
СОВЕСТЬ - В ПОМОЙНУЮ ЯМУ...
И БЕСКОРЫСТИЕ, ТОЖЕ!
ДА ДОБРОТУ, ЧТО ТАК РЬЯНО
РВЁТСЯ НА СВЕТ ЭТОТ БОЖИЙ!
БУДУ ЖЕСТОКОЙ И ГРУБОЙ!
ЦИНИЧНОЙ И САМОДОВОЛЬНОЙ!
МОЖЕТ ТАКИХ И НЕ ЛЮБЯТ...
НО ЖИТЬ ТОГДА
СТАНЕТ ...НЕ БОЛЬНО...

Настроение сейчас - ((((((((((((((((((((((

Ну от! Мене не було на роботі вже третій день. А він навіть не поцікавиться, що трапилось. ((( Я розумію, що я для нього НІХТО. Але все ж... Я так хочу почути його голос!!!.. просто почути його голос. Я ніколи нічого від нього не вимагала. Просто мені так необхідно його бачити і хоть інколи з ним спілкуватись. Напевно це виглядає смішно?! Я дурненька?! Можливо! Він скзав, що коли не бачиш, то швидко забуваєш. От парадокс! Я його не бачу і тим більше про нього думаю! Я вже не плачу... а легше всеодно не стало...

Холодный зимний день, а на ладошках
Свернулся маленький комочек…
Котёнок… просто маленькая кошка…
Любимая и ласковая очень.

В руках надёжных, сонно щуря глазки,
Мурлыкала тому, кого любила,
Кому доверилась, кто подарил ей ласку,
С кем одиночество и боль обид забыла.

И Он любил её как никого на свете,
Такую тёплую, пушистую, родную.
Он знал, что за неё теперь в ответе…
Он приручил её… Он полюбил такую.

И выходя на улицу, котёнок
Безумно радовался белым хлопьям снега.
Он знал, что тёплые ладони
Всегда спасут от холода и ветра.

И если станет вдруг тоскливо, одиноко,
То нужно лишь позвать Его, мяукнув…
Котёнок знал, что не посмотрят строго
Его глаза на преданного друга.

И вот однажды в зимний день, всё как обычно,
Котёнок ждал Его в пустой квартире,
И час за часом отмерял привычно,
И как обычно думал «не забыл ли?»

Шаги… их не узнать довольно сложно,
Но что-то в них не так… не то во взгляде…
И глянув на неё, Он осторожно
С ладошек отпустил… котёнка… рядом…

Что ж, новая забава… лучше прежней…
Он предал… Он забыл… нашел другую…
Он смел убить её надежду,
Прогнать её… любимую, родную…

И маленький котёнок в зимний холод
Бежал по снегу что есть силы.
И звал его к себе вечерний город
Забыть о том, что и его забыли.

А белый снег, когда-то мягкий и пушистый,
Предательски кололся, обжигая лапки.
И знал котёнок, что уже ни в чём нет смысла,
Что никогда не будет всё в порядке.

И выбившись из сил, роняя слёзы,
Упал в холодные объятья белой вьюги,
Не чувствуя смертельного мороза…
Все мысли были о любимом друге.

Закрыв глаза, Он оказался очень близко,
И стало так тепло, как раньше на ладошке…
Теперь он с тем, о ком все его мысли…
Уснул котёнок… просто маленькая кошка…

М-да! ( І чоловіки ще будуть казати, що їм важче, аніж нам!!!!!!!!!!! БРЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕЕД!!! До обіду провалялась на дивані. Думала: "Отут мені і прийшов кінець! ;'''( ". Власне, таке повторюєть, як мінімум раз на місяць. Та все ж суті це не міняє!!! Кожного ранку йому бритись - оце мені проблема. )))))))) Ми теж цим займаємось. І ще не таке робимо! І нічого - ЖИВІ! А заради кого ми це робимо?! І ніякої віддачі. Чому?!?!

Цей щоденник - це спроба розібратись у собі та у своїх почуттях. Бажання поділитись своїми думками з ще кимось.