Проживши довге і героїчне життя, один відважний самурай
потрапив до раю. Але йому було дуже цікаво подивитися на пекло,
і ангел задовільнив його бажання.
Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого
стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними пахучими стравами.
Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже
скелети... Вони викликали жаль і співчуття.
– Як це можливо? – спитав самурай у провідника. – Адже перед
ними стільки страв!
– Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тонкі
палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх треба тримати
за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.
Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах:
які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані
крихти.
Він не хотів уже більше це споглядати і попросив повернутися
до раю.
Але там також на нього чекала несподіванка: він побачив великий зал, такий самий, як у пеклі. У ньому було безліч людей,
а на столі – незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими
стравами.
Люди також мали по дві тонкі палички (півтораметрові), і
треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.
Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу,
були веселі, ситі, здорові.
– Як таке може бути? – спитав самурай.
Ангел посміхнувся і пояснив:
– У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все
своє життя. Тут – навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її
іншим.
Небо і пекло – в твоїх руках. Сьогодні й щодня.