Сьогодні середа. Ечі не виспався. Вночі він взагалі мало спить, його турбує безсоння й дурні думки, що ешелонами лізуть в голову. Цілі вагони недобрих думок, тупцюють коліями його мозку. Він їм ніяк цього не пробачить...З вікон тих вагонів визирають підозріліші люди когось він любив, когось ненавидів, були серед них і ті кому від Ечія в свій час добряче перепало, бо в молодості дати комусь в пику то було благородне діло, для такого як він,як хочете знати, справа честі, а тепер і на муху руки не підійме, кістки тріщать, як сухі гілки в лісі. бувало, як пройде такий потяг по ландшафтах Ечійового мозку, то необхідно два, три дні, щоб старому до тями прийти.
А в суботу, і зовсім забув звідки є та як звати.
Якось він зізнався, що взагалі не хотів би бачити тих потягів і чути їх не хотів би, бо коли люди з вагонів озираються - йому боляче стає, та так, що все всередині нього згортається, кров закипає і то він плаче то сміється. А якось жінку свою там бачив, молода, плаття на ній таке прозоре в крапельку, усміхається так щиро, і рукою його кличе, кличе кличе, мов "Іди сюди, до мене!.." а в Ечія сльози на очі навертаються.
"Почекай трішки"- кричить Ечі-" прийду.Почекай...". Ех, не чекала вона, зникла у повному вагоні людей.
А в вагоні віконець тринадцять і з кожного йому кричать, кличуть за собою, дивляться на нього, та так що аж дурно на душі стає,очі тілько в темноті видно- зелені, карі, сині, сірі - і всі за ним слідкують, вдивляються. Хлопці, що з Ечійом на фронті служили, випити його закликають, і діти малі до нього сміються,жартами задирають, а жінки розпутні, що ж ті бісихи, витворяють, як Ечія бачать - роздягаються, та так, що аж шкіру з себе знімають...
Ех, не може тих візій серце старе витримати, от вже й третю добу не спить Ечі. Та не знає, що з лихом своїм робити. Розповів, він якось про біду свою сусіді, а сусіда його перша баба на село. Каже йому,що то страждання душевні. Що то душа, так з ним жартує...так над ним старим потішається....
- Ах, душа, сусідо, кажеш....ну то начувайся, душа моя...- пробурмотів під ніс Ечі. І пішов вниз вуличкою, аж до людських городів дійшов, тай пустився до себе в дім йти.
Добрий тиждень, в селі ніхто не бачив Ечія. Хата його закрита на колодку, вікна теж заперті, тільки пес його на прив'язі під хатою виє. Нема Ечія, нема... Зник.
А чотири дні потому, у сусідньому селі - Гайдакієвка, розказував парубок молодий, що з заробітків вернувся,таку історію. Мов на самому міському вокзалі, стоїть чоловік сивий вже, кволий, шапку гуцульську з пером на голові має, старий на ньому костюм одягнутий, кольору землі неораної, тай тримає таблицю в руках, а таблиця та з звичайного картону,з-під коробки якоїсь ,- то я уваги спочатку і не звернув, що там написано у нього- думав просить собі милостині, то хай просить, заважати не буду. Та бачу люди лиш на нього й озираються, то сміються, то обходять, а хтось на камери знімає, фотографує, ну то й я пішов, подивитись...що то там за чудасія. Підійшов і я поближче тай бачу , на таблиці, що в старечих руках лежить, чорними прописними літерами й писало тільки одне... -Тут парубок зупинив свою розповідь, та очі, якось важко спустив...поблід бідолага. Аж, скрушно зітхнув...
- Що, що там писало? Та кажи вже, не мовчи...Чуєш? Говори раз почав...- просили слухачі.
- ПРОДАМ ДУШУ...- відповів парубок.