http://almary.ru/news_1306510072.html

Перед рассмотрением данного вопроса нам необходимо ознакомиться с принятой у славяно – арийцев классификацией основных энергетических центров – истот (чакр) в теле белого человека.

Например, в казачьих преданиях о них говорится так (А. Сокульский): «Живут на человеке девять божьих невидимых истот (имеются в виду основные энергетические центры ауры). Все разом живут в основном дружно. Коли меж ними имеется мощная связь, то появляется над головою того человека голубой бриль с жёлтым донцем, какой малюют на иконах».

Итак эти девять истот согласно северной Белорусской и южной Казачьей традиции называются :

1. ИСТОК / ДАЖ – цвет чёрный, находится в районе копчика.

2. ЗАРОД / МАЛКА- цвет красный, находится в районе половых органов, лобка.

3.
ЖИВОТ / САК – цвет оранжевый, находится в районе пупка.

4. ПЕРСИ / ВОЛ, цвет золотистый (жёлтый), находится в районе солнечного сплетения.

5. ЛАДА / ХОР – зелёный цвет, находится в районе правой груди.

6. ЛЕЛЯ / КАЛЕН – голубой цвет, находится в районе левой груди.

7.УСТА / ТАР – цвет синий, находится в районе рта.

8. ЧЕЛО / ШВАХ – цвет фиолетовый, находится в районе межбровья.

9. РОДНИК / РОД – цвет белый, находится в районе темени.

Также необходимо, чтобы занимающийся характерник мог умело пользоваться системой Воплощения Образов, или, говоря по простому – Во-Ображением, так как от яркости и плотности воплощаемых образов навного боевого искусства характерника зависит его результат воздействия на врага. С помощью воплощаемых образов (во-ображения) можно внедрить в мозг противника любую угодную вам картину и довести его просто до безумия, можно изменить структуру времени и пространства, можно изменить свойство материи, воздействовать на тела и их энергетику и т.д.

Кроме этого, характерник должен уметь подключаться и использовать силу своего Родового канала. Согласно Славянских Вед жизнь человека протекает в его индивидуальном Потоке Времени, а этот поток находится в Реке Времени его Рода. Родовая Река Времени берёт начало от Богов Прародителей этого Рода. А это сила огромных количеств поколений.

М. Ломоносов в своей работе «Древняя История….» утверждал, что реальная история Руси насчитывает более 400 тысяч лет, но на самом деле продолжительность жизни ваших родов гораздо большая. Поэтому сила Родового Древа не сравнится ни с какой эгрегориальной системой (христианский эгрегор насчитывает всего 2000 лет, иудейский 5000 лет, мусульманский 1500 лет и т. д.). Христиане в своё время сделали всё возможное, чтобы оторвать нас от родовых корней, они уничтожили почти все источники, которые связывали нас с родными Богами и Предками, и тем самым превратили славян в рабов Бога Израилева. Поэтому, чтобы восстановить связь со своей родной Родовой системой, надо поминать своих Предков, выстраивая цепочку от Богов Прародителей до ныне живущих (то есть не просто упоминать своих Богов, а выстраивать цепочку между собой и ними, состоящую из имен пращуров, а иначе получается огромный разрыв, на преодоление которого растрачивается сила, которую вы могли бы использовать для других целей).

Так же характерник должен уметь использовать сознание своего высшего истинного «Я», центр которого находится в правой верхней половине сердца (Сознание Духа), то есть как раз посредине груди (так как сердце сдвинуто немного в левую сторону). Вызывая в себе состояние «просветления», характерник, по сути освещает из сердца светом своего «Я» тело, чувства и ум. Для этого он использует волю (силу своего высшего «Я»). При переходе на этот высший уровень сознания человек проходит самопосвящение, которое заключается в том, что он из умственной плоскости (когда центр сознания находился в голове) переходит на духовную плоскость. Достигнув этого высшего сознания, характерник тем самым автоматически переходит в ряды посвященных.

Упражнение пробуждения Высшего Сознания.

Характерник должен стать хозяином самого себя, прежде чем он может надеятся проявить своё влияние на других.

Упражнение: Характерник ослабляет напряжение своего тела и успокаивает свой ум (не переходя в сонное состояние). Затем внимание концентрируется на своем индивидуальном «Я», находящемся в центре груди. Характерник должен осознавать себя как центр, вокруг которого вращается Мир. Пока «Я» не признало себя центром мысли, влияния и силы, оно не будет способно проявить волевых качеств. Эти свойства проявляются пропорционально сознанию себя как центра. Ваше «Я» есть Божественная Искра и не может быть уничтожено, оно вечно и стремится к достижению всё более и более высоких положений. Когда произносится слово «Я», вы должны мысленно рисовать себе картину своего «Я» как центра сознания, мысли, силы и влияния, находящегося в средине груди. Старайтесь видеть себя окружённым вашим миром. Куда вы идёте, туда идёт и центр вашего мира, всё внешнее вращается вокруг этого центра. Для достижения состояния просветления можно попробовать использовать самый простой способ повторения своего Имени. Имеется много случаев, когда многочасовое повторение своего имени (если человек прошёл обряд именаречения – то лучше тайного) приводило к пробуждению своего высшего сознания.

Воплощение образов: «Я» центр, Вокруг меня вращается мой мир. «Я» центр влияния и силы, центр мысли и сознания. «Я» не завишу от тела, так как я безсмертен, неразрушим и непобедим, ничто не может нанести мне вред.

Упражнение дыхания

Так как наше «Я» представляет собой «Триглав», то есть как бы синтез трёх личностей, то пробуждение одного высшего сознания для овладения навными боевыми искусствами недостаточно. Необходимо ещё активизировать центры, находящиеся в голове и отвечающие за логику и чувства. Эта активация происходит при усиленном притоке крови и энергии к лобным долям головного мозга. В современных лабораторных условиях этот результат можно достичь, облучая голову низкочастотными полями (от чего человек приходит в трансовое состояние), но наши Предки применяли естественные способы активации через дыхание.

Человек впитывает в себя энергию из окружающего пространства через питание и дыхание. И главное здесь правильно дышать не воздухом, что является поверхностным аспектом, а правильно «дышать» космической энергией, которая разлита в окружающем пространстве. Вдыхая эту энергию, находящуюся в воздухе, мы накапливаем её как аккумуляторы, которые вбирают в себя электричество. При этом не только укрепляется физическое тело, но и развиваются новые сверхспособности психической силы, дающие возможность воздействовать на других. Это и есть секрет могущества характерника.

Начинать упражнение надо с классического «ПОЛНОГО ДЫХАНИЯ», распределяющего воздух по всему объему лёгких. Оно выполняется стоя, сидя, лёжа, как и все другие виды дыхания: воздух медленно вдыхается (предпочтительнее носом) с фиксированием сознания на расширении сначала живота, а потом верхней части грудной клетки, затем небольшая пауза на несколько секунд ( по времени равная половине промежутка вдыхания) и выдыхание (по времени равное вдоху ) в обратном мышечном порядке: отпускается живот, диафрагма, грудь. Опять небольшая пауза, равная половине промежутка выдыхания.

Задача – ощутить, что вместе с воздухом в тело вливается и энергия (как рой микрочастиц), этот рой частиц идет через горло в лёгкие, пронизывает диафрагму и кишечник (естественно, что сам воздух останавливается в лёгких), поток следует направлять или в чакру «Живот», или в «Исток», где её следует удерживать и концентрировать. При задержке дыхания энергопоток следует активизировать, при выдохе -мысленно закрыть каналы, чтобы не допустить обратного оттока энергии. Так делать 2-3 мин.

Если вдыхать ртом, то энергия поступает всем потоком вниз в тело, если вдыхать через нос, то поток раздваивается: большая часть продолжает идти вниз, меньшая с верхушки горла – в затылок и лоб. То же и при выдохе, остатки энергии из лёгких выходят через рот почти без отдачи, через нос поток частиц направляляется в мозг, т.е. дыхание носом предпочтительнее для энергопитания мозга. Таким дыханием и концентрацией энергии в заданных районах можно «разогреть» эти центры (чакры) и стимулировать их внутреннюю работу.

«ЗАДЕРЖКА ДЫХАНИЯ». Лучше делать лежа и на выдохе, чтобы в теле не оставалось свободной энергии в лёгких. Вдохнуть – полное дыхание. Задержать дыхание насколько возможно. С силой выдохнуть воздух через раскрытый рот. При этом сознанием охватываем все участки тела, расслабившись наблюдаем, как работают отдельные чакры и каналы в условиях энергоголода, какие участки обезточиваются закономерно, какие излишне активно, отдавая свою энергию «более волевым» участкам. Следует осознанно перераспределять энергию по телу, гармонизировать энергопотоки, расщеплять структурные затемнения. Отметим, что при задержке дыхания кое-что происходит автоматически. Выход на энергодефицит приводит в своем предельном углублении к распадению привнесённых энергоструктур, за счёт которых начинает питаться естественная энергосистема. На этом основан лечебный эффект задержки дыхания. Однако перенапрягать себя в этом упражнении особо не стоит, чтобы оставить силу для других занятий. 2 – 3 предельных задержки достаточно.

«СИЛОВОЕ ДЫХАНИЕ» – это подготовительный этап к овладению энергоударами. На глубоком вдохе руки поднимаются вверх в стороны, небольшая пауза для активного набора энергии в ткани тела, и начинаем длительный сильный выдох через сжатые губы, предельно напрягая мышцы «Живота», груди, плечевого пояса, медленно опуская руки вниз к рёбрам. Энергия вместе с воздухом идёт из тела вверх, но в «Устах» перехватывается и не вытекает через рот, а идёт концентрированно в голову. В результате «силовое дыхание» хорошо питает и очищает энергоструктуру мозга. Делать 5-6 раз.

«ДЫХАНИЕ ТЕЛОМ». Это упражнение наполняет энергией весь организм. Известно, что человек дышит и кожей. Значит, энергию можно набирать разными участками тела. Методика упражнения состоит в том, чтобы делать вдохи, концентрируя внимание на поступлении энергии через выбранный участок тела. На паузе активизация потока, на выдохе затормаживание. Постепенно характерник при вдохе набирает энергию всем телом. Здесь можно применить «мнимый вдох» – делать движение дыхания чисто мускульное, без забора воздуха, зато энергия втягивается повсеместно. Этот вдох можно переводить силовым напряжением до уровня энергии-удара. Через «мнимый вдох» также можно выйти на дыхание костями, когда энергия затягивается через кости рук и ног во весь скелет, наполняя и активизируя жизнь костного мозга, что очень важно для выхода на высшие психоэнергетические способности.

«ОЧИСТИТЕЛЬНОЕ ДЫХАНИЕ». Этим дыханием надо, как правило, заканчивать упражнение. Вдохнуть ритмично «полное дыхание». Удержать дыхание на несколько секунд, затем, сжав губы со значительной силой, выдохнуть резкими рывками ртом воздух. Основной поток бьет в «Перси», оттуда идет вниз и вверх. Энергия тела связывается с ритмикой дыхания и начинает быстро менять движение, то из центра к периферии, то из внешних участков во внутренние. Чем дольше проводится такое дыхание, тем плотнее уровень возбуждающейся энергии, в этот период происходит очищение энергоструктуры от чуждых контактов. Иногда очень эффектно усилить силу этого дыхания проведением общего энергоудара. На всё упражнение дыхания следует тратить время в пределах 15 – 20 мин.

Упражнение расширения своего «Я»

Занимающийся должен познать путём опыта, что он не изолирован в определённом пространстве, а является центром сознания всей целой реальности, и что Мир Миров – это его дом. И поэтому центр сознания характерника может быть передвинут к пункту, отстоящему от него на триллионы миль, и всё-таки он также будет там дома, так же как и здесь, где находится со своим телом. То есть в одно и то же время его влияние может распространяется далеко в пространстве.

Упражнение: Характерник занимает любую свободную позу (лёжа, сидя, стоя), ослабляет напряжение своего тела и успокаивает свой ум. Затем внимание концентрирует на своём индивидуальном «Я», находящемся в центре груди, и начинает воплощать образы: « Есть только одна жизнь, она наполняет собой всю Вселенную, проявляясь в разных формах. Моё тело составляет единство с Мировой Материей. Моя энергия и жизненная сила составляют единство с Мировой Энергией. Мой ум составляет единство с Мировым Умом Богов и Предков. Я проникаюсь сознанием единства всего реального, я чувствую свою связь с Абсолютом. Я исполнен божественной любовью. Я наполнен божественной силой. Я сознаю свою тождественность по сущности и по природе с моими Предками и Богами прародителями. Я имею волю, и это моя неотчуждаемая собственность. Я воспитываю и развиваю свою волю практикой и упражнениями. Мой ум послушен моей воле. Я господин своего ума и тела. Моя воля – это источник силы, энергии и власти. Я чувствую свою силу. Я силен. Я полон энергии. Я полон жизни. Я центр сознания, энергии, силы и власти, и для них расстояние не играет роли. Я требую того, что принадлежит мне по праву.»

Энергия, окрашенная мыслеобразом посылающего её характерника, воздействует на любом расстоянии, на любое лицо. Она невидима и подобно радиоволнам проходит все препятствия, стоящие на её пути, но для того, чтобы достигнуть действительных результатов в воздействии на расстоянии, характерник должен, прежде всего, обладать способностью ярко представлять (воображать, воплощать образ) картину желаемого, до появления чувства контакта. Это важно!

Способность яркого представления и ощущения контакта приобретается только практикой.

Упражнение для приобретения желаемых психологических и физических свойств.

Упражнение: Лечь в пассивном положении или сесть прямо. Представить себе качества или свойства, какие бы вы желали культивировать. Представить себя (образ яркий и плотный) как бы уже обладающим этими свойствами и требовать в то же время, чтобы ваш ум развил и увеличил их. Дыхание полное, ритмичное. В промежутках между упражнениями как можно чаще вспоминайте этот идеальный образ с приобретенными свойствами, как бы живите с ним.

Для управления эмоциями и подавления или разрушения нежелательных чувств: страха, тревоги, меланхолии и др. выполняется следующее упражнение.

Упражнение: Дышите ритмично, всё своё внимание сосредоточьте на чакре «Перси», посылая к ней мысленно приказания такого характера, какие в данный момент нужны. Эти приказания нужно посылать очень твердо и одновременно с выдыханием воздуха, в тоже время нужно рисовать себе мысленно, что вместе с воздухом человек выгоняет из себя нежелательные эмоции. Повторить семь раз. Приказания должны делаться уверенно.

Упражнение Ярости

«Кто не может контролировать себя, его контролируют другие. Единственная эмоция, которая может сослужить нам хорошую службу в борьбе с рабством – это Священная Ярость. Это единственная эмоция, которая разрушает внутренние установки, внутренние программы. Она разрывает дьявольские путы внутреннего рабства, приводя к свободе от внутренних ограничений. Ярость разрывает связь «хозяин – раб» и высвобождает энергию для борьбы с порабощением. Только гнев и священная Ярость поднимают человека на борьбу за свою свободу…»

Упражнение: Боевая произвольная стойка, ноги расставлены, лёгкий присед, руки выставлены вперёд для нанесения и отражения ударов. На короткий момент расслабить мышцы всего тела, ощутить, как в ауре тела (в порах кожи) открываются отверстия и через них в тело из пространства начинает вливаться энергия по тонким радиальным прямым лучам длиной 30 – 40 см. (при умении характерника держать энергетическое поле длина прямых лучей может достигать нескольких метров). Тело должно ощущаться однородной гудящей массой корпускул. Расслабившись, следует дать резкий сжим всем тканям тела, как бы повсеместно сокращая его объём. Энергия в лучах получает импульс обратного тока, происходит мгновенный выброс энергии в окружающее пространство во всех направлениях. Сжатие идёт на выдохе со звуком «ХА» (ХА — положительная сила; образ Мирового Равновесия, высший положительный смысл), рот и губы напряженно раздвигаются, руки делают рывок короткого удара, ноги прыжком меняют позиции. Затем опять короткое расслабление и сжатие, так повторять в течение 2-3 мин.

Сохраняя общий выброс энергетики, усилить упражнение последовательностью сжатия тела с преимущественным выбросом энергии по осевому каналу тела через центр «Чело». В этом случае сжатие начинать со ступней ног, переходить на ягодицы, низ живота, далее – спина, грудь, плечевой пояс, шея, верхняя часть черепа. Создать энергию – заслонку, лучше противоток, из «Родника» на «Чело». При последовательном сжатии в нижней части живота в районе чакры ««Живот»» создается концентрированный столбик энергии (ощутить и представить), столбик по мере сжатия разрастается, течет через шею в «Чело», выходит из неё монолитным лучом толщиной и длиной, предельными для данного характерника. «Чело» – луч посылается в «Чело» – чакру противника. Частичные выбросы энергии в сторону партнера можно производить через центр «Живот» и «Перси».

Цель упражнения: активным излучением по всему периметру ауры уничтожаются волевые воздействия на характерника, очищается его энергосистема. Через излучение «Чела» возможно поражение волевого центра противника (астральный пробой), его обезточивание и отказ от борьбы из-за появления у него чувства страха. При высоком уровне концентрации «Чело- удара», поддерживаемого по позвоночнику с полем центра «Истока», у противника сминается общее поле мозговой деятельности, и он падает в обморок.

Воплощение образов (Во-Ображение) при упражнении «Ярости» состоит в генерировании в себе чувства ярости и непримиримой ненависти на всё, что мешает тебе и твоей вере. Идет мыслеутверждение типа: «я так пылаю священным огнем ярости, что ко мне никто не смеет приблизиться».

Упражнение Железной Рубашки

Перед великою битвою, когда полки готовились идти на приступ, то старый казак- характерник брал молодого казака и делал (согласно сказов) так : «Тут батько узяв мене за потилицю и притулився лбом до моего лба и, рiзко пригнув мою голову донизу и отступив трохи назад, сказав: «Дивись мени на плечо на два пальцi». Я почав дивитися и побачив незнакоме явленiе – тонке серебряне сяйво (биополе) товщиною у два пальцi облягало усе тiло батьки …»

«Казацкий суд засудил до страсти трёх казаков за избиение кошевого атамана. Один из этих казаков Москалец сумел незаметно выбраться (используя способность характерника делаться невидимым). Головному зачинщику скандала, Матвиевцу палач сразу снёс голову. А вот Остапцю он ничего не смог сделать: секира отскакивала от него, будто он был гранитный. Побратимы не оставили в беде мученика, они отбили своего товарища и выходили его.» (Яворийцкий, «История запорожских казаков» 1990г.)

Если характерник находится в обществе людей, от которых исходит опасное влияние, как на психологическом уровне, так и на физическом, то он образует вокруг себя защитную оболочку. Он создает мысленный образ окружения себя энергетической скорлупой, тем самым заключая себя в непроницаемое для влияний яйцо энергии .

Упражнение: Выполняется лёжа, сидя, стоя. Правая рука отводится в сторону и медленно попеременно ладонью вперед приближается к разным участкам тела. Сознание концентрируется на ладони и участке тела, сопряжённом с ней. Рука касается тела, не встречая сопротивления энергии. Характернику надлежит посылать поток излучения из сопряжённого участка в руку, (ученик представляет, как от тела отделяется рой частиц и задерживает продвижение руки вперёд). Рука по мере продвижения к телу должна ощущать усиление сопротивления ауры тела для проникновения инородного поля. При определенном высоком уровне энерговыдачи тела рука останавливается на подступе к нему. Упражнение выполняется медленно правой или левой рукой, затем быстро обеими руками.

Второй этап – работа в паре. Удары, не доходящие до тела на 5 – 10 см., наносятся медленные и быстрые, ребром и открытой ладонью, локтями, коленями, носками, пятками. На каждый удар характерник посылает поток энергии из поражаемого участка тела, сначала он сокращает ткани локально, но постепенно углубляет взаимодействие поражаемого участка с другими частями тела, пока всё тело не начнёт отвечать на удар в едином ритме: общетелесном выбросе энергий через импульсную зону. Так характерник может добиться состояния, когда удар партнёра будет останавливаться им противодействием излучения тела раньше физического соприкосновения.

Третий этап – работа с завязанными глазами. Любой удар рукой или ногой, даже необученного человека, несёт перед собой энергетическую волну, которую нетрудно научится ощущать. Поэтому характерник с завязанными глазами очень точно может определить силу и направление удара и среагировать на него заранее. Партнёр или несколько партнёров двигаются вокруг характерника и наносят ему псевдоудары, он должен выдать энергетическую реакцию на них и для контроля называть, в какую часть тела шёл удар. По этой методике характерник научается выставлять энергозаслон (железную рубашку) против ударов, чисто рефлекторно на уровне подсознания. Тренировки доводят чувствительность характерника до состояния, когда он чувствует готовящийся удар по замаху противника, более того, даже тогда, когда противник только начинает думать, что он сейчас нанесёт удар. То есть тренированный характерник автоматически выставляет «железную рубашку» , как только получает импульс нападения на себя. Даже при начальной малой степени владения техникой «рубашки» характерник имеет серьезное преимущество перед необученным человеком: концентрация энергии в поражаемом участке снижает физическое воздействие удара (если он пропущен), плюс характерник начинает видеть своих противников как бы всем телом, что позволяет ему быстрее и точнее реагировать в сложной боевой обстановке.

Упражнение лучевого удара

Тренируются стоя, в паре. Характерник проводит попеременно руками вдоль тела партнера на расстоянии 5 – 10 см (для начала достаточно, далее работают на метрах), испуская из середины

ладоней или из кончиков пальцев сильный энергопоток. Определяет у партнера 9 чакр и воздействует на них сначала закачиванием в них энергии из своих рук (партнёр должен ощутить и признать, что чакры у него начинают активизироваться). Потом тянет энергию из чакр партнёра к себе в руку, аккумулируя полученную энергию в своей идентичной чакре. Партнёр должен осознавать ослабление своего энергополя и оказывать отсасывающему контакту разные возможные для него уровни воздействия. Если отсос энергии вести интенсивно, соответствующий участок тела может обезточитъся ниже жизненного порога, мышцы и органы начинают болеть, их сводит судорога, они теряют способность выполнять свои функции – человек входит в обморочное состояние и падает на землю. Также партнёр теряет сознание, если испустить сильный энерго-луч из руки ему в голову (темя, лоб, затылок), это значит, что мозг насытился энергией больше, чем привык перерабатывать, и координация его нервных центров нарушается. Чтобы выйти на этот уровень работы, для начала характернику достаточно добиться незначительных болей или головокружения у партнёра. Тренируясь, партнёр и характерник меняются ролями, чтобы обучаться не только лучевому воздействию на человека, но и приобретению в себе навыков по отражению чужого энерго-луча, аурного закрытия от него или перехвата канала связи (луча) под свой контроль.

Характерник, управляющий работой своих чакр, излучает энергию непосредственно из них в соответствующие чакры партнёра. Пара сидит или стоит друг против друга на расстоянии 2-3 метров, характерник заводит свою чакру и посылает её луч партнёру, тот должен определить, по какой чакре наносится удар и сказать об этом, чтобы характерник мог точнее координировать свои энергоманипуляции.

Также характерник расширяет поле своей ауры до партнёра, включая его ауру в свою, тогда он начинает считывать энергетическую информацию в теле партнёра, определяет его повышенные и пониженные участки (узлы) и выбирает эффективные места для лучевого воздействия.
Надо всегда помнить, что при нанесении и отражении лучевых ударов очень важно для характерника держать воображаемый контакт со своим Родом и своими Богами.

Иногда характернику достаточно взять на себя силовое поле своего Рода, чтобы телеконтактирующий противник проскочил по связке лучевого удара через характерника в систему Рода и получил оттуда удар вплоть до обморока. Контакт с системой рождает истинного характерника, чтобы стать воином, надо прежде всего понять и сплотиться с подобными тебе.

Упражнение астрального удара.

Выполняется сидя на полу, сидя на стуле, стоя и лёжа. Характерник предельно расслабляется и делает общий энергоудар по всем чакрам тела. Энергия-удар – это выборочное сжатие мышц «Живота» и груди, изьятие из сжатых зон энергии и посылка её концентрированным пучком в заданные участки тела.
Первый общий энергоудар, проходя по телу, даёт характернику информацию о том, какие энергоканалы и чакры в его теле пропускают энергию легко, какие слабо или совсем затемнены.
Характерник начинает чиститься, делает энергоудары в направлении затемнённых зон. Каждая энергетическая скрутка в теле или голове характерника имеет свое информационное содержание; силой разрушая скрутку, характерник освобождается от ненужной информации. Первая задача – выйти на изначальный незатемнённый уровень взаимодействия энергопластов тела, когда при энергоударе энергия равномерно течёт по своему каналу из головы в тело до ног и поднимается по внешним энергоканалам. Такое состояние называется установлением ХАРАКТЕРНОГО СТОЛБА. Если столб достаточно широк и энергия по нему течёт быстро, характерник может безбоязненно вступать в телеконтакт с любыми людьми и астральными сущностями. Люди и сущности действуют энерговольно, насыщаясь на каких-то идеях. Когда продвинутый характерник вступает с чужой субстанцией в телеконтакт, то его характерный столб сразу или постепенно аннигилирует враждебное поле, носитель поля соответственно теряет идею своего начального бытия и уходит с контакта, поскольку забывает причину, почему он пошёл на контакт, а точнее, теряет волевые импульсы своего раннего действия.

Если у астрохарактерника есть противник, с которым ему предстоит боевая встреча, то характерник задолго до встречи берёт противника на контакт и делает энергоудары во все скрутки противника, сгущает их в своем теле и может бить по ним концентрированно. После разрушения головных скруток противника боевая встреча с ним сама собой отпадает. Ликвидировать заранее простых “доморощенных” противников нетрудно. Но в мире работает много воинов, представляющих разные эгрегорные системы. Справиться с ними “лоб в лоб” очень сложно. Здесь помогает умение пропустить чужую скрутку через себя, не взаимодействуя с ней (уйти от боя), и столкнуть в своём личном биополе чужие враждующие системы. Например, агрессивным христианам можно подсунуть поле мусульман, и наоборот, можно дать им канал взаимодействия, по которому они будут аннигилировать друг друга, в конечном счёте выполняя роль простых пешек перед лицом Характерника, ибо они не имеют психофизической подвижности и функционируют в мире по давно обнаженным каналам.

Без правильного воображения энергоудар выливается в телесную самоскладку, при которой от недостатка энергии начинают болеть мышцы, а пробой в голову не даёт резкого эгрегорного потока энергии по характерному столбу. Зато если характерник прочно связал свое биополе с силовым полем Рода, энергоудары дают огромные внешние и внутренние эффекты, например даже со стороны слышно, как энергия бурными потоками шумит по энергоканалам тела, аурное поле интенсивно излучается на несколько метров, чакры начинают пробуждаться, пульсировать и самогенерировать поля; в эти моменты, если рядом с характерником присутствуют ученики, они ощущают энергодвижения и в своих телах, т.е. характерник резонансно «заводит» и энергосистемы своих товарищей, тем самым помогая им на пути технической и духовной реализации.

http://silence-shadow.livejournal.com/181688.html

Характерники – крайне необычные персонажи даже для столь пестрого и колоритного войска, как Запорожское козачество. Они отличались необычайной живучестью даже в самых тяжелых условиях и насмешливым отношением к смерти и опасности. Кроме того характерникам приписывались типично магические атрибуты: способность оборачиваться в зверей и птиц, предсказывать будущее, заговаривать, левитировать и прочее. Характерники с помощью магических заклинаний могли заставить врагов перерезать друг другу глотки. Даже стихии покорялись характерникам. Им были подвластны огонь, вода, земля и воздух. Говорят, они могли разогнать облака, вызвать грозу или, наоборот, успокоить разбушевавшуюся стихию. Потому-то и хоронили казаков-характерников лицом вниз, чтоб не восстал из мертвых (возможно, этот ритуал как-то отождествлялся с верой в упырей и вурдалаков). Характерник мог чувствовать "свою" пулю в полете и уклониться от нее. По преданию, когда в него летела пуля, у него холодел затылок в этот момент.

Особенно необычно то, что будучи представителями Православного войска запорожского, характерники не были христианами и всегда держались особняком, подобно тайному рыцарскому ордену. Как и всякое полноценное боевое искусство их традиция базировалась не только на технических практиках, но и на эзотерических учениях предков. В основе оригинальной доктрины характерников – ведические знания, дополненные последующими включениями из культур степных народов (половцев, хазар, печенегов). Так сложилась универсальная боевая система, содержащая элементы выживания и биоэнергетических техник.
Казаки - воины Рода это не вызывает сомнений. Внешний облик казаков сохранили Запорожские казаки. Кстати, на Вотчине Запорожцев, острове Хортица было святилище Перуна у огромного дуба. Там приносили безкровные жертвы Перуну и просили победы дружины Игоря, Вещего Олега, Святослава и других славянских князей и казачьих Атаманов.
Заключительный обряд ритуального посвящения в воинов-характерников:
В начале волхв отправлял сознание юношей-казаков в мир Нави, совершая над ними особый обряд вхождения в иномирье. Испытуемых укладывали на землю- навзничь и с ними никто не должен был разговаривать, кроме волхвов проводящих ритуал. После общения посвящаемых с Героями Пращурами их сознание возвращали в мир Яви. Над жертвенным огнем освящались воинские обереги и оружие. Затем будущие характерники должны были подвергнуться четырем испытаниям. Волхв по одному поднимал их с земли и подводил к «огненной реке» - площадке из раскаленных угольев шириною 5-6м. Её нужно было преодолеть не очень быстрым шагом. Второе испытание заключалось в том, что будущий характерник должен был с завязанными глазами дойти до дуба или родового столба (используя феномен ясновидения). Третье испытание заключалось в проверке воя на сообразительность и умение решать сложные задачи (загадывались головоломки). И наконец, на последнем испытание характерник должен был за определенный промежуток времени уйти от погони, спрятаться в лесу или в высокой траве, а затем пробраться через сторожевые заслоны к священному дубу (отводя другим глаза), коснувшись рукой листьев. Только после всех этих испытаний человек мог считаться настоящим воином Перуна, казаком- характерником. После испытаний совершалась страва, на которой поминались все павшие в боях казаки...
Есть книга "Воспитание казака характерника", автор А.Н.Труш. Только хз где ее скачать :)

http://desantura.ru/forum/forum53/topic7209/

Для того чтобы пояснить суть о чём пойдёт речь привожу две цитаты с форума военной разведки:
цитата 1 :
"Самой яркой и необычной чертой характерников была их неуязвимость для пуль и сабель - именно благодаря этому волшебному свойству запорожские чародеи и попали в поле зрения упоминавшихся уже польских историков. Верования эти были настолько крепки, что даже спустя три столетия всё ещё ходили среди украинских поселян и были записаны многими исследователями
.....
Характерникам же приписывалось умение наводить "морок", или "омману" на врага колдовскими чарами. В своей книге "Народная память о Запорожье. Предания и рассказы, собранные в Екатеринославщине в 1875-1905 гг." Я.П.Новицкий приводит легенду про битву турков с русским войском, на помощь которому приходит запорожский галдовник: "Запорожець пiдняв руки i пiймав ядро. "Ось бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острiв: шо там?" Глянув царь, аж турок сам себе руба, сам на себе пiдняв руку i пiшов потоптом. Пiднялась велика курява, а потiм стихло. "Дивись тепер" - каже запорожець. Глянув царь, аж нема нi одного живого турка, порубали самi себе...""

цитата 2:
- В Природе много непознанного. Когда владеешь тайным знанием, можешь совершать чудеса, но дается оно лишь избранным. Попытаюсь продемонстрировать вам кое-что, вы потом скажете, видели ли что-нибудь подобное.
Он поднялся, засучив рукава своего желтого халата, вытащил из ножен кинжал и направился к пастуху.
- А ну-ка, Мичик, встань! - приказал он. Пастух повиновался. Лама быстрыми движениями расстегнул ему рубашку и обнажил грудь. Я не понимал, что он собирается делать, но тут Тушегун со всей силой поразил кинжалом грудь пастуха. Монгол упал, обливаясь кровью, брызги ее обагрили одежду ламы.
- Что вы наделали? - воскликнул я.
- Тс-с… Тихо, - прошептал он, повернув ко мне побелевшее лицо.
Несколькими ударами ножа он рассек грудную клетку монгола, и я собственными глазами увидел, как мягко колышутся легкие несчастного и сильно пульсирует сердце. Лама коснулся руками этих органов, кровь перестала течь, а выражение лица пастуха стало на удивление спокойным. Он лежал с закрытыми глазами и, казалось, спал безмятежным и глубоким сном. Лама начал вскрывать брюшную полость, но тут я, содрогаясь от ужаса и отвращения, закрыл глаза. А когда вновь их открыл, то с удивлением увидел, что пастух мирно спит, и хотя рубашка его по-прежнему расстегнута, на груди нет ни малейших следов раны. Тушегун-лама сидел неподалеку от жаровни, курил трубку и смотрел в глубокой задумчивости на огонь.
- Поразительно! - вырвалось у меня. - Ничего подобного никогда не видел!
- О чем вы? - спросил калмык.
- О проделанном вами "чуде", ведь вы так это называете? ответил я.
- Не понимаю, о чем вы говорите, - холодно отозвался калмык,
Мне стало ясно, что я оказался жертвой гипнотических способностей Тушегун-ламы. Пусть будет так - все лучше, чем смерть ни в чем ни повинного человека. Не мог ведь Тушегун-лама рассечь тело своей жертвы, а затем быстро вернуть его в первоначальное состояние?!
На следующий день мы, получив все нужные нам сведения, оставили юрту нашего хозяина. Тушегун-лама, по его словам, намеревался и далее "перемещаться в пространстве". Он скитался по всей Монголии, жил как в бедных юртах пастухов и охотников, так и в великолепных шатрах князей и вождей племен, всюду окруженный благовейным почитанием, смешанным со страхом, который так же крепко, как демонстрируемые им чудеса и изреченные предсказания, привязывал к нему богатых и бедных. Прощаясь с нами, калмыцкий чародей хитро улыбнулся и сказал:
- Ничего не рассказывайте обо мне китайским властям.
И еще прибавил: - То, что вы испытали вчера вечером, было пустой забавой. Вам, европейцам, невдомек, что мы, невежественные кочевники, обладаем могущественным тайным знанием. Если бы вы видели чудеса, творимые таши-ламой, по приказу которого сами загораются свечи и светильники перед древней статуей Будды, а изображения богов начинают вещать! Но есть еще более святой и великий человек…
- Вы имеете в виду Царя Мира из Агарти? - перебил его я.
Лама уставился на меня в глубоком изумлении. - Вы слышали о нем? - спросил он, наморщив в раздумьи лоб. Поразмышляв немного, он снова вперил в меня свои раскосые глаза и произнес: - Только один человек из всех живущих знает его священное имя, только один из всех посещал Агарти. Этот человек - я. Поэтому далай-лама почитает меня, а Живой Будда из Урги боится. Впрочем, напрасно -мне никогда не сидеть ни на священном престоле в Лхасе, ни на том, что Чингисхан завещал Главе нашей Желтой веры. Я не монах, а воин и мститель.
Он лихо вскочил в седло, стегнул коня и умчался, крикнув на прощанье по-монгольски: - Сайн! Сайн-байна! (До свидания!).
На обратном пути Церен рассказал нам множество легенд, связанных с именем Тушегун-ламы. Одна история особенно запечатлелась в моей памяти, Произошло это в 1911 или 1912 году, когда монголы с оружием в руках отстаивали свою независимость. Китайское руководство Западной Монголии размещалось тогда в Кобдо, там же находились десять тысяч солдат под командованием лучших офицеров. Взять Кобдо было поручено Хуну Балдону, простому пастуху, отличившемуся в битвах с китайцами и получившему от Живого Будды титул князя. Обладающий необычайной силой, свирепый и бесстрашный Балдон несколько раз поднимал в атаку на город своих плохо вооруженных воинов, но каждый раз его встречал пулеметный огонь и он отступал, теряя множество людей. Неожиданно в монгольском стане появился Тушегун-лама. Собрав солдат, он обратился к ним со следующими словами:
- Не страшитесь смерти и не отступайте! Вы сражаетесь и умираете за Монголию, которой Боги уготовили великое будущее. Только взгляните, какой станет ваша страна!
Он широко распростер руки, и солдаты увидели перед собой богатые юрты, зеленые пастбища, по которым бродили большие табуны лошадей и стада. По равнине мчались люди на быстрых скакунах, седла под всадниками были дорогие, искусной работы. Женщины в этой стране одевались в тончайшие шелка, в ушах у них позвякивали серебряные серьги, а в замысловатых прическах сверкали драгоценные украшения. Тянулись бесконечные караваны товаров, завезенных китайскими купцами, а представительные монгольские саиты, окруженные цириками (монгольскими солдатами) в парадной форме, торговались о цене, не теряя при этом собственного достоинства.
Видение исчезло, и Тушегун-лама заговорил:
- Не бойтесь смерти! Она - есть отдых после наших земных трудов, тропа, ведущая к вечному блаженству. Посмотрите на восток! Видите наших братьев и друзей, павших на поле боя?
- Видим, видим, - вскричали пораженные монгольские воины: перед ними, залитое мягким теплым светом, раскинулось урочище, жилища там были похожи на юрты, но вход в них напоминал свод храма. Стены и пол устилали красные и желтые шелка с вплетенными яркими лентами; позолота весело играла на колоннах и сводах; в огромном красном алтаре горели тонкие жертвенные свечи в золотых канделябрах, рядом в массивных серебряных сосудах лежали орехи и густело молоко; повсюду были набросаны мягкие подушки, и на них отдыхали монголы, павшие в последней битве за Кобдо. А вокруг, на небольших покрытых лаком столиках дымилась сочная баранина и козлятина, высились кубки с вином и чаем, стояли тарелки с борсуком (сладким печеньем), душистым затураном, пропитанным бараньим салом, блюда с ломтиками высушенного сыра, финиками, изюмом и орехами. Погибшие солдаты посасывали золоченые трубки и дружески беседовали.
Наконец и это видение исчезло, а перед изумленными воинами стоял таинственный калмык с воздетыми руками.
- Теперь в атаку и не возвращайтесь без победы! Я тоже пойду с вами!
Битва возобновилась. Монголы сражались яростно, гибли сотнями, но в город все же ворвались. Казалось, повторилась картина из далекого прошлого, когда татарские полчища разрушали европейские города. Хун Балдон поднял над головой три копья с алыми вымпелами, что означало: он отдает город солдатам на три дня. Повсеместно начались убийства и грабежи. Ни один китаец не остался в живых. Город спалили, а крепостные стены разрушили. Затем Хун Балдон пошел на Улясутай и там разрушил китайскую крепость. Развалины эти стоят и поныне - покосившиеся стены с бойницами, осыпавшиеся башни, никому теперь уже не нужные ворота и то, что осталось от сгоревшего штабного здания и солдатской казармы. "

Я нашёл книгу""Воспитание казака характерника" автор А.Н.Труш,где подробно описаны методы воспитания железного,непоколебимого духа.
Если тема интересна форумчанам,то готов цитировать её главы здесь,не все,а только самые важные,с точки зрения воспитания воинского духа.

Казаки-характерники - особая КАСТА,многие века сохранявшая древнеславянские традиции.традиции казачества проявляются в их доблести,отваге,воинском духе,боевой дисциплине и вольном нраве.Участвуя в самых сложных международных(как правило на стороне славян) конфликтах в первых рядах,ни один казак-характерник не попал в плен и не предал...Примером такого человека может быть герой к/ф "Сармат"

http://welemudr.ucoz.ru/load/kazaki/vospitanie_kazaka_kharakternika/2-1-0-90

Сейчас среди современных казаков почему-то мало говорится о таком феномене как о казаках - характерниках. То есть о людях владеющих тайной приобщения к природным «силам- энергиям», и, которые в древних источниках назывались воинами «Хариями» или «Характерниками» (т. есть сочетали в себе качества и воя и волхва). Многие наши молодые казаки вообще не знают о таком понятии, хотя в народных преданиях о Стеньке Разине прямо говорится об этом : « Сенька Разин был из донских казаков. Он по христиански, был как бы, как дьявол, а по-нашему казак- характерник. Стреляют в него, стреляют. «Стой-ко те!»— крикнет он. Перестанут стрелять они, и снимет он с себя одежды, повытряхнет пули и отдаст назад; а если сам стреляет, то как «прядь» делает. Сенька и сам заговаривал от пуль....» Поэтому в этой небольшой статье мы приоткроем завесу, как же при помощи позабытых ведических знаний наших предков воспитывались супер воины казаки - характерники. Мы также уверены, что сведения, которые будут приведены ниже не принесут никому вреда, так как история этого искусстйа показывает, что на миллион самостоятельно занимающихся достигает цели только один, а настоящих (полноценных) наставников - характерников и волхвов, сумевших бы провести все обряды у нас можно по пальцам пересчитать.
Считалось, что будущий характерник должен обладать профессиональной наследственностью, и что передача ему силы идет от 7 поколения, (а знать надо своих предков вплоть до девятого колена). Подготовка воина - характерника начиналась с ритуального его зачатия, где учитывалось: благоприятное время, место (выбиралось «место силы»), любовь между отцом и матерью, мать должна быть до замужества девственницей и др . После рождения мальчика на третий день ребенок получал имя от родителей и в казачьем роду принимались за его воспитание. С самых ранних лет все дети воспитывались в любви к Изначальной Вере, Богам и Предкам. Знакомство ребенка с образными символами своей Веры начиналось в младенчестве с обозрения обережных знаков и орнаментов, изображенных на игрушках. Приобщение детей к изначальной Вере Предков происходило в возрасте от 3-х до 7 лет ибо в этом возрасте у всех детей из славяно-арийских родов очень сильно развито общинное мышление. И поэтому воспитание именно в это время проводилось с помощью специальных игр-систем, которые изменяют архитектонику и структуру мозга, причем делать это надо было своевременно. Поэтому с 4-6 лет ребенка с помощью игр ненавязчиво (ни в коем случае нельзя перегружать психику) обучали искусству воспринимать информацию в измененных состояниях сознания, что позволяло своевременно вмешиваться в формирующуюся конструкцию мозга и во время её изменить, как бы провести искусственную эволюцию. Несоблюдение указанных сроков информационного воспитания приводит к тому, что формирование этих способностей у взрослого человека не всегда возможно, а если возможно то занимает несколько десятилетий, при этом не гарантирует достижение даже среднего уровня воя - характерника.
Вспомним опять же народный эпос про Разина : «Близ речки Дону, в тридцати пяти верстах от Азовского моря, жил в одной станице донской казак, народился у него сын и воспитал он его только до шести лет и погиб с женой в стычке с Азовскими (Кубанскими) казаками. Взял его в свой дом атаман азовцев, а он был старик, девяноста пяти лет из древнего рода характерников. Принял он сироту на место своего дитя, стал его воспитывать и научать своему ремеслу, в три страны велел ему ходить, а в четвертую не велел». Для детей придумывались занимательные формы игры в реальную жизнь, где они старались быть похожими на взрослых. Также эти игры были направлены на развитие фантазии и активизацию правого полушария мозга и поэтому дети свободно видели и воспринимали не только наш мир Яви, но могли видеть и общаться также и с Навными существами (лещими, домовыми и т. д.). На детей кроме игр также воздействовали информацией передаваемой через осязание. Следует знать, что огромную роль в информационном общении играет правая рука и позвоночник, поэтому с помощью них легче воздействовать на человека. С шестилетнего возраста мальчикам устраивали военизированные игры. С 7-9 лет детей обучали основам Веры, грамоте, счету, вычислениям, письму и естествознанию. Воспитанием, в основном, занимались мужчины отцы, а в большинстве своем Деды. Когда же исполнялось 12 лет, а в эпосе про Разина указано 9 лет (также 9 лет указано и в книге «Славянские ритуалы» О. Духовой) совершался обряд имянаречения: «Прошло время, и атаман вздумал имянаречение сироте провести, собрал казаков, чтобы совершить обряд, и назвали его Степаном. «Ну, теперь ты, мой сын Степан, слушай меня! Вот те шашку и ружье, занимайся охотой, дикой птицею!». Вовремя этого обряда смывались детские имена (обряд проходил в текучей воде) и вместо детского давались два взрослых имени одно из них общинное под которым казака все знали (имя Души), а второе тайное (имя его высшего «Я», духа), оно хранилось в глубокой тайне и его не ведали даже отец и мать.
Согласно древним славяно-арийским ведам живущий человек разделяется на три личности: на личность связанную с душой, личность, связанную с телом и Высшее «Я» — личность его духа. То есть личность человека представляла собою Триглав, или по-другому сказать триединство, в котором доминирует одна из перечисленных личностей. Или как еще образно в древности говорили в человеке живут три брата: старший (сознание духа, высшее «Я») спит, средний (ум сознание души) руководит, а младший и вовсе доверчивый дурак ( эмоции и чувства присущие телу ). Считалось что высшее «Я» пребывает в сердце воплощенного человека, а именно в его правой части, а сознание души и тела обретается в голове (левое полушарие и правое). И вот главной задачей в воспитании характерника было пробудить Высшее сознание сердца. И так после обряда имянаречения приступали к профессиональной подготовке воя -казака, которая начиналась с тренировки его взгляда( см. описание взгляда Разина у историка Савельева). В результате такой тренировки характерник должен овладеть способностью излучать силу глазами, например взглядом сдвинуть предмет или перерезать нить (см. Н.Кулагина). Затем его наставником, обычно его же родным дедом, выполнялась постановка казаку воображения по всем органам чувств. Зрительного воображения, слухового воображения, тактильного, вкусового и т.д. Потом в течении занятий будущему характернику прививалось качество «использования силы только для добра.» Дальше казак учился ощущать в себе ток силы в различных частях тела: руках, ногах, голове и т. д. Такие тренировки проводились обычно на голодный желудок так как голодание резко повышает общую чувствительность организма. Организм человека способен принимать информацию, как из внешней среды, так и из внутренней. Прием и обработку информации осуществляет нервная система через процесс восприятия раздражения рецепторами, сигнал от которых идет к мозгу по нервным волокнам. Все волокна спинного мозга перекрещиваются в районе груди (место перекрещивания в древности ещё называлось путевым камнем или кристаллом силы), и поэтому правая половина головного мозга контролирует левую половину тела и наоборот (также разворачиваются в районе груди и энергетические каналы человека). Дальше у воя вырабатывалась резкое повышение общей чувствительности к любым субпороговым раздражителям по всем органам чувств.
Надо отметить, что человек воспринимает почти всю информацию, но осознает и пользуется лишь очень малым её объемом, доступным его органам чувств. Остальная информация теряется в глубинах подсознания или может восприниматься как интуиция. Информация попадает в мозг двумя путями. Рецепторный это когда сила информационного раздражения по конкретному рецептору превышает определенный биологический порог срабатывания. Судьба этого информационного раздражения, преодолевшего рецепторный порог и попавшего в мозг, сталкивается со вторым порогом - мозговым. То есть в сознание попадают лишь те информационные раздражения, которые по своей величине или количеству импульсов преодолевают физиологический мозговой порог. А остальные фиксируются на бессознательном уровне. Второй путь прохождения информации в мозг - полевой, или внесенсорный. То есть вне рецепторный, когда информация попадает прямо на информационно- полевые структуры мозга. При получении полевой или волновой информации она поступает в мозг и, минуя сознание прямо из подсознания направляется на орган слуха (так происходит ясно слышание) или орган зрения (ясновидение). В этих вариантах срабатывает уже обратная информационно- биологическая связь. То есть если при прямой связи сигнал идет or рецепторов органа чувств к мозгу, то при обратной связи нервные импульсы идут от мозга к рецепторам, раздражают их и формируют зрительный образ или звук. В результате этих тренировок характерник приобретал способность четко видеть и слышать на мысленном экране звуковые изображения запрашиваемой информации. Потом у казаков развивалась до четкого ощущения способность выделять ладонью и кончиками пальцев «силу». И на конец достигалась возможность действовать силой на большие расстояния на людей на предметы, явления природы.
Характерник должен был уметь брать силу и от «земли» и от «неба». Одним из важнейших способов тренировки являлся и обычный сон, так как в нем повышается полевая чувствительность мозга и некоторых рецепторов к восприятию внешней и внутренней информации, в том числе слабой волновой, полевой и субпороговой. Поскольку в физиологических механизмах естественного сна наблюдаются пассивная и активная фаза сна, то и всё многообразие искусственных снов, или как говорят «трансов», также делится на пассивные - гипноз, и Противоположный ему - «активный транс» или, как его называли казаки, состояние «Хара» (Ха -положительное Ра - свет, то есть положительное просветление). Состояние «Хара» вместо пассивного торможения и сонливости (как в гипнозе), вызывает мгновенную активизацию большинства психофизиологических механизмов. В отличие от гипноза техника самопогружения в него может быть мгновенной. Вот этого то умения мгновенного перехода в высшее состояние просветления и должен был достичь молодой казак. Первоначальный переход с доминирующей в обычном состоянии сознания личности души на более высокий уровень личности его духа (высшего» «Я») выполнялся учеником с помощью наставника и назывался «подключение характерника к небу». Такая процедура носила ритуальный характер и была одним из посвящений. В начале внимание обучаемого максимально концентрировалось на чем ни будь, обычно на сердце, которое должно было привлечь к себе ум (так как сердце есть место пребывания духовного сознания поэтому «Ум» концентрируется на сердце, на его правой половине). Затем внимание рассредоточивалось, в результате этого сознание души как бы растворяется (происходит торможение левого полушария мозга, то есть вначале сознание суживается, а потом концентрируется внимание на каком либо чувстве, или эмоции и центр сознания переходит в правое полушарие). Остается только сознание тела (Стадия обычного гипноза, когда «Я» души уходит, а телу «доверчивому младшему брату» можно внушать различные установки). Методика хороша: для лечения, для эстрады, зомбирования и т. д. Но вою-характернику надо другое, поэтому процесс продолжается. Далее происходит остановка как, процессов мышления так и восприятия внешней и внутренней среды. Потом мгновенно выключаются все эмоциональные психические процессы. И в этот момент следует перевод сознания ученика на другой высший уровень его «Я», в который вливаются и «Я» его души и тела (происходит синтез). Теперь «Я» ученика усиливается, мозг включается, и сознание начинает функционировать в новом, теперь уже рабочем режиме, но на другом уровне.
Таким образом, достигается первоначальное вхождение в состояние «Хара». А в дальнейшем ученик входит в него самостоятельно, и мгновенно используя для этого тайное имя своего высшего «Я». Опыт тренированности вхождения в состояние «Хары», позволяет приобрести способность мгновенно входить в это состояние в любом положении тела, в любом самом сложном движении, при занятии любым сложным делом (на скаку, в прыжке ). Можно вообще выполняя любую работу быть в состоянии «Хара». В этом случае резко повышаются профессиональные качества казака-характерника. Восприятие внешней среды идет как постоянный поток интуитивного сверхсознания. Внутренняя и внешняя среда воспринимается непосредственно, нет контроля и анализа. Мгновенно обрабатываются все психические процессы, которые принято называть осознаваемыми, «останавливается и регулируется время». То есть это полное перевоплощение обычной личности души в «Я» своего духа. Практически наблюдается процесс перемещения центра сознания «Я» в абсолютно новое тело и новую личность, а главное в новую психо- и био- энергетическую ситуацию( то есть на этом уровне характерник уже не просто сверх чувствует , а может уже менять ситуацию, растягивать время , работать с пространством и т. д.). Все перечисленные обретения силы выполнялись обучаемым в возрасте от 12 до 21 года, а после этого уже шел заключительный обряд ритуального посвящения в воинов- характерников. В начале волхв отправлял сознание юношей-казаков в мир Нави, совершая над ними особый обряд вхождения в иномирье. Испытуемых укладывали на землю- навзничь и с ними никто не должен был разговаривать, кроме волхвов проводящих ритуал. После общения посвящаемых с Героями Пращурами их сознание возвращали в мир Яви. Над жертвенным огнем освящались воинские обереги и оружие. Затем будущие характерники должны были подвергнуться четырем испытаниям. Волхв по одному поднимал их с земли и подводил к «огненной реке» - площадке из раскаленных угольев шириною 5-6м. Её нужно было преодолеть не очень быстрым шагом. Второе испытание заключалось в том, что будущий характерник должен был с завязанными глазами дойти до дуба или родового столба (используя феномен ясновидения). Третье испытание заключалось в проверке воя на сообразительность и умение решать сложные задачи (загадывались головоломки). И наконец, на последнем испытание характерник должен был за определенный промежуток времени уйти от погони, спрятаться в лесу или в высокой траве, а затем пробраться через сторожевые заслоны к священному дубу (отводя другим глаза), коснувшись рукой листьев.
Только после всех этих испытаний человек мог считаться настоящим воином Перуна, казаком- характерником. После испытаний совершалась страва, на которой поминались все павшие в боях казаки. 1 А дальше уже ново испеченный казак - характерник обязан был сам поддерживать свою силу и умения. И так как мышечный тонус определяет настроение, поэтому ему было необходимо ежедневно не менее 2-3 часов, заниматься физической культурой эмоционально положительно окрашенной. Также необходимо было ежедневно ухаживать за своим мозгом, то есть пребывать не менее одного часа в глубоком трансе (состоянии «Хара»). Характерник пожизненно ежедневно не менее 4-6 часов уделял вникание и профессиональным специальным тренировкам. Так как в случае вынужденного прогула в течение 10 дней происходит потеря спортивной формы, и характерник утрачивал свои способности и должен был начинать заниматься заново. Он также всегда надеялся на помощь своих Богов и Предков и всегда абсолютно был уверен в том ,что эта помощь будет оказана.


Информация для заинтересованных тайнами характерников и Пересопницы -
( http://rivne-surenzh.com.ua/ru/research/historical ).
Статья о Пересопнице - главном духовном центре славян, центре ПРАВИ и характерниктерничества -
( http://rivne-surenzh.com.ua/ru/our_articles/119 ).
Фото Пересопницы -
( http://rivne-surenzh.com.ua/ru/additional/photo ).
Карты Пересопницы -
( http://rivne-surenzh.com.ua/ru/additional/maps ).
360-я годовщина Берестецкой битвы - http://rivne-surenzh.com.ua/ru/news/

Этим сообщением я начинаю цикл публикаций о наших предках. Это можно рассматривать, как некий мостик между русскоязычной частью аудитории и украиноязычной. Дело в том, что и яндекс и гугол отдают предпочтение региональному поиску, а потому ни один житель России или любой другой страны не сможет о украинских характерниках получать информацию, написанную украинским языком в том виде, в котором она выдается по запросам для украинских пользователей.

Если в процессе прочтения будут возникать вопросы с переводом - пишите, с удовольствием отвечу.

В первоисточнике множество фотографий и рисунков. Я здесь, дабы не переутяжелять, оставляю просто ссылки на первоисточник.

http://webcommunity.org.ua/2009/08/09/kozaky-harak...rajinski-nindzya-chy-samuraji/

характерник Петро Сагайдачний (за словами однієї бабці у Хотині)

Побувавши на місцях козацької слави, я настільки переповнився цим, що почав активно вишукувати інформацію про козацтво. Дещо мені розповіли, коли я був у Кам’янці-Подільському, дещо довідався у Хотині, але із того усього найбільше мені запам’ятались козаки-характерники. А чи чули ви про таких? Мабуть чули про самураїв, йогів, ніндзя та інших неймоворних воїнів чи медитаторів, а от про наших визначних та непересічних українських представників, мабуть, ні. Хотілось би якось заповнити цю порожнечу та більше розповісти вам про них.

charakternyk Козаки характерники: українські ніндзя чи самураї?
Характерник. Скульптура

На справді, інформації про характерників надзвичайно мало, здебільшого це якісь коротенкі записи, котрі в основному записані за спогадами звичайних людей, що робить їх оповитими небелицями та домислами, та спонукає ставитись до них як до досить умвного наукового джерела. Я витратив достатньо багато часу мандруючи інтернетом, щоб знайти хоча б якусь інформацію про характерників, я прекрасно усвідомлюю, що все те, що написано нижче не є на всі 100 відсотків правдою, і вам не слід сприймати це як беззаперечний факт. Просто хотілось, щоб ця інформація підштовхнула вас до певних роздумів та розширила ваші горизонти про наших славних предків.

Хто ж такі козаки-характерники?

Слово “Характерники” походить від сильного характеру, від міцної волі, що могла зрушити гори.Це магічна сила від народження, що надавала людині особливих, дуже часто надприродніх умінь та сил. Характерники не мерзли у зиму, ходячи босими по снігу; могли перебувати під водою годинами; кажуть, що їх не брали кулі, і вони могли проходити крізь стіни.

На преший погляд складно у це повірити, бо зазвичай ми вважаємо, що на такі речі спроможні лише йоги, самураї, інші особливі люди, що живуть у Японії, Індії, Китаї і т.д. Та ми ніколи не задумувались, що і ми теж щось подібне уміємо.

Про походження характерників.

Свій початок козаки-характерники ведуть ще від давньоукраїнських язичницьких волхвів (віщунів, чародіїв). Пантелеймон Куліш написав про походженнея козака-характерника наступне:

О козаки! Зветесь ви християни,

І так шукаєте собі безпеки,

Як ваших предків хижаки погані

Навчили у віки якісь далекі.

В. Шевчук пише про волхвів: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

В. Пилат вважає, що: «після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і багаточисельних лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди».

Відазу на думку спадають предки козаків, таємничі степові люди.

kharacternyk2 Козаки характерники: українські ніндзя чи самураї?

Вірування характерників.

Вважається, що більшіть характерників були язичниками, про це свідчать слова Я. Новицького: «Легенда розповідає, що багатовіковий святий дуб був місцем, де збиралися запорожці і козацька рада для обговорення політичних та громадських питань; під дубом лунали запорозькі молитви. В 1775 році, після Троїцьких свят, запорожці в останній раз віддали шану святому дубові, де вони розпили кілька бочок горілки і в останній раз відтанцювали запорозького козачка».

Іншим доказом було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Як розповідають легенди, декотрим характерникам, забивали в груди кілок, щоб вони після смерті не вставали, от такі собі українські вурдалаки.

Дуже часто характерників ховали лицем донизу, за звичаєм, що склався ще із часів скіфів. За словами С. Бессонової, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням».

Кажуть, що одну могилу козака-характерника було знайдено у 1936 біля села Архангельська, Ясинуватського району, Донецької області. Козак у червоних шароварах та синьому жупані лежав лицем донизу, за поясом мав плящину горілки. Звичайні пересічні люди називали козаків-характерників чаклунами, а священники вважали, що у них вселився біс.

Відомі характерники.

Слід згадати, що характерники зазвичай формувались у окремий невеличкий загін, що міг вщент розбити цілу армію супротивника. Зебільшого характерниками були деякі гетьмани та кошові – себто вищі ешалони козацтва. Найвідомішими характерниками були Петро Сагайдачний, Іван Сірко, Іван Богун, Максим Кривоніс, Северин Наливайко.

Дуже багато легенд ходять про уславленого кошовго отамана Івана Сірка. Кажуть, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, вони весь час возили його тіло із собою у походи і це дозволяло їм перемогти удвічі сильнішого ворога. Також відомо, що у мертвого Сірка відрізали руку та тримали її як талісман щастя.

У наступному дописі я спробую розповісти про езотеричні практики характерників, власне саме те, що є найнепересічним та особливим у нашій славній козацькій історії.

http://webcommunity.org.ua/2009/09/04/podorozh-v-mynule-1-harakternyky-spohad-vikiv/
Сучасні історики, а зокрема історики 20 сторіччя, переконували нас, що козаки – всього лиш нащадки селян, які не витримали гніту поміщиків і покидали рідні землі, а після того оселились біля Дону, Волги, передгір’ях Кавказу, причорноморських степах та на дніпровській Хортиці. В цьому є, звичайно, якась частка правди, але дуже вкорочена, і вона не може пояснити багато цікавих речей. Це була лише часточка історії, яка розповідає нам про те, як поповнялись ряди тогочасних козаків, але ніяк не пояснює їх походження, передісторію та не розповідає про їх коріння.

Kozak3 Подорож у минуле: І. Характерники. Спогад віків.

Дуже багато цікавих фактів розкривається, якщо звернутись не до стандартних джерел радянської історіографії, а до давніших історичних згадок і праць. Взяти до уваги хоча б тритомник відомого російського історика й дослідника козацтва Євграфа Савельєва «Древняя история казачества», який дивом вцілів та був перевиданий в Ростові-на-Дону: більшовики вилучили та знищили весь тираж, крім одного примірника! І це не єдине джерело, де ми наштовхнемось на низку цікавих і маловідомих фактів.

Давні козаки мешкали попри гирла Дону, Кубані, Дніпра та Дністра ще у 12-му сторіччі до нашої ери, називалися Джанійцями та Черкасами і становили оригінальну слов’янську гілку, певний особливий етнос.

Джанійці ходили на 30 кораблях на допомогу легендарній Трої, яку взяли в облогу греки-ахейці.

Вони воювали у військах Олександра Македонського проти персів царя Дарія. Коли величезна перська армія йшла в наступ на македонські фланги, п’ятірки невідомих воїнів прорубували шлях крізь щільні колони персів, розвертали коней, прорубували шлях назад і безслідно зникали в степах. Досвідчені та розумні перські воєначальники впадали в розпач. Вони нічого не розуміли і не могли нічого вдіяти. Під час затишшя їм було не легше: характерники, що володіли різними гіпнотичними прийомами, проникали в їх табори і викрадали вартових або ж навіть воєначальників з їх шатрів і знову розчинялись у чистому полі.

Джанійці вміли маскуватись на вихідних позиціях ворожої кінноти таким чином, що коли перси шикувались в ряди для атаки, характерники вистрибували і в зігнутому стані пробігали попід животами коней зі своїми гострими шаблями, притиснувши їх тупим боком до спини. Позаду них на землю порубані падали цілі ескадрони. Тому Македонія перемагала у війнах не лише завдяки одному геніальному Олександру…

Під час нашестя Чингізхана на південну Русь два його провідних тумена (20 тисяч вояків) зустрілись у межиріччі Дону та Волги з невідомими воїнами, що йшли у бій оголені по пояс. Вони воювали вдома мечами, стоячи на конях, з легкістю ухилялись від ударів, стріл та навіть ловили їх біля своїх грудей і не боялись смерті. Від двох туменів живим не залишився ніхто.

Траплялось, що монголи раптово впадали в безумство і, наче зачаровані, починали битись один з одним. Декількох козаків монголам вдалося взяти живими і вони забрали їх зі собою на Схід. Руси-джанійці залишили по собі грамоти-дощечки із записами своїх знань, на базі яких обрані учні з числа місцевих створили свої бойові стилі, що базуються на використанні потоків внутрішньої енергії людини – Здрава, або ж, по-східному, Ци. Існує повір’я, що одного з учнів русів звали Бодхідхарма. Він був мандрівним індуським філософом, що прийшов до Китаю. Він відомий як засновник у-шу. Так були закладені основи кунгфу, звичайного та астрального карате, мистецтва невидимих воїнів і шпигунів ніндзюцу.

Щодо нинішнього донського козацтва, то воно сформувалось коли зі словяно-черкеською гілкою джанійців злились новгородці, що втікали з Новгорода Великого, одного з основних центрів ведичного спротиву владі Москви та панівній Церкві, де звірствував в той час Іван Грозний. Новгородці, що вели свій рід від аріїв Гіпербореї, також були великими знавцями духовних практик, а їх силові комплекси «Кулак Перуна», «Буза», «Скобар» не поступалися південним стилям джанійців. Спільні знання дали прекрасний результат: з поєднання досвіду, духовних і фізичних практик народилось величне мистецтво бою, виживанні і цілительства: Козацький Спас.

Козацьким Спасом чудово володіють козаки-характерники. Його основою були спеціальні заговори, молитви і таємне навчання. Символом був Віз (Велика ведмедиця), що зберігся на гербі та печатці запорізьких козаків. А головним було неприйняття ні жрецтва, ні священства, тобто посередників. Характерник спілкувався з вищими силами напряму, володіючи «ману» – медитаціями. За допомогою духовних, медитаційних методик козаки могли досягати небачених результатів і отримувати надприродні властивості і сили. (про медитаційні практики характерників розповімо у наступних дописах на дану тематику).

Донині збереглись окремі релікти стародавніх бойових технологій, пов’язаних з використанням «другого зору», – методи нанесення ударів «світінням» і використанням у бою астральних двійників. Оборотництво, що давало змогу перетворюватись у звірів та птахів, судячи зі всього, прийшло на південь разом із новгородцями – язичниками, що були посвячені в північні культи Ulfhednar (люди-вовки) та Berserkes (люди-медведі), більш відомі як берсеркери вікінгів, що мали кровний зв’язок з новгородцями. Відома вправа, що використовувалась посвяченими воїнами цих культів для демонстрації своїх властивостей. Оголений воїн сідав на сніг і відкривав у собі канал внутрішньої енергії Здрава (в скандинавській традиції – Прана). Його тіло настільки розігрівалось, що сніг танув навколо нього, а він не відчував холоду. В Тибеті досі практикується схожа вправа, коли монахи сушать на морозі мокрі простирадла, просто загорнувшись у них голими.

Посвячення в культ людей-звірів складалось із двох основних частин. Перша з них розвивала вміння вводити себе в стан бойового трансу, що дозволяв бачити дії противника в заповільненому режимі та легко ухилятись від ударів, стріл та мечів, а також відчувати напрям польоту «своєї» стріли чи кулі (в цей момент в характерника холоне потилиця). Оборотництво за своєю природою є двоїстим: в одних випадках дійсно може статись надзвичайно потужне спілкування з тотемом людини, його тваринним символом, в такому разі свідомість людини може переміститись в птаха чи звіра, підкоривши тварину своїй волі. Або ж бойовий маг навіював противникам, що вони бачать вовка чи ведмедя.

Кажуть, що не так уже й давно якісь японські дослідники запропонували характернику кілька мільйонів доларів, аби той позволив зазняти свої вміння на відеокамеру – та дарма… Стародавні таємниці не мають ціни…

http://webcommunity.org.ua/2009/10/07/podorozh-v-m...ternyky-tajemnytsya-ponyattya/
Як і було обіцяно, продовжую серію публікацій на тему козацтва-характерництва. Знаю, що з’явилися вже люди в нас, які регулярно слідкують за статтями на цю тему. Тому, друзі мої, будуть і наступні дописи icon smile Подорож в минуле: ІI. Характерники. Таємниця поняття.

Нагадаю, попередню статтю можна прочитати тут:
Подорож у минуле: 1. Характерники. Спогад віків.

* * *

Ось такі от ті легендарні і напівміфічні характерники, що апелюють до глибин нашої уяви. Але варта трохи розвіяти пелену загадки, вдавшись до науково-лінгвістичного аспекту цього питання. Що ж насправді означає слово «характерник» і ким були ці загадкові предки?

kozak3 Подорож в минуле: ІI. Характерники. Таємниця поняття.

“Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere”.

— Він не був убитий, оскільки він володів «характером».

Як бачимо з цитати, поняття характерництва в якості військового мистецтва існувало не лише на українських землях, а й у Франції. Зараз можна лише гадати, чи цей термін залишився французам у спадок від давніх галльських жерців — друїдів, чи, може, прийшов туди разом з козаками Богуна і Сірка в часи Тридцятилітньої війни…

В давніх історичних джерелах під характерниками мали на увазі воїнів, наділених надзвичайними і навіть надприродними можливостями, що цим виділялись з козацького оточення. Звичне на перший погляд і милозвучне для слов’янського слуху слово навіює нам думки про сильний дух і характер. Але насправді під цим словом криється набагато глибший зміст. Характерниками люди називали людей з властивостями відьмаків, чародіїв, пророків, знахарів. Таких козаків-чаклунів часто також іменували химородниками, галдовниками («галдувати» – чаклувати), заморочниками (вони вміли напускати «морок» – туман, сон).

Часто в різних джерелах слову «характерник» приписують грецьке походження: «character» – відмінна риса.

sanskrit Подорож в минуле: ІI. Характерники. Таємниця поняття.

Текст на санскриті

Деякі дослідники стверджують, що етимологію цього слова слід шукати за допомогою санскриту – давньоарійської мови. Адже на території України в давнину жили індоарійські племена, частина з яких в 2 тисячолітті до нашої ери вирушили в Індію, а частина залишилась і взяла участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, зокрема українського. Значна подібність між санскритом і мовами балтійських, слов’янських народів свідчить про тісні контакти між цими народами в минулому.

Перша частина терміну «хара» («харе») у перекладі з санскриту означає боже натхнення. Це саме та енергія, якою вміли користуватись характерники.

«Характерники» можуть розшифровуватись також як ті, що володіють центром хара. Звідси й харакірі – випускання життєвої енергії через центр «хара», розташований в районі пупця, до «ірі» – Ірію, слов’янського раю; знахар – той що знає хару, з відновлення якої повинне початись будь-яке лікування.

Rigveda Подорож в минуле: ІI. Характерники. Таємниця поняття.

Ведичний текст. Рігведа. Манускрипт

За іншими даними, пояснення слід шукати в Ведах, давніх арійських писаннях. Там йдеться про те, що серед другої касти кшатріїв-воїнів існували загони основані з воїнів, що звались «махаратха-ми» і могли самотужки битись проти тисяч. Оскільки префікс «ма-» у санскриті означає великий, то «харатхи» очевидно будуть тими самими характерниками – славетними воїнами з неперевершеним таємним військовим мистецтвом.

За іншими даними – «маха» – великий, могутній, «ратха» – рать, військо.

Яким би не було істинне походження даного поняття, висновок можна зробити єдиний: явище сягає корінням в давнину і на його розвитку відчутний вплив стику народів, культур, традицій, звідки зародилися й традиції наших предків.

Явище характерництва є певним чином глобальне. Тобто у різних народів існують певні аналоги таких вправних воїнів. Різницю складають техніки, принципи, вірування, соціальні та інші умови розвитку. Таким чином характерників можна порівняти з монахами-архатами (наставники японських ніндзя), цігунами (китайські воїни), берсерками.

Також рекомендую Вам прослухати чудову музчну композицію “Характерник” групи Реанімація.

Більшість оповідей та легенд про характерників було записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище древнє, а перші згадки про них зустрічаються ще в літописах що стосуються другої половини XVI сторіччя.
Не менше запам’ятались характерники й іншим народам, які зазіхали на наші землі. Турки до прикладу іменували їх «урус шайтан» (урус – руський, шайтан – чорт) і навіть лякали ними дітей.
Вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце – тому «урус шайтан» завжди першими йшли в бій, хоч на Січі їх був всього лиш один курінь.

Відомості про характерників падали в око і багатьом польським історикам, а вірування про них були настільки сильними, що навіть три століття потому ходили українськими землями і були записані багатьма істориками та дослідниками козацтва і козацької доби.

“Запорожці були лицарі і великі галдовники. Куля їх не брала, на Дніпрі, було, постелять повсть і ідуть. Катерина хотіла підвести їх під свою владу, а вони не захотіли. Щоб показати силу, кинули повсть на море, взяли землі в чоботи, горілки в пляшки і вирушили в Туреччину. Пливуть собі та й співають”.


khar river Подорож в минуле: ІІІ. Характерники. Память народна.

Запорожець пливе по воді, розстеливши повсть.


”…серед них завжди були так звані “характерники”, котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі “характерники” могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих “верцадел”, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, “перекидатися” на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов”.

Відомі історичні факти, коли вороги виготовляли спеціальні кулі зі срібла, бо не могли звичайною кулею вбити характерника. “Історія Русів” містить розповідь про вбивство поляками наказного гетьмана Богдана Хмельницького – Івана Золотаренка, якого сучасники вважали характерником: “Наказний гетьман Золотаренко, повертаючись з військом за повелінням Царя всередину Білорусі і проходячи місто Старий Бихів, мушкетним пострілом, що його вчинив з одної дзвіниці католицький органіст Томаш із засідки, був забитий на смерть, а органіст признався добровільно, що підмовлений був на сей злочин католицькими ксьондзами, котрі дали йому кулю од мушкета із священної чаші, за його словами, освячену і скріплену особливими закляттями; а пообіцяно йому за те поряд з мучениками царство Небесне і виховання дітей в школах єзуїтських. І насправді, по огляді виявилася тая куля незвичайною: в ній нуртовина була срібною з латинськими літерами!”.

На війні козаки ворога не боялися, та й мали вони особливі секрети:
“А як вийдуть на вiйну, то iх б`ють кулями, а вони собi й байдуже: пазухи порозставляють i збирають туди кулi. “Та ну бий!” – кричить кошовий хлопцевi, а сам i без пiстоля i без рушницi стоiть. “Пiдожди, батьку, наберу куль та тодi i пострiляю.”

Як відомо характерники вміли напускати на ворогів «морок» або «оману». Про битву війська з турків з військом російським, на допомогу якому приходить запорізький характерник, читаємо:
“Запорожець пiдняв руки i пiймав ядро. “Ось бач, каже, який гостинець! Ну тепер, каже, глянь на острiв: шо там?” Глянув царь, аж турок сам себе руба, сам на себе пiдняв руку i пiшов потоптом. Пiднялась велика курява, а потiм стихло. “Дивись тепер” – каже запорожець. Глянув царь, аж нема нi одного живого турка, порубали самi себе…”

Могли запорожці оману напустити на ворогів у ближньому бою:
“Там запорожцi бились з татарами… Як iх сила, то вони покладуть усiх до одного, нi одного не випустять. А як несила, то вони зроблять або рiчку, або лiс, такий лiс, що його нi пройти, нi проiхати. Та тодi тi – татарва, то що наткнуться, подивляться, а воно рiчка або лiс, та й назад. А пiсля як роздивляться, а воно того нема нiчого. Отакi були тi запорожцi.”

Навіть відомий письменник і етнограф Пантелеймон Куліш увіковічнив такі спогади народні в романі «Чорна рада»:
“Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав. “Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав`яжiть мене в мiшок.” Зав`язали його да й притягли за трямки, аж вiн йде з-за дверей: “А що, вражi дiти! Встерегли?”

І про відомого козацького характерника Сірка багато спогадів:
“Сiрко – це кошовий такий. Вiн такий був, що дещо знав. Оце бувало вийде iз куреня та й гука на свого хлопця: “Ану, хлопче, вiзьми пiстоль, стань там та стрiляй менi в руку!” Той хлопець вiзьме пiстоль та тiльки – бух! – йому в руку. А вiн вiзьме в руку кулю, здаве ii та назад i кине. Вони, тi запорожцi, всi були знайовитi…”

Йому ж приписують здатність до оборотництва:
“Тодi зiскочив з коня, дав його другому козаковi, а сам кувирдь – та й зробився хортом i побiг до татар… Як стали тi татари вiдпочивати, то той хорт поробив iм так, що вони всi поснули. Тодi вiн назад до козакiв та знову кувирдь – i зробився чоловiком!”

Хоча про подвиги і можливості Сірка можна сміливо писати окрему статтю…

http://webcommunity.org.ua/2010/02/03/podorozh-u-m...hnyj-pohlyad-na-harakternykiv/

З одного боку ми маємо Стародавню Індію ведичного періоду, з іншого Україну козацької доби. Одразу виникає купа питань без відповідей. Де перетинаються древні Веди й український козак-відун з “оселедцем” і в шароварах, якого поважали, бо надто багато знав? А спільне між ними хоча б те, що слово “відун” має санскритський корінь, який зафіксований у назві Вед і означає – “відати“, “знати“. Також мабуть зовсім не випадково “оселедець” козацький можна бачити на старовинних зображеннях індійських брахманів, зодягнутих також у шаровари, тільки не зшиті зсередини.

Звісно, це не випадковий збіг.

…Неодмінною відзнакою арійських воїнів-кшатріїв був чупер, або як його іноді називали “коса” – пасмо волосся, що виростало з маківки голови (звідси – “косак“). Носіння чуприни означало приналежність до касти воїнів найдавнішого народу у світі. Ця особлива зачіска зустрічається завжди там, де побували арії.

kozak watching 216x300 Подорож у минуле: IV. Ведичний погляд на характерників.

Уособлення Бога-Воїна наші предки вбачали в Індрі, Громовержці, Перунові. Храм Перуна завжди охоронявся посвяченими у воїнський стан – косаками. На випадок війни косаки виступали окремими полками Війська Перунового. Йдучи у смертний бій, вони кричали “ура” (у-Ра), символізуючи цим своє бажання піти на Сонце – Ра. Це повністю збігається з твердженням Вед: воїн, який чесно виконав свій обов’язок, загинувши на полі битви, наступне тіло отримує на вищих (райських) планетах Всесвіту (до яких належить і Сонце). Крім того, бог Сонця Вівасван є згідно ведичного вчення, покровителем кшатріїв – воїнів.

Каста воїнів-козаків в Україні була відома і за часів Київської Русі, і після хрещення. Відомий російський історик Є. П. Савельєв у книзі “История казачества” науково-обгрунтовано доводить, що козаки – нащадки арійців. Вони, як і їхні предки, голили голови, залишаючи тільки чупери (оселедці). Від арійців у козаків збереглись різноманітні слова. Вчені стверджують, що в українській мові і досі є майже тисяча слів із санскритським коренем.

Була поширена віра, що арії демонстрували чудеса магії, за допомогою якої “могли творити туман, напускати осінню імлу, цілими днями ховатись на дні річки або у морських хвилях”.

Відомо, що як волхви, так і характерники-козаки могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, перетворюватися у вовкулак, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі так, що вони не завдавали їм шкоди, ходили по воді, а також годинами перебували під водою, дихаючи крізь очеретину. Про це розповідають нам козацькі легенди. Деякі свідчення цього я вже подавав у попередніх статтях про характерників.

Переосмислюючи здібності характерників через призму сучасного світогляду, можна твердо казати, що козакам була відома магія, телекінез, левітація, телепатія, гіпноз, сугестія – те, що досліджують сучасні інститути парапсихології.

Як тут не згадати про містичні досконалості великих йогів, які описані у Ведах. І з них найголовніші вісім:

1) здатність зменшуватись настільки, щоб проникати в камінь;

2) здатність ставати таким легким, що можна плавати в повітрі чи ковзати по поверхні води;

3) здатність по сонячному променю дістатись на Сонце чи торкнутись пальцем до Місяця;

4) здатність дотягнутись до будь-якого місця і взяти звідти те, що подобається;

5) здатність за власним бажанням створити чи знищити цілу планету;

6) здатність підкорити своїй волі кого завгодно;

7) можливість досягти чого завгодно (наприклад, змусити воду увійти в своє око і вийти з нього). І всі ці чудеса відбувались просто з волі йога;

8 ) вища ж містична досконалість – здатність, виходячи за межі законів природи, творити неможливе.

Тут слід зауважити, що перелічені вище містичні досконалості є матеріальними. Згідно Вед, кінцевою метою людського життя є любов до Бога. Це найвища духовна досконалість.

Повертаючись же до козаків-характерників, мусимо констатувати, що вони сповідували давню, язичницьку віру і були посвяченими у таємні знання про людину, природу і космос, перейняті ними від винищених волхвів.
Volhv Leo Hao Подорож у минуле: IV. Ведичний погляд на характерників.

Волхв



Про них і при житті, і після життя ходили найрізноманітніші легенди, їхні надлюдські здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд називав їх чаклунами, а попи твердили, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Були ніби хранителями культури, робили посвяти у козаки. Зберігали давні волхівські традиції.

І хоча вже на той час формально Січ була християнізована, але дух там витав іще з попередніх часів. Залишалось поклоніння багатовіковому дубу, де збирались запорожці.

Ось що писав професор Вл. Мілкович в кінці XIX століття, описуючи релігійне, соціальне і культурне становище древніх слов’ян: “Слав’янсько-язичницька релігія про яку ми, до речі, мало знаємо, нагадує своїми основними ідеями індійську та інші арійські”. Древні літописці багато розповідають про піднесені риси характеру слов’ян: “Найбільша чеснота у слов’ян – це гостинність та турбота про батьків… Що слов’яни любили музику, про це свідкують і араби.”

У середовищі волхвів було багато могутніх творчих особистостей. Це саме їм ми маємо завдячувати за збереження у билинно-пісенній творчості частини нашої історії. Історичні думи і балади сприяли збереженню у народу пам’яті про своє походження.

Так українці передавали наступним поколінням духовний досвід своїх предків у вигляді обрядів, звичаїв, переказів, казок, пісень тощо. Відлуння давньої віри й треба шукати насамперед у фольклорі українського народу.

“Колядки, – відзначав, наприклад, М. Драгоманов, – цілі Веди південноруські, за котрими можна простежити відтінки релігійних уявлень від древніших часів до пізніших. Своїми образами вони нагадують гімни Індрі, оспівування інших півбогів.”

Веди мають величезне значення для реконструкції праукраїнських вірувань, записи яких до нас не дійшли.

Сьогодні жоден історик світу не наважиться проголосити, що нашому народу тільки одна тисяча років, як стверджували раніше на чиєсь замовлення “історики” з метою нівелювати українську культуру, і як досі стверджують різноманітні українофоби. Те, що обрядова культура наших предків має багато тисяч літ, ні в кого з науковців не викликає сумніву.

http://webcommunity.org.ua/2011/02/28/harakternyts...-ezoterychnyh-znan-ta-praktyk/
«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі… Можу сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв»

Арвінд Аллок, директор інституту охорони національних пам’яток Індії.

x bb8b0571 Характерництво, як система езотеричних знань та практик

Характерник — носій ведичних, сакральних та езотеричних знань та практик на Запорозькій Січі, який майстерно володів ними та застосовував їх задля лікування та зцілення поранених і тяжкохворих козаків, займався їх психотерапією та психофізичною підготовкою.

Він — духовний наставник, якого козаки шанували і схилялися перед його мудрістю, хранитель традицій і таємниць бойового мистецтва. Завдяки таємним практикам характерники володіли надлюдськими можливостями (сідхами) і не одноразово їх застосовували про ,що існує безліч історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів.

Характерники , могли ходити по воді та вогню; холод або жар не спричиняв їм жодних незручностей ; годинами перебували під водою без усіляких технічних засобів і без них же переміщуватись в повітрі; стріли, шаблі та кулі , не завдавали їх тілам жодної шкоди;могли викликати безпричинний жах у ворогів,що спричиняло панічну втечу їх з поля бою; могли розганяти хмари і викликати громовиці та багато іншого. Зараз ці надлюдські здібності ще демонструють йоги , яких іноді можна спостерігати не тільки в Індії ,а і в багатьох країнах світу,зокрема і в Україні. Переосмислюючи ці прояви надлюдської діяльності характерників з точки зору сучасного світогляду, можна твердо казати, що їм були відомі езотеричні знання та практики , завдяки яким, вони майстерно володіли такими здібностями, як телекінез, левітація, телепатія, гіпноз, сугестія,ясновидіння - те, що досліджують сучасні інститути парапсихології

Відомо , що Січ була справжньою скарбницею давніх духовних та військових традицій , котрі корінням своїм сягають вглиб тисячоліть . А саме епохи часткового переселення племен Аріїв з території північного причорномор”я в Азію та півострів Індостан . Закордонними та вітчизняними фахівцями доведено генетичну та культурологічну спорідненість українців і їх пращурів Аріїв . Тому невипадково ми порівнюємо ці давні традиції і можемо таким чином пояснити козацькі звичаї і явища ,що мали місце на Січі . І , що найголовніше , зрозуміти феномен характерництва , як визначної ланки тогочасного суспільства . Навіть сама назва “Січ” має коріння в санскриті, мові вище згаданих пращурів . Так само , як отаман (санск. атман – істинне Я , верховний правитель сущого) , Кош (санск. коша – оболонка, тіло атмана) тощо. Ще більше стверджує спорідненість згаданих традицій звичай носіння незвичної,для тогочасної Європи, зачіски , по простонародному , “оселедця” – сакрального символу безпосереднього єднання з Богом , аналогічно єднанню плоду з матір’ю , за допомогою пуповини .

x 9bb53319 Характерництво, як система езотеричних знань та практик

Присутність характерників була бажана в кожному куріні (ще одне слово санскритського походження) , цій соціально – військовій одиниці Запорізької Січі. Це пояснюється тим,що під час бойових дій вони,тільки їм відомим способом, мали змогу миттєво вселяти в своїх “підопічних ” цілковиту зневагу до особистої болі та смерті. Таким чином прибираючи психічні блоки ,що заважали вивільненню прихованого в людині потенціалу. Саме цей енергетичний потенціал надавав воякам ту легендарну неушкодженість та силу. Людина завдяки таким маніпуляціям з енергетикою тіла набувала фізичної сили в сотні разів перевищуючої початкову. Все це помножуючи на бойовий вишкіл, який досягався завдячуючи постійним тренуванням вправ та прийомів того унікального мистецтва ( за переконанням фахівців ,давніше всіх відомих бойових мистецтв сходу ,включаючи кунг-фу), яке і надавало запорізькій піхоті тієї “містичної” непереможності . На нашу думку ця система рухів та вправ не зникла безслідно (як бажають деякі “зацікавлені”) , а збереглася ,окрім українських народних танців , ще в одній культурі з ареалу розселення аріїв , а саме в Індійській. Там ця система відома під назвою – каларіпаяту. На щастя не зникла і філософсько – практична система духовного розвитку. Того розвитку ,результатом якого і є ті здібності характерників , що ми називаємо “надлюдськими”. Мається на увазі велична , стародавня наука- Йога. З цього приводу слід згадати Патанджалі та Раджа – Йогу з класифікацією основних сідх – над здібностей ,які є індикатором духовного розвитку . В його вченні дослівно пояснюється у який спосіб вони стають досяжними для людини ,що шукає просвітлення.

Стосовно ж Каларі можна сказати , що це не просто бойове мистецтво, а стиль життя, фізичного і духовного розвитку. У традиції Каларі-паятту немає систем «поясів», винагород, заохочень і звань. Один з основних принципів каларіпаятту — це абсолютна координація розуму, тіла і енергії. Цей же принцип можна побачити і в інших традиційних мистецтвах Індії — в індійських танцях; у театральному мистецтві Катакхалі ; у Каларі багато технік з динамічної (крія) йоги, яка майже невідома в Україні . Проте це єдина традиція, що відкриває доступ до енергій Шакті — енергій духовного зростання і дій в фізичному світі.

Десятиліттями пропагують у нас різноманітні види китайських та корейських єдиноборств , і зовсім не згадують єдиноборства індійських кшатріїв , котрі існують там і до сьогодні . Ми всі знаємо про кунг – фу , монастир Шаолінь , карате , дзюдо і майже не чули про індійську каларіпаяту чи важдрамушті . Цікаво , що самі китайці з надзвичайним пієтетом ставляться до цих видів боротьби: ”Майстри китайських бойових мистецтв можуть підсміюватись над каратистами Окінави , Кореї і Японії , але всі вони переповнені поваги до традиційного індійського кулачного бою . Врешті саме від нього походить Шаолінь , і не личить напевно критикувати попередників ” , – пише про індійських майстрів знаменитий дослідник бойових мистецтв світу Д . Гілбі . Дійсно, атже саме індійській йог є засновником кунг – фу . Бодхідхарма (під таким ім”ям він відомий в першоджерелах ) у 520 році н.е. покинув Індію і відправився до Китаю. Там він влаштувався в монастирі Шаолінь. Місцеві ченці здалися йому фізично слабкими і нездібними витримувати аскетичне життя буддистів. Тоді він запропонував ченцям комплекс фізичних вправ , щоб укріпити здоров’я і витривалість ченців. Вправи виявилися дуже ефективними і ченці стали регулярно проробляти їх, доводячи до досконалості свої вміння . Поступово на основі цих фізичних вправ ченці розробили систему самооборони, щоб захистити себе від бандитів і грабіжників, яких в середньовічному Китаї було досхочу . figura bodhidharma22 150x150 Характерництво, як система езотеричних знань та практикОсновою цих вправ було арійське бойове мистецтво – каларіпаяту .

У нас на індійські бойові мистецтва накладено табу , немає жодної інформації . А чому ? Відповідь проста . Можна простежити чіткі паралелі між українськими козаками і кшатріями – від звичаїв до зовнішнього вигляду. Наприклад раджпути , котрі також вважають себе нащадками ведичних кшатріїв , носять шаровари і широкі пояси , довгі вуса ,які як і запорожці закручують за вуха , і оселедець на голові , котрий і називається подібно “чут” (порівняйте з нашим “чуб”). На своїх щитах і знаменах раджпути з давніх-давен поміщали тризуб – знак Шиви . У них існував звичай : воїнам , котрі від”їджали на бій , меч завжди вручала жінка – мати або дружина . Нашим козакам зброю також виносила мати , дружина або сестра , що зафіксовано у давніх колядках та думах :

Татусьо вийшов – коника вивів ,
Братенько вийшов – сідельце виніс,
Сестриця вийшла – зброю винесла…

Очевидно, характерники та козаки були головними хранителями і продовжувачами давніх арійських традицій в тогочасній Європі . В Ведах розповідається про махаратхів , легендарних бійців здатних по одинці боротися проти тисяч озброєних людей. Згадані загони існували серед арійської варни кшатріїв , аналогу прошарку українського суспільства - козацтва. Лише вони володіли всіма п’ятьма видами зброї: зброєю для індивідуального поєдинку (мечі, палиці); зброєю типу списів, котрі тримають в руках або метають; “муктами” – знаряддям для метання стріл; “янтра-муктами” – великими метальними машинами; містичними стрілами “астрами”, зарядженими духовною енергією ведичних мантр. Слід зазначити ,що “ма” в перекладі з санскриту - “великий”. Характерники приділяли основну увагу психофізичній підготовці, і як наслідок духовному розвитку. Молодих козаків, яких звали Джурами, до служби готували не менше 10 років, під час яких вони навчалися і набували необхідного досвіду. Займалися козаки не лише військовим та бойовим мистецтвом, але й іншими мистецтвами, наприклад танцями (гопак, метелиця і т. д.). Саме в цих танцях, як було зазначено вище, збереглася частина спадщини арійських бойових мистецтв.

Імовірно свій початок характерники ведуть від давньоукраїнських Рахманів (волхвів) ,а ті в свою чергу від арійских Брахманів. Слід зауважити, що до нашого часу в західній Україні шанують пам”ять про них,святкуючи Рахманський Великдень . Візантійський імператор Костянтин Багрянородний (948 р.) характеризує їх як прекрасних воїнів, які легко перемагають тюркські племена, а польський король Болеслав Хоробрий, що оцінив військові якості цих стародавніх косаків,наймав їх до себе на службу (у 992 році). Також про традиції давньоукраїнських характерників у своїй хрониці пише Історик Лев Диякон (6 ст. Візантія) : «Ті мудреці , що живуть у лісах, володіють руками своїми і ногами з таким успіхом, що можуть самі протистояти з голими руками десяткам воїнів, озброєних мечами і одягнених у броню » .

x fe597e9b Характерництво, як система езотеричних знань та практик Згадані мудреці(волхви) навчали своїм методам боротьби і підручних слов’янських князів. Наприклад, учень волхва Межібора на ім’я Гуда був охоронцем київського імператора Ігоря і цариці Ольги. Він заснував при імперському дворі школу кулачного бою. У давньослов’янському«Волховнику» (“книга мудреців”) розповідається таке:
«Прийшов Межібор і сказав Межібор:« Рука-блискавка .Нога грім. Рука меч. Нога молот. Неправді смерть! » І вдарив Межібор печенізького князя в обличчя, і закричав Межібор страшно, на допомогу богів закликаючи. І вдарив кулаком печеніга під саме серце. І впав мертвим князь.
«Не для раті це , а для чистого шляху, по якому правда іде» - сказав Межібор і вдарив кулаком по дубу. І захитався дуб і зронив листя з жолудями. І закричав у лісі Див і вибіг з лісу Тур. І впаву ноги Межібору. І з великим страхом побігли печеніги, налякані силою Межібора.» Ще кажуть, що Межібор – це той самий мудрець, який напророкував імператору Олегу смерть “від коня свого”. Так само до нашого часу дійшли і інші оповіді стародавніх українців , наприклад: «Жив у древлянській землі мудрець Доброгаст : Посварив його за щось цар Ігор, чим викликав великий гнів Доброгаста. І сказав тоді Доброгаст, що небезпечно з ним це робити. А на доказ своїх слів викликав на поєдинок три десятки Ігоревих дружинників, проти яких пішов зовсім беззбройний. І блискавка спалахнула високо в небі . Худий,здавалося б, зовсім немічний Добрагаст порозкидав дружинників, кількох скалічив, а одного вбив. Зброєю йому служили руки й ноги”.

Отже, підбиваючи підсумки, з написаного можна зробити висновок про те, який величезний пласт цінної інформації стосовно українського народу заховано в індо-арійській культурі. На наше щастя в Індії ,на відміну від України, згадану культуру ніхто не нищив і не намагався спотворити. Тому там арійська спадщина, якщо відкинути суто індійські культурологічні налипання , збереглася в чистому вигляді з часів коли слава Аріїв гриміла по всій Євразії, від північного Причорномор’я до Гімалаїв та берегів індійського океану. Спадщина українців просліджується в таких системах духовно-фізичного розвитку ,як Йога , Каларіпаятту, Веданта, Тантра тощо. Найголовнішим є те, що ці системи практикуються до нашого часу. Дослідження характерництва та козацтва в контексті саме цих мистецтв та традицій індійського народу , допоможе відновити втрачену арійську спадщину українського народу…

P.S Українці мають повне право ,навіть сказати більше , зобов’язані віднайти в вищезгаданих традиціях спадщину своїх пращурів і відновити наслідування часів. Пращури українців гідні цього.

Та на жаль , завдяки лизоблюдству правлячої верхівки, а також цілеспрямованій антиукраїнській внутрішній та зовнішній політиці діючої влади , традиції духовного та фізичного розвитку стародавніх українців , в наш час ,занедбано і майже втрачено …

P.P.S. «Оріянська група походить із широких просторів Дунаю, Дніпра та Дону» (Джавахарнал Неру, прем’єр-міністр Індії).

«Веди – найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство… Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скіфії-Руси-України»(С.Радгакрішнан, президент Індії, історик).

«У Ведах немає згадки про банани, оливки, пальми, пустелі, мавп, верблюдів, жирафів, а є згадки про ос, лососів, рисей, оленів, ведмедів, вовків, бджіл. Тобто, про весь той світ, що належить просторові на захід від Уралу і на північ від Чорного моря» (Креґем Кларк, Стюарт Піґґот, англійські дослідники Вед).

«Україна більш, ніж інші країни Європи та Азії може претендувати бути землею аріїв» (М.Маюмдар, віце-президент Декка університету (Індія), один з найвизначніших дослідників стародавнього світу. Цитата з книги «Історія і культура індійського народу»)

«Материнською землею індо-європейських народів є простори на північ від Чорного моря» (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги «Іран»)

Учені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індо-європейців» (Герберт Дж. Мюллер, історик. Цитата з книги «Воля у стародавньому світі»).

«Арії вийшли з території України» (Джан Бовле, історик. Цитата з книги «Людина у віках»).

Юрій Денисюк (с) http://vkontakte.ru/club21483592

http://webcommunity.org.ua/2011/03/03/obraz-kozaka...arijskoji-spadschyny-ukrajiny/
«Предки арійців жили у Подніпров’ї… Є всі підстави вважати, що «Рігведа» зародилася на берегах Дніпра. В літописах згадується слово «останці». Це ті, хто залишився жити (на берегах Дніпра), хоча племена вирушили до Індії.

Мій заклик до українців: займіться вивченням санскриту (яким написана індоарійська «Рігведа»), за мовними ознаками знайдіть серед своїх племен «останців» — і відновіть зв’язок часів…»

Б.Рибаков, академік.

x fa2609ec Образ Козака Мамая в контексті арійської спадщини УкраїниВ Україні з глибокої давнини відомі картини, на яких зображено містичну особу, котра за народними переказами носить ім’я – Мамай. Набувши свого значного поширення в Україні народна картина «Козак-Мамай» освячувала чи не кожну українську хату, утворюючи своєрідний сакральний комплекс разом із традиційними іконописними образами. Жодному іншому творові давнього українського народного малярства не судилося прожити таке довге життя в стількох варіантах, повтореннях і копіях. Малювали «Козаків-Мамаїв» на полотнах і на стінах хат, на дверях і віконницях, на кахлях і скринях. Навіть на липових вуликах знаходять його лик.

Згадані картини, на думку сучасних дослідників, виконано в іконографічному стилі з дотриманням певних канонів в символіці центральної постаті та оточуючих атрибутів. Отже ці витвори народного мистецтва є, власне, іконами. Сакральність образу Мамая підтверджує те, що дана езотерична символіка тотожна тій, яка зустрічається на релігійних художніх творах розповсюджених серед народів, які проживають в ареалі розповсюдження Арійських племен та їх культури. Атрибути – символи, що зображено на “Мамаєвих” іконах несуть в собі закодовану інформацію, яка передається через покоління на протязі багатьох століть , сягаючи епохи переселення Аріїв з території України на індійський субконтинент.

На посвячений статус Мамая вказує, передусім, ритуальна поза і зачіска. Подібне медитаційне положення є іконографічним зображенням божеств у східних культурах (зокрема, Будди, Шиви та його іпостасей), що вказує на сакралізованість образу. Чуб, так званий “козацький оселедець”, традиція носіння якого бере початок в арійській культурі (чут), символізує вищі духовні сили. Те, що чоловік, який його має, усвідомив та знаходиться в безпосередньому зв’язку з Богом. Аналогічно до того ,як плід ,за допомогою пуповини , підтримує зв”язок з матір’ю ,знаходячись в її утробі. Саме пуповину , але вже в духовному розумінні єднання з Богом ,символізує пасьмо волосся на маківці голови українця (козака, характерника). Слід звернути увагу на те ,що волосся на голові залишали тільки в місті де у немовлят з народження знаходиться отвір в черепі , так зване “тім’ячко”, або “м”яке місце”, яке з дорослішанням заростає. В езотеричних науках стверджується ,що саме крізь цю точку на голові , людина отримує більшість інформації в перші дні життя. Козаки – косаки брили голову на знак відмови від мирського життя, переходу на шлях духовності та абсолютного аскетизму. У такому контексті чуб слугує засобом ритуального зв’язку з вищими світами, Богом. x 9bb53319 Образ Козака Мамая в контексті арійської спадщини України

Для розуміння значущості Мамая для українського народу ,необхідно дати відповідь на головне питання дослідження: Чому українці надали сакральний статус Мамаю, використовуючи його образ ,як оберіг від темних сил та усіляких бід , звертаючись за допомогою в повсякденних справах ,нарівні з християнськими святинями? Цей факт є ще одним доказом того , що Мамай не є звичайною людиною , а скоріш божественною сутністю, втіленням самого Бога.
Відомо з давніх джерел , що Мамай – вчив таємницям характерництва , тобто сам був характерником . Аналіз та правильне розуміння терміну “характерник” – допоможе прочинити деяке світло на це питання та вкаже нам той шлях по якому ми дістанемось остаточної відповіді. Спробуємо знайти , яке значення має поняття ” характерник” та загалом характерництво ,як езотерична філософія та система практик .

Існує декілька версій та вони зовсім не розкривають суті і здаються дещо примітивними , казковими тому ,що більшість дослідників намагаються ототожнити це поняття з сучасними українськими або іноземними словами та знайти таким чином хоч ,який не будь сенс . Зокрема , найчастіше український іменник “Характерник”, виводять від слова грецького походження “характер” та завдяки цим діям гублять ту стежку по якій могли прийти до розкриття глибинної суті характерництва , як феномену та визначної ланки запорізького козацтва . Вище згадане слово вживається в значенні структури стійких, порівняно постійних психічних властивостей, що визначають особливості стосунків і поведінки особи. Очевидно ,що такий підхід не може дати ключ до розуміння цього поняття. Помилка криється в тому ,що слово “характерник” є , насамперед , українським. Якщо бути точнішим – давньоукраїнським і його коріння сягає прамови індоєвропейців , а саме українців – санскриту . Вже доведено іноземними та вітчизняними фахівцями, зокрема археологами, генетиками, філологами, лінгвістами, фольклорологами та ін., що Арії, носії санскриту , є пращурами сучасних українців . Відомо , що з території північного Причорномор”я, племена Аріїв в 2-му тисячолітті до н.е . принесли в Індію свою розвинену культуру та мову .

На наше щастя в цій країні арійська спадщина , а саме санскрит, як сакральна мова священних текстів збереглася в майже незмінному стані до наших часів. Саме уважне вивчення філософії , релігії , езотеричних практик індійського народу та санскриту в контексті української мови та фольклору – надасть ключ до розуміння Мамая та характерництва , а також багатьох загадок Запорізького козацтва і взагалі української історії .

x 17c56d6f Образ Козака Мамая в контексті арійської спадщини України Звернувшись до нашої прамови , знаходимо в основі іменника ”характерник” санскритський корінь “хара” – в ведантизмі та індуізмі одне з імен Шиви та Шакті . В езотеричній традиції індусів, а саме Йозі – Шива (санскр. शिव, śiva, «благий», «милостивий») – божественний,вічний дух, макрокосм. нерухоме чоловіче (духовне) космічне начало, Вища «чиста свідомість», що споглядає динамічне жіноче начало, — пракріті (матерія). Шакті – первинна енергія; сила, потужність, здібність тощо.
Шиву вважають засновником Йоги так само, як і містичний Мамай вважається винахідником давньої, таємної практики та життєвої філософії – характерництва. Можна зробити висновок про те , що слово “характерник” вживалося по відношенню до блаженної , духовно-розвиненої людини ,яка досягла завдяки своїм практикам, вищого стану свідомості і як результат отримавши надлюдські можливості набула певної божественності.
У Ведах говориться про те, що серед арійської варни воїнів кшатріїв) існують загони, основу яких складають махаратхи – могутні бійці, здатні поодинці боротися проти тисяч. Префікс «ма-» в санскриті означає «великий», що означає корінь”хара” вже з’ясовано. Отже беручи до уваги те, що в українській традиції характерники відомі, як містичні воїни, що володіють надзвичайними здібностями, знанням і унікальним бойовим мистецтвом будучи невід”ємною складовою українського аналогу варни кштаріїв – козацтва , стає очевидним наслідування арійських традицій. Виходячи з вище написаного також стає більш зрозумілим саме ім’я Мамай так, як в ньому “Ма” (великий) повторюється ,що може означати ,великий з великих ,тобто – Найвеличніший . Можна зробити висновок про явну тотожність українського Найвеличнішого (Мамая) характерника з індійським Шивою (Хара). Навіть більше , співставивши канонічні зображення Шиви та Мамая побачимо майже стовідсоткову схожість символізму та інформаційного наповнення їх образів і супроводжуючих атрибутів . Саме знання про те ,що символізують атрибути Хари (Шиви) допоможе нам розгадати таємницю містичності образу характерника Мамая.

a a1ff2eff Образ Козака Мамая в контексті арійської спадщини України Визначним атрибутом ,який завжди зображували на іконах з Мамаєм є музичний інструмент – кобза. Аналогічно до української в індійській традиції Шиву зображно з Віною -музичним інструментом ,що дуже схожий за звучанням та формою з кобзою . В цій іпостасі Шива носить ім”я – Сарасваті (Мудрість,знання) і вважається втіленням всіх знань: мистецтв, наук, ремесел і майстерності. Сам музичний інструмент символізує володіння мистецтвами. Кобза (віна) є натяком на те ,що її власник є носієм і передавачем сакральної інформації , тобто займається просвітництвом.
З цього приводу слід згадати давньоукраїнських гуслярів , кобзарів які традиційно були хранителями та оповідачами народного світобачення ,його філософії. Вони носії ведичної духовної традиції стали творцями нашого усного героїчного епосу , дум та історичних пісень, які лишаються неперевершеними творіннями поетичного генія народу й за якими слід вивчати справжню історію України. До речі арійські Веди спочатку викладалися ,виключно , в усній традиції ,від вчителя учню, і тільки значно пізніше були зібрані і записані індійськими брамінами.

На розвинену духовність , а отже божественність характерника Мамая вказують багато інших його атрибутів , котрі, як і атрибути індійського Шиви несуть нам конкретну інформацію та розкривають образ.
x 17bd1326 Образ Козака Мамая в контексті арійської спадщини України

Основні езотеричні символи: спис та прив'язаний до нього кінь, шабля, шапка, судина в формі півмісяця

Спробуємо розшифрувати це закодоване послання. На кожній іконі Мамая зображено спис – символ який означає чоловіче начало; силу ,яка дає життя ; військову відвагу. Зауважимо що спис завжди зображено за спиною головного образу і ,що найцікавіше тільки в вертикальному положенні . Таким чином відкривається більш глибинна інформація, що прихована в цьому символі , а саме те що він уособлює центральний енергетичний канал , який проходить через внутрішню частину хребетного стовпа, стикаючись в кожному з 8 -ми інформаційно – енергетичних центрів (чакр) по центру хребта людини . Він відомий всім розвинутим езотеричним та містичним вченням світу, яким безперечно було характерництво.
В ведичній традиції цей канал носить назву -сушумна. Він бере початок в основі хребта, в місці розташування Кундаліні (енергія), проходить уздовж спинного мозку і закінчується на верхівці голови,саме там звідки у характерників росте пасьмо волосся відоме в народі , як оселедець. Верхів”я спису ,як стрілка вказує на те ,що свідомість даної особи (Мамая) піднялася по сушумні вверх ,від самої нижчої з чакр до найвищої і розчинилась у Бозі. На те , яким чином ,ця особа досягла вершини духовного розвитку дає відповідь інший невід”ємний атрибут Мамая – шабля (меч,кинджал) . Вона є символом мудрості розрізнення і відсікання людських схильностей .
Невідомі іконописці не нав”язливо підказують нам ,що характерник за допомогою мудрості розрізнення відсік темряву невігластва , ілюзорних знань людства . Ця мудрість отримується за допомогою єдиноспрямованної концентрації (символ кинджал ). Характерник отримує цю мудрість за допомогою незламної сили Волі на, що вказують лук та стріла. Лук символізує силу Волі ,а стріла в іконографії є символом усвідомлення та зосередження уваги. Можна зробити висновок , що за допомогою сили волі , усвідомлення та зосередження уваги Мамай досягає єдиноспрямованої концентрації, отримавши таким чином мудрість розрізнення , Він відсікає людське ілюзорне світосприйняття та спрямовує всю приховану потенційну енергію (Кундаліні) в сушумну , і пройшовши по ній до вершини (Великий Шлях), сягає єдності з Богом. x 31bcc9e0 Образ Козака Мамая в контексті арійської спадщини України
Далі , безпосередньо за головним образом ікони , та вертикально встановленим списом завжди зображено коня , який має ,в залежності від інформаційного наповнення, чорне або біле забарвлення. В ведично- індійському іконописі поряд з Шивою найчастіше змальовано в одних випадках чорну антилопу або лань ,як символ постійного руху людського розуму , в інших білого вола – керована мужність і відданість. Так, як Мамай є воїном (запорізьким козаком) ,на що вказує рушниця ,яку зображено поблизу нього , то звичайно вищенаведені тварини-символи було замінено більш доречною в цих обставинах твариною . Кінь символізує світло , прудкість думки, інтелект, мудрість, знатність, динамічну силу, спритність, біг часу. Він володіє інстинктивною чуйною звіриною натурою, магічними силами обожнювання . Кінь також символізує щось незруйновне , приховану природу речей. В ведизмі та індуїзмі ця тварина ще виступає тілесним кораблем , а його вершником – Дух . Так ,як на іконах коня прив”язано вудилом (символ управління, обмеження) до списа , то це вказує нам на те що головна постать картини за допомогою сил отриманих ним в процесі підйому свідомості по Великому Шляху (сушумні ), як майстерний вершник , приборкав некерований розум ,його складові та прояви , а також своє неслухняне тіло та владно керує ними .
Мамай очистив і приборкав свій розум та пізнав таємну природу речей досягши ,таким чином, безсмертя . На що ,також, вказують предмети ,які зображено поруч , а саме порохівниця , яка має форму півмісяця , чаша та ваза . Саме судина в формі півмісяця символізує контроль над розумом , чаша - очищення та творчу силу . Ваза в арійській традиції – це дорогоцінна судина , яка містить в собі амріту , або нектар безсмертя і означає перемогу над народженням і смертю, духовний тріумф та спасіння .

Таким чином Мамай набуває богоподібності , стає більш божеством ніж людиною . Правильність такого погляду стверджує символ божества , верховності , Бога- творця - шапка, яка також є невід”ємним атрибутом ікони.На деяких малюнках бачимо люстерко , що є символом чистоти Дхарми , “універсального Закону”, або в розширеному понятті , шляху благочестя . На сам кінець , на священну секретність картини вказує торба – символ потаємності , знаходження чогось в чомусь .
Виходячи з вище написаного стає зрозумілим де знаходиться коріння однієї з загадок українського буття , а саме поклоніння Мамаю , нарівні з релігійними святими .
Вся інформація , що прихована в розглянутій символіці ,вказує нам на глибоку спорідненість філософії характерництва , як системи знань та практик з аналогічними практиками Йоги , Тантри , Веданти , що до нашого часу практикуються в Індії .Саме там необхідно шукати ключі до остаточного розуміння феномену характерництва , як невід”ємної і найвизначнішої ланки українського козацтва і загалом історії та культури української нації.

P.S. «Арії вийшли з території України» (Джан Бовле, історик. Цитата з книги «Людина у віках»).

«Санскритська мова є європейського походження. В Азії вона поширилася тому, що до Індії далеко перед народженням Христа прибули орії з України» (Р. Латґем, дослідник санскриту. Цитата з книги «Етнологія Європи»).

«Веди – найстародавніший пам’ятник людського ума, яким розпоряджається людство… Оріяни принесли з собою визначені поняття та вірування, які вони продовжували розвивати в Індії. У Ведах обожнюється чарівна природа Оріяни-Скитії-Руси-України» (С.Радгакрішнан, президент Індії, історик).

«У Ведах немає згадки про банани, оливки, пальми, пустелі, мавп, верблюдів, жирафів, а є згадки про ос, лососів, рисей, оленів, ведмедів, вовків, бджіл. Тобто, про весь той світ, що належить просторові на захід від Уралу і на північ від Чорного моря» (Креґем Кларк, Стюарт Піґґот, англійські дослідники Вед).

«Україна більш, ніж інші країни Європи та Азії може претендувати бути землею аріїв» (М.Маюмдар, віце-президент Декка університету (Індія), один з найвизначніших дослідників стародавнього світу. Цитата з книги «Історія і культура індійського народу»);

«У степах Східної Європи і започаткувалася більше, ніж 5000 років тому індоєвропейська мова, її діалекти роз’єдналися на мови, які поширили багато народів світу» (А.Діамонт, мовознавець. Цитата з книги «Історія та оригінальність мови»).

“Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова не тільки старша всіх слов’янських, не виключаючи т. зв. старослов’янської, але й санскриту, грецької, латини та інших арійських” (Міхал Красуцький, мовознавець. Цитата з книги «Древність української мови»).

Учені тепер вважають Україну найбільш правдоподібною батьківщиною індо-європейців» (Герберт Дж. Мюллер, історик. Цитата з книги «Воля у стародавньому світі»).

«Материнською землею індо-європейських народів є простори на північ від Чорного моря» (Р.Гіршмен, археолог, історик, професор Сорбонни. Цитата з книги «Іран»)

«Я бачив пам’ятки аріїв і козаків біля Кременчука, а також у Переяславі… Можу сказати тепер: Україна є прабатьківщиною аріїв» (Арвінд Аллок, директор інституту охорони національних пам’яток Індії) …

Юрій Денисюк (с) http://vkontakte.ru/club21483592

http://esotery.net/human/ivan-sirko/
Говорят, что атаман запорожских казаков Иван Сирко:
# Не проиграл ни одного сражения
# Подписал знаменитое письмо запорожцев турецкому султану
# Участвовал во взятии крепости Дюнкерк во время Тридцатилетней войны
# После смерти атамана казаки побеждали врагов, выставляя вперед его отрезанную руку
# В 1812 году руку Ивана Сирко три раза обнесли вокруг занятой французами Москвы, и судьба войны была решена
# Его называли оборотнем и характерником, а турки — Урус-Шайтаном.

Что здесь правда, а что — миф? И кем на самом деле был Иван Сирко?

Непобедимый атаман

Год и место рождения Ивана Дмитриевича Сирко неизвестны. По некоторым данным, он родился в семье шляхтича на Подолье. По другим — Сирко родом из казацкой слободы Мерефы Слободской Украины (нынешней Харьковской области). По преданию, уже рождение Ивана Сирко было необычным — мальчик родился с зубами, чем испугал всех присутствующих! Отец попытался исправить ситуацию, заявив, что Иван «зубами будет грызть врагов».Но это мало успокоило селян. К ребенку относились с опаской, и в какой-то мере это было оправданно, потому что он с детства проявлял необычные способности, которые впоследствии стали просто сверхъестественными.
Иван Сирко, необычайно талантливый воин и выдающийся политический деятель своего времени, осуществил около 50 военных походов, и не потерпел ни одного поражения.

Чего стоит только участие во франко-испанской Тридцатилетней войне (1618—1648) на стороне французов! В 1646 году, согласно договору с французами, подписанным Богданом Хмельницким, 2500 казаков через Гданьск по морю добрались до французского порта Кале. Вели казаков полковники Сирко и Солтенко. Именно благодаря военному искусству запорожцев удалось взять неприступную крепость Дюнкерк, которая находилась в руках испанцев.

Крепость имела важное стратегическое значение — ее называли «ключом от Ла-Манша». Французы многократно пытались взять Дюнкерк, но тщетно. А казаки взяли крепость за несколько дней и, по сути, вручили французам столь желанный «ключ».Воевал Сирко и против турецкого султана, одерживая многочисленные славные победы. Не зря турки и татары называли Сирко Урус-Шайтаном и Семиголовым драконом.Именем легендарного атамана подписано знаменитое письмо турецкому султану Мухаммеду IV — то самое, которое увековечил на своей картине Илья Репин!Авторитет Ивана Серко в Сечи был огромен. Поэтому неудивительно, что запорожские казаки 12 раз избирали его кошевым атаманом — с 1659 года по август 1680-го, т.е. до самой смерти.

Казаки-характерники

Это вполне реальные, хотя и удивительные факты. Но о Сирко говорили и вовсе невероятные вещи.Например, что его не брали ни пуля, ни меч. Что Сирко — оборотень, который может превращаться в волка! И что был он «великим характерником». Но кто такие характерники?Так в Запорожской Сечи называли людей, которых сегодня назвали бы магами или экстрасенсами. Они на самом деле обладали сверхъестественными способностями.Казакам-характерникам, владевшим тайными знаниями, приписывали разные умения: находить и прятать клады, заговаривать раны, и, что уж совсем невероятно, «мертвых на ноги ставить, ядра полами кафтанов ловить на лету, и в мгновение ока переноситься из одного края степи в другой!»Считалось, что характерники способны обращаться в волков. В дохристианские времена бога-громовержца представляли в сопровождении двух волков, или хортов.Именно о превращении в хорта говорится в легендах про атамана Сирко. Недаром слово «сiрко» — один из эпитетов волка. Не случайно и то, что от слова «хорт» происходит название острова Хортицы.

Есть легенды, в которых казак-характерник превращается в зверя, чтобы попасть в иной мир и вернуть к жизни умирающего или только что умершего товарища. Считалось, что это можно сделать лишь в облике волка.Похоже, характерники владели также искусством гипноза. А чем еще можно объяснить рассказы о том, как они напускали на врагов «морок»?

В рассказах о запорожцах часто упоминаются случаи, когда казацкий отряд, встретившись с превосходящими силами противника, «прятался». Для этого казаки быстро втыкали колья вокруг отряда казаков, чтобы получилась изгородь.

Характерники внушали врагам, что перед ними обыкновенная роща. И «замороченные» враги просто проезжали мимо. Но иногда им везло гораздо меньше: характерники с помощью магических заклинаний могли заставить врагов перерезать друг другу глотки!Даже стихии покорялись характерникам! Им были подвластны огонь, вода, земля и воздух. Говорят, они могли разогнать облака, вызвать грозу или, наоборот, успокоить разбушевавшуюся стихию.

Неудивительно, что в народе говорили: «Запорожский казак может обмануть самого черта».

Великий характерник

Характерниками считались многие казацкие гетманы, кошевые атаманы и полковники: Дмитрий Байда-Вишневецкий, Иван Подкова, Самойло Кошка, Иван Богун, Северин Наливайко, Максим Кривонос.

Говорят, однажды Иван Богун провел ночью войско через польский лагерь, и ни одна собака не залаяла!


Но самым знаменитым и могущественным характерником был атаман Иван Сирко. «Кошевой Сирко был превеликий колдун. Недаром его турки прозвали шайтаном…»

Запорожцы говорили, что равного Сирку в целом свете не было. Рассказывали, что когда он подставлял руку под удар сабли, на ней оставался лишь синий след. Сирко умел наводить на врагов сон, часто при этом оборачиваясь белым хортом.

Но Сирко не только побеждал людей, а и нечистую силу. Речку Чертомлык назвали так потому, что в ней Сирко убил черта: тот только «мликнул» (мелькнул) ногами, когда Сирко выстрелил в него из пистоля.

Бурной оказалась не только земная жизнь Ивана Сирко, но и посмертная. Великий воин-характерник даже после смерти продолжал побеждать врагов! Он завещал казакам после его смерти отрезать его правую руку и ходить с ней в походы.

Казаки выполнили завет атамана и, встречаясь с неприятелем, выставляли вперед его руку со словами: «Душа и рука Сирка с нами!» Казаки верили: где рука — там и удача. Поэтому запорожцев еще долго боялись и турки, и ляхи. В одном предании Сирко даже назван Сирентием Праворучником. Руку кошевого захоронили только после разрушения Запорожской Сечи…

А на могиле Сирка была надпись на кресте: «Кто будет семь лет перед Пасхой выносить по три заполы земли на мою могилу, то будет иметь такую силу, как я, и будет знать столько, сколько и я».

Спасение Москвы

Жива и невероятная легенда о том, что рука Ивана Сирко помогла победить французов в Отечественной войне 1812 года. Когда русская армия стояла под Бородино, казак Михайло Нелипа рассказал фельдмаршалу Кутузову про победоносную правую руку атамана Сирко. Дело в том, что семья Нелипы из поколения в поколения присматривала за останками атамана. И, поразмыслив, Кутузов отправил казаков за рукой Сирко.


Но дед Нелипы, старый хранитель останков запорожского атамана, ни за что не соглашался отдать руку! Долго упрашивали его казаки и, наконец, все-таки уговорили. Старый Нелипа выдал руку только под личные гарантии фельдмаршала Кутузова.

Руку три раза обнесли вокруг занятой французами Москвы, и… французы ушли из русской столицы. Судьба войны была решена.Так Иван Сирко помог русской армии победить французов. Не верите? Эта история кажется вам невероятной? Однако после войны, в 1813 году Кутузов ходатайствовал о захоронении останков Ивана Сирко. С чего бы ему было беспокоиться о каком-то давно умершем запорожском казаке? Ходатайство было удовлетворено, и останки Сирко захоронили в 1836 году на окраине села Капуловка Никопольского района.

Посмертные скитания

Могила Ивана Сирко пострадала еще в 1709 году во время разорения Чертомлыцкой Сечи. Но местные жители уберегли ее, и семьи казаков присматривали за могилой атамана из поколения в поколение.
В ноябре 1967 года, когда берег, на котором находилась могила кошевого атамана, подмыли волны Каховского водохранилища, останки атамана перезахоронили. Но перед этим при очень странных обстоятельствах череп атамана изъяли из могилы…

Поскольку во второй раз Ивана Сирко хоронили торжественно, при большом стечении народа, предать его земле обезглавленным было невозможно. Выход нашли самый простой — в гроб положили другой череп, обнаруженный при раскопках того же кургана.

А череп атамана для изготовления скульптурного портрета отправили в Москву, в знаменитую мастерскую антрополога М. Герасимова, с целью проведения антропологической реконструкции внешности Ивана Сирко.


После этого череп Сирко почти четверть века оставался в Москве. Вернули его лишь в 1990 году, перед празднованием 500-летия украинского казачества. Но и на этом мытарства не закончились. После празднования юбилея череп Ивана Сирко попал… в сейф начальника местного отдела культуры, где он пролежал еще семь лет, пока его не передали в Днепропетровский исторический музей.

Летом 2000 года, после многочисленных обращений историков, было принято решение о дозахоронении черепа атамана Ивана Сирко вместе с другими останками в кургане Баба-могила. И через 320 лет после смерти знаменитый атаман наконец-то обрел мир и покой.

Автор: Светлана Тригуб


http://kp.ua/daily/190109/69540/

«Жемчужина Капуловки»

- Вот вы в прошлый свой приезд весь день сдуру за монетами ныряли, - упрекает корреспондентов «КП» капуловский краевед Леонид БУРДА, намекая на описанные нами в номере от 21 июля 2008 года бесплодные попытки отыскать казацкий клад у берегов Каховского водохранилища. - А лучше бы сходили к Владимиру Ивановичу Соломахе!

- Чем же он так уникален?

- Фильм «Жемчужина Нила» смотрели? Тут та же история - этот человек и есть настоящий клад, живая реликвия!

Далекий пращур «жемчужины Капуловки» - Михайло Соломаха - в начале 70-х годов XVII века был джурой* у самого легендарного атамана Ивана Сирко! Правда, на Сечи юного Михайла называли Нелипой. Вернее, Неклипой: хлопец невозмутимо, не моргая, мог смотреть, что бы перед ним ни вытворяли - хлопали в ладоши, размахивали саблей и т. п. Но позже, когда джура уже сам стал казаком и вносил в сечевой реестр имя, свое и сына, писарь пропустил букву «к». И чтобы не переделывать заново весь громаднейший список, упросил Михайла оставить себе и отпрыску фамилию Нелипа…

С тех пор в этой семье из поколения в поколение передаются сказания о непобедимом кошевом атамане Иване Сирко. Правда, жаль, что устно. Историки же записывать уникальные воспоминания Владимира Ивановича почему-то не спешат… А ведь есть что! Устные предания рода Соломах о некоторых важнейших событиях истории запорожского казачества опровергают их описание и трактовку академической наукой.

Официальная история врет?
Владимир Соломаха хранит в своей памяти семейные предания, напрочь опровергающие мнение официальной истории об Иване Сирко.
Владимир Соломаха хранит в своей памяти семейные предания, напрочь опровергающие мнение официальной истории об Иване Сирко.

Вместо рабочего стола у Владимира Соломахи - «рабочая» кровать, вся обложенная книгами по истории и краеведению. Покидает он ее редко: вот уже пять лет из-за проблем с позвоночником не может ходить. Но ради интервью, сцепив зубы, потомок запорожских рыцарей таки встал.

- Вы же, наверное, учили в университете историю Сечи по Яворницкому? - спрашивает Владимир Иванович. - А ведь наш уважаемый академик, описывая, например, знаменитый бой в Сечи на Рождество 1675 года, вслед за летописцем Самуилом Величко рассказал много неправды!

- Наверное, преувеличили потери неприятеля: там полегло не 15 тысяч янычар, а меньше?

- Нет, потери турков действительно были именно такими. Да еще прибавьте сюда до 20 тысяч татар, кинувшихся в Сечь на подмогу янычарам по днепровскому льду, в котором казаки загодя приготовили полыньи-ловушки… Нет, ошибка в другом: сегодня во всех учебниках написано, что запорожцы обнаружили строящихся в боевые порядки турок случайно. Якобы какой-то заядлый картежник Шевчик увидал их, нечаянно выглянув средь ночи из куреня в окошко. На самом же деле это все лишь романтическая легенда!
На надгробном камне со старой могилы атамана до сих пор видны следы от пуль, выпущенные земляком-полицаем в 1943 году.
На надгробном камне со старой могилы атамана до сих пор видны следы от пуль, выпущенные земляком-полицаем в 1943 году.

Владимир Соломаха утверждает, что Сирко знал о «визите» султана в Сечь и ждал его во всеоружии. Вернее, даже так: он попросту заманил турка к себе «в логово», где с ним и расправился!

- У Сирко была одна из лучших на то время контрразведок! - горячо восклицает «жемчужина Капуловки». - Иван Дмитриевич имел множество знакомых купцов, которые путешествовали в Стамбул, в Крым и в другие края. А уж получить за деньги любой разведывательный материал можно было во все времена!

Из рассказа Владимира Ивановича получается, что наивными в той операции 1675 года можно назвать скорее турецко-татарских предводителей, а не «беспечно уснувших» запорожцев. Представьте, янычар не удивило, как легко они захватили на башнях казацкие пушки, подле которых не было ни одного (!) часового (позже окажется еще, что орудия были испорчены). Не насторожило турок и то, что за четыре с лишним часа, покуда 15 тысяч воинов входили и строились в боевые порядки на сечевом майдане, ни один (!) казак не вышел из куреня (в туалет или еще по какой-то надобности). Также не показалось янычарам подозрительным, что на Сечи в те напряженные часы не залаяла ни одна сторожевая собака!

Украинка Марфа - предшественница Ванги

Кроме того, Владимир Иванович пересказывает слова своего отца (а тому их передал дед, прадед и т. д.): «О нападении басурман в Рождество Ивана Сирко предупреждала и его знакомая - слепая ясновидица Марфа». Эта украинская Сивилла жила неподалеку от Сечи на существующих и поныне Перевозских хуторах (переправа через реку Базавлук).

- Именно Марфа в свое время и научила атамана гипнозу, а также умению предсказывать будущее, - уверен Владимир Иванович. - А что, были же Мишель Нострадамус, Вольф Мессинг… Почему такими же способностями не мог обладать Сирко? Неспроста же он не знал ни единого поражения!
...а от строго научной точности нынешнего бюста на могиле Сирко они не в восторге.
...а от строго научной точности нынешнего бюста на могиле Сирко они не в восторге.

Обычно на Покров (14 октября) после службы в сечевой церкви Сирко ехал к Марфе, вез гостинцы - мед со своей пасеки, ткани и т. п. А она ему ведала: выходила под звездное небо, «всматривалась» в него своими незрячими глазами и начинала рассказывать, что ожидает атамана, Запорожье, всю Украину…

В роду Соломах утверждают: именно Марфа первой (за полгода до нападения!) предупредила Сирко о надвигающейся угрозе. Атаман же, понимая, что отменить приход «гостей» не в его силах, решил дать бой прямо в Сечи, где превосходящий числом неприятель будет лишен маневра. Что и было блестяще сделано!

…Кроме длинного рассказа о том, как «урус шайтан» хитроумно разгромил турка в «своем гнезде», Владимир Иванович еще пару часов кряду рассказывал нам в мельчайших подробностях о последнем сражении атамана Сирко - 56-м по счету, не описанном ни в одном письменном источнике. Эту последнюю победу Иван Дмитриевич спланировал и одержал за пару дней до своей кончины в 1680 году…

Как Сирко спас Москву от Наполеона

Семейное предание Соломах гласит, что в последние годы жизни Иван Сирко предсказал для России «нашествие неприятеля, который через сто лет дойдет до Москвы». И еще добавил Сирко: «Возьмете тогда мою правую руку, трижды обнесете ее вокруг Москвы - и побежит враг».

- И, как вы помните, 14 сентября 1812 года (то есть почти через полтора столетия) Москва действительно была захвачена войсками Наполена, - напоминает Владимир Иванович.

По прихоти истории завещание Сирко относительно судьбы Москвы довелось исполнять Михайлу Нелипе (внуку того Нелипы, что был джурой у Сирко). В свое время тот «Нелипа № 3» был на Сечи командиром пластунов, то есть боевых разведчиков. И в 70-е годы XVIII века в одном из боев русско-турецкой войны - на Перевальном - он спас от неминуемого турецкого плена раненного в голову молодого полковника Кутузова. После чего Михаил Кутузов и Михайло Нелипа стали побратимами, и украинец рассказал россиянину о пророчестве Сирко. Кутузов, естественно, тогда лишь посмеялся…
Краевед Леонид Бурда: - Во времена СССР в могиле череп Сирко подменили на голову скифа.

Снова встретились они после Бородинского сражения (немолодой уже Нелипа воевал в полку черноморских казаков). Михаил Илларионович пригласил побратима к себе в шатер. Главнокомандующий раскрыл свои планы: для сохранения войск он решил отступить, а позже - 15 октября - дать Наполеону еще один генеральный бой. Перед тем главнокомандующий российскими войсками надумал провести вокруг Москвы крестный ход. Михайло напомнил Кутузову о словах Сирко.

- Да, я думал об этом! - признался тот. - Значит, так: раз надо правую руку его - вези!

Кутузов поставил казаков с привезенной реликвией в процессию - сразу за святой Богородицей. После крестного хода казаки за ночь на конях трижды объехали с драгоценным футляром вокруг Белокаменной.

- И через день резко поменялась погода! Подули северные ветры, пошел снег с дождем. Потом ударили морозы, закрутилась вьюга. Дороги замело, замело и бедных французиков в рейтузиках! - рассказывая это, Владимир Иванович преображается на глазах. - И не выдержал Наполеон - стал отступать!

Кстати, есть мнение, что поджечь мосты в Москве при отступлении надоумил Кутузова именно опытный пластун Михайло Нелипа. Якобы обнос руки Сирко вокруг Москвы - это было лишь прикрытие: на самом же деле казаки Нелипы параллельно с мистической частью своего мероприятия выполнили и это, чисто диверсионное задание.

Кошевого хоронили 4 раза

- Останки Ивана Дмитриевича Сирко пережили четыре перезахоронения, - подключается к нашему разговору краевед Леонид Бурда. - В первый раз его похоронили на казацком кладбище возле Сечи. Но после неудачной попытки гетмана Ивана Мазепы добиться независимости Украины по велению царя Петра I Чертомлыцкая (Старая) Сечь, основанная в 1593 году, 25 мая 1709 года (по старому стилю) была уничтожена. А заодно российские солдаты полковника Яковлева разорили и сечевой погост. Валили арканами кресты, из свежих могил вытягивали покойников, рубили им головы или вешали.

Хотели, говорит Леонид Бурда, поиздеваться российские солдаты и над телом Ивана Сирко - от Яковлева был приказ вырыть его останки и сжечь. Да не успели - казаки сделали вылазку из осажденной Сечи и отбили почти уже выкопанный гроб…

Во второй раз похоронили Сирко в 30-х годах XVIII века в Капуловке. После смерти Петра I, в 1732 году, императрица Анна Иоанновна разрешила бежавшим казакам вернуться на Запорожье. Они выкупили у капуловского деда по фамилии Мазай кусок земли и похоронили Сирко уже там.

- Но недолог был покой атамана: в 1775 году россияне окончательно уничтожили Сечь, а вместе с ней и могилу Сирко, - рассказывает Леонид Федорович. - Причем и в этом случае был монарший приказ: тело атамана сжечь, а пепел зарядить в пушку и выстрелить! И тут прах Сирко капуловцы спасали уже хитростью: подпоили карателей и подменили прах Ивана на останки другого покойника… Настоящего же атамана перезахоронили в клуне одного из селян по фамилии Нелипа.

Третья могила простояла нетронутой до 1967 года - когда воды Каховского водохранилища, размывающего берега, подошли к ней вплотную. И прах Сирко решили перенести на новое, более высокое место. Разрывали курган почему-то тайно - при свете фар автомобиля и карманных фонариков. Извлеченные на свет Божий останки атамана переложили в простенький сосновый гроб и перезахоронили на нынешнем месте. Кстати, казаки называли этот курган Бабиной могилой - женщинам ближе нее нельзя было подходить к Сечи. Вот они и высматривали отсюда своих мужей или женихов…

- Однако коммунисты поступили не по-человечески, - продолжает Леонид Бурда. - Ведь положили Сирко в чужой курган - в могилу какого-то скифского царя.

Но самое страшное, что останки казацкого вождя упокоили тогда без черепа! Голову кошевого атамана отправили в Москву, чтобы знаменитый профессор Герасимов сделал скульптурный портрет Ивана Дмитриевича. Вместо головы Сирко археологи, проводившие перезахоронение, положили в новый гроб череп какого-то скифа-слуги, скелет которого нашли тут же, копая новую могилу на краю кургана.

- Череп атамана привезли из Москвы только в 1990 году, - говорит Бурда. - Но еще 10 лет после возвращения он пылился в сейфе Никопольского райсовета. И лишь 21 августа 2000 года голову Ивана Сирко присоединили к телу, переложив предварительно все кости в новый красивый дубовый гроб…

Атаман мстит осквернителям его могилы?

Когда Сирко умирал, просил передать всем: «Я драгоценностей с собой в могилу не беру! Хороните меня скромно. А тот, кто меня потревожит после смерти, тот и дня не проживет! Самое большее, может, год».

- И смотрите, в 1709 году, когда разрывали его москали, ударила молния, - начинает перечислять Владимир Соломаха все случаи мистического возмездия. - И убила сразу нескольких солдат! Остальные в страхе разбежались. Затем было несколько попыток в XIX веке раскопать могилу атамана - поживиться. Но каждый раз случались обвалы, и поутру в подкопах находили заживо погребенных. То же случилось и в 1935 году (я лично видел, как вытягивали одного бедолагу, засыпанного землей).

Еще случай. В 1943 году по соседству с могилой Сирко жил некий дед Левчук. Его 17-летний внук во время оккупации пошел служить в немецкую полицию. Выдали ему карабин. Он обрадовался и стал из него палить - тренироваться. Причем повесил мишень на могильном камне Сирко! Вдруг подбегает к хлопцу немец-комендант:

- А ты знаешь, куда стреляешь?!

- В камень…

- А кто под ним похоронен?! Это ж земляк твой! Герой здесь похоронен!

Парень в ответ лишь сопит.

- И как же ты смеешь осквернять могилы своих героев?! - сказал немец, вытянул из кобуры пистолет и застрелил юного полицая…

Очевидцы потом вспоминали: немец был сам не свой - будто бы его рукой водил Иван Сирко!

- И еще пример. Днепропетровский археолог Людмила Крылова раскапывала могилу Сирко в 1967 году. Она и ее помощники очень спешили - работали не лопатами, как положено, а бульдозером. И зацепили верх гроба, расколов череп Сирко так, что его потом пришлось склеивать в Москве ученице профессора Герасимова Лебединской. Эта Крылова выгоняла меня с раскопок - чтобы я не сфотографировал всего, что она натворила. Покрывала матюками крест-накрест атамана и вообще всех казаков, - вспоминает Соломаха. - «Это бандиты! Тыщу лет оно мне надо, чтоб я в этой грязи ковырялась… И Сирко - такой же бандит!» Через год, рассказывали, она заболела неведомой болезнью, да вскоре и померла…

СПРАВКА «КП»

Иван Дмитриевич СИРКО родился примерно в 1610 году в селе Мерефа на Слобожанщине (нынешняя Харьковская область). Его отец был казаком по фамилии Половец. О первых 35-40 годах жизни Ивана данных практически нет - есть лишь многочисленные легенды. Будто бы в 12 лет мальчишка в ночь на Ивана Купалу (с 6 на 7 июля) пропал из дому. Появился в родном селе лишь через три дня вместе с волчонком. С тех пор и называл себя Сирком - другом волков. Это же прозвище оставили за ним и на Сечи, куда он попал приблизительно в 13-14 лет.

Первое из достоверных свидетельств о его деятельности датировано 1634 годом: запорожцы во главе с полковником Сирко участвовали в Тридцатилетней войне (на стороне французов). Тогда две с половиной тысячи казаков за несколько дней овладели неприступной доселе испанской крепостью Дюнкерк.

Сечевики избирали его кошевым атаманом 12 раз (с 1659-го по 1680 год, то есть до самой смерти).

Умер 1 августа 1680 года (по старому стилю) на хуторе Грушевка возле Чертомлыцкой Сечи.

КСТАТИ

Среди потомков казака - известная актриса

У Ивана Сирко было двое сыновей и две дочери. Парни погибли в боях, а о судьбе девушек историкам ничего не известно. Зато сегодня всем хорошо знакома потомок родного брата Ивана Дмитриевича - известная украинская артистка Мария Капнист. Она снималась в фильмах «Бронзовая птица», «Дикая охота короля Стаха», «Олеся», «Руслан и Людмила». Она, потомственная графиня, родилась в 1915 году. В 1990-м, на празднование 500-летия казачества, приезжала на могилу своего славного предка.


ЗВОНОК ТЕЛЕВЕДУЩЕМУ

Корреспондент «КП» рассказал известному телеведущему и кавээнщику Максиму Нелипе историю происхождения рода Нелип на Запорожье и спросил, что об этом знает он.

- Да, в нашей семье существует легенда, что род наш берет начало еще с запорожских казаков. Правда, с того ли самого, что был джурой у Сирко, в ней не упоминается... Но, знаете, вы меня заинтересовали: завтра же спрошу у своего папы, что еще он об этом помнит. Может, и правда? - загорелся Максим.

* Джура - молодой оруженосец, ученик у старого, опытного воина-сечевика.

http://slavs.org.ua/kharakternik-van-srko
Есть у нас на украинском телевиденье такой канал, как СТБ.
И есть там программа "В поисках истины"
Пользуясь случаем, выражаю им благодарность. Именно благодаря им, за последние 2-3 года в тысячи раз возросли поисковые запросы со словами Сирко, Характерники и подобными.
Значит нужные струны зацепили у народа авторы передачи.

У пошуках істини. Отаман Сірко: смерть перевертня

Коли народилося це немовля, повитухи заголосили, а мати знепритомніла. Дяк, який зайшов охрестити дитину, відмовився брати його на руки! Перехрестив здалеку і втік. А той, хто всіх налякав, не заплакав. Він лежав на столі і бавився шматком пирога. А потім на очах у переляканих батьків з'їв його. Хлопчик народився із зубами!
Відео-розповідь про життя Івана Сірка, прибуття на Січ, складання іспитів на характерника та неймовірні здібності легендарного отамана.

Видео этой передачи по ссылкам:
http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.1654
http://torrents.net.ua/forum/viewtopic.php?p=683807

Життя цієї людини оповите легендами. Іван Дмитрович Сірко (близько 1610 – 1680), славетний кошовий отаман Запорозької Січі уособлював, мабуть, як ніхто з когорти визначних українських полководців XVII століття, лицарську вдачу. Військовий і політичний український діяч, до самої смерті, обирався січовиками кошовим отаманом, тому й цілком справедливо вважався найуспішнішим оборонцем українського народу. Найбільших лаврів він здобув у боротьбі з турками і кримськими татарами. Прискіпливо підрахував кількість перемог Сірка (за жодної поразки їх набралося 55!) визначний дослідник Запорозької Січі Дмитро Яворницький.

Дванадцять разів Запорозька Січ обирала Івана Дмитровича Сірка кошовим отаманом. За кількасотрічне існування Січі жоден кошовий отаман не зажив такої любові й шани серед січового товариства. Україна – Лівобережна, Правобережна, Слобожанщина – в 60-70-ті роки XVII ст. не знала людини, яка б могла зрівнятися популярністю з Іваном Сірком. Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників набула тоді очолена Іваном Сірком героїчна боротьба козацтва проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові. Запорозький витязь ставив найпершою й найголовнішою метою кожного походу врятування бранців із полону, визволення невільників, що конали в тяжкому рабстві у султанській Туреччині та Кримському ханстві. Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі.

Відзначаючи ці якості, треба б наголосити й на суто людських рисах характеру Івана Дмитровича: розважливий і мудрий, демократичний, він був до аскетизму скромним у побуті й глибоко віруючим. На Січі жив у курені, їв разом із козаками з одного казана, носив, як і всі, простий одяг. Історики вважали, що за своїми спартанськими звичками нагадував кошовий київського князя Святослава.

Ще за життя Івана Сірка про нього ходили легенди, про його подвиги складалися думи й пісні. Знаменитий лист-пародію запорозьких козаків султанові Оттоманської Порти, невідомо коли і ким створений (маємо його варіанти ще з початку XVII ст.), народна пам’ять пов’язала саме з цим легендарним кошовим. На всесвітньовідомій картині Іллі Рєпіна „Запорожці пишуть листа турецькому султану” відтворено образ Сірка, хоча про портретну подібність говорити важко – адже до нас не дійшла іконографія героя.

Але й у сьогодення, віддалене трьома століттями від тих бурхливих часів, коли діяв Іван Сірко, він приходить героєм історичних романів, повістей, п’єс, оповідань, поем і віршів.

Літопис життя Івана Сірка – це суціль карколомна одіссея, в хитросплетіннях якої можна і заплутатися. Навіть рік і місце його народження достеменно невідомі. Отець Юрій Мицик, доктор історичних наук із Києво-Могилянської академії, вважає, що майбутній кошовий народився на Поділлі. Більшість дослідників називає його батьківщиною селище Мерефа на Слобожанщині. Практично немає свідчень про перші 35-40 років життя Сірка.

Дмитро Яворницький дав такий портрет славного кошового: „І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; він любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного наміру й прийти до цілком протилежного рішення... „Нужда закон змінює”, – часто говорив Сірко, і, очевидно, діяв відповідно до свого улюбленого прислів’я”.

Перше зі свідчень про діяльність Сірка – цікава, але й дотепер практично не задокументована історія участі полку запорожців у Тридцятилітній війні (1618 - 1648) на боці французів. У 1644 році Богдан Хмельницький як військовий писар Війська Запорозького у Варшаві зустрічався з послом Франції графом де Брежі. За рік був підписаний-таки договір-контракт і 2500 козаків через Гданськ морем дісталися французького порту Калє.

Очолювали цих кондотьєрів полковники Сірко та Солтенко. Попереду їх чекали прецікаві події - облога і штурм неприступної іспанської фортеці Дюнкерк (яку називали „ключом від Ла-Маншу”). Останню неодноразово під час багатьох конфліктів намагалися взяти французи, але все безрезультатно... Козаки „розібралися” з супротивником за декілька днів.

Історики та письменники другої половини ХVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили й ті, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Це стосується насамперед польського хроніста Веспіяна Коховського, який писав: „Страшний він був в орді, бо був досвідчений у військових справах і відважний кавалер... гожий чоловік, вояцької натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйний, обережний, терпляче зносив голод, був рішучий у воєнних небезпеках. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, бо раз у раз бився з татарами...”

На довгі роки Сірка поглинула боротьба проти Османської імперії та її васалів – Кримського ханства та ногайських орд. Сірко виходив переможцем з десятків антиосманських походів. Досить сказати, що у боротьбі проти агресії Османської імперії Сірко провів понад 55 успішних походів і жодного не програв!

Його запорожці наводили страх на все північне побережжя Чорного моря та Крим, неодноразово брали Очаків, Білгород-Дністровський, Ізмаїл, Кілію, Тягиню (Бендери), Арабат, Перекоп, навіть Ясси; татарські матері лякали дітей іменем Сірка.

1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну. 1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями. Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). У „Літописі” Самійла Величка читаємо: „...того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко... поховано його знаменито... з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового війська. Бо це був справний і щасливий вождь, який з молодих літ аж до своєї старості ...не тільки значно воював за Крим і попалив в ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях... численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир”.

Поховали Івана Дмитровича у селі Копулівка. 1967 року його перепоховали на іншому краю села, через те, що води Каховського водосховища наблизилися до могили. Прикро, але Сірко лежить у землі без голови: череп деякий час „мандрував” – до Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, й нарешті опинився у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час, був напис: „Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи на мою могилу, то буде мати таку силу, як я, і знатиме стільки, скільки я”. Саме тут варто звернутися до феномена „характерництва”. Майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і знамениті полковники були „характерниками” (серед них – Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Дмитро Нечай і найбільший характерник із них – Іван Сірко). Це козаки, які володіли магією, – могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, лікували смертельні рани (навіть ставили на ноги мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води („на Дніпрі войлок прокладуть і йдуть”). Офіційна церква звинувачувала „характерників” у чаклунстві.

Сучасник так писав про кошового: „Іван Сірко – превеликий колдун. Недарма його турки називали шайтаном”. Для воїнів ісламу, потурчених він і справді був лихим воїном...

Гордомисл Відоменкої

Дати життя і діяльності І.Д.Сірка

між 1605–1610


У слободі Мерефа (за іншими данними – на Вінниччині) народився І.Д.Сірко

кінець 1620-тих рр.


Брав участь у морському поході козаків проти Османської імперії

1645, жовтень – 1646


Дві тисячі найманих запорізьких козаків на чолі з І.Сірком беруть участь у франко-іспанській війні, надають допомогу війську принца Конде під час захвату іспанської фортеці Дюнкерк

1648–1657


Брав участь у Визвольній війні українського народу

1658–1660


Обрано полковником Вінницького (Кальницького) полку

1659


Рішуче виступив проти політики гетьмана І. Виговського, організував військовій похід на Акерман, що привело до розпаду українсько-польсько-татарської коаліції. Відмовився підписувати російсько-український договір

1659–1660


Обирають на посаду кошового отамана Війська Запорізького упродовж багатьох років (1659–1660, серпень 1664–1665, 1670–квітень 1672, вересень 1673– серпень 1680)

1660–1661


Брав участь у походах запорізьких козаків на Кримське ханство

1663, жовтень


Під проводом І.Сірка та Г.Косагова здійснено похід козаків і московських загонів на Крим

1664, січень


Разом із царськими військами організував похід на Правобережну Україну, воювали проти гетьмана П.Тетері та польського війська під командуванням С.Чарнецького

1664–1668


Поселився з родиною під Харковом, за дві верстви від Мерефи. Обрано на посаду полковника Харківського полку (1664–1665, 1667 )

1667


Разом із запорожцями під проводом кошового І. Рога здійснив спустошливий набіг на Кримське ханство

1668


Організував чотири походи на Кримське ханство

1668, березень


Очолив виступи проти гніту царської адміністрації в містах Харківського полку – Маяцьку, Змієві, Валках, Мерефі за підтримкою населення Слобожанщини, донських козаків. Під Харковом повстанці зазнали поразки

1670, червень


Очолив похід на турецьку фортецю Очаків

1671–початок 1672


Очолив народні виступи на Правобережній Україні, підтримав пропольську орієнтацію уманського полковника М.Ханенка

1672, квітень


Був заарештований представниками царської адміністрації і відправлений до Сибіру у Тобольску в’зницю

1673, початок літа


Було звільнено із Тобольської в'язниці

1673, друга половина


Очолив походи проти турків і татарів до Очакова, Ізмаїла, Перекопу

1675


Об'єднані загони запорожців, донських козаків і калмиків під командою І.Сірка ущент розбили турецьке-татарське військо під Сівашем, звільнили понад 7 тисяч людей

1677–1678


Разом з російськими військами провів декілька воєнних операцій

1680,

1–12 серпня


Після чергового воєнного походу І.Сірко занедужав. Поїхав за десять верств від Січі, на пасіку в с. Грушівку (тепер с. Іллінка Дніпропетровської області). 1 серпня І.Сірко помер. Поховано (12 серпня) у полі за Запорізькою Січчю. Під час будівництва Каховського водосховища прах перенесено на курган, неподалік с. Капулівки Дніпропетровської області


http://h.ua/story/35313/
В памяти украинского народа, как и у любой другой «исторической» нации, существуют культовые фигуры: Богдан Хмельницкий, Тарас Шевченко, Нестор Махно… Очень часто образы этих героев, созданные в народном представлении, не соответствуют исторической правде, но здесь то и рождается интрига, тайна, ради которой пишутся романы, слагаются песни, снимаются фильмы. В «списке» народных героев Украины навсегда останется имя запорожского атамана Ивана Сирко – за что же он удостоился такой чести?

«Урус-шайтан»

Настоящий народный герой должен быть и выходцем из народа. Иван Сирко сын Дмитрия родился в простой казацкой семье на Левобережной или Слободской Украине. Семья его, впрочем, была не из бедных, владела и домами и мельницей и многочисленным имуществом, все это добыто нелегким трудом и не только мирным, но и ратным – военным. В остальном ничем от остальных вольных казаков Сирки не отличались, а сам Иван Сирко до конца жизни даже грамоте не обучился, что оказалось вообщем редкостью в среде запорожской старшины, любившей щегольнуть своей просвещенностью.

Зато были у Ивана Сирка другие качества, та аура власти и жизненная сила, которая порождала легенды и мифы о славном запорожском атамане. Говорили, например, что родился он с зубами и как только баба-повитуха поднесла новорожденного к столу, он самостоятельно схватил пирог и съел его. Легенду эту впоследствии вспоминали, как доказательство того, что всю свою жизнь Сирко “грыз” врагов православного христианского люда. Неуязвимость Сирка в бою, его отчаянная смелость и твердая рука, порождали рассказы о его связи с нечистой силой, по одной из версий однажды он умудрился самого черта серебряной пуговицей подстрелить, а татары и турки, те напрямую называли Сирка “урус-шайтан”, то есть “русский черт” и пугали им своих детей.

И было чем пугать, из молодого волчонка вырос матерый волк. Наверное ни один из украинских гетьманов и атаманов не нанес столько урона крымско-татарским и турецким ордам, как Иван Сирко, турки к нему даже наемных убийц подсылали, но покушение было раскрыто, судьба стояла на стороне Сирко. Одна из его самых известных побед – “рождественское побоище” 1675 года. Той зимой турецкий султан задумал уничтожить в корне “разбойничье гнездо”, Запорожскую сечь. Более чем 50-тысячное войско, в том числе 15 тысяч отборных турецких янычар тайно подошло к Сечи прямо в рождественскую ночь, но произошло “чудо” в результате которого почти все янычары были перебиты, а татары едва спаслись бегством. Нередко Сирко ходил походами на Крым, однажды неожиданным ударом захватил тогдашнюю ханскую столицу Бахчисарай, а крымский хан едва успел спастись бегством.

Громкие военные подвиги и освобождение тысяч христиан из татарского плена создали Сирку всенародную славу и огромный авторитет. Но был и другой Сирко, политический авантюрист, сын своего неспокойного братоубийственного века.

Братская кровь

“Время было такое” – нередко говорят в тех случаях, когда хотят оправдать жестокость, насилие или собственное малодушие. Но если называть предателем гетьмана Мазепу и говорить о садистских наклонностях сына великого Богдана, младшенького Юрася Хмельницкого, то какую характеристику следует дать Ивану Сирку?

Сирко был кошевым запорожским атаманом, в то жестокое и страшное время, когда Правобережную и Левобережную Украину раздирали междуусобные страсти, усиленные вмешательством соседей – Польши, России, Турции и подвластного ей Крыма. В этом кипении страстей и современники и историки отмечают абсолютное непостоянство Сирка, его сиюминутные эмоциональные порывы. Он успел перебывать союзником всех без исключения сторон, интриговал и ссорился с вчерашними приятелями. В ответ доносы сыпались на Сирка как с Правобережья так и с Левобережья. После очередного доноса Сирко был арестован левобережным гетьманом Иваном Самойловичем и отправлен в Москву, откуда прямиком загремел в Сибирь. Из ссылки его вызволили…татары с турками, которое повели такое масштабное наступление на Украину, что даже поляки официально обратились к русскому царю Алексею Романову, с просьбой освободить Сирка и дать ему возможность участвовать в военных операциях против мусульман.

Алексей Михайлович Романов внял голосу разума и приказал снова доставить Сирка в Москву, где заставил экс-атамана принести личную присягу на верность, в царских палатах, да еще в присутствии патриарха всея Руси Питирима. Но и после этого старый “лис” Сирко не перестал плутовать и до самой смерти вел сложные политические игры. Единственным постоянным пунктом в “программе” Ивана Сирка была защита православной веры. И в этом пункте, бывало, он доходил до крайней жестокости.

Искрометная картина Ильи Репина “Запорожцы пишут письмо турецкому султану”, живописует как раз эпизод из жизни Сирка, составление ответа султану вскоре после той самой “рождественской бойни”, когда запорожцы уничтожили отборный отряд янычар. Однако на самом деле одним письмом дело не ограничилось. Предистория знаменитого послания такова. Летом 1676 года запорожцы ворвались в Крым и в ответ на зимнее нападение, произвели очередное опустошение полуострова. Среди богатой добычи, как обычно, находились и освобожденные пленники, около 7 тысяч человек. Выйдя из Крыма Сирко обратился к бывшим пленным с речью, в которой предложил людям самостоятельно решить свою судьбу. В результате около трех тысяч человек решили возвратиться в Крым, где они успели обзавестись семьями и нашли свою новую родину. Сирко отпустил их и подождав, когда они отойдут подальше от лагеря, послал молодых казаков с приказом: “уничтожить всех до единого человека”. Чуть позже поехал и сам, чтобы убедиться как выполнен приказ.

С точки зрения современного общества это событие можно назвать прямым геноцидом. Сирко же поступал вполне логично, понимая, что дети украинцев или русских, добровольно отказавшихся от православной веры, в скором времени могут пополнить ряды все тех же янычар. И тем не менее, как жутко звучит оглушительный казацкий смех из “письма к султану”, сразу после избиения трех тысяч безоружных людей, вчерашних соплеменников, земляков. Может поэтому и не могла так долго успокоиться мятущаяся сиркова душа.

Старый атаман умер в августе 1680 года на собственной пасеке в селе Грушевка. Его тело доставили на Запорожье и похоронили со всеми почестями, но не пришлось ему полежать в вечном упокое.

Голова атамана

Легенда продолжала сопутствовать Сирку и после его смерти, она еще более усилилась, поддержанная народными рассказами и суевериями. Согласно легендам гроб с телом Сирка пять лет хранился на Запорожье и его даже возили в военные походы, поскольку умершего считали “характерником”, то есть казацким колдуном, хранившим Сечь от военных неудач и после физической смерти. Затем тело все-таки предали земле, но перед этим отрубили правую руку, которая продолжала присутствовать в военных кампаниях, сохраняя “дух Сирка”.

После “измены” Мазепы, разъяренный Петр І, приказал стереть Сечь с лица земли, включая и казацкие могилы. Тоже самое произошло и при окончательной ликвидации Сечи по приказу Екатерины ІІ. В обоих случаях была осквернена и могила Сирка, но местные жители каждый раз сохраняли останки легендарного атамана и снова предавали их земле.

Советская власть взялась за дело более кардинально. В результате строительства Днепрогэс и создания Каховского водохранилища был уничтожен так называемый Великий Луг, огромные земельные массивы, сердце казацкого края покрыла вода. Могила Сирка оказалась прямо на крутом берегу рукотворного «моря» и в 1968 году, под предлогом сбережения «памятника старины», останки Ивана Сирка эксгумировали. Скелет, после долгой волокиты и отчаянного письма национально настроенной интеллигенции за подписью самого Олеся Гончара, перезахоронили у села Капуливка, а череп Сирка…доставили в Москву, в мастерскую известного академика Герасимова, занимавшегося реконструкцией портретов исторических личностей по их черепам и костным останкам. Академик сделал свое дело, а безголовые останки Сирко продолжали лежать на берегу речки Чертомлык, поскольку никто не думал возвращать череп украинского героя в предназначенное ему место.

Ничего не изменилось и в 1990 году, когда у села Капуливка с большим размахом прошли торжества, посвященные 500-летию основания Запорожского казачества. Сотни людей со всей Украины, среди которых присутствовал и автор этого материала, собрались у, по-прежнему оскверненной, могилы кошевого атамана. В некоторых выступлениях звучала проблема «головы Сирка», раздавались гневные слова, призывающие Москву вернуть на Украину останки народного героя. И вдруг рядом со мной раздался негромкий голос мужчины, обращенный даже не к выступавшим, а к тем, кто стоял рядом с ним. «Да здесь уже череп, я его сам видел на днях у одного чиновника в Днепропетровске!»

Увы, уже родные украинские чиновники по непонятным причинам не торопились с окончательным захоронением, может думали, что «дух Сирка», поможет им удержать за собой удобные чиновничьи кресла? Только в августе 2000 года, на рубеже тысячелетий, прах Сирка воссоединился с черепом. Специалисты из Днепропетровского университета провели уникальное подзахоронение, для чего им пришлось делать подкоп под холм, где установлен памятник герою и под которым покоились, забетонированные сверху, останки запорожского атамана. Далекие потомки запорожцев наконец-то свершили христианский поступок по отношению к ревнителю и защитнику православия – Ивану Сирку.

Андрей Марин (Корнев)

http://www.cossackdom.com/book/booksirko.html

Запорозька спадщина
випуск 11

о.Юрій Мициик
Отаман Іван Сірко

РА “Тандем-У”
Запоріжжя
1999


Запорозьке козацтво подарувало світові цілу плеяду видатних вождів, які мужньо протистояли іноземним загарбникам. Найяскравіша постать серед них, якщо говорити про часи по смерті Богдана Хмельницького, - кошовий отаман Іван Сірко. Ще за життя його ім'я було оспіване в думах та піснях, увійшло в легенди, стало символом не тільки запорозького козацтва, а й усього волелюбного духу українського народу. За часів Руїни, коли на очах гинула відроджена Богданом Хмельницьким незалежна й суверенна Українська Держава, коли тіло матері-України шматували зусібіч вороги, запорожці мужньо боронили волю народу, і часто в бій за праведне діло їх вів Іван Сірко. Саме тоді його ім'я стало відоме всій Європі і не тільки їй.
За діяльністю Сірка уважно стежили іноземні уряди, про нього розповідали читачам газети Польщі, Німеччини, Швейцарії та інших країн, а сам він листувався й був особисто знайомий з царями, королями, ханами, гетьманами, полководцями. Щиро дивувався анонімний автор польськомовної "Віршованої хроніки", створеної приблизно у 80-х роках XVII століття: чому простий козак з немилозвучним прізвищем має славу знаменитих мальтійських рицарів, що героїчно протидіяли турецькій навалі, чому такої слави не зажив якийсь король або князь? Сам автор і знайшов відповідь на своє запитання, вважаючи Сірка виконавцем божого провидіння. Навіть його прізвище, котрим звичайно кличуть псів, автор розшифрував як богодане. Сірко, за його словами, був поставлений Богом як пес на сторожі християнських овечок, щоб видирати їх з вовчої пащеки бусурманів .
Вічна слава Сірка і запорозького козацтва ніколи не давала спокою ворогам України. Так, і за царських, і за сталінсько-брежнєвських часів цю сторінку історії України всіляко замовчували, фальсифікували, а то й просто заборо-няли. Досить згадати ганебну історію з так званим "перепохованням" праху
Сірка 1967 року, що її докладно описала пізніше відома дослідниця О.Апанович , а також заборони партократів вшановувати пам'ять козацького лицаря .
А чи не є красномовним той факт, що біографії кошового отамана присвячено лише одне фундаментальне дослідження та й то написане майже сто років тому? Тільки останнім часом, коли розпочалося національне відродження України, коли було проголошено її незалежність, до постаті Івана Сірка почали дедалі частіше звертатися науковці , публіцисти, письменники, а могила кошового отамана всупереч протидії дніпропетровських "бонз" стала місцем прощі патріотів України.
У цій книжечці ми прагнули подати стислий науково-популярний нарис життя і діяльності Івана Сірка, у якому б дістали відображення результати наших пошуків в архівах України. Росії, Польщі та Німеччини, де по-новому були б висвітлені деякі аспекти біографії кошового отамана.
Іван Дмитрович Сірко народився на початку XVII століття, приблизно між 1605-1610 роками. Це засвідчують насамперед результати досліджень останків Сірка, згідно з якими кошовому отаманові на момент його смерті в 1680 році було 70-75 років. Від першого дослідника біографії Сірка славетного українського історика Дмитра Яворницького пішла думка про те, що майбутній кошовий отаман народився в Слобідській Україні в слободі Мерефі (нині м.Мерефа Харківської області). Однак це не відповідає дійсності. Мерефа заснована лише 1658 року, тобто тоді, коли Сірко був у зрілому віці. Щоправда, Сірко протягом тривалого часу з сім'єю жив у Мерефі у своєму будинку, а після його смерті тут мешкала дружина разом з деякими членами родини. Те, що Мерефа на Слобожанщині пов'язана з ім'ям кошового отамана, свідчить інша назва містечка, зафіксована деякими українськими літописами, - Сірківка. Де ж тоді шукати батьківщину Сірка? На наш погляд, джерела дають підстави локалізувати її в Східному Поділлі, а саме на Вінниччині . Варто згадати, що Сірко в 1658-1660 роках був вінницький (кальницький) полковник. Як відомо, за тих часів в Україні на такі посади зазвичай обирали людей, які походили з тамтешніх країв.
Згадаймо й лист гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича до царського воєводи князя Г.Ромодановського від 20 квітня 1675 року*, де переказані (у російському перекладі) слова самого Сірка: "А как родился за ляхами, там хочет й умереть". Отже, ясно, що Сірко народився на тих українських землях, які перебували під владою Речі Посполитої, а не Московщини (до складу цієї останньої входила якраз Слобожанщина). Слушне припущення історика Володимира Борисенка про те, що місцем народження Сірка було сотенне місто брацлавського полку Мурафа за кілька кілометрів від Кальника. Тепер це село Жданов Вінницької області . До речі, від цієї Мурафи, певно, походить Мерефа на Слобожанщині, бо пересельці з Правобережної України на Лівобережну нерідко давали новозаснованим поселенням назви своїх рідних сіл чи містечок.
Слід також відзначити великий інтерес Сірка до заснованої ним самим приблизно 1675 року Келеберди на лівому березі Дніпра. Тривалий час він добивався в російського царя права володіти цим містечком чи слободою, а також розташованою неподалік, стратегічно важливою переправою через Дніпро біля Переволочної (цю переправу Сірко хотів мати вже не для себе, а для всього Війська Запорозького Низового).
Усупереч усталеному поглядові вважаємо, що Сірко походив не з козацького роду, а з дрібної української православної шляхти. Відоме, скажімо, ім'я подільського шляхтича Войтеха Сірка, одруженого з якоюсь Оленою Козинською. Джерела згадують їх під 1592 роком. Не виключено, що вони були родичами ватажка запорожців. Можливо, не випадково королі Речі Посполитої, пишучи до Сірка, називали його "уродзоним".
Слово "шляхтич" унаслідок прищеплених ще шкільними підручниками сталінської доби стереотипів, викликає в багатьох негативні асоціації. Однак такий підхід не завжди правильний. Термін "шляхтич" тотожний словам "рицар", "шевальє", "дворянин" тощо і був загальновживаний не лише в Польщі, айв Україні, Білорусі, Чехії. Якщо в Росії, Польщі й Чехії науковці, перехворівши на вульгарний соціологізм, уже не закидають Пушкінові чи Буніну, Суворову чи Кутузову, Жижці чи Костюшку шляхетського або дворянського походження, то чого ж до останнього часу не припиняються на-падки на українську та білоруську шляхту? Чи не тому, що таким способом імперське "поділяй і пануй" переносилося й на нашу багатостраждальну історію? Чи не тому. що потрібно було накинути нігілістичне ставлення до історії України, "довести", що українці чи білоруси - то лише темна робоча сила без національної свідомості, етнографічний матеріал, приречений на побудову чужих імперій? Тим часом з української шляхти вийшло чимало видатних синів України, борців за її волю. Досить назвати імена Криштофа Косинського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Івана Сулими, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького і його сподвижників: Івана та Данила Виговських, Івана Богуна, Данила та Івана Нечаїв, Михайла Кричевського, Яна Соколовського, Силуяна Мужиловського та інших.
Зовнішність і вдача Сірка не завжди збігаються з узвичаєними уявленнями про нього, що склалися в деяких художніх творах. Козацький ватажок мав зріст трохи вищий від середнього (174-176 см.), правильні риси обличчя, рівний ніс. До речі, це інтуїтивно вловив великий Релін, зобразивши його в центрі своєї картини "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Цікаво, що прототипом для образу Сірка на картині став відомий військовий діяч генерал Драгомиров. Лише одна істотна деталь не була відома Рєпіну та його консультантові Д.Яворницькому - родима пляма червоного кольору, яка була в Сірка на нижній губі з правого боку. Сучасники вважали її "божим знаком", даним на те, щоб відрізняти його од звичайних людей. Великий гетьман коронний, майбутній король Речі Посполитої Ян Собеський, який добре знав Сірка й зокрема бачився з ним у Брацлаві 1671 року, писав тоді ж у листі: "Сірко чоловік дуже тихий, поступливий, лицарський і, здається, дуже зичливий, має велике довір'я в козацькому війську". Джерела засвідчують, що славнозвісний козацький ватажок був глибоко релігійною людиною, безсрібником, навіть аскетом, рідко споживав міцних трунків. З цим останнім чи не найважче змиритися прихильникам стереотипів про звичаї та спосіб життя запорожців.
Сірко часто вносив пожертви на храми та монастирі, відзначався високими моральними якостями, почуттям власної гідності. Був це сильний, мужній воїн, суворий і навіть жорстокий до ворогів та запроданців. Рятуючи життя козаків, що відступали на Січ під зливою ординських стріл, він міг навколо козацького табору виставити живий заслін із полонених. Відомо з літопису Величка й про винищення Сірком побусурманених українців, які не захотіли йти на батьківщину, воліючи повернутися до Криму . Що ж, важко осуджувати Сірка за ці вчинки, коли його сучасники, навіть монарші особи, в ті жорстокі часи коїли значно тяжчі злочини.
Водночас у Сірковому війську знаходилося місце для поляків і молдаван, німців і французів, він охоче діяв спільно з донськими козаками та калмиками. Історичні джерела відзначають також, що Сірко гуманно поводився з бранцями, відпускав без викупу на волю всіх немусульман, навіть євреїв, забезпечував гідні умови полону й мусульманам. За кривду, заподіяну полоненій туркені, татарці або черкешенці, він навіть присуджував козака-винуватця до кари на смерть.
Як зазначає невідомий автор "Історії Русів", "татари вважали Сірка за великого чарівника і звичайно титулували його Руським шайтаном, але в су-перечних між собою справах щоразу віддавалися на його суд, мовляв: "Як Сірко скаже, так тому й бути. При великих своїх користях і здобичах не був він анітрохи зажерливий і корисливий, але все те йшло на інших і навіть на його ворогів" . Далі наводиться епізод повернення з наказу Сірка худоби одній багатодітній татарці, згадується його дозвіл деяким татарським родам кочувати на землях Війська Запорозького Низового.
Звичайно історики й письменники другої половини XVII століття відзначали військові доблесті Сірка, причому це робили навіть люди, які вороже ставилися до визвольної боротьби українського народу. Так, польський поет і хроніст Веспасіян Коховський (1633-1700 рр.), працю якого Г.Сенкевич взяв за основу сумнозвісного роману "Вогнем і мечем", написав вірш-панегірик "Вудила", а в своїй хроніці дав кошовому отаманові по-зитивну характеристику, її наведено, як і деякі інші важливі уривки з історичних джерел, у додатку до цієї книжечки. Анонімний автор "Віршованої хроніки" присвятив Сіркові цілу поему-панегірик (у складі "Віршованої хроніки"). Тут його образ подано приблизно так, як образ князя Святослава в Несторовій "Повісті временних літ" або образ Ганнібала в творах давньоримського історика Тіта Лівія.
Ось скорочений уривок із поеми, повний текст якої в перекладі Валерія Шевчука вже побачив світ: "Земля - його (Сірка) ліжко, зелена трава - мат-рац, сідло - м'яка подушка, опонча - перина, попона - біле простирадло, стріли правлять йому за гребінь, блискуча шабля - за дзеркало, панцир - за плащ, плетений шолом - за шапку, тятива - за пояс.., пригорща - за чарку, джерельна і річкова вода - за аліканте й вино; болотяна вода - щоб вуса добре росли, роса - щоб серце охолоджувати, сухар - за пряник, толокно - за торт, дика грушка, водяні горіхи та польова вода - за де-серт" .
Подальша характеристика Сірка в поемі дедалі більше нагадує легендарного характерника козака Мамая. Автор переказує "байки" людей, згідно з якими козацький отаман був чарівником, але свої чари напускав лише на бусурманів. До речі, у хроніці Коховського знаходимо розповідь, за якою Сірко нібито заморочив татар своїми чарами, що допомогло йому виграти битву. Далі йдеться про те, що він був чудовий стрілець, бив птаха в небі, а звіра в полі й рідко коли вони рятувалися від нього. Сірко чудово орієнтувався в безмежних степах і коли пускав навмання стрілу під час походу, то легко міг знайти її, коли вертав назад. Дала йому, за словами автора "Віршованої хроніки", доля і "щастя, і розум, і мужнє серце, і зброю, і славу".
Приблизно в такому ж дусі змальовується Сірко і в народних легендах та переказах, де йому зокрема приписували вміння обертатися на тварин, заворожувати кулі, одне слово, усі якості козака-характерника (див. легенди "Кошовий Сірко", Долгорукий і Сірко", "Превеликий характерник", "Як Сірко переміг татар", "Його жахались вороги", "Сила Сіркової руки", "Заповідь Сірка", "Сірентій Правопоручник", "Великий воїн") .
Іван Сірко був одружений із Софією, про яку майже не знаходимо відомостей у джерелах. Можливо, вона походила з Полтави, оскільки з цим містом її також пов'язують документи. Софія та Іван мали щонайменше двох синів і двох дочок. Доля Сіркової дружини була така ж нелегка, як і доля дружини гоголівського Тараса Бульби. Не випадково в українській народній думі "Вдова Івана Сірка й Сірченки" говориться:
В городі Мерефі жила жона,
Старенька вдова,
Сірчиха-Іваниха,
Вона сім літ пробувала,
Сірка Івана в очі не видала.
Тут дуже точно підмічено тяжку долю дружин степових лицарів, що, підхоплені воєнним вихором, упродовж років були відірвані од домівки.
Іванових синів, згідно з думою, звали Петром та Романом. Один з них імовірно Петро був одружений з дочкою молдавського господаря (правителя) Хінкула. Очевидно, саме він загинув під час вдалого загалом походу запорожців на Крим у липні 1673 року . За народною думою, Петро Сірко поліг у бою проти турків через зраду джури Голуба Волошина, тобто молдаванина, і дещо не так називається місце загибелі старшого сина кошового отамана: десь за річкою Тор (Сіверський Донець) біля "трьох зе-лених байраків".
Другий син - Роман, за даними німецькомовноі швейцарської газети від 30 червня 1680 року, виданої в Цюриху ("Ordinari Wochen-Zeitung"), був од-ружений з донькою покійного гетьмана Лівобережної України (1663-1668 рр.) Івана Брюховецького. Це весілля відбулося приблизно в другій половині 1679 року. Козаки пропонували тоді Іванові Сірку скинути Самойловича і взяти гетьманський уряд у свої руки, але кошовий отаман відмовився, сказавши, що він уже скуштував одного разу Сибіру і вдруге не хоче*. Роман Сірко був досить досвідченим козаком, про нього навіть складали пісні ("Ой Лимане, Лимане...").
На схилі життя Іван Сірко послав Романа із сотнею козаків на службу до короля Речі Посполитої Яна III Собеського. Це була досить поширена практика, варто згадати хоча б аналогічний приклад із сином Михайла Ханенка, який виховувався при дворі короля Речі Посполитої Михайла Вишневецького (правив у 1669-1674 рр.). По смерті Івана Сірка його сина Романа взяв під опіку король Ян Собеський. В інструкції короля, даній його послу на Січ брацлавському протопопові Зарембі 24 липня 1682 року, цей останній мав переконувати козаків, що "шкатулка" королівського серця завжди відкрита для них і як доказ нагадати, що король "Сіркового сина пригорнув до себе завдяки пам'яті й заслугам його батька". У спеціальному листі до запорожців, датованому приблизно тим самим часом, король зокрема писав: "Уродзоний Сірко, котрого як сина, такого великого мужа і відважного ватажка за цілість християнства ми пригорнули до себе і взяли під власну опіку, аби показати світові, як ми вдячні лицарській праці його батька" , тобто Івана Сірка. Із згаданої вже думи довідуємося, що другий син Сірка, очевидно, цей-таки Роман помер у Мерефі на очах у матері. Про дочок Сірка майже нічого не відомо. Одна з них вийшла заміж за мереф'янського козака Івана Сербина, друга дочка - за Івана Артеменка (Артеміва), козака Харківського полку. Обидва зяті довгий час жили в Мерефі з сім'ями. Були в Сірка, очевидно, і внуки... І нині в Україні, зокрема в Дніпропетровську (Січеславі) живуть люди з прізвищем Сірко, які вважають славетного кошово-го отамана своїм предком.
Мав Іван Сірко й рідного брата, який загинув у бою проти польських військ у Капустяній Долині на Черкащині, певно, у квітні 1663 року. Були в ко-шового отамана якісь інші родичі. Принаймні 1678 року він просив царя відпустити на Січ білгородського мурзу Махмета, щоб виміняти його на своїх родичів, які перебували в кримській неволі. Того ж року на Січі побував посол гетьмана Самойловича, козак Полтавського полку Іван Красноперченко. Тут його тепло вітав Сірко й розпитував про свою родину. Як виявилося. Сіркова дружина була кумою Красноперченка. Згадуються в джерелах також імена отаманових сподвижників, насамперед його побратима Яцька Торського (Сацька Туровця), а також таких козаків, як Гнат Голобля, осавул Павло Грибович (засланий з гетьманом Многогрішним до Сибіру), Грицько Дробиненко, Ярема Кваша, Григорій Минченко, Петро Перехрест, Григорій Чечельницький, Яків Третяк та інші.
На жаль, майже зовсім немає даних про першу половину життя Сірка. Та й друга, щиро кажучи, рясніє "білими плямами". А дуже хотілося б знати, скажімо, що робив він у Хотинську війну 1621 року, під час українських національно-визвольних повстань, очолюваних Марком Жмайлом (1625 р.), Тарасом Трясилом (1630 р.), Іваном Сулимою (1635 р.), Павлом Павлюком, Дмитром Гунею, Яцьком Острянином (1637-1638 рр.), знаменитих чорно-морських та азовських походів запорожців проти Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Російсько-польської війни 1632-1633 років тощо. Де ж набував військового досвіду майбутній козацький ватажок, де мав бойове хрещення? Не міг же він, як міфічний Ілля Муромець, сидіти до 33 років на печі, не міг же він з'явитися перед козаками готовим полководцем, наче Афіна з голови Зевса? На жаль, лише одна-єдина звістка, як спалах, вихоплює з темряви віків важливий епізод Сіркового життя. Як відомо, запорожці славилися по всій Європі як прекрасні воїни і їх охоче наймали на службу монархи Австрії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Франції та інших країн. Так, майбутній ніжинський наказний полковник і сподвижник Богдана Хмельницького Роман Катіржний - ватажок одного з успішних повстань невільників-веслярів на турецьких галерах прибув зі своїми повстанцями до берегів Південної Італії й там став на службу до Фердінанда III Габсбурга, віце-короля Королівства Обох Сицилій і пробув там чотири ро-ки (1642-1646). Отже, 1644 року посол Франції граф де Брежі за дорученням фактичного правителя країни кардинала Джуліо Мазаріні найняв на французьку службу 2500 козаків. У жовтні 1645 року запорожці, очолювані Богданом Хмельницьким, Іваном Сірком та якимсь Солтенком [Золотаренком (?)], були перевезені Балтійським морем з Гданська до Кале. Пізніше вони взяли участь в облозі іспанців у Дюнкерку, причому Сірко командував уже тоді полком. Французькі війська очолював принц Конде, а в його війську під Дюнкерком служив і мушкетер Д'Артаньян - герой знаменитої трилогії Олександра Дюма-батька .
Останнім часом дехто з дослідників (В.Голобуцький) бере під сумнів участь запорожців в облозі Дюнкерка, але уважний аналіз таких аргументів, частково запозичених у польського дослідника З.Вуйцика, доводить Їхню безпідставність. Можна сумніватися лише в тому, чи справді на берегах Північного моря височить пам'ятник Сіркові. Принаймні на запит, надісланий французькому посольству, що його зробив харківський краєзнавець І.Саратов, надійшла заперечна відповідь. Хоч далі ім'я Сірка знов губиться в темряві минувшини, навряд чи варто сумніватися щодо його участі у Визвольній війні українського народу 1648-1658 років. Нам пощастило виявити в тій-таки "Віршованій хроніці" першу згадку про участь Сірка в тогочасних подіях. Наприкінці 1653 року, після Жванецької битви, коли кримський хан Іслам-Гірей ІІІ зрадив українських повстанців, що дало змогу королівській армії вислизнути з кільця, ординці почали грабувати подільські міста й села, забирати в неволю мирних жителів. Тоді на кін виступив Сірко, який відбивав "ясир" у нападників. Відтоді боротьба проти турецько-татарсько-ногайської агресії стала справою його життя.
У XVII столітті відстала Османська Імперія, одна з типових азійських деспотій, завоювала не лише Північну Африку й Близький Схід, а й добрячий шмат Європи, зокрема Балкани та Північне Причорномор'я. Коли б туркам удалося, як вони прагли, завоювати всю Європу, то можна уявити, до яких тяжких наслідків це спричинилося б. Ясна річ, це призвело б до консервації феодального ладу, посилення деспотизму, переслідувань християнського населення тощо. Становище України було особливо складне, бо вона безпосередньо межувала з Османською Імперією. Ця остання вибудувала по-тужні фортеці в гирлах великих річок, перетнувши Україні шлях до моря. У 1475 році турки завоювали Кримське ханство й змусили хана стати васалом султана Османської імперії.
Особливо погіршилася ситуація з середини XVI століття, коли в Північне Причорномор'я перекочували зі сходу ногайські орди, які теж стали васалами Османської імперії, хоч і під зверхністю кримського хана. Саме ці напівдикі племена, що їх помилково називають татарськими, і були найбільш заінтересовані, щоб раз у раз чинилися наскоки на Україну, плюндрувалися її землі, забирався "ясир".
Османська імперія ввійшла в смугу безнадійної кризи, її анахронічний лад дедалі разючіше контрастував з прогресивною Європою. Проте Османська імперія намагається вийти з глибокої внутрішньої кризи за рахунок загарбницьких воєн і встановлення гегемонії в Європі. У цей час вирішальних битв український народ, якому й далі загрожував геноцид з боку загарбників, відіграв видатну ролю в боротьбі проти агресора. Особливо відзначалися збройні сили України - Військо Запорозьке - у війнах проти Османської імперії, як-от Хотинська війна 1621 року, битва під Віднем 1683 року, чи-сельні суходільні й морські походи тощо. Тоді вся Європа надавала надзвичайно великої ваги військовій діяльності своїх союзників-запорожців і високо цінувала їхні звитяги. Отже, Івана Сірка слід розглядати насамперед як видатного провідника в організації відсічі українським народом навалі Ос-манської імперії, оборони південних рубежів України. Та історичні заслуги його полягають не тільки в боротьбі на Півдні, а й на інших теренах. Політичне життя України в середині XVII століття визначала боротьба за ліквідацію колоніального гніту Речі Посполитої та завоювання державної не-залежності. Сірко й тут доклав значних зусиль, хоч не уник і певних помилок та прорахунків. Вище вже йшлося про його діяльність під час Жванецької битви. Є певні підстави припускати, що не лише цим епізодом Сірко ус-лавився у Визвольній війні. Варто пригадати, наприклад, лист Юрія Хмель-ницького до Сірка від 24 червня 1677 року, де йшлося про потребу заприязнитися, зробити "истинное желательство как при отце нашем" , тобто натякав на допомогу Сірка Богданові Хмельницькому.
Тривала тяжка боротьба України проти Речі Посполитої змушувала гетьмана Богдана Хмельницького шукати союзників у різних країнах Європи й Азії. Після Жванецької битви стало зрозуміло, що союз із Кримським ханством на той час себе вичерпав. На перший план висувається ідея військово-політичного союзу України з Росією.
Цей союз було потверджено на Переяславській раді 18 січня 1654 року, пізніше укладено договір між обома державами. При всій незавершеності, недосконалості й суперечливості цього акту він мав рівноправний і взаємовигідний характер, та проіснував лише кілька років. Загроза його рівноправному характеру з боку російського уряду стала відчутна вже у вимогах дипломата В.Бутурліна - присягати цареві, на що (тобто на цю односторонню присягу) мусив погодитися Б. Хмельницький. На цьому треба спинитися докладніше, бо зі шкільної лави ще зовсім недавно нам утовкмачували міф про загальнонародний характер цієї присяги, що нібито мало ствердити гасло: "Навеки вместе!". Нам доводилося вже писати з цього приводу і тут нагадаємо лише, що формально присяга охоплювала територію тогочасної Гетьманщини. Ні про яку присягу на Західній, значній частині Правобережної та Південної України не могло бути й мови. Не розглядалися як суб'єкт права і через те не брали в тому участі жінки та се-ляни, тобто переважна більшість населення Гетьманщини. Відмовилося присягати українське православне духовенство, яке не укладало й договору. Думки козаків та міщан розійшлися, і про якусь одностайність говорити не доводиться. Навіть коли Хмельницький силував козаків та міщан, нерідко їхня присяга була формальною. Як свідчать сучасники, люди під час присяги називалися не своїми іменами, що мало звільнити їхню совість від гріха. Проте, незважаючи на сильний тиск гетьмана, деякі видатні керівники Визвольної війни передбачили значну небезпеку в прецеденті однобічної присяги й відмовилися присягати. Це Іван Богун, Йосип Глух... Був серед них й Іван Сірко.
Віленське перемир'я 1656 року, укладене Росією та Польщею, не тільки знецінило блискучі результати російсько-українського походу проти Речі По-сполитої в 1654-1656 роках, а й стало першим грубим порушенням російським урядом договору 1654 року. Відтоді значно посилюються конфлікти між Росією й Україною, зростає опір українського народу спробам російського уряду перетворити Україну на свою колонію. Боротьбу за збереження незалежності по смерті Богдана Хмельницького очолив Іван Ви-говський, який був гетьманом у 1657-1659 роках, йому довелося діяти за складніших умов, під час значного загострення соціальної боротьби в Україні. На відміну від Б.Хмельницького новому гетьманові забракло гнучкості в проведенні соціальної політики. Прихилившись до шляхти та козацької старшини, він послабив єдність українського народу в його визвольній боротьбі. Робляться спроби поновити союз з Польщею на інших, рівноправних засадах, але це було не до кінця продумано. Загострюються відносини Гетьманщини із Січчю, де опозицію гетьманові очолив політичний авантюрник, соціальний демагог Яків Барабаш. Діяльність Барабаша, а пізніше й полтавського полковника Мартина Пушкаря призвела до розв'язання в Україні громадянської війни (вони й самі загинули в її полум'ї), до іноземного втручання в українські справи. Громадянська війна 1658-1659 року наклалася на війну російсько-українську. Соціальна база Виговського швидко звужувалася, од нього відходило чимало колишніх однодумців. До них приєдналися Іван Сірко, Іван Богун... Саме з їхнім переходом до опозиції справа Виговського стала безнадійною, хоч йому ще вдалося виграти Конотопську битву, де було винищено до 50 тисяч добірного російського війська. Сірко й Богун перебили чимало прихильників Виговського. Сам Сірко, користуючись ситуацією, робить походи проти гетьманових союзників - кримських татар та ногайських орд. Діяльність Сірка в цей період, на жаль, об'єктивно сприяє підриву незалежності Української Держави. У серпні 1659 року вів вийшов з Січі на Побужжя й учинив наскок на турецьку фортецю Аккерман (тепер Білгород-Дністровський), ногайські улуси. Саме Сірко та Богун були головною силою, яка привела до влади наступного гетьмана - Юрія Хмельницького, а той незабаром підписав новий російсько-український договір (жовтень 1659 р.). Цей договір, укладений під тиском російських військ та українських лівобережних полків, де панували тоді проросійські настрої, був на відміну од договору 1654 року для України нерівноправний. Українська Держава тепер ставала автономною територією в складі Російської імперії. Зберігся навіть друкований текст цього договору, названого Переяславським ("14 статей") і на ньому бачимо поміж інших підписів козацької старшини й ім'я Івана Сірка як кальницького полковника. Щоправда, за Сірка підписався сам Юрій Хмельницький. Звичайно цей факт трактують як свідчення неписьменності Сірка, але, тут явне умисне ухилення Сірка від підписання документа, що розбивав надії частини керівників Української Держави на збереження незалежності України в конфедеративному зв'язку з Росією. Посередньо про це може свідчити підпис Сірка на договорі з Польщею 1671 року, наявність великої кількості листів Сірка (дотепер ми зафіксували 36 документів, з них 7 виявлено в архівах)*, хоч усі вони дійшли до нас у російських та польських перекладах другої половини XVII століття.
Якщо вже мова зайшла про ці листи, то варто відзначити деякі моменти. Листи стосуються в основному останнього періоду життя Сірка: 1662 рік - 1 лист, 1664 - 3,1670 - 1,1673- 5. 1675 - 9, 1676 - 1. 1677 - 6. 1678 - 7, 1679 - 1, 1680 - 2. Усі вони адресовані відомим політичним діячам різних країн, зокрема гетьманам України Я. Сомку (1), М. Ханенку (1), П. Дорошенку (2), І. Самойловичу (20), російським царям Олексію Михайловичу (4), Федору Олексійовичу (2), королю Речі Посполитої Яну Собеському (1), кримському ханові Селім-Гірею І (1), а також візиреві кримського хана Мурад-Гірея (1) та російським воєначальникам князеві Г. Ромодановському (2) і Г. Косагову (1).
Навесні 1660 року Сірко здійснив успішний похід на Очаків, причому одночасно з його виправою інший загін запорожців завдав удару по кримській фортеці Іслам-Кермен (поблизу сучасної Каховки). Восени 1660 року з ініціативи царського уряду відбувся російсько-український похід на Правобережжя. Погано підготовлений, він скінчився невдачею. Польсько-кримські війська розгромили спочатку війська боярина Шереметєва (під Чудновом), а потім і Ю.Хмельницького (під Слободищами). Опинившись в оточенні, Ю.Хмельницький мусив підписати новий, уже нерівноправний договір з Річчю Посполитою (17 жовтня 1660 р.), на основі якого ставав недійсним попередній договір з Росією. Невідомо поки що, яка була роля Сірка в цьому невдалому поході, але ясно, що він, не сприйнявши раніше й Гадяцького договору з Річчю Посполитою, тим більш не міг погодитися з Слободищенським. Не. випадково вже на початку 1661 року Сірко вчинив напад на кримські улуси, захопивши 16 000 ханських коней. Цікаво, що це повідомлення коронний гетьман передав 7 березня 1661 року якійсь високопоставленій особі через Івана Мазепу - майбутнього гетьмана України. У листопаді 1661 року Сірко очолив похід
запорожців та калмиків проти Кримського ханства, під час якого було здобуто Перекоп. Дуже важливо, що тут Сірка вже називають "запорозьким гетьманом" . Це дає підстави переглянути традиційну дату першого обрання Сірка на кошового отамана (1663 р.) і взагалі продовжити період його домінаціі на Січі, адже він був кошовим отаманом щонайменше 12 років (з невеликими перервами). Зважаючи на те, що загальні ради на Січі, присвячені переобранню старшини, проводилися раз, а то й два на рік, треба визнати першість за Сірком за кількістю переобрань на найвищий уряд на Січі. До цього називали цифру 8 переобрань, а первенствував Петро Калнишевський, якого обирали кошовим отаманом 12 разів, у тому числі останні 10 років безперервно. Зазначимо також, що Сірко діяв на Січі, коли позиції старшини не були такі міцні, як в останній період її існування, і тому добитися неод-норазового обрання було йому набагато важче, ніж Калнишевському.
Після Слободищенського договору владу Юрія Хмельницького відмовився визнавати його дядько, наказний гетьман Яким Сомко, що контролював майже всю територію Лівобережної України. Він і далі діяв згідно з Переяславським договором 1659 року.
Іван Сірко відмовився підтримувати обох гетьманів і пішов на Січ, звідки й далі нападав на Річ Посполиту та її союзника - Кримське ханство. Цікавим свідченням цього є 12 листів кримського хана Мухамед-Гірея IV, високопоставлених осіб ханства та Речі Посполитої, що їх виявили ми в та-тарському відділі фонду "Коронний архів у Варшаві" Головного архіву давніх актів (Польща). Зокрема хан, звертаючись до короля Яна Казимира 28 березня 1662 року, скаржився на Сірка, який прибув на Правобережжя з кількома сотнями верхівців і заходився "бунтувати" простолюд, котрого "до нього сила горнеться" .
Ці дії ослабили позицію Ю.Хмельницького в Правобережній Україні. Причина відмови Сірка підтримувати Ю.Хмельницького, незважаючи на неодноразові звертання цього останнього і навіть Я.Сомка, полягає в тому, що він не міг сприйняти Їхню соціальну політику, спрямовану на зміцнення позицій старшини, не міг примиритися з посиленням залежності України від Польщі та Росії, з небезпекою розколу України на дві частини по Дніпру. Характерний лист Сірка та іншого запорозького полковника Сацька Туровця (Яцька Горського) до Якима Сомка (березень 1662 р.). Лаючи Якима Сомка й Юрія Хмельницького, автори листа прозоро натякали на Чорну раду козаків, і ця погроза була небезпідставна. Саме в цей час на Січі активізував свої дії Іван Брюховецький, який став кошовим отаманом. Він виступив як противник старшини, уміло грав на запорозькому честолюбстві, доводячи першість Січі перед Чигирином - столицею Гетьманщини тощо. Такі настрої набули великого поширення і на Січі, і в Лівобережній Україні. Свідченням цього є дума "Фесько Ґанжа Андибер, гетьман запорозький", де в образі головного героя - "козака-нетяги" виведено саме Брюховецького. Плани Брюховецького були близькі Сіркові й він підтримав тоді його домагання на гетьманську булаву. На Чорній раді в Ніжині в червні 1663 року Брюховецького було проголошено гетьманом Лівобережної України й він пробув на цьому уряді 5 років. Однак на відміну од Сірка, який був щирий у своїх демократичних переконаннях, Брюховецький виявився політичним демагогом. Цікаво, що такі розбіжності в політичних позиціях Сірка і Брюховецького підмітив автор тогочасної пісні "Курта", де погано згадується про Брюховецького і добре про Сірка - заступника бідного чабана:

Ой ти, батьку-Сірку,
Козацький барвінку,
Ти надівай шапку-бирку,
Та визволяй чабана-товаринку .

Саме Брюховецький перший в Україні дістав "з царської ласки" боярський титул і поклав початок переходові частини козацької старшини у дворян Російської імперії. Замість обстоювати супроти загарбницьких замірів російського уряду хоча б ту автономію, яка була встановлена 1659 року, не кажучи вже про статус України на основі договору 1654 року, він став, по суті, торгувати незалежністю України.
Справжню свою суть Брюховецький уперше показав тільки 1665 року, після відвідин Москви (першої в історії України гетьманської візити до столиці імперії) та підписання ним так званих Московських статей - нового нерівноправного російсько-українського договору. Перед цим Брюховецький ще мав довіру частини населення України, зокрема й Сірка. Козацький ватажок подав гетьманові допомогу в тяжкий час, коли Річ Посполита зробила останню значну спробу поновити своє панування в Лівобережній Україні. У кінці 1663 - на початку 1664 року відбувся похід короля Яна Казимира на Сіверську Україну, у якому брали участь і правобережні полки на чолі з новим гетьманом Павлом Тетерею, і ординці. Саме тоді Сірко та російський воєначальник Г.Косагов зробили дві вдалі виправи на Крим, здобули Перекоп та кілька інших населених пунктів, завдали великої шкоди ханству (від рук козаків загинули Карач-бей, комендант Гавані Умер-ага та інші), визволили багатьох невільників-християн (жовтень і грудень 1663 р.).
Варто зазначити, що Сірко був перший козацький ватажок, який залучив до спільної боротьби проти османської імперії калмиків, і вони дуже високо цінували його полководчий талант. Показові слова калмиків про те, що вони "служить с Сирком ради, а с иними полковниками ни с кем служити не хотят" .
Польський воєначальник С.Маховський у листі від 26 лютого 1664 року писав, що Сірко вже кілька разів воював під Перекопом та Очаковом, з триво-гою згадував про народне повстання проти панів-"державців" на Брацлавщині та його зв'язок із Сірковими діями .Так, він переніс свої дії на Пра-вобережжя, піднімаючи народні повстання в тилу польської армії. Це стало однією з важливих причин провалу походу Яна Казимира на Сіверщину. Сірко воює тоді по всій Черкащині (Городище, Канів, Корсунь, Медведівка, Сміла, Торговиця, Чигирин тощо), боронить Бужин, громить війська одного з найкращих за всю історію Польщі полководців - Стефана Чарнецького, який "уславився" надзвичайною жорстокістю в придушенні національно-визвольної боротьби українського народу й був через це та через нахил до химерного одягу з тигрової шкури прозваний козаками "рябим собакою". У Брацлаві та Чигирині Сірко навіть захопив скарби Тетері, чим різко зменшив можливості цього гетьмана наймати собі на службу іноземні війська.
Успіхи Сірка дістали визнання царського уряду та Брюховецького й у документах вперше з'являються звістки про його маєтності: він дістав у володіння будинок із засіками та, як і його брат, млин. Водночас у польських джерелах іноді пишеться й про поразки козацького отамана. Мемуарист Ян Дробиш Тушинський (помер у 1707 р.) згадує про перемогу військ С.Маховського над запорожцями Сірка, донськими козаками та калмиками на Великдень (13 квітня 1664 р.) під "Сарадзиним Лісом за Чечельником". Є й інша звістка, яку знаходимо в щоденниковому записі 18 травня 1660 року польського шляхтича Яна Антонія Храповицького: Прийшла відомість, що татари розбили Сірка козака, якого Хмельниченко послав був з кількадесят тисяч козаків боронити, щоб татари не пройшли в Україну" . Та вона маловірогідна. В.Коховський і "Віршована хроніка" наголошують на поразці Сірка в Городищенському бою 1664 року. Якщо навіть і взяти до уваги ці, а можливо, й деякі інші невдачі, безсумнівною є його перевага в битвах з ворогами. Адже тільки Яворницький установив 55 вдалих походів Сірка проти ворогів, а джерела, що їх ми виявили, дають змогу збільшити кількість перемог принаймні на 10. Улітку 1664 року на Правобережжі вибухло нове повстання, яке очолив Сулимка. Воно було спрямоване проти Польщі та її союзника Павла Тетері. Керівник повстання послав свого козака Федора з Балабанівки до Сірка, просячи допомоги й називаючи кошового отамана "братом", але той нібито відмовив. Тут слід зазначити, що Сулимка звернувся запізно, до того ж не узгодив попередньо, коли починати повстання. Через це кошовий отаман не зміг вчасно підійти до Торговиці й обмежив свої дії районом Городища та Умані. А свідчення гетьмана Петра Дорошенка, який урядував у 1665-1676 роках, указують на те, що Сірко брав найактивнішу участь в антипольському повстанні 1664 року і разом з Сулимкою вони "страшну війну почали в Україні". Пише про участь Сірка в цьому повстанні й мемуарист Юхим Єрлич, додаючи також про зв'язки кошового отамана з колишнім гетьманом Виговським. Цього останнього, як відомо, трохи пізніше Тетеря та його кум Маховський звинуватили в підтримці повстання Сулимки й наказали розстріляти.
Визволити 1664 року Правобережну Україну від польського гніту не вдалося. Уряд Речі Посполитої перекинув сюди значні сили й тому Брюховецькому та Сіркові доводилося з боями відступати. І хоча в липні 1664 року Сірко разом з Косаговим розбив ворога в Капустяній Долині, наступного місяця кошовий отаман зазнав поразки в битві проти польських військ під Городищем, причому навіть пішли чутки про його загибель. Мабуть, саме тоді він дістав тяжкі рани, сліди яких можна було побачити на його кістяку і через 300 років. Уже на початку листопада 1664 року він побував у Харкові й Білгороді, став харківським, а за іншими джерелами - зміївським полковником, але не втратив міцних зв'язків із Січчю.
Антипольське повстання на Правобережжі, енергійні дії там Сірка та Брюховецького прискорили падіння Тетері. На зміну йому після недовгої боротьби було обрано Петра Дорошенка. Цього гетьмана із симпатією зобразив пізніше Великий Кобзар, а класики української літератури назвали його "Сонцем Руїни". Внук Михайла Дорошенка, оспіваного поряд із Сагайдачним у народній пісні "Ой на горі та й женці жнуть", він почав свою діяльність ще в роки Визвольної війни. Петро Дорошенко щиро хотів повернути незалежність України, її єдність, добивався й відновлення договору 1654 року. Під його керівництвом було завдано кілька значних поразок армії Речі Посполитої. Це посилило визвольний рух не тільки в Правобережній Україні, а й в Лівобережній, де зростало невдоволення колоніальною політикою російського уряду.
1667 року після укладення угоди між Росією та Польщею (Андрусівська змова), унаслідок якої формально закріплювався поділ України між ними заради боротьби з Османською імперією, внутрішньополітична ситуація значно загострилася. Усвідомлюючи це, Брюховецький налагоджує зв'язки з Дорошенком, сподіваючись у разі повстання зберегти гетьманську булаву. На початку 1668 року це повстання вибухнуло. Сам Брюховецький 24 лютого 1668 року надіслав з Гадяча зазивні універсали і на Слобожанщину, зокрема а Мерефу. У той час Сірко тільки-но повернувся з успішного походу до Криму (з-під Кафи). Тоді було визволено 2 тисячі християнських невільників, узято в полон 1500 ординців. Він не мав жодної прихильності до Брюховецького, з яким фактично розірвав стосунки ще 1664 року. В міру того, як лівобережний гетьман ставав, за словами Тараса Шевченка, "гряззю Москви", Сірко дедалі більше віддалявся од нього. Уже те, що після повернення з походу 1664 року Сірко осів не на Лівобережній Україні, тодішній Гетьманщині, яка перебувала під контролем Брюховецького, а на Слобожанщині, красномовно свідчить про це. Проте коли й сюди надійшли зазивні універсали Брюховецького, Сірко підняв на Слобожанщині повстання. У даному разі Сірко діяв як патріот України, узгодивши свої дії попередньо з Дорошенком, а Брюховецького роз-глядав як тимчасового союзника. Незабаром він оволодів значною частиною Слобожанщини, але здобути Харків йому не вдалося.
Після цього Сірко рушив із військами до Дніпра, розгромивши на своєму шляху російські війська (під Охтиркою й Полтавою). Тим часом в Опішні об'єдналися війська Дорошенка та Брюховецького, відтак козаки скинули Брюховецького з гетьманського уряду, а потім забили. Дорошенко стає одно-осібним гетьманом України й робить подальші кроки щодо відновлення її цілковитої незалежності. Сірко підтримує його в цих намірах і з наказу геть-мана йде походом на Крим, розбиває під Ольховцем татарського мурзу Ба-тиршу та нового претендента на булаву - П.Суховія (Суховієнка), який був, до речі, родичем Брюховецького. Того ж 1668 року Сірко здійснив ще два походи на Крим. Під час другого (жовтень 1668 р.) дійшов до Кафи (Феодосії) - найбільшого турецького порту в Північному Причорномор'ї, а його сподвижник - кошовий отаман Іван Ріг - до Арабата - татарської фортеці на півдні Арабатської стрілки.
Союз Сірка з Дорошенком невдовзі став розпадатися. Важко тут звинувачувати когось із ватажків козацтва. Ситуація в Україні змінювалася щодня, як у калейдоскопі: одна за одною точилися небезпечні сутички на кордонах, у самому українському суспільстві не припинялася гостра боротьба. Дії Сірка чи Дорошенка зумовлювалися насамперед інтересами певних соціальних прошарків і політичних угруповань української суспільності, їх єднало прагнення добитися незалежності України, однак вони по-різному бачили шляхи її здобуття.Якщо Сірко спирався на рядове козацтво й обстоював радикальні дії у внутрішній політиці, то Дорошенко був поміркованіший і спирався на ту частину козацтва (до того ж заможнішу), котра великого значення надавала союзові з якоюсь сусідньою державою. Дорошенко, зневірившись у Москві й Варшаві, звернув свій погляд, як свого часу Богдан Хмельницький, на Стамбул. У 1669 році він уклав союз із султаном Мухаммедом IV. Це був ризикований крок і він, зрештою, не приніс користі гетьманові. Союз з Туреччиною частина населення України не сприйняла, і невдовзі в Умані було проголошено полковника Михайла Ханен-ка новим гетьманом Правобережної України, а той заявив про орієнтацію на Польщу. Не сприйняв цього союзу з Портою і Сірко, який вирішив ско-ристатися принаймні одним справді позитивним моментом Андрусівського перемир'я - можливістю об'єднати сили християнських держав у боротьбі проти агресії Османської імперії.
Оскільки Січ з 1667 року перебувала під формальним протекторатом російського й польського монархів, то Сірко вміло зіграв на двох струнах, домагаючись матеріальної та фінансової допомоги для Січі від обох держав.
Недавній харківський полковник повернувся на Січ і відтоді боротьба проти Османської імперії. Кримського ханства, ногайських орд цілком по-глинає його й приносить йому безсмертну славу. Характерно, що Сірко не був владолюбний, але влада сама його знаходила. Одне лише ім'я славетного ватажка, незважаючи на те, чи був він кошовий отаман, чи ні, приводило під його прапори безліч охочих помірятися силою із загарбниками на Півдні. Часом і сам кошовий отаман приставав до Сірка, фактично передовіряючи йому керівництво походом. Останній, найяскравіший період Сіркового життя відображено в багатьох джерелах.
Тут подамо лише найголовніші моменти.
Невдовзі після укладення союзу Дорошенка з Мухаммедом IV Сірко здійснив успішний похід на турецьку фортецю Очаків, спалив місто і взяв велику здобич. Про це кошовий отаман повідомив листовно царського воєначальника Г. Ромодановського 28 липня 1670 року, причому місцем написання листа був "Кіш на Чортомлику", тобто Чортомлицька Січ.
Сірко виявив себе чудовим дипломатом, поновивши за короткий час зв'язки з Річчю Посполитою, яка й далі утримувала під своєю владою значну частину Правобережної України. Що ж, із двох бід доводилося вибирати меншу... У своїх зв'язках з Річчю Посполитою він спирався не так на короля Михайла Вишневецького (1669-1674 рр.), як на великого коронного гетьмана Яна Собеського, який високо цінував боротьбу козаків з Османською імперією. З тактичних міркувань Сірко підтримував результати Острозької комісії, на якій були вироблені умови щодо статусу Правобережної України в складі Речі Посполитої. Звісно, йшлося про ту частину козаків, що висунула на гетьмана Михайла Ханенка. Щоб закріпити союз, король Михайло Виш-невецький передав Ханенковим представникам клейноди, зокрема булаву й прапор. Нам пощастило відшукати опис цього прапора в листі шляхтича Василя Борейші від 29 липня 1670 року. За його словами, адамашкова хоругва мала кармазиновий, тобто темно-малиновий з фіолетовим відтінком колір, а на ній було зображено золотого (жовтого) орла. На згадку про короля-протектора був на хоругві й герб Вишневеньких: на червоному полі срібний півмісяць рогами донизу, на якому стоїть хрест такого самого кольору, срібна зірка, а нагорі жовті корона й хрест .
Не тільки гетьман, а й сам Сірко від імені низовців посилав до Варшави послів. Так, у листі Михайла Вишневецького до Сірка від 12 червня 1671 року міститься подяка за те, що було послане посольство Олекси Полезанка, та висловлювалася надія, що Сірко буде під протекцією Речі Посполитої . Пізніше Ханенко та інші козацькі полковники склали присягу на вірність Речі Посполитій, про що й було надіслано до Варшави відповідний документ від 6 вересня 1671 року. На першому місці серед запорозьких полковників стоїть підпис Сірка . Хоча документ зберігся в тогочасній копії, проте на ньому немає пояснень стосовно того, що за Сірка хтось підписався, як це було після укладення Переяславських статей 1659 року.
Надзвичайно велика роля Сірка в поширенні влади Ханенка на значній території Правобережжя. У листі від 1 жовтня 1671 року один шляхтич писав: "Тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися . Одночасно кошовий отаман громив ногайські орди під Білгородом. У своєму листі від 23 грудня 1671 року король Михайло Вишневецький дякував Сіркові за це й висловлював надію, що він і далі буде воювати проти бусурманів, "щоб Україна, золотий край, квітувала в повному мирі" .
Упевнено контролюючи Побужжя, Сірко з Ханенком здійснили низку важливих походів проти ординців. На початку 1672 року Сірко разом із ко-лишнім молдавським господарем Хінкулом ударив по Молдавії, яка тоді була васалом турецького султана, й оволодів її столицею - містом Ясси. Тоді ж Хінкул передав йому молдавський престол: "Хінкул Сірка, як свата свого, бо дочку свою віддав за сина Сірка, посадив на молдавському господарстві, як чути" . Цими діями Сірко нагадував Б.Хмельницького, який після успішного походу на Молдавію домігся шлюбу свого сина Тимоша з донькою молдавського господаря, щоб згодом він став правителем Молдавії. Але з огляду на поважні причини Сірко, залишивши молдавський престол, мусив поспішати на Лівобережну Україну. 1672 року тамтешнього гетьмана Дем'яна Многогрішного було безпідставно звинувачено в зраді царя й за-слано до Сибіру. Постало питання про нового гетьмана Лівобережної України. Цього разу Сірко вирішив добиватися булави, сподіваючись на ши-року підтримку жителів лівобережних полків. За його спиною стояло Запорожжя. Сірка добре пам'ятали й на Слобожанщині, де тоді жила його родина. Добра слава йшла про нього й на Правобережжі, тож, без сумніву, такій людині було до снаги об'єднати всю Україну під одноосібною геть-манською владою. Якраз цього і не хотіла Російська імперія, яка послідовно здійснювала щодо України політику "поділяй і пануй". Їй потрібний був на гетьманському уряді слухняний виконавець указівок "його царської пресвітлої величності" й до того ж нездатний навіть у помислах очолити антифеодальний рух в Україні. Для такої ролі ідеально підходив, за Шевченковим влучним окресленням, "дурний Самойлович", що мав і нега-тивні риси, такі як користолюбство, заздрісність, схильність до інтриганства. Скориставшись з цього, російському урядові легко було привернути на свій бік Самойловича й улаштувати разом з його однодумцями пастку на Сірка.
Спочатку князь Ромодановський запросив до Курська Сірка, щоб той особисто передав йому значного білгородського мурзу Тенмамбета, взятого в полон 3 місяці тому на Куяльнику. Сірко, діставши запевнення в безпечному проїзді, вирушив у дорогу з Сосниці в супроводі зятя Івана Сербина та кількох довірених людей 29 квітня 1672 року. На шляху з Нових Санжар його перехопив полтавський полковник, прибічник Самойловича, Федір Жученко, заарештував і відправив у кайданах до Батурина*. Через кілька днів Самойло-вич зі своїми спільниками вдався до царя з листом, оббріхуючи кошового отамана. Таким чином російський уряд дістав бажаний привід. "Тишайший" Олексій Михайлович звелів Ромодановському привезти арештанта до Москви, бо стало відомо, що "генеральна старшина й усе Військо Запорозьке та голота прагнуть обрати на гетьмана Івана Сірка". Невдовзі Івана Сірка було привезено до Москви, а звідти - до Тобольська. Отже, "Сибір неісходимий" поповнився ще одним українським в'язнем.
У Сибіру на Сірка чекала тяжка доля попередників - тисяч українських і білоруських засланців. Однак, як кажуть, щастя з нещастям в одних санях їздить. Османська імперія вперше після 1621 року розв'язала велику війну в Східній Європі, розгорнула наступ на Україну, сподіваючись через неї вдарити по Польщі й Росії. Навесні 1672 року турки здобули Кам'янець-Подільський, оволоділи значною частиною Правобережжя й змусили Польщу підписати невигідний мир. Далі метою нового турецького походу став Київ... Це викликало тривогу й занепокоєння кількох європейських держав, які почали поспіхом формувати антитурецьку коаліцію, а без Запорозької Січі повноцінною вона не могла бути. У свою чергу січовики без Сірка були, як бджоли без матки.
Першим це зрозумів уряд Речі Посполитої, яка вже скуштувала на собі силу турецької зброї й невдовзі польські дипломати почали настійливо до-магатися, щоб цар звільнив кошового отамана із заслання. Хотіла чи не хотіла цього Москва, але не можна було не визнати рації Варшави в даному разі. Добивалися звільнення Сірка, звичайно, і запорожці. Урешті Сірко став другим українським засланцем, який не залишився в Сибіру навіки, а був звільнений і дістав змогу повернутися на Батьківщину**. Олексій Михайлович у листі до польського короля від 21 травня 1673 року писав про звільнення Сірка, якому тут-таки було дано наказ завдати удару по Криму . Як відомо, козацький ватажок блискуче впорався з цим завданням. Козаки вчинили напад на турецьку фортецю Тягиню (тепер м. Бендери), узяли Ізмаїл та Очаків, а потім стали на відпочинок в Острі. У своєму листі до царя від 4 жовтня 1673 року Сірко сповіщав про розгром ординців, які йшли Муравським шляхом на Полтаву, про похід козаків Дніпром на Тавань (тепер Каховка). Загалом того ж, 1673 року Сірко встиг очолити кілька вдалих походів на Очаків .
Було б помилкою думати, що кошовий отаман повернувся з Сибіру слухняним виконавцем царських наказів. Громлячи військо Османської імперії та Її союзників, він служив насамперед не цареві, а українському народові, усім слов'янським народам - і вільним, і поневоленим турками, врешті, усій християнській Європі. Зовнішньополітичні дії Січі, очолюваної Сірком, у той час збігалися із зовнішньополітичним курсом російського уряду, якщо говорити про османську загрозу. Водночас під оболонкою лояльності й вірної служби та боротьби проти Османської імперії можна побачити й іншого Сірка - непримиренного противника московського гніту.
І раніше Сірко повставав проти панування Московщини, і раніше він підтримував зв'язки зі Степаном Разіним та його повстанцями, і тепер надавав їм притулок на Січі. Особливого розголосу набула історія із самозванцем Симеоном Олексійовичем, якому протегував Сірко. Самозванець Симеон, нібито син царя Олексія Михайловича, був насправді козаком з Лохвиць на ім'я Семен (за іншими даними - кашовар Матвій з Дону). Після розгрому Селянського повстання під проводом Степана Разіна Симеон прибув на Січ 1673 року. Кошовий отаман усіляко підтримував самозванця й за пізнішими свідченнями псевдоцаревича начебто мав намір іти з ним війною на Москву бити бояр. Поява чергового самозванця на Січі викликала переполох у столиці Московщини. Там добре пам'ятали Лжедимитрія І, який вийшов саме з Січі, і про те, що ядро його війська становили 20 000 запорожців і вихідців з України. Пам'ятали й про інших самозванців доби Смути, про походи Сагайдачного на Москву, Калугу тощо. Похід нового самозванця, можливо, і став би авантюрою, але ясно було, що з нього скористаються й борці проти московського панування в Україні, і колишні разінці і, зрештою, сусіди Московщини, насамперед Туреччина та Крим.
У 1674 році до Сірка прибуло царське посольство Чадуєва й Щоголева з вимогою видати самозванця, але кошовий отаман відмовився. Більше того, він послав у Чигирин своє посольство на чолі з військовим суддею Стефавом Білим, щоб поновити союз з гетьманом Правобережної України Петром Дорошенком, намагався залучити до цього союзу й гетьмана Самойловича. Однак той не тільки не підтримав Сірка, а й доніс про його наміри в Москву. Не було твердої відповіді й від Дорошенка. У цих умовах, коли до того ж розпочинався новий похід Османської імперії в Україну, коли пар написав кошовому отаманові гострого листа з приводу Лжесимеона, коли загроза нависла над дружиною та іншими членами сім'ї. Сірко мусив погодитися на видачу самозванця Москві. Але й пізніше в джерелах є згадки про наміри Сірка відвоювати ті міста Російської імперії, які перед тим захопив Степан Разін. Того ж, 1674 року доля зводить Сірка з Мазепою, який перебував тоді на службі в гетьмана Дорошенка. Мазепа був посланий у складі посольства до кримського хана й турецького султана і вирушив з невеликим супроводом степами через Інгул та Південний Буг, прямуючи до Очакова. Та на Інгулі його перехопили запорожці й привезли на Січ, де з цієї нагоди було скликано раду. Дізнавшись про мету посольства (скріплення союзу з Османською імперією та Кримським ханством), запорожці хотіли вбити керівника дипломатичної місії. Та, як подає літописець Величко, за Мазепу заступилися Сірко і ще кілька старих отаманів:.Ланове браття, просимо вас, не вбивайте цього чоловіка, може він і вам і нашій вітчизні надалі згодиться" .
1674 рік увійшов в історію України як один з найкривавіших. Тоді турецьке військо, діючи разом із ординцями, захопило Ладижин та Умань, і вирізало й забрало в неволю майже все їхнє населення. Сірко, як міг, допомагав правобережцям, але сили, щоб ударити по потужній турецькій армії, бракувало. Кошовий отаман дуже надіявся на Самойловича, який би міг повести в бій і лівобережні полки, і російські війська. Однак Самойлович відмовився виступити спільно із Сірком і вирядив до Умані лише 6 тисяч козаків на чолі з полковником Мурашкою, прирікши їх на загибель. Цього Сірко не простив Самойловичеві до кінця життя. Про це свідчать, скажімо, його листи до Яна Собеського (від 18 березня 1675 року) та до Самойловича (від 5 жовтня 1678 р.). В цьому останньому, зокрема, говориться: "Адже ви, старатливо повернувши від Лисянки назад з тодішнього воєнного походу й обіцяної ладижинцям та уманцям оборони, замість своєї щирості запхнули дірку одним нашим братом, добрим і відважним лицарем Мурашкою, що за добре здоров'я вітчизни й Ладижина і життя своє там поклав, а ви сам, стоячи наче журавель на купині, здалеку продивлявся до Ладижина й Умані, що там діятиметься, добре огородившись для захисту свого здоров'я наметами, щоб не залетіла звідти від вітру якась куля і йому в розкішних перинах, як павичу в краснопістрявому пір'ї, не зашкодила" .
Польський мемуарист Ємйоловський згадує і про невдалі спроби 1674 року галги-султана, тобто командувача війська Кримського ханства, другої після хана особи, переманити Сірка на свій бік . В інших джерелах знаходимо відомості й про розгром Сірком військ галги-султана під Таванню. У жовтні 1674 року він очолив восьмитисячне військо, у тому числі 2 тисячі запорожців, 2 тисячі донців під командуванням Пимченка, 4 тисячі калмиків, і вдарив по Криму. Цим була дуже стурбована орда, що діяла тоді в Україні, і врешті мусила повертатися назад .
1675 рік минув під знаком нових загарбницьких приготувань Османської імперії. У цей час Сіркові козаки пильно стережуть південні кордони України, боронять переправи, повідомляють про дії мусульманських військ власті Батурина, Москви й Варшави, донських козаків, калмиків і черкесів. Та Січ не тільки береже свій кордон, а й веде наступи. І в обороні, і в наступі Сірко виявив себе неперевершеним полководцем. Літописець Величко розповідає про невдалу спробу турецьких військ 1675 року захопити Січ, де тоді перебував Сірко. Унаслідок нічного бою з 15 тисяч яничарів урятувалося лише 3 тисячі, а втрати козаків не перевищили 50 душ . Часом з цією перемогою пов'язують лист Мухаммеда IV до запорожців і славнозвісну відповідь йому, у складанні якої нібито брав участь і кошовий отаман. Не випадково Рєпін на пораду Яворницького увів до своєї славнозвісної картини образ Сірка. Щоправда, історики нині довели, що перші зразки листа - цієї перлини усної народної творчості - припадають щонайменше на часи Хотинської війни 1621 року, однак діяльність Сірка, який писав і реальні листи ханові й султанові й став уособленням героїчної боротьби козацтва проти турецько-татарсько-ногайської навали, безперечно давала матеріал для розвитку давніх і створення нових легенд.
Уже після Різдва 1675 року Сірко здійснив першу наступальну операцію. Він послав до Очакова загін під командуванням Миська й Волошина. 28 квітня сам вирушив у великий похід, розбив орду на Кучманському шляху й визволив з неволі близько тисячі християн. Повертаючись назад, кошовий отаман зустрів нову орду біля Інгулу й знов переміг. Сіркові успіхи могли б бути більші, але його не підтримав Самойлович, не довіряв кошовому й царський уряд.
У серпні 1675 року Сірко зі своїм військом таємно форсував Сиваш і зненацька вдарив по Криму, захопивши кілька міст і дійшовши аж до Бахчисарая. Хан разом зі своїм двором мусив рятуватися втечею в гори. І хоч кримці швидко отямились, але перепинити шлях козакам на Січ їм не вдалося. Удаючись до військових хитрощів, Сірко обдурив ворога й прорвався через Сиваш назад до Січі з багатою здобиччю та великою кількістю визволених християн. Цей похід досить повно висвітлено в джерелах, насамперед у літопису Величка . Якби ж то так докладно ми знали й про інші Сіркові походи!
Того ж року Дорошенко, переконавшись у тому, що його союз з Туреччиною не справдив надій, шукає нових союзників. Оскільки в Батурині сидів його заклятий ворог Самойлович, то правобережний гетьман звернувся до Сірка. Кошовий отаман бачив тут нову можливість об'єднати сили Право-бережної і Лівобережної України, Запорозької Січі й зрештою ліквідувати небезпеку з боку Османської імперії, спираючись на допомогу Московщини, Речі Посполитої та деяких інших держав. Ось чому він охоче йде на нове зближення з Дорошенком, забувши про недавнє ворогування. На чолі загону козаків кошовий отаман прибуває до Чигирина 20 жовтня 1675 року. Його супроводжують також донці Фрола Минаєва та калмики Єсинея. Після урочистої зустрічі Сірка Дорошенко оголосив про свій перехід "під царську руку" й присягнув у цьому кошовому отаманові 22 жовтня. Вів передав також Сіркові булаву, прапор та інші клейноди, але той залишив їх правобережному гетьманові. Тоді ж Сірко й Дорошенко сповістили про цю подію Са-мойловича, надіславши йому свої листи. 25 жовтня Сірко покинув Чигирин... Діючи так, кошовий отаман наражався на значну небезпеку, адже він входив до союзу без царського указу й відома Самойловича. Цар і гетьман Лівобережної України дедалі менше зважали на права та вольності Запорозької Січі, а Сірко якраз палко обстоював Їх і намагався провадити максимально незалежну політику. На жаль, він не завжди знаходив розуміння навіть у найближчого оточення. От і цього разу козакам не сподобався далекоглядний крок свого ватажка, спрямований на зближення з Дорошенком, вони не в усьому сприйняли вияви поваги кошового отамана до ослаблого правобережного гетьмана. На зворотному шляху в загоні виникло якесь заворушення, тож Сірко мусив покинути їх і сам добирався до Січі. Чигиринська подія викликала лють Самойловича, і той поспішив подати в Москву чергові доноси на Сірка. "Попович", як презирливо називали козаки Самойловича, був наляканий тим, що з ним учинять так само, як з Брюховецьким у 1668 році. Обізвався нарешті й російський уряд, який не визнав присяги Дорошенка Сіркові й вимагав складання нової присяги в присутності Ромодановського та Самойловича, передачі цьому останньому гетьманських клейнодів. А самого Сірка недвозначно попереджали про неприпустимість таких дій.
Однак козацький ватажок не втратив рівноваги. Прибувши на Січ, він швидко поновив свій вплив і зовсім не думав зрікатися Дорошенка у важкий для того час, клопотався про подальшу долю правобережного гетьмана. Діяльність Сірка спричинилася певною мірою до того, що цар не заслав Дорошенка до Сибіру, а дозволив прожити йому в Сосниці. Щоправда, царський уряд швидко зламав своє слово і вже в 1677 році Дорошенка було відправлено до Москви, де він опинився в становищі почесного засланця у В'ятці. Не думав Сірко припиняти й своїх відносин з Варшавою, незважаючи на неодноразові попередження з Москви та Батурина. Він покладає певні надії на нового короля Польщі Яна III Собеського, якого знав особисто. Ян Собеський надавав великого значення Січі у своїх планах війни з Османською імперією і з свого боку не раз посилав на Січ своїх представників, допомагав козакам матеріально й фінансове. Цікавий лист короля до Сірка, у якому він просить послати запорозьке посольство на засідання сейму та на свою коронацію, що мала відбутися в Кракові 2 лютого 1676 року.
Тим часом Османська імперія в 1677 ропі перейшла в наступ у Наддніпрянщині, намагаючись дістатися Києва. Турецький уряд планував також знищити Січ. Султан хотів поставити вздовж Дніпра свої фортеці аж по Кодак. Про можливі наслідки цього з острахом говорилося в царській грамоті: турки "там конечно город делать мислят, в чем он (Кодак) оберегает, сохрани Боже, как то место они неприятели осядут, то уж ни єдиного в За-пороги казаха не пропустят й уже на них будет невозможно наступать й водою в землю их ходить, что й на море уж не пропустят казацких челнов; только на то место из городов малороссийских ход на море, а инуды никуды нельзя... А как в Кодаке будет городок татарской, то, сохрани Боже, весно пропадет Запорожье, но уже из малороссийских городов полем й водою всегда на обед й на вечер приходить станут, потому что Кодак близко мало-российских городов" .
Щоб посилити свої позиції в Україні, турецький уряд випустив із в'язниці Юрія Хмельницького й проголосив його правителем України. Хмельниченко стягував під свої прапори козаків, невдоволених польським та російським пануванням, соціальною політикою гетьмана Самойловича; слав своїх посланців і на Січ до Сірка, намагаючись перетягти його на свій бік. Цікаво, що серед посланців Юрія Хмельницького був і його небіж Іван (чи не син Тимоша Хмельницького?).
На Січі тоді створилася надзвичайна ситуація. Наступ Російської імперії на неї тривав. Бракувало харчів, боєприпасів, а цар та гетьман не поспішали з допомогою. У разі небезпеки вони могли вчинити з Січчю так, як свого часу з Ладижином та Уманню, залишивши ці два міста на поталу турецьким військам. Хоч запорожці провели на початку 1677 року кілька вдалих акцій проти Османської імперії, захопили в пониззі Дніпра турецького посла до Криму, було ясно, що навряд чи витримає Січ удар усього війська Османської імперії. Кримського ханства та ногайських орд. Не слід забувати, що найкращі часи Січі були вже в минулому, після Визвольної війни основна частина козаків перейшла на "волость", на землі Гетьманщини. За цих над-звичайно складних умов Сірко виявив себе як справжній дипломат. Він розпочав переговори з турецьким і кримським урядами, з Юрієм Хмель-ницьким, пішов на деякі поступки, усіляко намагаючись виграти час. Через своїх посланців Сірко переконував уряди Московщини, Речі Посполитої, Лівобережної України, що Січі вкрай потрібно збільшити допомогу. Невдовзі до Москви й Батурина дійшли чутки про те, що Сірко уклав з султаном перемир'я до весни 1678 року, а також пообіцяв дати Ю.Хмельницькому запорожців на допомогу. З огляду на пі тривожні повідомлення новий цар Федір послав на Січ посольство В.Перхурова, а потім й О.Казандеева, які привезли запорожцям гроші й пообіцяли допомогу. З інших джерел довідуємось, що цар та Самойлович справді вжили певних заходів для зміцнення Надпорожжя, збільшили допомогу Січі. Дипломатична гра Сірка завершилася повним успіхом. Військо Османської імперії вирушило н

Этим сообщением я начинаю цикл публикаций о наших предках. Это можно рассматривать, как некий мостик между русскоязычной частью аудитории и украиноязычной. Дело в том, что и яндекс и гугол отдают предпочтение региональному поиску, а потому ни один житель России или любой другой страны не сможет о украинских характерниках получать информацию, написанную украинским языком в том виде, в котором она выдается по запросам для украинских пользователей.

Если в процессе прочтения будут возникать вопросы с переводом, тех слов которые не дались программе-переводчику- пишите, с удовольствием отвечу.

В первоисточнике множество фотографий и рисунков. Я здесь, дабы не переутяжелять, оставляю просто ссылки на первоисточник.

Начало текста я уже причесал, остальное доделаю позже.


http://webcommunity.org.ua/2009/08/...a-chy-samuraji/


характерник Петр Сагайдачний (по словам одной бабки в Хотини)
Побывав на местах казацкой славы, я настолько переполнился этим, что начал активно выискивать информацию о казачестве. Кое-что мне рассказали, когда я был в Каменец-Подольском, несмного узнал в Хотыне, но из этого всего больше всего мне запомнились казаки-характерники. Слышали ли вы о таких? По-видимому слышали о самураях, йогах, ниндзя и других неимоверных воинах, а вот о наших выдающихся и нерядовых украинских представителях, по-видимому, нет. Хотелось бы как-то заполнить эту пустоту и больше рассказать вам о них.

Казаки характерники: украинские ниндзя или самураи?
Да действительно, информации о характерників чрезвычайно мало, по большей части это какие-то короткие записи, которые в основном записаны по воспоминаниям обычных людей, что делает их окутанными небылицами и домыслами, и побуждает относиться к ним как к достаточно условному научному источнику. Я потратил достаточно много времени, странствуя интернетом, чтобы найти хотя бы какую-то информацию о характерниках, я прекрасно осознаю, что все то, что написано ниже не является на всех 100 процентов правдой, и вам не следует воспринимать это как беспрекословный факт. Просто хотелось, чтобы эта информация подтолкнула вас к определенным размышлениям и расширила ваши горизонты о наших славных предках.

Кто же такие казаки-характерники?
Слово “Характерники” происходит от сильного характера, от крепкой воли, которая могла сдвинуть горы.Это магическая сила от роду, которая предоставляла человеку особенные, очень часто надприродные умения и силы. Характерники не мерзли в зиму, ходя босыми по снегу; могли находиться под водой часами; говорят, что их не брали пули, и они могли проходить сквозь стены.
На первый взгляд сложно в это поверить, потому что обычно мы считаем, что на такие вещи в состоянии лишь йоги, самураи, другие особенные люди, которые живут в Японии, Индии, Китае и так далее Но мы никогда не задумывались, что и мы тоже что-то подобное умеем.

О происхождении характерников.
Свое начало казаки-характерники ведут еще от древнеукраинских языческих волхвов (вещунов, чародеев). Пантелеймон Кулиш написал о происхождении казака-характерника следующее:
О казаки! Зоветесь вы христиане
И так ищете себе безопасности
Как ваших предков хищники плохие
Научили в возрасты какие-то далекие.
В. Шевчук пишет о волхвах: «Они, считалось, знали тайную силу вещей, явлений и владели своей, произведенной в веках, наукой и приемами, с помощью которых эту веру вселяли в массы. Они занимались пророчеством, то есть предвещали о будущем, через что и называли их вещунами».
В. Пилат считает, что: «после крещения Руси, преследуемые князьями и греками волхвы, жрецы и воины-охранники храмов объединялись в тайные общества и в удаленных от больших городов местах начали создавать Сечи. На островах Днепра, побережжях Буга и Днестра, в Карпатах и многочисленных лесах Украины (Руси) волхвы учредили школы боевого закала и выучки, в которых путь воина к вершинам совершенства опирался на родную веру, извечные обычаи и обряды».

Казаки характерники: украинские ниндзя или самураи?

Верование характерников.

Считается, что большинство характерников были язычниками, об этом свидетельствуют слова Я. Новицкого: «Легенда рассказывает, что многовековой святой дуб был местом, где собирались запорожцы и казацкий совет для обсуждения политических и общественных вопросов; под дубом раздавались запорожские молитвы. В 1775 году, после Троицких праздников, запорожцы в последний раз отдали почет святому дубу, где они распили несколько бочек водки и в последний раз оттанцевали запорозького казачка».
Другим доказательством было то, что «их никогда не прятали попы, а прятали их запорожцы по-своему». Как рассказывают легенды, некоторым характерникам, забивали в грудь кол, чтобы они после смерти не вставали, вот такие себе украинские вурдалаки.
Очень часто характерников хоронили лицом вниз, по обыкновению, что состоял еще из времен скифов. По словам С. Бессоновой, таким образом погребали «опасных людей-колдунов, то есть лиц, чье посмертное возрождение было нежелательным. Для того ихобращали лицом вниз, чтобы солнце не коснулось их своим животворным лучом».
Говорят, что одна могила казака-характерника была найдена в 1936 около села Архангельска, Ясинуватского района, Донецкой области. Казак в красных шароварах и синем жупане лежал лицом книзу, за поясом имел плящину водку. Обычные рядовые люди называли казаков-характерників колдунами, а священники считали, что у них вселился бес.

Известны характерники.
Следует вспомнить, что характерники обычно формировались в отдельный небольшой отряд, который мог вдребезги разбить целую армию противника. В большинстве характерниками были некоторые гетманы и кошевые – то есть высшие эшалоны казачества. Самыми известными характерниками были Петр Сагайдачний, Иван Сирко, Иван Богун, Максим Кривонис, Северин Наливайко.
Очень много легенд ходит о прославленном кошовго атамане Иване Сирке. Говорят, что казаки 5 лет не прятали Сирка после его смерти, они все время возили его тело с собой в походы и это позволяло им победить вдвое более сильного врага. Также известно, что у мертвого Сирка отрезали руку и держали ее как талисман счастья.
В следующей заметке я попробую рассказать об эзотерических практиках характерников, собственно именно то, которое есть необычным и особенным в нашей славной казацкой истории.

http://webcommunity.org.ua/2009/09/...y-spohad-vikiv/
Современные историки, а в частности историки 20 столетия, убеждали нас, что казаки – всего лишь потомки крестьян, которые не выдержали гнет помещиков и пометали родные земли, а после того поселились около Дона, Волги, предгорьях Кавказа, причерноморских степях и на днепровской Хортице. В этом есть, конечно, какая-то частица правды, но очень укороченная, и она не может объяснить много интересных вещей. Это была лишь частица истории, которая рассказывает нам о том, как поповнялись ряды тогдашних казаков, но никак не объясняет их происхождения, предысторию и не рассказывает об их корне.

Путешествие в прошлое: И. Характерники. Воспоминание возрастов.
Очень много интересных фактов раскрываются, если обратиться не к стандартным источникам советской историографии, а к более давним историческим упоминаниям и трудам. Принять во внимание хотя бы трехтомник известного российского историка и исследователя казачества Евграфа Савельева «Древняя история казачества», который чудом уцелел и был переиздан у Ростові-на-Дону: большевики изъяли и уничтожили весь тираж, кроме одного экземпляра! И это не единственный источник, где мы натолкнемся на ряд интересных и малоизвестных фактов.

Давние казаки жили невзирая на устья Дона, Кубани, Днепра и Днестра еще в 12-ом столетии к нашей эре, назывались Джанийцями и Черкассами и составляли оригинальную славянскую ветвь, определен особенный этнос.

Джанийци ходили на 30 кораблях на помощь легендарной Трое, которую взяли в осаду греки-ахейці.

Они воевали в войсках Александра Македонского против персов царя Дария. Когда огромная персидская армия шла в наступление на македонские фланги, пятерки неизвестных воинов прорубали путь сквозь плотные колонны персов, разворачивали коней, прорубали путь назад и бесследно исчезали в степях. Опытные и умные персидские военачальники впадали в отчаяние. Они ничего не понимали и не могли ничего сделать. Во время затишья им было не более легко: характерники, которые владели разными гипнотическими приемами, проникали в их лагеря и похищали часовых или же даже военачальников из их шатров и опять растворялись в чистом поле.

Джанийци умели маскироваться на исходных позициях враждебной конницы таким образом, что когда перси выстраивались в ряды для атаки, характерники выпрыгивали и в согнутом состоянии пробегали под животами коней со своими острыми саблями, прижав их тупым боком к спине. Сзади них на землю изрубленные падали целые эскадроны. Поэтому Македония побеждала в войнах не только благодаря одному гениальному Александру.

Во время нашествия Чингизхана на южную Русь два его ведущих тумена (20 тысяч воинов) встретились в междуречье Дона и Волги с неизвестными воинами, которые шли в бой обнаженные по пояс. Они воевали дома мечами, стоя на конях, с легкостью уклонялись от ударов, стрел и даже ловили их около своей груди и не боялись смерти. От двух туменів живым не остался никто.

Случалось, что монголы внезапно впадали в безумие и, как будто очарованные, начинали драться друг с другом. Несколько казаков монголам удалось взять живыми и они забрали их с собой к востоку. Руси-джанийци оставили по себе грамоты-дощечки с записями своих знаний, на базе которых избраны ученики из числа местных создали свои боевые стили, которые базируются на использовании потоков внутренней энергии человека, – Здрава, или же, по-восточному, Ци. Существует поверье, что одного из учеников русів звали Бодхидхарма. Он был путешествующим индусским философом, который пришел в Китай. Он известен как основатель у-шу. Так были заложены основы кунгфу, обычного и астрального каратэ, искусства невидимых воинов и шпионов ніндзюцу.

Относительно нынешнего донского казачества, то оно сформировалось когда со словяно-черкеською ветвью джанійців злился Новгород, который убегал из Новгорода Большого, одного из основных центров ведичного сопротивления власти Москвы и господствующей Церкви, где зверствовал в то время Иван Грозний. Новгород, который вел свой род от аріїв Гиперборее, также был большими знатоками духовных практик, а их силовые комплексы «Кулак Перуна», «Буза», «Скобар» не уступали южным стилям джанійців. Общие знания дали прекрасный результат: из сочетания опыта, духовных и физических практик родилось величественное искусство боя, выживании и целительства: Казацкий Спас.

Казацкими Спасом замечательно владеют казаки-характерники. Его основой были специальны заговори, молитвы и тайная учеба. Символом была Телега (Большая медведица), которая сохранилась на гербе и печати запорожских казаков. А главным было неприятие ни жрецтва, ни священники, то есть посредников. Характерник общался с высшими силами направления, владея «наваждение» – медитациями. С помощью духовных, медитативных методик казаки могли достигать невиданных результатов и получать сверхприродные свойства и силы. (о медитативных практиках характерників расскажем в следующих заметках на данную тематику).

Доныне сохранились отдельные реликты древних боевых технологий, связанных с использованием «второго зрения», – методы нанесения ударов «свечением» и использованием в бое астральных двойников. Оборотництво, что давало возможность превращаться у зверей и птиц, судя по всему, пришло на юг вместе с Новгородом – язычниками, которые были посвящены в северные культы Ulfhednar (люди-волки) и Berserkes (люди-медведі), более известные как берсеркери викингов, которые имели кровную связь с Новгородом. Известно упражнение, которое использовалось посвященными воинами этих культов для демонстрации своих свойств. Обнаженный воин садился на снег и открывал в себе канал внутренней энергии Здрава (в скандинавській традиции – Стираемая). Его тело настолько разогревалось, что снег таял вокруг него, а он не чувствовал холод. В Тибете до сих пор практикуется похожее упражнение, когда монахи сушат на морозе мокрые простыни, просто завернувшись у них голыми.

Посвящение в культ людей-зверей состояло из двух основных частей. Первая из них развивала умение вводить себя в состояние боевого транса, который позволял видеть действия противника в заповільненому режиме и легко уклоняться от ударов, стрел и мечей, а также чувствовать направление полета «своей» стрелы или пули (в этот момент у характерника охладевает затылок). Оборотництво по своей природе является двойственным: в одних случаях действительно может произойти чрезвычайно мощное общение с тотемом человека, его животным символом, в таком случае сознание человека может переместиться у птицы или зверя, покорив животного своей воле. Или же боевой маг навеивал противникам, что они видят волка или медведя.

Говорят, что не так уже и давно какие-то японские исследователи предложили характернику несколько миллионов долларов, чтобы тот позволив зазняти свои умения на видеокамеру – и даром. Древние тайны не имеют цену.

http://webcommunity.org.ua/2009/10/...tsya-ponyattya/
Как и было обещано, продолжаю серию публикаций на тему казачества-характерництва. Знаю, что появились уже люди у нас, которые регулярно следят за статьями на эту тему. Поэтому, друзья мои, будут и следующие заметки icon smile Путешествие в прошлое: ІI. Характерники. Тайна понятия.

Напомню, предыдущую статью можно прочитать здесь:
Путешествие в прошлое: 1. Характерники. Воспоминание возрастов.

* * *

Вот такие вот те легендарные и полумифические характерники, которые апеллируют к глубинам нашего воображения. Но стоит немного развеять пелену загадки, прибегнув к научно лингвистическому аспекту этого вопроса. Что же в действительности означает слово «характерник» и кем были эти загадочные предки?

kozak3 Путешествие в прошлое: ІI. Характерники. Тайна понятия.

“Il ne fut pas tue, parcequ’il portait un caractere”.

— Он не был убит, поскольку он владел «характером».

Как видим из цитаты, понятие характерництва в качестве военного искусства существовало не только на украинских землях, но и во Франции. В настоящий момент можно лишь думать, этот ли срок остался французам в наследство от давних галльських жрецов — друидов, или, может, пришел туда вместе с казаками Богуна и Сера во времена Тридцатилетней войны.

В давних исторических источниках под характерниками имели в виду воинов, наделенных чрезвычайными и даже сверхприродными возможностями, что этим выделялись из казацкого окружения. Привычное на первый взгляд и благозвучное для славянского слуха слово навеивает нам мысли о сильном духе и характере. Но в действительности под этим словом кроется намного более глубокое содержание. Характерниками люди называли людей со свойствами колдунов, чародеев, пророков, знахарей. Таких казаков-колдунов часто также именовали химородниками, галдовниками («галдувати» – колдовать), заморочниками (они умели напускать «мрак» – туман, сон).

Часто в разных источниках слову «характерник» приписывают греческое происхождение: «character» – отличительная черта.

sanskrit Путешествие в прошлое: ІI. Характерники. Тайна понятия.

Текст на санскрите

Некоторые исследователи утверждают, что этимологию этого слова следует искать с помощью санскрита – давньоарійської языка. Ведь на территории Украины в древности жили індоарійські племена, часть из которых в 2 тысячелетии к нашей эре отправились в Индию, а часть осталась и приняла участие в этногенезе балтийских и славянских народов, в частности украинского. Значительное подобие между санскритом и языками балтийских, славянских народов свидетельствует о тесных контактах между этими народами в прошлом.

Первая часть срока «хара» («харе») в переводе из санскрита значит боже вдохновение. Это именно та энергия, которой умели пользоваться характерники.

«Характерники» могут расшифровываться также как те, которые владеют центром хара. Отсюда и харакири – испускание жизненной энергии через центр «хара», расположенный в районе пупця, к «ірі» – Ирию, славянского рая; знахарь – тот что знает хару, с возобновления которой должно начаться любое лечение.

Rigveda Путешествие в прошлое: ІI. Характерники. Тайна понятия.

Ведичний текст. Ригведа. Манускрипт

По другим данным, объяснения следует искать в Ведах, давних арийских писаниях. Там идет речь о том, что среди второй касты кшатріїв-воїнів существовали отряды основанные из воинов, которые звались «махаратха-ми» и могли самостоятельно драться против тысяч. Поскольку префикс «ма-» в санскрите означает большой, то «харатхи» очевидно будут теми же характерниками – славными воинами с непревзойденным тайным военным искусством.

По другим данным – «маха» – большой, могучий, «ратха» – рать, войско.

Каким бы не было истинное происхождение данного понятия, вывод можно сделать единственный: явление достигает корнем в древности и на его развитии ощутимое влияние стыка народов, культур, традиций, откуда зародились и традиции наших предков.

Явление характерництва определенным образом глобально. То есть у разных народов существуют определенные аналоги таких ловких воинов. Разницу составляют техники, принципы, верования, социальные и другие условия развития. Таким образом характерників можно сравнить с монахами-архатами (наставники японских ниндзя), цігунами (китайские воины), берсерками.

Также рекомендую Вам прослушать замечательную музчну композицию “Характерник” группы Реанимация.

Большинство сказов и легенд о характерників были записаны в Украине лишь в ХІХ ст., хотя именно явление древнее, а первые упоминания о них встречаются еще в летописях что касаются второй половины XVI столетия.
Не меньше запомнились характерники и другим народам, которые зарились на наши земли. Турки к примеру именовали их «урус шайтан» (урус – руський, шайтан – черт) и даже пугали ими детей.
Верили, что характерника можно было убить лишь серебряной пулей в сердце – потому «урус шайтан» всегда первыми шли в бой, хоть на Сече их был всего лишь один курень.

Сведения о характерників падали в глаз и многим польским историкам, а верования о них были настолько сильными, что даже три века потому ходили украинскими землями и были записаны многими историками и исследователями казачества и казацких суток.

“Запорожцы были рыцари и большие галдовники. Пуля их не брала, на Днепре, было, постелют войлок и идут. Екатерина хотела подвести их под свою власть, а они не захотели. Чтобы показать силу, бросили войлок на море, взяли земли в сапоги, водка в бутылки и отправились в Турцию. Плывут себе да и поют”.


khar river Путешествие в прошлое: ІІІ. Характерники. Память народная.

Запорожец плывет водным путем, разостлав войлок.


”.серед них всегда были так называемые “характерники”, которых ни вода, ни сабля, ни обычная пуля,, кроме серебряной не брали. Такие “характерники” могли отпирать замки без ключей, плавать лодкой по полу, как по морским волнам, переправляться через реки на повстині или рогоже, брать голыми руками розпечені ядра, видеть на несколько верстов вокруг себя с помощью особенных “верцадел”, жить на дне реки, влезать и взлезать из крепко завязанных или даже зашитых мешков, “опрокидываться” на котов, превращать людей на кусте, всадников на птиц, влезать в обычное ведро и плыть в нем под водой сотни и тысячи верстов”.

Известны исторические факты, когда враги изготовляли специальные пули из серебра, потому что не могли обычной пулей убить характерника. “История Русив” содержит рассказ об убийстве поляками наказного гетмана Богдана Хмельницкого – Ивана Золотаренко, которого современники считали характерником: “Наказный гетман Золотаренко, возвращаясь с войском за повелением Царя внутрь Беларуси и проходя город Старый Бихив, мушкетним выстрелом, что его совершил из одной колокольни католический органист Томаш из засады, был забит на смерть, а органист сознался добровольно, что подговорен был на сие преступление католическими ксендзами, которые дали ему пулю от мушкета из священной чаши, по его словам, освященную и скрепленную особенными закляттями; а пообещано ему за то рядом с мучениками царство Небесно и воспитание детей в школах иезуитских. И в действительности, по обзоре оказалась тая пуля необычной: в ней нуртовина была серебряной с латинскими буквами!”.

На войне казаки врага не боялись, да и имели они особенные секреты:
“А как выйдут на войну, то iх бьют пулями, а они себе и безразлично: пазухи порозставляють и собирают туда кулі. “Но ну бей!” – кричит кошевой парню, а сам и без пистоля и без ружья стоiть. “Подожди, отцу, наберу куль и тогда и постреляю.”

Как известно характерники умели напускать на врагов «мрак» или «обман». О битве войска из турков с войском российским, на помощь которому приходит запорожский характерник, читаем:
“Запорожец поднял руки и поймал ядро. “Вот ишь, говорит, какой гостинец! Ну теперь, говорит, глянь на остров: шо там?” Глянул царь, аж турок сам себя руба, сам на себя поднял руку и пошел потоптом. Поднялась большая пыль, а затем стихает. “Смотри теперь” – говорит запорожец. Глянул царь, аж нет ни одного живого турка, изрубили сами себя.”

Могли запорожцы обман напустить на врагов в бое ближнего:
“Там запорожцы дрались с татарами. Как iх сила, то они положат всех к одному, ни одного не выпустят. А как невмоготу, то они сделают или реку, или лес, такой лес, что его ни пройти, ни проiхати. Но тогда те – татарва, то что наткнутся, посмотрят, а оно река или лес, да и назад. А после как разглядят, а оно того нет ничего. Вот такие были те запорожцы.”

Даже известен писатель и этнограф Пантелеймон Кулиш увіковічнив такие воспоминания народны в романе «Черный совет»:
“Да и вспомнил, как у старого Хмельницкого сидел в глибцi такой, что наваждение напускал. “Что вы, – говорит, – что меня стережете? Как захочу, то беды устережете меня! Вот завяжите меня в мешок.” Завязали его да и притянули за трямки, аж он идет из-за дверей: “А что, вражьи дети! Устерегли?”

И об известном казацком характерника Сирка много воспоминаний:
“Сирко – это кошевой такой. Он такой был, что несколько знал. Вот бывало выйдет из куреня да и гука на своего парня: “Ану, хлопче, возьми пистоль, стань там и стреляй мне в руку!” Тот парень возьмет пистоль и только – бух! – ему в руку. А он возьмет в руку пулю, здаве ii и назад и бросит. Они, те запорожцы, все были знайовитi.”

Ему же приписывают способность к оборотництва:
“Тогда соскочил из коня, дал его второму казаку, а сам кувирдь – да и сделался борзой и побежал к татарам. Как стали те татары отдыхать, то та борзая поделала iм так, что они все поснули. Тогда он обратно к казакам и опять кувирдь – и сделался мужчиной!”

Хотя о подвигах и возможностях Сирка можно смело писать отдельную статью.

http://webcommunity.org.ua/2010/02/...-harakternykiv/

С одной стороны мы имеем Древнюю Индию ведичного периода, из другого Украину казацких суток. Сразу возникает куча вопросов без ответов. Где пересекаются древние Веды и украинский казак-відун с “селедкой” и в шароварах, которого уважали, потому что слишком много знал? А общее между ними хотя бы то, что слово “відун” имеет санскритский корень, который зафиксирован в названии Вед и значит, – “ведать“, “знать“. Также по-видимому совсем не случайно “селедка” казацкая можно видеть на старинных изображениях индийских брахманов, зодягнутих также в шаровары, только не сшитые изнутри.

Конечно, это не случайное совпадение.

.Неодмінною отличием арийских воинов-кшатріїв был чупер, или как его иногда называли “коса” – пасмо волос, которые вырастали из маковки председателя (отсюда – “косак“). Ношение чуба означало принадлежность к касте воинов самого давнего народа в мире. Эта особенная прическа встречается всегда там, где побывали арии.

kozak watching 216x300 Путешествие в прошлое: IV. Ведичний взгляд на характерників.

Олицетворение Бога-Воина наши предки видели в Индри, Громовержцы, Перунови. Храм Перуна всегда охранялся посвященными в воинское состояние – косаками. На случай войны косаки выступали отдельными полками Войска Перунового. Идя в смертный бой, они кричали “ура” (у-Ра), символизируя этим свое желание пойти на Солнце – Ра. Это полностью совпадает с утверждением Вед: воин, который честно выполнил свой долг, погибнув на поле битвы, следующее тело получает на высших (райских) планетах Вселенной (к которым принадлежит и Солнце). Кроме того, бог Солнца Вивасван есть согласно ведичного учение, покровителем кшатріїв – воинов.

Каста воинов-казаков в Украине была известна и во времена Киевской Руси, и после крещения. Известен российский историк Е. П. Савельев в книге “История казачества” научно обоснованно доказывает, что казаки – потомки арийцев. Они, как и их предки, брили головы, оставляя только чупери (селедки). От арийцев у казаков сохранились разнообразные слова. Ученые утверждают, что в украинском языке и до сих пор есть почти тысяча слов с санскритским корнем.

Была распространена вера, что арии демонстрировали чудеса магии, с помощью которой “могли творить туман, напускать осеннюю мглу, целыми днями прятаться на дне реки или в морских волнах”.

Известно, что как волхвы, так и характерники-казаки могли разгонять тучи, вызывать громовиці, страх у врагов, превращаться в вурдалак, умели заказывать встретили, сабли, кулі так, что они не наносили им вред, ходили водным путем, а также часами находились под водой, дыша сквозь камышину. Об этом рассказывают нам казацкие легенды. Некоторые свидетельства этого я уже подавал в предыдущих статьях о характерників.

Переосмысливая способности характерників через призму современного мировоззрения, можно твердо говорить, что казакам была известна магия, телекинез, левитация, телепатия, гипноз, сугестія – то, что досліджують современные институты парапсихологии.

Как здесь не вспомнить о мистических совершенства больших йогов, которые описаны в Ведах. И из них самые главные восемь:

1) способность уменьшаться настолько, чтобы проникать в камень;

2) способность становиться таким легким, что можно плавать в воздухе или скользить по поверхности воды;

3) способность по солнечному лучу добраться на Солнце или коснуться пальцем до Луны;

4) способность дотягнутись к любому месту и взять оттуда то, которое нравится;

5) способность по собственному желанию создать или уничтожить целую планету;

6) способность покорить своей воле кого угодно;

7) возможность достичь чего угодно (например, заставить воду войти в свой глаз и выйти из него). И все эти чудеса происходили просто из воли йога;

8 ) высшее же мистическое совершенство – способность, выходя за пределы законов природы, творить невозможное.

Здесь следует заметить, что перечисленные выше мистические совершенству является материальными. Согласно Вед, конечной целью человеческой жизни является любовь к Богу. Это наивысшее духовное совершенство.

Возвращаясь же к казакам-характерників, должны констатировать, что они исповедовали давнюю, языческую веру и были посвященными в тайные знания о человеке, природе и космосе, перенятых ими от истребленных волхвов.
Volhv Leo Hao Путешествие в прошлое: IV. Ведичний взгляд на характерників.

Волхв



О них и при жизни, и после жизни ходили самые разнообразные легенды, их сверхчеловеческие способности поражали даже бывалых казаков. Простой люд называл их колдунами, а попы утверждали, что в них вселился бес. Характерники на Сече составляли казацкую старшину. Были будто хранителями культуры, делали посвящения в казаки. Хранили давние волхівські традиции.

И хотя уже на то время формально Сечь была християнізована, но дух там витал еще с предыдущих времен. Оставалось поклонение многовековому дубу, где собирались запорожцы.

Вот что писал профессор Вл. Милкович в конце XIX века, описывая религиозное, социальное и культурное положение древних славян: “Слав’янсько-язичницька религия о которой мы, кстати, мало знаем, напоминает своими основными идеями индийскую и другие арийские”. Древние летописцы много рассказывают о возвышенных чертах характера славян: “Наибольшая добродетель у славян – это гостеприимство и беспокойство о родителях. Что славяне любили музыку, об этом свидетельствуют и арабы.”

В среде волхвов были много могучих творческих личностей. Это самое им мы должны благодарить за сохранение в былинно-песенном творчестве части нашей истории. Исторические думы и баллады способствовали сохранению у народа памяти о своем происхождении.

Так украинцы передавали следующим поколениям духовный опыт своих предков в виде обрядов, обычаев, переводов, сказок, песен и тому подобное. Отголосок давней веры и нужно искать в первую очередь в фольклоре украинского народа.

“Колядки, – отмечал, например, М. Драгоманов, – цели Веды южнорусские, за которыми можно проследить оттенки религиозных представлений от древніших времен до более поздних. Своими обидами они напоминают гимны Индри, воспевания других півбогів.”

Веды имеют огромное значение для реконструкции праукраїнських верований, записи которых к нам не дошли.

Сегодня ни один историк мира не осмелится провозгласить, что нашему народу только одна тысяча лет, как утверждали раньше на чей-то заказ “историки” с целью нивелирования украинской культуры, и как до сих пор утверждают разнообразные українофоби. То, что обрядовая культура наших предков имеет много тысяч лет, ни у кого из научных работников не вызывает сомнения.

http://webcommunity.org.ua/2011/02/...nan-ta-praktyk/
«Я видел достопримечательности аріїв и казаков около Кременчуга, а также в Переяславе. Могу сказать теперь: Украина является прародиной аріїв»

Арвинд Аллок, директор института охраны национальных достопримечательностей Индии.

x bb8b0571 Характерництво, как система эзотерических знаний и практик

Характерник — носитель ведичних, сакральных и эзотерических знаний и практик на Запорозький Сечи, который искусно владел ими и применял их ради лечения и исцеления раненных и тяжелобольных казаков, занимался их психотерапией и психофизической подготовкой.

Он — духовный наставник, которого казаки уважали и склонялись перед его мудростью, хранитель традиций и тайн боевого искусства. Благодаря тайным практикам характерники владели сверхчеловеческими возможностями (сідхами) и не одноразово их применяли о,що существует множество исторических свидетельств очевидцев, народных легенд и переводов.

Характерники, могли ходить водным путем и огню; холод или жар не влек им никаких неудобств ; часами находились под водой без всяческих технических средств и без них же перемещаться в воздухе; встретили, сабли и пули, не наносили их телам ни одного вреда;могли вызывать беспричинный ужас у врагов, что влекло панический побег их из поля боя; могли разгонять тучи и вызывать громовиці и много другого. В настоящий момент эти сверхчеловеческие способности еще демонстрируют йоги, которых иногда можно наблюдать не только в Индом,а и во многих странах мира, в частности и в Украине. Переосмысливая эти проявления сверхчеловеческой деятельности характерників с точки зрения современного мировоззрения, можно твердо говорить, что им были известны эзотерические знания и практики, благодаря которым, они искусно владели такими способностями, как телекинез, левитация, телепатия, гипноз, сугестія,ясновидіння - то, что досліджують современные институты парапсихологии

Известно, что Сечь была настоящей казной давних духовных и военных традиций, которые корнем своим достигают вглиб тысячелетий . А именно эпохи частичного переселения племен Ариив из территории северного причорномор”я в Азию и полуостров Индостан . Заграничными и отечественными специалистами доказано генетическое и культурологическое родство украинцев и их пращуров Ариив . Поэтому неслучайный мы сравниваем эти давние традиции и можем таким образом объяснить казацкие обычаи и явления,що имели место на Сече . И, что главнее всего, понять феномен характерництва, как выдающегося звена тогдашнего общества . Даже само название “Сеч” имеет корень в санскрите, языке выше упомянутых пращуров . Так же, как атаман (санск. атман – истинное Я, верховный правитель сущего), Кош (санск. коша – оболочка, тело атмана) и тому подобное. Еще больше утверждает родство упомянутых традиций обычай ношения необычной, для тогдашней Европы, прически, по простонародному, “селедки” – сакрального символа непосредственного единения с Богом, аналогично единению плода с матерью, с помощью пуповины .

x 9bb53319 Характерництво, как система эзотерических знаний и практик

Присутствие характерників желалось в каждом куріні (еще одно слово санскритского происхождения), этой социально – военной единице Запорожской Сечи. Это объясняется тем, что во время боевых действий они, только им известным способом, имели возможность мгновенно вселять в своих “подопечных ” полное пренебрежение к личной боли и смерти. Таким образом убирая психические блоки,що мешали высвобождению скрытого в человеке потенциала. Именно этот энергетический потенциал предоставлял воякам ту легендарную невредимость и силу. Человек благодаря таким манипуляциям с энергетикой тела приобретал физическую силу в сотне раз перевищуючої начальную. Все это умножая на боевую выучку, которая достигалась благодаря постоянным тренировкам упражнений и приемов того уникального искусства ( по убеждению специалистов,давніше всех известных боевых искусств востока,включаючи кунг-фу), которое и предоставляло запорожской пехоте той “мистической” непобедимости . По нашему мнению эта система движений и упражнений не исчезла бесследно (как желают некоторые “заинтересованные”), а сохранилась,окрім украинских народных танцев, еще в одной культуре из ареала расселения аріїв, а именно в Индийской. Там эта система известна под названием – каларіпаяту. К счастью не исчезла и философская – практическая система духовного развития. Того развития,результатом которого и есть те способности характерників, что мы называем “сверхчеловеческими”. Имеется в виду величественная, древняя наука- Йога. По этому поводу следует вспомнить Патанджали и Раджа – Йогу с классификацией основных сідх – над способностей,які является индикатором духовного развития . В его учении дословно объясняется в какой способ они становятся досягаемыми для человека,що ищет просвітлення.

Же касательно Калари можно сказать, что это не просто боевое искусство, а стиль жизни, физического и духовного развития. У традиции Калари-паятту нет систем «поясов», вознаграждений, поощрений и званий. Один из основных принципов каларіпаятту — это абсолютная координация ума, тела и энергии. Этот же принцип можно увидеть и в других традиционных искусствах Индии — в индийских танцах; в театральном искусстве Катакхали ; в Калари много техник из динамической (крія) йоги, которая почти неизвестна в Украине . Однако это единственная традиция, которая открывает доступ к энергиям Шакти — энергиям духовного роста и действий в физическом мире.

Десятилетиями пропагандируют у нас разнообразные виды китайских и корейских єдиноборств, и совсем не вспоминают единоборства индийских кшатріїв, которые существуют там и до сих пор . Мы все знаем о кунг – фу, монастырь Шаолинь, каратэ, дзюдо и почти не слышали об индийской каларіпаяту или важдрамушті . Интересно, что сами китайцы с чрезвычайным пиететом относятся к этим видам борьбы: ”Мастера китайских боевых искусств могут подсмеиваться над каратистами Окинавы, Кореи и Японии, но все они переполнены уважения к традиционному индийскому кулачному бою . В конечном итоге именно от него происходит Шаолинь, и не подобает наверно критиковать предшественников ”, – пишет об индийских мастерах знаменитый исследователь боевых искусств мира Д . Гилби . Действительно, атже именно индийской йог является основателем кунг – фу . Бодхидхарма (под таким ім”ям он известен в первоисточниках ) в 520 году н.э. покинул Индию и отправился в Китай. Там он устроился в монастыре Шаолинь. Местные монахи показались ему физически слабыми и неспособными выдерживать аскетическую жизнь буддистов. Тогда он предложил монахам комплекс физических упражнений, чтобы укрепить здоровье и выносливость монахов. Упражнения оказались очень эффективными и монахи стали регулярно прорабатывать их, доводя до совершенства свои умения . Постепенно на основе этих физических упражнений монахи разработали систему самообороны, чтобы защитить себя от бандитов и грабителей, которых в средневековом Китае было вволю . figura bodhidharma22 150x150 Характерництво, как система эзотерических знаний и практикОсновою этих упражнений было арийское боевое искусство – каларіпаяту .

У нас на индийские боевые искусства наложено табу, нет ни одной информации . А почему ? Ответ простой . Можно проследить четкие параллели между украинскими казаками и кшатріями – от обычаев к внешнему виду. Например раджпути, которые также считают себя потомками ведичних кшатріїв, носят шаровары и широкие пояса, длинные усы,які как и запорожцы закручивают за уши, и селедка на голове, которая и называется подобно “чут” (сравните с нашим “чуб”). На своих щитах и знаменах раджпути сызвека помещали трезуб – знак Шиви . У них существовал обычай : воинам, которые від”їджали на бой, меч всегда вручала женщина – иметь или жена . Нашим казакам оружие также выносила мать, жена или сестра, что зафиксировано в давних колядках и думах :

Татусе вышел – конька вывел,
Братенько вышел – седло вынес,
Сестриця вышла – оружие вынесла.

Очевидно, характерники и казаки были главными хранителями и продолжателями давних арийских традиций в тогдашней Европе . В Ведах рассказывается о махаратхів, легендарных бойцов способных по одиночки бороться против тысяч вооруженных людей. Упомянутые отряды существовали среди арийской варни кшатріїв, аналогу прослойки украинского общества - казачество. Лишь они владели всеми пятью видами оружия: оружием для индивидуального поединка (мечи, палки); оружием типа копий, которые держат в руках или мечут; “муктами” – орудиями для метания стрел; “янтра-муктами” – большими метательными машинами; мистическими стрелами “астрами”, заряженными духовной энергией ведичних мантр. Следует отметить,що “ма” в переводе из санскрита - “большой”. Характерники уделяли основное внимание психофизической подготовке, и как следствие духовному развитию. Молодых казаков, которых звали Джурами, к службе готовили не менее 10 лет, во время которых они учились и приобретали необходимый опыт. Занимались казаки не только военным и боевым искусством, но и другими искусствами, например танцами (гопак, метелица и т. д.). Именно в этих танцах, как было отмечено выше, сохранилась часть наследства арийских боевых искусств.

Вероятно свое начало характерники ведут от давньоукраїнських Рахманив (волхвов),а те в свою очередь от арійских Брахманов. Следует заметить, что до нашего времени в западной Украине уважают пам”ять о них, празднуя Рахманский Пасха . Византийский император Константин Багрянородний (в 948 г.) характеризует их как прекрасных воинов, которые легко побеждают тюркские племена, а польский король Болеслав Хоробрий, который оценил военные качества этих древних косаків,наймав их к себе на службу (в 992 году). Также о традициях давньоукраїнських характерників в своей хрониці пишет Историк Лев Диякон (6 ст. Византия) : «Те мудрецы, которые живут в лесах, владеют руками своими и ногами с таким успехом, которые могут сами противостоять с голыми руками десяткам воинов, вооруженных мечами и одетых в броню » .

x fe597e9b Характерництво, как система эзотерических знаний и практик Упомянутые мудрецы(волхвы) учили своим методам борьбы и подручных славянских князей. Например, ученик волхва Межибора на имя Гуда был охранником киевского императора Игоря и царицы Ольги. Он учредил при имперском дворе школу кулачного боя. В давньослов’янському«Волховнику» (“книга мудрецов”) рассказывается такое:
«Пришел Межибор и сказал Межибор:« Рука-молния .Нога гром. Рука меч. Нога молот. Неправде смерть! » И ударил Межибор печенежского князя в лицо, и закричал Межибор страшно, на помощь богов, призывая. И ударил кулаком печенега под именно сердце. И упал мертвым князь.
«Не для рати это, а для чистого пути, по которому правда идет», - сказал Межибор и ударил кулаком по дубу. И закачался дуб и проронил листья с желудями. И закричал в лесу Чудес и выбежал из леса Тур. И впаву ноги Межибору. И с большим страхом побежали печенеги, напуганные силой Межибора.» Еще говорят, что Межибор – это тот же мудрец, который напророчил императору Олегу смерть “от коня своего”. Так же до нашего времени дошли и другие сказы древних украинцев, например: «Жил в древлянській земле мудрец Доброгаст : Поссорил его за что-то царь Игорь, чем вызывал большой гнев Доброгаста. И сказал тогда Доброгаст, что опасно с ним это делать. А в доказательство своих слов вызывал на поединок три десятки Игоревих дружинников, против которых пошел совсем безоружный. И молния вспыхнула высоко в небе . Худой, казалось бы, совсем немощный Добрагаст поразбрасывал дружинников, нескольких изуродовал, а одного убил. Оружием ему служили руки и ноги”.

Следовательно, подбивая итоги, из написанного можно сделать вывод о том, какой огромный пласт ценной информации относительно украинского народа спрятан в індо-арійській культуре. На наше счастье в Индом,на склонение от Украины, упомянутую культуру никто не уничтожал и не пытался обезобразить. Поэтому там арийское наследство, если отбросить сугубо индийские культурологические налипания, сохранилось в чистом виде со времен когда слава Ариив гремела по всей Евразии, от северного Причерноморья к Гималаям и берегам индийского океана. Наследство украинцев прослеживается в таких системах духовно физического развития,як Йога, Каларипаятту, Веданта, Тантра и тому подобное. Самым главным является то, что эти системы практикуются до нашего времени. Исследование характерництва и казачество в контексте именно этих искусств и традиций индийского народа, поможет возобновить потерянное арийское наследство украинского народа.

P.S Украинцы должны полный правый,навіть сказать больше, обязанные найти в вышеупомянутых традициях наследство своих пращуров и возобновить подражание временам. Пращуры украинцев достойных этого.

Но к сожалению, благодаря лизоблюдству правящей верхушки, а также целеустремленной антиукраинской внутренней и внешней политике действующей власти, традиции духовного и физического развития древних украинцев, в наше время,занедбано и почти потеряно .

P.P.S. «Ориянска группа происходит из широких пространств Дуная, Днепра и Дона» (Джавахарнал Неру, премьер-министр Индии).

«Веды – самый древний памятник человеческого ума, которым распоряжается человечество. Орияни принесли с собой определенные понятия и верования, какие они продолжали развивать в Индом. В Ведах боготворит волшебная природа Оріяни-Скіфії-Руси-України»(С.Радгакришнан, президент Индии, историк).

«В Ведах нет упоминания о бананах, оливках, пальмах, пустынях, мартышках, верблюдах, жирафах, а есть упоминания об осах, лососях, рысях, оленях, медведях, волках, пчелах. То есть, обо всем том мире, который принадлежит пространственные к западу от Урала и к северу от Черного моря» (Крегем Кларк, Стюарт Пиггот, английские исследователи Вед).

«Украина более, чем другие страны Европы и Азии может претендовать быть землей аріїв» (М.Маюмдар, вице-президент Декка университету (Индия), один из самых выдающихся исследователей древнего мира. Цитата из книги «История и культура индийского народа»)

«Материнской землей индо-европейских народов являются пространства к северу от Черного моря» (Р.Гиршмен, археолог, историк, профессор Сорбонни. Цитата из книги «Иран»)

Ученые теперь считают Украину наиболее правдоподобной родиной індо-європейців» (Герберт Дж. Мюллер, историк. Цитата из книги «Воля в древнем мире»).

«Арии вышли из территории Украины» (Джан Бовле, историк. Цитата из книги «Человек в возрастах»).

Юрий Денисюк (с) http://vkontakte.ru/club21483592

http://webcommunity.org.ua/2011/03/...chyny-ukrajiny/
«Предки арийцев жилы в Поднипров’и. Есть все основания считать, что «Ригведа» зародилась на берегах Днепра. В летописях вспоминается слово «останці». Это те, кто остался жить (на берегах Днепра), хотя племена отправились в Индию.

Мой призыв к украинцам: займитесь изучением санскрита (каким написана індоарійська «Ригведа»), за языковыми признаками найдите среди своих племен «останців» — и возобновите связь времен.»

Б.Рибаков, академик.

x fa2609ec Обид Казака Мамая в контексте арийского наследства УКРАИНИВ Украине из глубокой давности известны картины, на которых изображено мистическое лицо, которое за народными переводами носит имя, – Мамай. Получив свое значительное распространение в Украине народная картина «Казак-Мамай» освящала или не каждый украинский дом, образовывая своеобразный сакральный комплекс вместе с традиционными иконописными обидами. Ни одному другому произведению давнего украинского народного занятия живописью не суждено было прожить такую долгую жизнь в стольких вариантах, повторениях и копиях. Рисовали «Казаков-Мамаив» на полотнах и на стенах домов, на дверях и оконницах, на изразцах и ларях. Даже на липовых ульях находят его лик.

Упомянуты картины, по мнению современных исследователей, выполнено в иконографическом стиле с соблюдением определенных канонов в символике центральной фигуры и окружающих атрибутов. Следовательно эти произведения народного искусства есть, собственно, иконами. Сакральность образа Мамая подтверждает то, что дана эзотерическая символика тождественная той, которая встречается на религиозных художественных произведениях распространенных среди народов, которые проживают в ареале распространение Арийских племен и их культуры. Атрибуты – символы, что изображено на “Мамаевих” иконах несут в себе закодированную информацию, которая передается через поколение в течение многих веков, достигая эпохи переселения Ариив из территории Украины на индийский субконтинент.

На посвященный статус Мамая указывает, прежде всего, ритуальная поза и прическа. Подобное медитативное положение является иконографическим изображением божеств в восточных культурах (в частности, Будды, Шиви и его ипостасей), что указывает на сакралізованість обиду. Чуб, так называемая “казацкая селедка”, традиция ношения которого берет начало в арийской культуре (чут), символизирует высшие духовные силы. То, что мужчина, который его имеет, осознал и находится в непосредственной связи с Богом. Аналогично до того,як плод,за помощью пуповины, поддерживает зв”язок с матерью,знаходячись в ее утробе. Именно пуповину, но уже в духовном понимании единения с Богом,символізує пасьмо волос на маковке председателя украинца (казака, характерника). Следует обратить внимание на то,що волосы на голове оставляли только в городе где у младенцев из рождения находится отверстие в черепе, так называемое “темечко”, или “м”яке место”, которое с взрослением зарастает. В эзотерических науках утверждается,що именно сквозь эту точку на голове, человек получает большинство информации в первые дни жизни. Казаки – косаки брили председателя в знак отказа от мирской жизни, переходу на путь духовности и абсолютного аскетизма. В таком контексте чуб служит средством ритуальной связи с высшим светом, Богом. x 9bb53319 Обид Казака Мамая в контексте арийского наследства Украины

Для понимания значимости Мамая для украинского народа,необхідно дать ответ на главный вопрос исследования: Почему украинцы предоставили сакральный статус Мамаю, используя его образ,як оберег от темных сил и всяческих бед, обращаясь за помощью в повседневных делах,нарівні с христианскими святынями? Этот факт является еще одним доказательством того, что Мамай не является обычным человеком, а скорее божественной сущностью, воплощением самого Бога.
Известно из давних источников, что Мамай – учил тайнам характерництва, то есть сам был характерником . Анализ и правильное понимание срока “характерник” – поможет приотворить некоторый свет на этот вопрос и укажет нам тот путь по которому мы доберемся окончательного ответа. Попробуем найти, какое значение имеет понятие ” характерник” и в целом характерництво,як эзотерическая философия и система практик .

Существует несколько версий и они совсем не раскрывают суть и кажутся кое-что примитивными, сказочными потому,що большинство исследователей пытаются отождествить это понятие с современными украинскими или иностранными словами и найти таким образом хоть,який не будь смысл . В частности, чаще всего украинское существительное “Характерник”, выводят от слова греческого происхождения “характер” и благодаря этим действиям теряют ту тропинку по которой могли прийти к раскрытию глубинной сути характерництва, как феномену и выдающегося звена запорожского казачества . Выше упомянутое слово употребляется в значении структуры стойкие, сравнительно постоянных психических свойств, которые определяют особенности отношений и поведения лица. Очевидно,що такой подход не может дать ключ к пониманию этого понятия. Ошибка кроется в том,що слово “характерник” есть, в первую очередь, украинским. Если быть точнее – давньоукраїнським и его корень достигает прамови індоєвропейців, а именно украинцев – санскрита . Уже доказано иностранными и отечественными специалистами, в частности археологами, генетиками, филологами, лингвистами, фольклорологами но др., что Арии, носители санскрита, являются пращурами современных украинцев . Известно, что из территории северного Причерномор”я, племена Ариив в 2-ом тысячелетии к н.е . принесли в Индию свою развитую культуру и язык .

На наше счастье в этой стране арийское наследство, а именно санскрит, как сакральный язык священных текстов сохранился в почти неизменном состоянии до наших времен. Само внимательное изучение философии, религии, эзотерических практик индийского народа и санскрита в контексте украинского языка и фольклора – предоставит ключ к пониманию Мамая и характерництва, а также многих загадок Запорожского казачества и вообще украинской истории .

x 17c56d6f Обид Казака Мамая в контексте арийского наследства Украины, Обратившись к нашей прамови, находим в основе существительного ”характерник” санскритский корень “хара” – в ведантизмі и індуізмі одно из имен Шиви и Шакти . В эзотерической традиции индусов, а именно Йози – Шива (санскр. UUU, siva, «благой», «милостивый») – божественный, вечный дух, макрокосм. неподвижное мужское (духовное) космическое начало, Высшее «чистое сознание», которое созерцает динамическое женское начало, — пракріті (материя). Шакти – первичная энергия; сила, мощность, способность и тому подобное.
Шиву считают основателем Йоги так же, как и мистический Мамай считается изобретателем давней, тайной практики и жизненной философии – характерництва. Можно сделать вывод о том, что слово “характерник” употреблялось по отношению к блаженної, духовно развитого человека,яка достигла благодаря своим практикам, высшего состояния сознания и как результат получив сверхчеловеческие возможности приобрела определенную божественность.
В Ведах говорится о том, что среди арийской варни воинов кшатріїв) существуют отряды, основу которых составляют махаратхи, – могучие бойцы, способные в одиночку бороться против тысяч. Префикс «ма-» в санскрите означает «большой», что означает корінь”хара” уже выяснено. Следовательно принимая во внимание то, что в украинской традиции характерники известны, как мистические воины, которые владеют чрезвычайными способностями, знанием и уникальным боевым искусством, будучи невід”ємною составляющей украинского аналогу варни кштаріїв, – казачество, становится очевидным подражание арийским традициям. Исходя из выше написанного также становится понятнее именно имя Мамай так, как в нем “Ма” (большой) повторяется,що может означать,великий из больших,тобто – самый Величественный . Можно сделать вывод о явной тождественности украинского самого Величественного (Мамая) характерника с индийским Шивой (Хара). Даже больше, сопоставив канонические изображения Шиви и Мамая увидим почти стопроцентное сходство символизма и информационного наполнения их образов и сопровождающих атрибутов . Именно знания о том,що символизируют атрибуты Хари (Шиви) поможет нам разгадать тайну містичності образа характерника Мамая.

а a1ff2eff Образ Казака Мамая в контексте арийского наследства Украины Выдающимся атрибутом,який всегда изображали на иконах с Мамаем есть музыкальный инструмент – кобза. Аналогично к украинской в индийской традиции Шиву зображно из Виной -музичним инструментом,що очень похожий за звучанием и формой с кобзой . В этой ипостаси Шива носит ім”я – Сарасвати (Мудрость, знание) и считается воплощением всех знаний: искусств, наук, ремесел и мастерства. Сам музыкальный инструмент символизирует владение искусствами. Кобза (вена) является намеком на то,що ее владелец является носителем и передатчиком сакральной информации, то есть занимается просветительским.
По этому поводу следует вспомнить давньоукраїнських гусляров, кобзарей которые традиционно были хранителями и пересказчиками народного миропонимания,його философии. Они носители ведичної духовной традиции стали творцами нашего устного героического эпоса, дум и исторических песен, которые остаются непревзойденными творениями поэтического гения народа и за которыми следует изучать настоящую историю Украины. Кстати арийские Веды сначала выкладывались,виключно, в устной традиции,від учителя ученику, и только значительно позже были собраны и записаны индийскими браминами.

На развитую духовность, а следовательно божественность характерника Мамая указывают много других его атрибутов, которые, как и атрибуты индийского Шиви несут нам конкретную информацию и раскрывают образ.
x 17bd1326 Обид Казака Мамая в контексте арийского наследства Украины

Основные эзотерические символы: копье и привязанный к нему конь, сабля, шапка, сосуд в форме полумесяца

Попробуем расшифровать это закодировано послание. На каждой иконе Мамая изображено копье – символ который означает мужское начало; силу,яка дает жизнь ; военную отвагу. Заметим что копье всегда изображено за спиной главного образа и,що наиболее интересно только в вертикальном положении . Таким образом открывается более глубинная информация, которая скрыта в этом символе, а именно то что он олицетворяет центральный энергетический канал, который проходит через внутреннюю часть позвоночного столба, сталкиваясь в каждом с 8 -ми информационно – энергетических центров (чакр) по центру позвоночника человека . Он известен всем развитым эзотерическим и мистическим учениям мира, которым бесспорно было характерництво.
В ведичній традиции этот канал носит название -сушумна. Он берет начало в основе позвоночника, в месте расположения Кундалини (энергия), проходит вдоль спинного мозга и заканчивается на верхушке председателя, именно там откуда у характерників растут пасьмо волосы известное в народе, как селедка. Верхив”я копью,як стрелка указывает на то,що сознание данного лица (Мамая) поднялась по сушумні вверх,від самой более низкой с чакр до наивысшей и растворилась в Бозе. На то, каким образом,ця лицо достигло вершины духовного развития дает ответ другой невід”ємний атрибут Мамая – сабля (меч, кинжал) . Она является символом мудрости различения и отсечения человеческих склонностей .
Неизвестны иконописцы не нав”язливо подсказывают нам,що характерник с помощью мудрости различения отсек темноту невежества, иллюзорных знаний человечества . Эта мудрость получается с помощью єдиноспрямованної концентрации (символ кинжал ). Характерник получает эту мудрость с помощью несокрушимой силы Воли на, что указывают лук и встретила. Лук символизирует силу Воли,а встретила в иконографии является символом осознания и сосредоточения внимания. Можно сделать вывод, что с помощью силы воли, осознания и сосредоточения внимания Мамай достигает єдиноспрямованої концентрации, получив таким образом мудрость различения, Он отсекает человеческое иллюзорное мировосприятие и направляет всю скрытую потенциальную энергию (Кундалини) в сушумну, и пройдя по ней к вершине (Большой Путь), достигает единства с Богом. x 31bcc9e0 Обид Казака Мамая в контексте арийского наследства Украины
Дальше, непосредственно за главным образом иконы, и вертикально установленным копьем всегда изображен конь, который имеет,в зависимости от информационного наполнения, черная или белая расцветка. В ведично- индийской иконописи рядом с Шивой чаще всего изображена в одних случаях черная антилопа или лань,як символ постоянного движения человеческого ума, в других белого вола – управляемое мужество и преданность. Так, как Мамай является воином (запорожским казаком),на что указывает ружье,яку изображено вблизи него, то обычно вышеприведенные животные-символы было заменено более уместным в этих обстоятельствах животным . Конь символизирует светло, быстроту мысли, интеллект, мудрость, знатность, динамическую силу, ловкость, бежал времени. Он владеет инстинктивной чуткой звериной натурой, магическими силами обожания . Конь также символизирует что-то неразрушимое, скрытую природу вещей. В ведизмі и индуизме это животное еще выступает телесным кораблем, а его всадником – Дух . Так,як на иконах коня прив”язано вудилом (символ управления, ограничения) к копью, то это указывает нам на то что главная фигура картины с помощью сил полученных им в процессе подъема сознания по Большому Пути (сушумні ), как искусный всадник, укротил неуправляемый ум,його составляющие и проявления, а также свое непослушное тело и властно руководит ими .
Мамай очистил и укротил свой ум и познал тайную природу вещей при достижении,таким чином, бессмертие . На что,також, указывают предметы,які изображено рядом, а именно порохівниця, которая имеет форму полумесяца, чаша и ваза . Именно сосуд в форме полумесяца символизирует контроль над умом, чаша - очистку и творческую силу . Ваза в арийской традиции – это драгоценный сосуд, который заключает в себе амріту, или нектар бессмертия и означает победу над рождением и смертью, духовный триумф и спасение .

Таким образом Мамай приобретает богоподібності, становится более божеством чем человеком . Правильность такого взгляда утверждает символ божества, верховности, Бога- творца - шапка, которая также является невід”ємним атрибутом иконы.На некоторых рисунках видим зеркальце, которое является символом чистоты Дхарми, “универсального Закона”, или в расширенном понятии, пути благочестия . На сам конец, на священную секретность картины указывает сумка – символ потайной, нахождения чего-то в чем-то .
Исходя из выше написанного становится понятным где находится корень одной из загадок украинского бытия, а именно поклонение Мамаю, наравне с религиозными святыми .
Вся информация, которая скрыта в рассмотренной символике,вказує нам на глубокое родство философии характерництва, как системы знаний и практик с аналогичными практиками Йоги, Тантри, Веданти, что до нашего времени практикуются в Индом .Саме там необходимо искать ключи к окончательному пониманию феномену характерництва, как невід”ємної и самого выдающегося звена украинского казачества и в целом истории и культуры украинской нации.

P.S. «Арии вышли из территории Украины» (Джан Бовле, историк. Цитата из книги «Человек в возрастах»).

«Санскритский язык есть европейского происхождения. В Азии она распространилась потому, что в Индию далеко перед рождением Христа прибыли орії из Украины» (Г. Латгем, исследователь санскрита. Цитата из книги «Этнология Европы»).

«Веды – самый древний памятник человеческого ума, которым распоряжается человечество. Орияни принесли с собой определенные понятия и верования, какие они продолжали развивать в Индом. В Ведах боготворит волшебная природа Оріяни-Скитії-Руси-України» (С.Радгакришнан, президент Индии, историк).

«В Ведах нет упоминания о бананах, оливках, пальмах, пустынях, мартышках, верблюдах, жирафах, а есть упоминания об осах, лососях, рысях, оленях, медведях, волках, пчелах. То есть, обо всем том мире, который принадлежит пространственные к западу от Урала и к северу от Черного моря» (Крегем Кларк, Стюарт Пиггот, английские исследователи Вед).

«Украина более, чем другие страны Европы и Азии может претендовать быть землей аріїв» (М.Маюмдар, вице-президент Декка университету (Индия), один из самых выдающихся исследователей древнего мира. Цитата из книги «История и культура индийского народа»);

«В степях Восточной Европы и началась больше, чем 5000 лет тому назад индоевропейский язык, ее диалекты разъединились на языки, которые распространили много народов мира» (А.Диамонт, языковед. Цитата из книги «История и оригинальность языка»).

“Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел к выводу, что украинский язык не только старший всех славянских, не исключая т. зв. старославянской, но и санскриту, греческой, латыни и других арийских” (Михал Красуцкий, языковед. Цитата из книги «Древность украинского языка»).

Ученые теперь считают Украину наиболее правдоподобной родиной індо-європейців» (Герберт Дж. Мюллер, историк. Цитата из книги «Воля в древнем мире»).

«Материнской землей индо-европейских народов являются пространства к северу от Черного моря» (Р.Гиршмен, археолог, историк, профессор Сорбонни. Цитата из книги «Иран»)

«Я видел достопримечательности аріїв и казаков около Кременчуга, а также в Переяславе. Могу сказать теперь: Украина является прародиной аріїв» (Арвинд Аллок, директор института охраны национальных достопримечательностей Индии) .

Юрий Денисюк (с) http://vkontakte.ru/club21483592

Всё охватить невозможно, но надо пытаться ))))
Чтобы как-то упорядочить информацию (и в своей голове в том числе) и создаю эту страничку.

Ссылки на на видео, где хоть как-то упоминаются характерники.

http://kholoshnya.com.ua/Video/

СТБ что-то намутили со своим сайтом, теперь мало того что ссылки не работают, так и эти передачи повытирали с сервера что-ли.....

Это удалось найти:
В поисках истины (СТБ) Украинское колдовство http://www.stb.ua/video/single/video/redirect-episode-81512/
В поисках истины (СТБ) Олекса Довбуш http://www.stb.ua/video/single/video/redirect-episode-86181/
В поисках истины (СТБ) Магия карпатских мольфаров http://istina.stb.ua/video/2008/9/9/7235/
В поисках истины (СТБ) Атаман Сирко: смерть оборотня http://istina.stb.ua/video/2007/11/13/1654/


Это пока не удалось.....
http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.1654
http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.2384
http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.4605
http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.7235
http://www.stb.ua/e107_plugins/videotv/videoview.php?view.10153

http://torrents.net.ua/forum/viewtopic.php?p=683807
http://uaget.com/search?word=%EC%EE%EB%FC%F4%E0%F0&where%5B%5D=0
http://rutube.ru/tracks/1609714.html
http://www.youtube.com/watch?v=K4cPCu9CzVo
http://www.youtube.com/watch?v=lstaImBlxVs&feature=related
Институт человека, характерники XXI века http://www.youtube.com/watch?v=iQ3iV-49wmo&feature=related
Бесконтакт от Инфо-Шок http://www.youtube.com/watch?v=2LDnCLAmBXY&feature=related
Бесконтакт от Военной тайны (Рен-ТВ) (Кадочников, Белоусов, Бронников, Мухин) http://www.youtube.com/watch?v=kNOoYmnfmfs&feature=related
Бесконтакт от Вадима Старова http://www.youtube.com/watch?v=AomatLm19Qg&feature=related
Бесконтакт от Лаврова http://www.youtube.com/watch?v=LBQTxk_FtlI&feature=related
Бесконтакт от Кадочникова http://www.youtube.com/watch?v=6RR8PdFFoIo&feature=related
Бесконтакт от Сибирского Вьюна (Рен-Тв) http://www.youtube.com/watch?v=ZWhkR3Zx8Yc&feature=related
Бесконтакт от Брониикова (о казаках) http://www.youtube.com/watch?v=oblkNxuid2M&feature=related
Фильм "Болевой прием" (Кадочников, Белоусов, Лавров) http://www.youtube.com/watch?v=wAjRmuFHL1c&feature=fvwrel



Сайты и странички.
http://www.liveinternet.ru/users/2888071/post121494797/
http://harakterstvo.in.ua/
http://kharakternyk.in.ua/forum/topic/92/