В колонках играет - Gackt - Lost Angels

НАЗВАНИЕ: Revenge

АВТОР: Selena Silvercold

БЕТА: xAFFLICTIONx

РЕЙТИНГ: PG13

ПЕЙРИНГ: Ruki/Keiyuu, Aoi/Uruha.

ЖАНР: romance, humor, drama, angst

ФЭНДОМ: PSCompany

СТАТУС: закончен (наконец-то!)

ОТ АВТОРА: Могу поклястся здоровцем и даже жизнью любого из джей-рокеров (ну кроме Хидэ и Ками, конечно), что эту историю с Мивом я узнал только через дня три, перед тем, как написать. Ну а придумал я это вообще рамного раньше… Так что это свого рода пророчество. Да что ж такое, вечно у мну эти фики связаны с какой-то мистикой!..

Читать далее...

В колонках играет - the GazettE - NAGIKAHARA
Настроение сейчас - дождливое

НАЗВАНИЕ: Осенний дождь.

АВТОР: Selena Silvercold.

РЕЙТИНГ: PG-13

ПЕЙРИНГ: ну… ээээтттоооо… вроде Руки/Уруха…

ЖАНР: drama, angst

РАЗМЕР: поэма

ОТ АВТОРА: писалось под впечатлением от DIM, в частности композиции «NAGIKAHARA». …И я знаю, что стихотворный размер дурацкий… Ну не рифмоплет я… Прозаик, и все тут!... Но иногда бывают вот такие вот крики души…

Читать далее...

В колонках играет - Otto Dix - Надо Улыбаться

 

 

НАЗВАНИЕ: White rose in crimson tears.

АВТОР: Selena Silvercold

РЕЙТИНГ: PG-15
ПЕЙРИНГ: Lestat/Kamijo
ЖАНР: vampires, romance, angst
РАЗМЕР: mini
ОТ АВТОРА: писалось после просмотра ASCENDEAD MASTER… так, чтобы настроится на мою манеру изложения не мешало бы глянуть этот клип и прочитать пару строчек из Энн Райс…

Читать далее...

НАЗВАНИЕ: Знание.

АВТОР: Selena Silvercold

БЕТА: xAFFLICTIONx

РЕЙТИНГ: R

ПЕЙРИНГ: в принципе «пейринг» - это слишком громко сказано… ладно… Руки и Уруха.

ЖАНР: drama, angst

РАЗМЕР: mini

ОТ АВТОРА: тьфу-тьфу-тьфу, чтобы такого никогда не случилось в реальной жизни…

Писалось под PEOPLE ERROR, так что лучше и читать под эту композицию. Просто поставьте на повтор…

Читать далее...

В колонках играет - Versailles - The Love From The Death Orchestra

 

НАЗВАНИЕ: Казалось…

АВТОР: Selena Silvercold

БЕТА: xAFFLICTIONx        

РЕЙТИНГ: R

ПЕЙРИНГ: Ruki/Kamijo

ЖАНР: romance, yaoi, POV Kamijo

ФЕНДОМ: the Gazette/Versailles

РАЗМЕР: mini

ОТ АВТОРА: бред сумасшедшего. Стукнуло в голову и написал…

Читать далее

Автор: Selena Sivercold

Перекладач: xAFFLICTIONx

Двері.

Як я не люблю двері, особливо зачинені.

Ось і зараз, наполегливо натискаючи на кнопку  дзвінка, мені хочеться спалити, пробити ці двері тараном, збити з завіс цей масивний прямокутник.

Біля мене вже зібралась компанія чоловік десь з чотирьох. Всі вони були однаково моторошно одягнені, ніби на маскараді, з чого я зробив висновок, що вони поспішають на свято з нагоди дня народження господаря квартири. На мене дивилися скоса з все більш зростаючим інтересом, намагаючись спіймати в мені знайомі риси.

Так, хлопці, моє обличчя має бути вам знайоме, але тільки не з VIP-тусівок, а з афіш і плакатів.

Ненавиджу плакати, фото сесії і камери загалом. Я всюди виходжу з мертвими, скляними очима. Не може один кадр передати тих емоцій, які я вкладаю в своє серце.

І, здається, мене все ж таки впізнали…

Від компанії відділився(-ася) найбільш пристойний(-на) на вигляд молодий(-а) хлопець/дівчина із синім волоссям а-ля «Мана, найкращі роки» і попрямував(-ла) було до мене, як тут…

Двері відчинились.

І на порозі з’явився сам господар квартири, винуватець свята, у такому яскравому «сценічному» костюмі, що я мимоволі замружив очі. Він уважно оглянув тих, що зібрались біля дверей, і, коли його погляд зупинився на мені, вираз обличчя різко змінився. Здавалося, він зібрав усю неприязнь, що була у нього, і направив її мені в душу. Спокійним, але з відчутною долею металу, голосом він промовив:

-Рукі, йди звідси. Тобі ж було сказано більше не повертатись сюди. Іди. Не змушуй мене застосовувати силу. І пропусти людей, - він кивнув на гостей, які слухали його з відкритими ротами.

-Гакт, але ж ти знаєш, що я не відступлюсь. Мені просто потрібно побачити його. В останній раз. І присягаюся, я більше сюди не повернусь…- відчуженим тоном сказав я. О, якби він знав, яких зусиль мені зараз коштує не закричати на нього, не накинутись з кулаками, не закатити істерику.

Але я не збираюсь так принижуватись.

В мене, знаєте, ще є гордість.

-Рукі, повторюю ще раз – пропусти людей, - промовив він ще більш наполегливо, ще більш холодно. І звідки тільки береться цей холод?

-Я теж  ще раз повторюю – я не відступлюсь. Поклич Уруху! – я вже почав втрачати самовладання й спокій, що я так довго збирав по краплинкам для цього візиту. Гакт помітив ті рішучі, замішані на божевіллі, іскри в моїх очах і ширше відкрив двері.

-Добре, заходь. Та це лише в останній раз. Пам’ятай, ти присягнувся… - він впустив нас до коридору. Та компашка, захоплено перешіптуючись, шмигнула в хол, де вже на всю гриміла музика, було свято. А я так і залишився стояти в коридорі. Через декілька секунд, які, як пишеться у дешевих романах, здалися мені вічністю, вийшов ти.

Гакт, певно, залишився з гостями. Тактовна людина, нічого не скажеш.

Коли я побачив тебе, моє серце підстрибнуло і застрягло десь у горлі, шалено пульсуючи. Боже, скільки ми не бачились?! День, тиждень…а можливо місяць?... Без тебе час тягнеться ,ой, як довго. Не кинутись тобі на шию від почуттів, які мене переповнювали, обійняти, поцілувати мене стримував лише твій погляд. 

Надмірно-холодний.

Він може заморозити моє серце. Точніше, вкрити його уламки памороззю.

Адже воно давно розбите…

…тобою.

-Таканорі, йди звідси, - повторив ти слова Гакта, - я ж просив тебе не приходити. Я ж говорив тобі, що не хочу тебе більше бачити.

 

Я мовчав, вслухуючись у твій голос, одночасно такий знайомий та рідний, і у той самий час промовляючий такі чужі слова.

Ти ж ріжеш мене без ножа, Койю…

-Таканорі, навіщо ти весь час повертаєшся? – з глухою прикрістю промовив ти. – Навіщо?!

-Просто я кохаю тебе…- прошепотів я, опускаючи очі.

-Це вже я чув! І не хочу більше!... Навіщо ти сюди прийшов? Побачити мене?...Побачив?! Тоді йди! Йди і більше ніколи не повертайся! – кричав ти, а я все стояв з опущеними очима, неначе хлопчик, що провинився.

На віях випала роса із сліз.

Гірких солених сліз.

Ну, нічого, - намагався я заспокоїти сам себе, - скоро це все скінчиться.

Тяжкість револьвера, який був забутий на певний час, знову відчутно відтягнула карман піджака.

Вона й додала мені сили та шаленої рішучості.

-Уруха, якби ти тільки знав, як мені погано…мені боляче бачити тебе тут, у чужій квартирі, з чужою людиною, з такими чужими очима… Але я піду. Піду вже назавжди. І ти мене більше ніколи не побачиш. Та лише дай мені відповідь на одне запитання…

Я дивився тобі прямо в очі. Ти відсахнувся, злякавшись.

-…Скажи, чому ти пішов від мене до Гакта? Чому? Адже в нас було все так добре…Поясни мені, що я зробив не так?...

-Отож-бо й воно, Таканорі, у нас все було добре. Навіть занадто добре. Ти давав мені занадто багато свободи. А я не люблю свободу! Не вмію бути вільним!...Мені потрібно підкорятися, мене потрібно тримати на повідку!...Моє кохання у підкоренні, - відрубав ти, ніби вивчений урок.

Господи, що він з тобою зробив?!...

-Так, я не вмію підкоряти, я дарую занадто багато свободи, але ж я кохаю тебе! Кохаю всім серцем, всією душею, життя за тебе віддам, якщо буде потрібно!... розумієш?! А для нього ти лише лялька, лялька з гарненьким личком, - я в останній раз намагався звернутись до твого здорового глузду. Але ти був непроникний…

Тоді я притягнув тебе до себе обома руками і доторкнувся губами до твоїх губ. Я вклав у цей поцілунок усю свою любов, увесь свій біль, увесь свій відчай… я намагався передати тобі все, що не міг сказати словами.

Я віддав тобі свою душу, своє серце, свій розум. Свою пристрасть, свою ніжність, своє тепло. Свою кров з вен, повітря з легень, світло з очей.

Я віддавався тобі весь, без півмір, півпочуттів, півправди, півбрехні. Увесь, до останньої краплі, до останньої строки, до останньої крапки.

Не знаю, як довго тривав наш поцілунок, але рівно до того моменту, як ти прийшов у себе і з усієї сили відштовхнув мене. Твої очі були зовсім шаленими і приголомшеними, від чого здавалися ще більш прекрасними. Ти злякано обернувся на делікатний кашель за спиною.

-Сподіваюсь, аудієнція скінчилась? – з викликом запитав Гакт.

Я кивнув:

-Так.

Я в останній раз заглянув у твої очі. В твої прекрасні горіхові очі. І побачив у них сльози. Сльози і відблиск минулої ніжності. Що ж…

Все скінчено.

Я йду, як ти й хотів…

-Прощавай, - сказав я, не впізнавши власного голосу. Титанічним зусиллям змусив себе відвернутись, і п’яною ходою пішов до дверей.

Зупинившись біля порога, я сказав Гакту, який у цей момент відчиняв двері:

-Гакт, бережи його. Зрозумій, який скарб тобі дістався. Я не тримаю на тебе зла, повір… і віддай це Койю, - я згадав про конверт у внутрішньому кармані. Вручив його Гакту, який дивився на мене з дивною сумішшю поваги й жалю.

-Це моє останнє прохання… Будь ласка… Тільки бережи його і… щасти вам. З Днем народження, - сказав я і, не обертаючись, поплентався геть.

Геть з цього дому, геть з цього життя…

 

…Револьвер.

 Такий простий, і довершений у цій простоті.

Сонячний відблиск приковує погляд, а зручний курок так і проситься під палець.

Я вже й не згадаю, де я його придбав…Здається, в якійсь антикварній лавці за безцінь.

Ніколи не захоплювався зброєю, але зараз вона мені стане у пригоді.

Цей старий револьвер має відслужити мені останню службу.

Койю, я віддав тобі все.

Окрім тіла.

Окрім тієї нікчемної оболонки з м’яса, кісток і крові. Ти просто не в силах у мене її забрати. Але вона мені не потрібна. Без тебе вона марна, як самотній чобіт, загубивший свою пару.

І я не хочу, щоб ти бруднив об неї свої білосніжні руки, вкриті м’якою тонкою шкірою. Одночасно божественно граючих на струнах гітари та на струнах моєї душі.

Я сам її позбавлюсь.

Адже все так просто – приставляєш дуло до скроні…

А серце б’ється все швидше, а серце кричить: « Зупинись, що ти робиш?!» - а нерозумне сердечко хоче жити…

…Обережно натискаєш на курок…

А в голові мозаїка з думок…

Господи, який холодний метал…

Адже він ніколи не дізнається про мою смерть…

Але цей холод такий приємний…

Ну і що?! Адже я йому не потрібний…

Адже я його більше ніколи не побачу!...

Прощавай.

Як вирок.

…І стріляєш.

 

«Милий, дорогий мій, любий Койю,

Якщо ти читаєш ці строки, то мене вже немає на цьому світі.

Я пішов.

Я сподіваюсь на те, що ти прочитаєш це маленьке послання перед тим, як кинути його у полум’я.

І сподіваюсь, що ти вибачиш мені…

Пробач мені, що прийшов у твоє життя без запрошення. Ти мав право мене вигнати. Але ти дав мені притулок, хоч і не на довго, але дав. Дякую тобі за це.

І я більше не повернусь, не потурбую тебе.

І пізно заливати сльозами чорнила.

І я тебе ні про що не прошу, крім одного…

Хоч іноді згадуй мене, дивлячись на зачинені двері…

Більше нічого.

Адже не можна зайти в зачинені двері, не відчинивши їх…

Я кохаю тебе.

 

Твій непроханий гість,

Таканорі.»

Незваный гость

 

Мне это приснилось.

Во сне я была Такой, видела все его глазами.

Сразу предупреждаю: я его толком не проверяла, и может вы, своим незамыленным взглядом, найдете там ошибки.

 

Читать далее...

Холодно...
Темно...
Тихо...
В душе моей. Как в могиле.
Страшно?...
Тебе страшно жить в этом сложном мире, тебя достают, обижают, оскорбляют все подряд?..
И ты думаешь, что из-за них ты должен уйти из этого мира?...
Порезать вены, сброситься с крыши, утопиться в реке, накушаться снотворного?...
Да нет же!!!
Я не буду называть тебя глупой, у каждого свои причины уйти...
Но, поверь мне - это не страшно... это всего лишь детские обиды... или оскорбления не стоящие твоего мизинца... из-за таких пустяков нет смысла уходить из жизни... это не страшно...
А вот мне будет страшно...
Когда я буду, как зомби идти в толпе людей...
Невидящим взглядом смотреть на этот обледенелый мир...
А ты - так близко - рукой подать, и так далеко... где-то впереди на черной машине, украшенной цветами и венками, в красивом белом платье... такая же белая, как этот снег и такая же холодная как этот лед...
И страшно не то, что ты ушла, а мы остались...
и то, что тебе всего лишь 15...
а то, что ты так хотела жить, боролась изо всех сил...
но смерть победила...........
Лера, я не знала тебя, так как знали другие...
прими же ты слова мои, как дань твоей вечной памяти...
ты была для нас, как свеча - на которую дуют ото всюду, но она не гаснет. ты была для нас ярким примером твердой воли и безграничного желания выжить любой ценой... мы должны все у тебя поучиться.
Но теперь ничего не сделаешь....
нам остается только жить.... и стараться прожить как можно дольше...
мне хочется сейчас спеть "Рейлу" Газетто.... вот только вместо "Рейла" ставить "Лера"...

[первая часть посвещалась людям, которые хотят уйти из жизниъ]

 

[Honored to otto trefferd]

 

Закрыта дверь.

Лишь шорохом во тьме

Стук сердца раздается.

И все напоминает о тебе,

Мой милый.

 

Между нами теперь тишина,

Но громче всех  звуков земных

Мне кажется она.

 

Но я думаю лишь о тебе,

Ночью темной пустоту обнимая.

И целую губы твои,

К ледяному стеклу прижимаясь.

 

Я лишь осколок хрусталя

В веренице прожитых дней.

Но переживать каждый день без тебя

Мне становиться все трудней.

 

Мне становиться все больней

С каждой секундой ужасней.

Дорогой мой, где же ты?!

Ведь нет тебя прекрасней.

 

Я умру без тебя, пойми –

Как цветок без воды зачахну.

Я умру без твоей любви

И пламя свечи угаснет.

 

Я люблю тебя,

Я болен тобою

И жизнь моя

Ничего не стоит

Без тебя.

 

«Вернись ко мне» -

Я умоляю…

 

Прости за все, что я сказал

Сейчас тебе.

 

Быть может, я любви не стою

Быть может, это лишь слова,

Но в них закована душа моя

Как в лед, как в стужу этих дней

Без теплых рук твоих, любимый…

 

И катиться слеза…

P.S. писалось во время долгой и затяжной починки моего компа...

Настроение сейчас - solid ice

мое творение...

НАЗВАНИЕ: Love Like Winter Storm
АВТОР: Selena Silvercold
БЕТА: xAFFLICTIONx
ПЭЙРИНГ: Davey Havok\Tarja Turunen (вы не ошиблись, это гетеро)))
ЖАНР: love story, death fic, tragedy
ОТ АВТОРА: сразу предупреждаю: слэша тут нет и помине. Просто красивая грустная сказка.

Читать далее...

(english translation of one of my favourite songs... It's very beautiful... especially [Decomposition Beauty] live)

Bathroom

Why can't I sleep? I was fascinated by the silence.
It is empty to talk to myself in a damp room again.
Why can't I sleep? Because I saw you.
You look down at the wet floor. Leaning the head while sleeping.

I just didn't have any feelings for the uninteresting reality.
I adoringly looked at you without saying a word and even forgetting to blink.

I want to fall asleep, just feeling the fear of awaking.
I want to forget everything. It is selfish nonsense.
I call your name. I go mad with the silence.
I shouted while holding your thin shoulder, it was too frail with warmth.

I was fascinated by the uninteresting reality.
I found out that it even was meaningless that I had been born not to cry.

The voice at my back kept on.
The reason was not important.
Only you look so sad in front of me.
I hate myself so much because I couldn't do anything for you.

I tell to you, who gave me my name. Can you be beside me as it is.
Yeh, for me you are the first and last 'mother'.

I softly lined you with deep red color on the white wall.
I came close, the still warm cheek. I just smiled calmly.
A big teardrop was filled with you. And I felt we could become one.
The time when the eyelids close and the warmth is gone, I am beside you.

Настроение сейчас - sleppy)))

So...
Let's start from the bottom...