Передивилась багато фільмів про кохання…Задумалась над тим,чи буває таке в житті…Прийшла до висновку,що можливо з кимось буває,але лише не зі мною. Навіть ті моменти, які я вважаю своєю казкою, швидко проходять і згодом приносять біль і непорозуміння. І починаєш думати,що краще цього не було б… Але це не правильно, тому що Господь недаремно подарував мені такі моменти. Головне, не сплутати, що було від Нього, а що ні… Тому що через це ми робимо багато помилок…
Зараз дозволю собі трішки помріяти…Хотілось би, щоб в мене було таке кохання, не схоже не з ким, таке прекрасне, світле і чисте. Щоб була людина заради якої можна віддати життя, яка за тебе віддасть його не задумуючись. Людина, яка буде завжди поряд, розуміючи тебе, навіть коли ти мовчиш… Людина, з якою ти зв’яжеш своє життя, станеш неначе єдиним цілим…
Але з часом ці мрії просто втрачають свій колір, сіріють,розбиваються і зникають…Від цього важко і сумно…Починаєш розуміти дорослих людей… в них немає таких сильних дитячих мрій. Дитячу мрію ніщо не може зломити, вона найсильніша, найсвітліша… А чи настільки сильна моя мрія? Чи для неї достатньо чогось легенького і її вже немає… а потім з часом все ж таки вона воскресає…І знову носить тебе по небесам…Моя мрія має чистий рожевий колір, вона лагідна і легка,як пушинка, але сильна всередині через віру…Я люблю її…але інколи просто ненавиджу,коли вона розбивається,як скло,хоча вона немає такої форми,а ось розбиті її шматки ріжуть всередині все до крові. І більше не хочеться, щоб вона поверталася… Але проходить час і ти починаєш за нею сумувати,а потім радо зустрічаєш,як найкращу подругу, з якою так давно не бачилась,яку так не вистачало… Мрія…навіть слово дуже гарне і просте водночас… Не губіть свої мрії, з часом їм ще важче повертатися до нас після того як ми їх грубо проженемо… Зберігайте їх в своєму серці, можливо колись ця мрія стане реальністю, і цей момент принесе вам не описувану радість і щастя…І ви зрозумієте,як це вміти літати без крил,посміхатися і радіти без видимої на те причини. Цінуйте це! І я буду цьому вчитися=)

Я довго сьогодні спостерігала за тобою,трішки боячись того,щоб ти цього не помітив.Раптом заграла моя улюблена пісня ..."як холодно без тебе,сумно як..." Ця пісня завжди нагадувала тебе, а тепер я просто сиділа і дивилася на тебе,як ти спокійно і легко катався.Знав би ти що в цей момент було зі мною...Я не розумію,чого якщо нам так добре разом,чому ми не можемо бути разом?..А можливо на це просто потрібен час.Іноді мені здається,що ти просто мною користуєшся, не думаючи про мої почуття...Та я не звинювачую тебе,оскільки сама дозволяю тобі це робити.Мені хочется від цього тікати,кудись по далі,де мене не знайдуть навіть власні спогади.Але чи існує таке місце?..Я замкнулась в кімнаті,слухаю музику і нікуди не хочу іти,не хочу не з ким розмовляти...І я впевнена,що ти вже про все забув і для тебе це не так важливо.А я неначе раба свого кохання,яка буде терпіти це все для того,щоб просто бути поряд.хоч ненадовго...Але зараз таке враження нібито я падаю в прірву і навіть не можу покликати на допомогу.Щось замкнулося в мені і тягне камнем вниз...Чекаю на допомогу...

Так дивно,коли відчуваєш як знову щось підходить до кінця...Коли розумієш,що це розб'є всі твої мрії,думки,сподівання,а головне надію,без якої впадеш...Я розумію,що мені потрібно змиритися з усім цим,але це так важко,так не хочеться відпускати той допоміжний круг,за який міцно тримаєшся,боячись відпустити,щоб не потонути...Кидаєш останні сили,щоб втриматися,але він дуже слизький та мокрий,вислизує з рук і через вітер швидко пливе від тебе, а ти починаєш тонути,кричати по допомогу,ти плачеш...крики стають ще тихіше...Ти розумієш,що залишилася одна серед глубого океану і повільно тонеш...І нічого не можеш з цим зробити...В житті бувають такі моменти,коли дуже погано,коли все те на,що так сильно надіялась- розбивається і ти залишаєшся на одинці зі своїми думками та болем,який душить тебе і тягне вниз,ти неначе падаєш,тонеш в цьому і кричиш по допомогу...але нікого навкруги немає...Але раптом ти відчуваєш в душі дивний спокій,біль проходить,самотності немає,хоча ти і далі сидиш сама.Ти знаєш,що з тобою Той,хто все це контролює,Той,хто несе тебе на руках,коли ти падаєш,Той,хто завжди тебе пробачить...Від цього на душі становиться тепло і світліше...Радість повертається=)

Стільки всього сталося за цей час, що навіть не було часу про це все написати... лише думки...Екзамен здала добре і дійсно це не просто так я тоді не хвилювалася...А тепер те, що до навчання не відноситься, те що зачіпає найбільше...Завжди дивно було дивитися фільми, про дівчину і хлопця,які дружили,багато спілкувалися, довіряли одне одному, а потім в кінці виявлялось, що хтось із них закохувався...Це жесть..Дружити з людиною,яка повністю довіряє тобі,навіть свої власні проблеми,довіряти їй,але жити з тією думку,що одну річ ти ніколи не зможеш сказати, а саме про свої почуття.Оскільки знаєш,що ця людина чекає взаємності не від тебе...Ти намагаєшся її підтримати,дати пораду,а всередині потребуєш допомоги ще більше...Тому,що не знаєш,що робити,як дати правильну пораду,не на користь собі...А серце розривається від болю і розпачу...ТИ навіть боїшся подивитися вперед,оскільки тепер розумієш,що стала на важкий шлях, з багатьма труднощями,падіннями,і той не впинний біль який буде супроводжувати тебе...Але і тут в тебе є вибір- просто перестат спілкуватися з ним і втікти в свій світ...Ні!Це трусість!Тому,що найцінніше,що є зараз в цьому всьому - це дружба,яку легко знайти,але дуже важко втримати.Можливо прийде час і ці почуття зникнуть, а можливо сбудется твоя мрія...Ти піднімаєш голову,впевнено,з дивним спокоєм в серці дивишся вперед і продовжуєш йти далі цим шляхом.Ти знаєш прийде час,ти впадеш,але могутня рука Творця з тобою...Ти знаєш,що це тобі було дано не просто так...Ти віддаєш все в Його руки...А далі Він сам буде вести тебе і покаже те заради чого ти так довго і тяжко це все проходила...
:victory

просто те, що я відчуваю, те що є в моєму серці і ніколи не покидає мене...


Уява
Як довго я мріяла знову прийти сюди, з того моменту як вперше тут побувала з голови не виходило цей недобудований супермаркет… Там де на третьому поверсі ми дивилися, як заходить сонце… І ось я знову тут… Знову відчуваю легкий спокій на душі, спостерігаючи як сідає сонце, гарне спокійне небо, легкі хмарки…гарно… Ти тихо сидиш напроти, щоб не заважати мені писати, дивишся на небо, роблячи вигляд, що тобі це дуже подобається, але приходить мить і твій погляд зупиняється на мені… ти довго дивишся, розглядаєш щось,неначе бачиш вперше… Я піднімаю очі і ми зустрічаємось поглядами, я тону в твоїх очах, а ти швидко їх відводиш, щоб не сталось чогось не запланованого… Ти знову дивишся на небо… А я опускаю голову і продовжую писати, спокою вже немає… Я знаю не потрібно зараз писати ці слова, слова які стануть для тебе тягарем… Зараз ти на шляху нового кохання, нових відчуттів, мрій, нового світу, де вже немає місця для мене. Я залишусь у недобудованому будинку своїх мрій, він схожий чимось на цей… Можливо тому він мене так притягував. Серце розривається від болю, я знаю ,що повинна змиритися з цим і відпустити тебе назавжди і ніколи не казати тобі про те, що я люблю лише тебе… Пробач, якщо раптом прочитаєш це, я не хочу зв’язувати тебе цими словами… Забудь…
Це все лише моя уява, на справді такого не було, але це те ,що є в моєму серці і це вже я вигадати не можу…