Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...

http://saulelobis.blogspot.lt/2015/09/blog-post.html

Здавалося, я прочитала всі книги Діни Рубіної. Аж ні. Зрозуміла це, коли натрапила на кількох невеличких поличках із російськомовною літературою, заниканих у куточку литовської книгарні, на ще нечитаний роман. Що то було за відчуття - передчуття зустрічі з іронічною майстерністю Діни Рубіної!

І роман-комікс не розчарував. Колишня росіянка, котра вже понад 10 років живе в Єрусалимі, повертається на роботу до Москви, маючи завдання збирати й відправляти на "історичну батьківщину" єдиновірців. Займається цією роботою Синдикат, в якому працюють разні люди. Співпрацює Синдикат із багатьма єврейськми організаціями, в яких також працюють різні люди. І такі ж різні люди звертаються до Синдикату з різними проханнями допомогти. Те, що з цього виходить, і те, як Рубіна про це розказує, часто змушує реготати. Те, як авторка описує людей, часто змушує влізати в їхню шкіру. А те, що вона розповідає про Єрусалим, змушує розчулюватися.

Отака-от емоційна гойдалка, а не роман.

І про комікси. Їх у книзі постійно малює один із героїв. Але й текст - такий собі комікс, набір картинок із зображеними фігурками й репліками, надписаними біля кожної. Але герої від цього не видаються пласкими. Чому? Бо це ж - Діна Рубіна!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post_28.html

От зараз намагаюся згадати книги, котрі розказують про те, як бути щасливою. Окрім "Поліанни" Елеонор Портер на думку поки що нічого не спадає (за підказки буду вдячна))).
Чого саме про щастя замислилася? Просто нещодавно прочитаний епістолярний роман Джин Вебстер можна вважати посібником по щастю. Ні, тут не знайдеться секретів щодо того, як заробити гроші, стати успішною чи закохати в себе мільйонера (хоча всі ці приємні речі з героїнею якраз і трапляються). Просто дівчина-сирота, котра виросла в притулку й уперше потрапила до звичайного будинку, де живе родина, у вісімнадцятирічному віці, точно знає, що таке - щастя, яке мають усі. Проте далеко не всі розуміють, що у них - сто причин бути щасливими. Озирніться - у вас їх не менше)) А якщо все ще не почуваєтеся щасливими - прочитайте цю книгу.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jean-webster-daddy-long-legs.html

Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.

Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.

Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post.html

Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота", у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетора в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся", "наморщити брови" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.
Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_29.html

Що таке любов, закоханість і пристрасть? Яка різниця між цими поняттями, такими близькими й такими, втім, різними? Якщо осягнути це розумом складно, а вербально пояснити ще складніше, то допомогти можуть почуття, пережиті або ж безпосередньо вами, або ж опосередковано - за допомогою героїні "Розмальованої вуалі" та Вільяма-Сомерсета Моема.

Майстер. Це - про автора задля уникнення зайвої голослівності.

Жінка. Це - про героїню книги, від імені якої ведеться розповідь. Жінка до кінчиків волосся й до кожного видиху. Жінка - не в ідеалізованому сенсі (хача вона й красива, ніжна, пристрасна, чарівна, сильна) і не в анти-ідеалізованому теж (хоч і зрадлива, корислива, нешаноблива, прямолінійна), а - просто справжня, така, як є, без нашарування отих згаданих стеотипних означень й далеких від життя узагальнень. Жінка - як я, як мільйони таких, як я, як ви...
Вона часом керується розумом і розрахунком, вважаючи, що почуття й емоції - це щось другорядне, чим можна знехтувати. Потім відчуває, що помилялася, і з головою занурюється в океан чуттєвості. Потім стомлюється плавати й намагається відшукати в ньому острів надійності, борсаючись поміж зависоких хвиль й загострого каміння. Потім, виснажена, повертається до остогидлого, проте все-таки потрібного й надійного берега. А потім розуміє, що отут, на березі, - її справжнє місце, й тоді вже не боїться ані підступних боліт, ані стрімких річок, ані крутих схилів, якими вкритий берег. Навіть коли земля йде з-під ніг, вона здатна втриматися й не впасти, бо - Жінка.

п.с. Якийсь спойлер замість відгуку вийшов)) Сподіваюся, досить метафоричний, аби не завадити насолодитися читанням книги))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/wsomerset-maugham-painted-veil.html

Чи не вперше глибоко відчула радянськість своєї освіти. Ні, я не така давня, як ви могли б подумати)) Але навіть за часів незалежності курс історії України в гуманітарному вузі мені не розказав того, що розповів Шклар у "Чорному воронові" та "Марусі". Якщо зважити на те, що автор прискіпливо вивчає документи, свідчення, історичні факти й усі події, викладені в книзі, є підтвердженими, то кращого "підручника", ніж подібні книги, годі й шукати.

Кого б я хотіла знайти, то це - Марусю. Чогось так зачепив мене її образ - легендарний, бо так схотілося людям, і разом із тим реальний, бо ж так теж хочуть люди, та й родичі ж є, - що просто хоч бери, та й іди шукай-гукай вітра в полі, чи то пак, Марусю в цих наших закордонах. Ех, якби ж то насправді все було так просто...

Звитяжні походи, глибокі розчарування, відданість і зрада, кохання й вірність - у книзі, окрім історії, є багато такого, що захоплює й увагу, й емоції читача. Говорити про рівень письменника Шкляра не буду, бо то - зайве. Скажу лише, що відчувала річкову прохолоду й гарячі тіла закоханих, холодний туман й самотність Марусі, Мирона. тремтіння від азарту в бою, та біль від втрат... Отаку можливість переживати разом із героями ціную в хороших книгах чи не понад усе.

Ще про одне скажу. Коли взяла до рук видання, мене чогось зачепив отой підзаголовок: "Національнпий бестселер". Ну, думаю, щось дуже випендрювально воно звучить, особливо поєднання оцих двох понять: "національний" та "бестселер". Тож бо не автор і не видавництво мають вирішувати, буде книга бестселером чи ні. А про національність взагалі мовчу. Але, знаєте, ця книга має стати й тим, й іншим. Бо, по-перше, вона того насправді варта, а, по-друге, чому б і такими підказками не спонукати читача братися за читання книг, які здатні внести вклад у відновлення того, що десятками років руйнувалося в нас: української національної свідомості.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_14.html

Під ранок перегорнула останню сторінку цього монументального (хоча Загребельний, підозрюю, не похвалив би мене за це слово) роману. Але перед моїм внутрішнім зором таки постав монумент силі хлібороба: внутрішній, незламній, незнищенній, але так глибоко закопаній під нашаруваннями брехні, лицемірства, підлості тих, хто виявився слабшим і піддався облуді сталінізму, соціалізму, комунізму й сотень інших -ізмів.

Загребельний недарма висмикує спогади тисячолітнього Миколая то з сучасного нам ХХ століття, то - з далекого Х, з часів введення християнства, бо ж і тоді, й нині знищувалося традиційне, звичне, живе, вкорінене, натомість насаджувалося чуже, незрозуміле, непотрібне, а головне - силоміць, із кров'ю, з болем, зі стражданнями. Таке ніколи не зробить щасливим ані окрему людину, ані цілий народ.

Але щоб побачити це й зрозуміти його, потрібно піднятися й подивитися згори. Більшість же тих, хто сьогодні розказує про прекрасне минуле наших дідів і прадідів під "залізною рукою Сталіна", або ж у часи "радянської впевненості в застрашньому дні", або про ще якісь міфи минулого (які, втім, іще не стали міфами настільки, аби в них припинили вірити і, головне, припинили до них прагнути), не здатні цього зробити, бо - сліпі. Й їх вини у цій тотальній сліпоті, власне, немає, бо ж такими були кілька поколінь їх предків. Проте є вина в небажані прозріти й подивитися, і побачити. І якщо для того, щоб побачити, потрібна робота й розуму, й душі кожного з нас, то для того, щоб хоча б подивитися, треба прочитати історію сталінізму, написаного Загребельним.

Авторові хочеться вклонитися, щиро й доземно. Й за історію, яку він невтомно доносить до читачів. І за можливість побачити щось з іншої точки зору. Й за колосальну любов до людей. І за Україну. Й за мову українську - прекрасну, чисту, яскраву, багату. І за текст, наповнений сотнями ремінісценцій, цитат, натяків, який вже стає гіпертекстом. І за емоції, отримані мною, - глибокі, щирі, справжні, попри книжність, бо часом для того, щоб заболіло, необов'язково ранити власний палець, боліти можуть і чужі рани, особливо, якщо це - рани твоїх предків. Й чуже щастя теж може широко розправити твої крила...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_8.html

Цією книгою мене запросили трошки прогулятися Парижем)) Визнаю: прогулянка вдалася. Так само, як і прогулянки Львовом то з однією, то з іншою героїнею. І поїздки в інші містечка - маленькі, не такі відомі, як згадані, але насичені історією та тим своєрідним духом, який і створює місце (місто) притягання душ (духу).

"Інші пів'яблука" - це продовження історії, розказаної Галиною Вдовиченко в книзі "Пів'яблука". Але, як на мене, окрім героїнь та їх надмірної досконалості, а також чарівного (чи й ні) яблука, книги більше ніщо не пов'язує. Це - окрема історія, написана набагато краще, глибше, цікавіше й майстерніше першої.

Варто відзначити віртуозність, з якою авторка володіє словом. Без особливих зусиль із боку моєї уяви я запросто переносилася до... (тут був початок переліку місць, які закарбувалися в моїй емоційній пам'яті, але він виходив задовгим))) Але найбільше мене захопив показ колекції Ірини: світло, кольори, музика, емоційне напруження передані так гарно, що я ладна не повірити, якщо львів'яни мені казатимуть, що такого місця й такого дійства у місті не було)))

Окремим і величезним плюсом книги є Пінзель: історія його життя та творчості, розказана легко, без менторства й занудства, а також згадки про долі створених ним скульптур. Відчула, наскільки не вистачає нашій літературі отаких-от художніх, але достовірних (наскільки це можливо, звісно) книг, які знайомили б читачів із незнайомими з різних причин сторінками української історії мистецтва (і не тільки його). Якщо порадите щось із подібного читання, буду дуже вдячна.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post.html

Нещадавно десь у когось підглянула, що нині життя стало складнішим, люди - складнішими, мислення й сприймання реальності - також. Після прочитання цього класичного детективу мені схотілося додати: і книги сучасні теж складніші, ніж сто років тому, скажімо. І ми, складні читачі складних книг, часом не здатні оцінити елегантної простоти і книг, й героїв, й, пвеною мірою, авторів.
Принаймні, мені, поціновувачці сучасної літератури, захопитися детективом від визнаної майстрині цього жанру, чомусь не вдалося. Мені б більше психологізму, більше надриву, більше емоцій... Але які емоції можуть бути в британського автора британського детективу, події якого відбуваються в Британії?)) Наївна я))
Втім, попри мою наївність, хто вбивця - я не здогадалася, хоча місцями сюжет затягував, загадки змушували шукати відгадок, а розмірковування Еркюля Пуаро про сутність інтуїції як сукупності дрібних ознак, котрі ми підсвідомо сприймаємо й оцінюємо відповідно до наших знать і досвіду, викликали в мене незримі внутрішні аплодисменти.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/agatha-christie-abc-murders.html

Унікальними є для мене ті книги, які з часом кортить перечитати. Ще рідкішнішими є книги, читаючи які, вже розумієш, що перечитуватимеш їх іще раз. І вперше тримаю в руках книжку, яку почала перечитувати спочатку, тільки-но перегорнувши її останню сторінку.
Здавалося, після "Горянина", його емоційної сили та концентрованої мудрості, автор мене вже не зможе нічим вразити і здивувати. Та ні - зміг. "Криничар" - це теж концентрована мудрість. Але не лише народна, як у "Горянині", а й книжна, не лише українська (русинська), а й грецька, єврейська, східна. Мудрість зібрана-перебрана й пробувана-перепробувана головним героєм на собі, а до того - іншими людьми в різних життєвих ситуаціях та в різних країнах. Мудрість настільки концентрована, що її годі збагнути при першому прочитанні. Тому й проситься роман до рук вдруге, проситиметься втретє, і ще, і ще, доки не буде опановано хоча б дещицю мудрості Криничаря.
Чомусь пригадалися переповнені книжками магазинні полиці, над якими гордо висить вивіска: "Езотерика". І люди, які перебирають ті видання, написані часом задля передавання мудрості, часом задля полегшення її пошуків, а часом і просто так, знічев'я, аби заробити грошей. Хтось плететься слідом за модним віянням, а хтось і насправді шукає те, що допоможе збагнути як прості, так і надскладні життєві речі та сутність життя. Так от: як на мене, ми тепер маємо вартий уваги зразок української "езотеричної" книги, яка й пояснить багато речей, і навчить жити серед людей і для людей; допоможе стати щасливішим, де б ти і з ким би ти не був; розкриє секрети багатства не лише матеріального, а й духовного. А ще - просто захопить, бо ж насаперед "Криничар" - роман, художній твір із закрученим сюжетом, цікавими героями, історичними подіями та долею вигадки. Певно, цього одного досить, аби просто прочитати книгу.

Думаю, я достатньо висловила захоплених ахів та охів, розповідаючи про враження від першої частини фантастичної трилогії про Жана ле Фламбера "Квантовий злодій". Тож, даючи емоційну оцінку названому романові, скажу лишень, що моє захоплення цим зразком надсучасної наукової фантастики лише підтвердилися.

У "Фрактальному принцеві" продовжуються пригоди суперзлодія, який має вкрасти одну зі збережених в давнину клонованих сутностей Прайма - людини, котра стала богом й творцем Всесвіту. Для цього йому треба потрапити на Землю - колиску (так-так, і там, у неймовірно далекому майбутньому, це - колиска) життя. Тож і ми можемо туди потрапити і... жахнутися змінам, що сталися із нашою планетою.

Проте це все - так, цяцьки-пецьки, як і згадки про новітні наукові відкриття, дивні для нас стани матерії, розуму, інформації тощо. Цікавою є ідея появи й існування богів, їхніх стосунків між собою та ставлення до так званих смертних. Цікавими є міркування з приводу душ і тіл, зв'язку між ними, життя (чи існування) поза тілом, боротьбу неприкаянних душ за тіла тощо. Й не менш цікавими є розмірковування автора за допомогою героїв, звісно, про те, що ж таке любов, на що вона здатна й на що здатні люди/боги/душі задля неї.

Це одна з книг, яку я з упевненістю може рекомендувати тим, хто любить справжню фантастику. Насолоджуйтеся! А я тим часом із нетерпінням чекатиму перекладу російською фінального тому трилогії "Каузальний янгол", який має з'явитися на світ у липні цього року. Англійською я таку книгу точно не зможу зрозуміти)))

Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..
Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.
Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))
І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...

З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))

Чи то книга насправді така заплутана, чи то я, зважаючи на читання невеликими уривками, сама плуталася в ній, але часто, беручись за продовження, далеко не відразу могла зрозуміти, хто, де, коли й що там, у тексті, робить. Окрім основного сюжету, роман насичений (взагалі-то, мені здалося, що навіть перенасичений) ще купою побічних історій, які, попри свою цікавість, мене дуже відволікали, а часом навіть дратували.

Дратував і головний герой - безхребетний чоловік, який виріс із затюканого матір'ю хлопчика. Замість того, щоб жити в реальному світі, він занурився у вигадану реальність, покохав ні разу не бачену й теж вигадану, як потім з'ясувалося, дівчину, витратив півжиття на пошуки чогось такого, про що навіть уявлення не мав. І, зрештою, таки знайшов його - привид минулого. Власне, герой зміг розпочати нормальне життя лише після того, як звільнився від усіх привидів - материнських, бабциних, своїх, що й нормально, бо ж і ми часом так само чинимо. От тільки шкода витраченого на пошуки життя - чужого й вигаданого. Що спонукає поміркувати над своїм і реальним та подивитися, чи немає в ньому подібних привидів.

Що порадувало в романі, то це детективна сюжетна лінія. Якщо оцінювати книгу з цієї точки зору, то все вигадано й виписано бездоганно, включно з геть неочікуваною розв'язкою-фіналом, що й викликало оте захоплене "ах!", яке й ставить фінальну оцінку книзі.

Чогось ніяк не ототожнюється в моїй голові заголовок книги та її зміст. От думаю: все-таки сучасні меми даються взнаки. На думку спадає або ж Чорнобиль, або ж сталкерські ігри, або ж Кінг, але тільки не те, про що пише Гуцало.

А пише він про нас, про українців, про, як ниньки модно говорити, наш менталітет (хоч і не люблю я цього слова, але коротше ж і не скажеш). Чогось мимохіть з'явилися в мене паралелі з "Ротондою душогубців" Тодося Осьмачки: психологія зрадника, людини, якій своя сорочка ближча до тіла, того, чия хата завжди скраю, в обох творах розкрита якщо не досконально, то дуже близько до цього, а головне - зрозуміло. Зрозуміло нам, сучасникам, які чогось самотужки не всі й не завжди здатні осягнути те, що ми, українці, самі собі найперші вороги й самі собі найперші друзі. Принаймні, мусимо друзями стати, інакше кінця-краю лихові не буде.

Щодо сюжету, то він - символічний. Живими лишилися ті, кого вважали мертвими. Та чи насправді вони, згубивши все й усіх, зможуть жити? Ну, півень, образ якого створює своєрідне символічне обрамлення повісті, житиме, доки до горшка не втрапить. А от жінка? Животітиме. Як і багато тих, хто в різних колотнечах буцімто виживав, а насправді - ставав частиною отієї мертвої зони, на яку пеертворювався наш край. Занадто часто перетворювався, якщо згадати історію.

Ще одне зауваження дозволю собі. Шукала обкладинку книги - не знайшла. Не знайшла (щоправда, чесно зізнаюся, що листала лишень гугл) й докладної інформації про те, коли, яким тиражем, у якій книзі повість "Мертва зона" побачила світ. Потім була заборонена, та й по тому, й досі не перевидавалася (якщо помиляюся, буду вдячна за виправлення). А навіщо? Нащо читати глибоку класику, якщо поврехневий ширвжиток краще продається? Воно, звісно, й те, і те потрібне, й одне одному нібито не заважає. Але ж лише "нібито"...

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів".

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики)))

Валерій Фрід "58 з половиною, або Записки табірного придурка".

"Придурок" тут означає зовсім не те, що ми звично бачимо у цьому слові. В таборах ГУЛАГу придурками називали тих, хто відлинював від загальних робіт, а влаштовувався на щось вигідне, як-от бухгалтерія, хліборізка чи ще щось. Ви вже здогадалися, що автор цього автобіографічного твору, а точніше - мемуарів пройшов радянські табори, про що й пише.
На відміну від Солженіцина, Фрід про все розказує з почуттям гумору. Ні, каже він, насправді було зовсім невесело сісти на 10 років за те, чого не тільки не вчиняв, а навіть і не думав робити, але отакий вже, певно, характер має людина - радіти життю, що б там не було. Й оці радощі, гіркі радощі зека й каторжника, описує в книзі. Часом читач теж починає посміхатися, хоча здебільшого хочеться вити від того, що довелося пережити нашим багатостраждальним предкам.
"Який маразм! Яка дурість! Якась утопія й паралельна реальність!" - подумки вигукувала я раз-по-раз, читаючи, як фабрикувалися тисячі й тисячі справ і як мільйони людей мовчки йшли на заклання. Але чогось часом мене таке дежавю настигає, бо сьогодні чиняться ті ж самі речі, й тисячі людей радіють від того, що інших карає система, для котрої немає не винних, є просто, як кажуть у відомому медичному анекдоті, недообстежені, тобто - незасуджені. За що? А то вже неважливо...

Найбільше звертала увагу, звісно, на згадки про "бандерівців" та "литовських бандитів". Їх автор - зек із досвідом - чітко виокремлює в окрему групу - то були ані злодії, ані інтелігентні політичні, то були воїни, які трималися разом і жили за своїми законами. Шкода, що отаких-от документальних свідчень не так багато збереглося. Але ті, які є, дають привід гордитися тим, що я - бандерівка))

Жанна Куява "Із медом полин".

Чотири жінки. Чотири долі. Всі такі різні. І всі такі нещасні. Певно, через оту тотальну нещасність усіх, без винятку, героїв книги й саму книгу не сприйняла позитивно. Так, є проблиски поміченого авторкою щастя в усіх згаданих жінок, але - лише проблиски, отакі собі промені світла, покликані зробити темряву іще темнішою, й нічого більше.
Воно, звісно, важко бути щасливим тотально, коли то грошей катма, то коханого немає поруч, то він є - але не такий, як треба, то діток хочеться, то - вже не хочеться, то - ще щось таке дрібне нібито, але от заважає радіти життю і все тут. Мені, чесно кажучи, хотілося хоча б якогось натяку на оте: кожен сам коваль свого щастя і подивіться на результат роботи - побачити)) Не побачила. Натомість навалилося якесь отаке: скільки не бийся, не старайся, все одно наша жіноча доленька така нещаслива, ойойой))

Але, втім, як точно змальоване авторкою село! Точніше, оті штрихи, які й роблять село не просто адміністративною одиницею, а - своєрідно організованим суспільством із своїми законами, правилами, традиціями... Згадалося дитинство, купа сусідів й не сусідів, купа історій й історійок, які теж аж просяться на папір... Нехай іще попросяться)))

Нодар Думбадзе "Я, бабуся, Іліко та Іларіон".

Класика літератури - то завжди хороші книги, перевірені часом. Рідко розчаровуюся, беручи до рук щось читане-перечитане тисячами чи й мільйонами читачів й видане-перевидане різними мовами й безліч разів.
Ця книга не стала винятком. Колоритна, із соковитою мовою, смаком грузинської кухні, ароматом виноградного вина і переповнена любов'ю, вона не лише захопила, а просто перенесла в те невеличке грузинське село середини минулого століття, де живуть герої, зазначені в заголовку. Невеликі оповідання, з яких складається повість, - ніби й окремі твори, але разом створюють цілісну картину життя одного грузинського хлопчика, потім - юнака, який попри всі свої недоліки, у яких щиро зізнається, лишається люблячим внуком, другом і вірним коханим.
Не можу не відзначити й апетиту, який викликала книга. Не того особливого, читацького апетиту, який практично не вгамовується, а звичайного, кулінарного, викликаного й назвами грузинських страв, й описом того, як їх споживають герої. Не стрималася, й напекла мчаді, розвідавши рецепт у подруги-грузинки. Смачно вийшло!
І ще про смачне - мову. Оригінал, звісно, оцінювати не візьмуся, а от переклад українською Олекси Синиченка ну дуууже смачний! Тож - смакуйте на здоров'я!

Генріх Белль "Дім без господаря".

Є багато повоєнної літератури. Є багато повоєнних тем для літератури. Але вперше я зустрічаю тему, яка звертається до життя жінок після війни.
Чомусь завжди головними героями й жертвами війни вважаються чоловіки. Так, жінки й діти теж часто згадуються, але якось мимохідь. А от Белль придивився ближче й до одних, і до інших, постарався зазирнути в їхні серця й думки, не тільки відстежити слід, який там лишила війна, а й спробувати зрозуміти її вплив на подальше життя своїх героїв.
Війна ламає людей. Втрата близьких людей теж ламає людей. Ненависть додає до цього зламу свою дещицю. Прагнення помсти - свою. Бідування - свою. Страх нових втрат - свою. Й у цих зламаних жінок ростуть діти, для яких батько - це юнак на старому фото на стіні, а його замісником - вдалим чи не дуже - стає той чи інший дядя. Комусь із хлопчиків щастить, комусь - ні. Але все було б по-іншому, якби не війна. Неважливо, яка - світова чи локальна, давнішня чи ще не закінчена. Війна - це завжди покалічені душі та серця і живих, і ще не народженних.
Дві жінки - героїні роману - мають загиблих чоловіків, синів-однолітків і зовсім різні життя. Одна - багата, горда, самотня. Інша - бідна, неперебірлива до чоловіків. Обидві нещасні. Обидві зрештою покладають надію на одного й того ж чоловіка. Кого вибере він - лишається поза романом, але може ожити в уяві читача.
Двоє хлопчиків теж різні, хоч і дуже близькі друзі. Один - все ще дитина як у побуті, так і в уявленнях про життя, а також у стосунках із дорослими людьми. Інший - дорослий в усіх цих сферах, занадто дорослий, відповідальний і за себе, й за маму, і за молодшу сестричку. Але обидва нещасні, як і їхні матері. І так само, як і вони, мають мрію про дядю-татка, яким є один і той же чоловік. Як складуться подальші стосунки чоловіка й дітей, знову ж таки лишається поза романом, але так гарно вимальовується в уяві відповідно до відчуттів і побажань читача.
Чоловічі образи у романі теж повноцінні, об'ємні, вражаючі. Й оті пошуки свого місця у світі, коли твоя батьківщина перестає бути такою, бо ти не розділяєш її політики й прагнень більшості громадян. Й відповідальність за те, чого ти насправді не робив, але що тобі приписує суспільство. І намагання хоча б щось хоча б для когось у цьому житті змінити, виправити, зробити його кращим.
Важки й роман. Глибокий роман. Й однозанчно вартий уваги.

Донна Тартт "Щиголь".

Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману. Навіть хрестоматійний "Війна і мир", здається, мене так не вразив своєю всеосяжністю та величиною, як "Щиголь". Чому - точно сформулювати не беруся. Певно, тут далися взнаки й об'єм твору, й досить довгий період життя головного героя, описаний у книзі, й скрупульозність його змалювання.
Якщо коротко, то книга - про людей (хоча про що ще бувать книги?). Про звичайнісіньких і таких різних людей, яких доля, вітер чи ще щось носить світом, десь зіштовхує лобами, десь - руками, часом - серцями, потім розкидає в різні боки, потім - знову зіштовхує. Люди змінюються і зовні, й усередині, ці зміни впливають на світ і на інших людей, все це закручується у таку катавасію, в якій незмінними лишаються хіба що речі. Так, речі у романі теж займають місця героїв: головних - картина Фабріціуса "Щиголь" і другорядних - старовинні меблі, посуд, прикраси, живопис. Оскільки вони бездушні, то самі лишаються сталими. Але їхній вплив на людей - неймовірний! Власне, можна сказати, що Донна Тартт дослідила процес впливу окремо взятої речі (звісно, це був витвір мистецтва, історично цінний і матеріально коштовний, а не звичайнісінькі ковдра, табуретка чи горнятко для чаю) на окремо взяту людину. Володіти чимось прекрасним, унікальним, коштовним не означає бути щасливим. Від речей можна отримати насолоду того чи іншого штибу, так. Але щастя, волі, повноти життя вони не дають, а часом навіть позбавляють усього цього.
Не буду писати про сирітство, про батьківську відповідальність перед дитиною, про шкідливість алкоголю й наркотиків для молодого підростаючого організму тощо)) І так зрозуміло, що це - погано і що цього навколо нас - купа.
Окремо хочу зупинитися на українській мові. Ні, роман іще не перекладено нею, але вона у книзі є: один із героїв, хлопчик-українець-поляк-росіянин, одним словом, наш мігрант до США на прикладі вживання мов показує різницю між українською і російською: першою він говорить із коханою дівчинкою і співає пісні, другою - матюкається й читає Достоєвського. Ні, я нічого не хочу сказати, окрім того, що сказала Донна Тартт))

Володимир Лис "Маска".

Після прочитання Лисових "Століття Якова" та "Острова Сильвестра" я бралася до книжок цього автора з очікуванням чогось такого ж чудового й захоплюючого. А от після прочитання "Соло для Соломії" - з певною осторогою, боячись можливого розчарування.
"Маска" ж виявилася десь посередині (на мій смак, звісно ж). Часом роман захоплював, а часом навіть втомлював: то якоюсь аж надмірною ідеалізацією головного героя, то знову ж таки надміром імен, прізвіщ, якихось історичших посилань, хоча останнє якраз для мене було геть не зайвим, бо, зізнаюся, не маю тих пізнань, які дозволили б читати подібну літературу без потреби в історичних екскурсах та відступах.
Але не буду про історію, буду про героя - дуже неоднозначного героя. Сильний, розумний, сміливий, відчайдушний, гарний, він не може не викликати симпатії. Але разом із тим його жорстокість, повна зневага до цінності життя (чужого, звісно, не свого), підлість, суцільна брехня, обман не винних у його бідах людей, рикошет, який чіпляв зовсім непричетних до його справ, нівелювали оту симпатію. Люблю отаку неоднозначність у героях. Але найбільш вдалою вона вийшла у змалюванні Лисом антигероя, якщо так можна назвати Слєпньова. Ненависть, котра граничить із любов'ю, захоплення людиною попри зневагу до її життя і насамкінець - вчинок, яких перекреслив усі попередні зусилля Слєпньова як співробітника секретної служби, але підніс його як людину в його власних очах викликали в мене внутрішні аплодисменти авторові.
У що я не повірила ані на мить, то це - у любов. Їх - кохань - у книзі досить багацько, але жодне не видалося мені справжнім, радше, такою собі притягнутою за вуха обов'язковою в романах деталлю. Чогось таки не вистачило для того, щоб оживити почуття. Або ж чогось іншого було забагато.

Артур Конан Дойл "Оповідання про Шерлока Холмса ІІ".

Знову почну говорити про перечитування книг як яивще. Від школи історій про Шерлока Холмса не читала. Хіба що новомодний серіал подивилася. Чомусь думала, що все знаю, все пам'ятаю і нічого цікавого не знайду й не побачу в цих начебто вже банальних, бо заїжджених, оповіданнях. Ба ні! Я помилилася! (Чесно кажучи, дуже люблю помилятися в плані передчасних оцінок книг, особливо якщо оцінки були занижені.) Читалося цікаво, й не лише з огляду на те, що читала англійською (хоча повторювати свій подвиг тим, хто лише опановує читання оригіналів, не раджу - класика, вона така класика!), а й тому, що, по-перше, перечитування книг із дитинства так чи інакше повертає мене в моє чарівне (а воно інакшим і не буває, чи не так?) дитинство, а по-друге, я просто-напросто забула сюжети й розв'язки історій, і майже все сприймалося, мов уперше.

Хвалити чи критикувати такі зразки класичної літератури, як оця книга, справа не те що невдячна, а просто безглузда. Тож на цьому поставлю крапку))

Леонід Кононович "Феміністка".

Мимохіть я провела над собою експеримент. Натрапивши на одну електронну бібліотеку з купою української сучасної літератури, наповнила свій рідер зразками творчості зовсім незнайомих мені письменників. Українське? Сучасне? Цього мені видалося достатньо, аби спробувати його на зуб, а щоб зберегти інтригу, я навіть і не подумала пошукати-почитати якісь рецензії чи відгуки на знайдені книги, бльовкнувши в читання, як славнозвізна жаба з мосту в калюжу. Ні, то я не стільки себе з жабою порівнюю, скільки оте, у що я вльопнулася, з калюжею.))

Власне, один лишень епіграф до названої книги мав змусити мене забратися геть з того містка і не стрибати. "Феміністка - це жінка, яка ненавидить чоловіків. Мов голодні вовчиці, збираються феміністки у зграї, щоб творити свої чорні справи..." - таке безапеляційне визначення дає автор кревним ворогиням справжніх чоловіків. Власне, книгу можна назвати отаким собі зразком класичної "чоловічої" прози, обов'язково "з блек-джеком і шльондрами", обов'язково з головним героєм - ледь не суперменом, обов'язково зі стрілялками, переслідуваннями на автівках, бійками до першої, другої, третьої й т. д. крові, й обов'язково з сексуальним ощасливленням оцим справжнім чоловіком якоїсь дівчинки, яка ледь-ледь досягла повноліття.

Але виявилося, що я здатна чинити не лише, як вже згадана мною жабка, а ще і як сумнозвісні їжаки, котрі "плакали, матюкалися, проте вперто лізли на кактус". Отак і я вперто перегортувала сторінки цього детективу, аби пересвідчитися в тому, про що і так здогадалася з перших сторінок: чоловіки - то суперістоти, суперсправедливі, суперчесні, суперкльові, здатні всіх і все подолати, а жінки, які не вміють тупо хіхікати, без розмірковувань виконувати найбезглуздіші накази "сильної статі" й із готовністю та радістю розсувати ніжки перед згаданими суперістотами, - то феміністки, збоченки, хворі на всю голову ненависники чоловіків, які обов'язково стають наркоманками та з'їжджають із ґлузду. Власне, лише прочитання подібної книги досить для того, аби в нормальної жінки з'явилася симпатія до фемінізму)) Бо ж автор ні словом не обмовився про те, що всі згадані ним ненависниці чоловіків мали для отої ненависті всі підстави у вигляді його жорстоких і підлих одностатників (можна так сказати? чи краще - одностатенників?))), котрі зіпсували дівчатам життя...

Щось забагато тексту я написала, як для цієї, навіть не посередньої, книжки)) Втім, варто завважити, що мова твору досить гарна, українська-українська, включно з "коморковим телефоном". Й авторові дуже вдаються описи чоловічого оргазму. Ну, з моєї, жіночо-неповноцінної, точки зору)))

Маріанна Малина "Фіолетові діти".

Ця книга - продовження вже згаданої пригоди з вибиранням книг наосліп, але набагато вдаліше продовження. Фантастично-детективний сюжет захопив, герої зацікавили, їх емоції, роздуми та вчинки викликали довіру. Вже після прочитання поцікавилася авторкою - виявилося, що її було відзначено "Коронацією слова", що вже говорить про певну якість книг.

Основна проблема, піднята Малиною, - протистояння мід старим і новим, між звичним і тим, що приходить йому на заміну, між різними поколіннями, між батьками й дітьми. Все, що ми не можемо зрозуміти, варто або заперечувати й відкидати, або ж викорінювати й знищувати. Й саме це робить частина суспільства з дітьми-індиго, яких авторка називає "фіолетовими". Але проти природи не попреш, як кажуть, от і загострюється протистояння між "расами" (хоча мені теке визначення не подобається), загострюється настільки, що книги не вистачило, аби довести кульмінацію до розв'язки. Чомусь була впевнена, що існує продовження цієї історії, але - немає. Сподіваюся, напишеться)))

Те, що не сподобалося: купа запозичень із екранізованих американських коміксів про супергероїв. Оті всі надвластивості я вже десь бачила в тій чи іншій варіації, власне, щось нове у цьому плані вигадати важкувато, звісно, але час від часу мене накривало відчуття "списаного" домашнього завдання. Але то дрібниці, які після Кононовича взагалі не варті уваги)))

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...

Юстейн Гордер "Апельсиновая Девушка".

В последнее время меня очень увлекают произведения авторов из Скандинавии. Мне интересны их мировоззрение, ценности, восприятие себя и мира, да тот же быт, привычки, традиции. Мне импонирует какая-то неторопливость рассказа, как и жизни, кажущаяся, скорее всего, но...
Правда, пока что ничего лучше "Фрекен Смиллы и ее чувства снега" Питера Хёга мне пока не попадалось. Многого ожидала от "Апельсиновой Девушки", но, как часто у меня бывает, ожидания были завышены, хотя книга довольно интересна.
Интересна, в первую очередь, поднятым вопросом о связи детей с родителями, о взаимопонимании, о близости и умении разговаривать на равных. Сколько из нас знают историю встречи и любви своих родителей? Сколько слышали их откровенный рассказ о чувствах, страхах, надеждах? Со сколькими из нас родители говорили, как с равными, о любви, о разлуке, о счастье и разочаровании? Кто может поднять руку, тот, по-моему, счастливчик)))
Герою книги, подростку, можно сказать, тоже повезло, если, конечно, закрыть глаза на то, что его отец умер, когда мальчику было всего четыре. Но, ожидая смерти, больной отец думал о сыне не только, как о малыше, которому придется расти без него, но и как о взрослом человеке, которым он станет в будущем. Письмо, найденное в тайнике, сделало близкими не только сына и отца, которого мальчишка почти не помнил, но и сына с мамой, о встрече с которой и рассказал отец в своей истории.
Книга интересна еще и тем, что в ней автор применяет любимый мной прием реальности передвижений героев, скрупулезно называя улицы, дома, мосты, реки... Такая себе виртуальная прогулка Осло и пригородом))
То, что не понравилась: многочисленные повторы - действий, мыслей, впечатлений, вопросов, как в письме отца, так и потом, в пересказывании и комментариях сына. Понимаю, что книга написана для подростков и на некоторые моменты автор таким образом обращает более пристальное внимание читателя, но меня это немного раздражало. Да и надо же к чему-то прицепиться, а то в последнее время мои отзывы стали слишком уж положительными и хвалебными)))

Джон Гришэм "Дело о пеликанах".

Ой как давно я не читала детективов! Так давно, что отвыкла, похоже, от напряжения, которое неизменно вызывает хорошо закрученный детективный сюжет. Чтобы избавиться от него, книгу пришлось срочно дочитывать, невзирая на глупую ночь за окном))
Дочитала. И, честно говоря, немного разочаровалась. Не книгой вообще, а финалом, который показался мне слишком, очень-очень слишком слащавым! Нет, я искренне болела и переживала за героиню, я очень надеялась, что она останется в живых, но... Как-то не так мне это представлялось. Хотя финал - яркий, красивый, теплый и солнечный.
О книге вообще. Это - первый роман Гришэма, попавший мне в руки. Не скажу, что он вызвал у меня тот восторг, который должен был вызвать, судя по отзывам о творчестве писателя. Первая треть показалась очень затянутой, мрачной-мрачной, наполненной безысходностью и тоской, но желания отложить книгу это все-таки не вызвало. Зато со второй половины читалось увлеченно, а местами и запоем)) Особенно понравилось описание работы маститых американских журналистов, коллеги все-таки)) И захотелось выйти на работу, вот...))

Якби цю книгу треба було описати одним словом, я б написала - густа. Густа, як борщ, як кисіль, як залишки від компоту зі свіжих фруктів на дні каструлі, як застигла в погребі сметана, як згущене молоко... Густа на слова й на образи, на почуття й відчуття, на думки й емоції, на будинки, на каміння, на рослини, на дощ і сонце, на страви, на одяг, на людей... А ще - гірка й солодка, солона й кисла, як саме життя...

Я вже не раз говорила, що не люблю читати розкручені й розхвалені книги, бо не можу ставитися до них об'єктивно: так і вилазить якась чужа думка чи позичене враження, з якими мені зазвичай хочеться сперечатися. З цією книгою так не було. Чи то я витримала достатню паузу між читанням відгуків і самого роману, чи то ті чужі враження, яких було в певний час забагато, так змішалися докупи, що погубилися один в одному, але сприймала "Фелікс Австрію" незамиленим поглядом. І можу з упевненістю сказати: книга мене захопила, поглинула, занурила у свій світ так, як це не часто (на жаль) останнім часом трапляється.

Власне, написане Софією Андрухович чимось нагадало мені славнозвісні "потоки свідомості", щоправда, щедро розбавлені подіями, котрі утримують увагу читача. Але оте нанизування думок й емоцій героїні-оповідача мені надзвичайно зімпонувало: я люблю бачити світ очима оповідача, дивитися на людей його поглядом, чути те, що чує героїня, й відчувати те ж, що й вона... Часом намагалася роздивитися дівчину очима Аделі, Петра, Йосипа, просто випадкового перехожого і часом мені це вдавалося. Авторка так вправно гралася текстом, що мимохіть заохочувала до гри й мене, і я цим користувалася, чого б і ні?)))

Сподобався мені відкритий фінал. Принаймні, я його сприйняла відкритим - дуже вже не хочеться трагічного кінця, й Софія Андрухович надає можливість отримати те, чого хоче кожен читач.
Не сподобався заголовок. Чому - не скажу однозначно, але ніяк не допетраю, до чого там щаслива Австрія? Може, хтось пояснить, буду вдячна))

Энн Райс "Плач к небесам".

Случаются в моей жизни книги, которые переносят в другое место, другое время, другую жизнь. Такие книги попадаются нечасто и от этого становятся особо ценными. Роману "Плач к небесам" удалось нечто большее: перенести меня не только в Венецию и Неаполь 18-го века, дать возможность пережить невероятные события, а переселить (временно, конечно) в другое тело и другую душу. Нет, я не приукрашиваю: Энн Райс действительно удалось так тонко и точно описать мысли, чувства и ощущения главного героя - певца-кастрата, что поневоле пришлось все переживать вместе с ним, с раннего детства и до зрелости. И любовь к матери, а потом - и к отцу: венецианскому патрицию. И любовь-ненависть к настоящему отцу. И ужас того, что с ним сделали. И внутреннюю ломку человека, жизнь которого полностью изменилась, но от этого не перестала быть его жизнью - единственной, которую следует прожить достойно. Я переживала вместе с Тонио все боли, все озарения, победы и радости, страх и унижения. Я любила и верила, разочаровывалась и сомневалась, жаждала мести и стремилась простить И вместе с книгой, с его героями поняла: жизнь у нас - одна, и жить ее нужно не когда-то, не где-то, а здесь и сейчас.

Курт Воннегут "Бойня номер пять, или Крестовый поход детей".

Да, еще одна классическая книга, которую я прочла только что. И рада этому, потому что понять то, о чем говорит автор, может, как мне кажется, только уже в некотором понимании зрелый человек. И зря часто упускается второе название романа: оно говорит о сути книги очень и очень много!
Почему-то все жертвы войны оправдываются их неизбежностью и важностью цели. Цели, которая всегда носит благородные маски: мир, справедливость, равенство, защита (кого-то или чего-то). Причем, часто "оправдателями" становятся обе стороны конфликта. Потому что война ведь... Потому что в войну жертвы неизбежны... И уже неважно, сотни, тысячи или сотни тысяч жертв, главное: за мир и справедливость...
Так было. Так есть. И так будет. Будет до тех пор, пока человечество перестанет быть ребенком, готовым к "крестовым походам", к убийству себе подобных и к собственной смерти во имя чего бы там ни было.
Книга очень метафорична - и вообще, и в деталях. Их - метафор, глубоких, очень глубоких и совсем глубоких - множество: чтобы расшифровать, понять, роман нужно прочесть не один раз. Возможно, когда-то возьмусь перечитывать, но не сейчас, когда слово "война" для меня - не просто слово...

Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса".

Вильнюс я полюбила чуть ли не с первого взгляда. Уверена: он останется одним из самых-самых моих городов, куда бы меня еще не занесло! Поэтому истории, которые происходят на улицах любимого Старого города, не просто читала, а переживала, чувствуя уникальный дух сказочного Вильнюса и, как ни странно, веря во все, о чем рассказывает автор.
Часы, которые возвращают молодость? Почему бы и нет? Кошка, подсматривающая за снами? Да запросто! Князь, которому снится город и мы в нем? Именно так! Важный вопрос и ответ на него, услышанный на улице? Конечно, верный! И еще много-много сказочных, но от этого не становящихся менее жизненными и, тем более, менее важными историй, которые не оставили меня равнодушной, ни одна. А еще очень захотелось пройти по названным в книге улицам, но уже зная их тайны, выданные Максом Фраем))
Я не люблю короткие жанры. Но эта книга мне не показалась сборником рассказов. У нее есть главный герой - старый Вильнюс...

Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля".

Нічого містичнішого в сучасній українській літературі мені досі не доводилося читати. У романі не оживає звична нам міфологія, ні. Ви не зустрінете мавок і домовиків, вовкулак і перевертнів, відьом чи мольфарів. Авторка створила новий магічний світ із новими (для мене, принаймні) магічними істотами, вплівши їх в українську реальність та українську історію й показавши і переказавши її з точки зору майже тисячолітньої істоти. Ще у книзі є божевільня, населена нормальними, з огляду на ситуацію навколо неї, людьми. Є переселення душ: з тіла в тіло й з часу в час. Є споконвічні гори, біля підніжжя яких проходить людська метушня, котра називається історією. Є чесноти й вади - людські й надлюдські; є правда й брехня; є добро і зло, прощення й помста, спокій і турботи, земні чи вічні... Є історія, яка захоплює, дивує, вражає, щось пояснює, щось заплутує ще більше, але не лишає читача байдужим.

Патрик Модиано "Кафе утраченной молодости".

Главный герой у Модиано (по крайне мере, в прочитанных мною книгах) - все-таки Париж. Его особенная атмосфера, его дух, его живые улицы, кафе с характерами, странные места. И уже потом - люди, которые как-то взаимодействуют с Парижем, живут не только в нем, но и с ним...
Повесть - не просто история, а пазл, который поневоле собирает читатель из воспоминаний разных людей. Картинки вертятся вокруг загадочной девушки. Вопреки прикованному к ней вниманию рассказчиков, она остается легким наброском и оживает только тогда, когда автор дает ей слово. С ней оживают и те, кто появлялся где-то в уголке воспоминаний, на старых фотографиях, в записях в старой тетради... Оживают, чтобы исчезнуть... Как исчезаем мы все...
Только что осознала: я ошиблась. Главный герой у Модиано - память. Ведь все существует до тех пор, пока о нем кто-то помнит. И люди, и кафе, и улицы, и города...

Ханну Райяниеми "Квантовый вор".

Не знаю даже, чего я ожидала, открывая фантастический роман от ученого-математика-физика, который занимается теорией струн, но получила намного больше того, чего ожидала, могла ожидать и могла представить в каких-до далеких ожиданиях. Книга - такой яркий образец современнейшей научной фантастики, что всем ее почитателям рискну категорически порекомендовать прочесть "Квантового вора".
Я как будто вернулась в детство, в то время, когда, читая о путешествиях в космосе и еще не имея понятия о физических законах Вселенной, свойствах вакуума, ускорении, притяжении, сжатии и пр. все это представляла единственным доступным для десятилетнего ребенка способом: включая силу воображения. Райяниеми оперирует настолько новыми понятиями, что понять это (простите за тавтологию), не имея ученой степени или чего-то там еще, просто невозможно. Зато можно включить фантазию и - улететь, создавая по-своему уже созданный автором уникальный мир с уникальными свойствами и законами, уникальными созданиями и обществами, уникальным мирозданием.
Если по жанру роман - классическая научная фантастика, то по сюжету - классический детектив. Читатель то следит за вором, то - за сыщиком, за обоих болеет, но о сути преступления узнает в самом финале. Впрочем, как и сам вор.
Физик-автор поиграл и с лирикой: ему удалось органически вплести в полотно своего рассказа элементы травестии, причем, они не выглядят чужеродно в фантастическом мире...
В общем, вы поняли: я под впечатлением от прочитанного и ушла искать продолжение "Квантового вора", которое - внезапно! - называется "Фрактальный принц".

Стивен Кинг "11/22/63".

Трудно поверить, но в этой книге Кинга нет ужастиков и страшилок, ничего такого сверхъестественного, что могло бы напугать читателя. Кроме самых людей, таких, какими они бывают: жестоких, злых, коварных, непредсказуемых. (Справедливости ради скажу, что в романе есть много хороших, добрых, умных и красивых героев.)
Главный герой получил возможность путешествовать во времени. Куда и как - прочтете сами, если интересно. Он также получил возможность изменить прошлое, что и начал делать с самими благородными и добрыми намерениями. Что из этого получилось - тоже прочтете сами, если интересно.
А мне вот интереснее всего было читать о том особом духе маленьких городков, о котором так мастерски умеет писать Кинг. О том, как люди могут меняться в зависимости от того, куда и под чье влияние они попадают. Об истории убийства Кеннеди - с подробностями и точными сведениями. О том, что любовь таки всесильна (я же женщина))).

Джоджо Мойес "До встречи с тобой".

Почему-то ждала от автора той же глубины, которая мне понравилась в ее "Девушке, которую ты покинул", но увы и ах - эта книга оказалась практически типичным женским любовным романом. Он - богатый инвалид, она - бедная сиделка, у них, конечно же, случилась любовь, бла-бла-бла...
Одно интересно было: жизнь инвалида в британском обществе, где такие люди, как ни странно, тоже вызывают интерес и внимание и где далеко не везде и всегда они могут проехать-пробраться-чувствовать себя комфортно.
Еще интересный момент о волшебном пенделе, который так нужен всем нам: кому всегда, кому - время от времени, но - тем не менее. Героиня получила таковой от своего подопечного и начала жить полноценно только после него, то того ограничивая себя иногда не меньше человека в инвалидном кресле, но - сознательно и добровольно.
И еще одно отличие от типичных любовных романов: здесь нету счастливого финала... С одной стороны, меня это огорчило, а с другой - порадовало, потому что иначе книга превратилась бы в розовые сопли...

Тодось Осьмачка "Старший боярин".

Невелику повість читала досить довго. Точніше, не читала, а малювала перед очима картини, так майстерно написані автором: дерева, хати, церкву, небо, місяць, яр, поля; припасовувала кольори й відтінки; виставляла світло; вслухалася у звуки; вдихала пахощі... Давно, з часів школи й Нечуя-Левицького, не отримувала такої колосальної насолоди від описів.
А от із образами героїв у мене трохи не склалося. Я їх не змогла зрозуміти: ані Гордія, який умудрився до нестями закохатися в дівчину навпомацки (в прямому значенні цього слова); ані Варки, яка, недурна ж і вродлива, чогось у пошуках себе справжньої вирішила піти заміж за першого-ліпшого, проте багатого, чоловіка; ані отця Дмитра, якого страждання за померлою дружиною чи то завели до лісу й змусили допомагати бідним, чи то він перестав із тим ховатися, але зв'язку між тим я не прослідкувала, хоча в тексті на нього якось натякається.
Піднята Осьмачкою тема українського більш зрозуміла: москалі роблять утиски, українці виживають, як можуть, той, хто декларує свою українськість і має статки, стає унікумом й рідкістю, бо так складалося, що або одне, або - друге... Зрозуміла й позиція братчиків: забирати у багатих й віддавати бідним (класика жанру), але ота умова для бідних - або портрет видатного українця в хаті й гроші, або нічого - мені якось не пішла, бо ж не в портретах справа насправді...
Але найбільше розчарував фінал, хоча він нібито щасливий: якийсь геть безвольний Гордій йде на поводу у шаленої Варки й обоє йдуть у широкий світ...

Читала книгу й спотикалася на різних недоречностях. Ну, не говорять так діти в дитсадку - повними "дорослими" реченнями та цитатами з серіалів! Ну не могло бути в радянського студента, нехай і талановитого та сина проректора, десятків наукових статей із фізики, "перекладених багатьма мовами світу"! Хороший, та й просто нормальний, лікар не надягатиме пальто на робочий чистий і близький до стерильності халат, а дівчина, яка зі сльозами розповідає про своє нещастя, не говоритиме фразами типу "теплий вітерець куйовдив моє волосся"... Ну, іще було багато такого, до чого можна прискіпатися... Крім одного: книга захоплює і тримає до останньої сторінки, не відпускаючи навіть для "поспати", що й трапилося зі мною)))

Власне, долі героїв, як і основну нитку сюжету, можна передбачити майже з перших сторінок роману. Але від цього читати не стає нудно, бо починаєш не просто переживати за Оксану, Сашка, а проживати разом із ними оті всі життєві перипетії. Чому? Певно, тому, що вони - такі ж, як багато хто з нас, і роблять ті ж помилки: або спочатку хочуть щастя близьким, а потім - собі; або ж чекають, доки щася саме до рук упаде; або ж просто за щастя сприймають щось інше...
Оксана дбала про те, щоб у доньки був батько й нормальна (хоча чи може бути родина, в якій обоє зраджують один одного, нормальною?) сім'я. Сашко замість добиватися кохану жінку, мовчав і чекав, доки вона сама за нього все вирішить і повіситься на шию (грубо, але так воно часто і з багатьма хорошими людьми трапляється). Найбільше здивувала Поліна, готова заради достатку й роскоші не лише терпіти побої та знущання старого коханця, а й навіть виправдовувати його. Але озирнімося навколо: скільки жінок мислять подібно, прямо кажучи, продаються хто - дорожче, хто - дешевше, переконуючи себе й інших, що в цьому й полягає щастя?
Дуже мене порадував фінал - містичний та відкритий: так і незрозуміло, справді вдалося Сашкові повернути час й усе виправити чи то просто витвір його хворої уяви? Дуже хочеться, щоб перше було правдою. Хоча точно знаєш: у житті так не буває, у житті ми не маємо права схибити, бо ніякого Часобога нам не зустріти... А шкода...))

Роальд Даль "Дорога в рай".

Если бы не литературный флэшмоб, в рамках которого мне предложили эту книгу, я бы за нее никогда не взялась... И многое потеряла бы... Дело в том, что я не люблю короткие жанры, а книга - сборник из четырех сборников (звучит странно, но это так) рассказов... Но каких рассказов! Такого мастерства в перенесении читателя в то самое место я давно не встречала! Но самое главное в книге - это финалы каждой из историй... Чтобы коротко объяснить: в конце всегда ждет "облом" - и героев, и читателя... Да, и вправду Даль - мастер "черного юмора": мне угадать, чем окончится история, не удалось ни разу...

Мариель Барбери "Лакомство".

Первая книга автора "Элегантности ежика", в которой, собственно, и появляется улица Гренель и консьержка Рене, ставшие звездами "Элегантности..." Правда, "Лакомство" не столь известно, и вот почему (имхо): уж слишком в нем все скомкано... Книга хороша, идея чудесна, множество проблем и мыслей в ней, но им всем слишком тесно в достаточно короткой форме... Но читать посоветовала бы, там - о детях, становящихся серыми посредственностями и слабаками от отсутствия любви, о женской любви-страсти, которая ослепляет и делает несчастными не только женщину, но и ее детей... А еще книга - о наслаждении вкусом, пока читала, столько всего прочувствовала "языком, щеками, небом", как и главный герой, и научилась есть медленно, с толком и расстановкой, что, надеюсь, поспособствует возвращению к добеременным килограммам...

Дэн Браун "Инферно".

Это четвертая книга из серии о Роберте Лэнгдоне, и она намного лучше третьей, так что всем, разочаровавшимся "Утраченным символом", советую... Сюжет довольно банален для Брауна, но множество информации об истории, культуре и тайнах Флоренции и Венеции, где происходит большая часть действия, с лихвой компенсируют этот недостаток... И еще заставляет задуматься поднятая в книге проблема перенаселения Земли... Ой, заставляет...

Элеонора Раткевич "Ларе-и-т'аэ".

Да, название трудновыговариваемое, но книга (как и все у Раткевич) классная: яркая-яркая, захватывающая и до неподобства фэнтезийная... Главные герои - эльфы, котоыре помогают умнице и красавцу молодому королю ни много ни мало спасти мир...Я сделала ошибку и пропустила первую книгу найлисского цикла (это вторая), буду наверстывать...

Володимир Лис "Соло для Соломії".

Чесно кажучи, після шедеврального (не боюся цього слова) "Століття Якова" від нової книги Лиса очікувала набагато більше, аніж отримала... Історія життя сільської жінки не вразила, бо, як на мене, забагато штучного в книзі... Дівчинка - надто ідеальна, жінка - теж... Крім того, як жінка, я героїню часто не могла зрозуміти, а особливо тоді, коли вона на старості літ подалася жити до чоловіка, котрий колись покинув її і ще ненароджену дитину заради кар"єри... Чого вона очікувала? І чого очікувала, поїхавши шукати ще одного героя-коханця, котрий теж її "так любив", що не ризикнув навіть написати, аби медальку йому на шию вчепили... Дивна жінка...

Жозе Сарамаго "[Про]зрение".

Роман считается продолжением "Слепоты", которая меня просто потрясла. Эта книга тоже хороша, но немного по-другому. Она - не о морали, как первая, а о системе, в которой мы все живем, - государственной системе. Какой бы прогрессивной и демократичной она (система) себя не считала, все равно служит только сама себе - не гражданам.
Герои "Слепоты" появляются во второй половине романа. О них - совсем мало информации (по крайней мере, мне хотелось бы больше узнать о том, как они жили после). Эти люди - всего лишь иллюстрация к постулату: государству нужны жертвы, всегда...

Рэй Брэдбери "451 градус по Фаренгейту".

Да, я в свое время пропустила эту классику мировой фантастики и, считаю, не зря. Не знаю, как бы я восприняла-поняла книгу в детстве, но сейчас она впечатлила меня очень глубоко! Книга написана 60 лет назад, но оглянитесь вокруг сейчас: еще столько же, и мы будем жить в описанном обществе пустоголовых потребителей дешевой развлекухи... Да, печально, но Брэдбери, как и многие фантасты, оказался провидцем. К сожалению, речь не о лазерном пистолете...

Владислав Крапивин "Бабочка на штанге".

Не знаю, почему скачала эту книгу, но не жалею ни разу! Ну и что, что детская??? Удовольствия получила, как от его же "Той стороны, где ветер", причтенной однажды в детстве. Увлекательнейший сюжет, реальность с фантастикой и научными фактами переплетается так близко, что нельзя не верить во все это. Герои - обаятельные, симпатичные настолько, что ВАУ просто!
Жаль только, что это последняя часть трилогии, начала читать с конца, поэтому первые две вот прям сейчас и забульбеню в телефон...)))

Джоанн Харрис "Ежевичное вино".

Я уже не один раз здесь восторгалась книгами этого автора. Этот не будет исключением. Правда, всю полноту удовольствия подпортил прочтенный ненароком чей-то отзыв: мол, книга неинтересная, да еще и рассказ ведется от имени вина, фу... Вот уж точно: не читайте чужих отзывов, читайте книги! Потому что этот роман - бесподобен! Взрослый герой и герой-ребенок - две стороны жизни одного человека. И как же детство, как все люди, которых мы встречаем в детстве, делают нас взрослых, делают нас теми и такими, какими мы потом есть и измениться уже практически не можем. Герой этой книги смог.
И еще - в романе, как и во всех книгах Харрис, много волшебства, будничного, обыкновенного и вместе с тем - невероятного. Снова мы попадаем в Ланскне, где жила героиня "Шоколада". Снова книга наполняет запахами, вкусами, ароматами... Ммммм просто...

Галина Вдовиченко "Пів'яблука".

Що сказати? Книга як книга, попри відзнаку "Коронації слова". Сюжет неоригінальний - типовий для жіночих романів. Героїні мене не переконали в своїй справжності - занадто якійсь ідеальні, успішні, правильні чи що. Трошки містики, трохи любові, багато балачок про одяг та моду і повний хеппі енд - от і вся книга. Зрештою, багато й не очікувала, десь хтось із читачів помітив, що письменниця не стомлює себе пошуками оригінальних сюжетів, а просто переказує класичні, переселяючи героїв в інший світ, але то вже таке... Наполегливо радити читати Вдовиченко не буду...

Чарльз Буковски "Женщины".

Если кто-то видел сериал "Блудливая Калифорния" ("Калифорникейшн"), то это практически то же, только в письменном виде... По странной случайности героя-писателя тоже зовут Хэнк, он живет там же и занимается тем же - то есть трахает все, что шевелится... И при этом так же несчастен в личной жизни... И чего, спрашивается? Прям странно даже - такой мужЫк, да за 50 уже, да еще и алкоголик конченный...
В общем, книга из тех, которые и читать-то, в общем, незачем, и бросить не хочется тоже...
Утешило то, что герой в конце концов понял, почему он такой мудак, и даже сделал первый шаг на пути к счастью... Вообще-то, это можно было написать и в средине книги да и точку на этом поставить... Хотя куда бы автор потом все оставшиеся постельные сцены дел???

Эрик-Эмманюэль Шмитт "Евангелие от Пилата".

Даже не знаю, по какому такому наитию я эту книгу взялась читать... Одно имя-фамилия автора уже о многом говорит... Сомнения вызывала и первая часть книги, где Иешуа рассказывает о себе от своего же имени... Если бы на несколько страничек эта часть была длиннее, не быть сему опусу мной дочитанным... Но потом началась основная (и хорошо, что бОльшая) часть книги - рассказ в письмах Пилата к брату о том, что случилось после казни Иешуа... Такой себе неплохой детектив вышел... В конце книги и Пилат, и его жена становятся христианами... Исторически непоследовательно? Зато художественно оправданно...

Мария Семенова "Право на поединок".

Это "Волкодав-2" и этим все сказано... Часто бывает, что продолжение хорошей книги (фильма, сериала) за уши притягивается, лишь бы денег срубить, но в данном случае это - не тот вариант...
Ярко, цветно, увлекательно, добро... Хорошо, одним словом, масса удовольствия...

Андрій Кокотюха "Зоопарк, або Діти до 16".

Дуже продуктивний цей сучасний український автор, ну дуже... Купу книг пише, друкує, блоги різні веде, статті шрайбає, в ФБ щодня сидить... Проте, попри його відомість, це - перша, прочитана мною книга, написана Андрієм... Враження: кількість не означає якість... Хоча, повторюся: це враження лише від однієї книги, а не від творчості Кокотюха загалом...
Якщо про роман, то він, як на мене, для дітей до 16 і розрахований: розведений подекуди матюками, про школярів і школу, а те, що про радянську школу (події відбуваютсья у 1985 р.), зумовило розжовування тодішніх реалій якраз для тих, хто їх не застав уже, тобто для дітвори...
Мені ж книга видалася затягнутою, занудною, докладні, з усіма дрібницями й діалогами, спогади п"яного дядька про події 20-річної давнини несправжніми...
Дочитала, бо хотілося дізнатися, якого ж висновку дійде автор... Висновок є, але, як на мене, притягнутий за вуха...
Прочитаю, звісно, ще щось Кокотюхине, аби або спростувати враження, або пітдвердити його й більше не братися... Хто що порадить?

Людмила Улицкая "Сквозная Линия".

Сборник из заглавной повести и нескольких рассказов, некоторые из которых я уже читала... Но, тем не менее, перечитала не без удовольствия, как и повесть - несколько отдельных рассказов, нанизанных на одну нитку общей героиней...
Одно как-то огорчило: хохлы у нее хитрые, латыши - фашисты, белорусы - тупые... Или это я в свете последних политновостей так все замечать стала?

Халед Хоссейни "Бегущий за ветром".

Это - ШЕДЕВР мировой литературы, однозначно и беспрекословно! Читать обязательно, причем, два раза: в школе и во взрослой жизни... Давно меня книга так не меняла, не заставляла задуматься и не спать ночами - читала запоем...
Рассказывать даже в двух словах сюжет не буду - просто очень-очень советую: ПРОЧТИТЕ!

Мария Семенова "Волкодав".

Если бы знала, что эта книга - ТАКАЯ, давно ее прочла бы... Ну, в общем-то плохие книги знаковыми не становятся, пора бы к этому уже привыкнуть... Но что-то меня отталкивает мода: все читают "Волкодава", а я не буду... Ну вот - теперь буду читать всех "Волкодавов", ибо они того стоят! Реально!

Ірена Карпа "50 хвилин трави".

Спочатку читала і майже плювалася: якесь 20-річне дівчисько так говорить про життя, своїх коханців і т. д., наче воно має 120 років або ж обкурилося трави... Та й далі розмірковування цього дівчиська, постійні депресії, ниття, збочення викликали лише бажання дати по морді (напевно, тому, що в дечому героїня трохи схожа на мене колишню, і дуже схожа на подругу теперішню)... Але потім читала з цікавістю, а в кінці навіть зрозуміла, що книга про Любов, от так...

Майн Рид "Всадник без головы".

Решила подарить себе ретроспективу детства. И что думаете? Читалось так же, как и в детстве: запоем! Рассказывать о книге не буду, ее и так все те, кто любит читать, прочли. Впечатления самые расчудесные: красавец мужчина, силен, умен, богат и знатен; прелестная, сильная духом и верная в любви девушка; приключения загадочные, запутанные; хеппи энд... Что еще нужно для хорошего отдыха?

Фредерик Форсайт "Икона".

Прочла предисловие к этому роману известного детективщика и растерялась: может, не читать? Но потом интерес и тяга к собственному мнению победили, и я об этом не жалею. В чем заковыка, спросите? А в том, что роман - о России после 1991 года, действие происходит в 96-ом, ну и автор вовсю использовал реалии девяностых. В предисловии сказано, мол, "ха-ха, Форсайт все утрировал, все перепутал, хотите поржать - читайте". Но на самом деле автор не так прост, как кажется. Да, в некоторых случаях немного утрировано, но я, читая, с горечью вспоминала те самые девяностые и не жизнь, а выживание в то время. Сюжет очень интересен: шпионы, вербовки, угроза миру, герой-спасатель энтого мира. Много исторической информации, как всегда у Форсайта. И хеппи энд, куда же без него? Если одним словом, то - понравилось.

Дэниел Киз "Цветы для Элджерона".

Как я, любительница фантастики, могла раньше, в детстве, не наткнуться на эту книгу??? Вот сама себе удивляюся! Хотя, может, и хорошо, что прочла ее сейчас, в зрелом возрасте: это дало возможность не пробежаться по верхушкам, заценив сюжет, а воспринять роман гораздо глубже. Вообще-то, я бы не относила так категорично эту книгу к фантастике, она, скорее, на социальную тему, и очень острую во все времена. Раскрывать секрет сюжета и идеи тем, кто еще не читал "Цветы...", не буду, просто очень и очень советую прочесть!

Дэн Браун "Утраченный символ".

Давным-давно "проглотила" несколько его книг запоем, потом надоело. Лет десять не читала ничего о приключениях профессора Лэнгдона, и вот взялась снова. И хорошо, что давно не читала, иначе забросила бы, снова споткнувшись о ребусы-загадки, как-то очень уж похожие друг на друга из книги в книгу. А так, учитывая перерыв, прочла с интересом. Если отбросить приевшиеся ребусы, то книга очень понравилась как сюжетом, так и постановкой главного посыла: Бог живет внутри каждого из нас. Немного пафосно прозвучал последний аккорд: Библия - главная книга всех времен и народов. Может, так оно и есть, и мне до принятия этого посыла нужно еще дорасти. Ну, и снова хэппи энд, Лэнгдон жив и его, чувствую, снова ждут приключения.

Володимир Лис "Острів Сильвестра".

Не знаю, хто як, а я зробила для себе літературне відкриття! Це - перший роман Лиса, котрий втрапив мені до рук, і я просто зачарована ним! Реальність тісно переплітаєтсья з дещицею містики, дрімучі нетрі людських душ розкриваються в усьому своєму світлі (а воно є в усіх), дитинство постає як початок долі, як причина всіх успіхів і невдач, а пошуки кохання стають метою життя усіх без виключення. Книга не читається, а п"ється... А я відчуваю, як стала залежною від цього напою, настояного Володимиром Лисом...)

Людмила Улицкая "Веселые похороны".

Улицкая бесподобна! Как и эта книга - о человеке, исполненном любовью, о русских эмигрантах в США, об отношениях мужчины и женщин - разных и любящих, об отцовском понимании дочери... Много красок, запахов, звуков... Много людей-образов... Много эмоций и мыслей... Великолепно!..

Эрих Мария Ремарк "Возвращение".

Тяжело почему-то читалась эта книга - столько в ней боли и непонимания устройства мира... Почему все понимают, что война - это плохо, и все воюют?.. Причем, эти войны мы ведем не только на поле брани, а иногда с родными и близкими, а иногда и с собой... Но это я о своем, скорее... А в книге - больное общество, не готовое принять больных людей... Ему нужны здоровые особи, которыми можно было бы залечивать свои язвы...
На последних страницах Ремарк просто волшебник!..

Жозе Сарамаго "Каин".

Сарамаго захватил меня с первой же прочтенной книги (это была "Слепота" - искренне советую)... Данный роман - последняя книга коммуниста-атеиста, поэтому слепо верующим читать не рекомендуется... Финал потряс...

Джеймс Роллинс "Пещера".

Хотите легкого захватывающего приключенческого чтива с хеппи эндом?.. Когда я такового хочу, я читаю Роллинса...

Маркус Зузак "Книжный вор".

Давно я не плакала над книгой... Над этой тоже не заплакала, но еле-еле сумела удержать слезы... Оооооочень сильная вещь... О фашизме (не о том, против которого борются у нас, а о настоящем), о верности слову, об аккордеоне, о любви - человеческой, простой и настоящей... А рассказ ведется от имени... Нет, не скажу - не будет эффекта неожиданности...
Искала книгу в интернете для ссылки в ФБ, случайно глянула комменты... Не знаю, кто их пишет, но сложилось впечатление, что только любители любовных романов...Так вот: не читайте их, читайте книгу!.. Она того стоит!..

Люко Дашвар "Биті є. Макар. Книга 1".

Ой і виросла колишня переможниця "Коронації слова"!.. Такий сюжет, така мова, такі образи, така багатошаровість!.. Тим, хто ще не читав нічого цієї української сучасної письменниці (не зважайте на дивне ім"я - то псевдо) заздрю! Смачно пише...
Якщо хважитеся на цю книгу, прочитайте спочатку "РАЙ. центр", бо це - продовження... У якого, втім, є ще два продовження (книги 2 і 3 відповідно), за які й візьмуся невідкладно...

Марина і Сергій Диченко "Дика енергія Лана".

Коли ця книга після перемоги Руслани в "Євробаченні" швидко з"явилася друком, я не звернула на неї уваги - подумаєш, данина моді... А тут прочитала і - в захопленні!.. Дяченків узагалі люблю дуже, недарма визнані в Європі й перекладені багатьма мовами фантасти... Але це - така українська фантастика!.. Така гарна, колоритга ф енергійна - не побоюся цього слова!..

Павел Корнев "Черный полдень".

И снова Приграничье... Кажется, уже некуда крутить-мутить сюжет, а нет - получается у автора... Ну, что еще сказать?... Продолжение следует...

Жозе Сарамаго "Евангелие от Иисуса".

После этой книги (второй в моем прочтении) записываю Сарамаго в любимые писатели... Стиль изложения, слог, мысли, всенепременная ироничность, перенесение в место и время, присутствие рассказчика - живого и с живыми эмоциями - все в нем мне импонирует...
А теперь о книге... Иисус в ней живой - человек с не чуждыми человеку чувствами: болью и радостью, любовью и обидой... Его отношения с семьей, с Богом, с Дьяволом, с собой, с апостолами сложны... Но тоже живые, настоящие... Иудея времени две тыщи лет назад тоже настоящая... И мыслей, и чувств у меня - масса... Просто хорошо...

Клаудия Пиньейро "Твоя".

Эту книгу назвали романом, но прочла я ее за два часа... Но дело не только в размере: слог легок настолько, что позволяет оценить мастерство этой легкости... Главная героиня нарисована скупыми чертами, настолько скупыми, что видно всю глубину ее переживаний... А сюжет - детективный и женский в одно время - не отпускает ни на минуту... Не до потери пульса, но понравилось...)

Павел Корнев "Лед".

Первая книга из цикла "Приграничье", который так любит мой муж... Читать о практически вечной стуже, сидя на мерзлой лавочке в промерзлом парке и прячась от студенного ветра и колющегося снега - это, я вам скажу, экстрим... По какому-то неведомому совпадению-приколу, начала читать вторую книгу "Скользкий", в которой в Приграничье началось лето, и все там течет, капает и хлюпает под ногами - точно, как и у нас...))
А книга понравилась... И теперь я понимаю любимого, который просто мечтает о цикле ролевых страйкбольных игр по Приграничью...

П.С. И вообще, я по нему скучаю... :(( Не по Приграничью, конечно...

П.П.С. Дорогой, я карту Приграничья нашла...)

Орхан Памук "Дом тишины".

Рассказы, практически потоки сознания нескольких членов одной большой турецкой семьи, сплетаясь и пересекаясь, рассказывают об одном лете и, параллельно, о жизни многих людей, связанных кровными узами... Назвать все темы книги попробую: противостояние Восток - Запад, историческое самоощущение Востока, который раньше был выше Западной цивилизации, а теперь наоборот; старость, которая живет воспоминаниями; поиски себя в зрелом возрасте; юношеский максимализм, отношения "дети - родители"; богатые - бедные; возмужание мужчин, трусость и храбрость, влюбленность и любовь... И еще много много чего...
Очень понравилась книга... Не зря (уже в который раз удостоверяюсь) Нобелевку по литературе дают...

Мишель Уэльбек "Лансароте".

Прочла книгу и задалась вопросом: что это было??? Какая-то жуткая смесь из лондонского сплина, секса без тормозов, истории острова, какой-то секты, суда, педофилов и все... Хорошо, что коротко...
Читала Уэльбека с удовольствием, но здесь он превзошел сомое себя... Конечно, в негативном смысле (имхо)...

Крейг Смит "Портрет Мессии".

Неплохой детективно-приключенческо-немного-исторический-чуть-мистический роман... Американский шпион в отставке, супер-воры, мистические иконы, деньки, стрельба и пр... Читала не без удовольствия... Развлекло...


Дорис Мей Лессинг "Лето перед закатом".

Женский роман, желательно читать мужчинам... Женский роман не в плане сопливо-мыльного сюжета, а в плане погружения в психологию женщины в переломный период ее жизни...
Героиня всю свою жизнь отдала семье: мужу, четырем детям... Потом дети выросли, муж начал увлекаться молоденькими, а она поняла, что что-то не так в жизни сделала... И что воспитанные семейной жизнью так званые добродетели: терпение, самодисциплина, жертвенность, сила воли, покладистость на самом деле оказались "некоторой формой слабоумия"...
Поиски себя настоящей мучительны... Она от профессионального успеха опускается практически к бродяжничеству... Но она сумела многое понять... И я тоже...

Мюриель Барбери "Элегантность ёжика".
Так много восторженных отзывов прочла об этой книге, что, наверное, слишком многого от нее ожидала... Нет, я не разочаровалась ничуть - роман действительно очарователен и достоин внимания, которым его окружили, но что-то такое, какой-то маааааленький осадочек остался... И вот в чем он заключается: уж очень жесткое противопоставление между бедными и богатыми в книге... Причем, не один раз повторяется сентенция о том, что умный бедный человек - такая же редкость, как и - падам! - умный богатый... Хотя по ходу на богатых, поскольку им не нужно заботиться о хлебе насущном (???) и они образованны, ложится ответственность о развитии и сохранении искусства и прочих нематериальных благ цивилизации, и это тоже повторяется...
В общем, книгу можно распилить на умные и в большинстве своем правильные цитаты (честно - я просто устала из выделять, поэтому и оставила эту затею), книга дает заряд позитивной энергии, помогает по-новому взглянуть на мир...
И да - прочесть ее стоит... Хотя бы для того, чтобы не согласиться со мной...)

Тони Парсонс "Man and Boy, или История с продолжением".
Посмотреть на мир глазами мужчины - вот что разрешает эта книга... Автор очень честен - с собой и с читателем... Отношения мужчины и женщины, отношения отца и маленького сына - все это так, как и в жизни: по-разному, с трудностями и прелестями бытовухи...
Очень хочу, чтобы эту книгу прочел муж...)
Прямо сейчас и сброшу ему на почту...)

Диана Сеттерфилд "Тринадцатая сказка".
Ну и увлекательнейшая вещь, скажу я вам! Роскошно увлекательная! Особенно, девочки, поклонницам "Джейн Эйр" должно понравится, хотя от любовного романа в книге ничегошеньки нет... Скорее, это детектив - двухслойный и красивый...
В общем, не зря начинающий автор получила миллион долларов за книгу...

Элеонора Раткевич "Меч без рукояти".
Последняя книга из трилогии "Деревянный меч"... Понравилась мне даже больше двух первых, приквелом к которым и является... О присущем автору слоге, стиле и пр. я уже много писала... Буду много читать ее дальше...)

Жозе Сарамаго "Слепота".
Роман-притча, роман - социальный эксперимент, роман - исследование человеческой сущности...
Потряс...
Заставил на человеков смотреть немножко по-другому... И на себя тоже...
Не зря автор - нобелевский лауреат... Ой, не зря...

Людмила Петрушевская "Богиня Парка".
Блин, как может жизнь быть такой никчемной? Вместо любви - сплошная ненависть! Родители и дети, жены и мужья, братья и сестры - все в рассказах Петрушевской ненавидят друг друга, да настолько, что поубивать готовы, а иногда и убивают...
В аннотации написано, что книга о любви... Какая там любовь? Да, она проскальзывает иногда, и то - только у тех героев, кто полжизни страдал... Там же, в аннотации, написано, что это не рассказы, а новеллы... От жанра новеллы я увидела разве что только окончания, да и то - оборванность на самом интересном еще не значит, что все правильно...
А вот повесть-триллер об отравленных конфетах вообще добила меня...
ЗАЧЕМ столько несчастья???
А самое плохое в том, что описанные ситуации - вполне жизненные...

Элис Сиболд "Милые кости".
Еще одна книга о "том свете" (после "Танатонавтов")... Здесь он - другой, и понятно - каждый видит "его" таким, каким он должен быть для конкретно взятого человека...
Но не это главное в книге, главное - отношения героев: членов одной семьи после убийства старшей дочери...
В общем, довольно неплохо, хотя большого впечатления роман на меня не произвел...

Сергей Лукьяненко "Непоседа".
Продолжение "Недотепы"... Интересненько, миленько, но первая книга дилогии все-таки лучше... Или неожиданней, я бы сказала...

Джеймс Роллинс "Амазония".
Все - однозначно записываю его в любимые авторы... На данном этапе моей жизни - так точно...
Это уже третий его роман, прочтенный мной... Окромя книжного запоя и яркости картинок и впечатлений, ничего больше сказать не могу... Ооооочень динамичный сюжет... Оооочень внезапные его повороты... Интересные герои... А главное - яркие картины того, о чем он пишет, - в данном случае Амазонии... Кроме того, свой рассказ он постоянно разбавляет разными интересными и - главное - подлинными фактами, так что крупицы энциклопедических знаний в голове тоже остаются...
Я еще начала просматривать картины мест, о которых рассказывает Роллинс - кайф!..

Павел Санаев "Похороните меня за плинтусом".
Ах, какие они все там, в книге, несчастные! Начиная от Саши, заканчивая... Да что там - все... И каждый по-своему... Но, в основном, из-за любви... Вот как можно, любя, быть несчастным и делать такими других, а? Не знаете? Прочтите эту книгу...

Сергей Лукьяненко "Недотепа".
Ах, как мне там, в книге, понравилось! Детское, по сути, фэнтези, насыщено взрослыми аллюзиями... Да, ни один современный ребенок не поймет, почему я хохотала от амулета в виде красной звезды, который незадачливый рыцарь прицепил на шлем для защиты от мага - для этого нужно было родиться в СССР... Или от странной маршевой речевки алхимиков - для этого нужно было побыть пионером... Ну, прикол с волшебной книгой "Айпод" был бы им понятен... Или же средневеково-фэнтезийная интерпретация "Макдональдса"... В общем, таких моментов в книге - немеряно...)) А если учесть интересный сюжетик, милых героев и добро_побеждает_зло, то книга очень и очень... Лукьяненко, одним словом...

Людмила Улицкая "История про кота Игнасия, трубочиста Федю и Одинокую мышь".
Ах, как я обожаю читать Улицкую! Ну просто обожаю! Такие книги у нее эпические, просторные - читаешь, как-будто широченную реку переплываешь... Но это - не о сказке про Одинокую Мышь... Сказка очень оригинальная, с перевернутым вверх тормашками привычным миром мышей-людей-котов, но какая-то понятная-понятная... И человеческая... По крайней мере, за животными людей видишь... А еще - с моралью, с хорошей моралью и, конечно, с хеппи эндом...

Эрих Мария Ремарк "Станция на горизонте".
Ах, как я люблю Ремарка (банально звучит, но все же), сколько дифирамбов ему пропела, пропою еще один... Точнее - этой книге... Одно из самых ранних произведений Ремарка, но, как по мне, одно из самых сильных... По крайней мере, мне книга очень понравилась... Ницца, Монте-Карло, начало лета и такие роскошные описания природы - словно сама там побывала (при моей фантазии это запросто)... А описание гонки в финале книги захватило так, что пыль из-под колес впереди идущих авто чуть ли на зубах не скрипела... А еще здесь Лилиан Дюнкерк, которую через тридцать с чем-то лет в "Жизнь взаймы" Ремарк отчего-то убил, здесь - жива и здорова, и красива, и очаровательна... Напрягло одно - категорическое неумение героев жить... Они все играют в игры, играют во всем и прежде всего в отношениях... Нету у них искренних ни чувств, ни ощущений, ни мыслей, ни слов... Жалко их, вот...

Бернар Вебер "Танатонавты".
Начала читать - показалось, что наткнулась на отличную оригинальную основательную вещь... Но где-то с половины книги фантазии о "том свете" начали улыбать... Интересные решения превратились в банальности, много путаницы и даже элементарного невежества: автор предлагает много цитат о смерти от самых разных религий, но, перечисляя религии, например, разделяет христианство и православие как две разные... Ну и пр. несуразицы...
В общем, дочитывала просто так - позырить, чем закончится... Закончилось все спешкой и десятками лет на одной странице... В общем, не вставило...))

Анна-Лена Лаурен "У них что-то с головой, у этих русских".
Хорошая книга, легкая, довольно глубокая, интересная... Финская журналистка, которая много лет работает в Москве, рассказывает о своем восприятии русских... Несмотря на название, которое заставляет русских сразу же завозмущаться, в книге их понимают, уважают и любят, несмотря ни на что... И к тому же позволяют посмотреть на себя немножко со стороны, что для мыслящих людей очень полезно...

Элеонора Раткевич "Деревянный меч".
Ой какая классная сказка! В детстве я очень любила сказки - там герои, замки, волшебники, драконы, короли, принцессы, там всегда побеждает добро... И читала их с таким упоением - мммммм.... Вот и эту книгу читала так же... Ведь здесь те же герои-воины, сильные маги, злые волшебники, добрые драконы... А еще - красивый-красивый язык, которым Раткевич владеет изумительно... И такая живая природа... И такие рассветы и реки... В общем - ммммммм... А когда думаю о том, что есть еще две части из этой трилогии, то вообще - мммммммм...

Начала "Похороните меня за плинтусом" Павла Санаева... Бедный мальчик...

Фредерик Форсайт "День Шакала".
Классика детективного жанра - этим все сказано... Подробности политической ситуации во Франции во времена де Голля намекают на подлинность описанных событий, закрученный сюжет увлекает, а герои (как киллер, так и детектив) настолько симпатичны, что выбрать между ними трудно... Понравилось...

Джеймс Роллинс "Айсберг".
Вторая книга этого автора и второй запой... Книжный, конечно... Сюжет фантастико-приключенческой истории очень стремителен, закручен, захватывает с самого начала... Аляска, Арктика, тайны секретных исследований, противостояние русских и американцев и, конечно же, любовь - этот коктейль не подвел... Книга не меняет ничего внутри читателя, но захватывает, как хороший екшн...

Джоанн Харрис "Леденцовые туфельки".
ВАУ!!! Это мое очередное открытие!
Конечно, я видела фильм "Шоколад", а кто не смотрел - очень советую... Но книги не читала, и жалею... "Леденцовые туфельки" - продолжение "Шоколада"... Современные ведьмы в современном Париже, смесь сказки и реальности, предрождественские чаяния и хеппи энд конечно же... Удовольствие получила несказанное... И еще раз удостоверилась в том, что магический реализм - самое мое чтиво в данный момент...

Борис Акунин "Детская книга".
Читать Акунина - что бы это ни было - одно удовольствие... И не только в сюжете и героях дело, дело в языке - красивом, "вкусном", правильном... "Детская книга" (из серии "Жанры") - не исключение... "Вкусно" и увлекательно, да настолько, что около часа истратила на поиски электронной версии продолжения книги... Не нашла...((

Ричард Йейтс "Сама естетсвенность".
Мне нравится, что главным героем его книг являются не люди, а отношения... Но в этом рассказе (кажется, так, ибо очень короткой книжка оказалась) главный герой - фраза с претензией на красивость...
Хотя стиль Йейтса мне очень нра...

Начала "Танатонавты" Бернара Вебера... Сильно...

Дмитрий Липскеров "Последний сон разума".
В прошлый раз, рассказывая о прочтенном, я озвучила большие надежды на получение удовольствия от этой книги любимого писателя... Так вот: я ошиблась... То ли я переначиталась его, то ли он начал переписывать самого себя, но в этой книге для меня смешались две его повести, прочитанные мной ранее... Превращение человека в мелких зверушек я встречала в "Осени не будет никогда"... Удивительных и страшноватых младенцев было описано в "Леонид обязательно умрет"... В этой книге - смесь из упоминаемых мной сюжетов... И как-то оно так запутано все получилось, что удовольствия я от этой путаницы не получила... А главное - не было того эффекта новизны, которым он и привлек меня в свое время...

Сесилия Ахерн "Подарок".
Немного менторства книгу не испортили... Интересный сюжет, немного фантастики, злободневные проблемы человечества, связанные с нехваткой времени, отношения в семье и прочие казалось бы банальности у нее вышли не совсем банальностями... Почитайте... Но если вы Сесилию Ахерн еще совсем не читали, начните с "P. S. Я люблю тебя"... Невзирая на некую сопливость названия, книга ооочень оригинальна, глубока и просто не любовный роман...

Мариам Петросян "Дом, в котором..."
ЭТО НЕЧТО!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! И заборчик из знаков восклицания я совсем не зря нарисовала - ничего подобного я еще не читала! Здесь все оригинально: и сюжет, и его воплощение, и герои, и место действия, и вообще - ВСЕ... Книга раскрывается, как цветок, показывая описанный мир все глубже и точнее... И то, что было в начале романа, совсем не похоже на то, что мы видим в конце...
Ой, что-то я так запутано объясняю... Иначе не получается... Скажу только две вещи: герои книги - дети-инвалиды из спецшколы, а саму книгу нужно обязательно читать... И еще: часто то, о чем много говорят и пишут, оказывается пустышкой, а здесь громкие реценции и высокие рейтинги, как по мне, абсолютно оправданы...

Начала "Грозовой перевал" Эмилии Бронте... Никогда ничего ее не читала, считая представительницей чуть ли не банальных любовных романов... Теперь же буду читать с чистой совестью, как истинная домохозяйка...)

Моя подруга, коллега и теперь даже кума - большая охотница почитать... Помимо такой банальности, как книги, она читает рецензии к ним... И находит таааакие перлы, что куда тем романам!..
Вот с утреца, проверяя почту, я нашла письмецо от нее с энтим вот шедевром, надыбаным ею на Альдебаране...)))

Итак, речь идет о романе Джоанны Линдсей "Похищенная невеста"...

Аннотация к книге:
Прекрасная и гордая Кристина Уэйкфилд не подозревала, что своим отказом больно ранила Филипа Кэкстона. Он поклялся завладеть девушкой, чего бы это ему ни стоило. В далекой пустыне, под бриллиантовыми звездами, родилась вечная любовь.

Рецензия читательницы:

Кристина: Была пятница, тринадцатое, когда этот маньяк забрался в мою спальню.
Филипп: Я так давно мечтал держать в обьятиях это великолепное тело.
Кристина: Я думала, он изнасилует меня сразу, но он только облапал, связал и засунул в мешок.
Филипп: Она все время дергалась, пришлось дать ей по попе и под дых. Но немного, я же добрый.
Кристина: Он бросил меня на лошадь, на живот, головой вниз, и мы скакали так почти ВСЮ НОЧЬ.
Лошадь: И никого не волнует, какого было МНЕ скакать с двойным грузом ВСЮ НОЧЬ?
Кристина: Они потащили меня дальше, и так мы скакали три дня. Я просто мечтала, когда мы доберемся до цели, чтобы вцепиться ногтями в его наглую морду.
Филипп: Я никак не мог дождаться, когда смогу держать обьятиях это великолепное тело.
Сопровождающие арабы: Мы мечтали наконец добраться домой из тех дальних мест, куда нас затащил наш чокнутый предводитель.
Лошади: Ну а мы сейчас вообще ничего не говорим.
Филипп: Она все время пыталась сбежать. Не, ну ее похитили уже ТРИ дня назад, а она еще не привыкла! Пришлось обьяснить ей, что я похитил ее чтобы сделать своей секс-рабыней. Ну, теперь все должно быть в порядке?!
Кристина: По какой-то странной причине я при этом не разнесла весь шатер.
Филипп: Теперь все ясно, пора в постель.
Кристина: Остановить его мог бы только точный удар в мягкие части, но он не давался. Пришлось применить действительно тяжелую артиллерию.
Филипп: ОНА! Да как она могла!! После того, как я грубейшим и жестоким образом похитил ее, наплевав на всю ее предыдущую жизнь и поломав последующую, напугав до смерти и не обращая ни малейшего внимания на ее чувства и ощущения при этом, дабы потешить свою похоть и сделать своей секс-игрушкой, а теперь собираюсь наконец-то ее изнасиловать, она... назвала меня... НЕ ДЖЕНТЕЛЬМЕНОМ!! У меня тут же все упало и я ушел.
Кристина: Он ушел, наконец-то можно поспать.
Филипп: Я решил дать ей целый день на попривыкнуть, я же добрый.
Кристина: Этот маньяк все время таскался за мной и лез, угрожал избить, если буду сопротивляться, и называл при этом милой.
Филипп: День прошел, хватит, пора в постель. Что? Я обещал ее не насиловать? Дык... это... я обещал только последнее не делать, вот! А остальное можно. Плевать, что она там себе думает.
Кристина: Ну, в общем... у меня страстное тело. Такое страстное, кошмар просто! И он меня соблазнил. Типа того.
Филипп: Ну, теперь наконец-то она перестанет сопротивляться...
Кристина: Агащас. Я решила сопротивляться все время, пока это... страстное тело меня не предаст. Так он приноровился каждый раз лезть по утрам, пока я не проснулась. Представляете себе: вы мирно спите, и тут, здрасьте...
Филипп: А однажды я озверел и ее избил. Ну немного, я же добрый...
Читатели: Да это пособие для маньяков какое-то!
Кристина: И знаете, я в него влюбилась, да-с. Привыкла, наверное, к т***ю по утрам. Тело опять же. Страстное. И посмотрела на прочих арабов, те вообще маньяки какие-то... те сразу в табло, даже слова сказать не дают!
Прочие арабы: между прочим, для нас это плохо кончилось.
Филипп: А я подумал: я все время ее хочу, ну, рядом и в прямом смысле... Я ее люблю, наверное, да? Ведь в этом любовь выражается? Дай-ка я ее осчасливлю, и так и быть, женюсь! И поехал родственников на свадьбу собирать... че? Невесту сначала спросить? А че, надо было?
Брат Филиппа: В общем, посмотрел я на этих извращенцев, и решил привнести некое разнообразие в их безумные отношения...
Линдсей: А ну ЦЫЦ! Стоп! Еще все рассказывать тут будете!! А кто тогда книжку покупать станет?!..

***

Романчик яркий такой, красочный, интересный, вполне читабельный, запоминающийся (что б ему...) С легким налетом садомазохизма. А романтика-то! Так и прет.

Главный герой большую часть времени обращается с героиней, как с куклой. Ну, или максимум породистой лошадкой, которая с чего-то дергается. Как он хочет, так и будет. Там есть такой прелестный момент, когда он ее спрашивает, че, мол, ей тут плохо? Ее что обижают, работать заставляют? (Предлагаю засунуть героя в гарем какой-нибудь султанши, для использования как секс-объект когда ей захочется, а в остальное время запирать в комнате.)

Короче, читайте, народ, эту сказку, если это ваша фантазия. Только не путайте с реальностью :D

А автору предлагаю... нет, даже не проснуться от внезапного секса по утрам, а просто повисеть головой вниз в мешке несколько часов. Для общего так развития. Мне вообще интересно, как там героине не пришел каюк и даже ничего не сделалось от процесса похищения.
11.08.2012 21:58

Вот как начала читать запоем, уйдя в декрет, так и не прекращаю... Пока была в роддоме (положили за несколько дней до родов, да и с малышом уже под боком) - читать не прекращала... Хорошая штука все-таки - читалка в телефоне...))) Сейчас тоже - пока кормлю, особенно ночью, мозги включаю, дабы не уснуть по ходу... И полезно, и интересно...

Итак, о прочтенном...

Джеймс Роллинс "Бездна".
Приключенческий роман в самом прямом значении этого слова... Классные герои, куча событий, неожиданные повороты сюжета, история, загадки, мистика... В общем, ничего глубокого и философского, самое то для просто отдохнуть... Понравилось, буду искать еще книги этого автора...

Виктория Токарева "Дерево на крыше".
Неповторимый, какой-то телеграфический стиль... Минимум лирических отступлений и описания переживаний и эмоций... Но книга цепляет именно переживаниями и эмоциями героев... А еще - выводами о своей жизни, которые заставляет сделать роман... Какой я вывод сделала? Неоригинальный для себя: нужно быть счастливым здесь и сейчас, а не ждать, что когда-то это случится...

Джуд Деверо "Безукоризненное деловое соглашение"
Вот если бы кто-то мне сказал, что я буду читать такое, - покрутила бы пальцем у виска... Но - прочла (тупею, что ли))))... Стянула с какого-то сайта по высокому рейтингу, который, подозреваю, нагнали ооооочень непривередливые (чтобы не сказать иначе) читательныцы-любительницы примитивных любовных романов... Потому что книга - типичное любовное г...о (сорри за грубость, но точнее не скажешь)...

Дина Рубина "Дед и Лайма", "Дом за зеленой калиткой".
Рассказы любимой моей писательницы... Как всегда - роскошно!

Ричард Йейтс "Дорога перемен".
Еще читаю, но уже могу сказать, что понравилось... Высокая оценка читателей и снятый по книге фильм (который, кстати, не смотрела) оправдывают себя... Здесь - не как у Токаревой, здесь полно эмоций... Нравится...

Я вже розповідала тут ( http://www.liveinternet.ru/users/oofelia/post218466349/ , http://www.liveinternet.ru/users/oofelia/post219144801/ ) про книгу Артема Чапая "Подорож із Мамайотою в пошуках України"... А днями дочитала ще одну його книгу - першу: "Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки. Еротико-політичний документальний калейдоскоп"... Враження знову зашкалюють!!! Якщо в двох словах, то поїхав хлопець із України з друзями зі США мандрувати автостопом Сполученими Штатами, Мексикою, Кубою та іншими країнами Центральної й Південної Америки... З мінімумом грошей у кишені... З палаткою та спальником... З філософським сприйняттям світу... З непередаваним інтересом до життя...

Розказувати далі не буду - це треба читати... Можна в онлайні: http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1000106/N_nehudlit_-_AVANTYuRA.html ...

А ще натрапила на авторську колонку Артема: http://infoporn.org.ua/author/14 ... Теж захопило... Щиро раджу...

Читаю... Читаю... Читаю...
Практически это все, что делаю основную часть времени... Ухожу отсюда в книги... Здесь оставляю ожидание и мысли...

Из последнего прочтенного: в постах с цитатами ниже...

Еще (цитат не будет) - "Шутиха" Олди - восторгнула книга! Таааакая роскошная балаганно-бурлескно-карнавальная вещь! Захотелось покопаться в ней и сравнить, скажем, с "Энеидой" Котляревского - жанр тот же, страна та же, разница в написании - в 200 с чем-то лет... Надо идею подруге-филологу подбросить...

Еще Ремарка "Черный обелиск" проглотила - искупал в лете, в комментах не нуждается... (Будет время - процитирую...)))

Еще Артема Чапая первую книгу "Авантюра" начала читать - многообещающе...

В телефонной читалке "Демоны в раю" Липскерова сейчас заправлены... Очень советую тем, кто Липскерова не читал, начать - он удивителен!

Кстати, об электронных читалках и книгах - последние пару часов потратила на поиски новинок, чтобы забить ими телефонную читалку... Столько интересного скачала!!! И хочу поделиться новой находкой - сайтом, с которого удобно, быстро, бесплатно и в разных форматах можно скачать книги: http://reeed.ru/lib/

... Вспомнишь - так это даже удивительно, на какие изобретения отваживался наш советский человеческий гений, чтобы незаконно пересечь священную границу и удрать в классово чуждый мир капитала. Когда военные летчики дули в Японию и Турцию на МИГах - ну, истребитель на то и создан, чтобы в воздухе никто и ничто не могло ему помешать. Но вот когда два бюргерских семейства из Восточной Германии самосильно мастерят в сарае воздушный шар и, спев: "Была бы только ночка потемней!.." влезают в корзину и с попутным ветром отбывают на Запад! - так ведь они еще и любимую собачку прихватили, обвязав ей морду понадежнее, чтоб лай из мглы небесной не нарушил мирную службу пограничников. Тьфу на Жюль-Верна и его художественное предвидение!...
Это что же, спрашивается, нужно было изделать над щирым украинским селянином, чтобы в противоположном конце света, в Корее, под взглядами родной тургруппы и автоматами бдительных северокорейских пограничников - - помчаться противоприцельными зигзагами в объятия реакционного южнокорейского режима. Чесали через Балтику в тумане на скоростном катере - ладно, солдатик одурел два года глазеть на экран радиолокатора, он захмелился удачно и курит в мечтах о дембеле, да и все равно догонять тот катер нечем, а с вертолета сквозь такую муть не видно ни черта: да и пока тот вертолет взлетит!.. Но вот из Новороссийска один мореплаватель отбыл удачно в Стамбул на надувном матрасе, подгоняемый бора: рассчитал курс, скорость, время, снизу подвязал второй матрас и пакет с водкой и шоколадом, а если и засекут с воздуха - ах, спасибо спасателям, унесло в море, мол. А еще парнишечка один, гадюка подколодная, тот просто уполз из Карелии в Финляндию через дренажную трубу: солидолом для тепла и скольжения обмазался, одежку в резиновом мешке к ноге привязал, ножовку в зубы - и вперед, решетку стальную выпиливать, пока наряд обратно не прошел. Господи, да что понимал в побегах тот граф Монте, понимаете, Кристо в своей расхлябанной либерализмом Франции!.. К парнишечке потом - репортеры тучей: ах, какие политические гонения заставили вас бежать от тоталитарного режима таким опасным путем? Да не столько опасным, сколько узким, говорит, и мокро было: никаких гонений, но просто я ужасно мечтал пойти вокруг света на яхте, а кто пустит?.. Те так и сели.
Вообще тема эта была неисчерпаемая, щекочущая крамольным злорадством - заграницу-то видели в трех видах: в подзорную трубу, в гробу и по телевизору; так дай хоть посудачить о тех, кто показал закону большой фиг. Хотя закон был простой и здравый: сбежать захотел? - вот тебе семь лет каторги, и трудись во благо, учись ценить ту свободу, что имел хотя бы внутри границ.
Главное зло была, конечно, авиация: летает, дрянь такая, и не всегда туда, куда надо. Вскоре после войны у нас для блага народа воздушные такси придумали, самолетики Як-12, так они на Кавказе так поперли по ущельям за бугор, а подобной услуги гражданам власти отнюдь в виду не имели, что скорей предпочли пересадить граждан обратно на ишаков. Как раз тогда руководил ДОСААФом товарищ Ворошилов, и он, полный закоренелой ненависти старого конника к авиации, прижал все аэроклубы к ногтю оставив со скрипом лишь планеристов и парашютистов: без мотора, значит, недалеко учапаешь,
контра. ...
(С) Михаил Веллер.

ЛЕГЕНДА О ЗАБЛУДШЕМ ПАТРИОТЕ (из книги "Легенды Невского проспекта")

Давно я так не читала - запоем... Книжка в пляжном рюкзаке, книжка в телефоне, запасные - в чемодане и памяти телефона... Хорошо - как будто в детство, в каникулы, упала... Итак, о прочтенном...

Орхан Памук "Черная книга".
Дочитала, наконец (начала месяц тому)... Вещь лауреата Нобелевки тяжеловата тем, что много чисто турецко-стамбульского: имена, названия, улицы, история, религия... Все это смешивается, и в таком вот коктейле трудновато следить не столько за сюжетной линией, сколько за переменами в герое и за философией поиска себя настоящего - именно это показывает автор у разных людей... И что интересно: герой нашел себя, превратившись в другого человека... К чему все это - до сих пор думаю...

Мария и Сергей Дяченко "Шрам".
Вторая книга из серии "Скитальцы", которую я начала читать с третьей, потом прочла первую... А теперь вот и до середки дошла... И интересно так: знать, что дальше будет с героями и удивляться тому, какие странности с ними происходили до того... А еще я в восторге от Дяченков - хороши, по-настоящему хороши... Рекоментую их "Скрут" для тех, кто еще не читал... Сильная вещь - и идея, и сюжет и - что для фэнтэзи редкость но главность - глубокая мысль имеются в наличии...

Дмитрий Липскеров "Осени не будет никогда".
Эту книжку мне дали почитать, сопроводив словами: "Трудно сказать, что за вещь, прочтешь - увидишь"... Увидела... Крутая смесь из людей, совпадений, мистики, метаморфоз, реализма, любви, разочарований, науки и прочая и прочая... Часто внезапно ставшие модными, как Липскеров, писатели - так себе, а этого хочу еще почитать... Будем искать...

Сергей Лукьяненко "Атомный сон".
Нравится он мне и все... Но эта книга слабовата, как по мне... Прочлась на одном духе, правда...

Джером Клапка Джером "Трое в лодке (не считая собаки)".
Шедевр - он и есть шедевр... Классическая Англия конца 19-го века... Английский юмор, который ничуть не менее смешной, чем, скажем, наш, невзирая на типа занудность англичан... И мысли о жизни, с которыми нельзя не согласиться... И красоты природы в описании поэта... И история...

Филип Рот "Людское клеймо".
Автор - пулитцеровский лауреат, и заслужено, насколько можно судить по прочтенной всего лишь третьей части книги... Американцев я увидела здесь как-то глубже... И социальный проблемы их - глубже, чем показано в примитивных фильмах (инфу о жизни простых американцов ведь из них в основном черпаем)... Снова то, что я люблю, - много людей, судьбы и жизни которых переплетаются самым необычным (хотя для жизни - как раз самым обычным) способом... Стиль написания оригинральный - тяжеловат, зато глубок... Наслаждаюсь...

Цитату это их "Черной книги" Памука давно присмотрела к профессиональному празднику журналистов (вчера в Украине он, по краней мере, мной, отмечался точно)))... Поскольку она длиннющая, позволю себе сократить, оставив, как по мне, самое ценное...
____________

1. Работа только для удовольствия оставляет журналиста без компаса в открытом море.
2. Журналист – не Эзоп и не Мевляна. Мораль всегда выходит из рассказа, а не наоборот.
3. Пиши по уму читателя, а не по своему уму.
7. Обзаведитесь собственными пословицами, поговорками, анекдотами, остротами, стихотворными строками, афоризмами.
8. Не надо начинать с поисков «своей» темы, сначала надо найти стоящий афоризм, а потом уже искать тему, подходящую для него.
9. Не садись за стол, пока не нашел первой фразы.
10. Верь в то, что пишешь.
11. А если у тебя нет искренней веры, сделай так, чтобы читатель поверил, что она у тебя есть.
12.Читатель – ребенок, мечтающий попасть на ярмарку.
17. Читатель живет трудно, читатель – это отец семейства, имеющий жену, четырех детей и ум двенадцатилетнего подростка.
18.Читатель неблагодарен, как кошка.
19. Я бы не сказал, что умный зверь кошка – неблагодарная; она просто знает, что нельзя доверять писателям, любящим собак.
20. Занимайся не кошками и собаками, а проблемами страны.
22. В полемику вступай только в том случае, если уверен, что одержишь верх над противником.
23. В полемику вступай только в том случае, если сможешь привлечь на свою сторону патрона.
25. Отвечай на письма читателей; если писем нет, сам пиши и отвечай на них.
27. Читай мало, но с наслаждением, будешь выглядеть более начитанным, чем те, кто читает много, но без удовольствия.
28. Будь нахрапистым, знакомься с такими людьми, о которых после их смерти можно написать воспоминания.
30. По возможности удерживайся от следующих фраз – а) еще вчера он был среди нас; б) профессия наша неблагодарна, уже на следующий день люди забывают написанное; в) слушали ли вы вчера такую-то программу радио?; г) как летят годы!; д) что сказал бы покойный об этом позоре?; е) такого не бывает и в Европе; ж) в таком-то году хлеб стоил столько-то; з) этот случай напоминает мне о…
31. Дж.: Слово «потом» существует только для новичков, не знающих дела;
32. Что является искусством, то не является статьей, а что является статьей – то не является искусством;
34. Пиши просто, легче поймут;
36. Будешь писать сложно, наживешь язву;
38. Состарься пораньше, чтобы написать хорошую, глубокую статью!
39. Три сильные темы, конечно же, смерть, любовь и музыка.
40. Но прежде надо самому решить, что такое любовь;
41. Ищи любовь;
42. Береги любовь, потому что ты писатель;
43. Любовь – это поиск;
44. Скрывайся, пусть думают, что у тебя есть тайна;
45. Дай почувствовать, что у тебя есть тайна, и тебя будут любить женщины;
48. Выйди на улицу, посмотри на лица – вот тебе и тема;
49. Дай понять, что ты знаешь исторические тайны, но, к сожалению, ты не можешь о них писать;
50. Не забывай, что весь мир враждебен нам;
52. Не пользуйся эпиграфами, они убивают тайну написанного;
53. А уж если суждено ей погибнуть, убей сам – и тайну, и лжепророка, ее сотворившего;
57. Да, поэтому храни тайну, не выдавай тайну профессии;
58. Не забывай, что твоя тайна – это любовь. Любовь – ключевое слово;
61. Не бойся революции; вся тайна нашего трудного чтения и трудного писания спрятана в мистическом зеркале;
62. Когда состаришься и тебе зададут вопрос, может ли человек быть самим собой, не забудь спросить себя самого, раскрыл ли ты эту тайну;
63. Не забудь, что понимающих и снисходительных к старым автобусам и написанным наскоро книгам столько же, сколько непонимающих и непримиримых!

(С) Орхан Памук "Черная книга".

Забвение – это обморок души. Вспоминать – это совсем не то же, что не забывать.

…в жизни мы менее всего способны познать самое себя. Мы даже понятия не имеем, как сами выглядим. Узнаем свое отражение в зеркале, узнаем себя на фотогарфиях или кинопленке, и на этом все. Вот скажут нам, что мы на кого-то там похожи, и мы даже сообразть не способны – чем именно. В себе мы не видим собственных детей, себя не видим в собственных родителях. … Оттого и пялимся так жадно на фотографии, призванные раскрыть нам то, чего сами увидеть мы не в состоянии: там мы в движении, мы среди других, мы смеемся и мы сосредоточенны, мы с закрытыми глазами или даже спим, и во всех случаях мы иные, нежели в проверенном и обманчивом зеркальном отражении. Все надеемся на секундочку испытать отчуждение между собой и образом в зеркале, разок увидеть себя, как другие видят нас, а мы их. Но это не удается.

«Я-то скорее склонен считать действительность, если она слишком для меня прекрасна, сном. Счастье мимолетно. Так и в книгах написано, а уж в нашем возрасте знаешь это по опыту. И какая разница, обманываемся мы мимолетностью сна или мимолетностью реальной жизни? Наоборот, если скажу себе: это сон, это точно сон, - вот я и предвижу его конец, и могу без остатка отдаться его мгновению.

«Я часто себя спрашиваю: что заставляет взрослых людей добровольно продаваться в рабство? Наверное, ты боишься свободы».

(С) Моника Марон, «Animal triste».

- До определенной степени она [смерть], конечно, важна как частный факт моей биографии, но - не очень. Посмотри, сколько вокруг происходит самых разнообразных смертей. - Неожиданно ловким движением он прихлопнул комара и продемонстрировал мне его расплющенный трупик. - Точно так же в эту самую минуту кто-то попадает под колеса, издыхает в канаве или на больничной койке, кто-то кряхтит, плачет, лепечет последнее "прости" - и превращается, как говорится, в chladnyi troup. Чаще всего эта метаморфоза происходит вследствие нелепых, абсолютно случайных обстоятельств. Разве не очевидно, что для Господа Бога все эти казусы - совершенно незначительная ерунда? Из сего я делаю вывод, что Господа Бога в христианском либо мусульманском толковании не существует вовсе. Раз человек глупо живет и бессмысленно погибает, возможно одно из двух. Либо правы индусы, и моя жизнь не более чем маленькая ступенька на длинной лестнице перерождений - а что за цена у маленькой ступеньки и стоит ли горевать, ежели она подошла к краю? Либо же моя жизнь - одномоментная искорка, зачем-то вспыхнувшая в бездушной и безмозглой тьме Небытия. Тогда цена моему существованию и его прекращению подавно - mednaya polouchka.
Его вялые философствования вызывали во мне все большее раздражение. "Как мог я когда-то желать быть похожим на этого человека?" - спрашивал себя я.
- Отчего ж ты тогда живешь? Почему сам не загасишь эту глупую искру?
- От равнодушия, друг мой. Делать усилие, чтобы гасить искру, означало бы признать за ней хоть какую-то важность.
_______________

Он по праву считал себя человеком исключительной жизненной цепкости. С этакими зигзагами другой пятьдесят или сто раз отдал бы Господу душу, а Олег Львович своей разлучиться с телом пока не допустил.
На то были у него правила выживания, простые и немногочисленные - числом пять.

Первое. Рассчитывать всегда только на себя, в этом залог свободы и обязанность всякого истинно свободного существа.

Второе. Не упираться лбом в непреодолимое препятствие - иначе расшибешь голову, ничего не добившись. Умный человек всегда найдет способ обойти преграду и продолжить свой путь. К античным стоикам, всегда готовым погибнуть во имя непреклонности, Олег Львович относился с неодобрением. Кабы была возможность, он сказал бы сим Зенонам: "Не стойте на месте, стоики. Шевелитесь! Помереть с достоинством - штука нехитрая, вы лучше сумейте достойно победить".

Третье. Всё, что с тобой ни происходит, к лучшему. Каждый удар судьбы - не сразу тобою понятый толчок вверх.

Четвертое. Надо уметь приноравливаться к любой среде, сколь угодно враждебной - однако с условием, что ты меняешь не свою сущность, а лишь окрас. Это правило помогало Олегу Львовичу в любом обществе сразу брать верный тон. Достоинство можно сохранить иль потерять в любой шкуре - будь ты кавалергард, каторжник либо нижний чин. Язык и манеры при этом разные, а внутренний стержень тот же.

Ну и пятое, последнее: скорость. Быстрота - та же сила. На горной тропе, изобилующей острыми зигзагами, раздумывать да рассусоливать некогда. Видишь опасность - наноси удар первым, тем и спасешься.
_______________

"Герой иного времени", Анатолий Брусникин (С).

(С) Сергей Лукьяненко, "Звезды - холодные игрушки"
________________

– Выгода – это основной стимул разумной жизни, – сухо сказал Данилов. (...)
– А я-то полагал, что основным стимулом для разума является любовь, – ответил я. – К людям, к дому, к знаниям. К чему угодно.
– Это одно и то же, Петя. Нашим бедным усталым мозгам выгодно верить, что мы любим и любимы. Мать любит сына, родина любит гражданина, подруга любит тебя. А на самом деле… – Данилов плюнул сквозь решетку, усмехнулся: – …это либо инстинкты, либо расчет. Обычно – смесь того и другого. Мы ведь понимаем на самом деле, что наша ценность определяется лишь способностью работать. Приносить пользу окружающим, обществу. И то, что вечно так продолжаться не может, тоже понимаем. Вот и страхуемся… любовью. От старости, от болезней, от тоски…
____________

(...)Я слишком много говорил… о свободе… о праве быть собой. Но мы не свободны, мальчик мой. Мы рабы. Мы слуги своей любви. (...) Я слишком любил Землю. Любил наш смешной мир. И нашу несчастную страну – всегда любил больше, чем Землю. И свой дом любил больше, чем страну. Потому что только такова любовь, она складывается из малого, из частичек, из чего-то смешного и глупого, из подъезда, где первый раз целовался, из двора, где первый раз подрался, из работы, в которой нашел себя… Не свобода важна, Петя. Любовь…