Нодар Думбадзе "Я, бабуся, Іліко та Іларіон".
Класика літератури - то завжди хороші книги, перевірені часом. Рідко розчаровуюся, беручи до рук щось читане-перечитане тисячами чи й мільйонами читачів й видане-перевидане різними мовами й безліч разів.
Ця книга не стала винятком. Колоритна, із соковитою мовою, смаком грузинської кухні, ароматом виноградного вина і переповнена любов'ю, вона не лише захопила, а просто перенесла в те невеличке грузинське село середини минулого століття, де живуть герої, зазначені в заголовку. Невеликі оповідання, з яких складається повість, - ніби й окремі твори, але разом створюють цілісну картину життя одного грузинського хлопчика, потім - юнака, який попри всі свої недоліки, у яких щиро зізнається, лишається люблячим внуком, другом і вірним коханим.
Не можу не відзначити й апетиту, який викликала книга. Не того особливого, читацького апетиту, який практично не вгамовується, а звичайного, кулінарного, викликаного й назвами грузинських страв, й описом того, як їх споживають герої. Не стрималася, й напекла мчаді, розвідавши рецепт у подруги-грузинки. Смачно вийшло!
І ще про смачне - мову. Оригінал, звісно, оцінювати не візьмуся, а от переклад українською Олекси Синиченка ну дуууже смачний! Тож - смакуйте на здоров'я!
Генріх Белль "Дім без господаря".
Є багато повоєнної літератури. Є багато повоєнних тем для літератури. Але вперше я зустрічаю тему, яка звертається до життя жінок після війни.
Чомусь завжди головними героями й жертвами війни вважаються чоловіки. Так, жінки й діти теж часто згадуються, але якось мимохідь. А от Белль придивився ближче й до одних, і до інших, постарався зазирнути в їхні серця й думки, не тільки відстежити слід, який там лишила війна, а й спробувати зрозуміти її вплив на подальше життя своїх героїв.
Війна ламає людей. Втрата близьких людей теж ламає людей. Ненависть додає до цього зламу свою дещицю. Прагнення помсти - свою. Бідування - свою. Страх нових втрат - свою. Й у цих зламаних жінок ростуть діти, для яких батько - це юнак на старому фото на стіні, а його замісником - вдалим чи не дуже - стає той чи інший дядя. Комусь із хлопчиків щастить, комусь - ні. Але все було б по-іншому, якби не війна. Неважливо, яка - світова чи локальна, давнішня чи ще не закінчена. Війна - це завжди покалічені душі та серця і живих, і ще не народженних.
Дві жінки - героїні роману - мають загиблих чоловіків, синів-однолітків і зовсім різні життя. Одна - багата, горда, самотня. Інша - бідна, неперебірлива до чоловіків. Обидві нещасні. Обидві зрештою покладають надію на одного й того ж чоловіка. Кого вибере він - лишається поза романом, але може ожити в уяві читача.
Двоє хлопчиків теж різні, хоч і дуже близькі друзі. Один - все ще дитина як у побуті, так і в уявленнях про життя, а також у стосунках із дорослими людьми. Інший - дорослий в усіх цих сферах, занадто дорослий, відповідальний і за себе, й за маму, і за молодшу сестричку. Але обидва нещасні, як і їхні матері. І так само, як і вони, мають мрію про дядю-татка, яким є один і той же чоловік. Як складуться подальші стосунки чоловіка й дітей, знову ж таки лишається поза романом, але так гарно вимальовується в уяві відповідно до відчуттів і побажань читача.
Чоловічі образи у романі теж повноцінні, об'ємні, вражаючі. Й оті пошуки свого місця у світі, коли твоя батьківщина перестає бути такою, бо ти не розділяєш її політики й прагнень більшості громадян. Й відповідальність за те, чого ти насправді не робив, але що тобі приписує суспільство. І намагання хоча б щось хоча б для когось у цьому житті змінити, виправити, зробити його кращим.
Важки й роман. Глибокий роман. Й однозанчно вартий уваги.
Донна Тартт "Щиголь".
Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману. Навіть хрестоматійний "Війна і мир", здається, мене так не вразив своєю всеосяжністю та величиною, як "Щиголь". Чому - точно сформулювати не беруся. Певно, тут далися взнаки й об'єм твору, й досить довгий період життя головного героя, описаний у книзі, й скрупульозність його змалювання.
Якщо коротко, то книга - про людей (хоча про що ще бувать книги?). Про звичайнісіньких і таких різних людей, яких доля, вітер чи ще щось носить світом, десь зіштовхує лобами, десь - руками, часом - серцями, потім розкидає в різні боки, потім - знову зіштовхує. Люди змінюються і зовні, й усередині, ці зміни впливають на світ і на інших людей, все це закручується у таку катавасію, в якій незмінними лишаються хіба що речі. Так, речі у романі теж займають місця героїв: головних - картина Фабріціуса "Щиголь" і другорядних - старовинні меблі, посуд, прикраси, живопис. Оскільки вони бездушні, то самі лишаються сталими. Але їхній вплив на людей - неймовірний! Власне, можна сказати, що Донна Тартт дослідила процес впливу окремо взятої речі (звісно, це був витвір мистецтва, історично цінний і матеріально коштовний, а не звичайнісінькі ковдра, табуретка чи горнятко для чаю) на окремо взяту людину. Володіти чимось прекрасним, унікальним, коштовним не означає бути щасливим. Від речей можна отримати насолоду того чи іншого штибу, так. Але щастя, волі, повноти життя вони не дають, а часом навіть позбавляють усього цього.
Не буду писати про сирітство, про батьківську відповідальність перед дитиною, про шкідливість алкоголю й наркотиків для молодого підростаючого організму тощо)) І так зрозуміло, що це - погано і що цього навколо нас - купа.
Окремо хочу зупинитися на українській мові. Ні, роман іще не перекладено нею, але вона у книзі є: один із героїв, хлопчик-українець-поляк-росіянин, одним словом, наш мігрант до США на прикладі вживання мов показує різницю між українською і російською: першою він говорить із коханою дівчинкою і співає пісні, другою - матюкається й читає Достоєвського. Ні, я нічого не хочу сказати, окрім того, що сказала Донна Тартт))
Володимир Лис "Маска".
Після прочитання Лисових "Століття Якова" та "Острова Сильвестра" я бралася до книжок цього автора з очікуванням чогось такого ж чудового й захоплюючого. А от після прочитання "Соло для Соломії" - з певною осторогою, боячись можливого розчарування.
"Маска" ж виявилася десь посередині (на мій смак, звісно ж). Часом роман захоплював, а часом навіть втомлював: то якоюсь аж надмірною ідеалізацією головного героя, то знову ж таки надміром імен, прізвіщ, якихось історичших посилань, хоча останнє якраз для мене було геть не зайвим, бо, зізнаюся, не маю тих пізнань, які дозволили б читати подібну літературу без потреби в історичних екскурсах та відступах.
Але не буду про історію, буду про героя - дуже неоднозначного героя. Сильний, розумний, сміливий, відчайдушний, гарний, він не може не викликати симпатії. Але разом із тим його жорстокість, повна зневага до цінності життя (чужого, звісно, не свого), підлість, суцільна брехня, обман не винних у його бідах людей, рикошет, який чіпляв зовсім непричетних до його справ, нівелювали оту симпатію. Люблю отаку неоднозначність у героях. Але найбільш вдалою вона вийшла у змалюванні Лисом антигероя, якщо так можна назвати Слєпньова. Ненависть, котра граничить із любов'ю, захоплення людиною попри зневагу до її життя і насамкінець - вчинок, яких перекреслив усі попередні зусилля Слєпньова як співробітника секретної служби, але підніс його як людину в його власних очах викликали в мене внутрішні аплодисменти авторові.
У що я не повірила ані на мить, то це - у любов. Їх - кохань - у книзі досить багацько, але жодне не видалося мені справжнім, радше, такою собі притягнутою за вуха обов'язковою в романах деталлю. Чогось таки не вистачило для того, щоб оживити почуття. Або ж чогось іншого було забагато.
