Від книги настільки різні, часом геть протилежні враження, що стисло й логічно їх викласти годі. Тож розкажу, як вийде...

Книга страшна. І тому, що війна - це страшно в будь-якому разі. І тому, що жінка і війна - це страшно. А ще у книзі багато війни і дітей - оце найстрашніше... Втім, навіть не це. Найстрашніше те, що всі люди знають, наскільки це страшно, але воювати не припиняють...

Книга відверта. Місцями - аж до морозу по спині й мурах поза шкірою. Кров, смерть, страшні муки поранених, мертвих, живих, щойно народжених, голод, холод, безпросвітність... І непотрібність нікому, коли ти вже нічого не можеш: ні воювати, ні працювати. Непотрібність ні людям, ні державі. Хоча про останнє у книзі згадується лише натяками.

Книга заангажована. Може, це рік і місце її виходу у світ винні - 1985, СРСР. Може, виховання авторки, яка була, судячи зі стилю написання, справжньою радянською людиною. Може, ще щось, мені невідоме й мною не побачене. Але всі герої книги - а це реальні люди, жінки, які прошли війну - герої у типовому радянському ореолі типового радянського героїзму. Отут маю завважити, що я насправді щиро вважаю людей, які пройшли війну, героями. Але я не вірю в тотальний "героїзм" усіх людей, які жили на території СРСР, без винятку, а з книги Алексієвич воно виглядає саме так. Всі її героїні добровільно пішли на фронт, полишивши родини, дітей, тил, жертвували й собою, й рідними заради перемоги. Але вона не пише ні про кого з тих, хто пережив війну інакше, без оцього книжного піонергероївського й жертовного героїзму. Хіба що мимохідь одна з героїнь згадує, як тих жінок, хто не пішов на війну, а залишився ростити й виховувати дітей, вони вважали, м'яко кажучи, неправильними. А їх же були тисячі й мільйони - тих, хто не тримав у руках автомата, не витягував поранених із поля бою, не ходив у розвідку, але був обличчям тієї самої війни, у якої - насправді - мільйони облич... Бо дітей навіть у війну треба любити, жаліти, купати, одягати, годувати й вкладати спати. А коли навколо - смерть і жах, то щоб робити це все, також потрібен героїзм.

Книга ідеалізована. Здавалось би, як можна створити ідеал з людини на війні? Адже там, де свої емоції й свою сутність приховати важко, людина мимохіть відкривається з усіма своїми плюсами й мінусами, а документальний жанр, який вибрала авторка, покликаний фіксувати все, не перебираючи. Але, виявляється, можна. Жодна з героїнь книги, розповідаючи про незгоди війни, ані словом не обмовилася про щось таке, що б принизило "радянську" людину. Всі чоловіки на фронті жінок шанували, поважали, жаліли, турбувалися про них. Всі жінки були цнотливими, чесними, порядними. Всі радянські солдати - як чоловіки, так і жінки - жаліли полонених німців і мирних жителів завойованої Германії, рятували поранених і годували дітей. Ні, я знаю, що таких було багато. Але ж не всі! Бо так не буває. В одному з недавніх інтерв'ю Світлана Алексієвич розповіла про історії, які не увійшли до книги. Про те, як жінок на фронті сприймали за легкодоступних. Про те, як деякі такими й були. І ще про багато чого "нерадянського", неправильного, негероїчного й не дозволеного на час виходу книги. Але у цьому і вся суть ідеалізації й ідеологізації: так розказати правду, що вона стає брехнею...

Книга потрібна. Бо людей, які пережили ту війну, лишилися одиниці. Спогади - це живе свідчення історії, яка в підручниках поміщається в кількох розділах і так і залишається зазубреним чи забутим нудним матеріалом. Авторка зробила колосальну роботу, зібравши розповіді очевидців. От лишень якби її - книгу - переписати, і зробити просто свідком того, що пережили люди, а не засобом ідеологічного впливу на читача, отоді їй би ціни точно не було...

http://saulelobis.blogspot.lt/2015/09/blog-post.html

Здавалося, я прочитала всі книги Діни Рубіної. Аж ні. Зрозуміла це, коли натрапила на кількох невеличких поличках із російськомовною літературою, заниканих у куточку литовської книгарні, на ще нечитаний роман. Що то було за відчуття - передчуття зустрічі з іронічною майстерністю Діни Рубіної!

І роман-комікс не розчарував. Колишня росіянка, котра вже понад 10 років живе в Єрусалимі, повертається на роботу до Москви, маючи завдання збирати й відправляти на "історичну батьківщину" єдиновірців. Займається цією роботою Синдикат, в якому працюють разні люди. Співпрацює Синдикат із багатьма єврейськми організаціями, в яких також працюють різні люди. І такі ж різні люди звертаються до Синдикату з різними проханнями допомогти. Те, що з цього виходить, і те, як Рубіна про це розказує, часто змушує реготати. Те, як авторка описує людей, часто змушує влізати в їхню шкіру. А те, що вона розповідає про Єрусалим, змушує розчулюватися.

Отака-от емоційна гойдалка, а не роман.

І про комікси. Їх у книзі постійно малює один із героїв. Але й текст - такий собі комікс, набір картинок із зображеними фігурками й репліками, надписаними біля кожної. Але герої від цього не видаються пласкими. Чому? Бо це ж - Діна Рубіна!

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post_28.html

От зараз намагаюся згадати книги, котрі розказують про те, як бути щасливою. Окрім "Поліанни" Елеонор Портер на думку поки що нічого не спадає (за підказки буду вдячна))).
Чого саме про щастя замислилася? Просто нещодавно прочитаний епістолярний роман Джин Вебстер можна вважати посібником по щастю. Ні, тут не знайдеться секретів щодо того, як заробити гроші, стати успішною чи закохати в себе мільйонера (хоча всі ці приємні речі з героїнею якраз і трапляються). Просто дівчина-сирота, котра виросла в притулку й уперше потрапила до звичайного будинку, де живе родина, у вісімнадцятирічному віці, точно знає, що таке - щастя, яке мають усі. Проте далеко не всі розуміють, що у них - сто причин бути щасливими. Озирніться - у вас їх не менше)) А якщо все ще не почуваєтеся щасливими - прочитайте цю книгу.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jean-webster-daddy-long-legs.html

Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота", у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетора в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся", "наморщити брови" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.
Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_29.html

Чи не вперше глибоко відчула радянськість своєї освіти. Ні, я не така давня, як ви могли б подумати)) Але навіть за часів незалежності курс історії України в гуманітарному вузі мені не розказав того, що розповів Шклар у "Чорному воронові" та "Марусі". Якщо зважити на те, що автор прискіпливо вивчає документи, свідчення, історичні факти й усі події, викладені в книзі, є підтвердженими, то кращого "підручника", ніж подібні книги, годі й шукати.

Кого б я хотіла знайти, то це - Марусю. Чогось так зачепив мене її образ - легендарний, бо так схотілося людям, і разом із тим реальний, бо ж так теж хочуть люди, та й родичі ж є, - що просто хоч бери, та й іди шукай-гукай вітра в полі, чи то пак, Марусю в цих наших закордонах. Ех, якби ж то насправді все було так просто...

Звитяжні походи, глибокі розчарування, відданість і зрада, кохання й вірність - у книзі, окрім історії, є багато такого, що захоплює й увагу, й емоції читача. Говорити про рівень письменника Шкляра не буду, бо то - зайве. Скажу лише, що відчувала річкову прохолоду й гарячі тіла закоханих, холодний туман й самотність Марусі, Мирона. тремтіння від азарту в бою, та біль від втрат... Отаку можливість переживати разом із героями ціную в хороших книгах чи не понад усе.

Ще про одне скажу. Коли взяла до рук видання, мене чогось зачепив отой підзаголовок: "Національнпий бестселер". Ну, думаю, щось дуже випендрювально воно звучить, особливо поєднання оцих двох понять: "національний" та "бестселер". Тож бо не автор і не видавництво мають вирішувати, буде книга бестселером чи ні. А про національність взагалі мовчу. Але, знаєте, ця книга має стати й тим, й іншим. Бо, по-перше, вона того насправді варта, а, по-друге, чому б і такими підказками не спонукати читача братися за читання книг, які здатні внести вклад у відновлення того, що десятками років руйнувалося в нас: української національної свідомості.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_14.html

Цією книгою мене запросили трошки прогулятися Парижем)) Визнаю: прогулянка вдалася. Так само, як і прогулянки Львовом то з однією, то з іншою героїнею. І поїздки в інші містечка - маленькі, не такі відомі, як згадані, але насичені історією та тим своєрідним духом, який і створює місце (місто) притягання душ (духу).

"Інші пів'яблука" - це продовження історії, розказаної Галиною Вдовиченко в книзі "Пів'яблука". Але, як на мене, окрім героїнь та їх надмірної досконалості, а також чарівного (чи й ні) яблука, книги більше ніщо не пов'язує. Це - окрема історія, написана набагато краще, глибше, цікавіше й майстерніше першої.

Варто відзначити віртуозність, з якою авторка володіє словом. Без особливих зусиль із боку моєї уяви я запросто переносилася до... (тут був початок переліку місць, які закарбувалися в моїй емоційній пам'яті, але він виходив задовгим))) Але найбільше мене захопив показ колекції Ірини: світло, кольори, музика, емоційне напруження передані так гарно, що я ладна не повірити, якщо львів'яни мені казатимуть, що такого місця й такого дійства у місті не було)))

Окремим і величезним плюсом книги є Пінзель: історія його життя та творчості, розказана легко, без менторства й занудства, а також згадки про долі створених ним скульптур. Відчула, наскільки не вистачає нашій літературі отаких-от художніх, але достовірних (наскільки це можливо, звісно) книг, які знайомили б читачів із незнайомими з різних причин сторінками української історії мистецтва (і не тільки його). Якщо порадите щось із подібного читання, буду дуже вдячна.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post.html

Нещадавно десь у когось підглянула, що нині життя стало складнішим, люди - складнішими, мислення й сприймання реальності - також. Після прочитання цього класичного детективу мені схотілося додати: і книги сучасні теж складніші, ніж сто років тому, скажімо. І ми, складні читачі складних книг, часом не здатні оцінити елегантної простоти і книг, й героїв, й, пвеною мірою, авторів.
Принаймні, мені, поціновувачці сучасної літератури, захопитися детективом від визнаної майстрині цього жанру, чомусь не вдалося. Мені б більше психологізму, більше надриву, більше емоцій... Але які емоції можуть бути в британського автора британського детективу, події якого відбуваються в Британії?)) Наївна я))
Втім, попри мою наївність, хто вбивця - я не здогадалася, хоча місцями сюжет затягував, загадки змушували шукати відгадок, а розмірковування Еркюля Пуаро про сутність інтуїції як сукупності дрібних ознак, котрі ми підсвідомо сприймаємо й оцінюємо відповідно до наших знать і досвіду, викликали в мене незримі внутрішні аплодисменти.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/agatha-christie-abc-murders.html

Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..
Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.
Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))
І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...

З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))

Оксана Забужко "Музей покинутих секретів".

Одна із тих книг, котрі змушують розказувати про них не думками й словами, а емоціями й знаками оклику - сильна, жива, глибока, така, що змінює читача зсередини, дає можливість зрозуміти глибше не лише розказану історію, а, насамперед, себе і робить його (читача) кращим. Принаймні, зі мною в цієї книги та в Оксани Забужко щось подібне вчинити й вийшло.

Почну, певно, з того, що мені дуже близькою виявилася героїня-журналістка. Чи то професією, чи то характером, чи то долею. Я Дарину ой як розуміла, з усіма її загонами, життєвими перипетіями, переживаннями, почуттями. Я розуміла її розчарування й зачарування в людях і людьми. Розуміла її любов і кохання, її прагнення знайти щось важливе лише для неї, її внутрішні монологи і її отам, у фіналі, бо сама колись так само сиділа на краєчку ванни і...

Продовжу тим, що дуже люблю стиль письма Забужко, - не лише констатацію фактів, переказ подій та чужих слів, а повне заглиблення у думки, тіні думок, емоції, гіперемоції героїв, від чого вони стають не просто об'ємними, а глибокими-глибокими й ти ніби занурюєшся у них, наче під воду, нічого не чуючи й не бачачи, окрім того, про що розказує Забужко емоціями (не словами) героя. Герої ж - представники трьох, змальованих у романі, поколінь - переплелися не тільки своїми долями та снами, а й якимось чином проникли в мої, як мінімум, сни.

Закінчу ж тим, що "Музей покинутих секретів" - одна з найсильніших книг не тільки в українській літературі. Власне, переклади роману німецькою, польською, англійською, російською, чеською (може, щось забула) говорять самі про себе, а ще - про те, що українській сучасній літературі є чим похвалитися перед світом, що б там не казали песимисти-критики)))

Валерій Фрід "58 з половиною, або Записки табірного придурка".

"Придурок" тут означає зовсім не те, що ми звично бачимо у цьому слові. В таборах ГУЛАГу придурками називали тих, хто відлинював від загальних робіт, а влаштовувався на щось вигідне, як-от бухгалтерія, хліборізка чи ще щось. Ви вже здогадалися, що автор цього автобіографічного твору, а точніше - мемуарів пройшов радянські табори, про що й пише.
На відміну від Солженіцина, Фрід про все розказує з почуттям гумору. Ні, каже він, насправді було зовсім невесело сісти на 10 років за те, чого не тільки не вчиняв, а навіть і не думав робити, але отакий вже, певно, характер має людина - радіти життю, що б там не було. Й оці радощі, гіркі радощі зека й каторжника, описує в книзі. Часом читач теж починає посміхатися, хоча здебільшого хочеться вити від того, що довелося пережити нашим багатостраждальним предкам.
"Який маразм! Яка дурість! Якась утопія й паралельна реальність!" - подумки вигукувала я раз-по-раз, читаючи, як фабрикувалися тисячі й тисячі справ і як мільйони людей мовчки йшли на заклання. Але чогось часом мене таке дежавю настигає, бо сьогодні чиняться ті ж самі речі, й тисячі людей радіють від того, що інших карає система, для котрої немає не винних, є просто, як кажуть у відомому медичному анекдоті, недообстежені, тобто - незасуджені. За що? А то вже неважливо...

Найбільше звертала увагу, звісно, на згадки про "бандерівців" та "литовських бандитів". Їх автор - зек із досвідом - чітко виокремлює в окрему групу - то були ані злодії, ані інтелігентні політичні, то були воїни, які трималися разом і жили за своїми законами. Шкода, що отаких-от документальних свідчень не так багато збереглося. Але ті, які є, дають привід гордитися тим, що я - бандерівка))

Жанна Куява "Із медом полин".

Чотири жінки. Чотири долі. Всі такі різні. І всі такі нещасні. Певно, через оту тотальну нещасність усіх, без винятку, героїв книги й саму книгу не сприйняла позитивно. Так, є проблиски поміченого авторкою щастя в усіх згаданих жінок, але - лише проблиски, отакі собі промені світла, покликані зробити темряву іще темнішою, й нічого більше.
Воно, звісно, важко бути щасливим тотально, коли то грошей катма, то коханого немає поруч, то він є - але не такий, як треба, то діток хочеться, то - вже не хочеться, то - ще щось таке дрібне нібито, але от заважає радіти життю і все тут. Мені, чесно кажучи, хотілося хоча б якогось натяку на оте: кожен сам коваль свого щастя і подивіться на результат роботи - побачити)) Не побачила. Натомість навалилося якесь отаке: скільки не бийся, не старайся, все одно наша жіноча доленька така нещаслива, ойойой))

Але, втім, як точно змальоване авторкою село! Точніше, оті штрихи, які й роблять село не просто адміністративною одиницею, а - своєрідно організованим суспільством із своїми законами, правилами, традиціями... Згадалося дитинство, купа сусідів й не сусідів, купа історій й історійок, які теж аж просяться на папір... Нехай іще попросяться)))

Давно збираю колекцію репродукцій картин про... книги, звісно))
Це - зображення жінок, які читають. Якщо в когось виникне думка на кшталт: о, певно вона себе на місці тих жінок уявляє, то можете не сумніватися - таки уявляю)) Цікаво часом подумки перенестися в інше місце, в іншу епоху, запитати себе, що вона (я) могла тоді читати, про що замислитися, що відчувати. Цікаво спробувати відчути аромат квітів, тепло сонця, гаряче дихання свічки чи подув вітру. Цікаво перегорнути уявні сторінки уявних книг і прочитати уявні слова з уявного роману...

Читати й дивитися далі...

Нодар Думбадзе "Я, бабуся, Іліко та Іларіон".

Класика літератури - то завжди хороші книги, перевірені часом. Рідко розчаровуюся, беручи до рук щось читане-перечитане тисячами чи й мільйонами читачів й видане-перевидане різними мовами й безліч разів.
Ця книга не стала винятком. Колоритна, із соковитою мовою, смаком грузинської кухні, ароматом виноградного вина і переповнена любов'ю, вона не лише захопила, а просто перенесла в те невеличке грузинське село середини минулого століття, де живуть герої, зазначені в заголовку. Невеликі оповідання, з яких складається повість, - ніби й окремі твори, але разом створюють цілісну картину життя одного грузинського хлопчика, потім - юнака, який попри всі свої недоліки, у яких щиро зізнається, лишається люблячим внуком, другом і вірним коханим.
Не можу не відзначити й апетиту, який викликала книга. Не того особливого, читацького апетиту, який практично не вгамовується, а звичайного, кулінарного, викликаного й назвами грузинських страв, й описом того, як їх споживають герої. Не стрималася, й напекла мчаді, розвідавши рецепт у подруги-грузинки. Смачно вийшло!
І ще про смачне - мову. Оригінал, звісно, оцінювати не візьмуся, а от переклад українською Олекси Синиченка ну дуууже смачний! Тож - смакуйте на здоров'я!

Генріх Белль "Дім без господаря".

Є багато повоєнної літератури. Є багато повоєнних тем для літератури. Але вперше я зустрічаю тему, яка звертається до життя жінок після війни.
Чомусь завжди головними героями й жертвами війни вважаються чоловіки. Так, жінки й діти теж часто згадуються, але якось мимохідь. А от Белль придивився ближче й до одних, і до інших, постарався зазирнути в їхні серця й думки, не тільки відстежити слід, який там лишила війна, а й спробувати зрозуміти її вплив на подальше життя своїх героїв.
Війна ламає людей. Втрата близьких людей теж ламає людей. Ненависть додає до цього зламу свою дещицю. Прагнення помсти - свою. Бідування - свою. Страх нових втрат - свою. Й у цих зламаних жінок ростуть діти, для яких батько - це юнак на старому фото на стіні, а його замісником - вдалим чи не дуже - стає той чи інший дядя. Комусь із хлопчиків щастить, комусь - ні. Але все було б по-іншому, якби не війна. Неважливо, яка - світова чи локальна, давнішня чи ще не закінчена. Війна - це завжди покалічені душі та серця і живих, і ще не народженних.
Дві жінки - героїні роману - мають загиблих чоловіків, синів-однолітків і зовсім різні життя. Одна - багата, горда, самотня. Інша - бідна, неперебірлива до чоловіків. Обидві нещасні. Обидві зрештою покладають надію на одного й того ж чоловіка. Кого вибере він - лишається поза романом, але може ожити в уяві читача.
Двоє хлопчиків теж різні, хоч і дуже близькі друзі. Один - все ще дитина як у побуті, так і в уявленнях про життя, а також у стосунках із дорослими людьми. Інший - дорослий в усіх цих сферах, занадто дорослий, відповідальний і за себе, й за маму, і за молодшу сестричку. Але обидва нещасні, як і їхні матері. І так само, як і вони, мають мрію про дядю-татка, яким є один і той же чоловік. Як складуться подальші стосунки чоловіка й дітей, знову ж таки лишається поза романом, але так гарно вимальовується в уяві відповідно до відчуттів і побажань читача.
Чоловічі образи у романі теж повноцінні, об'ємні, вражаючі. Й оті пошуки свого місця у світі, коли твоя батьківщина перестає бути такою, бо ти не розділяєш її політики й прагнень більшості громадян. Й відповідальність за те, чого ти насправді не робив, але що тобі приписує суспільство. І намагання хоча б щось хоча б для когось у цьому житті змінити, виправити, зробити його кращим.
Важки й роман. Глибокий роман. Й однозанчно вартий уваги.

Донна Тартт "Щиголь".

Чи не вперше в житті я майже фізично відчула епічність роману. Навіть хрестоматійний "Війна і мир", здається, мене так не вразив своєю всеосяжністю та величиною, як "Щиголь". Чому - точно сформулювати не беруся. Певно, тут далися взнаки й об'єм твору, й досить довгий період життя головного героя, описаний у книзі, й скрупульозність його змалювання.
Якщо коротко, то книга - про людей (хоча про що ще бувать книги?). Про звичайнісіньких і таких різних людей, яких доля, вітер чи ще щось носить світом, десь зіштовхує лобами, десь - руками, часом - серцями, потім розкидає в різні боки, потім - знову зіштовхує. Люди змінюються і зовні, й усередині, ці зміни впливають на світ і на інших людей, все це закручується у таку катавасію, в якій незмінними лишаються хіба що речі. Так, речі у романі теж займають місця героїв: головних - картина Фабріціуса "Щиголь" і другорядних - старовинні меблі, посуд, прикраси, живопис. Оскільки вони бездушні, то самі лишаються сталими. Але їхній вплив на людей - неймовірний! Власне, можна сказати, що Донна Тартт дослідила процес впливу окремо взятої речі (звісно, це був витвір мистецтва, історично цінний і матеріально коштовний, а не звичайнісінькі ковдра, табуретка чи горнятко для чаю) на окремо взяту людину. Володіти чимось прекрасним, унікальним, коштовним не означає бути щасливим. Від речей можна отримати насолоду того чи іншого штибу, так. Але щастя, волі, повноти життя вони не дають, а часом навіть позбавляють усього цього.
Не буду писати про сирітство, про батьківську відповідальність перед дитиною, про шкідливість алкоголю й наркотиків для молодого підростаючого організму тощо)) І так зрозуміло, що це - погано і що цього навколо нас - купа.
Окремо хочу зупинитися на українській мові. Ні, роман іще не перекладено нею, але вона у книзі є: один із героїв, хлопчик-українець-поляк-росіянин, одним словом, наш мігрант до США на прикладі вживання мов показує різницю між українською і російською: першою він говорить із коханою дівчинкою і співає пісні, другою - матюкається й читає Достоєвського. Ні, я нічого не хочу сказати, окрім того, що сказала Донна Тартт))

Володимир Лис "Маска".

Після прочитання Лисових "Століття Якова" та "Острова Сильвестра" я бралася до книжок цього автора з очікуванням чогось такого ж чудового й захоплюючого. А от після прочитання "Соло для Соломії" - з певною осторогою, боячись можливого розчарування.
"Маска" ж виявилася десь посередині (на мій смак, звісно ж). Часом роман захоплював, а часом навіть втомлював: то якоюсь аж надмірною ідеалізацією головного героя, то знову ж таки надміром імен, прізвіщ, якихось історичших посилань, хоча останнє якраз для мене було геть не зайвим, бо, зізнаюся, не маю тих пізнань, які дозволили б читати подібну літературу без потреби в історичних екскурсах та відступах.
Але не буду про історію, буду про героя - дуже неоднозначного героя. Сильний, розумний, сміливий, відчайдушний, гарний, він не може не викликати симпатії. Але разом із тим його жорстокість, повна зневага до цінності життя (чужого, звісно, не свого), підлість, суцільна брехня, обман не винних у його бідах людей, рикошет, який чіпляв зовсім непричетних до його справ, нівелювали оту симпатію. Люблю отаку неоднозначність у героях. Але найбільш вдалою вона вийшла у змалюванні Лисом антигероя, якщо так можна назвати Слєпньова. Ненависть, котра граничить із любов'ю, захоплення людиною попри зневагу до її життя і насамкінець - вчинок, яких перекреслив усі попередні зусилля Слєпньова як співробітника секретної служби, але підніс його як людину в його власних очах викликали в мене внутрішні аплодисменти авторові.
У що я не повірила ані на мить, то це - у любов. Їх - кохань - у книзі досить багацько, але жодне не видалося мені справжнім, радше, такою собі притягнутою за вуха обов'язковою в романах деталлю. Чогось таки не вистачило для того, щоб оживити почуття. Або ж чогось іншого було забагато.

Артур Конан Дойл "Оповідання про Шерлока Холмса ІІ".

Знову почну говорити про перечитування книг як яивще. Від школи історій про Шерлока Холмса не читала. Хіба що новомодний серіал подивилася. Чомусь думала, що все знаю, все пам'ятаю і нічого цікавого не знайду й не побачу в цих начебто вже банальних, бо заїжджених, оповіданнях. Ба ні! Я помилилася! (Чесно кажучи, дуже люблю помилятися в плані передчасних оцінок книг, особливо якщо оцінки були занижені.) Читалося цікаво, й не лише з огляду на те, що читала англійською (хоча повторювати свій подвиг тим, хто лише опановує читання оригіналів, не раджу - класика, вона така класика!), а й тому, що, по-перше, перечитування книг із дитинства так чи інакше повертає мене в моє чарівне (а воно інакшим і не буває, чи не так?) дитинство, а по-друге, я просто-напросто забула сюжети й розв'язки історій, і майже все сприймалося, мов уперше.

Хвалити чи критикувати такі зразки класичної літератури, як оця книга, справа не те що невдячна, а просто безглузда. Тож на цьому поставлю крапку))

Леонід Кононович "Феміністка".

Мимохіть я провела над собою експеримент. Натрапивши на одну електронну бібліотеку з купою української сучасної літератури, наповнила свій рідер зразками творчості зовсім незнайомих мені письменників. Українське? Сучасне? Цього мені видалося достатньо, аби спробувати його на зуб, а щоб зберегти інтригу, я навіть і не подумала пошукати-почитати якісь рецензії чи відгуки на знайдені книги, бльовкнувши в читання, як славнозвізна жаба з мосту в калюжу. Ні, то я не стільки себе з жабою порівнюю, скільки оте, у що я вльопнулася, з калюжею.))

Власне, один лишень епіграф до названої книги мав змусити мене забратися геть з того містка і не стрибати. "Феміністка - це жінка, яка ненавидить чоловіків. Мов голодні вовчиці, збираються феміністки у зграї, щоб творити свої чорні справи..." - таке безапеляційне визначення дає автор кревним ворогиням справжніх чоловіків. Власне, книгу можна назвати отаким собі зразком класичної "чоловічої" прози, обов'язково "з блек-джеком і шльондрами", обов'язково з головним героєм - ледь не суперменом, обов'язково зі стрілялками, переслідуваннями на автівках, бійками до першої, другої, третьої й т. д. крові, й обов'язково з сексуальним ощасливленням оцим справжнім чоловіком якоїсь дівчинки, яка ледь-ледь досягла повноліття.

Але виявилося, що я здатна чинити не лише, як вже згадана мною жабка, а ще і як сумнозвісні їжаки, котрі "плакали, матюкалися, проте вперто лізли на кактус". Отак і я вперто перегортувала сторінки цього детективу, аби пересвідчитися в тому, про що і так здогадалася з перших сторінок: чоловіки - то суперістоти, суперсправедливі, суперчесні, суперкльові, здатні всіх і все подолати, а жінки, які не вміють тупо хіхікати, без розмірковувань виконувати найбезглуздіші накази "сильної статі" й із готовністю та радістю розсувати ніжки перед згаданими суперістотами, - то феміністки, збоченки, хворі на всю голову ненависники чоловіків, які обов'язково стають наркоманками та з'їжджають із ґлузду. Власне, лише прочитання подібної книги досить для того, аби в нормальної жінки з'явилася симпатія до фемінізму)) Бо ж автор ні словом не обмовився про те, що всі згадані ним ненависниці чоловіків мали для отої ненависті всі підстави у вигляді його жорстоких і підлих одностатників (можна так сказати? чи краще - одностатенників?))), котрі зіпсували дівчатам життя...

Щось забагато тексту я написала, як для цієї, навіть не посередньої, книжки)) Втім, варто завважити, що мова твору досить гарна, українська-українська, включно з "коморковим телефоном". Й авторові дуже вдаються описи чоловічого оргазму. Ну, з моєї, жіночо-неповноцінної, точки зору)))

Маріанна Малина "Фіолетові діти".

Ця книга - продовження вже згаданої пригоди з вибиранням книг наосліп, але набагато вдаліше продовження. Фантастично-детективний сюжет захопив, герої зацікавили, їх емоції, роздуми та вчинки викликали довіру. Вже після прочитання поцікавилася авторкою - виявилося, що її було відзначено "Коронацією слова", що вже говорить про певну якість книг.

Основна проблема, піднята Малиною, - протистояння мід старим і новим, між звичним і тим, що приходить йому на заміну, між різними поколіннями, між батьками й дітьми. Все, що ми не можемо зрозуміти, варто або заперечувати й відкидати, або ж викорінювати й знищувати. Й саме це робить частина суспільства з дітьми-індиго, яких авторка називає "фіолетовими". Але проти природи не попреш, як кажуть, от і загострюється протистояння між "расами" (хоча мені теке визначення не подобається), загострюється настільки, що книги не вистачило, аби довести кульмінацію до розв'язки. Чомусь була впевнена, що існує продовження цієї історії, але - немає. Сподіваюся, напишеться)))

Те, що не сподобалося: купа запозичень із екранізованих американських коміксів про супергероїв. Оті всі надвластивості я вже десь бачила в тій чи іншій варіації, власне, щось нове у цьому плані вигадати важкувато, звісно, але час від часу мене накривало відчуття "списаного" домашнього завдання. Але то дрібниці, які після Кононовича взагалі не варті уваги)))

Буде правдою, якщо я напишу, що це - продовження книги "Писар Східних Воріт Притулку", але не меншою правдою буде й сказати, що це - просто друга частина однієї книги. Власне, так само говорить про цей твір і Галина Пагутяк, а кому, як не авторові, знати точно, як і що з його книгами))
Власне, на цьому все очевидне й закінчується. Для мене, принаймні, тому що книга (вся книга, про обох писарів) - твір настільки багаторівневий, пронизаний тисячею змістів, аллюзій, можливостей для розуміння та інтерпретації, що я мушу зазначити: все, сказане мною у зв'язку з цією книгою стосується виключно мене.
Отже, Західні Ворота, крізь які мешканці Притулку можуть повернутися у світ, де помруть. Схоже, що для цього вони й виходять крізь Ворота - щоб померти, бо їм або ж набридло жити, або ж остогидло копирсатися в собі, або ж вони усвідомили беззмістовність свого життя, яке спочатку, після приходу до Притулку, здавалося сповненим сенсу (у кожного - свого). Є й інші причини, звісно. Наприклад, бажання розповісти про Притулок і таким чином допомогти тим, кому допомогти важко, або ж неможливо. Але потім все одно доведеться померти.
Смерть як звільнення сприймають ті, хто сповна задовольнився безсмертям. А в Притулку безсмертні усі, крім однієї людини: Писаря Західних Воріт, який випускає інших помирати. Це символічно, бо... Тут у мене почався був перелік причин і символів, але я його видалила. Бо що б там не було і якою б не була межа, переводити через неї має людина (чи істота), добре обізнана з обома світами. Отакий собі Харон - ніхто і все в одному водночас, просто Перевізник.
Самотність Писаря видається мені спокутою. От лишень спокутою чого? Любові до інших? Нездатності розділити долю інших? Гріха нешанування батьків? Чи ж гріха втраченого власного життя, покладеного на марні намагання змінити людей, які не хотіли цих змін? А може, це просто така професійна особливість Перевізника, котрий належить всім і нікому?
Служіння. У Галини Пагутяк це - провідний мотив якщо не творчості, то прочитаних мною книг точно. Але якщо у книзі "Слуга з Добромиля" герой служив заради служіння, часом сліпо, вперто, маючи його за єдиний сенс свого життя, то тут Писар прозріває, бо розуміє, що служити може лише той, хто не згубив себе, хто не став рабом того, кому служить. В іншому випадку то - не служіння, а приналежність - Притулку, людині, байдуже, перетворення на річ. А речі не служать, ними просто користуються.
І знову, як і з першою частиною книги, я готова посперечатися з багатьма постулатами-цитатами з книги. Якось це і зроблю)) От лишень нехай емоції вгамуються...

Юстейн Гордер "Апельсиновая Девушка".

В последнее время меня очень увлекают произведения авторов из Скандинавии. Мне интересны их мировоззрение, ценности, восприятие себя и мира, да тот же быт, привычки, традиции. Мне импонирует какая-то неторопливость рассказа, как и жизни, кажущаяся, скорее всего, но...
Правда, пока что ничего лучше "Фрекен Смиллы и ее чувства снега" Питера Хёга мне пока не попадалось. Многого ожидала от "Апельсиновой Девушки", но, как часто у меня бывает, ожидания были завышены, хотя книга довольно интересна.
Интересна, в первую очередь, поднятым вопросом о связи детей с родителями, о взаимопонимании, о близости и умении разговаривать на равных. Сколько из нас знают историю встречи и любви своих родителей? Сколько слышали их откровенный рассказ о чувствах, страхах, надеждах? Со сколькими из нас родители говорили, как с равными, о любви, о разлуке, о счастье и разочаровании? Кто может поднять руку, тот, по-моему, счастливчик)))
Герою книги, подростку, можно сказать, тоже повезло, если, конечно, закрыть глаза на то, что его отец умер, когда мальчику было всего четыре. Но, ожидая смерти, больной отец думал о сыне не только, как о малыше, которому придется расти без него, но и как о взрослом человеке, которым он станет в будущем. Письмо, найденное в тайнике, сделало близкими не только сына и отца, которого мальчишка почти не помнил, но и сына с мамой, о встрече с которой и рассказал отец в своей истории.
Книга интересна еще и тем, что в ней автор применяет любимый мной прием реальности передвижений героев, скрупулезно называя улицы, дома, мосты, реки... Такая себе виртуальная прогулка Осло и пригородом))
То, что не понравилась: многочисленные повторы - действий, мыслей, впечатлений, вопросов, как в письме отца, так и потом, в пересказывании и комментариях сына. Понимаю, что книга написана для подростков и на некоторые моменты автор таким образом обращает более пристальное внимание читателя, но меня это немного раздражало. Да и надо же к чему-то прицепиться, а то в последнее время мои отзывы стали слишком уж положительными и хвалебными)))

Джон Гришэм "Дело о пеликанах".

Ой как давно я не читала детективов! Так давно, что отвыкла, похоже, от напряжения, которое неизменно вызывает хорошо закрученный детективный сюжет. Чтобы избавиться от него, книгу пришлось срочно дочитывать, невзирая на глупую ночь за окном))
Дочитала. И, честно говоря, немного разочаровалась. Не книгой вообще, а финалом, который показался мне слишком, очень-очень слишком слащавым! Нет, я искренне болела и переживала за героиню, я очень надеялась, что она останется в живых, но... Как-то не так мне это представлялось. Хотя финал - яркий, красивый, теплый и солнечный.
О книге вообще. Это - первый роман Гришэма, попавший мне в руки. Не скажу, что он вызвал у меня тот восторг, который должен был вызвать, судя по отзывам о творчестве писателя. Первая треть показалась очень затянутой, мрачной-мрачной, наполненной безысходностью и тоской, но желания отложить книгу это все-таки не вызвало. Зато со второй половины читалось увлеченно, а местами и запоем)) Особенно понравилось описание работы маститых американских журналистов, коллеги все-таки)) И захотелось выйти на работу, вот...))

Найбільша цінність цієї книги, як на мене, в її документальності й реальності всіх героїв, подій, імен. Автор пише про себе, про те, що з ним трапилося. Намагається аналізувати причини та наслідки подій і вчинків, озирається на своє життя, в чомусь кається, у чомусь себе виправдовує, але старається бути чесним (принаймні, мені так здалося).
Історія, котру розповідає Джеймс, дуже мила: про те, як самотня людина і самотній кіт допомогли один одному не лише вижити, а змінити життя на краще. Колишній наркоман справді став колишнім, бо у нього, нарешті, з'явився хтось, кому він був потрібен й за чиє життя відповідав. Кіт також відчував свою відповідальність за господаря (і не розказуйте мені, запеклій кошатниці, що такого бути не може)))). Звісно, потрібні були й воля до життя, до нормального життя, й бажання його змінити, й певний збіг обставин, як-от зустріч із літературним агентом зі США, яка й підштовхнула вуличного музиканта до написання книги. Але хтось ці фактори пропустить, а хтось ними скористається. Як на мене, розказане у книгі - гідний приклад того, як треба не просто дивитися, а бачити.
Щодо художньої цінності, то, зізнаюся чесно, в якийсь момент на початку читання збиралася книгу відкласти: отакий собі стиль наїв, або ж акин - що бачу, про те й розказую. Мабуть, я таки перечиталася сильних романів і ставлюся занадто прискіпливо до чтива)) Але згодом відчула, що цінність цієї книги - не у кількості метафор на сторінку тексту, а в щирості. А цього авторові не позичати.
А ще було ой як приємно поритися в інтернеті й побачити їх: справжніх Джеймса та Боба)) Просто ролик на ютубі з далекого Лондона, а відчуття таке, наче стріла давніх і хороших знайомих)) Приємне відчуття, скажу я вам))

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ.
Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))

Энн Райс "Плач к небесам".

Случаются в моей жизни книги, которые переносят в другое место, другое время, другую жизнь. Такие книги попадаются нечасто и от этого становятся особо ценными. Роману "Плач к небесам" удалось нечто большее: перенести меня не только в Венецию и Неаполь 18-го века, дать возможность пережить невероятные события, а переселить (временно, конечно) в другое тело и другую душу. Нет, я не приукрашиваю: Энн Райс действительно удалось так тонко и точно описать мысли, чувства и ощущения главного героя - певца-кастрата, что поневоле пришлось все переживать вместе с ним, с раннего детства и до зрелости. И любовь к матери, а потом - и к отцу: венецианскому патрицию. И любовь-ненависть к настоящему отцу. И ужас того, что с ним сделали. И внутреннюю ломку человека, жизнь которого полностью изменилась, но от этого не перестала быть его жизнью - единственной, которую следует прожить достойно. Я переживала вместе с Тонио все боли, все озарения, победы и радости, страх и унижения. Я любила и верила, разочаровывалась и сомневалась, жаждала мести и стремилась простить И вместе с книгой, с его героями поняла: жизнь у нас - одна, и жить ее нужно не когда-то, не где-то, а здесь и сейчас.

Курт Воннегут "Бойня номер пять, или Крестовый поход детей".

Да, еще одна классическая книга, которую я прочла только что. И рада этому, потому что понять то, о чем говорит автор, может, как мне кажется, только уже в некотором понимании зрелый человек. И зря часто упускается второе название романа: оно говорит о сути книги очень и очень много!
Почему-то все жертвы войны оправдываются их неизбежностью и важностью цели. Цели, которая всегда носит благородные маски: мир, справедливость, равенство, защита (кого-то или чего-то). Причем, часто "оправдателями" становятся обе стороны конфликта. Потому что война ведь... Потому что в войну жертвы неизбежны... И уже неважно, сотни, тысячи или сотни тысяч жертв, главное: за мир и справедливость...
Так было. Так есть. И так будет. Будет до тех пор, пока человечество перестанет быть ребенком, готовым к "крестовым походам", к убийству себе подобных и к собственной смерти во имя чего бы там ни было.
Книга очень метафорична - и вообще, и в деталях. Их - метафор, глубоких, очень глубоких и совсем глубоких - множество: чтобы расшифровать, понять, роман нужно прочесть не один раз. Возможно, когда-то возьмусь перечитывать, но не сейчас, когда слово "война" для меня - не просто слово...

Макс Фрай "Сказки старого Вильнюса".

Вильнюс я полюбила чуть ли не с первого взгляда. Уверена: он останется одним из самых-самых моих городов, куда бы меня еще не занесло! Поэтому истории, которые происходят на улицах любимого Старого города, не просто читала, а переживала, чувствуя уникальный дух сказочного Вильнюса и, как ни странно, веря во все, о чем рассказывает автор.
Часы, которые возвращают молодость? Почему бы и нет? Кошка, подсматривающая за снами? Да запросто! Князь, которому снится город и мы в нем? Именно так! Важный вопрос и ответ на него, услышанный на улице? Конечно, верный! И еще много-много сказочных, но от этого не становящихся менее жизненными и, тем более, менее важными историй, которые не оставили меня равнодушной, ни одна. А еще очень захотелось пройти по названным в книге улицам, но уже зная их тайны, выданные Максом Фраем))
Я не люблю короткие жанры. Но эта книга мне не показалась сборником рассказов. У нее есть главный герой - старый Вильнюс...

Галина Пагутяк "Слуга з Добромиля".

Нічого містичнішого в сучасній українській літературі мені досі не доводилося читати. У романі не оживає звична нам міфологія, ні. Ви не зустрінете мавок і домовиків, вовкулак і перевертнів, відьом чи мольфарів. Авторка створила новий магічний світ із новими (для мене, принаймні) магічними істотами, вплівши їх в українську реальність та українську історію й показавши і переказавши її з точки зору майже тисячолітньої істоти. Ще у книзі є божевільня, населена нормальними, з огляду на ситуацію навколо неї, людьми. Є переселення душ: з тіла в тіло й з часу в час. Є споконвічні гори, біля підніжжя яких проходить людська метушня, котра називається історією. Є чесноти й вади - людські й надлюдські; є правда й брехня; є добро і зло, прощення й помста, спокій і турботи, земні чи вічні... Є історія, яка захоплює, дивує, вражає, щось пояснює, щось заплутує ще більше, але не лишає читача байдужим.

Рідко такі на себе покладаю, але вже другий рік із задоволенням беру участь у літературному флешмобі на сайті http://www.malecha.org.ua/forum/index.php?showtopic=48482&st=1800

Ось мій список на наступний рік...
Ех, ручки чешуться!)))

1. Емма Донохью "Кімната" (Чорнобрива)
2. Марина та Сергій Дяченки «Печера» (Чорнобрива).
3. Володимир Даниленко "Тіні в маєтку Тарновських" (Нічлава).
4. Люба Клименко "Порядна львівська пані" (Нічлава).
5. Світлана Алексієвич "У війни не жіноче обличчя" (Marianne)
6. Чімаманда Нгозі Адічі "Половинка жовтого сонця" (Marianne)
7. Ян-Філіпп Зендкер "Мистецтво чути серцебиття" (юля+рома).
8. Володимир Лис «Маска» (юля+рома).
9. Моем Сомерсет "Узорный покров" (Лукава Кішка).
10. Ясунари Кавабата "Снежная страна" (Лукава Кішка).
11. Генріх Белль "Дім без господаря" (Маду).
12. Мішель Уельбек «Карта і територія» (Маду).
13. Джеймс Боуен "Вуличний кіт на ім"я Боб" (Bossy).
14. Дж. Оруелл "Фунты лиха в Париже и Лондоне" (Bossy).
15. Охран Памук "Сніг" (kib).
16. Гілліан Флінн «Гострі предмети» (kib).
17. Макс Кідрук «Твердиня» (Лялічка).
18. Павло Загребельний «Тисячолітній Миколай» (Лялічка).
19. Амелі Нотомб "Гігієна вбивці" (Jullietta).
20. Джон Харвуд "Тінь автора" (Jullietta).
21. Теодор Драйзер "Оплот" (zallegro).
22. Джон Гришем "Дело о пеликанах" (zallegro).
23. Кен Кізі «Над гніздом зозулі» (КсеніяЦ).
24. Джон Бойн «Хлопчик у смугастій піжамі» (КсеніяЦ).
25. Харлан Кобен "Не говори нікому" (Roza Marena).

Патрик Модиано "Кафе утраченной молодости".

Главный герой у Модиано (по крайне мере, в прочитанных мною книгах) - все-таки Париж. Его особенная атмосфера, его дух, его живые улицы, кафе с характерами, странные места. И уже потом - люди, которые как-то взаимодействуют с Парижем, живут не только в нем, но и с ним...
Повесть - не просто история, а пазл, который поневоле собирает читатель из воспоминаний разных людей. Картинки вертятся вокруг загадочной девушки. Вопреки прикованному к ней вниманию рассказчиков, она остается легким наброском и оживает только тогда, когда автор дает ей слово. С ней оживают и те, кто появлялся где-то в уголке воспоминаний, на старых фотографиях, в записях в старой тетради... Оживают, чтобы исчезнуть... Как исчезаем мы все...
Только что осознала: я ошиблась. Главный герой у Модиано - память. Ведь все существует до тех пор, пока о нем кто-то помнит. И люди, и кафе, и улицы, и города...

Ханну Райяниеми "Квантовый вор".

Не знаю даже, чего я ожидала, открывая фантастический роман от ученого-математика-физика, который занимается теорией струн, но получила намного больше того, чего ожидала, могла ожидать и могла представить в каких-до далеких ожиданиях. Книга - такой яркий образец современнейшей научной фантастики, что всем ее почитателям рискну категорически порекомендовать прочесть "Квантового вора".
Я как будто вернулась в детство, в то время, когда, читая о путешествиях в космосе и еще не имея понятия о физических законах Вселенной, свойствах вакуума, ускорении, притяжении, сжатии и пр. все это представляла единственным доступным для десятилетнего ребенка способом: включая силу воображения. Райяниеми оперирует настолько новыми понятиями, что понять это (простите за тавтологию), не имея ученой степени или чего-то там еще, просто невозможно. Зато можно включить фантазию и - улететь, создавая по-своему уже созданный автором уникальный мир с уникальными свойствами и законами, уникальными созданиями и обществами, уникальным мирозданием.
Если по жанру роман - классическая научная фантастика, то по сюжету - классический детектив. Читатель то следит за вором, то - за сыщиком, за обоих болеет, но о сути преступления узнает в самом финале. Впрочем, как и сам вор.
Физик-автор поиграл и с лирикой: ему удалось органически вплести в полотно своего рассказа элементы травестии, причем, они не выглядят чужеродно в фантастическом мире...
В общем, вы поняли: я под впечатлением от прочитанного и ушла искать продолжение "Квантового вора", которое - внезапно! - называется "Фрактальный принц".

Стивен Кинг "11/22/63".

Трудно поверить, но в этой книге Кинга нет ужастиков и страшилок, ничего такого сверхъестественного, что могло бы напугать читателя. Кроме самых людей, таких, какими они бывают: жестоких, злых, коварных, непредсказуемых. (Справедливости ради скажу, что в романе есть много хороших, добрых, умных и красивых героев.)
Главный герой получил возможность путешествовать во времени. Куда и как - прочтете сами, если интересно. Он также получил возможность изменить прошлое, что и начал делать с самими благородными и добрыми намерениями. Что из этого получилось - тоже прочтете сами, если интересно.
А мне вот интереснее всего было читать о том особом духе маленьких городков, о котором так мастерски умеет писать Кинг. О том, как люди могут меняться в зависимости от того, куда и под чье влияние они попадают. Об истории убийства Кеннеди - с подробностями и точными сведениями. О том, что любовь таки всесильна (я же женщина))).

Джоджо Мойес "До встречи с тобой".

Почему-то ждала от автора той же глубины, которая мне понравилась в ее "Девушке, которую ты покинул", но увы и ах - эта книга оказалась практически типичным женским любовным романом. Он - богатый инвалид, она - бедная сиделка, у них, конечно же, случилась любовь, бла-бла-бла...
Одно интересно было: жизнь инвалида в британском обществе, где такие люди, как ни странно, тоже вызывают интерес и внимание и где далеко не везде и всегда они могут проехать-пробраться-чувствовать себя комфортно.
Еще интересный момент о волшебном пенделе, который так нужен всем нам: кому всегда, кому - время от времени, но - тем не менее. Героиня получила таковой от своего подопечного и начала жить полноценно только после него, то того ограничивая себя иногда не меньше человека в инвалидном кресле, но - сознательно и добровольно.
И еще одно отличие от типичных любовных романов: здесь нету счастливого финала... С одной стороны, меня это огорчило, а с другой - порадовало, потому что иначе книга превратилась бы в розовые сопли...

Тодось Осьмачка "Старший боярин".

Невелику повість читала досить довго. Точніше, не читала, а малювала перед очима картини, так майстерно написані автором: дерева, хати, церкву, небо, місяць, яр, поля; припасовувала кольори й відтінки; виставляла світло; вслухалася у звуки; вдихала пахощі... Давно, з часів школи й Нечуя-Левицького, не отримувала такої колосальної насолоди від описів.
А от із образами героїв у мене трохи не склалося. Я їх не змогла зрозуміти: ані Гордія, який умудрився до нестями закохатися в дівчину навпомацки (в прямому значенні цього слова); ані Варки, яка, недурна ж і вродлива, чогось у пошуках себе справжньої вирішила піти заміж за першого-ліпшого, проте багатого, чоловіка; ані отця Дмитра, якого страждання за померлою дружиною чи то завели до лісу й змусили допомагати бідним, чи то він перестав із тим ховатися, але зв'язку між тим я не прослідкувала, хоча в тексті на нього якось натякається.
Піднята Осьмачкою тема українського більш зрозуміла: москалі роблять утиски, українці виживають, як можуть, той, хто декларує свою українськість і має статки, стає унікумом й рідкістю, бо так складалося, що або одне, або - друге... Зрозуміла й позиція братчиків: забирати у багатих й віддавати бідним (класика жанру), але ота умова для бідних - або портрет видатного українця в хаті й гроші, або нічого - мені якось не пішла, бо ж не в портретах справа насправді...
Але найбільше розчарував фінал, хоча він нібито щасливий: якийсь геть безвольний Гордій йде на поводу у шаленої Варки й обоє йдуть у широкий світ...

1. Чарльз Діккенс "Різдвяна пісня в прозі"
2. О. Генрі "Дари волхвів"
3. Шерон Оуенс "Чайна на Малберрі-стріт"
4. Есфір Емден "Будинок з чарівними вікнами"
5. Фенні Флегг "Різдво і червоний кардинал
6. Туве Янссон "Чарівна зима"
7. Юстейн Гордер "Різдвяна містерія"
8. Джон Грішем "Різдво з невдахами"
9. Розамунда Пилчер "Напередодні Різдва"
10. Річард Пол Еванс "Різдвяна скринька"
11. Джон Р. Р. Толкін "Листи Різдвяного Діда"
12. Донна Ванлір «Різдвяні туфлі»
13. Сьюзан Войцеховски "Різдвяне диво містера Тумі"
14. Клівленд Еморі "Кіт на Різдво"
15. Ернст Гофман «Лускунчик і мишачий король»
16. Ганс Крістіан Андерсен «Дівчинка з сірниками»
17. Капоте Трумен "Спогади про одне Різдві"
18. Лаура Локінгтон «Різдвяний пиріг»
19. О.Генрі «Ялинка із сюрпризом»
20. Н. В. Гоголь «Ніч перед Різдвом»
21. Розамунда Пілчер "В канун Різдва"
22. Фенні Флегг "Різдво і червоний кардинал"
23. Джон Грішем "Різдво з невдахами"
24. Сьюзан Войцеховскі "Різдвяне чудо містера Тумі"
25. Клівленд Еморі "Кіт на Різдво"
26. Ричард Пол Эванс "Рождественская шкатулка"
27. Марк Хелприн "Зимняя сказка"
28. Шэрон Оуэнс "Чайная на Малберри-стрит"
29. Трумэн Капоте "Воспоминания об одном рождестве"
30. Бек, Николь Баарт "Снежный ангел"
31. Н. М. Келби "Белые трюфели зимой"
32. Аллен "Сахарная королева"
33. Ахерн "Подарок"
34. Марк Леви "Странное путешествие мистера Долдри",
35. Мери Мейп Додж "Серебряные коньки"
36. Питер Хёг "Смилла и ее чувство снега"
37. Франсуаза Саган "Замок в Швеції"

Флешмоб #‎книги_які_вплинули_на_формування_мене‬, гуляє Фейсбуком.
Потрапила в його тенета і склала свій списочок таких книг.
Власне, практично кожна книга так чи інакше впливає на свого читача. Тут - список лише моїх особистих рекордсменів за силою впливу (далеко не повний)))

"Атлант розправив плечі" Айн Ренд.
"Сходини свідомості" Станіслава Хохеля.
"Горянин" Мирослава Дочинця.
"Маятник Фуко" Умберто Еко.
"Той, що біжить за вітром" Халлєда Хосейні.
"Шантарам" Грегорі Девіда Робертса.
"Дім, у якому..." Міріам Петросян.
"Чорним по білому" Гальєго.
"Книжковий злодій" Маркуса Зузака.
"Спокута" Ієна Мак'юена.
"Вбити пересмішника" Харпера Лі.
"Сліпота" Жозе Сарамаго.
"Останній дюйм" Джеймса Олдріджа.
"Поліанна" Елеонор Портар.
"Білі шати" Володимира Дудінцева.
"Чайка на ім'я Джонатан Лівінгстон" Ричарда Баха.
"Квіти для Елджерона" Деніела Кіза.
"Повернення" Еріха Марії Ремарка.

Ближайшее будущее. Массовые беспорядки на Украине перерастают в гражданскую войну. При помощи "миротворческого контингента" НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники, бандеронекие каратели с "трезубцем" на погонах начинают геноцид русскоязычного населения, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками.
Они сломают проклятый бандеровский "трезубец"! Они освободят "Мать городов Русских" от фашистов и оккупантов! Поле битвы - Украина! Это есть наш последний и решительный бой!
________

Это не мое, как вы понимаете... И не очередной комментарий от "братьев" в чьем-то бложике...
Это - как бы литература... Да-да, это - аннотация к одной из книг серии фантастических боевиков "Украина - поле боя". Автора даже называть не стану, да сгинет имя его... Точнее - их, ибо такие несколько. А вот названия книг" "Сломанный трезубец", "Красные звезды над Майданом", "Севастополь. Город-герой против НАТО", "Бандеровский геноцид", "Дикое Поле 2017. На руинах Украины" и пр. Все издания - новенькие, склепанные в этом году. По госзаказу?

Это ж как разогналась пропагандистская машина! Мало лжи в СМИ, с трибун, давайте еще и таким способом навязывать миф о бандеровцах и фашистах в Украине. И не надо мне рассказывать, что это - всего-навсего низкосортная фантастика, что автор имеет право и прочую лабуду. Как человек читающий, я знаю, на что способны книги. Иногда - к счастью, в данном случае - к сожалению...

Здесь уже рассказывали о книге о великом герое Гиркине. Я тогда подумала: вот уж верх цинизма! А теперь даже не знаю, где верх... Точнее, низ. Потому что это - падение. По крайней мере, в моих глазах...

Колекцію сайтів, із яких можна скачати книги українською мовою, вже пропонувала ТУТ...

Сьогодні ж тим, хто любить читати рідною класиків української та світової літератури, історичні та біографічні книги, сучасну українську літературу, дитячі книжки та енциклопедії, раджу зазирнути СЮДИ... Мене добірка книг дуже порадувала)))

Стивен Фрай "Лжец".

Ух и бодрит этот комик по жизни! Странно, но почему-то только комики могут так откровенно, просто, без обиняков и вуали социальных условностей говорить правду-матку в лицо. Всем. Даже самим сильным мира сего. А читатели Стивена Фрая - уж точно не исключение.
Главный герой романа - прирожденный лжец. И уникальный. Уникальность его в том, что обычные лжецы чаще всего верят в созданную им реальность, а герой книги всегда четко отличал свои выдумки и настоящий мир. Поэтому и врал так, что ему верили - искренне и не разочаровываясь. Но и на старуху бывает проруха. Вот и наш лжец нарвался на лжецов еще круче его, намного круче! Книга о буднях английских школы и университета вдруг превращается в захватывающий детектив. Финал потрясает своей внезапностью. А после него следует еще один финал - еще внезапней!
В общем, книга понравилась.
Ага, и немного о буднях английских школ и о геях. Тем, кто свято верит в тотальную испорченность "гейропы", книгу читать обязательно: вы ее потом будете цитировать в подтверждение своей правоты)))

Джордж Оруэлл "1984".

Наверное, я одна из немногих любителей фантастики, кто не прочел эту книгу еще в детстве. Но я рада, что тогда пропустила ее.
Мрак! В книге - полный мрак! Впрочем, как и во многих аспектах нашей сегодняшней жизни (см. последние мои цитирования, поймете, о чем я). О, Оруэлл, как ты был прав! И в выборе страны-прототипа для написания своего вещего романа, и в акцентах, и в предвидении того, что дальше будет еще хуже.
Миром в Оруэлла правят ложь и страх. И правят они потому, что люди готовы подчинятся, люди с охотой верят во все, даже если знают, что это на самом деле не так, люди боятся с удовольствием, потому что на что-то другое они просто не способны.
Как же мне хочется, чтобы великий провидец ошибся и что-то в нашем мире изменилось!

Олдос Хаксли "О дивный новый мир".

Нельзя было прочесть Оруэлла и пропустить его вдохновителя Хаксли. Пессимизма этой книге тоже не отнимать, даром, что в ней, в отличие от Оруэлла, все (почти все) счастливы. Общество потребления процветает. Всем хватает еды, одежды, развлечений. Но из него исчезли любовь и прочие "ненужные" эмоции. Рождаются люди в пробирках, умирают в радости, совокупляются по первому желанию, смотрят киношки и гуляют в игрушки, занимаются любимой работой, не имеют неисполнимых желаний... Но жить так почему-то не хочется...
В итоге, на сегодня мы имеем такой себе микс из фантазий Оруэлла и Хаксли. Будем принимать ставки на то, кто из них окажется более провидящим провидцем?

Джеймс Олджридж "Последний дюйм".

Вещь, которую нужно регулярно перечитывать, дабы не разучиться (или для начала научиться) видеть самое важное в жизни.
Больше ничего не скажу - читайте и перечитывайте.

Вирджиния Вулф "Миссис Деллоуэй".

Удовольствие, полученной от чтения, описывать не возьмусь. Оно было очень и очень, если вкратце! Это такой поток даже не сознания, а эмоций, что просто дух захватывало! Эмоции главной героини плавно перетекали в эмоции окружавших ее людей, были разными по окраске и интенсивности и, практически без сюжета и диалогов, рассказали нам жизнь этой самой миссис, а подспудно - и жизнь еще многих героев.
А еще книга об Англии - классической Англии, чопорной, местами непонятной нам, живущим на материке, уникальной и классической. Что-то в последнее время я очень увлеклась этой страной))

Даниэль Пеннак "Школьные страдания".

Книгу многие считают нудной. Я тоже так посчитала, начав ее читать. Но не отложила, долистывая обещанную себе четверть объема сочинения. А потом не смогла оторваться, читала, отмечала цитаты, пыталась запомнить некоторые мудрости и обещая перечитать это сочинение, когда сын подрастет до школы.
Это - не роман, и даже художественной литературой произведение нельзя назвать, разве что с натяжкой. Пеннак написал такое себе пособие по психологии для педагогов и родителей, имеющих дело с двоечниками. Сам в прошлом законченный двоечник, Даниэль сумел стать выдающимся педагогом и писателем, поэтому он точно знает, о чем говорит. А я, как педагог в прошлом, хочу сказать: он во многом очень прав! И эту книгу я бы держала на каждом учительском столе как настольную (простите за тавтологию). То же советую и родителям неуспевающих школьников. Потому что махнуть рукой на нерадивое дитя легче всего, а вот выкристаллизовать из него алмаз, как это случилось с автором, - это уже достойно звания настоящего педагога и настоящего родителя.

Сесилия Ахерн "Там, где ты".

Я уже не раз признавалась в любви к этой писательнице. И до сих пор не разочаровалась в ней. Ахерн не повторяется. Каждая ее книга - это нечто новое: новый жанр (или смесь жанров), новая проблема, новые вопросы и ответы.
"Там, где ты" - детектив и фантастика, любовный и семейный роман. Главная героиня занимается поиском пропавших и исчезнувших - вещей, людей. И находит. Всех находит, но главное - находит себя. Вот уж воистину: ищите и обрящете.

Мария Семенова "Волкодав. Знамение пути".

Четвертая книга из серии о Волкодаве. Как и первые три, хороша, но по-другому. В тех превалировало действие, в этой - размышления о миро- и человекоустройстве. Роман - уже не просто качественное фэнтези, а своеобразный философский трактат о любви, о мудрости, о прощении, о правде. А по поводу сюжета, то книга оборвалась на самом интересном месте. Сделаю перерыв, как я люблю, и возьмусь за продолжение. (цитата)

Часто виникають трабли з пошуком українських книг в електронному вигляді.
У мене вже зібралася колекція бібліотек, де можна скачати книги українською.
Радо ділюся з тими, кому вона стане в нагоді)))

Отже:

http://chtyvo.org.ua
http://toloka.hurtom.com
http://javalibre.com.ua
http://www.ukrlib.com.ua
http://1576.ua/books
http://diasporiana.org.ua
http://www.ukrclassic.com.ua
http://www.twirpx.com/library
http://www.e-reading.ws
http://www.ukrcenter.com
http://flibusta.net

Подсмотрела у Homa06 интересный пост, так захотелось и себе сделать по образу и подобию...

Итак, ВОТ ЗДЕСЬ - список лучших книг ХХІ века (не абсолютно объективный, конечно, но мы же понимаем, что таковое - невозможно)...

А ниже - то, что я уже прочла из этого списка:

1. «Бегущий за ветром» Халеда Хоссейни (2003).
2. «Гарри Поттер» Дж.К.Ролинг (1997–2007).
3. «Дом, в котором…» Мариам Петросян (2009).
4. «Зеленый шатер» Людмилы Улицкой (2011).
5. «Искупление» Иэна Макьюэна (2001).
6. «Книжный вор» Маркуса Зузака (2006).
7. «Миллениум» Стига Ларссона (2005–2007).
8. «Песнь льда и пламени» Джорджа Р.Р.Мартина (1996 — настоящее время).
9. «Похождения скверной девчонки» Марио Варгаса Льосы (2006).
10. «Шантарам» Грегори Дэвида Робертса (2003).

Судя по тому, что все выше перечисленные книги я искренне считаю шедеврами (кроме "Песни..."), то по списку стоит пройтись...

Питер Хёг "Фрекен Смилла и ее чувство снега".

Книга-открытие для меня. Открыла известнейшого писателя Скандинавии. Открыла Гренландию. Открыла человеческую свободу - на чувства, мысли, поступки, даже желания. Открыла понимание того, сколько же мы, созидая, на самом деле уничтожаем. В данном случае имею ввиду, прежде всего, цивилизации, исчезнувшие с Земли под гнетом европейской культуры и не только, а еще - человеческую сущность, настоящую, иногда неприятную, которую уничтожаем сами в себе, надевая социальные маски, потому что - так надо. Кому - это уже другой вопрос.
Книга непроста, иногда захватывает до полуночного чтения, иногда - занудствует до перелистывания страниц, но - интересна. Буду еще Хёга читать.

Элинор Портер "Полианна".

Детская книга, но маст хев на каждой взрослой полке, и - перечитывать, перечитывать, особенно, когда уже все, идешь ко дну! Столько позитива, столько глубокого понимания жизни и того, что она, вопреки всему, прекрасна, столько радости - от каждого дня, каждого слова, каждого человека! Просто дух захватывает!
Кто ленится читать - фильм смотреть обязательно!

Иоанна Хмелевская "Лесь".

Сначала книга, точнее, главный герой, меня дико раздражал. Его хотелось прибить за нелепость, за глупость, за много еще чего. А потом я перестала раздражаться и начала смеяться. Вслух. Закрывая рот одеялом, чтобы не разбудить сына, поскольку читаю в основном ночами. Смеяться здоровым смехом, потому что ситуации, фразы, поступки героев смешны до неприличия! И в результате получила огромное удовольствие от книги! Нашла продолжение, в предвкушении))

Марк Леви "Каждый хочет любить".

Как сценарий для фильма - сочинение то что надо. Не зря автора снимают, снимают, снимают... Но читать было не особо: слишком сухо, слишком коротко, слишком поверхностно. Понять героев мне так и не удалось, ни мужчин, ни женщин. И не потому, что я непонятливая, а потому, что автор, как мне не без основания показалось, сам не понял ни героев, ни что, собственно, хотел сказать сам. Хотя как легкое чтиво - сойдет.

Марина и Сергей Дяченко "Ритуал".

Сказка о принцессе, украденной драконом, которую освободил прекрасный принц, ставший королем и мужем.
Банально? Отнюдь.
Принцесса - дурнушка любопытная. Дракон - поэт с нежным сердцем. Принц - мужлан и предатель. Финал - совсем непредсказуем!
Но в основе всего лежат ритуалы. И то, что они с нами делают, то, как они лишают нас воли, свободы, понимания банальных вещей и, в результате, самих себя. И только перестав им - ненужным, выдуманным когда-то и кем-то ритуалам подчиняться, мы становимся счастливыми.
п.с. Если кто-то из любителей фантастики или просто хороших книг не читал еще Дяченко - немедленно исправляйтесь!

Максим Кідрук "Подорож на Пуп Землі".

Неймовірно захоплююча, пізнавальна і весела книга! Давно "лежала" на поличці в рідері, чогось дивилася на обсяг у два томи й відкладала на потім. Але коли взяла до рук - випустити вже не змогла!
Фактично, це документальна розповідь про мандрівку автора Південною Америкою до острова Пасхи (Пупа Землі). Документальною вона стає ще й від насиченості історичноми та культурними фактами про країни, через які пролягає мандрівка. Але Кідрук настільки гарний оповідач, що мимохіть то напружено гортаєш сторінки, переживаючи, як герої (автор та його друг чехошвед - буває й таке - Ян) видряпаються з чергової халепи, то регочеш до сліз, коли читаєш опис якоїсь оказії.
Кідрук - не просто майстерний оповідач, а ще й мислитель. Ота думка-порівняння Землі з маленьким островом - надзвичайна! Ми дійсно, як і островитяни, не задумуємся про те, що ліс (резерви) колись таки скінчиться, а з ним - і нормальне життя...
Єдине, чого мені не вистачало в електронному варіанті книги, це карт, схем та фотографій, тож доводилося час від часу спілкуватися з гуглом. Але то не завадило отримати від книги колосальне задоволення!

Эльфрила Елинек "Любовницы".

Автор - мое новое супероткрытие в мире литературы! Нобелевская премия таки говорит о многом. Стиль - неподражаем, слог - оригинален, а тематика - вроде и стара, как мир, но как подана! Книга о женщинах и мужчинах. И даже когда хочется что-то возразить - нечего. Потому что правде трудно возражать, а Елинет пишет правду, и только правду, даже если читать о ней неприятно...

Татьяна де Росней "Ключ Сары".

1942-ой, Париж, уничтожение евреев. Под руководством гестапо, но руками французов. Им за это стыдно до сих пор - до сих пор мало кто знает о том, как это случилось. А кто знает - молчит. Героиня из нашего времени, француженка-американка (или наоборот), журналист, взялась за эту историю. Неожиданно история пересеклась с историей ее семьи...
В общем, удивительная книга! Очень понравилась, очень затронула, очень советую!

Жозе Сарамаго "Поднявшийся с земли".

Очень трудно читалась эта книга. И не только своеобразный слог Сарамаго тому виной. Рассказывается в ней о жизни португальских крестьян на примере трех поколений одной семьи. О беспросветной работе. О голоде. О бесправии. Труднее всего было осознавать, что то же самое было и у нас еще недавно, да что там говорить - и до сих пор встречается. И еще: если человек или народ смог подняться, то это, увы, не значит, что он уже никогда не упадет... Но я очень и очень на это надеюсь...

Пауло Коэльо "Вероника решает умереть".

Когда-то я прочла "Алхимика" и больше за Коэльо не бралась: как-то не впечатлил - раз, слишком много о нем говорили - два. За эту книгу взялась в рамках одного флешмоба. Прочла не без удовольствия, но ничего не изменилось ни в восприятии Коэльо, ни в восприятии мной мира, на что, собственно говоря, роман и расчитан. Нет, я не труднопробиваема)) Просто до того, о чем пишет автор (а пишет он правильные и нужные вещи) я дошла сама. Хотя повторить это не мешало)))
Интерес вызвало описание мировосприятия сумасшедшими, размышления о том, что считать нормой... Почувствовала, что с удовольствием прочту еще что-то о дурдоме (смешно?)))

Виктор Пелевин "Желтая стрела".

Давно не читала Пелевина, а ведь он все так же хорош! И все так же заставляет посмотреть на мир с другой точки зрения. Как вот с этого поезда, который желтый. И за границами которого жизни то и нет! Для тех, кто не в состоянии ее разглядеть, кому и так хорошо, кто удовлетворен жить так, как получается и ничего другого не хочет. А ведь если отважиться и сойти с поезда, то... Сами придумайте...))) Ведь у каждого из нас - свой поезд, своя "Желтая стрела"...

Наталка Доляк "Гастарбайтерки".

Роман про долі трьох жінок-українок, котрі подалися до Європи на заробітки. Враження неоднозначні - ні, не від книги як такої, від того, що роблять і як мислять ці жінки.
Я добре знаю, що таке не дотягувати до зарплати, що таке їсти лише чорний хліб із маргарином, бо на батон і масло просто не вистачає. І якщо така ситуація змушує шукати заробітків де б там не було, я розумію. Але їхати нелегалом, щоб "тяжко ґарувати" (саме такими словами називає роботу за кордоном авторка книги, хоча хіба вдома не доводиться жінками робити те ж саме за безкоштовно???), бо хочеться будинок у два поверхи, а не в один, і меблі з натурального дерева, а не звичайні, й автівку кожному членові родини тощо, ризикуючи при цьому власним здоров'ям, життям та, головне, втратою рідних людей, а особливо дітей, - оцього я ніяк не можу допетрати, ну ніяк!
Загалом, ще багато чого мене зачепило, але загалом, як літературний твір, книга не вразила. Хіба що фінал...

Роальд Даль "Дорога в рай".

Если бы не литературный флэшмоб, в рамках которого мне предложили эту книгу, я бы за нее никогда не взялась... И многое потеряла бы... Дело в том, что я не люблю короткие жанры, а книга - сборник из четырех сборников (звучит странно, но это так) рассказов... Но каких рассказов! Такого мастерства в перенесении читателя в то самое место я давно не встречала! Но самое главное в книге - это финалы каждой из историй... Чтобы коротко объяснить: в конце всегда ждет "облом" - и героев, и читателя... Да, и вправду Даль - мастер "черного юмора": мне угадать, чем окончится история, не удалось ни разу...

Мариель Барбери "Лакомство".

Первая книга автора "Элегантности ежика", в которой, собственно, и появляется улица Гренель и консьержка Рене, ставшие звездами "Элегантности..." Правда, "Лакомство" не столь известно, и вот почему (имхо): уж слишком в нем все скомкано... Книга хороша, идея чудесна, множество проблем и мыслей в ней, но им всем слишком тесно в достаточно короткой форме... Но читать посоветовала бы, там - о детях, становящихся серыми посредственностями и слабаками от отсутствия любви, о женской любви-страсти, которая ослепляет и делает несчастными не только женщину, но и ее детей... А еще книга - о наслаждении вкусом, пока читала, столько всего прочувствовала "языком, щеками, небом", как и главный герой, и научилась есть медленно, с толком и расстановкой, что, надеюсь, поспособствует возвращению к добеременным килограммам...

Дэн Браун "Инферно".

Это четвертая книга из серии о Роберте Лэнгдоне, и она намного лучше третьей, так что всем, разочаровавшимся "Утраченным символом", советую... Сюжет довольно банален для Брауна, но множество информации об истории, культуре и тайнах Флоренции и Венеции, где происходит большая часть действия, с лихвой компенсируют этот недостаток... И еще заставляет задуматься поднятая в книге проблема перенаселения Земли... Ой, заставляет...

Элеонора Раткевич "Ларе-и-т'аэ".

Да, название трудновыговариваемое, но книга (как и все у Раткевич) классная: яркая-яркая, захватывающая и до неподобства фэнтезийная... Главные герои - эльфы, котоыре помогают умнице и красавцу молодому королю ни много ни мало спасти мир...Я сделала ошибку и пропустила первую книгу найлисского цикла (это вторая), буду наверстывать...

Володимир Лис "Соло для Соломії".

Чесно кажучи, після шедеврального (не боюся цього слова) "Століття Якова" від нової книги Лиса очікувала набагато більше, аніж отримала... Історія життя сільської жінки не вразила, бо, як на мене, забагато штучного в книзі... Дівчинка - надто ідеальна, жінка - теж... Крім того, як жінка, я героїню часто не могла зрозуміти, а особливо тоді, коли вона на старості літ подалася жити до чоловіка, котрий колись покинув її і ще ненароджену дитину заради кар"єри... Чого вона очікувала? І чого очікувала, поїхавши шукати ще одного героя-коханця, котрий теж її "так любив", що не ризикнув навіть написати, аби медальку йому на шию вчепили... Дивна жінка...

Дени Дидро "Монахиня".

Классика готики - монастырь, заточенные там невинные девицы, козни их же, их родителей и пр. Прочла не без удовольствия, только вот постоянно задавалась вопросом: неужели главная героиня действительно верит в то, что все вокруг плохие - только она хорошая, чистая, наивная и вообще жертва всех и всякого???

Стивен Кинг "Сердца в Атлантиде".

Отличная книга об обществе и неприемлемости им отличных особей - отличных по мышлению, по поведению, по социальным установкам... Сюжет закручен лихо - здесь вам и фантастика, и детские отношения, и проблема детей и взрослых, и Вьетнам, и хиппи, и университет, и сила воли отдельного человека против силы воли группы... Герои то теряются, то пересекаются в самых неожиданных ракурсах... А когда книга заканчивается, начинаешь думать, думать... Но это уже отдельная тема...

Мария Семенова "Истовик-камень".

Третья книга из серии "Волкодав" - по сути, приквел к предыдущим... Что сказать? Удовольствия - масса! От слога, от метафор, от образов, от сюжета... Может, это и не высокая литература, но Литература во всех смыслах... И этот славянский дух во всем - ммм, просто вкусно... А стихи Семеновой - это отдельное наслаждение! Очень советую и поклонникам фэнтези, и непоклонникам - вам понравится...

Юстейн Гордер "Мир Софии".

Поначалу книга не шла... Совсем... Но, верная себе, я все-таки решила прочесть 100 страничек в ридере и - увлеклась! А где-то с половины книга увлекла настолько, что пришлось гнать лошадей, чтобы узнать развязку... Но ценность книги не в сюжете, а в том, что это - учебник истории философии, рассказанный для подростка... Читала с удовольствием и просто чувствовала, как в голове раскладывается по полочкам то, что не разложили ни два высших образования, ни аспирантура (к моему стыду, конечно же)... Еще о сюжете: он настолько парадоксален, что это нужно прочесть, ибо в двух словах не расскажешь...

Мария Метлицкая "Дневник свекрови".

Книгу посоветовал муж, как ни странно...)) Прочла не без удовольствия, хотя, честно говоря, литературой это не назву, скорее - чтивом, не больше... Окромя собственно сюжета, в книгу вплетены 100500 историй о родственниках-знакомых-незнакомых-прочих, да так, что иногда запутываешься, кто, с кем, где и когда... Главная героиня - конечно, свекровь - типичный столичный сноб, которой все плохи, кроме ее и ее подруг... Видите ли, она интеллигентна, образованна, культурна и пр., а остальные как-то или недотягивают, или перетягивают... Все мужики сволочи, даже муж и сын... А женщины - сильный пол, даже те, которые слабые... О, и еще эта российская имперскость во всем время от времени не просто проскальзывает, а прямо кричит... В общем, если книгу разрезать на историйки, то пару лет журнал а-ля "Истории из жизни" выпускать можно спокойно...

Ірен Роздобудько "Якби".

Люблю читати Роздобудько, дуже люблю... Але ця книга захопила якось по-особливому: і сюжетом, й образом героїні, котра, зрештою, спромоглася знайти себе, і посиланням про те, що життя потрібно жити, а не проживати і що не хлібом єдиним... Дуже раджу!

Ричард Бах "Чайка по имени Джонатан Ливингстон".

Наверное, это первая вещь, которую можно отнести к эзотерике (если говорить современным языком) и которая меня зацепила...
Сказка-притча, многоуровневая, глубокая, яркая... Меняющая тебя, даже если к этому и не стремишься сознательно... И требующая перечитывания, чтобы погрузится в нее полностью...
А еще мне очень-очень захотелось хотя бы подержать в руках первое издание этой книги...

Маша Трауб "О чем говорят младенцы".

Хотите позитива? Читайте эту книгу. Особенно, если вы - мама в декрете: никто так вам о вас же не расскажет, как Маша Трауб... Если вы папа - читайте тогда обязательно, здесь таааакой папа... Если вы далеки от детей, тоже читайте - позитивный настрой на жизнь в любом возрасте вам обеспечен! А бабушки-дедушки, так вообще вау!
Удовольствия получила много... Единственное, что не очень воспринялось, та это рассказ от имени малышки... Ну и бог с ним...)))

Людмила Улицкая "Искусство жить".

Взлет, падение... Выбор - не подниматься или снова взлететь... Взлетела...
Это - о главной героине повести, уже знакомой по одному из сборников рассказов, а поэтому и близкой...
А еще книга - о бескорыстности, о готовности помочь ближнему (и не только), о том, что все это возвращается...
А еще - это же УЛИЦКАЯ!

Борис Акунин "Шпионский роман".

Вторая книга из серии "Жанры" (о первой "Детской" я писала - оооочень) тоже понравилась, но... Что-то или не зацепило, или же зацепило - никак не определюсь... Это "что-то" - политическая нотка, которая звучит то ли как "хохлы - предатели", то ли как "украинцев довели"...
История нападения на СССР в 41-ом, шпионские игры, тогдашняя действительность, свои-чужие как в банальном понимании, так и в более глубоком, тема предателей и честных... В общем, хорошо, как и все (практически) у Акунина...

Василий Аксенов "Апельсины из Марокко".

Классик советской литературы - она такой Классик и такой советский! Но я не зря "Классик" написала с большой буквы, это так... Такие образы интересные, так полотно романа искусно сплетено, такие символы глубокие - просто удовольствие для филолога. А второе определение - так каким он мог быть в СССР в 60-ые годы?

Джеймс Роллинс "Алтарь Эдема".

Вот уж воистину ремесленники от искусства - это нехорошо... С каким удовольствием я читала его первые три-четыре книги! И как предсказуемо было читать эту, очередную...
Если вы любите приключения, загадки, хэппи энд и не читали еще этого автора - советую... В других же случаях просто посмотрите что-то типа "Анаконды"...

Джордж Мартин "Игра престолов".

Серия книг стала культовой, вот и взялась почитать... Потом вспомнила, что есть сериал, и, одолев треть первого тома, уселись всей семьей смотреть кино... Очень понравилось!
О том, что не прочла, не жалею - никаких художественных изысков в книге нету, а сюжет в фильме показан почти идентично...
Жаль только, что продолжения - и сериала, и книги - еще нужно ждать...

Ірен Роздоудько "Гра в пацьорки".

Збірка оповідань письменниці, яку дуже люблю... При всій моїй байдужості до коротких літературних форм, читала із задоволенням. Ту стільки Жінки! Справжньої! Як і сама авторка...

Андрій Кокотюха "Червоний".

Про враження від першої прочитаної Кокотюхової книги я вже писала, і вони не змінилися... Не допоміг і сюжет цієї - не стільки гострий, скільки модний: повстанський рух в Україні у повоєнний час. Попри гарно продуману структуру-оповідь від трьох осіб, я, як Станіславський, "не вірю" авторові... Занадто зідеалізовано образ Червоного, він - дійсно герой, а не жива людина... Можу багато чого написати з точки зору критика, не читача, але не хочу...

Жозе Сарамаго "[Про]зрение".

Роман считается продолжением "Слепоты", которая меня просто потрясла. Эта книга тоже хороша, но немного по-другому. Она - не о морали, как первая, а о системе, в которой мы все живем, - государственной системе. Какой бы прогрессивной и демократичной она (система) себя не считала, все равно служит только сама себе - не гражданам.
Герои "Слепоты" появляются во второй половине романа. О них - совсем мало информации (по крайней мере, мне хотелось бы больше узнать о том, как они жили после). Эти люди - всего лишь иллюстрация к постулату: государству нужны жертвы, всегда...

Рэй Брэдбери "451 градус по Фаренгейту".

Да, я в свое время пропустила эту классику мировой фантастики и, считаю, не зря. Не знаю, как бы я восприняла-поняла книгу в детстве, но сейчас она впечатлила меня очень глубоко! Книга написана 60 лет назад, но оглянитесь вокруг сейчас: еще столько же, и мы будем жить в описанном обществе пустоголовых потребителей дешевой развлекухи... Да, печально, но Брэдбери, как и многие фантасты, оказался провидцем. К сожалению, речь не о лазерном пистолете...

Владислав Крапивин "Бабочка на штанге".

Не знаю, почему скачала эту книгу, но не жалею ни разу! Ну и что, что детская??? Удовольствия получила, как от его же "Той стороны, где ветер", причтенной однажды в детстве. Увлекательнейший сюжет, реальность с фантастикой и научными фактами переплетается так близко, что нельзя не верить во все это. Герои - обаятельные, симпатичные настолько, что ВАУ просто!
Жаль только, что это последняя часть трилогии, начала читать с конца, поэтому первые две вот прям сейчас и забульбеню в телефон...)))

Джоанн Харрис "Ежевичное вино".

Я уже не один раз здесь восторгалась книгами этого автора. Этот не будет исключением. Правда, всю полноту удовольствия подпортил прочтенный ненароком чей-то отзыв: мол, книга неинтересная, да еще и рассказ ведется от имени вина, фу... Вот уж точно: не читайте чужих отзывов, читайте книги! Потому что этот роман - бесподобен! Взрослый герой и герой-ребенок - две стороны жизни одного человека. И как же детство, как все люди, которых мы встречаем в детстве, делают нас взрослых, делают нас теми и такими, какими мы потом есть и измениться уже практически не можем. Герой этой книги смог.
И еще - в романе, как и во всех книгах Харрис, много волшебства, будничного, обыкновенного и вместе с тем - невероятного. Снова мы попадаем в Ланскне, где жила героиня "Шоколада". Снова книга наполняет запахами, вкусами, ароматами... Ммммм просто...

Галина Вдовиченко "Пів'яблука".

Що сказати? Книга як книга, попри відзнаку "Коронації слова". Сюжет неоригінальний - типовий для жіночих романів. Героїні мене не переконали в своїй справжності - занадто якійсь ідеальні, успішні, правильні чи що. Трошки містики, трохи любові, багато балачок про одяг та моду і повний хеппі енд - от і вся книга. Зрештою, багато й не очікувала, десь хтось із читачів помітив, що письменниця не стомлює себе пошуками оригінальних сюжетів, а просто переказує класичні, переселяючи героїв в інший світ, але то вже таке... Наполегливо радити читати Вдовиченко не буду...

Чарльз Буковски "Женщины".

Если кто-то видел сериал "Блудливая Калифорния" ("Калифорникейшн"), то это практически то же, только в письменном виде... По странной случайности героя-писателя тоже зовут Хэнк, он живет там же и занимается тем же - то есть трахает все, что шевелится... И при этом так же несчастен в личной жизни... И чего, спрашивается? Прям странно даже - такой мужЫк, да за 50 уже, да еще и алкоголик конченный...
В общем, книга из тех, которые и читать-то, в общем, незачем, и бросить не хочется тоже...
Утешило то, что герой в конце концов понял, почему он такой мудак, и даже сделал первый шаг на пути к счастью... Вообще-то, это можно было написать и в средине книги да и точку на этом поставить... Хотя куда бы автор потом все оставшиеся постельные сцены дел???

Эрик-Эмманюэль Шмитт "Евангелие от Пилата".

Даже не знаю, по какому такому наитию я эту книгу взялась читать... Одно имя-фамилия автора уже о многом говорит... Сомнения вызывала и первая часть книги, где Иешуа рассказывает о себе от своего же имени... Если бы на несколько страничек эта часть была длиннее, не быть сему опусу мной дочитанным... Но потом началась основная (и хорошо, что бОльшая) часть книги - рассказ в письмах Пилата к брату о том, что случилось после казни Иешуа... Такой себе неплохой детектив вышел... В конце книги и Пилат, и его жена становятся христианами... Исторически непоследовательно? Зато художественно оправданно...

Мария Семенова "Право на поединок".

Это "Волкодав-2" и этим все сказано... Часто бывает, что продолжение хорошей книги (фильма, сериала) за уши притягивается, лишь бы денег срубить, но в данном случае это - не тот вариант...
Ярко, цветно, увлекательно, добро... Хорошо, одним словом, масса удовольствия...

Андрій Кокотюха "Зоопарк, або Діти до 16".

Дуже продуктивний цей сучасний український автор, ну дуже... Купу книг пише, друкує, блоги різні веде, статті шрайбає, в ФБ щодня сидить... Проте, попри його відомість, це - перша, прочитана мною книга, написана Андрієм... Враження: кількість не означає якість... Хоча, повторюся: це враження лише від однієї книги, а не від творчості Кокотюха загалом...
Якщо про роман, то він, як на мене, для дітей до 16 і розрахований: розведений подекуди матюками, про школярів і школу, а те, що про радянську школу (події відбуваютсья у 1985 р.), зумовило розжовування тодішніх реалій якраз для тих, хто їх не застав уже, тобто для дітвори...
Мені ж книга видалася затягнутою, занудною, докладні, з усіма дрібницями й діалогами, спогади п"яного дядька про події 20-річної давнини несправжніми...
Дочитала, бо хотілося дізнатися, якого ж висновку дійде автор... Висновок є, але, як на мене, притягнутий за вуха...
Прочитаю, звісно, ще щось Кокотюхине, аби або спростувати враження, або пітдвердити його й більше не братися... Хто що порадить?

Стивен Фрай "Теннисные мячики небес".

Хороший римейк "Графа Монте-Кристо"... Возможно, графа я не так поняла, тогда как эта книга популярно объясняет: нет счастья в мести, нет... А написано хорошо, и Англия такая живая-живая, как и получается у Фрая...

Джозеф Кутзее "Он и его слуга".

Это не книга, и даже не рассказ, это Нобелевская лекция автора - лауреата премии... Но как написано! Продолжение романа "Робинзон Крузо", жизнь после... Сплошная метафора и доказательство того, что все относительно в нашей жизни, все...

Марио Варгас Льоса "Похвальное слово мачехе".

Странный роман, с вплетением оживших шедевров живописи, мифологических героев... Роман о любви, о сексе, о развращении, обмане, разочаровании... О ребенке-манипуляторе, женщине-отдающей, мужчине-хозяине... О теле, грудях, волосах, ушах и какашках, об амурах и чувствах, о доверии и подозрительности... Действительно странная книга...

Володимир Лис "Століття Якова".

Роман світового рівня - не менше! Глибокий, чуттєвий, живий, оригінальний... Мову, якою написаний, можна пити... Головний герой - простий чоловік, селянин, поліщук - постає в розрізі історичних подій протягом століття, яке прожив... Він же постає як чоловік, котрий любив - по-справжньому, глибоко, щиро, любив до самог остоліття...
Розповідати про такі книги вважаю зайвим, їх просто потрібно читати - ОБОВ"ЯЗКОВО!

Про роман на російському сайті: http://www.lookatme.ru/flow/posts/books-radar/1406...-volodimir-lis-stolttya-yakova

Людмила Улицкая "Сквозная Линия".

Сборник из заглавной повести и нескольких рассказов, некоторые из которых я уже читала... Но, тем не менее, перечитала не без удовольствия, как и повесть - несколько отдельных рассказов, нанизанных на одну нитку общей героиней...
Одно как-то огорчило: хохлы у нее хитрые, латыши - фашисты, белорусы - тупые... Или это я в свете последних политновостей так все замечать стала?

Халед Хоссейни "Бегущий за ветром".

Это - ШЕДЕВР мировой литературы, однозначно и беспрекословно! Читать обязательно, причем, два раза: в школе и во взрослой жизни... Давно меня книга так не меняла, не заставляла задуматься и не спать ночами - читала запоем...
Рассказывать даже в двух словах сюжет не буду - просто очень-очень советую: ПРОЧТИТЕ!

Мария Семенова "Волкодав".

Если бы знала, что эта книга - ТАКАЯ, давно ее прочла бы... Ну, в общем-то плохие книги знаковыми не становятся, пора бы к этому уже привыкнуть... Но что-то меня отталкивает мода: все читают "Волкодава", а я не буду... Ну вот - теперь буду читать всех "Волкодавов", ибо они того стоят! Реально!

Ірена Карпа "50 хвилин трави".

Спочатку читала і майже плювалася: якесь 20-річне дівчисько так говорить про життя, своїх коханців і т. д., наче воно має 120 років або ж обкурилося трави... Та й далі розмірковування цього дівчиська, постійні депресії, ниття, збочення викликали лише бажання дати по морді (напевно, тому, що в дечому героїня трохи схожа на мене колишню, і дуже схожа на подругу теперішню)... Але потім читала з цікавістю, а в кінці навіть зрозуміла, що книга про Любов, от так...

Майн Рид "Всадник без головы".

Решила подарить себе ретроспективу детства. И что думаете? Читалось так же, как и в детстве: запоем! Рассказывать о книге не буду, ее и так все те, кто любит читать, прочли. Впечатления самые расчудесные: красавец мужчина, силен, умен, богат и знатен; прелестная, сильная духом и верная в любви девушка; приключения загадочные, запутанные; хеппи энд... Что еще нужно для хорошего отдыха?

Фредерик Форсайт "Икона".

Прочла предисловие к этому роману известного детективщика и растерялась: может, не читать? Но потом интерес и тяга к собственному мнению победили, и я об этом не жалею. В чем заковыка, спросите? А в том, что роман - о России после 1991 года, действие происходит в 96-ом, ну и автор вовсю использовал реалии девяностых. В предисловии сказано, мол, "ха-ха, Форсайт все утрировал, все перепутал, хотите поржать - читайте". Но на самом деле автор не так прост, как кажется. Да, в некоторых случаях немного утрировано, но я, читая, с горечью вспоминала те самые девяностые и не жизнь, а выживание в то время. Сюжет очень интересен: шпионы, вербовки, угроза миру, герой-спасатель энтого мира. Много исторической информации, как всегда у Форсайта. И хеппи энд, куда же без него? Если одним словом, то - понравилось.

Дэниел Киз "Цветы для Элджерона".

Как я, любительница фантастики, могла раньше, в детстве, не наткнуться на эту книгу??? Вот сама себе удивляюся! Хотя, может, и хорошо, что прочла ее сейчас, в зрелом возрасте: это дало возможность не пробежаться по верхушкам, заценив сюжет, а воспринять роман гораздо глубже. Вообще-то, я бы не относила так категорично эту книгу к фантастике, она, скорее, на социальную тему, и очень острую во все времена. Раскрывать секрет сюжета и идеи тем, кто еще не читал "Цветы...", не буду, просто очень и очень советую прочесть!

Дэн Браун "Утраченный символ".

Давным-давно "проглотила" несколько его книг запоем, потом надоело. Лет десять не читала ничего о приключениях профессора Лэнгдона, и вот взялась снова. И хорошо, что давно не читала, иначе забросила бы, снова споткнувшись о ребусы-загадки, как-то очень уж похожие друг на друга из книги в книгу. А так, учитывая перерыв, прочла с интересом. Если отбросить приевшиеся ребусы, то книга очень понравилась как сюжетом, так и постановкой главного посыла: Бог живет внутри каждого из нас. Немного пафосно прозвучал последний аккорд: Библия - главная книга всех времен и народов. Может, так оно и есть, и мне до принятия этого посыла нужно еще дорасти. Ну, и снова хэппи энд, Лэнгдон жив и его, чувствую, снова ждут приключения.

Володимир Лис "Острів Сильвестра".

Не знаю, хто як, а я зробила для себе літературне відкриття! Це - перший роман Лиса, котрий втрапив мені до рук, і я просто зачарована ним! Реальність тісно переплітаєтсья з дещицею містики, дрімучі нетрі людських душ розкриваються в усьому своєму світлі (а воно є в усіх), дитинство постає як початок долі, як причина всіх успіхів і невдач, а пошуки кохання стають метою життя усіх без виключення. Книга не читається, а п"ється... А я відчуваю, як стала залежною від цього напою, настояного Володимиром Лисом...)

Эдгар По "В смерти жизнь".

Сборник рассказов великого рассказиста... Но не люблю я краткие жанры и все тут... Только-только срастаешься с героями, а тут - бац! - и финита ля комедиа... Да, есть хорошие, глубокие, цепляющие вещи в этом сборнике... Но есть просто что-то тяп-ляпистое (имхо)...

Артур Хейли "Аэропорт".

Если не обращать внимания на туеву кучу повторов (одно упоминание о застрявшем на полосе три-ноль самолете достало стопиццот раз), то книга интересна, увлекательна и пр. Особенно если учесть, что я люблю все про самолеты: книги, фильмы и летать... Довольно большой роман описывает вечер и полночи работы аэропорта... Столько информации о внутреннем устройстве такой огромной машины, как воздушный порт, я не имела... Теперь она есть у меня... Ну и как же без любви, терористов и пр.?

Илья Штемлер "Архив".

Вот всем, кто плачет о том, как, дескать, в СССРе все жили долго, счастливо, сыто, спокойно и благополучно, читать эту книгу обязательно! И неплачущим тоже, потому как столько типажов (типажей??? типаж???) людей разных красиво описано... И еврейский вопрос в том же СССРе показан... И вообще понравилась книга, разве что окромя начала, уж очень насыщенного сразу всемя героями с фамилиями-именами-отчествами, внешностью, характером и одеждой сразу... Думала, запутаюсь во всех этих подробностях, ан нет - выпуталась...

Василь Кожелянко "Котигорошко".

Я вже тут розповідала про роман "Дефіляда в Москві" цього автора... Що ж, в плані стьобу Кожелянко неперевершений... То сміялася, то плювалася, то захоплювалася, то кривилася... Одним словом, байдужою книга не залишила... Щодо жанру, теми і т. д., то нічого сказати не можу - це ні в які рамці не лізе, тож треба просто читати...

Людмила Улицкая "Веселые похороны".

Улицкая бесподобна! Как и эта книга - о человеке, исполненном любовью, о русских эмигрантах в США, об отношениях мужчины и женщин - разных и любящих, об отцовском понимании дочери... Много красок, запахов, звуков... Много людей-образов... Много эмоций и мыслей... Великолепно!..

Эрих Мария Ремарк "Возвращение".

Тяжело почему-то читалась эта книга - столько в ней боли и непонимания устройства мира... Почему все понимают, что война - это плохо, и все воюют?.. Причем, эти войны мы ведем не только на поле брани, а иногда с родными и близкими, а иногда и с собой... Но это я о своем, скорее... А в книге - больное общество, не готовое принять больных людей... Ему нужны здоровые особи, которыми можно было бы залечивать свои язвы...
На последних страницах Ремарк просто волшебник!..

Жозе Сарамаго "Каин".

Сарамаго захватил меня с первой же прочтенной книги (это была "Слепота" - искренне советую)... Данный роман - последняя книга коммуниста-атеиста, поэтому слепо верующим читать не рекомендуется... Финал потряс...

Джеймс Роллинс "Пещера".

Хотите легкого захватывающего приключенческого чтива с хеппи эндом?.. Когда я такового хочу, я читаю Роллинса...

нет, не вообще, глобально, не читается, а то, что в последнее время попадает в руки, не читается...

вот только что почти выбросила в окно (удалила то бишь с телефона) книгу о жизни Ван Гога с громким названием "Жажда жизни"... потому что у аффтара Ирвинга Стоуна (кажись, не перепутала) не о жизни художника книга получилася, а подробный отчет о том, кто куда пошел и какая тогда была погода... ни тебе мыслишки какой-нить художественной, ни чувства или эмоции: пришел, ушел, не победил - фсьо!..

а перед этим так же зафурычила в никуда книженцию не знаю уже и кем посоветованную с длинным названием "Милый, ты меня слушаешь? Ану повтори, что я сказала..." какой-то французской тетеньки-писательницы... причина выброса: такая слащавость, чуть не стошнило с десятка страниц... и повествование идет от второго множественного лица... как это? а вот попытайтесь представить себе такой художественный изыск...

еще одна книга пошла в утиль уже по причине моего нынешнего несоответствия глубоким слогу, мыслю и теме романа - "Радуга тяготения" Томаса Пинчона... мучилась я дня два, а потом вспомнила напутствие одного умного человека о том, что нужно иметь свободу читать то, что хочется и что нравится, и книгу забросила...
ого!!! цитирую вики: "«Радуга земного тяготения» представляет жанр трансгрессивной литературы, подвергая сомнениям и инвертируя социальные стандарты девиантности и отвращения, преступая границы западной культуры и мышления." (вы что-то поняли????)
и еще: "С момента публикации «Радуга земного тяготения» породила огромное количество литературной критики и комментариев, в том числе два руководства для читателей и несколько интернет-согласований."
в общем, наверное нужно было сначала руководство-инструкцию прочесть, а потом и роман... вот, кста, и инструкция: http://www.furfurmag.ru/furfur/all/culture/162947-pynchon

в общем, книгоотчета скоро не ждите, не читается мне... да еще и литовский учу, пока сын спит...
а в остальном, прекрасные камрады, все лабэй гярэй...)))

Марио Варгас Льоса "Похождения скверной девченки".

Не зря Нобелевку дают... По литературе - так точно (других так очевидно оценить не могу)...
Книга о Любви - безвременной, беззаветной, несмотря ни на что и вопреки всему...
Параллельно - революция в Перу и на Кубе, жизнь иммигрантов в Париже, хипповское движение и проблема Родины... И любовь, любовь, любовь... И сбыча мечты - ведь может же мечта звучать банально: прожить всю жизнь в Париже...

Дуглас Кеннеди "Женщина из Пятого округа".

Снова Париж, снова - иммигранты, снова - любовь... И немного мистики... И захватывающий сюжет, который не отпускает...
Париж здесь - грязный, унылый, страшный, нефранцузский... Но все-таки Париж...


Сергій и Марина Дяченко "Vita Nostra".

Дяченки - справді одні з найкращих фантастів світу! Хто не читав - спробуйте! Стільки світів - найрізноманітніших, найнеймовірніших! Стільки проблем - здебільного моральних... Стільки думок, почуттів, емоцій - вау! Дух захоплює!
Ця книга - одна із найнезвичайніших, які мені потрапляли до рук... Навіть розказати у двох словах не вийде, боюся... Але раджу - читайте...

Дячченко "Цифровий".

Про світ, у якому живе більшість із нас - вигаданий світ Інтернету, блогів, соцмереж, ігр... А якщо подумати: куди діваєтсья наше справжнє, реальне життя?..

Люко Дашвар "Биті є. Макс", "Биті є. Гоцик".

Якщо книга про Макса закручена на сюжеті попередніх двох, то оповідь про Гоцика - окремий твір, частково фантастичний, глибоко філософський... Але обидві книги (як і перша частина трилогії "Макар") - про людей... Не про літературних героїв - вигаданих, як би реалістично їх не виписали... У Дашвар люди живі, справжі, не літературні...
Браво!..

Маркус Зузак "Книжный вор".

Давно я не плакала над книгой... Над этой тоже не заплакала, но еле-еле сумела удержать слезы... Оооооочень сильная вещь... О фашизме (не о том, против которого борются у нас, а о настоящем), о верности слову, об аккордеоне, о любви - человеческой, простой и настоящей... А рассказ ведется от имени... Нет, не скажу - не будет эффекта неожиданности...
Искала книгу в интернете для ссылки в ФБ, случайно глянула комменты... Не знаю, кто их пишет, но сложилось впечатление, что только любители любовных романов...Так вот: не читайте их, читайте книгу!.. Она того стоит!..

Люко Дашвар "Биті є. Макар. Книга 1".

Ой і виросла колишня переможниця "Коронації слова"!.. Такий сюжет, така мова, такі образи, така багатошаровість!.. Тим, хто ще не читав нічого цієї української сучасної письменниці (не зважайте на дивне ім"я - то псевдо) заздрю! Смачно пише...
Якщо хважитеся на цю книгу, прочитайте спочатку "РАЙ. центр", бо це - продовження... У якого, втім, є ще два продовження (книги 2 і 3 відповідно), за які й візьмуся невідкладно...

Марина і Сергій Диченко "Дика енергія Лана".

Коли ця книга після перемоги Руслани в "Євробаченні" швидко з"явилася друком, я не звернула на неї уваги - подумаєш, данина моді... А тут прочитала і - в захопленні!.. Дяченків узагалі люблю дуже, недарма визнані в Європі й перекладені багатьма мовами фантасти... Але це - така українська фантастика!.. Така гарна, колоритга ф енергійна - не побоюся цього слова!..

Павел Корнев "Черный полдень".

И снова Приграничье... Кажется, уже некуда крутить-мутить сюжет, а нет - получается у автора... Ну, что еще сказать?... Продолжение следует...

Эрих Мария Ремарк "Время жить и время умирать".

Война (Вторая мировая) глазами немецкого солдата и немецких гражданских... В преддверие Дня Победы читалось сложновато... В мозгу акценты то стоят одни (вбитые в детстве), а в книге - другие... Нет, не те, о которых вы, возможно, подумали... Я о войнах, в которых не бывает победителей... Проигрывают все... Абсолютно все... Ну, разве что генералы, которые увешивают свою грудь наградами, чувствуют себя абсолютными победителями...

Ірен Роздобудько "Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя".

Люблю Роздобудько - цікаво й гарно пише... Але саме ця книга йшла мені важкувато... З самого початку підозрювала певне схиблення героїні... Зрештою, так воно і вийшло - саме в психіатрічній лікарні їй було найкомфортніше, бо так званих нормальних людей вона чомусь не терпіла зовсім... Але найбільше мене дратувала її впевненість у своїй інакшості і вищості над усіма звичайними (бо вона ж не була такою!) людьми...
А щодо авторки, то вона вишукана, гарна, талановита... Але тут здалося, що хотіла перевершити вже написане, і трошки перегнула палицю... Хоча це - чисто моє ІМХО...

Стругацкие "Понедельник начинается в субботу".

Да, классика... Да, только что прочла... И получила просто колоссальное удовольствие!!! Сказка и реальность так красиво смешаны... Столько тонкого юмора, фантастической фантастики и советской реальности... Мастера, да...

Валерій Шевчук "Дім на горі".

Колись в студентські роки читала цю книгу... Пам"ятаю глибокі шалені емоції, тож вирішила перечитати знову... І знову пеерконатися, наскільки сприймання книги (та й світу, гадаю, теж) залежить виключно від нашого внутрішнього життя...
Перші дві частини книги пішли дуже смачно, а от третя - оповіді діда Івана - ледь не загнала в депресію... Всі герої - настільки нещасні!.. Всі - жертви якоїсь чортівні... І що б ворни не робили, порятунку їм не було...
Окремо хочу сказати про мову - давно не читала ТАКОЮ українською...
Браво, Шевчук!..

Павел Корнев "Черные сны".

Третья книга о Приграничье... Все уже мной сказано... Иду дальше...))

Сьюзен Коллинз "И вспыхнет пламя", "Сойка-пересмешница".

Две книги - продолжение "Голодных игр"... И, я вам скажу, это вещь!..
И вот чего в книге главного, как по мне: в войне нет виноватых и невинных... Война - это по-любому зло... И победитель чаще всего становится таким же гнобителем, против которого сам же и боролся... Собственно говоря, все войны - не за справедливость, а за место под солнцем... И не только кровопролитные войны - политические, экономические, культурные и иже с ними - точно такие же несправедливые зачастую... А главное - люди не учатся на своих ошибках... И, скорее всего, никогда не научатся...

Эрнест Хемингуэй "Пятая колонна".

Странно, но снова тот же посыл, что и в предыдущих двух книгах: война - это зло... Во имя чего она бы не осуществлялась... И забирают войны человеческие жизни не только в прямом смысле - смертью, но и другими способами, иногда еще более изощренными...
О книге-пьесе: давно Хемингуэя не читала... Хорош...

Фиона Э. Хиггинс "Черная книга секретов".

Я уже где-то писала здесь, что часто книги я выбираю методом тыка... Так вот: в этом методе какая-то логика проскальзывает... В прошлом книгоотчете была готика, эта книга тоже к ней относится... Загадочная готическая сказка... Красивая, странная, с тайнами и секретами, с попыткой проникнуть в логику человеческих отношений и понять их странность...
Но так и хочется продолжения...

Павел Корнев "Скользкий".

Вторая книга из любой мужем серии "Приграничье"... Да, лихо сюжетец закручен... Начала читать третью...))

п.с. картинко для мужа)

Тони Парсонс "Man and Wife".

Продолжение "Man and Boy", которая мне так понравилась... Вот только это продолжение разочаровало...
Может, сужу с чисто женской точки зрения (умом мужчину не понять), но только главные герой вызывает не симпатию, не сочувствие, а скорее раздражение или даже здоровую злость... Он безумно любил первую жену и сына, но прыгнул в койку к сотруднице - просто так... Жена бросила, сына забрала (это первая книга)... Потом он безумно полюбил другую женщину, которая стала его второй женой... Но вскоре он встретил третью, которую тоже безумно полюбил... Вторая жена тоже собралась уйти, но автор, видно, понял, что повторяется, и забеременнел ее... Безумно любимая любовница уехала...
Пролоджение следует... Но читать не буду...
И да - по ходу книги герой постоянно рассказывает, какой он классный: сына любит, жен любит, маму любит, детей вообще любит... Но его никто не понимает... Бееееедненький...

Джоанн Харрис "Спи, бледная сестра" ("Темный ангел").

Два названия, потому что книга переиздавалась... И она достойна переиздания... Совсем не похожа на "Шоколад" - мрачная, готическая, с привидениями, душами умерших, любовью и местью, но не менее увлекательна...
Дифирамбы Харрис я уже не раз пела, повторяться не буду...

Джеймс Роллинс "Пирамида".

Тоже уже распиаренный мной здесь автор, поэтому только о книге: снова не разочаровала... Правда, начало показалось мне банальным, думаю: все, спекся Роллинс... Но не тут то было!.. Сюжетец закрутился-замутился и - масса удовольствия, как всегда... Приключения люблю, как в детстве...))

Сьюзен Коллинз "Голодные игры".

О недавно снятом фильме говорили много, решила прочесть книгу - не пожалела ничуть!.. Сразу же скачала продолжение... Мужу все переслала...
Сюжет, герои, интрига, слог, язык - все понравилось...
Фильм смотреть не буду...))

п.с. Карта Панема...))

Жозе Сарамаго "Евангелие от Иисуса".

После этой книги (второй в моем прочтении) записываю Сарамаго в любимые писатели... Стиль изложения, слог, мысли, всенепременная ироничность, перенесение в место и время, присутствие рассказчика - живого и с живыми эмоциями - все в нем мне импонирует...
А теперь о книге... Иисус в ней живой - человек с не чуждыми человеку чувствами: болью и радостью, любовью и обидой... Его отношения с семьей, с Богом, с Дьяволом, с собой, с апостолами сложны... Но тоже живые, настоящие... Иудея времени две тыщи лет назад тоже настоящая... И мыслей, и чувств у меня - масса... Просто хорошо...

Клаудия Пиньейро "Твоя".

Эту книгу назвали романом, но прочла я ее за два часа... Но дело не только в размере: слог легок настолько, что позволяет оценить мастерство этой легкости... Главная героиня нарисована скупыми чертами, настолько скупыми, что видно всю глубину ее переживаний... А сюжет - детективный и женский в одно время - не отпускает ни на минуту... Не до потери пульса, но понравилось...)

Павел Корнев "Лед".

Первая книга из цикла "Приграничье", который так любит мой муж... Читать о практически вечной стуже, сидя на мерзлой лавочке в промерзлом парке и прячась от студенного ветра и колющегося снега - это, я вам скажу, экстрим... По какому-то неведомому совпадению-приколу, начала читать вторую книгу "Скользкий", в которой в Приграничье началось лето, и все там течет, капает и хлюпает под ногами - точно, как и у нас...))
А книга понравилась... И теперь я понимаю любимого, который просто мечтает о цикле ролевых страйкбольных игр по Приграничью...

П.С. И вообще, я по нему скучаю... :(( Не по Приграничью, конечно...

П.П.С. Дорогой, я карту Приграничья нашла...)

Орхан Памук "Дом тишины".

Рассказы, практически потоки сознания нескольких членов одной большой турецкой семьи, сплетаясь и пересекаясь, рассказывают об одном лете и, параллельно, о жизни многих людей, связанных кровными узами... Назвать все темы книги попробую: противостояние Восток - Запад, историческое самоощущение Востока, который раньше был выше Западной цивилизации, а теперь наоборот; старость, которая живет воспоминаниями; поиски себя в зрелом возрасте; юношеский максимализм, отношения "дети - родители"; богатые - бедные; возмужание мужчин, трусость и храбрость, влюбленность и любовь... И еще много много чего...
Очень понравилась книга... Не зря (уже в который раз удостоверяюсь) Нобелевку по литературе дают...

Мишель Уэльбек "Лансароте".

Прочла книгу и задалась вопросом: что это было??? Какая-то жуткая смесь из лондонского сплина, секса без тормозов, истории острова, какой-то секты, суда, педофилов и все... Хорошо, что коротко...
Читала Уэльбека с удовольствием, но здесь он превзошел сомое себя... Конечно, в негативном смысле (имхо)...

Крейг Смит "Портрет Мессии".

Неплохой детективно-приключенческо-немного-исторический-чуть-мистический роман... Американский шпион в отставке, супер-воры, мистические иконы, деньки, стрельба и пр... Читала не без удовольствия... Развлекло...


Дорис Мей Лессинг "Лето перед закатом".

Женский роман, желательно читать мужчинам... Женский роман не в плане сопливо-мыльного сюжета, а в плане погружения в психологию женщины в переломный период ее жизни...
Героиня всю свою жизнь отдала семье: мужу, четырем детям... Потом дети выросли, муж начал увлекаться молоденькими, а она поняла, что что-то не так в жизни сделала... И что воспитанные семейной жизнью так званые добродетели: терпение, самодисциплина, жертвенность, сила воли, покладистость на самом деле оказались "некоторой формой слабоумия"...
Поиски себя настоящей мучительны... Она от профессионального успеха опускается практически к бродяжничеству... Но она сумела многое понять... И я тоже...

Дина Рубина "Синдром Петрушки".

Один из новых романов любимой писательницы не разочаровал, скорее, наоборот... Перечитав практически все ее книги, в последнее время я читала ее рассказы и уже соскучилась по большому полотну чьей-то жизни... Поэтому снова очарована монументальностью, глубиной и красивостью ее романов...
Так, как играет словами Рубина, мало кто умеет... Слова у нее рисуют и поют, играют на разных музыкальных инструментах, пахнут, греют и обмораживают...
Но я о книге хотела рассказать... Так вот: сказка-реальность, готика-современность, любовь-ненависть, история-быль - вот что этот роман... Мир кукольников - не актеров, а артистов... Львов исторический, Прага снежная, Иерусалим жаркий, Самара замерзлая... И - странный пазл, который в конце концов сложился...
В общем, как вы поняли, слов нет - одни эмоции...)

Дара Корній "Гонихмарник".

Коли мені нічого особливо такого почитати не хочеться, я вибираю книги методом тику в прямому сенсі... Мотод вирішив пожартувати і підкинув мені, на продовження попередньої книги, ще один роман про Львів і містику... Я не хочу порівнювати стилі і майстерність різних за цими ознаками авторів, проте мимохіть це робиш, коли читаєш... Так от - Корній видалася мені аж надто залюбленою в метафори, епітети й т.д. - вони у неї нанизуються одне на одне так часто, що губиться основна думка... Герої у неї не живі, а лялькові - аж надто ідеальні, причому, в усьому... Так не буває... Порадувала українська міфологія, вплетена в книжне полотно, але потім вона скотилася до майже фентезійних вигадок... Львів теж неживий... Одні гори мені сподобалися... І хеппі енд якось за вуха притягнутий... Одним словом, на трієчку чтиво - імхо...

Татьяна Соломатина "Приемный покой".

Книга тоже выбрана методом тыка... И снова тык прикололся...) Главные герои этой книги соперничают по идеальности с героями предыдущей, вот только бухают регулярно... А бухают, потому что врачи... И не просто врачи, а акушеры, работающие в роддоме...
Свежо еще в памяти мое пребывание в роддоме, поэтому позырить на происходящее там со стороны медперсонала было интересно... Так вот: если верить Соломатиной, то там - джунгли... Много крови, криков, ссор, и - папам! - бухла!.. Перед каждой, даже самой сложной операцией, врачи обязательно опрокидывают пятьдесят коньяка, а после - все двести пятьдесят...
Слишком много в книге цитат - со сносками, коих в эл. виде и не прочтешь... Когда дочитала, увидела, что цитирует автор в основном некоего И.Соломатина (подозреваю мужа)...
Описание больницы настолько расширенное и запутанное, что можно заблудиться среди букофф (подвал описывается на 10 страницах)...
Главных героев двое, но жизнь остальных, даже самых одноразовых, описывается досконально...
В общем, окромя нескольких мудренных мыслЕй, ничегошеньки в книге нет...( Просто чтиво...((
_____________________

Саунд-трэк из "Синдрома Петрушки" (да, в книге постоянно звучит музыка)...

я становлюсь маньячкой книг... наверное, потому что это сейчас - чуть ли не единственный вполне доступный мне вид отдыха...)

для таких же маньяков-читателей - еще одна электронная библиотека... интересна она тем, что книги не просто собраны, а выбраны - лучшие...

кому интересно - тому СЮДА...