Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_29.html

Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.

Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.

Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post.html

Що таке любов, закоханість і пристрасть? Яка різниця між цими поняттями, такими близькими й такими, втім, різними? Якщо осягнути це розумом складно, а вербально пояснити ще складніше, то допомогти можуть почуття, пережиті або ж безпосередньо вами, або ж опосередковано - за допомогою героїні "Розмальованої вуалі" та Вільяма-Сомерсета Моема.

Майстер. Це - про автора задля уникнення зайвої голослівності.

Жінка. Це - про героїню книги, від імені якої ведеться розповідь. Жінка до кінчиків волосся й до кожного видиху. Жінка - не в ідеалізованому сенсі (хача вона й красива, ніжна, пристрасна, чарівна, сильна) і не в анти-ідеалізованому теж (хоч і зрадлива, корислива, нешаноблива, прямолінійна), а - просто справжня, така, як є, без нашарування отих згаданих стеотипних означень й далеких від життя узагальнень. Жінка - як я, як мільйони таких, як я, як ви...
Вона часом керується розумом і розрахунком, вважаючи, що почуття й емоції - це щось другорядне, чим можна знехтувати. Потім відчуває, що помилялася, і з головою занурюється в океан чуттєвості. Потім стомлюється плавати й намагається відшукати в ньому острів надійності, борсаючись поміж зависоких хвиль й загострого каміння. Потім, виснажена, повертається до остогидлого, проте все-таки потрібного й надійного берега. А потім розуміє, що отут, на березі, - її справжнє місце, й тоді вже не боїться ані підступних боліт, ані стрімких річок, ані крутих схилів, якими вкритий берег. Навіть коли земля йде з-під ніг, вона здатна втриматися й не впасти, бо - Жінка.

п.с. Якийсь спойлер замість відгуку вийшов)) Сподіваюся, досить метафоричний, аби не завадити насолодитися читанням книги))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/wsomerset-maugham-painted-veil.html

Під ранок перегорнула останню сторінку цього монументального (хоча Загребельний, підозрюю, не похвалив би мене за це слово) роману. Але перед моїм внутрішнім зором таки постав монумент силі хлібороба: внутрішній, незламній, незнищенній, але так глибоко закопаній під нашаруваннями брехні, лицемірства, підлості тих, хто виявився слабшим і піддався облуді сталінізму, соціалізму, комунізму й сотень інших -ізмів.

Загребельний недарма висмикує спогади тисячолітнього Миколая то з сучасного нам ХХ століття, то - з далекого Х, з часів введення християнства, бо ж і тоді, й нині знищувалося традиційне, звичне, живе, вкорінене, натомість насаджувалося чуже, незрозуміле, непотрібне, а головне - силоміць, із кров'ю, з болем, зі стражданнями. Таке ніколи не зробить щасливим ані окрему людину, ані цілий народ.

Але щоб побачити це й зрозуміти його, потрібно піднятися й подивитися згори. Більшість же тих, хто сьогодні розказує про прекрасне минуле наших дідів і прадідів під "залізною рукою Сталіна", або ж у часи "радянської впевненості в застрашньому дні", або про ще якісь міфи минулого (які, втім, іще не стали міфами настільки, аби в них припинили вірити і, головне, припинили до них прагнути), не здатні цього зробити, бо - сліпі. Й їх вини у цій тотальній сліпоті, власне, немає, бо ж такими були кілька поколінь їх предків. Проте є вина в небажані прозріти й подивитися, і побачити. І якщо для того, щоб побачити, потрібна робота й розуму, й душі кожного з нас, то для того, щоб хоча б подивитися, треба прочитати історію сталінізму, написаного Загребельним.

Авторові хочеться вклонитися, щиро й доземно. Й за історію, яку він невтомно доносить до читачів. І за можливість побачити щось з іншої точки зору. Й за колосальну любов до людей. І за Україну. Й за мову українську - прекрасну, чисту, яскраву, багату. І за текст, наповнений сотнями ремінісценцій, цитат, натяків, який вже стає гіпертекстом. І за емоції, отримані мною, - глибокі, щирі, справжні, попри книжність, бо часом для того, щоб заболіло, необов'язково ранити власний палець, боліти можуть і чужі рани, особливо, якщо це - рани твоїх предків. Й чуже щастя теж може широко розправити твої крила...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_8.html

Унікальними є для мене ті книги, які з часом кортить перечитати. Ще рідкішнішими є книги, читаючи які, вже розумієш, що перечитуватимеш їх іще раз. І вперше тримаю в руках книжку, яку почала перечитувати спочатку, тільки-но перегорнувши її останню сторінку.
Здавалося, після "Горянина", його емоційної сили та концентрованої мудрості, автор мене вже не зможе нічим вразити і здивувати. Та ні - зміг. "Криничар" - це теж концентрована мудрість. Але не лише народна, як у "Горянині", а й книжна, не лише українська (русинська), а й грецька, єврейська, східна. Мудрість зібрана-перебрана й пробувана-перепробувана головним героєм на собі, а до того - іншими людьми в різних життєвих ситуаціях та в різних країнах. Мудрість настільки концентрована, що її годі збагнути при першому прочитанні. Тому й проситься роман до рук вдруге, проситиметься втретє, і ще, і ще, доки не буде опановано хоча б дещицю мудрості Криничаря.
Чомусь пригадалися переповнені книжками магазинні полиці, над якими гордо висить вивіска: "Езотерика". І люди, які перебирають ті видання, написані часом задля передавання мудрості, часом задля полегшення її пошуків, а часом і просто так, знічев'я, аби заробити грошей. Хтось плететься слідом за модним віянням, а хтось і насправді шукає те, що допоможе збагнути як прості, так і надскладні життєві речі та сутність життя. Так от: як на мене, ми тепер маємо вартий уваги зразок української "езотеричної" книги, яка й пояснить багато речей, і навчить жити серед людей і для людей; допоможе стати щасливішим, де б ти і з ким би ти не був; розкриє секрети багатства не лише матеріального, а й духовного. А ще - просто захопить, бо ж насаперед "Криничар" - роман, художній твір із закрученим сюжетом, цікавими героями, історичними подіями та долею вигадки. Певно, цього одного досить, аби просто прочитати книгу.

Думаю, я достатньо висловила захоплених ахів та охів, розповідаючи про враження від першої частини фантастичної трилогії про Жана ле Фламбера "Квантовий злодій". Тож, даючи емоційну оцінку названому романові, скажу лишень, що моє захоплення цим зразком надсучасної наукової фантастики лише підтвердилися.

У "Фрактальному принцеві" продовжуються пригоди суперзлодія, який має вкрасти одну зі збережених в давнину клонованих сутностей Прайма - людини, котра стала богом й творцем Всесвіту. Для цього йому треба потрапити на Землю - колиску (так-так, і там, у неймовірно далекому майбутньому, це - колиска) життя. Тож і ми можемо туди потрапити і... жахнутися змінам, що сталися із нашою планетою.

Проте це все - так, цяцьки-пецьки, як і згадки про новітні наукові відкриття, дивні для нас стани матерії, розуму, інформації тощо. Цікавою є ідея появи й існування богів, їхніх стосунків між собою та ставлення до так званих смертних. Цікавими є міркування з приводу душ і тіл, зв'язку між ними, життя (чи існування) поза тілом, боротьбу неприкаянних душ за тіла тощо. Й не менш цікавими є розмірковування автора за допомогою героїв, звісно, про те, що ж таке любов, на що вона здатна й на що здатні люди/боги/душі задля неї.

Це одна з книг, яку я з упевненістю може рекомендувати тим, хто любить справжню фантастику. Насолоджуйтеся! А я тим часом із нетерпінням чекатиму перекладу російською фінального тому трилогії "Каузальний янгол", який має з'явитися на світ у липні цього року. Англійською я таку книгу точно не зможу зрозуміти)))

Чи то книга насправді така заплутана, чи то я, зважаючи на читання невеликими уривками, сама плуталася в ній, але часто, беручись за продовження, далеко не відразу могла зрозуміти, хто, де, коли й що там, у тексті, робить. Окрім основного сюжету, роман насичений (взагалі-то, мені здалося, що навіть перенасичений) ще купою побічних історій, які, попри свою цікавість, мене дуже відволікали, а часом навіть дратували.

Дратував і головний герой - безхребетний чоловік, який виріс із затюканого матір'ю хлопчика. Замість того, щоб жити в реальному світі, він занурився у вигадану реальність, покохав ні разу не бачену й теж вигадану, як потім з'ясувалося, дівчину, витратив півжиття на пошуки чогось такого, про що навіть уявлення не мав. І, зрештою, таки знайшов його - привид минулого. Власне, герой зміг розпочати нормальне життя лише після того, як звільнився від усіх привидів - материнських, бабциних, своїх, що й нормально, бо ж і ми часом так само чинимо. От тільки шкода витраченого на пошуки життя - чужого й вигаданого. Що спонукає поміркувати над своїм і реальним та подивитися, чи немає в ньому подібних привидів.

Що порадувало в романі, то це детективна сюжетна лінія. Якщо оцінювати книгу з цієї точки зору, то все вигадано й виписано бездоганно, включно з геть неочікуваною розв'язкою-фіналом, що й викликало оте захоплене "ах!", яке й ставить фінальну оцінку книзі.

Чогось ніяк не ототожнюється в моїй голові заголовок книги та її зміст. От думаю: все-таки сучасні меми даються взнаки. На думку спадає або ж Чорнобиль, або ж сталкерські ігри, або ж Кінг, але тільки не те, про що пише Гуцало.

А пише він про нас, про українців, про, як ниньки модно говорити, наш менталітет (хоч і не люблю я цього слова, але коротше ж і не скажеш). Чогось мимохіть з'явилися в мене паралелі з "Ротондою душогубців" Тодося Осьмачки: психологія зрадника, людини, якій своя сорочка ближча до тіла, того, чия хата завжди скраю, в обох творах розкрита якщо не досконально, то дуже близько до цього, а головне - зрозуміло. Зрозуміло нам, сучасникам, які чогось самотужки не всі й не завжди здатні осягнути те, що ми, українці, самі собі найперші вороги й самі собі найперші друзі. Принаймні, мусимо друзями стати, інакше кінця-краю лихові не буде.

Щодо сюжету, то він - символічний. Живими лишилися ті, кого вважали мертвими. Та чи насправді вони, згубивши все й усіх, зможуть жити? Ну, півень, образ якого створює своєрідне символічне обрамлення повісті, житиме, доки до горшка не втрапить. А от жінка? Животітиме. Як і багато тих, хто в різних колотнечах буцімто виживав, а насправді - ставав частиною отієї мертвої зони, на яку пеертворювався наш край. Занадто часто перетворювався, якщо згадати історію.

Ще одне зауваження дозволю собі. Шукала обкладинку книги - не знайшла. Не знайшла (щоправда, чесно зізнаюся, що листала лишень гугл) й докладної інформації про те, коли, яким тиражем, у якій книзі повість "Мертва зона" побачила світ. Потім була заборонена, та й по тому, й досі не перевидавалася (якщо помиляюся, буду вдячна за виправлення). А навіщо? Нащо читати глибоку класику, якщо поврехневий ширвжиток краще продається? Воно, звісно, й те, і те потрібне, й одне одному нібито не заважає. Але ж лише "нібито"...

Одна моя залюблена у книги подруга майже всі їх починає читати... з останніх сторінок. Вона каже, що не зможе покійно слідкувати за сюжетом і долею героїв, не знаючи, чим все закінчиться. Мене завжди дивувало це, бо ж чи не позбавляє знання фіналу насолоди від проживання історії героїв разом із ними, не відаючи, що далі?

Проте нещодавно я сама, вперше в житті, зробила так, як подруга: зазирнула в кінець книги. Прочитавши десь третину "Кімнати", відчула, що не зможу ані спати, ані їсти, ані заспокоїти біль у серці, якщо негайно не дізнаюся, що з п'ятирічним хлопчиком - головним героєм роману й оповідачем - все буде добре.Втім, отримана інформація все-таки не позбавила мене безсоння й глибоких переживань, бо читала роман не тільки як читач, а й як мама, мимохіть переносячи на себе все, що довелося пережити Джеку та його Ма.

Про книгу не можна розказувати, так чи інакше не розкривши її сюжету, чого я не люблю робити. Втім, можете далі не читати, якщо волієте вибирати книгу, як я, - майже наосліп)) Одне пораджу - виберіть цей роман, він того вартий.

Мене ж, як маму, історія Джека та Ма навчила багато чому. Не буде перебільшенням сказати, що знань, а точніше - розуміння того, як виховувати дітей, з цієї трагічної оповіді я отримала набагато більше, ніж зі спеціальної літератури, написаної професіональними педагогами та психологами (хоча такої й дуже мало читала, зізнаюся). Позбавлена волі, любові, турботи, догляду лікарів, нормального харчування й ще багато чого нормального, жінка інтуїтивно розуміла, що і як треба робити, аби виростити й виховати сильну, розумну, щасливу дитину. Вона робила все, що було в її силах, щоб син мав повноцінне (наскільки це було можливо в умовах ув'язнення) дитинство. І тепер, коли під час спілкування мам виникатимуть питання, як навчити, виховати, перевиховати тощо, я радитиму читати Донох'ю. Й сама, схоже, перечитуватиму, коли бракуватиме сил))

Ще одне питання зачепило за живе: суспільство, яке замість співчуття генерує шоу. Будь-що, особливо ж чийсь біль, чиєсь страждання, чиясь поламана доля викликають у нього, у нас усіх, шалений інтерес не тому, що хочемо допомогти, а тому, що це ж цікаво! Це ж навіть прикольно, подивитися на того, кому гірше, ніж тобі, по телевізору, стягнути його фото у свій комп чи телефон, а тицьнути пальцем на вулиці - і зовсім щастя, бо потім можна довго про це всім розказувати й навіть хвалитися, і стати трошки "зіркою"! Що під час цього відчуває той, хто мимохіть привернув геть непотрібну йому увагу, дізнаєтеся з роману...

З книги також можна дізнатися, як бути щасливим, попри всі втрати й негаразди; про що мріють п'ятирічні хлопчики; що таке справжня сміливість і справжня любов; який чарівний навколишній світ, навіть якщо це - лише одна кімната; про те, що наше життя - насправді прекрасне, яким би воно не було...

Якби цю книгу треба було описати одним словом, я б написала - густа. Густа, як борщ, як кисіль, як залишки від компоту зі свіжих фруктів на дні каструлі, як застигла в погребі сметана, як згущене молоко... Густа на слова й на образи, на почуття й відчуття, на думки й емоції, на будинки, на каміння, на рослини, на дощ і сонце, на страви, на одяг, на людей... А ще - гірка й солодка, солона й кисла, як саме життя...

Я вже не раз говорила, що не люблю читати розкручені й розхвалені книги, бо не можу ставитися до них об'єктивно: так і вилазить якась чужа думка чи позичене враження, з якими мені зазвичай хочеться сперечатися. З цією книгою так не було. Чи то я витримала достатню паузу між читанням відгуків і самого роману, чи то ті чужі враження, яких було в певний час забагато, так змішалися докупи, що погубилися один в одному, але сприймала "Фелікс Австрію" незамиленим поглядом. І можу з упевненістю сказати: книга мене захопила, поглинула, занурила у свій світ так, як це не часто (на жаль) останнім часом трапляється.

Власне, написане Софією Андрухович чимось нагадало мені славнозвісні "потоки свідомості", щоправда, щедро розбавлені подіями, котрі утримують увагу читача. Але оте нанизування думок й емоцій героїні-оповідача мені надзвичайно зімпонувало: я люблю бачити світ очима оповідача, дивитися на людей його поглядом, чути те, що чує героїня, й відчувати те ж, що й вона... Часом намагалася роздивитися дівчину очима Аделі, Петра, Йосипа, просто випадкового перехожого і часом мені це вдавалося. Авторка так вправно гралася текстом, що мимохіть заохочувала до гри й мене, і я цим користувалася, чого б і ні?)))

Сподобався мені відкритий фінал. Принаймні, я його сприйняла відкритим - дуже вже не хочеться трагічного кінця, й Софія Андрухович надає можливість отримати те, чого хоче кожен читач.
Не сподобався заголовок. Чому - не скажу однозначно, але ніяк не допетраю, до чого там щаслива Австрія? Може, хтось пояснить, буду вдячна))

Читала книгу й спотикалася на різних недоречностях. Ну, не говорять так діти в дитсадку - повними "дорослими" реченнями та цитатами з серіалів! Ну не могло бути в радянського студента, нехай і талановитого та сина проректора, десятків наукових статей із фізики, "перекладених багатьма мовами світу"! Хороший, та й просто нормальний, лікар не надягатиме пальто на робочий чистий і близький до стерильності халат, а дівчина, яка зі сльозами розповідає про своє нещастя, не говоритиме фразами типу "теплий вітерець куйовдив моє волосся"... Ну, іще було багато такого, до чого можна прискіпатися... Крім одного: книга захоплює і тримає до останньої сторінки, не відпускаючи навіть для "поспати", що й трапилося зі мною)))

Власне, долі героїв, як і основну нитку сюжету, можна передбачити майже з перших сторінок роману. Але від цього читати не стає нудно, бо починаєш не просто переживати за Оксану, Сашка, а проживати разом із ними оті всі життєві перипетії. Чому? Певно, тому, що вони - такі ж, як багато хто з нас, і роблять ті ж помилки: або спочатку хочуть щастя близьким, а потім - собі; або ж чекають, доки щася саме до рук упаде; або ж просто за щастя сприймають щось інше...
Оксана дбала про те, щоб у доньки був батько й нормальна (хоча чи може бути родина, в якій обоє зраджують один одного, нормальною?) сім'я. Сашко замість добиватися кохану жінку, мовчав і чекав, доки вона сама за нього все вирішить і повіситься на шию (грубо, але так воно часто і з багатьма хорошими людьми трапляється). Найбільше здивувала Поліна, готова заради достатку й роскоші не лише терпіти побої та знущання старого коханця, а й навіть виправдовувати його. Але озирнімося навколо: скільки жінок мислять подібно, прямо кажучи, продаються хто - дорожче, хто - дешевше, переконуючи себе й інших, що в цьому й полягає щастя?
Дуже мене порадував фінал - містичний та відкритий: так і незрозуміло, справді вдалося Сашкові повернути час й усе виправити чи то просто витвір його хворої уяви? Дуже хочеться, щоб перше було правдою. Хоча точно знаєш: у житті так не буває, у житті ми не маємо права схибити, бо ніякого Часобога нам не зустріти... А шкода...))

Як потрібно перечитувати книги! Це дає нам можливість не лише по-новому прочитати/побачити/усвідомити/відчути сам твір, а й завважити й роздивитися ті зміни, які сталися в нас самих за час між прочитаннями.
Власне, роман Винниченка й зробив це зі мною. Пам'ятаю, хоч і дуже смутно, як читала його в університеті, пам'ятаю не саму книгу, сюжет, героїв, а викликані нею емоції. Якщо порівняти з тими, які отримала сьогодні вночі, перегорнувши останню сторінку книги, то складається враження, що її читали дві різні людини...
Але досить про мене))

Щодо книги, то мало чого мені траплялося в українській літературі настільки емоційного, як "Записки...". Причому, твір викликав не лише стандартні (якщо можна так сказати) емоції, а й шквал відчуттів: запахів, звуків, холоду й тепла, сонця й дощу. Винниченко - художник не тільки в плані пензля й полотна, а й у плані слова - так перенести читача у книгу може лише Майстер.
Лише Майстрові під силу створити такий складний образ, яким вийшов Михайлюк. Він - багатовімирний, багатовекторний, він - справжній, бо - не хороший і не поганий, не дурний і не розумний, не добрий і не злий... І не ніякий, хоч як напрошується це слово після попередніх))) Він - живий і звичайний, яких багато... А ще він - чоловік з усіма чоловічими плюсами й мінусами...
Я промовчу про Мефістофеля-постреволюціонера, Мефістофеля-друга, Мефістофеля-коханця. Я хочу поговорити про Мефістофеля-батька.

Він дозрів до того, аби стати батьком. Але він готовий любити без пам'яті Андрійкаі категорично не готовий мати дитину від Клавдії.
Він готовий взяти на себе відповідальність і виховання як Андрійка, так і Міки, але не готовий зв'язати себе ні з однією з жінок-мам.
Він так боїться залежності від когось, що готовий вбити власну дитину.
Але він так любить свою дитину, що йому не стає сил убити її.
Зрештою, батьківська любов перемагає все. Щоправда, лише на етапі завершення книги, бо що далі сталося з Кирпатим Мефістофелем - невідомо...

Цікаві й жіночі образи роману. Й жертовна Олександра, й жорстка Варвара, й слабка Клавдія, й нещасна Соня. Всіх їх я по-своєму розумію. Окрім Шапочки, яка великодушно дозволила Михайлюкові вбити дитину... Може, в мені зараз киплять материнські гормони і я ставлюся занадто упереджено до всього, що пов'язоне з дітьми, але один цей факт великодушного дозволу на вбивство дозволяє мені справжнім Мефістофелем назвати саме цю нібито ніжну, розумну й щиру Шапочку...

Книгу Дудинцева "Белые одежды" перечитывала дважды. И еще перечитаю - столько в ней мудрого и честного о добре и зле, о лжи и правде, о людях...

"Не хлебом единым" - практически о том же, хотя, как по мне, слабее. Правда, в ней акценты немного по-другому расставлены: побеждает не столько правда, сколько сила человека: внутренняя, настоящая, которая есть далеко не у всех.
Главный герой - изобретатель. Живет в 40-ые годы прошлого века. Да, в СССР, да, после войны, да, в эпоху удивительного возрождения страны, которое сейчас часто вспоминают, ставя его в заслуги не людям, делавшим свою работу, а одному человеку-вождю... Но я отвлеклась... Итак, герой, как и большинство граждан СССР в то время, готов все самое лучшее в себе отдать стране. Да вот беда: оно никому не нужно! Нет, не страну имею ввиду, а людей, которые этой страной управляют, тех, кто взобрался на вершину и не хочет ее уступать кому бы там ни было, особенно тому, кто умнее, сильнее, честнее... Чиновничья махина перемалывает с одинаковой скоростью и одинаковым аппетитом всех подряд. И только единицы могут выжить: не столько благодаря своим качествам, сколько - простому везению, везению, в первую очередь, на людей.
Странное дело, но таких людей, готовых пожертвовать "жирной едой" (во имя которой большинство готовы "терпеть унижение, лгать и предавать"), - очень мало. И тогда было. И сейчас... Но то, что они есть, уже вселяет надежду... Главное - не молчать, не прятаться, гореть и, как факел, притягивать к себе подобных.

У Дудинцева много интересных наблюдение о человеке. Например, об отношении обывателя к тем, кто хоть немножко не такой, как они. Это - изощренные издевки, смех, подначки - в лучшем случае и уничтожение - в худшем. Потому что нельзя быть иным, нельзя выделяться, нельзя собой унижать других...
Еще: о мыслях чувствами. Тот, кто умеет слышать и слушать свои чувства, имеет намного больше шансов встретить единомышленников...
Еще: о праве на счастье. Счастье можно найти в том, что обыватель считает несчастьем... Ну, и наоборот...

Интересный факт: говорят, что именно с этой книги, увидевшей мир в 1956 году, началась хрущевская оттепель. Не так давно был снят фильм по мотивам романа. Но, прочитав несколько отзывов, фильм смотреть не решусь: кажется, Дудинцева там совсем превратно истолковывают...

И - цитата, говорящая о многом: "Сидит перед тобой русский человек и грозит тебе великой опасностью - тем, что ты можешь в своей стране стать гением! Нельзя, нельзя быть рекой, можно быть только каплей".
Актуально всегда, не правда ли?

Це - найкраща книга авторки з тих, які я вже прочитала. На мій смак, звісно)))
Роман такий жіночий, що аж диву даєшся: як можна отак чесно й відверто вивернути читачам найпотаємніше із наших душ? Й оті внутрішні порожнечу й холод при зовнішній повноті жіночого щастя. Й шалене бажання відчути себе слабкою, ніжною й тендітною після волочіння на собі робочих, побутових та родинних обов'язків, яких часто ніхто не те що не оцінює, а навіть і не помічає. Й палке прагнення любові, не любові-звички, любові родинної, любові, бо шлюб, а палкої любові-кохання, до тремтіння в колінах, серцевої тахікардії й танцюючих зір в очах чоловіка, здатного дарувати такі необхідні, життєво необхідні (що б там не говорилося всує) жінкам увагу й романтику.
Героїня, як і більшість із нас, цього воліла не помічати й тим більше, не визнавати усвідомлено. Але підсвідомість вважала інакше й прислала сни... Спочатку це були сни, які потім перетворилися на реальність. Паралельну реальність. Спочатку, так)) А потім паралельна реальність стала справжньою... А потім стався хеппі енд! Такий жіночий-жіночий!
Але поки до того йшлося, читач встиг зазирнути у кілька потаємних куточків України й завважити різницю між жителями міст і сіл, приміських сіл і глибинки, центральної України й Західної. Як вчений-етнограф, авторка на цьому добре знається, а як її читачка, тепер і я трохи більше тямлю в причинах того, чому ми такі різні.
Поки до того йшлося, читач доткнувся до містики, фольклору та історії, мимохіть сам занурився в запашний узвар із того всього: в міру солодкий, в міру кислий, в міру наваристий. В ньому щедро плавали пісні, легенди, образи козаччини, живі й мертві, тобто свіжі й сушені-варені)))
Поки до того хеппі енду дійшло, читач - жінка він чи чоловік - не зміг не затямити собі тих основних постулатів, на яких основується різниця між чоловіками й жінками, різнобій між сприйняттям світу цими двома половинами одного цілого, часті протистояння між нами. А затямивши, зрозумівши - зміг стати мудрішим тією мудрістю, яку дає розуміння себе самого(ої).

Книга - збірник статей, інтерв'ю, нарисів, написаних Оканою Забужко під час Помаранчевої революції 2004 року для закордонних видань. У дописах повторюються практично одні й ті ж думки, спостереження, висновки в різних варіаціях. Власне, це й логічно.
Логічно й те, що єдиний художній твір, вміщений до книги, - оповідання "Альбом для Густава" - теж є своєрідним повтором уже описаних моментів та думок, щоправда, оселених у художньому вимірі й вкладених у думки (не слова, а саме думки, почуття) двох героїв оповіді.

Він та Вона сприймають Революцію по-різному. Ні, вони не були по різні боки барикад, вони просто різні, бо - Чоловік і Жінка. Вони дивляться в одному напрямку, прямують в одному напрямку, мислять і живуть разом, але - по-різному: він - більше розумом, як і властиво чоловікові, вона - емоціями, як і подобає жінці.
У творі є ще двоє героїв: іноземець Густав, якому ці двоє намагаютсья поснити суть Української революції (як, власне, це робила Забужко у статтях для іноземців), та Народ-Нація-Українці-Дух, який не народився, а скорше отямився від кількасотлітньої сплячки.

Спитаєте, навіщо я це все - вже неактуальне, бо ж маємо новий досвід нової революції - читала? А просто потрапило під руку, а потім не могла відірватися - стільки всього взялася переосмислювати. Не буду зараз уточнювати, що саме і яким чином це у мене вийшло. Просто висловлю сподівання, що ми зробимо правильні висновки, належно оцінимо й те, що тоді (і зараз) вдалося здобути, і що - тоді втратити. Й не згаємо цього нині.

Нехитра штука - перенести чисто американський жахастик із зомбі на українську територію. А от пов'язати повстання живих мерців із українською історією, пояснити його причини, знайти винних - то вже штука не стільки хитра, скільки - майстерна. Й у Бриниха це вийшло, бо ж всі ми знаємо: за гріхи рано чи пізно доведеться розплачуватися. Що й роблять герої повісті, як мертві, так і живі. Хорор у книзі знатний, бо живим не лишається ніхто...

Я б назвала книгу мозаїкою, або ж конструктором лего. Спочатку читач натикається на скинуті, як попало, у купу, короткі оповідки-розділи. У них йдеться зовсім про різне: людей, місця, події, навіть часопростір - і той не пов'язує ці уривки між собою. Але згодом вчитуєшся, розкладаєш шматочки загальної картини на правильні місця, й вуаля - ось воно, цілісне полотно. Те, що до цього часу по всьому йому повзають шматки трупів, а живих героїв майже не лишається, - то вже інше питання. Власне, не стільки питання, скільки відповідь.

Що ще сказати?
Про мову, наприклад. От нині автора однозначно відносять до суржикомовних (мабуть, вже можна викристовувати такий термін?). А в цій книзі мова у нього напрочуд літературна. Крім мови героїв, звісно, бо вони якраз балакають так органічно, що їм віриш: й бабі Ніні, й крутим піарщикам, й священику-афганцеві тощо. При цьому, оті всі діалектизми, русизми та суржиконізми вжиті якраз в міру, нічого зайвого.
Про житейську філософію. Там так гарно описана нудьга за дитинством, за часом, в якому "всі дерева лишилися великими", що це хочеться цитувати! Або ж вибір священика між сокирою та автоматом: дійсно, інколи ніякі слова не здатні допомогти й захистити хоча б когось, що б про це не говорилося в Святому Писанні, езотеричних книгахтощо. А оця бабинініна покірність долі? Це ж те, що найкраще навчився робити простий люд... А сучасне інформаційне поле, яке звелося до перепощування-переписування постів у ФБ та блогах, навіть маститими (типу того) журналістами, замість перевіряння новин, а тим паче, замість особистого перебування в епіцентрі події?
Про біль від пам'яті й бажання забути. Дуже влучно підмічено: звинувачення в тому, що українців позбавили історичної пам'яті, наполовину правильні. Бо ж є багато такого, про що ми, українці, самі воліли б забути навіки-вічні. Як про оті згадані в повісті події 1933-го... Хто винен - то інше питання. Хто що вчинив - оце важливо. Й за це доводиться розблачуватися. Хоча б і так - книжковим (на щастя) зомбі-повстанням. Чому б ні?

Бралася за читання з певною насторогою: ану ж, якщо розчаруюся в "мамі" Гаррі Поттера, книги про якого так люблю? Ні, не розчарувалася. Швидше, навпаки...

Книга Ролінґ "для дорослих" (хоча й казка про малого чаклуна, як на мене, не лише для і про дітей) "Випадкова вакансія" написана не стільки літератором, скільки художником. Спочатку це - ледь видимі на полотні начерки олівцем. Загальний план. Лінія горизонту. Пагорби. Містечко. Будинки. Потім на картині з'являються люди - теж злегка позначені. Художник поволі їх домальовує - товстішими, чіткішими лініями, потім - фарбами. Спочатку це, як і у випадку з олівцем, - легенькі мазки, потім - густіші, конкретніші. У когось із героїв ми вже бачимо обличчя, у когось - руки, ще у когось можемо роздивитися постать й одяг. Точніше - характери й те, що вплинуло на їх формування: життєві перипетії, оточення, людей, речі, слова, вчинки, думки, почуття, емоції... Образи стають все повнішими, все глибшими, все ближчими читачеві, аж доти, доки не починаєш разом із ними жити й переживати, радіти й страждати, сміятися й плакати.
Так само глибшою стає сюжетна канва роману. Якщо спочатку події здаються розрізненими й окремими, то чим далі, тим все більше вони сплітаються в одну тканину, яка, в свою чергу, скручується й зав'язується у вузол, котрий затягується й затягує читача, аж до затримки дихання в кульмінаційному моменті. Як не прикро, видихнути вдається не від полегшення від щасливої розв'язки вузла-сюжету, а від розуміння жорсткої правди життя й жорсткої необхідності й нею миритися й жити (дихати) далі, попри перетиснуте горло.

У романі немає позитивних і негативних героїв. Є просто люди - різні, кожен - зі своїми плюсами й мінусами. Симпатія, яка з'явилася до когось одного, раптом зникає. А герой, котрого спочатку вважав антиподом, починає подобатися. І так - раз, ще раз, і ще... Доти, доки не з'проявляється відчуття-розуміння: книга не про вигаданих героїв, книга про реальних людей, про мене і про вас, про те, що немає в цьому світі нікого ані чисто хорошого, ані виключно поганого, і це - не добре і не кепсько, це - абсолютно нормально.

"Книга для дорослих" у Ролінґ вийшла в певному сенсі книгою якщо не для, то - про дітей. Про найскладніший період дитинства - дорослішання. Ламання сприйняття світу, ламання самого світу навколо підлітка, ламання самого себе задля того, аби вижити і вжитися у світі - про це пише авторка. Це - складно й боляче, і вдесятеро важче через те, що батьки - найрідніші, найближчі, здавалося б, люди, часто виявляються не просто байдужими попутниками на шляху дорослішання, а й антагоністами, а почасти - й ворогами. До чого це може призвести, розповідає книга.

Щодо жанру, то є таке узагальнююче й розпливчасте поняття: "сучасна проза". Що конкретно мається на увазі, не скажу, але за відчуттями роман Ролінґ - це саме вона, сучасна-сучасна проза. Проте не тільки. Це ще й детектив. Але дивний. Читачеві якраз усе відомо, а от герої книги шукають "злодія", вираховують його, губляться у здогадках, бояться, плутаються... Забігаючи наперед, скажу, що до правди ніхто не докопається. Але це єдине, що я вам скажу.)) Хіба що іще пораджу: читайте!

Кто помнит искреннейшее возмущения незабвенного киселева по поводу разложившейся и разлагающей детей Европе, делающей последнее посредством мультика о попе, каке и писе?

Так вот: он, скорее всего, читает книги про путинят, а не такие вот, к примеру...



Нет-нет, вы все правильно рассмотрели на этой маленькой картинке! Книжка называется "Приключения какашки", и автор - не гейропеец какой-нить, а исконно русская москвичка Анна Сучкова... А мир книга увидела в издательстве с прекрасным названием "Комильфо"...

Ладно, свой спич заканчиваю, ибо и без меня комментарии уже прочитавших этот пример детской литературы доставляют... Читать далее

Русская. Или российская? Поправьте меня, кто более изощрен...

Я об этом опусе: http://www.politkniga.ru/product/polikarpov-ma-igo...ovskoj-hunty-oborona-donbassa/

Вспомнилась народная украинская мудрость: "Не спіши поперед батька в пекло"...

А может, кто-то уже читал?

Неймовірно захоплююча, напружуюча, така, що змушує замислитися над багатьма аспектами життя, книга!
У мене провелися чіткі паралелі із романом "Ключ Сари" де Росней - така ж історична двоплановість, такий же зв'язок часів посередництвом якоїсь речі (там - ключ, тут - картина), такі ж спроби сучасного роздивитися минуле. Але Мойєс подарувала героям обох планів по геппі енду, тож після книги не лишилося важкої гіркоти.
Зате лишилося багато прозрінь. Наприклад, про те, як сліпить людей поверховість, певна глупота, коли під одну гребінку та під одні гасла підгоняться всі чимось схожі речі. У книзі таке гасло - це реституція украденої фашистами під час Другої світової власності євреїв, під яку "причісують" й описувану ситуацію зі зниклою з Франції у Першу світову картиною. Люди не напружують себе усвідомленням різниці, вони просто сліпо повторюють гасла, звинувачують тих, на кого їм тицьнули пальцем, щиро вірячи у свою правдивість, навіть готові вбити. За що? А тому що "реституція"! (Чи не нагадує вам це нинішню ситуацію у нас? Мені - дуже!)
Ще одне прозріння: життя та речі. Ми так часто і так міцно їх між собою пов'язуємо, що, втрачаючи річ, упевнені, що втратили якщо не все, то певну частину нашого життя, ми віддаємо певну частину життя речам... А насправді ж навпаки: не речі нами володіють, а ми - ними. Так, часто важко позбутися того, що для тебе має певну цінність, особливо, якщо ця цінність - не лише матеріальна. Але чи варті речі зруйнованих почуттів? Чиїхось емоцій? Частини нашого життя? Навряд...
Про любов, вірність і самопожертву - тут усе дуже заплутано. Одна з героїнь переспала з німцем (мало того, що з іншим чоловіком, то ще й і з ворогом), аби отримати лише надію на те, що це врятує коханого чоловіка. Це зрада? Чи відданість? Це пробачається? Ні? За яких умов? Як цю ситуацію розв'язали герої, не скажу, але просто подумати про це - вже щось змінює...

Если я искренна сегодня, какое мне дело, что завтра буду раскаиваться.

...добродетель неизменно встречает препятствия на тернистом пути к совершенству, а вот грех и порок пользуются благосклонностью фортуны...

Если не можем жить совсем как люди, постараемся жить не совсем как животные.

Стоит лишь раз поступиться чем-то на первый взгляд пустячным, как утратишь вскоре и самый смысл жизни.

Когда любят, встречаются в памяти, для того она и нужна

Кто собирается умереть, тот уже умер, только еще не знает об этом.

Ему не понравилось упоминание о его физическом недостатке, да и кому бы понравилось, ибо есть у них, у недостатков, этих и всех прочих, такое свойство — чуть только упомяни о них, как из едва заметных делаются они более чем очевидными.

Ответы не всегда появляются вместе с надобностью в них, а часто вообще бывает так, что ожидание ответа и есть единственно возможный ответ.

Истинное милосердие начинается с тебя самого.

- Вы хотите сказать, что у нас слишком много слов?
- Я хочу сказать, что у нас слишком мало чувств. А если даже и не мало, то мы перестали употреблять слова, выражающие их.

Все мужчины одинаковы, все уверены, будто знают о женщине все на том лишь основании, что вышли на свет из ее лона.

Куда идешь, вопрос, который вкупе с другим: Где была, мужчины задают чаще всего...

Без будущего настоящее ни на что не годно, его как бы и вовсе не существует.

...еще не родилось на свет первое человеческое существо, лишенное этой второй кожи, называемой эгоизмом, что куда прочней первой, которая закровит, чуть только ткни ее.

...беда, пусть даже она и одна на всех, каждому достается в неравных долях.

Воистину, хуже слепца тот, кто видеть не хочет.

Кто вперед платит, тому не катит, а кто платит вперед, тому не прет.

Нам в большей степени принадлежит то, что свалилось в руки, чем то, чего пришлось добиваться.

Ты даже представить себе не можешь, как с течением времени возрастает черный список самообвинений.

"После", как известно, не значит "вследствии"

Привычка для любви губительна.

Не гладкостью лица и не ладным кроем фигуры определяется сердечная крепость.

Всегда найдется тот, кто будет сыт за счет бесстыдства.

Понятие совести, столькими безумцами порицаемое и еще большим их числом — отвергаемое, тем не менее существует и всегда существовало, это вовсе не измышление философов четвертичного периода, когда душа чуть только успела выйти из стадии смутного замысла. С течением времени, обогатясь опытом совместного проживания и плодами генетического обмена, мы в конце концов поместили совесть в состав крови, в соль наших слез и, мало того, превратили глаза в подобие зеркал, обращенных внутрь, в результате чего они беззастенчиво опровергают то, что тщатся утверждать уста. Прибавьте к этому такое весьма распространенное, особенно у простых душ, свойство нашей натуры, как способность смешивать раскаянье с первобытными страхами разного рода.

...вздумай мы предварять каждое наше деяние размышлением о последствиях оного, вначале неизбежных, затем вероятных, затем возможных, затем предполагаемых, то, право слово, не сдвинулись бы с того места, на котором застигла нас первоначальная мысль.

"судьба, не признающая прямую кратчайшим расстоянием между двумя точками"

(с) Жозе Сарамаго "Слепота".

ЧИТАТЬ КНИГУ ОБЯЗАТЕЛЬНО!

Да, именно так - капсом и громко, потому что давно я не получала столько: 1) удовольствия; 2) эмоций; 3) поводов для осмысления жизни; 4) понимания человеческой сущности и много-много чего еще!..

Книга о любви и ненависти, о дружбе и предательстве, о доверии и разочаровании, о свободе и тюрьме, о перерождении души, об обновлении человека, о жизни...

Читая, я искренне улыбалась и плакала... Давно такого не было с книгами...

Яркая Индия в книге - настоящая, с трущобами и роскошью, с ее неповторимым духом и особенными людьми... Читая, я подсела на Гугл Ерз, заглядывая в разные уголки Бомбея, где живет главный герой...

А главный герой - сам автор, поскольку роман автобиографичен... Прочла биографию - узнала продолжение книги, которую Робертс писал в тюрме...

Джонни Депп собирается снять фильм... Надеюсь, у него получится не испортить "Шантарам"...
___________________

ЦИТАТЫ ИЗ КНИГИ
___________________

В противоположность наслаждению желание по самой своей сути есть источник страдания, злобы и беды. Все философы – не только буддисты, не только христиане, но все, кто заслуживает имени философов, – знали об этом и этому учили. Выход, предлагаемый утопистами от Платона до Хаксли, в том числе и Фурье, состоит в погашении желания и страданий посредством организации незамедлительного удовлетворения. Общество рекламно-эротическое, в котором живем мы, напротив, стремится к организации желания, к его разрастанию в неслыханных масштабах, удерживая его удовлетворение в пределах интимной сферы. Чтобы такое общество функционировало, чтобы соревнование не прекращалось, необходимо приумножать желание, нужно, чтобы оно, распространяясь, пожирало человеческую жизнь.

...для чего нужны мужчины? Возможно, что в стародавние времена, когда медведей было много, мужественность могла играть особую и незаменимую роль; но вот уж несколько столетий надобность в мужчинах, видимо, почти совсем отпала. Иногда они, разгоняя тоску, затевают партии в теннис, что является наименьшим злом; но также случается, что они находят полезным «двигать историю вперед», то есть убежденно разжигают революции и войны. Помимо бессмысленных страданий, которые они несут, войны и революции разрушают то лучшее, что было в прошлом, всякий раз требуя себе чистого места, чтобы строить все заново. Вне равномерного постепенного хода развития человеческая эволюция приобретает вид хаотический, разрушительный, неупорядоченный и буйный. Во всем этом исключительно и напрямую виноваты мужчины с их любовью к игре и риску, их непомерным тщеславием, их безответственностью, их врожденной тягой к насилию. Мир, состоящий из женщин, был бы во всех отношениях бесконечно предпочтительнее; он бы эволюционировал медленнее, зато непрерывно, без откатов назад и погибельных срывов он продвигался бы ко всеобщему счастью.

На самом деле мужчины никогда не интересуются своими детьми, никогда не чувствуют к ним любви, да мужчины обычно и не способны испытывать любовь, это чувство им абсолютно чуждо. Что им знакомо, так это желание, половое влечение, доходящее до скотства, и соперничество между самцами; потом, много позже, уже состоя в браке, они иной раз могут испытывать к своей супруге некоторую признательность – за то, что та подарила им детей, ловко ведет домашнее хозяйство, показала себя хорошей кухаркой и хорошей любовницей; тогда мужчине доставляет удовольствие спать с ней в одной постели. Это, возможно, не то, чего желают женщины, вероятно, здесь имеет место недоразумение, но это все же чувство, которое может быть сильным – и даже если мужчины испытывают возбуждение, впрочем непродолжительное, хлопая время от времени по какому-нибудь маленькому задку, они уже буквально жить не могут без своей жены, и если, на беду, ее не станет, они начинают пить и быстро умирают, по большей части в течение нескольких месяцев. Что до детей, то раньше они были нужны, чтобы стать наследниками состояния, общественных и фамильных традиций. Разумеется, это касалось прежде всего родовитых семейств, но то же можно сказать и о коммерсантах, крестьянах, ремесленниках – по сути, обо всех классах общества. Сегодня все это несущественно: я живу на жалованье, у меня нет состояния, мне нечего оставить в наследство сыну. У меня нет и ремесла, которому я мог бы его обучить, я даже не знаю, чем он сможет в будущем заниматься; правила, по которым я жил, для него ценности не имеют, ему предстоит обретаться в другом мире. Принять идеологию бесконечных перемен – значит признать, что жизнь человека жестко замыкается в пределах его индивидуального бытия, а прошлые и будущие поколения в его глазах ничего не значат. Так мы теперь и живем, и сегодня мужчине нет никакого смысла заводить ребенка. Для женщин все иначе, ведь они продолжают испытывать потребность в существе, которое можно любить, – это не нужно и никогда не было нужно мужчинам. Было бы заблуждением предполагать, что у мужчин тоже есть склонность нянчиться с детьми, играть с ними, ласкать. Можно сколько угодно утверждать противоположное, все равно это останется ложью. Как только разведешься, разорвешь семейные узы, все отношения с детьми теряют смысл. Ребенок – это ловушка, которая захлопывается, враг, которого ты обязан содержать и который тебя переживет.

Мишель Уэльбек "Элементарные частицы" (с)

Впервые в истории украинской литературы издана научно-публицистическая монография, в которой с критических позиций дана мировоззренческая оценка творческого наследия Леси Украинки. Авторы Константин Деревянко и Глеб Бобров и ранее касались подобной темы, так в 2005 году ими был опубликован труд «Тарас Шевченко – крестный отец украинского национализма».

«Наша книга посвящается тем украинцам, которые считают себя христианами, - заявил кандидат философских наук, автор монографии Константин Деревянко, - Еще в 30-е годы выдающийся украинский филолог Микола Зеров сказал о творчестве этой поэтессы: «Це антихристиянська проповідь та майже поганський культ природи». А я бы добавил, что это практически марксистского накала призыв к классовой борьбе и классовой ненависти. Поэтому я хотел бы, чтобы наши читатели дали себе ответ: они с Христом или с Украинкой».

Законы чистой морали единственны и всеобъемлющи. С течением времени она не подвергается ни ущербу, ни обогащению. Не обусловленная никакими историческими, экономическими, социологическими или культурными факторами, она ровным счетом ни от чего не зависит. Ничем не предопределяемая, она предопределяет. Беспричинная, сама служит причиной. Иными словами, это – абсолют.
Мораль, наблюдаемая на практике, всегда являет собой представленную в различных пропорциях смесь чистой нравственности с другими составляющими более или менее темного, по большей части религиозного происхождения. Чем значительнее в этой смеси доля первозданной морали, тем продолжительнее и благополучнее может быть существование общества, избравшего её своей опорой. В идеальном случае общество, организованное согласно универсальным законам нравственности, было бы способно просуществовать вплоть до конца света.
.............

Практически все звериные сообщества основываются на системе подчинения в
зависимости от соотношения сил их членов. Для этой системы характерна
строгая иерархичность: самого сильного самца группы именуют "животное
альфа", того, кто занимает второе место по силе, называют "животным бета", и
так далее вплоть до "животного омега" -- слабейшего в иерархии. Позиция в
ней обыкновенно определяется посредством ритуала боя. Животные рангом
пониже, пытаясь повысить свой статус, провоцируют более привилегированных на
схватку, зная, что в случае победы их положение улучшится. Высокий ранг дает
некоторые преимущества: право насыщаться первым, совокупляться с самками
стаи. В то же время слабейшее из животных, как правило, имеет возможность
уклоняться от схваток, принимая позу "покорности" (приседая, подставляя
зад). Ситуация, в которой находился Брюно, была не столь благоприятной.
Владычество на основании грубой силы, присущее всем животным сообществам,
уже у шимпанзе (Pan troglodytes) сопровождается актами неоправданной
жестокости в отношении слабейших. Эта тенденция достигает своего полного
развития в примитивных людских сообществах и в обществах развитых среди
детей и подростков. Жалость, или идентификация чужих страданий со своими
собственными, возникает позже; далее эта самая жалость быстро
систематизируется, преобразуясь в нравственный закон.

Мишель Уэльбек "Элементарные частицы" (с)

Сильные люди, терпящие неудачу, вдруг ощущают странную правильность произошедшего, а от того в них вскипает еще большая сила, они ныряют в неудачу с головой, надеясь вынырнуть с ньютоновским яблоком, тогда как слабые от упущенных надежд теряют самообладание, нырять не решаются и потом всю оставшуюся жизнь проживают на поверхности обиженными на судьбу.

(c) Дмитрий Липскеров "Демоны в раю".

Я вже розповідала тут ( http://www.liveinternet.ru/users/oofelia/post218466349/ , http://www.liveinternet.ru/users/oofelia/post219144801/ ) про книгу Артема Чапая "Подорож із Мамайотою в пошуках України"... А днями дочитала ще одну його книгу - першу: "Авантюра, або Практичні реалії мандрів по-бідняцьки. Еротико-політичний документальний калейдоскоп"... Враження знову зашкалюють!!! Якщо в двох словах, то поїхав хлопець із України з друзями зі США мандрувати автостопом Сполученими Штатами, Мексикою, Кубою та іншими країнами Центральної й Південної Америки... З мінімумом грошей у кишені... З палаткою та спальником... З філософським сприйняттям світу... З непередаваним інтересом до життя...

Розказувати далі не буду - це треба читати... Можна в онлайні: http://www.e-reading.org.ua/bookreader.php/1000106/N_nehudlit_-_AVANTYuRA.html ...

А ще натрапила на авторську колонку Артема: http://infoporn.org.ua/author/14 ... Теж захопило... Щиро раджу...

Про книгу Артема Чапая "Подорож із Мамайотою в пошуках України" я писала ТУТ... А тепер - обіцяні цитати з книги...
___________

Ну то якими є українці на перший погляд? ...
Спершу тебе зустрічають із сумішшю недовіри та цікавості, зрідка навіть із домішкою нееприязні, хоча значно частіше з іронією, за якою, схоже, ховається сором'язливість. Але досить кількох промовлених щирим тоном слів, і, якщо тільки ти сам не мізантроп, можеш розраховувати на певну дружність і навіть обмежену дозу довіри.

...для мене особисто важливо показати те, наскільки в України всі розмовляють по-різному. Наскільки тупо сперечатися про мову в державі. Наскільки по-дурному вимагати від когось літературності вимови, як це робить провінційна інтелігенція. А надто, наскільки тупо вимагати переходу з російської на українську чи в протилежний бік.
Нас сварять через мову. Через Бандеру та радянських партизан. Схід проти заходу, "бандерівці" проти "москалів". Колись іще були "оранжеві" ... та "сині". ... Як саркастично скаже пізніше один чоловік у Мелітополі Запорізької області:
- А пока нас при помощи телевидения стравливают между собой, пока мы спорим о чрезвычайно важных проблемах, как то, на каком языке говорить или кого называть героем, нас продолжают грабить.

... Якось прийшов до анархізму. Здається, українці органічно до нього приходять, але більшість у страху тікають назад.

... мене кумарить зневага, яка часом просвічується у ставленні самозваних інтелектуалів до звичайних роботяг. Інтелігенція наша така, як ото я: сама нічого зробити руцями не може. Тільки штани в офісах просиджувати та в інтернетах філософствувати.

Вражає й непомірна, часом неймовірна дружність і готовність допомогти.
Звісно, я розумію, що не всі люди хороші. Або точніше - не завжди. По-перше, злі й недоброзичливі чи просто у поганому настрої люди просто не йдуть на контакт, і їх я під час мандрівки не помічаю. По-друге, під час поїздок сам я налаштовуюся на краще. Підтримую кожну почату розмову, всміхаюсь, от і реакцію отримую відповідну.

Те, що існують такі люди, означає, що майбутнє у нас є. [Про житомирян]

Живі люди цікавіші за мертві дошки, на мою скромну думку.

- ... Это [книга Чапая] может стать первой книгой в этом вашем сучукрлите, которую купят во всех тех маленьких райцентрах, по которым ты ездишь. Ведь людям интересно не то, как там у писателей, а то, как живут они сами и такие же люди, как они, в других городах.

Із чого ми всі живемо? Тільки надаємо послуги одні одним і торгуємо одні з одними? Я не розумію.

Приблизно так і виходить: країна існує собі окремо, а держава окремо. От тільки проблема в тому, що держава постійно втручаєтсья в життя країни.

... думав про те, чому я, власне, навчився. По суті - банальним речам. Не судити про людей за зовнішністю, скажімо. Я мав би знати це давно.
За весь цей час мене жоднісінького разу не намагались обманути. Люди, я маю на увазі. ... Ніхто мене не намагався використати, нажитися на мені. Навпаки, постійно допомагали. В тому числі цілком незнайомі люди.
Я думав із роздратуванням, як усілякі розумники люблять повторювати, що, мовляв, народ наш бидло. Таке чув я й раніше. Читав і в коментарях до своїх репортажів на сайті. За весь цей час чомусь я бидла не побачив. Побачив доброзичливих людей. Людей гостинних. Людей, що хочуть краще жити й аби їм дали цю можливість.
Я згадував зі злістю тих самоназваних етнографів, які повторюють про начебто рабську природу українців. Я думав із ненавистю про тих, які повторюють брехливу фразу, що народ, мовляв, має ту владу, на яку він заслужив. Придумали цю фразу політики, якщо точно, то посол "цивілізованої" Сардинії в Росії, розмірковуючи про відсталу країну. Расистська фраза, по суті. Вона-бо означає, що ми чимось гірші за "просвітлених" європейців. Сред своїх цю фразу люблять повторювати політикани та всіляке "небидло", яке без справжніх на те підстав вважає себе кращим за решту.
Якщо ця фраза має значити, що політикани, можновладці є вихідцями з того народу, на шиї якого вони сидять - то це не зовсім так. "Вілітє лі Пьотр, єсть одін нюанс". До влади чи то політичної, чи то економічної приходять переважно найбільші покидьки, найбільш безчесні, безпринципні люди. В нашому випадку це або перефарбовані апаратчики радянської компартії чи комсомолу, або колишні бандюки та рекетири, а нині "шановні члени суспільсьва". Таке єство влади: насильство та маніпуляції. Між іншим, це стосується й давніших "демократій", просто там грошима, а внаслідок цього і владою, володіють уже нащадки рабовласників, колонізаторів, експлуататорів, а не зазначені вище персони.

Є ... всі ті, хто готовий допомогти іншим. Це люди, які виконують свою роботу й намагаються зробити життя своє та близьких трохи кращим. Вони невидимі й нечутні, їх не показують про телевізору, про них не пишуть у газетах, їхнє нове вбрання не обговорюють таблоїди, вони не створюють навокло себе шуму - вони працюють, мріють, люблять. Але саме вони - справжні.

Артем Чапай (с).

Давно не отримувала ТАКОГО задоволення від книги... Таких емоцій... Таких думок... Але - почну з передісторії...

Два роки тому, після того, як ми, члени одного з житомирських форумів, зібралися на першу форумовку з приводу облагородження вже традиційно нашого скверика в центрі міста, понесло нас за місто - посмажити сосисок на вогнищі, поспілкуватися... Під вечір до нас приєднався мандрівник-мотоцикліст: він мав ночувати в одного з форумчан... Роозказував, що подорожує Україною, що журналіст... Пригостили його, чим мали, він напоїв нас чаєм - мав із собою котелок та заварку... Добре його запам'ятала, бо людина - дуже світла, як зовнішньо, так і внутрішньо...

А нещодавно на тому ж форумі розповіли про книгу, в якій згадується про садівників скверика... Виявилося, що автор - Артем Чапай (псевдонім, і вдалий))) і що згадує він у книзі й оті наші посиденьки в лісі під Житомиром, а ще - що був у нашому місті з презентацією книги, а я це якось примудрилася прогавити (хоча зазвичай таке зі мною рідко траплається)...

Проте - повернемося до книги... Я не читала її, я пила - як свіжу воду... Стиль, емоційність, ідея, думки - все підкорило... А головне: в книзі - живі люди, справжні, реальні, як ми з вами...
Ще одне: "Подорож..." - кращий зразок укрсучліту з тих, які останнім часом потрапляли мені до рук... Тож щиро раджу знайти і почитати - гарний харч для душі й розуму...
__________

Вибрані цитати: ТУТ (зробила окремим постом)...

_________

Не пошкодувала часу - пошукала фотки з тієї зустрічі...

Я на Мамайоті (і коли встигла???) - тепер це для мене історичне фото...)))
Мамайота - то мотоцикл, на якому мандрував Артем...



Посиденьки біля вогнища... На задньому фоні - та сама дівчина з асоціацією до слова "задоволення"...)))



Ті самі сосиски...)

Все равно, когда ваш ребенок научится читать, а смысобщечеловеческие ценности должны быть привиты, и это однозначно, но реально это возможно только тогда, когда эти ценности есть ценностями для вашей семьи. Пообещал - сделай, не лги, не опаздывай, больно - терпи, не ной, не просись на ручки, мама тоже устала, политика - грязь, деньги - временное, музыка, живопись, литература - вечные, семья - святое, религия - личное дело каждого. Если для вас это все так, то и будет ваш ребенок - Человеком!

Евгений Комаровский "Здоровье ребенка и здравый смысл его родственников"(с).

Я - о сегодня дочитанной книге Барбары Космовской "Буба"... Такого теплого юмора, теплого слова, теплой обстановки и теплого-теплого финала давно не встречала... Книга подростковая - о семье... И очень-очень светлая...

Автор - полька, преподаватель литературы позитивизма... И она в нем шарит, я вам скажу...) Улыбаться хочется уже с первых страниц романа, и, что бы в жизни героев не случалось, читая, все равно улыбаешься...

Стоит отметить и новую серию львовского издательства "Урбіно" - "Прикольна книжка" - для подростков... Молодцы!!!

Давно так не наслаждалась иронией - тонкой, местами очень изящной, красивой, виртуозной, внезапной...
Как всегда, получила огромное удовольствие от тонкого ощущения и бесподобного описания малейших изменений в природе...
Сюжет романа непредсказуем, и поэтому захватывающий...

Олди не разочаровали и в этот раз - книга великолепна!
Вдвойне приятно - вышла на красивом, сочном, роскошном украинском языке...
_______________________

"Замітальники прибирали листя з бруківки. Згрібали у дворах у величезні купи, чиркали кресалом, підносили тліючий ґніт до колишньої чуприни клена чи акації. Спершись на мітли, стояли, дивлячись на багаття, дихали гострим, ядушним ароматом, перекидалися скупими репліками без особливого змісту.
Сонце, жовте, палаюче, старший брат тисяч загиблих листочків, співчутливо моргало з небес. Замітальниця-ніч щовечора згрібала сонце з неба у двір. Відпочиваючи, сонце міркувало, як гарно було б взяти й одного чудового ранку з'явитися на світ – зеленим. Не у вічній пожежі осені, а яскраво-зеленим, як клейкий листок. Правда, весь світ тоді доведеться вигадати наново, щоб не дуже дивувався примхам світила…"

"Недогарок свічки плакав тьмяними слізьми, обпливаючи вздовж свічника. Тріскотів ґніт, вогник ледь похитувався, хоча вітру не було: ніч видалася тиха. А, яка там ніч! – з хвилини на хвилину схід наллється перламутром, немов писар-нехлюй хлюпне запашної води в чорнильницю з тушшю, оживуть птахи в кронах дерев, з-за вод Тітікурамби, вмиваючись нальоту, почне сходити заспане, рожеве сонце…"

"Над вечір небо очистилося. Висипали перші, найдопитливіші зірки. Світлячки з мерехтінням, вдивлялися в суєтні справи, що діялися на твердіні земній. Присівши на ґанку, відтягуючи зустріч з Германом віч-на-віч, барон милувався сяючим дивом. У місті рідко дивишся на небо; значно частіше клянешся Овалом Небес, поминаючи його доречно й недоречно. Зараз небесне склепіння скидалося на бархотку королеви, підморгуючи з глибин розсипом діамантів.
Велич таїнства, – проспівав би трубадур.
Мир і спокій, – зауважив би скромний міщанин.
Скоро ніч, – почухав би потилицю випадковий подорожній у чистому полі.
У кожного знайшлося б чим пом'янути день, що минав. Зате кілька годин тому, коли над лиховісним перехрестям разкрились безодні небесні – слів бракувало, та й непотрібні вони були, слова…
…Складалося враження, що там, нагорі, прибиральниця, ніби їй руки покорчило, заходилася терти шваброю брудні хмари. Раз по раз дурепа викручувала ганчірку в підставлене відро, на дні якого за дурнуватим збігом виявилася земля..."

http://www.libok.net/view/54845/1

Я о прозе Людмилы Петрушевской - открыла ее для себя... Сильна, очень сильна... Не зря увидела ее имя рядом с именем любимой Дины Рубиной...
"Время ночь" - повесть-исповедь пятидесятилетней женщины на грани шизофрении... Такой себе поток сознания, в котором - история ее семьи... Она и воспитываемый ею внук... Она и любимый сын - алкоголик и вор... Она и отверженная дочь... Она и ненавидимый зять... Она и почти забытая в психушке мать... Она - несчастная поэтесса, почти тезка Ахматовой, так и не дождавшася выхода своей книги... Она действительно несчастна... Но не сама по себе, а вместе со всей семьей... Из запутанного местами, но динамичного и живого-живого монолога видно, как она, своими собственными руками, сделала несчастными всех... Она повторила свою мать - в отношении к дочери и зятю... Она повторила свою мать в отношении детей к ней... Она, вместо хранить очаг, разрушила его - до основания... И она не одинока в этом... Таких - сотни, тысячи... И вот это - по-настоящему страшно...

... Вспомнишь - так это даже удивительно, на какие изобретения отваживался наш советский человеческий гений, чтобы незаконно пересечь священную границу и удрать в классово чуждый мир капитала. Когда военные летчики дули в Японию и Турцию на МИГах - ну, истребитель на то и создан, чтобы в воздухе никто и ничто не могло ему помешать. Но вот когда два бюргерских семейства из Восточной Германии самосильно мастерят в сарае воздушный шар и, спев: "Была бы только ночка потемней!.." влезают в корзину и с попутным ветром отбывают на Запад! - так ведь они еще и любимую собачку прихватили, обвязав ей морду понадежнее, чтоб лай из мглы небесной не нарушил мирную службу пограничников. Тьфу на Жюль-Верна и его художественное предвидение!...
Это что же, спрашивается, нужно было изделать над щирым украинским селянином, чтобы в противоположном конце света, в Корее, под взглядами родной тургруппы и автоматами бдительных северокорейских пограничников - - помчаться противоприцельными зигзагами в объятия реакционного южнокорейского режима. Чесали через Балтику в тумане на скоростном катере - ладно, солдатик одурел два года глазеть на экран радиолокатора, он захмелился удачно и курит в мечтах о дембеле, да и все равно догонять тот катер нечем, а с вертолета сквозь такую муть не видно ни черта: да и пока тот вертолет взлетит!.. Но вот из Новороссийска один мореплаватель отбыл удачно в Стамбул на надувном матрасе, подгоняемый бора: рассчитал курс, скорость, время, снизу подвязал второй матрас и пакет с водкой и шоколадом, а если и засекут с воздуха - ах, спасибо спасателям, унесло в море, мол. А еще парнишечка один, гадюка подколодная, тот просто уполз из Карелии в Финляндию через дренажную трубу: солидолом для тепла и скольжения обмазался, одежку в резиновом мешке к ноге привязал, ножовку в зубы - и вперед, решетку стальную выпиливать, пока наряд обратно не прошел. Господи, да что понимал в побегах тот граф Монте, понимаете, Кристо в своей расхлябанной либерализмом Франции!.. К парнишечке потом - репортеры тучей: ах, какие политические гонения заставили вас бежать от тоталитарного режима таким опасным путем? Да не столько опасным, сколько узким, говорит, и мокро было: никаких гонений, но просто я ужасно мечтал пойти вокруг света на яхте, а кто пустит?.. Те так и сели.
Вообще тема эта была неисчерпаемая, щекочущая крамольным злорадством - заграницу-то видели в трех видах: в подзорную трубу, в гробу и по телевизору; так дай хоть посудачить о тех, кто показал закону большой фиг. Хотя закон был простой и здравый: сбежать захотел? - вот тебе семь лет каторги, и трудись во благо, учись ценить ту свободу, что имел хотя бы внутри границ.
Главное зло была, конечно, авиация: летает, дрянь такая, и не всегда туда, куда надо. Вскоре после войны у нас для блага народа воздушные такси придумали, самолетики Як-12, так они на Кавказе так поперли по ущельям за бугор, а подобной услуги гражданам власти отнюдь в виду не имели, что скорей предпочли пересадить граждан обратно на ишаков. Как раз тогда руководил ДОСААФом товарищ Ворошилов, и он, полный закоренелой ненависти старого конника к авиации, прижал все аэроклубы к ногтю оставив со скрипом лишь планеристов и парашютистов: без мотора, значит, недалеко учапаешь,
контра. ...
(С) Михаил Веллер.

ЛЕГЕНДА О ЗАБЛУДШЕМ ПАТРИОТЕ (из книги "Легенды Невского проспекта")

Серебряный звон тающих сосулек, свист осеннего ветра и шаги одинокого прохожего на пустынной ночной улице, детский смех и печаль утраты, ласковый шепот влюбленных и вой падающей бомбы, и печальная мелодия вечно скитающихся странников... В этой музыке было все.

"Аll the world is a stage, all the people are players. But you can improvise..." ["Весь мир - это сцена, все люди - актеры. Но вы можете импровизировать..." (англ.)]

"Помни, дочь пустыни, во имя чего бы ни текла кровь человеческая - течет она одинаково!.."

Ведь желудок переваривает кусок мяса, или антитела убивают вирус вовсе не из садистских наклонностей и не из любви к убийству...

Стабильность не приносит мучений. Душа терзается исключительно неопределенностью.

Свиньи мы все, свиньи! Все люди братья, потому что свиньи, кроме тех людей, что сестры...

(С) Г.Л.Олди "Дорога".

Забвение – это обморок души. Вспоминать – это совсем не то же, что не забывать.

…в жизни мы менее всего способны познать самое себя. Мы даже понятия не имеем, как сами выглядим. Узнаем свое отражение в зеркале, узнаем себя на фотогарфиях или кинопленке, и на этом все. Вот скажут нам, что мы на кого-то там похожи, и мы даже сообразть не способны – чем именно. В себе мы не видим собственных детей, себя не видим в собственных родителях. … Оттого и пялимся так жадно на фотографии, призванные раскрыть нам то, чего сами увидеть мы не в состоянии: там мы в движении, мы среди других, мы смеемся и мы сосредоточенны, мы с закрытыми глазами или даже спим, и во всех случаях мы иные, нежели в проверенном и обманчивом зеркальном отражении. Все надеемся на секундочку испытать отчуждение между собой и образом в зеркале, разок увидеть себя, как другие видят нас, а мы их. Но это не удается.

«Я-то скорее склонен считать действительность, если она слишком для меня прекрасна, сном. Счастье мимолетно. Так и в книгах написано, а уж в нашем возрасте знаешь это по опыту. И какая разница, обманываемся мы мимолетностью сна или мимолетностью реальной жизни? Наоборот, если скажу себе: это сон, это точно сон, - вот я и предвижу его конец, и могу без остатка отдаться его мгновению.

«Я часто себя спрашиваю: что заставляет взрослых людей добровольно продаваться в рабство? Наверное, ты боишься свободы».

(С) Моника Марон, «Animal triste».

Период чистой благодарности - это первая фаза любви, наверное, всякой. Другому человеку удается свершить наше превращение. Свойства, о которых мы догадываемся, но которые таятся в нас под спудом, непробужденные, в минуту влюбленности вытесняют все остальное, с чем мы свыклись. Мы сами себя не узнаем. Мы становися красивее, мягче, мудрее. Мы освобождаемся от уныния и недовольства. Мы в состоянии простить злейших врагов. Каждое дерево, улица, минута озарены нашим счастьем, и мы дивимся лишь теперь раскрывшейся красоте. Мы чувствуем себя заодно с небом, дождем, ветром. Наконец-то мы отдаемся этому миру и наконец-то не принадлежим ему.
_________

Любовь - это вопрос веры, что-то вроде религиозного фанатизма.
_________

Любовь - это последний остаток дикой природы, а человек со всем установленным им же порядком только пытается ее приручить.
_________

Опытный человек любит то, что у него не отнимется. Купит собаку - и любит. Та подохнет - купит новую и опять любит.
_________

Первая любовь - это не просто любовь, какую человек испытывает в юности. Эта любовь несравненна, поскольку тот, кого она посетила, ничего еще не пережил такого, чем мог бы ее измерить. Эта любовь является исключительно по собственной воле.
_________

В жизни можно пропустить все, кроме любви.
_________

(С) Моника Марон "Animal triste".

Жизнь - это не роман... Жизнь - это сборник рассказов... Это просто набор историй - интересных и скучных, веселых и грустных, примитивных и высокохудожественных... И не всегда мы являемся их главным героем, даже если это сборник рассказов о нас... Можно просто просидеть на стуле в уголке, ничего не делая, но история все равно будет записана в сборник расказов о нашей жизни...
Их можно перечитывать наобум, без хронологии и смысла... Выбирать то, что хочется перечитать, и перелистывать то, о чем нужно забыть... Но вырвать странички из книги жизни не получится - сшиты они намертво, склеены накрепко, уложены в палитурку из нашей кожи... Обложка книги покрывается морщинками и пятнами, мы ее украшаем, кто чем горазд: красками и камешками, дорогими и дешевыми, а иногда - забрызгиваем грязью... Отмываем, наполняем новыми историями, дописываем рассказы, пытаемся отредактировать, исправить... Единственное, чего не можем сделать, - переписать книгу набело...

...Вдыхаю остатки аромата кофе из стоящей рядом уже пустой чашки... Слышу стук дождевых капель по балконному стеклу... Нажимаю кнопку "отбой" на телефоне... Провожу пальцами по запутанным волосам... Перечитываю написанное... Потягиваюсь: поясница, лопатки, плечи, шея, руки, ладони, пальцы - вверх... На несколько секунд закрываю глаза... Кликаю на кнопку "Опубликовать"... И иду - вписывать очередной рассказ в книгу моей жизни...

"Какой пульс у времени на самом деле, ... никто знать не может, потому что пульса у времени нет. Есть только редакторские колонки про пульс времени. Но если несколько таких колонок скажут, что пульс времени такой-то и такой-то, все начнут повторять, чтобы идти со временем в ногу. Хотя ног у времени тоже нет."

"Идеология - это описание невидимой цели, которая оправдывает видимые средства".
________________

(C) Виктор Пелевин, "Ампир "В".

(С) Сергей Лукьяненко, "Звезды - холодные игрушки"
________________

– Выгода – это основной стимул разумной жизни, – сухо сказал Данилов. (...)
– А я-то полагал, что основным стимулом для разума является любовь, – ответил я. – К людям, к дому, к знаниям. К чему угодно.
– Это одно и то же, Петя. Нашим бедным усталым мозгам выгодно верить, что мы любим и любимы. Мать любит сына, родина любит гражданина, подруга любит тебя. А на самом деле… – Данилов плюнул сквозь решетку, усмехнулся: – …это либо инстинкты, либо расчет. Обычно – смесь того и другого. Мы ведь понимаем на самом деле, что наша ценность определяется лишь способностью работать. Приносить пользу окружающим, обществу. И то, что вечно так продолжаться не может, тоже понимаем. Вот и страхуемся… любовью. От старости, от болезней, от тоски…
____________

(...)Я слишком много говорил… о свободе… о праве быть собой. Но мы не свободны, мальчик мой. Мы рабы. Мы слуги своей любви. (...) Я слишком любил Землю. Любил наш смешной мир. И нашу несчастную страну – всегда любил больше, чем Землю. И свой дом любил больше, чем страну. Потому что только такова любовь, она складывается из малого, из частичек, из чего-то смешного и глупого, из подъезда, где первый раз целовался, из двора, где первый раз подрался, из работы, в которой нашел себя… Не свобода важна, Петя. Любовь…

"...один из признаков детства - это возможность кого-нибудь мучить и волновать. Иногда оно отсутствует даже в младенчестве, иногда же растягивается до старости, в течение жизни оно может исчезать и возвращаться, детство - это возможность наслаждаться своей беспомощностью..."

"Желание быть любимым присуще всем, но есть натуры сильные, нервные и чуткие, для которых жажда чужой любви так велика, что они теряют способность любить сами и, чтоб постоянно ощущать силу любви к себе, причиняют любящему страдание. Не сразу, не вдруг становятся эти несчастные такими, и одной из ярких фигур подобных является непонятый либо оболганный евангелистами иудейский юноша Иуда, самый красивый, самый страстный и самый любимый Христом ученик. Он удавился вовсе не потому, что каялся. Христа Иуде жаль не было, ибо не бывает взаиморавной любви между двумя людьми, и так сильна была любовь Христа к Иуде, что у Иуды не могло остаться и крупицы любви к Христу. Страшно одиноко стало Иуде, когда не стало рядом Христа, ибо только Христос со своей всепоглощающей неземной любовью способен был утолить жажду этой доведенной до исступления, страстной, ни на секунду не утихающей потребности быть любимым, которая грызла Иуду. Так бывает всегда, когда кто-либо любит чрезмерно, как любил Христос всех, а более всех несчастного юношу Иуду, ибо и в любви, если кто-либо забирает много или все, то другим остается немного либо одна лишь жажда. Такова и материнская любовь, по природе своей наиболее близкая к любви Христа, и потому дети не могут любить мать свою, а чувство, которое они испытывают, вовсе другое чувство...
...
Христос и Иуда - единственный пример великой любви в ее чистом виде, то есть бесполой, не опирающейся на инстинкт размножения... Иуда выдал Христа, когда потребность быть любимым, а значит, и слабость его, что одно и то же, превысила всякий наперед заданный нами, земными существами, предел... Парадоксально, что подобная трактовка перекликается с библейской притчей об Иове, но, как ни странно, это, может быть, единственный случай из Библии, когда всевышнее существо было слабее земного. Теологи трактуют эту притчу неверно. Господь вовсе не чувствовал себя тогда всемогущим, наоборот, он был слаб как никогда и жаждал любви. Потому он и обрек Иова на страдания, чтобы и "в гною" Иов любил его... Вы улавливаете общность?... Точно так Иуда предал Христа на распятие... Может, это кощунство, но слияние Христа с Иудой, а Господа с ничтожным Иовом, живущим "в гною" своем, и есть мысль о великом первобытном хаосе, с которого все началось и к которому все придет, хаосе, царствующем и над людьми и над Богом, где едино малое и большое, добро и зло, любовь к ближнему и мучение ближнего... Нам неприятно это, мы всегда будем отталкивать это от себя, как отталкиваем от себя смерть, тем не менеенезависимо от нас существующую, ибо подавляющее большинство людей неспособно чисто физиологически жить за пределами своих страстей, как никто не может жить за пределами атмосферы. Но в борьбе со смертью человек стал именно тем, что он есть: отдалился от животного, развил науку, религию, искусство, философию... Да, так же, как необходимо было человеку понимание своей смертности для построения той цивилизации, в которой мы с вами имеем счастье или несчастье жить, так же необходимо ему будет для грядущей цивилизации, о которой пока мы можем лишь догадываться, более ясное понимание всеобщего хаоса, наступающего за пределами наших страстей. Ибо всеобщий хаос - это всеобщая смерть и всеобщее лоно, которое и отталкивает и притягивает..."

"...ощущение материнства - этой высшей мудрости, до которой способна подниматься женщина в любви, не только не требующей, но в силу полноты своей полностью исключающей взаимность, бездонной, слепой, лишенной терзаний и сомнений, присущих любви чувственной. Любовь эта таится в каждой женщине, но не всегда бывает разбужена и возникает внезапно, подчас весьма странно, случается, она возникает и в восьмилетней девочке по отношению к сорокалетнему мужчине, так что совсем еще ребенок чувствует себя сильнее и старше взрослого, и тот даже иногда подсознательно испытывает необходимость искать у девчушки защиты. Любовь эта бывает рассеяна и в обычной общедоступной чувственной любви, словно драгоценные золотые крупинки, появляясь в моменты полного душевного единства, что случается не так уж часто в земной жизни. Так же как любовь эта в слабой степени зависит от возраста, так же не зависит она от ума и от воспитания, не зависит от нравственности и порядочности. Однако, возникнув, она может совершенно преобразить и изменить человека и всегда ведет лишь к совершенству. Может, от инстинктивных поисков ее, столь трудных, где удача бывает так редка, и страдает человек, злобствует, предает, мучается, ненавидит. Мистики, возможно, объясняют это поисками душ, тысячелетия назад состоящих в близком родстве, и наибольшее, хоть и редкое, счастье случается тогда, когда душа древней матери переселяется в тело современной молодой девушки, а душа сына ее в тело ее возлюбленного... Материалисты же, разумеется, опровергают все это, тем более что тут попахивает древнегреческими извращениями, но в последнее время некоторые из них все ж признают наличие в вопросе о счастливых браках темных пятен, на которые указывают социологи..."

"...ощущение исчезновения, смерти души, которую хотелось бы продлить вечно, бросив бесовский хмельной вызов жизни, природе, бессильному порядку, насмехаться, торжествовать над всеми святостями этого света, плевать на Бога, издеваться над атеизмом, презирать страдания, не признавать ни отца, ни матери, ни родины, ни любви и прочее, и прочее, трудно определяемые желания, ощущения в этот миг полного торжества тела над Душой, неразумного над разумом, животного над человеком, идей дьявола над идеей Бога, момент зачатия, единственный миг, двойственный, как все во вселенной, когда жизнь, лишенная помощи фантазии и разума, показывает свою подлинную цену, равную нулю, и правдой этой доставляет наслаждение непередаваемое. Но впечатление это, при всем необычайном блаженстве, зыбко и бессловесно, бросив вызов разуму и фантазии, оно само оказывается поверженным тем, что, лишившись слов и мыслей, не способно расшифровать, свою суть и соблазнить этим человека и, будучи непорочным, быстро угаснув, лишь усиливает порядок и укрепляет целенаправленность и смысл жизни. Так проходящая, гонимая, полная надуманного смысла жизнь вступает в борьбу с вечным, реальным, царящим во вселенной хаосом и побеждает. Лишь в миг зачатия врывается этот вечный хаос вселенной в плоть человеческую, и то на одно безумное мгновение."

Фридрих Горенштейн (С)

"На третьем этаже школы было пусто. Я забежал в кабинет физики, там тоже никого не было. Портфель валялся под моей партой. Стулья в классе стояли, как попало, на доске были написаны какие-то формулы, их написал или написала тот или та, кто последним сдавал экзамен. Окно возле учительского стола было открыто. Я взял тряпку, стер формулы и написал: «Свобода! Ура!» Пока я это делал, за окном зашумел дождь.
Листва большого дерева, которое стояло под окном кабинета физики, зашумела. Конец июня, было тепло и даже жарко, листва и трава были уже большие и темные. Я подошел к окну и стал смотреть на дерево, на которое так много часов я смотрел, тоскуя во время уроков. Я почувствовал разницу в том, как в тот момент смотрел на него, и как я смотрел во время уроков. Но разницу-то я почувствовал, а в чем она — нет.
Я стоял, смотрел то за окно на дождь, то осматривал класс. Я видел портреты ученых, парты, стулья, свою парту. Я видел и знал это помещение при любом освещении, знал наизусть, но так, как в тот момент я его прежде не видел.
На подоконник стало капать… На подоконнике лежала большая мертвая черная муха. Почему-то я запомнил и её. Я стоял, видел все это, мне было хорошо. Не весело и не печально. Было хорошо. Но я чувствовал, что мне так, как не было раньше. И я даже почувствовал, что если постою так еще немного, то что-то пойму, что-то существенное…Но на подоконник закапало сильнее, я забрался на него и закрыл окно, потом взял портфель и вышел из класса.
А теперь-то я знаю, что не пойму того, что тогда мог понять. Но это не значит, что я тогда не понял чего-то очень важного или судьбоносного, нет.
Мне даже кажется, что я знаю, что я тогда мог понять, и что-то подобное я обязательно уже понял, и живу с этим. Просто, тогда я мог понять то, чего не понял с какими-то нюансами. А теперь все! Уже все! И так со всем."

Евгений Гришковец (С)

Это было очень по-человечески – привыкнуть жить с грызущей тебя изнутри болью. Привыкнуть, но не смириться. Приспособиться. Приручить свою боль. Может быть, потому, что люди хоть и стремятся к совершенству, но прекрасно знают, что оно недостижимо?
Сергей Лукьяненко (С).

Дочитала - фрагментами, кусочками, за согревающим в этом ужжжасном ххолодддддддддде руки чаем "35 кило надежды" Анны Гавальды... Нет, она - настоящий-настоящий мастер... ТАК передать не мысли, не чувства даже - состояние души мальчика... ТАК научить смотреть на жизнь немножко иначе... ТАК показать мир одного-однюсенького человека - целую вселенную одного-однбсенького человека...

В общем, растрогалась - чуть не плачу... Если к этому добавить трудный разговор с шефом, во время которого я заявила, что мне здесь все-все надоело и что я готова поменять работу, ужжжжасный ххолоддддд - везде, действительно до смерти, до отупения надоевшую работу, все больше и больше подталкивающую меня к тому, что я согласна на "нехай й гірше, аби інше" (все-таки народная мудрость не с бухты-барахты родилась), очередного "что-то не то"-гошного мужчину, ПМС, душераздирающую музыку...

В общем, пока написала это все - плакать перехотелось... И полученную сегодня зарплату - в три раза больше средней по Житомиру - надо отрабатывать... А вообще-то - рабочий день окончился!!!!!!!!! Уррррряяяяяяя!!!!!!!!!!!!

Вот что я тебе скажу, дружок: несчастным быть куда легче, чем быть счастливым, а я не люблю, слышишь, не люблю людей, которые ищут легких путей. Не выношу нытиков! Будь счастливым, черт побери! Делай что-нибудь, чтобы быть счастливым!

Самые большие трусы - мужчины... Нет-нет, некоторые из них храбро бросятся на дзот, прыгнут с парашютом, сделают мертвую петлю, сидя за штурвалом самолета, взберутся на снежную вершину, невзирая на то, что могут и не спуститься... Речь не об этой трусости... Речь об эмоциональной трусости, о страхе принять решение и взять на себя ответственность за него, об отсуствии элементарной смелости сказать себе: я подлец...

Они страстно страдают, эмоциональные трусы... Они плачут, они несчастны, они не живут - существуют, они заряжают этим отношением к жизни окружающих и все время ждут, ждут, когда кто-то что-то сделает, примет решение, хоть какое-то, чтобы с ним согласиться, принять и успокоиться...

Они любят... Точнее, они думают, что любят, что жить не могут без кого-то, но - живут... Они оправдывают свое бездействие в отношении кого-то одного честностью в исполнении взятых на себя обязательств - перед кем-то другим, на самом деле не имея элементарной храбрости что-то изменить в своей улаженной комфортной жизни, боясь лишиться синицы в руках, погнавшись за журавлем...

А потом, прозрев, прожив жизнь не так, не там, не ту, не такую, они обвиняют... Не себя, нет! Кого угодно: жену, детей, работу, любовницу, секретаршу, начальника, политическую и экономическую ситуацию в стране и мире - но только не себя... Потому что даже на это им не хватает смелости...

Вчера, в День независимости Украины, читала в дороге "Геном" любимого Сергея Лукьяненко... Там у него - новый мир, мир освонного человеком (и не только) далекого космоса, мир, населенный разными людьми... И много новых планет... Среди них - и Новая Украина...))) Улыбнуло...)))
_________________

"Новая Украина считалась планетой удачной, перспективной и в меру лояльной Императорскому Совету. В общем – золотая середина Империи, один из тех столпов, на которых держится цивилизация. Мирно, сытно и уныло.
Если бы гиперканал у Новой Украины функционировал непрерывно, Алекс бы и не подумал приземляться на планете. Но колония не была галактическим перекрестком наподобие Гаммы Змееносца и не вела активной торговли, как Ртутное Донце. «Зеркало» вышло из канала, по дуге вернулось ко входу, но войти уже не успело. Целый караван рефрижераторов с мороженой и условно живой свининой, основным предметом экспорта Новой Украины, втягивался в сужающееся отверстие канала.
...
Они начали спуск к планете.
Новая Украина имела четыре космодрома. Один, как положено, у столицы, города Мазепово Мисто, два в бескрайних зеленых степях, где паслись стада мутированных свиней: огромных, слоноподобных существ, обросших метровым слоем ароматизированного, богатого витаминами сала. Алексу доводилось пробовать различные сорта местной свинины, созданные ухищрениями генетиков, – и сало, которое в сыром виде имело вкус и консистенцию копченого, и сладкое, «шоколадное» сало, которое продавалось в баночках. Особым поклонником местной кулинарии он не стал, но мастерство генетиков было несомненным.
...
Ким замолкла, удовлетворенная. Алекс вернулся к управлению, впрочем, не отбирая его у Ханга, а просто подстраховывая второго пилота. Особой нужды в этом не было – корабль уже заходил на посадку. Потянулись внизу зеленые поля сочной люцерны с неторопливо бредущими по ней свиньями. Алекс включил увеличение и мог теперь разглядывать исполинских, невозмутимых животных во всей красе. На спускающийся корабль они никак не реагировали, привыкли. Лишь озорной мальчишка-подпасок, объезжающий стадо верхом на резвом молоденьком поросенке, задрал к небу мордашку и задорно помахал кораблю ладошкой, сжимающей термальный бич. Алекс улыбнулся, жалея, что не может поприветствовать веселого пастушонка в ответ.
...
– Все-таки в музей? – уточнил Алекс на всякий случай. – Я бы предпочел море…
– Присоединяйся, тогда поедем на море, – немедленно предложила Ким. Улыбнулась, ковыряя носком туфельки потемнелую от гари бетонную плиту. Ханг тревожно посмотрел на капитана.
– Нет, не могу, – почти с подлинным сожалением сказал Алекс. – Что ж, счастливо отдохнуть.
Сам он не находил ничего интересного в посещении музея животноводства, одной из главных достопримечательностей Новой Украины. Но Ким, похоже, увлекалась генной инженерией во всех ее проявлениях.
– А вот и машина, – меланхолично сказал Поль. Энергетик был единственным, кто не придавал увольнению особого значения. Он даже не сменил свой форменный комбинезон и собирался провести все отпущенные шесть часов в баре при космопорте.
Пузатый микроавтобус на колесном ходу лихо подкатил к кораблю. Водителя за зеркальным стеклом видно не было, но из салона вышла улыбчивая девушка со значком таможенника на расшитой национальным узором блузке.
– День добрый, путешественники! – звонко воскликнула она. – Милости просим, гости дорогие!
Девушка была симпатичная. Даже включенный в режиме ожидания пояс силовой защиты выглядел скорее милой шуткой, чем грозным атрибутом таможенника.
Алекс помахал рукой садящимся в автобус ребятам, подмигнул таможеннице – получив в ответ пусть и предписанную регламентом, но очень милую улыбку. С таможней проблем не должно было возникнуть – Новая Украина славилась мягкостью и добродушием стражей границы. Единственный конфликт, который он мог припомнить, был связан с попыткой навигатора-спец Святослава Ло вывезти с планеты ванильный шпик. Оказалось, что этот своеобразный деликатес строго запрещен к экспорту, что служило немудреной приманкой для туристов. Впрочем, никакого наказания, даже штрафа, Ло не понес…
Автобус уже скрылся вдали, у приземистых зданий космопорта, но Алекс все стоял у корабля. Закурил вторую сигарету. Ему помнилось, что на Новой Украине растет неплохой табак… надо будет связаться с кем-нибудь и попросить купить местных сигарет.
...
Чуть смущенная, Джанет двинулась в корабль. Ким, терпеливо дожидавшаяся конца разговора, подошла к Алексу.
– Это тебе.
Пакет из плотной коричневой бумаги был небольшой, но увесистый. Алекс развернул его с тем чувством неожиданного праздника, которое касается каждого, получающего неожиданный подарок.
Разумеется, это был предмет гордости Новой Украины, кусок свежего сала.
– Его срезают со свинок прямо на пастбище, – сказала Ким. Ее переполняли впечатления. – И свинкам совсем не больно, через день шкура заживает, и свинья снова нагуливает жирок. Вот! Попробуй, оно уже копченое. Когда слой сала достигает толщины в полметра, у свинки начинают выделяться специальные ферменты… Здорово, правда?
Алекс достал из кармана нож, отрезал кусочек. Прожевал, кивнул:
– Здорово. Очень вкусно. И аромат зеленых яблок, да?
Ким кивнула. Моррисон, стоящий за ее спиной, скривился в гримасе:
– Аромат… вот на пастбищах аромат – спаси Господи. Этот сальный мамонт прется по степи, выжирает все начисто и непрерывно гадит, извините за подробности!
– Естественный процесс! – отпарировала Ким.
– Конечно, но слишком уж неароматный. Почему они не выращивают мясо и сало в баках, как на любой приличной планете?
– Ты ничего не понимаешь! – Ким завелась с пол-оборота. – Совершенно другой вкус! К тому же свиньи полезны для экологии планеты. И обходятся гораздо дешевле. Три пастуха-спец управляются с большим стадом, и больше никаких расходов!
Как и Ханг, Алекс тоже был не склонен считать животноводство Новой Украины увлекательной темой для обсуждения."

ГЛАВА ЧЕТЫРНАДЦАТАЯ
ЧТО ЕЩЕ?
«И действительно, что делает человека человеком?

Он бродит по земле уже больше миллиона лет, но магическая трансформация, превратившая хитроумное стайное животное в нечто совершенно иное, невиданное, произошла с ним каких-то десять тысяч лет назад. Подумать только, девяносто девять сотых всей своей истории он ютился по пещерам и глодал сырое мясо, не умея согреться, создать инструменты и настоящее оружие, не умея даже толком говорить! Да и чувствами, которые он был способен испытывать, человек не отличался от обезьян или волков: голод, страх, привязанность, забота, удовлетворение…

Как он смог вдруг за считанные века научиться строить, мыслить и записывать свои мысли, изменять окружающую материю и изобретать, зачем понадобилось ему рисовать и как он открыл музыку? Как смог покорить весь мир и переустроить его по своей потребности? Что именно десять тысяч лет назад прибавили к этому зверю?

Огонь? Дали человеку возможность приручить свет и тепло, унести их с собой в необитаемые холодные земли, жарить добычу на кострах, ублажая желудок? Но что это изменило? Разве что позволило ему расширить свои владения. Но крысы и без огня сумели заполонить всю планету, так и оставшись тем, чем были изначально — сообразительными стайными млекопитающими.

Нет, все-таки не огонь; во всяком случае, не только огонь, — прав был музыкант. Что-то еще… Что?

Язык? Вот несомненное отличие от прочих животных. Огранка неочищенных мыслей в бриллианты слов, которые могут стать всеобщей монетой, получить повсеместное хождение. Умение даже не столько выражать творящееся в голове, сколько упорядочивать это; литье неустойчивых, перетекающих как расплавленный металл образов в жесткие формы. Ясность и трезвость ума, возможность четко и однозначно передавать из уст в уста приказы и знания. Отсюда и способность организовываться и подчинять, созывать армии и строить государства.

Но муравьи обходятся без слов, на своем, незаметном для человека уровне создавая настоящие мегаполисы, находя свое место в сложнейших иерархиях, с точностью сообщая друг другу сведения и команды, призывая тысячи тысяч в неустрашимые легионы с железной дисциплиной, которые схлестываются в неслышных, но беспощадных войнах их игрушечных империй.
Читать далее

Роман... Исторический... На основе реальных событий, реальных героев и реальных, рассекреченных СБУ, документов... О партизанской борьбе воинов УНР в 20-ые годы прошлого (уже прошлого, эх...) века...

Отличная книга! Для тех, кто любит Литературу, для тех, кто любит Историю, для тех, кто - Украинец и у кого есть Родина...

Читала в запой (и эту книгу тоже, да))) - дома, в транспорте, в парке, даже в спортзале, точнее, в раздевалке))) И познала огроменную радось на последней странице: атаман Черный Ворон таки остался жив, выбрался за границу, нашел жену и приемного сына и приезжал в Холодный Яр в 60-ых годах...

В общем, кому интересно - найдет и прочтет))) А я пошла - "Ликвидацию" досматривать )))

Проспала Парад!!!
Огорчилась!!! Очень...
Зря читала вчера до двух ночи и о таком божьем даре, как будильник, не вспомнила...

Но - успокоилась, позавтракала, пересмотрела почту, форумы и т. д. и пойду на парад оркестров - тоже неплохо... Плюс поищу рамочки для акварелей (пустая стена уже раздражать начинает), плюс зайду в Книгоманию - там вроде полочку буккроссинга открыли, поменяю что-нить (вон Жапризо сверху подмигивает - его и выпущу в плавание), выпью капучино в "Троянді пустелі" (давно такой вкуснотищи не пила)... Поздравлю Светку с днем рождения (почему ее Викторией не назвали?), наконец-то встречусь с Наташкой и Андреем... Надо как-то отвертеться от нудной прогулки с другим Андреем (или же настала пора прямо сказать: ты что, е видишь, КАК мне с тобой скучно?)...

В общем, С ПРАЗДНИКОМ ВСЕХ!!!
ПОБЕД ВО ВСЕМ!!!