Почну з кінця, цебто з фіналу книги. Бо він виявився таким неочікуваним, що у мене аж дух перехопило! Причому, двічі, бо повороти сюжету різко звертали від протореної моєю уявою доріжки саме стільки разів. Мимохіть згадалися оповідання Роальда Даля, котрий використовує подібний прийом "зненацькості", та ще "Улюбленець жінок" Себастіяна Жапрізо: ото вже фінал та й фінал у цій книзі!

Але я ж про "Елементал" пишу. Отож, жанр книги - бойовик. Герой - теж бойовик. А ще - щирий українець і майже супермен. А що я, втім, хотіла від козака, котрий служить у Французькому іноземному легіоні? Сюжет заснований на рельних подіях, за що Василя Шкляра просто обожнюю. Отак-от отримуєш насолоду від читання й паралельно здобуваєш історичні знання. Місце подій - Чечня та Москва. Час - 90-ті роки минулого століття плюс певна ретроспектива у спогадах головного героя. А ще у книзі є кохання й секс: прекрасно, зі смаком виписані, насправді реальні почуття-відчуття, яким віриш. Ну, й мова - пити її, Шкляреву українську, пригорщами, й насолоджуватися...

Одним словом: сподобалося, от! ))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/09/blog-post_29.html

От зараз намагаюся згадати книги, котрі розказують про те, як бути щасливою. Окрім "Поліанни" Елеонор Портер на думку поки що нічого не спадає (за підказки буду вдячна))).
Чого саме про щастя замислилася? Просто нещодавно прочитаний епістолярний роман Джин Вебстер можна вважати посібником по щастю. Ні, тут не знайдеться секретів щодо того, як заробити гроші, стати успішною чи закохати в себе мільйонера (хоча всі ці приємні речі з героїнею якраз і трапляються). Просто дівчина-сирота, котра виросла в притулку й уперше потрапила до звичайного будинку, де живе родина, у вісімнадцятирічному віці, точно знає, що таке - щастя, яке мають усі. Проте далеко не всі розуміють, що у них - сто причин бути щасливими. Озирніться - у вас їх не менше)) А якщо все ще не почуваєтеся щасливими - прочитайте цю книгу.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/jean-webster-daddy-long-legs.html

Помітила одну особливість творчості Дяченків. Надважливу для мене як читача особливість. У кожній їх книзі, окрім карколомного сюжету, неймовірних світів, цікавих героїв, є щось здатне змінити читача зсередини. Мене, принаймні, завжди. Чи то якісь нюанси світосприйняття змінюються, чи то з'являється глибше розуміння певних людських рис або вчинків, чи то щось у мені коригується - майже непомітно для стороннього ока, але дуже відчутно для мене.

Не став винятком і цей роман. Бути сильним - це дозволити собі бути слабким і бути собою, бо ж насправді сила - не в силі. Це зрозумів головний герой книги і ще раз підтвердила для себе я. Влада над кимось чи чимось - це зовсім не те, що робить людину щасливою, по-справжньому щасливою. Бо ця ж влада сковує й того, хто нею володіє. І нещасті ті, хто цього не здатен ані відчути, ані зрозуміти, бо вони руйнують світ, частково чи повністю, але разом із ним руйнують і себе, часто цього навіть не помічаючи. Сильний той, хто може обійтися без своєї могутності, залишитися собою й замість якомога сильніше покарати здатен просто полюбити. Точніше, не просто полюбити, а зізнатися собі у тому, що відчуваєш і чого хочеш насправді, бо це - найважче.

Іще одне спостереження Дяченків: не варто ображати жінку)) Бо велика образа спроможна перетворити її на великого мага (або ж відьму). Й тоді - начувайтеся!))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/08/blog-post.html

Збиралася, говорячи про цей роман, не згадувати "Бота" й не порівнювати обидві книги, але не виходить це у мене ну ніяк)) Бо хочеться сказати коротко і сильно(с): всі плюси й мінуси, про які я згадувала, розповідаючи про враження від "Бота", у "Твердині" проявилися з подвійною силою.
Але таки розтечуся мислієм по древу(с) й зазначу, що це стосується і сильних сторін, і, як не прикро, слабких. Скрупульозність в описі дрібниць часом доведена до абсурду, який роздратовує. Ну от навіщо мені подробиці особливостей функціонування кнопок у гвинтокрилі, якщо я нетямлюся від переживань за героїв? Або чи треба мені медичні нюанси необхідності вставляння катетора в член під час неможливості пацієнта самостійно здійснити сечовипускання? І, якщо на те вже пішло, то що робити пацієнтам, у яких немає члена?)) Головне ж уже сказане: пісяти герой не може, бо отруївся.

Геть чужорідним видався мені й єдиний у книзі опис сексу - з подробицями того, куди яку руку поклали герої на тілі один одного, які саме маніпуляції і з якими часнинами тіла чинили пальцями, й іще купою деталей. Все одно, що іструкцію для керування вертольотом почитала, бо емоцій ані у мене, ані, здається, у героїв під час цих рухів не виникало)) А якщо ще й врахувати, що я зашпорталась об словосполучення "кружевний брасьєр", котрий "ледве прикривав соски", то й мови не могло бути про насолоду від читання. Щодо сосків нічого не маю, а от слова "кружевний" в українській мові немає. Як і ще деяких слів та словосполучень, вжитих у книзі, як-от: "копна відрослого волосся", "наморщити брови" тощо.

Вже якщо заговорила про мінуси, то виговорюся до кінця))) Як ви вважаєте, чи може людина у стресовому стані визначити діаметр бочок на відстані кількох десятків метрів з точністю до півсантиметра? Один із героїв книги може. А чи може людина, поранена в плече, нести у відповідній руці важезне відро? Виявляється, може. А хто підкаже мені, чия нога зламана у цьому реченні: "Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу"?

Знаєте, я от пригадала навкололітературні дискусії про дефіцит професійних письменників, професійних читачів... От кого нам точно не вистачає, то це - професійних редакторів. Ну не може видавництво пишатися своєю продукцією й претендувати на професійність, допускаючи подібні ляпи. Чи таки може? Питання, судячи з усього, риторичне.

А тепер про хороше: про те, чим книга захопила (а вона таки захопила, бо чого б інакше її дочитувати, та ще й ночами?)))
Тема. Моя, однозначно. Нетри, пошуки невідомих пам'яток, полишених невідомою цивілізацією - хіба не про це я мріяла, коли школяркою хотіла стати археологом?
Кідрукова скрупульозність в описі місць. З хорошою уявою й кіна дивитися не треба: картинки так і малюються перед очима.
Сюжет. Напружений. Часом дуже напружений. І хоч ситуація, в яку потрапили герої, досить банальна, проте Кідрук її по-своєму обіграв, а деякі геть неочікувані повороти викликали майже аплодисменти.
Мова. Попри згадані вище недоречності, мова книги, як завважила в передмові Галина Пагутяк, жива. Жива тим, що всотала й суржик, й рідковживані слова, й матюки, й іноземні вирази, тобто - ніякої літературщини, написано так, як більшість із нас говорить.
Українець. Головний герой тобто. Багато в чому ідеалізований образ, як на мене, але такий свідомий і щирий, що навіть гімн України примудрився в джунглях проспівати. То було насправді весело)))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_29.html

Що таке любов, закоханість і пристрасть? Яка різниця між цими поняттями, такими близькими й такими, втім, різними? Якщо осягнути це розумом складно, а вербально пояснити ще складніше, то допомогти можуть почуття, пережиті або ж безпосередньо вами, або ж опосередковано - за допомогою героїні "Розмальованої вуалі" та Вільяма-Сомерсета Моема.

Майстер. Це - про автора задля уникнення зайвої голослівності.

Жінка. Це - про героїню книги, від імені якої ведеться розповідь. Жінка до кінчиків волосся й до кожного видиху. Жінка - не в ідеалізованому сенсі (хача вона й красива, ніжна, пристрасна, чарівна, сильна) і не в анти-ідеалізованому теж (хоч і зрадлива, корислива, нешаноблива, прямолінійна), а - просто справжня, така, як є, без нашарування отих згаданих стеотипних означень й далеких від життя узагальнень. Жінка - як я, як мільйони таких, як я, як ви...
Вона часом керується розумом і розрахунком, вважаючи, що почуття й емоції - це щось другорядне, чим можна знехтувати. Потім відчуває, що помилялася, і з головою занурюється в океан чуттєвості. Потім стомлюється плавати й намагається відшукати в ньому острів надійності, борсаючись поміж зависоких хвиль й загострого каміння. Потім, виснажена, повертається до остогидлого, проте все-таки потрібного й надійного берега. А потім розуміє, що отут, на березі, - її справжнє місце, й тоді вже не боїться ані підступних боліт, ані стрімких річок, ані крутих схилів, якими вкритий берег. Навіть коли земля йде з-під ніг, вона здатна втриматися й не впасти, бо - Жінка.

п.с. Якийсь спойлер замість відгуку вийшов)) Сподіваюся, досить метафоричний, аби не завадити насолодитися читанням книги))

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/wsomerset-maugham-painted-veil.html

Під ранок перегорнула останню сторінку цього монументального (хоча Загребельний, підозрюю, не похвалив би мене за це слово) роману. Але перед моїм внутрішнім зором таки постав монумент силі хлібороба: внутрішній, незламній, незнищенній, але так глибоко закопаній під нашаруваннями брехні, лицемірства, підлості тих, хто виявився слабшим і піддався облуді сталінізму, соціалізму, комунізму й сотень інших -ізмів.

Загребельний недарма висмикує спогади тисячолітнього Миколая то з сучасного нам ХХ століття, то - з далекого Х, з часів введення християнства, бо ж і тоді, й нині знищувалося традиційне, звичне, живе, вкорінене, натомість насаджувалося чуже, незрозуміле, непотрібне, а головне - силоміць, із кров'ю, з болем, зі стражданнями. Таке ніколи не зробить щасливим ані окрему людину, ані цілий народ.

Але щоб побачити це й зрозуміти його, потрібно піднятися й подивитися згори. Більшість же тих, хто сьогодні розказує про прекрасне минуле наших дідів і прадідів під "залізною рукою Сталіна", або ж у часи "радянської впевненості в застрашньому дні", або про ще якісь міфи минулого (які, втім, іще не стали міфами настільки, аби в них припинили вірити і, головне, припинили до них прагнути), не здатні цього зробити, бо - сліпі. Й їх вини у цій тотальній сліпоті, власне, немає, бо ж такими були кілька поколінь їх предків. Проте є вина в небажані прозріти й подивитися, і побачити. І якщо для того, щоб побачити, потрібна робота й розуму, й душі кожного з нас, то для того, щоб хоча б подивитися, треба прочитати історію сталінізму, написаного Загребельним.

Авторові хочеться вклонитися, щиро й доземно. Й за історію, яку він невтомно доносить до читачів. І за можливість побачити щось з іншої точки зору. Й за колосальну любов до людей. І за Україну. Й за мову українську - прекрасну, чисту, яскраву, багату. І за текст, наповнений сотнями ремінісценцій, цитат, натяків, який вже стає гіпертекстом. І за емоції, отримані мною, - глибокі, щирі, справжні, попри книжність, бо часом для того, щоб заболіло, необов'язково ранити власний палець, боліти можуть і чужі рани, особливо, якщо це - рани твоїх предків. Й чуже щастя теж може широко розправити твої крила...

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post_8.html

Цією книгою мене запросили трошки прогулятися Парижем)) Визнаю: прогулянка вдалася. Так само, як і прогулянки Львовом то з однією, то з іншою героїнею. І поїздки в інші містечка - маленькі, не такі відомі, як згадані, але насичені історією та тим своєрідним духом, який і створює місце (місто) притягання душ (духу).

"Інші пів'яблука" - це продовження історії, розказаної Галиною Вдовиченко в книзі "Пів'яблука". Але, як на мене, окрім героїнь та їх надмірної досконалості, а також чарівного (чи й ні) яблука, книги більше ніщо не пов'язує. Це - окрема історія, написана набагато краще, глибше, цікавіше й майстерніше першої.

Варто відзначити віртуозність, з якою авторка володіє словом. Без особливих зусиль із боку моєї уяви я запросто переносилася до... (тут був початок переліку місць, які закарбувалися в моїй емоційній пам'яті, але він виходив задовгим))) Але найбільше мене захопив показ колекції Ірини: світло, кольори, музика, емоційне напруження передані так гарно, що я ладна не повірити, якщо львів'яни мені казатимуть, що такого місця й такого дійства у місті не було)))

Окремим і величезним плюсом книги є Пінзель: історія його життя та творчості, розказана легко, без менторства й занудства, а також згадки про долі створених ним скульптур. Відчула, наскільки не вистачає нашій літературі отаких-от художніх, але достовірних (наскільки це можливо, звісно) книг, які знайомили б читачів із незнайомими з різних причин сторінками української історії мистецтва (і не тільки його). Якщо порадите щось із подібного читання, буду дуже вдячна.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/blog-post.html

Нещадавно десь у когось підглянула, що нині життя стало складнішим, люди - складнішими, мислення й сприймання реальності - також. Після прочитання цього класичного детективу мені схотілося додати: і книги сучасні теж складніші, ніж сто років тому, скажімо. І ми, складні читачі складних книг, часом не здатні оцінити елегантної простоти і книг, й героїв, й, пвеною мірою, авторів.
Принаймні, мені, поціновувачці сучасної літератури, захопитися детективом від визнаної майстрині цього жанру, чомусь не вдалося. Мені б більше психологізму, більше надриву, більше емоцій... Але які емоції можуть бути в британського автора британського детективу, події якого відбуваються в Британії?)) Наївна я))
Втім, попри мою наївність, хто вбивця - я не здогадалася, хоча місцями сюжет затягував, загадки змушували шукати відгадок, а розмірковування Еркюля Пуаро про сутність інтуїції як сукупності дрібних ознак, котрі ми підсвідомо сприймаємо й оцінюємо відповідно до наших знать і досвіду, викликали в мене незримі внутрішні аплодисменти.

http://saulelobis.blogspot.com/2015/07/agatha-christie-abc-murders.html

Унікальними є для мене ті книги, які з часом кортить перечитати. Ще рідкішнішими є книги, читаючи які, вже розумієш, що перечитуватимеш їх іще раз. І вперше тримаю в руках книжку, яку почала перечитувати спочатку, тільки-но перегорнувши її останню сторінку.
Здавалося, після "Горянина", його емоційної сили та концентрованої мудрості, автор мене вже не зможе нічим вразити і здивувати. Та ні - зміг. "Криничар" - це теж концентрована мудрість. Але не лише народна, як у "Горянині", а й книжна, не лише українська (русинська), а й грецька, єврейська, східна. Мудрість зібрана-перебрана й пробувана-перепробувана головним героєм на собі, а до того - іншими людьми в різних життєвих ситуаціях та в різних країнах. Мудрість настільки концентрована, що її годі збагнути при першому прочитанні. Тому й проситься роман до рук вдруге, проситиметься втретє, і ще, і ще, доки не буде опановано хоча б дещицю мудрості Криничаря.
Чомусь пригадалися переповнені книжками магазинні полиці, над якими гордо висить вивіска: "Езотерика". І люди, які перебирають ті видання, написані часом задля передавання мудрості, часом задля полегшення її пошуків, а часом і просто так, знічев'я, аби заробити грошей. Хтось плететься слідом за модним віянням, а хтось і насправді шукає те, що допоможе збагнути як прості, так і надскладні життєві речі та сутність життя. Так от: як на мене, ми тепер маємо вартий уваги зразок української "езотеричної" книги, яка й пояснить багато речей, і навчить жити серед людей і для людей; допоможе стати щасливішим, де б ти і з ким би ти не був; розкриє секрети багатства не лише матеріального, а й духовного. А ще - просто захопить, бо ж насаперед "Криничар" - роман, художній твір із закрученим сюжетом, цікавими героями, історичними подіями та долею вигадки. Певно, цього одного досить, аби просто прочитати книгу.

Думаю, я достатньо висловила захоплених ахів та охів, розповідаючи про враження від першої частини фантастичної трилогії про Жана ле Фламбера "Квантовий злодій". Тож, даючи емоційну оцінку названому романові, скажу лишень, що моє захоплення цим зразком надсучасної наукової фантастики лише підтвердилися.

У "Фрактальному принцеві" продовжуються пригоди суперзлодія, який має вкрасти одну зі збережених в давнину клонованих сутностей Прайма - людини, котра стала богом й творцем Всесвіту. Для цього йому треба потрапити на Землю - колиску (так-так, і там, у неймовірно далекому майбутньому, це - колиска) життя. Тож і ми можемо туди потрапити і... жахнутися змінам, що сталися із нашою планетою.

Проте це все - так, цяцьки-пецьки, як і згадки про новітні наукові відкриття, дивні для нас стани матерії, розуму, інформації тощо. Цікавою є ідея появи й існування богів, їхніх стосунків між собою та ставлення до так званих смертних. Цікавими є міркування з приводу душ і тіл, зв'язку між ними, життя (чи існування) поза тілом, боротьбу неприкаянних душ за тіла тощо. Й не менш цікавими є розмірковування автора за допомогою героїв, звісно, про те, що ж таке любов, на що вона здатна й на що здатні люди/боги/душі задля неї.

Це одна з книг, яку я з упевненістю може рекомендувати тим, хто любить справжню фантастику. Насолоджуйтеся! А я тим часом із нетерпінням чекатиму перекладу російською фінального тому трилогії "Каузальний янгол", який має з'явитися на світ у липні цього року. Англійською я таку книгу точно не зможу зрозуміти)))

Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..
Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.
Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))
І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...

З упевненістю можу сказати, що мені не траплялося більш атмосферного автора, ніж Памук. Читаючи його книги, починаєш дивитися очами героїв, дихати їхніми легенями, нюхати їхніми носами й торкатися пальцями, чути, відчувати, міркувати разом із ними. І з автором, ясна річ.

"Сніг" не став винятком. Шкода лишень, що читала книгу нещодавно, бо якби за вікном була зима - занурення у роман вийшло б іще повнішим. Втім, описів снігу й холодної весни було достатньо, аби перенестися до засніженого невеличкого турецького містечка, тимчасово відрізаного від решти країни й світу, в якому відбувся озброєний пеерворот - як декорація до переворотів, котрі відбуваються у свідомостях і світосприйнятті героїв книги, головних та другорядних.

Поет Ка - дуже самотня людина. Самотність викликана не лише і не стільки відсутністю родини, скільки якоюсь екзистенційною відірваністю від Туреччини й неможливістю стати своїм на Заході. Різниця культур і цивілізацій у романі постає дуже чіткою причиною нещасності як головного героя (як найяскравішого представника оцієї розірваності між старим і новим, між своїм і чужим), так і турецького (та чи тільки його?) народу в цілому, який уже не може жити по-старому, але й по-новому також не може. Наслідки вдалої, просто вже хрестоматійної політики Ататюрка нині переглядаються й переоцінюються тими людьми, які не жили тоді, які те життя знають із зідеалізованих (бо такими є практично всі спогади про молодість) розповідей дідусів, які мають хибне уявлення про те, за що борються, але проливають не уявну, а справжню кров. Озирнімося навколо - чи не світова це тенденція? Може, це така собі обов'язкова умова розвитку цивілізації: перетворювати історію на фарс? А оскільки історія - дама серйозна, то й мститься за фарс смертями...

Але я щось відійшла від роману)) Повернувшись до книги, можу ще завважити тему слабкості чоловіків і сили жінок. Головний герой настільки слабкий морально, що йому легше страждати й лишатися нещасним, аніж взяти й зробити хоча б щось, щоб спробувати змінити ситуацію. Натомість його кохана здатна не лише приймати складні рішення, а й достойно з ними жити, беручи на себе відповідальність і за хороше, й за погане.

Тема еміграції загалом та життя мігрантів-мусульман в Європі зокрема. Схоже, що про це пишуть нині практично всі: від лауреатів Нобелівки до авторок жіночих романів. Значить, проблема дійсно гостра. У Памука вона показана з точки зору приїжджого, котрий не може знайти себе в новому світі, але цей світ йому подобається, тож повертатися до старого він не хоче. Якщо зважити на згадану вище слабкість героя, то він у цій ситуації здатен знову ж таки лише на страждання.

Тема творчості та натхнення. Світом бродить сентенція, що митцеві потрібно страждати, щоб творити. Тут вона розширюється ще однією умовою: митцеві, паралельно зі стражданням, потрібно ще мати надію на щастя, тоді процес творення стає не болем, а насолодою.

І ще: не знаю, з болем чи з насолодою писав Орхан Памук цю книгу, а от я отримала від її читання задоволення, чого і вам бажаю))

Чогось ніяк не ототожнюється в моїй голові заголовок книги та її зміст. От думаю: все-таки сучасні меми даються взнаки. На думку спадає або ж Чорнобиль, або ж сталкерські ігри, або ж Кінг, але тільки не те, про що пише Гуцало.

А пише він про нас, про українців, про, як ниньки модно говорити, наш менталітет (хоч і не люблю я цього слова, але коротше ж і не скажеш). Чогось мимохіть з'явилися в мене паралелі з "Ротондою душогубців" Тодося Осьмачки: психологія зрадника, людини, якій своя сорочка ближча до тіла, того, чия хата завжди скраю, в обох творах розкрита якщо не досконально, то дуже близько до цього, а головне - зрозуміло. Зрозуміло нам, сучасникам, які чогось самотужки не всі й не завжди здатні осягнути те, що ми, українці, самі собі найперші вороги й самі собі найперші друзі. Принаймні, мусимо друзями стати, інакше кінця-краю лихові не буде.

Щодо сюжету, то він - символічний. Живими лишилися ті, кого вважали мертвими. Та чи насправді вони, згубивши все й усіх, зможуть жити? Ну, півень, образ якого створює своєрідне символічне обрамлення повісті, житиме, доки до горшка не втрапить. А от жінка? Животітиме. Як і багато тих, хто в різних колотнечах буцімто виживав, а насправді - ставав частиною отієї мертвої зони, на яку пеертворювався наш край. Занадто часто перетворювався, якщо згадати історію.

Ще одне зауваження дозволю собі. Шукала обкладинку книги - не знайшла. Не знайшла (щоправда, чесно зізнаюся, що листала лишень гугл) й докладної інформації про те, коли, яким тиражем, у якій книзі повість "Мертва зона" побачила світ. Потім була заборонена, та й по тому, й досі не перевидавалася (якщо помиляюся, буду вдячна за виправлення). А навіщо? Нащо читати глибоку класику, якщо поврехневий ширвжиток краще продається? Воно, звісно, й те, і те потрібне, й одне одному нібито не заважає. Але ж лише "нібито"...

Якби цю книгу треба було описати одним словом, я б написала - густа. Густа, як борщ, як кисіль, як залишки від компоту зі свіжих фруктів на дні каструлі, як застигла в погребі сметана, як згущене молоко... Густа на слова й на образи, на почуття й відчуття, на думки й емоції, на будинки, на каміння, на рослини, на дощ і сонце, на страви, на одяг, на людей... А ще - гірка й солодка, солона й кисла, як саме життя...

Я вже не раз говорила, що не люблю читати розкручені й розхвалені книги, бо не можу ставитися до них об'єктивно: так і вилазить якась чужа думка чи позичене враження, з якими мені зазвичай хочеться сперечатися. З цією книгою так не було. Чи то я витримала достатню паузу між читанням відгуків і самого роману, чи то ті чужі враження, яких було в певний час забагато, так змішалися докупи, що погубилися один в одному, але сприймала "Фелікс Австрію" незамиленим поглядом. І можу з упевненістю сказати: книга мене захопила, поглинула, занурила у свій світ так, як це не часто (на жаль) останнім часом трапляється.

Власне, написане Софією Андрухович чимось нагадало мені славнозвісні "потоки свідомості", щоправда, щедро розбавлені подіями, котрі утримують увагу читача. Але оте нанизування думок й емоцій героїні-оповідача мені надзвичайно зімпонувало: я люблю бачити світ очима оповідача, дивитися на людей його поглядом, чути те, що чує героїня, й відчувати те ж, що й вона... Часом намагалася роздивитися дівчину очима Аделі, Петра, Йосипа, просто випадкового перехожого і часом мені це вдавалося. Авторка так вправно гралася текстом, що мимохіть заохочувала до гри й мене, і я цим користувалася, чого б і ні?)))

Сподобався мені відкритий фінал. Принаймні, я його сприйняла відкритим - дуже вже не хочеться трагічного кінця, й Софія Андрухович надає можливість отримати те, чого хоче кожен читач.
Не сподобався заголовок. Чому - не скажу однозначно, але ніяк не допетраю, до чого там щаслива Австрія? Може, хтось пояснить, буду вдячна))

Найбільша цінність цієї книги, як на мене, в її документальності й реальності всіх героїв, подій, імен. Автор пише про себе, про те, що з ним трапилося. Намагається аналізувати причини та наслідки подій і вчинків, озирається на своє життя, в чомусь кається, у чомусь себе виправдовує, але старається бути чесним (принаймні, мені так здалося).
Історія, котру розповідає Джеймс, дуже мила: про те, як самотня людина і самотній кіт допомогли один одному не лише вижити, а змінити життя на краще. Колишній наркоман справді став колишнім, бо у нього, нарешті, з'явився хтось, кому він був потрібен й за чиє життя відповідав. Кіт також відчував свою відповідальність за господаря (і не розказуйте мені, запеклій кошатниці, що такого бути не може)))). Звісно, потрібні були й воля до життя, до нормального життя, й бажання його змінити, й певний збіг обставин, як-от зустріч із літературним агентом зі США, яка й підштовхнула вуличного музиканта до написання книги. Але хтось ці фактори пропустить, а хтось ними скористається. Як на мене, розказане у книгі - гідний приклад того, як треба не просто дивитися, а бачити.
Щодо художньої цінності, то, зізнаюся чесно, в якийсь момент на початку читання збиралася книгу відкласти: отакий собі стиль наїв, або ж акин - що бачу, про те й розказую. Мабуть, я таки перечиталася сильних романів і ставлюся занадто прискіпливо до чтива)) Але згодом відчула, що цінність цієї книги - не у кількості метафор на сторінку тексту, а в щирості. А цього авторові не позичати.
А ще було ой як приємно поритися в інтернеті й побачити їх: справжніх Джеймса та Боба)) Просто ролик на ютубі з далекого Лондона, а відчуття таке, наче стріла давніх і хороших знайомих)) Приємне відчуття, скажу я вам))

З дитинства сприймала книги як вікна до іншого світу. От розкриваєш книгу, а там... То незнайома країна, то - місце в уже знайомій, то гори чи моря, чи пустелі, або ж ліси. Села й міста, річки й шляхи. Реальні й вигадані. А ще планети і зорі, й космічні кораблі... А як книги заміщають машини часу? Хочеш - у минуле занурюєшся, хочеш - у майбутнє. А скільки за тими вікнами різних людей: хороших і поганих, гарних і не дуже, страшних і милих, таких, у кого закохуєшся, й таких, хто викликає відразу...
Проте з часом мій світ ставав усе ширшим, і все менше зовсім нового могла я побачити в отих вікнах-книгах. Тож нині, якщо така книга-знахідка мені трапляється, стаю щасливою, як у дититстві, відчуваючи оту новизну й ледь не захлинаючись від захоплення.

До чого це я веду? А до книги, звісно. Книги, яка викликала у мене й спогади про дитинство, й захоплення, й відчуття отого вікна у незнайомий світ.
Чімаманда Нгозі Адічі - нігерійська письменниця, яка нині живе в США. Африку я люблю, але зрозуміла, що знаю про неї дуже й дуже мало. І про сам Чорний континент, і про людей, для яких він є батьківщиною, і про його історію. Тож "Половина жовтого сонця" стала для мене відкриттям у багатьох аспектах.
По-перше, історичних. Нігерія, 60-ті роки минулого століття, війна. Громадянська, на думку одних, визвольна, на думку інших. От про цих інших, які хотіли жити у своїй маленької незалежній Біафрі, й розповідає роман. Незнана історія незнаної країни чимось мені нагадує нашу сьогоднішню. Певно, нерозумінням одних іншими, причому, з обох боків, причому, відсутністю навіть намагання порозумітися. Як наслідок - жертви, сотні тисяч жертв війни та голоду, жертв, байдужих до політики і ні в чому не винних, хібо що лишень у тому, що опинилися не в тому місці і не в той час.
Багато у книзі політики, бо ж історія без неї не вершиться, навіть якщо рушійною силою історичних змін є народ. Наслідки тривалої британської колонізації не могли не викликати протистояння між білими та африканцями, навіть якщо перші й були повністю на боці других. Соціальні зміни, основані на швидкому збагаченні одних й зубожінні (звичному, як не прикро) інших, викликали протистояння між самими нігерійцями. Воно було гострим й основувалося не лише на матеріальному грунті, а й на релігійному, і на національному, з чого, власне, й розпочалася громадянська війна.
Адічі, треба віддати належне, не користується загальними фразами для опису політичної та суспільної ситуації, яка склалася в Нігерії на той час, вона про все це розказує на прикладі конкретних людей. Тож героїв у книзі багато. Доньки нігерійського мільйонера й діти бідних селян, африканці й білі, жінки й чоловіки, військові, селяни, священики, вчителі, вчені, журналісти, слуги, господарі... Але авторці вдалося так тонко й точно змалювати їхнє світосприйняття, що розумієш кожного з них, і кожен має свою рацію, бо у кожного - своя правда, так само, як і своє життя.
Книга не була б поноцінною, якби у ній не йшлося про кохання. А там, де кохання, трапляються зради. Де зради - буває пробачення. Де пробачення - там почуття вини... Війна не буває без жорстокості. Жорстокі вчинки - без докорів сумління. Сумління - без намагання хоча б щось виправити в цьому світі на краще... А ще лихоліття завжди стає лакмусовим папірцем, котрий показує рівень людяності в людях. Втім, у цьому ми нині можемо пересвідчитися й без прикладів із книг. На жаль...

п.с. А ви щось знаєте про африканську кухню?)) Завдяки цій книзі у моєму лексиконі з'явилося таке поняття, й дуже хочеться спробувати щось із так гарно описаних Адічі страв. Сподіваюся, така нагода випаде...))

Читала книгу й спотикалася на різних недоречностях. Ну, не говорять так діти в дитсадку - повними "дорослими" реченнями та цитатами з серіалів! Ну не могло бути в радянського студента, нехай і талановитого та сина проректора, десятків наукових статей із фізики, "перекладених багатьма мовами світу"! Хороший, та й просто нормальний, лікар не надягатиме пальто на робочий чистий і близький до стерильності халат, а дівчина, яка зі сльозами розповідає про своє нещастя, не говоритиме фразами типу "теплий вітерець куйовдив моє волосся"... Ну, іще було багато такого, до чого можна прискіпатися... Крім одного: книга захоплює і тримає до останньої сторінки, не відпускаючи навіть для "поспати", що й трапилося зі мною)))

Власне, долі героїв, як і основну нитку сюжету, можна передбачити майже з перших сторінок роману. Але від цього читати не стає нудно, бо починаєш не просто переживати за Оксану, Сашка, а проживати разом із ними оті всі життєві перипетії. Чому? Певно, тому, що вони - такі ж, як багато хто з нас, і роблять ті ж помилки: або спочатку хочуть щастя близьким, а потім - собі; або ж чекають, доки щася саме до рук упаде; або ж просто за щастя сприймають щось інше...
Оксана дбала про те, щоб у доньки був батько й нормальна (хоча чи може бути родина, в якій обоє зраджують один одного, нормальною?) сім'я. Сашко замість добиватися кохану жінку, мовчав і чекав, доки вона сама за нього все вирішить і повіситься на шию (грубо, але так воно часто і з багатьма хорошими людьми трапляється). Найбільше здивувала Поліна, готова заради достатку й роскоші не лише терпіти побої та знущання старого коханця, а й навіть виправдовувати його. Але озирнімося навколо: скільки жінок мислять подібно, прямо кажучи, продаються хто - дорожче, хто - дешевше, переконуючи себе й інших, що в цьому й полягає щастя?
Дуже мене порадував фінал - містичний та відкритий: так і незрозуміло, справді вдалося Сашкові повернути час й усе виправити чи то просто витвір його хворої уяви? Дуже хочеться, щоб перше було правдою. Хоча точно знаєш: у житті так не буває, у житті ми не маємо права схибити, бо ніякого Часобога нам не зустріти... А шкода...))

Як потрібно перечитувати книги! Це дає нам можливість не лише по-новому прочитати/побачити/усвідомити/відчути сам твір, а й завважити й роздивитися ті зміни, які сталися в нас самих за час між прочитаннями.
Власне, роман Винниченка й зробив це зі мною. Пам'ятаю, хоч і дуже смутно, як читала його в університеті, пам'ятаю не саму книгу, сюжет, героїв, а викликані нею емоції. Якщо порівняти з тими, які отримала сьогодні вночі, перегорнувши останню сторінку книги, то складається враження, що її читали дві різні людини...
Але досить про мене))

Щодо книги, то мало чого мені траплялося в українській літературі настільки емоційного, як "Записки...". Причому, твір викликав не лише стандартні (якщо можна так сказати) емоції, а й шквал відчуттів: запахів, звуків, холоду й тепла, сонця й дощу. Винниченко - художник не тільки в плані пензля й полотна, а й у плані слова - так перенести читача у книгу може лише Майстер.
Лише Майстрові під силу створити такий складний образ, яким вийшов Михайлюк. Він - багатовімирний, багатовекторний, він - справжній, бо - не хороший і не поганий, не дурний і не розумний, не добрий і не злий... І не ніякий, хоч як напрошується це слово після попередніх))) Він - живий і звичайний, яких багато... А ще він - чоловік з усіма чоловічими плюсами й мінусами...
Я промовчу про Мефістофеля-постреволюціонера, Мефістофеля-друга, Мефістофеля-коханця. Я хочу поговорити про Мефістофеля-батька.

Він дозрів до того, аби стати батьком. Але він готовий любити без пам'яті Андрійкаі категорично не готовий мати дитину від Клавдії.
Він готовий взяти на себе відповідальність і виховання як Андрійка, так і Міки, але не готовий зв'язати себе ні з однією з жінок-мам.
Він так боїться залежності від когось, що готовий вбити власну дитину.
Але він так любить свою дитину, що йому не стає сил убити її.
Зрештою, батьківська любов перемагає все. Щоправда, лише на етапі завершення книги, бо що далі сталося з Кирпатим Мефістофелем - невідомо...

Цікаві й жіночі образи роману. Й жертовна Олександра, й жорстка Варвара, й слабка Клавдія, й нещасна Соня. Всіх їх я по-своєму розумію. Окрім Шапочки, яка великодушно дозволила Михайлюкові вбити дитину... Може, в мені зараз киплять материнські гормони і я ставлюся занадто упереджено до всього, що пов'язоне з дітьми, але один цей факт великодушного дозволу на вбивство дозволяє мені справжнім Мефістофелем назвати саме цю нібито ніжну, розумну й щиру Шапочку...

Книга - збірник статей, інтерв'ю, нарисів, написаних Оканою Забужко під час Помаранчевої революції 2004 року для закордонних видань. У дописах повторюються практично одні й ті ж думки, спостереження, висновки в різних варіаціях. Власне, це й логічно.
Логічно й те, що єдиний художній твір, вміщений до книги, - оповідання "Альбом для Густава" - теж є своєрідним повтором уже описаних моментів та думок, щоправда, оселених у художньому вимірі й вкладених у думки (не слова, а саме думки, почуття) двох героїв оповіді.

Він та Вона сприймають Революцію по-різному. Ні, вони не були по різні боки барикад, вони просто різні, бо - Чоловік і Жінка. Вони дивляться в одному напрямку, прямують в одному напрямку, мислять і живуть разом, але - по-різному: він - більше розумом, як і властиво чоловікові, вона - емоціями, як і подобає жінці.
У творі є ще двоє героїв: іноземець Густав, якому ці двоє намагаютсья поснити суть Української революції (як, власне, це робила Забужко у статтях для іноземців), та Народ-Нація-Українці-Дух, який не народився, а скорше отямився від кількасотлітньої сплячки.

Спитаєте, навіщо я це все - вже неактуальне, бо ж маємо новий досвід нової революції - читала? А просто потрапило під руку, а потім не могла відірватися - стільки всього взялася переосмислювати. Не буду зараз уточнювати, що саме і яким чином це у мене вийшло. Просто висловлю сподівання, що ми зробимо правильні висновки, належно оцінимо й те, що тоді (і зараз) вдалося здобути, і що - тоді втратити. Й не згаємо цього нині.

Умберто Еко - визнаний майстер інтелектуальної прози. Він змушує читача не тільки (і не стільки) відчувати, скільки мислити. Читати автора нелегко - доводиться час від часу відриватися від полотна роману й копирсатися в історії, щось уточнювати, щось дізнаватися, розглядати карти, знаоймитися з відомими й не дуже особистостями. Принаймні, у мене процес читання Еко відбуваєтсья якось так)))

Роман "Празький цвинтар" - не виняток. Про Гарібальді я чула, але подробиць його подвигів не знала. Про французькі революцію, комуну тощо - знала, але дуже-дуже поверхнево. Тепер знаю краще)) А ще я знаю, як відбуваються фальсифікації, різні - від елементарних документів до світових змов. Як-от, змова масонів. Чи ієзуїтів. Або ж - євреїв. Власне, шлях від теорії змови і покроковий план її реалізації, хай би якою містифікацією зговір не був, описаний Еко так докладно, що подекуди здавалося: це підручник для брехунів і брехунців різного штибу, яким вони активно користуються. Принаймні, підкилимові, підводні й інші причини подій, котрі відбувалися в 19-му столітті, так схожі на деякі сучасні методики маніпулювання масовою свідомістю, що просто диву даєшся: нічого нового в цьому світі, схоже, таки вже немає.

Головний герой - один, і він дуже-дуже негативний. І гидючий. І психічно хворий. Але те, що ані оку, ані душі в книзі немає на кому більше зупинитися, мимохіть придивляєшся пильніше до брехуна й падлюки, починаєш розуміти його вчинки, ба, інколи навіть співчувати й перейматися за нього. Тож разом із подробицями теорії змови Еко дає нам на озброєння й подробиці мислення, відчуттів та мотивів дій людей, про яких ми воліли б не знати або яких підсвідомо ігноруємо. Дай Боже, щоб не знадобилося ні одне, ні інше)) Хоча перше допомагає краще зрозуміти багато як історичних, так і сучасних подій. Світові змови таки існують, але зовсім не ті, про які нам кричать з екранів, шпальт та моніторів. Скорше, в те, про що кричать найголосніше, якраз вірити й не потрібно. Як от у "Протоколи сіонських мудреців", сфальсифіковані у Росії й взяті на озброєння Гітлером. Всі знають, як дорого обійшлася людству ця брехня. Лише одна з небагатьох...

Але повернуся до роману. Насправді це - детектив. Отой самий гидючий головний герой намагається розгадати одну загадку й копирсається у своєму минулому. З нього виколупуються не лишень достовірні історичні події, а й реальні люди, як, наприклад, юний Фройд. Власне, сам автор у післямові визнає, що всі-всі герої книги - реальні люди, окрім... головного героя. Неочікувано? Але так по-Еківськи... Так само по-своєму Умберто Еко обіграв назву роману. Прагою у ньому й не пахне, якщо що...))