Протягом понад півтисячі сторінок тексту розповідається всього-на-всього про події однієї доби. Щоправда, паралельно ми дізнаємося історію пошуків правди довжиною у 18 років — про це читає головний герой роману. І читає він переважно у метро, тож я, займаючись практично тим же і там же, могла уявляти себе не у київській, а у паризькій підземці, перегортаючи сторінки книги з такою ж нетерплячкою, як і Марк — сторінки щоденника одного детектива.
Ну, ви вже зрозуміли, що цей роман належить до детективного жанру. І сюжет, скажу вам, закручений хитромудро: я до останнього не могла втямити, чим же закінчиться книга. Можливо, я трошки туплю, звісно, але у цьому ж можу звинуватити і детектива (чи то пак автора), який навигадував стільки доказів, що навіть мені відповідь на одне з ключових питань стала очевидною, а от героям — ні. Крім того, часом хотілося дати чарівного копняка Марку, котрий місцями гальмував. Хоча потім, треба віддати належне, вчинив як брутальний мачо і...
Ні-ні, спойлерити не буду, бо ж ота невідомість і постійне нагнітання напруги — те, що найбільше ціную в детективах. Звісно, мені часом не вистачало глибокої психологічності Гілліан Флінн чи натуралістичності Жана-Крістофа Гранже, проте натомість я отримала легку захопливу оповідь, що дала змогу відключитися від зовнішнього світу, часом настільки глибоко, що, зізнаюся, пару разів проїжджала свою зупинку. А це, погодьтеся, таки одна з ознак хорошої книги.

Ну і як вишенька на тістечку — Париж та його околиці і маленькі містечка північного узбережжя Франції. Описи живі, докладні, яскраві, тож книгомандрівка, які я дуже ціную, також вдалася.

Переклад з французької Олексія Абраменка, вид. "Віват", 2017

http://saulelobis.blogspot.com/2017/03/michel-bussi-un-avion-sans-elle.html