Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_19.html