Колеги-філологи, це — якийсь філологічний екстаз, а не книга))) І не лише у вишуканому володінні російською мовою цієї латвійської авторки справа (хоча свого часу її трилогія "Дерев’яний меч" мене саме цим вразила), а передусім у тому, як вона сформувала ельфійську мову: там така фонетка! така граматика! стільки цікавезних і прекрасних філологічних нюансів! А наприкінці ще є цілий екскурс вченого гнома у порівняльне мовознавство ельфійської, гномської та людських мов)))

Але не лише цим книга викликала моє щире захоплення. Люблю Раткевич насамперед за глибину її книг. Нібито фентезі, нібито нічого серйозного такий жанр розказати не може — просто чтиво для проведення часу, от і все, — а насправді багато чого починаєш бачити по-іншому. І коли "Парадокси Молодшого Патріарха" змусили замислитися над поняттями добра і зла, то ця перша книга найліського циклу — над тим, як важко і як важливо нам шукати порозуміння один з одним. І неважливо, це ельф і людина, чи дває ельфів, чи ж двоє людей. Непорозумітися набагато легше, аніж спробувати, постаратися влізти в шкіру іншого і стати багатшим на цілий світ.

Ще одна думка зачепила мене. Це — питання смерті. Чи зникаємо ми, вмираючи? Чи залишаємося з тими, хто нас любить, хто пам’ятає, хто бачить нас у речах, вчинках, спогадах? То — ми чи просто "ніщо"? А безсмертя може дати лише живе тіло чи ще щось?
Люблю книги, які викликають стільки запитань...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_68.html