Ну що ж, все хороше коли-небудь закінчується. Це я про білу смугу в моєму експерименті зі знайомства з укрсучліт. Цього разу методом стіпого тицяння мені не поталанило відкрити книгу "відомого харківського поета" (саме так його пердставляють на більшості сайтів) Ігоря Зарудка. Поезій Зарудька я не читала, зізнаюся. А от прозовий твір оцінити не змогла, настільки не змогла, що не подужала навіть обіцяної собі чверті книги.

Чесно кажучи, здивувалася, коли дізналася, що авторові цьогоріч виповниться 30, бо склалося враження, що книгу писав 14-річний підліток, а потім її гарненько вичитала й розставила коми вчителька української мови - от якраз із цим у творі все гаразд. А от все решта - й "карколомні пригоди" харківських юних літераторів на п'яну голову, й страждання-сварки-есемески з коханою дівчиною (коханою тому, що й неї гарне довге біляве волосся й милі очі) у стилі "ти осел - сама така", й випендрювання перед самим собою та читачем - все це таке інфантильне, таке банально-примітивне, таке ніяке, що навіть дочитувати його не було ніякогісілького сенсу.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/01/blog-post.html