Коли я прочитала першу частину "Казок старого Вільнюса", мені здалося, що раніше таке неймовірне й неможливе повернення у дитинство все-таки можливе: з його зачаруванням історіями, вірою в чудеса, не подивуванням над речами, котрі відбуваються у казках, а щирим захопленням, як-от польотом величезної повітряної кулі. Вас захоплюють повітряні кулі? Не сумніваюся. Як не сумніваюся і в тому, що ніхто з вас не заперечуватиме саму можливість такого польоту. А от як щодо див?..
Здавалося: диво зі мною вже трапилося й на цьому крапка. Проте другий том "Казок..." дав мені іще більше: це не просто віра у можливість чудес, а розуміння того, що їх ми здатні творити самі. Завжди. Скрізь. З собою і з іншими. Просто треба дуже цього хотіти. І треба любити - життя, себе, людей.
Тепер у мене є унікальний й універсальний подарунок друзям, знійомим та й, що там казати, незнайомим: їм я б цю книгу дарувала б також - тим, у кого погаслі очі, душа переповнена смутком, а життя їм здається таким темним і безпросвітним, що цю темряву видно здалеку. Часом хочеться отак підійти до людини, дати їй у руки кингу з казками й плитку смачного литовського шоколаду Pergale і зробити маленьке диво. Шкода лишень, що ніяк не можу знайти місця, де купити запас книг)) Але обов'язково шукатиму старанніше))
І ще трошки літературознавчого. Якщо перший том, очевидно, комплектувався з історій, написаних у різний час, під різний настрій і для різних цілей, то "Казки... ІІ" - це цілісна книга, це не збірник, а отакий собі роман в історіях, об'єднаних не лише тематикою й місцем, а й стилістикою, лексикою, навіть часом здавалося - героями, нехай другорядними й безіменними, але такими впізнаваними, бо ж, гуляючи так довго заплутаними вуличками улюбленого міста, просто не можна не стрічатися з одними й тими ж людьми. І це так приємно! А ще приємніше очікувати прочитання третьої книги казок. Але відкладу її на потім, на тоді, коли, раптом, знову засумніваюся в існуванні звичайного дива...