Бралася за читання з певною насторогою: ану ж, якщо розчаруюся в "мамі" Гаррі Поттера, книги про якого так люблю? Ні, не розчарувалася. Швидше, навпаки...

Книга Ролінґ "для дорослих" (хоча й казка про малого чаклуна, як на мене, не лише для і про дітей) "Випадкова вакансія" написана не стільки літератором, скільки художником. Спочатку це - ледь видимі на полотні начерки олівцем. Загальний план. Лінія горизонту. Пагорби. Містечко. Будинки. Потім на картині з'являються люди - теж злегка позначені. Художник поволі їх домальовує - товстішими, чіткішими лініями, потім - фарбами. Спочатку це, як і у випадку з олівцем, - легенькі мазки, потім - густіші, конкретніші. У когось із героїв ми вже бачимо обличчя, у когось - руки, ще у когось можемо роздивитися постать й одяг. Точніше - характери й те, що вплинуло на їх формування: життєві перипетії, оточення, людей, речі, слова, вчинки, думки, почуття, емоції... Образи стають все повнішими, все глибшими, все ближчими читачеві, аж доти, доки не починаєш разом із ними жити й переживати, радіти й страждати, сміятися й плакати.
Так само глибшою стає сюжетна канва роману. Якщо спочатку події здаються розрізненими й окремими, то чим далі, тим все більше вони сплітаються в одну тканину, яка, в свою чергу, скручується й зав'язується у вузол, котрий затягується й затягує читача, аж до затримки дихання в кульмінаційному моменті. Як не прикро, видихнути вдається не від полегшення від щасливої розв'язки вузла-сюжету, а від розуміння жорсткої правди життя й жорсткої необхідності й нею миритися й жити (дихати) далі, попри перетиснуте горло.

У романі немає позитивних і негативних героїв. Є просто люди - різні, кожен - зі своїми плюсами й мінусами. Симпатія, яка з'явилася до когось одного, раптом зникає. А герой, котрого спочатку вважав антиподом, починає подобатися. І так - раз, ще раз, і ще... Доти, доки не з'проявляється відчуття-розуміння: книга не про вигаданих героїв, книга про реальних людей, про мене і про вас, про те, що немає в цьому світі нікого ані чисто хорошого, ані виключно поганого, і це - не добре і не кепсько, це - абсолютно нормально.

"Книга для дорослих" у Ролінґ вийшла в певному сенсі книгою якщо не для, то - про дітей. Про найскладніший період дитинства - дорослішання. Ламання сприйняття світу, ламання самого світу навколо підлітка, ламання самого себе задля того, аби вижити і вжитися у світі - про це пише авторка. Це - складно й боляче, і вдесятеро важче через те, що батьки - найрідніші, найближчі, здавалося б, люди, часто виявляються не просто байдужими попутниками на шляху дорослішання, а й антагоністами, а почасти - й ворогами. До чого це може призвести, розповідає книга.

Щодо жанру, то є таке узагальнююче й розпливчасте поняття: "сучасна проза". Що конкретно мається на увазі, не скажу, але за відчуттями роман Ролінґ - це саме вона, сучасна-сучасна проза. Проте не тільки. Це ще й детектив. Але дивний. Читачеві якраз усе відомо, а от герої книги шукають "злодія", вираховують його, губляться у здогадках, бояться, плутаються... Забігаючи наперед, скажу, що до правди ніхто не докопається. Але це єдине, що я вам скажу.)) Хіба що іще пораджу: читайте!