Листаю свои старые стихи - выбираю что-то для завтрашней встречи со школьниками... Подруга устраивает своим любимым воспитанникам время от времени общение с интересными людьми, в ее список попала и я как журналист и - что даже смешно - как поэт...))) Стихи писать я бросила уже давно (как и много чего бросила), но Ира (кстати, талантливейший поэт, композитор, певица и Педагог с большой буквы) заставила меня найти, вспомнить и прочесть детишкам...
Нашла... Вспоминаю... И вот что интересно: размеченные буковками-посвящениями и датами, стишки рассказывают о моих любвях, безвременно ушедших... Безвременно, потому что для ухода любви времени не предусмотрено, ее смерть всегда внезапна и болезненна... Героя первого стиха я любила почти 10 школьных лет... А героя последнего стиха, накаркав, ждала, искренне ждала в самых глубоких тайниках души тоже почти 10 послеуниверситетских лет...

Что стало с героями-буковками сейчас?
П. стал практически моим родственником (его брат - муж моей сестры)... Видимся редко, но когда встречаемся - все исчезают, есть только мы и мы...))) Очень приятные моменты...)))
С. увлекся эзотерикой и умопомешался...(((
Ф. разбился на машине...(((
Ю. все эти годы завоевывает место рядом со мной - то претендуя на место друга, то - на место любовника, то - мужчины, то - просто товарища, то - даже подруги... Ему это никак не удается... Но он продолжает... И чем дальше, тем все больше зря... Что меня почему-то радует...)))



*** П.
Ти все зрозумів і пішов, не прощаючись,
Весни не чекав.
Твій образ далекий летить і зникає десь
У зблисках заграв.

Ти зовсім чужий став раптово, неждано так,
І дивно мені:
Невже зникне зовсім такого кохання знак
У небі нічнім?

Я вільна! Я вільна й щаслива! Не віриться?
Та істина це.
І вже образ інший, рідніший малюється
Мені під вінцем.

І очі рідніші, і погляд відвертіший
В п’янкому хмелю.
Один біль минувся. Я ціла, жива іще!
Я знову люблю!
20.07.96.

*** С.
Ти теж в мені минув…
Минув, як літо,
Минув, як дощ травневий,
Як гроза,
Як пісня жайворонка,
З сонця звита,
Як ніч, як мрія…
Й слова не сказав.
25.10.96.

*** Ф.
Весна сховалася й спить в твоїх очах,
Зелений погляд зимністю чарує,
Холодне серце крові не нуртує,
Паросль кохання народивсь й зачах.

Скрізь холод, морок, темрява, неспокій,
Холодні руки льоду не розтоплять,
Холодні губи усмішку не зловлять,
Є лиш відлуння щастя стихлих кроків…

Весна все спить… Чекаю я на неї…
На погляд твій зелений… На любов…
17.04.97.

*** Ю.
Я буду жити – тихо і звично.
Увечері лягатиму спати, а вранці прокидатимусь,
щоб забути свої сни.
Я буду жити. Я зможу жити
без тебе так, як жила до тебе:
тихо і звично.
Тихо і звично усміхатимусь.
А може, й сміятимусь голосно –
коли мені буде дуже боляче.
Це замість того, щоб поплакати,
як усі нормальні люди.
Я буду лагідною, доброю і любитиму людей,
усім потрошку роздаватиму свою любов.
Це замість того, щоб віддати її тобі.
Тихо і звично ходитиму містом.
А скоро прийде весна, і я радітиму сонцю,
радітиму, дарма, що без тебе.
Я буду жити тихо серед звичних речей,
хоч інколи змушуватиму їх літати по кімнаті,
бо не знатиму, куди подіти свою жагу.
Це замість того, щоб цілувати тебе.
Я буду жити – тихо і звично.
І так само тихо і звично чекатиму тебе.
Щодня, щохвилини, щосекунди
чекатиму тебе кожною клітиною свого тіла
і кожним фібром душі.
Чекатиму – тихо і звично.
14.02.99.

(С) Ірина Хомчук.