Петро Билоус - мой любимый Профессор и Учитель... А еще - Поэт и Человек большой души...

Вот, готовила его стихи к печати в газете... Делюсь...
_________________

***
Я не прийду.
А ти чекатимеш
Біля прив’ялого торшера,
І ночі літньої химера
До тебе лізтиме в вікно.
Я не прийду.
Уже давно
Я в дивних лодіях мандрую
По ріках дальніх,
Надреальних,
Де вже нема
Любові і страждань…
Хто серце віддає, як дань,
Ногам жіночим на поталу,
Той від минущих розставань
Себе любити перестане.

***
Не поспішай, не йди,
Бо там вже десь – льоди,
Там біле поле криг,
Там безгоміння й тиша…
Не буде більше книг.
Не буде більше віршів.

Не покидай, зостаньсь,
Не поривайся вище.
Проткнув мередіан
Знайоме кладовище.

Відпий ще мить, ще краплю
Солодких медитацій –
Вже над тобою крапка,
Немовби чорна птиця.

***
Втекти, коли вже не можеш
Асфальти тупі топтать,
Знайти на горищі гармошку –
І тишу переписать.

По кнопочках білих і чорних
Викликать батьків дух
І в сутінках надвечірніх
Сльозу переждать у саду.

Напитись води з криниці,
З якої ще предки пили,
На дерев’яній дзвіниці
Вірші свої спалить…

***
Так добре – упасти у сіно,
Так добре – пропасти для всіх,
Побачить, що небо синє,
Почути, як пахне моріг.

Не треба ані лукавить,
Ні компліменти ліпить,
Пить з ким попало каву
Чи просто горілку пить.

З напоїв тут –тільки сонце,
З наїдків тут -- тільки хліб,
Дивлюсь у кринички віконце –
І бачу ядро землі.

Іду я, куди заманеться –
У поле, на луг, у ліс,
Будую з піску фортеці,
Будую з купав кораблі.

І тихо мені та мирно
У квітах, траві, у житах,
Ніхто тут не лицемірить
І не псує життя.

***
Отут, де ялини при церкві,
Світ починався мій,
Далеко від гамірних центрів,
Близько до зоряних мрій.

Отут, де стежки й дороги
В одвічний клубок сплелись,
Маленькі мої перемоги,
Великих утрат падолист.

Отут і любов, і зрада
Уперше мене обпекли…
Солодкі мої серенади,
Гіркі плодогрона калин.

Я їздив, ходив і пливав,
Читав, говорив і писав,
А серцем сюди я линув,
Де віра, любов і краса.

Минулись життєві віхи,
Упав з будяків вінець…
Я знову у село приїхав –
Тут світу мого кінець.

***
Назад повертати голоблі
Ніхто вже мене не научить…
Піду накопаю картоплі,
Влаштую самотню учту.

Зелене вино я вип’ю
І сам я собі заспіваю…
Із натовпу нині я випав
І тугу свою спиваю.

Із натовпу нині я вилучивсь,
Щоб не вернутись ніколи,
Де рабську цінують виучку,
Де цінять продажності школу.

Я сам тут і дуже радий,
Що й телефона не маю…
Ані любов, ні зрада
Мене вже не досягає.

***
Дрібніє день.
Вже день за днем дрібніє,
Відлуння літ біліє угорі,
Вже барва жита при житті тускніє,
І тліє десь ромашка край доріг.

Провінція. Село.
В дуплі сховався вітер,
І щось верзе верба про старину,
Малює дід онуку дивні квіти,
А квітів тих доволі – з бур’яну.

Дрібніє слово.
Менше слово ціним.
Все більш – рекламу і дурний піар,
Що з телевізора в оселі провінційній
Роздмухать хоче
Вже холодний жар.

***
Там, де поле колись родило
І пшеницю, й горох, і овес,
Бур’янами заполонило
І вдавило простір увесь.

Будяками їжачиться гостро,
Лопухами лепече земля.
Не біда, що немає колгоспу,
А біда, що врожаїться тля.

Що не можуть старечі руки
Вже зорати, посіять, зібрать,
А розгублені, дикі онуки
По чужинах шукають добра.

Не боли, моє серце, то марно –
Бур’янову множинність спинить.
Хіба лихом об землю ударить
Та будяччя вогнем запалить!

Петро БІЛОУС (с)