Дуже легка, дуже сумна і водночас дуже світла й оптимістична книга. Аж дивно, що на двох сотнях сторінок автор зумів розказати стільки надважливого про людей. Розказати практично самими діалогами й короткими ремарками про те хто і куди пішов, не занурюючись у почуття, емоції, думки своїх героїв. Таке відчуття, що я не книгу прочитала, а переглянула фільм, знятий геніальним режисером-мінімалістом.

Отож, він і вона. Зародження стосунків. Щастя бути разом. І поважна причина для того, аби розлучитися. Й нічого особливого не було б у цій історії, якби її героями не стали 70-річні чоловік та жінка, чиї половинки померли, а діти виросли й роз’їхалися. Стандартна ситуація для багатьох, чи не так?

Насправді я зрозуміла одну просту річ: наше життя — це наш вибір. Щоденний. Постійний. Який залежить тільки від нас. Ну, чи на 80% від нас. Але ж це таки багато для того, аби змінити те, що маємо, або, принаймні, зробити все для цього.

А щасливим бути ніколи не пізно. І закохатися ніколи не пізно. І насолоджуватися життям ніколи не пізно, а це ж так просто — одягти гарну сукню й піти до театру, поплавати голяка у річці, навчитсия грати у бейсбол, посидіти в ресторані при свічках, поїхати в ліс із ночівлею і посмажити зефір на вогнищі, лежати удвох в одному ліжку, триматися за руки і слухати те, про що тобі сповідається душа близької людини... Це ж так просто...


http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/kent-haruf-our-souls-at-night.html

Черговий дитячий детектив поповнив наші книжкову поличку і скарбничку вражень. Польський автор точно знав, що робить: втягує і батьків, і дітей у розслідування і розгадування задач, які постають перед детективом Нишпоркою, змушує самим шукати пояснення, даючи, втім, шанс дізнатися, яке ж рішення було правильним (наприкінці книги розміщено міркування детектива з приводу кожної задачі).

Щоправда, образ самого детектива видався мені якимсь ну дуже кумедним. Точніше, він у книзі – такий собі невдаха, у якого часом навіть клієнтів катма, про заробітки вже не йдеться. Як доросла, замислювалася повсякчас: а з чого ж він живе?))) Проте синові то було до шмиги, хіба що коли довго дітвори в оповіді не з'являлося, одні дорослі тинялися сторінками, то йому ставало трошки нудно.

Ще одна родзинка книги (точніше, двох книг в одній) – цікаве поєднання: щоб почати читати другу частину, книгу треба... перевернути догори дригом))


Переклад Ірини Котляревської-Фесюк, художник Пьотр Рихел, вид. "Школа", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_27.html

Навіть не підозрювала, скільки часу минуло відтоді, як я зайнялася чимось близьким до професійного літературознавства! То була аспірантура, робота над дисертацією й поринання-препарування-переживання-сприймання-трактування текстів тих, кого тоді, наприкінці 90-их, називали постмодерністами. Був серед них, звичайно, й Іздрик. І який захват тоді викликали у мене його (і не лише його) заплутані-переплутані, дивні і разом з тим глибокі тексти! Згадала зараз те відчуття, бо перечитування (точніше – нове прочитання) деяких есеїв, які увійшли до збірки "Флешка-2GB", повернули мене на років 15 тому, і це було приємно.

Книга зліплена з написаних в різних час і з різних приводів есеїв, оповідань, нарисів тощо. Але очевидно, що в автора є улюблені образи, які й об'єднали розрізнені деталі в розділи-блоки, а далі – і в один твір, із якого геть вибиваються хіба що кілька відчутно чужорідних елементів.

Іздрик вміє бути відвертим – і коли говорить про себе, і коли розповідає про інших. Багатьох героїв його історій легко впізнати, навіть якщо він не називає прізвищ. А багатьох він називає своїми (як би дивно це не звучало) іменами.
Іздрик любить гратися словами. Він їх нанизує й розсипає, знову збирає докупи, вигадує нові, визбирує старі, копирсається в лексиці, творить метафори, жонглює значеннями... А читач, який зануриться в це, може впасти у справжній транс. Філологічний, маю на увазі.
Іздрик – Майстер. Майстер слова, насамперед. Так віртуозно володіти мовою може тільки людина, яка живе у іншому вимірі, у світі знаків і значень, яка розуміє принципи й основи творення дискурсу, для якої творчість – це не переказ сюжету, прикрашеного метафорами, а щось зовсім інше.

Дякую за філологічний транс і неабияке задоволення, Майстре!

Вид. "Грані-Т", 2009

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/2gb.html

На ці чудові акварельні ілюстрації авторів книги я й клюнула, вибираючи книгу. Ну а ще – на піратську романтику, яку обіцяла ця історія і яка могла б захопити сина. Зрештою, у ній виявилося доста й одного, й іншого, і справжніх піратських бувальщин-вигадок, а ще – гарна розповідь про те, як народжується дружба між маленьким хлопчиком і старим піратом. Основний висновок: не треба соромитися своїх недоліків та страхів – вони ж бо є у кожного, й у кожного – свої. Але якщо визнати їх, та ще й перед кимось, то недоліки перетворюються у дрібниці, які легко долаються.

Що ж до мінусів, то у цій книзі він один – точніше, одне неправильно вжите при перекладі з російської (так вказано у вихідних даних) слово, об яке я спіткнулася з самого початку й надалі читала книгу ну дуже прискіпливо. Щоправда, крім нього, очевидних недоречностей більше не зустріла, тож дочитали книгу без пригод (філологічних, маю на увазі)))).

Переклад Ольги Пилипенко, вид. Pelican, 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_25.html

Спочатку я здивувалася, коли побачила отой вказаний на обкладинці мільйон, яким обчислюється кількість виданих у світі екземплярів цієї книги. Потім здивувалася, забивши в гугл Eleanor & Park – мені видало стільки всього, особливо ж у картинках, що я зрозуміла: це справжній мастрід для підлітків, який уже став ідеєю фікс для, підозрюю, того згаданого мільйона читачів і не тільки. Втретє мене здивувала сама книга, яка змушувала забувати про тісняву у маршрутках та метро й темряву листопада...

Отож, у підсумку маємо справді хороший підлітковий роман, котрий, втім, варто... ні, точніше буде: треба читати й батькам. Бо ж про те, що коїться у головах і серцях наших дітей, від них самих дізнатися важко (згадаймо себе в такому віці – чи відкривалися ми своїм батькам?). А от спробувати зазирнути у їх світ крізь сторінки книг (пораджу ще "Несподівану вакансію" Джоан Ролінг та "Бубу" Барбари Космовської) можна. І не треба нарікати на те, що це – закордонні книги про ментально чужих нам дітей тощо – насправді всі ми, де б не жили, відчуваємо однаково. (До речі, буду вдячна за інформацію про подібні книги українських авторів.)

Насправді прихильність читачів і читачок (тут я за статтю їх розділяю навмисне) пояснюється просто: головні герої роману – геть нетипові для американської масової культури. Вона – товстенька, негарна, погано одягнена, бідна, з неблагополучної родини, ще й новенька у школі. Уявляєте, скільки недоліків в одній дівчині зібрано? А він – єдиний хлопець азіатської зовнішності у містечку, невідмінник, некрутий, нетусовщик, нефутболіст, хоча й не відторгнений, має люблячих батьків та любить рок і комікси. Тобто теж не виділяється з маси. Й ось між ними трапилося те, чого немає сенсу ховати під спойлер, бо й так все зрозуміло. Звісно ж, кохання. Банально? Та ні, зважаючи на те, як розказано про це почуття у книзі – докладно, з препаруванням усіх емоцій та думок, сумнівів, захоплень, рішень, вчинків героїв. Відверто кажучи, стільки моментів повертали мене у мої 15 років, що... )))

Окрім цієї – головної – теми, у книзі ще говориться про стосунки між батьками та дітьми (як же без них?), про пріоритети, які розставляють батьки і від яких залежить формування їх дітей. Ще – про перший секс (як же й без нього?), про страхи і бажання, пов’язані з цим, і про купу інших нюансів. Ще – про специфічну молодіжну субкультуру, про комікси та музику (тут варто віддати належне наявності у книзі коментарів із вичерпною і цікавою інформацією). І насамкінець про те, як важливо бути самим собою...

Переклад Світлани Колесник, вид. Vivat, 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/rainbow-rowell-eleanor-park.html

Все, що можна сказати про цю книгу, я вже озвучила, коли писала про першу книжечку із цієї серії – "Як змайструвати автомобіль". Щоправда, в цій історії сюжет більш напружений – перегони на мотоциклах цьому сприяють. Ще піднімається питання дружби та зради друга. Ще – взаємопідтримки та взаємовиручки. Але діалоги такі ж довгі та позбавлені достатньої кількості авторських ремарок. Втім, коли всіх уже знаєш, читається набагато легше)) А тим паче, коли син повсякчас перепитує, де ж поділися і що роблять його добрі знайомі з першої книги – як не дивно, кількамісячна перерва між прочитаннями обох книг не завадила всіх гарно запам'ятати і навіть скучати за ними. Тож невдовзі пішли ми на книгополювання – по третю частину цієї технічної епопеї "Як змайструвати літак")))

Перекладач Тетяна Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2016

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_21.html

Як на мій смак і погляд, то Галина Вдовиченко на шляху від "Пів’яблука" до "Тамдевін" відчутно піднялася вгору по крутому схилу творчості. А щойно мною прочитана, хоч і не нова, книга не просто захопила легким детективним сюжетом, а ще й трошки повернула призму мого сприйняття світу в прагненні пропустити крізь неї якомога більше світла – того, яке здатне подарувати тільки близькі по духу люди.

Казковий спадок у вигляді казкового старого будинка на околиці Львова змінює не тільки життя головної героїні, а й іще кількох людей, бо дає їм можливість бути самими собою, слухати і – головне! – чути свої внутрішні, часто сховані на самісінький спод життя, потреби й від цього стати... так-так, все банально – щасливішим. До того ж у романі використано один із найулюбленіших моїх художніх прийомів: зведення докупи незнайомих і різних людей, а потім дослідження того, як же будуватимуться стосунки між ними. Мабуть, не треба спойлерити й розказувати, що все у цієї різношерстої компанії вийшло, бо й так усе зрозуміло – авторка не дасть розчаруватися у своїх героях зокрема і людях загалом. Проте фінал для мене особисто був геть неочікуваним і від цього відчуття насолоди від прочитання чергової хорошої книги тільки загострилося.

Вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2011

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_19.html

"О, найулюбленіша книга мого дитинства!" – вигукнула моя подруга, побачивши це гарне видання на синовій книжковій поличці. Виявляється, вона її читала й перечитувала безліч разів, тоді як я чомусь уперто оминала цю історію, натикаючись на неї на переритих вздовж і впоперек полицях двох доступних мені у дитинстві бібліотек. Чомусь мене відлякували нечитабельні прізвища авторки та героя (а тоді воно зазначалося у заголовку), які викликали підозру, що весь текст буде складатися з таких довжелезних слів. А потім я виросла, й подібні "дитячі" книжки мене вже не цікавили. А потім я ще трошки виросла і таки прочитала цю чудову історію – разом із сином.

В одній ФБ-групі поціновувачів дитячих книг розвилася ціла дискусія, мовляв, сучасні видання перекручують оригінальний текст, часом пом’якшуючи події, а часом і зовсім змінюючи їх. Оскільки оригіналу, як уже зізналася, я не читала, то історія, видана Pelican-ом, мені сподобалася: наскільки я зрозуміла, тут змін небагато, фінал не перекручено, та й видавництво зазначає, що це – "переказ" зі шведської, а не переклад.

Але найбільше мене потішили ілюстрації! Якої майстерності малюнки у цій книзі! Якщо це лис, то його так і хочеться погладити по м’якому хутру. Якщо це дощ, то страшно змокнути. Якщо море, то аж запах солоної води відчувається. А ще видання має суперобкладинку і стильну палітурку – все по-дорослому! Тож, схоже, недаремно книга оминула мої руки в дитинстві – зараз я отримала від неї набагато більше задоволення)))

Художник Марина Пузиренко, переказ зі шведської Ольги Уліщенко, вид. Pelican, 2012

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_16.html

У творчість Жозе Сарамаго я закохалася з першої книги. Звичайно, це була "Сліпота". Потім я втратила дар мови й на багато речей поглянула по-іншому, прочитавши "Євангеліє від Ісуса Христа". Потім дещо розчарувалася в авторові – винен у цьому останній роман Нобелівського лауреата "Каїн". Згодом повернулася до нього і взялася за "[Про]зріння" – цікаво було відстежити подальшу долю героїв "Сліпоти" – і знову зачарувалася неперевершеним умінням Сарамаго переплести в одне цілу купу проблем різного гатунку. "Той, що підянявся із землі" знову занурив мене у прірву безвиході – може, тому й зробила таку довгу перерву у читанні романів цього неперевершеного майстра слова. А після перерви в читанні взялася за "Перерви у смерті"...

Отож, про цю книгу. Ну... Вона така... Така... сарамагівська – бо інакше її й охарактеризувати важко. Оті всі суцільні абзаци-переплетення слів автора і ремарок героїв – без відділення одних вд інших відповідними пунктуаційними знаками. Ота гра слів, їх звучання, форм, значень, смислів... Оті головні ідеї твору, які повсякчас змінюються, нівелюються наступними, стають другорядними, бо на постійно виникають ще головніші. Та фантастичність, ірреальність подій, перенесена в буденність так майстерно, що й сприймається відповідно – як нормальне явище.

Перелічувати особливості письма Сарамаго можна довго. Проте жодну з них я не можу назвати найголовнішою, окрім хіба що задоволення, котре отримую від занурення у його тексти. А ще він, як ніхто, вміє зачепити у мені щось таке глибинне, потаємне, я сказала б, первісне, від чого світ постає в дещо інших барвах. Навіть смерть перетворюється на жінку, котра хоче тепла й любові. Як і всі ми, втім...

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/jose-saramago-as-intermitencias-da-morte.html

Час від часу син залазить на книжкові полички і витягує звідти щось таке геть дитяче, й вимагає: читай цю! Ну і що, що ті книжечки розраховані на дворічних діток? Зате – улюблені!

От і ця збірка теж така – улюблена. Багато з творів, які увійшли до неї, цитуємо принагідно вже років зо два. Вірші та загадки Грицька Бойка, Платона Воронька, Наталі Забіли, Ганни Чубач та багатьох інших – це ще й спогади про моє дитинство, приємні-приємні... Бо хіба вони можуть бути інакшими?))

Художник Валерій Харченко, вид. "Школа", 2010

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_22.html

Ще один зразок сучасної турецької літератури також не розчарував. Але якщо "Суфле" Асли Е. Перкер, яке я не так давно прочитала, розраховано на досить вузьку категорію читачів, то Туна Кіремітчі спробував охопити жінок практично усієї вікової категорії. Так-так, саме жінок – цей чарівний музикант і співак, схоже, таки знається на сердечних справах чарівної статі. А ще – на нашому бажанні ідеалізувати своє життя, особливо ж в очах інших. Це яскраво демонструють обидві героїні цієї книги-діалогу (а в ній дійсно немає жодної авторської фрази – виключно репліки двох жінок). Одна з них – юна студентка, інша – жінка на схилі літ, а пов’язує їх... турецька мова.

Спочатку розмова двох чужих людей не клеїлася. А потім кожна з жінок почала розказувати про своє життя, та так захопливо, що обидві вже чекали цих зустрічей. Але це захоплення було викликане не стільки реальністю оповідей, скільки бажанням/схильністю/талантом кожної прикрасити те, про що розповідають. Старша жінка пригадувала своє минуле, а потім сама зізналася, що не може точно сказати, що і як було насправді, бо такою вже є людська пам’ять – вибирає найцінніше й те, що найбільше вразило. А от молодша просто прикрашала своє життя. Бо теж хотіла жити інакше, ніж у реальності, – мати прихильників, можливість вибирати і закохуватися. Й обидві не брехали, ні – просто хотіли мати у своєму житті (минулому чи майбутньому) щось інше...

Фінал книги напружений, сумний і... якийсь очікувано-неочікуваний...
Ну от, вже і я поєдную непоєднуване й не можу остаточно визначитися з оцінкою фіналу роману. Що вже казати про життя і романтичні пригоди? Жінка, що ж із мене візьмеш...))

Переклад Ольги Чичинської, вид. "Алемак", 2015

https://saulelobis.blogspot.com/2016/11/tuna-kiremitci-dualar-kalcdr.html

Одна з тих книжок, на які я зазвичай не звертаю уваги через їдкі кольори, невдалі, як на мій смак, малюнки (зроблені за допомогою комп’ютерної графіки та поєднані в різні ілюстрації шляхом "скопіювати–вставити"), косоворотки і кокошники, а головне – низькоякісні тексти, вочевидячки перекладені з російської не дуже вправним чи недостатньо старанним спеціалістом. І одна з тих книг (іграшок, одягу тощо), до яких із незрозумілих дорослим причин прикипає дитина. Першу збірку з цієї серії нам хтось подарував, другу (зізнаюся – согрішила) я купила сама, бо ж син просив: "Хочу казки із задачками!"

А отепер час розкрити головний плюс цієї книги: на кожній сторінці розміщено тематичні завдання до казок. Вони спонукають міркувати, роздивлятися, рахувати, бути уважним і навіть читати (що для мого лінтюха стосовно літер великий плюс). Навіть листаючи книгу вдесяте, син все ще з цікавістю "розгадував" ці задачки (у лапки взяла навмисне, бо яке вже там розгадування, коли всі відповіді знаєш й показуєш автоматично)))

Звісно, дитині хочеться завжди проопонувати найкраще. але от думаю: чи завжди поняття "найкраще" у розумінні батьків та малюка збігаються?

п.с. Але подібних видань все одно більше не купую – рука не підіймається)))

Художник Олена Зарбі-Гальчук, вид. "Кристал Бук", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_7.html

Ні-ні, я не помилилася, вставляючи картинку, і в жодному разі не переплутала цю апетитну каву із обкладинкою, котра мала б бути на її місці. Просто книги, про яку я хочу розказати, ще... немає. Але роман, який мені запропонували прочитати до публікації, сподобався настільки, що промовчати не зможу))

Отож, Відень, кава, він і вона, кохання... Банально, скажете? Авжеж – якщо зазирнути у фінал і побачити тільки це. А що ще ви, втім, хотіли від "звичайного любовного роману" (так про свій твір каже авторка). А от я хотіла чогось більшого й отримала його. Для мене це – думка про те, що жінка може знайти своє щастя не конче поруч із законним, турботливим, забезпеченим чоловіком і купкою дітей. Насправді всі ми – самодостатні особистості, і тільки зрозумівши це, залишаючись самими собою, а не виключно чиєюсь "половинкою", можемо відчувати ту душевну гармонію, яка й здатна подарувати омріяну повноту щастя.

Головна героїня – емігрантка з України. І помчала вона до Австрії не стільки у пошуках кращого життя, скільки втікаючи від нещасного кохання (а що ви хочете від "любовного роману"?))). Втім, утекти все одно не вдалося, бо як же сховаєшся від почуття, якщо воно – в тобі? Всі намагання почати нове життя заводили дівчину у ще більшу безвихідь. Проте якось їй вдалося усвідомити, що від неї, і тільки від неї самої залежить її життя, й вона почала робити все для того, аби здійснювати свої мрії. Цей шлях, знайдений навпомацки, виявився єдино правильним, він і вивів до... Так-так, до столика із кавою у центрі Відня)))

Проте книга – не тільки любовна історія. У ній ще багато українських реалій: економічних, соціальних, воєнних... У ній багато етично-моральних проблем. У ній купа запитань, відповіді на які читач має дати сам собі. У книзі – жива, гарна Австрія (авторка мешкає там), красиві описи, цікаві метафори, органічні образи... У книги немає тільки обкладинки, щоб я могла її вставити у цей пост)) Щиро сподіваюся – це ненадовго...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_4.html

Якийсь уривок із цієї книжки мені випадково потрапив на очі ще навіть до народження дитини. І я так захопилася мелодикою, ритмом та римфами цієї прози (саме так, прози!), що ту історійку про зайчика – "вушка-сплюшка" вивчила ледь не напам’ять. А потім народився син, якому я її розповідала вже місяців із трьох. А потім я таки купила "Зайчикову книжечку"...

Сказати, що я її читаю-перечитую й досі – нічого не сказати. Син щоразу щиро переживає за їжачка, якого от-от з’їсть Лис, а я все так само насолоджуюся пісенністю текстів і тим, які ж вони яскраві і добрі-предобрі. Бо насправді добро завжди перемагає, і "навіть вовчиськам потрібні квіти"...

І ще про ілюстрації: оці зайчики – перше, що навчився малювати мій Зайчик))) Досі зберігаю))

Художник Марія Кисельова, вид. "Грані-Т", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_3.html

Ті друзі та знайомі (й усі інші))), хто читає мене у Фейсбуці, вже давно втямили, наскільки я захопилася цією книгою: цитати з неї публікувала щодня, бо просто не могла не ділится світлою мудрістю автора (точніше, авторки, як ховається за псевдонімом). Ще від часу прочитання першої збірки "Казок старого Вільнюса" зрозуміла: я знайшла свій найдієвіший антидепресант. Тож за другий та третій томи "Казок..." бралася тоді, коли завалювалася в душевну темряву й конче потребувала за що вхопитися й видряпатися нагору. А останній, четвертий, том вирішила приберегти для справді серйозного випадку, а тому осінній сум спробувала полікувати "Великим возом". І що виявилося? Що це – такої ж самої сили антидепресант! Це збірка чарівних, чудових, неймовірних казок про і для дорослих, у яких трапляються справжні дива, і це – буденність, звичайність, ба навіть банальність, бо що ж може бути звичайніше, аніж диво, в яке просто треба повірити?


Окрім всього згаданого вище, у цій книзі є ще один пунктик, який не міг мене не зачепити. Це – можливість мандрувати. Герої потрапляють у найрізноманітніші міста, містечка і навіть села, бо пообіцяли собі відвідати усі населені пункти, з якими співпали зірки накладеного на карту Європи зображення сузір’я Великого воза (звідси і назва книги). Кожен із пунктів прибуття дарує мандрівникам (і читачам) не тільки купу вражень, а ще й багато історичних, культурологічних відомостей і... таємниць. Я ж, наче в реальності, відчувала й стукіт поїздів, якими зазвичай герої прибувають до місця призначення, і тепло/холод/спеку/вітер, й потребу в каві чи у відпочинку, а ще перейняла у них вміння радіти життю, що б там не було, й знати: дива трапляються. От тільки б не забути цього всього через місяць/півроку/рік))) Старатимусь...

***
"Жизнь любого человека — зеркальное отражение его представлений о ней. В этом смысле каждый действительно творец своего счастья. И несчастья. Второе, понятно, получается лучше: мы же унылые все, нервные и озабоченные".

"Иногда надо дать себе волю, забыть обо всем на свете… и вспомнить обо всем остальном".

"...как-то неожиданно почувствовал себя на месте, как фрагмент пазла, который наконец положили куда следует, и вдруг стало ясно, что скрюченный желтый червяк в углу — это на самом деле лепесток хризантемы, а бледно-розовая клякса — отражение солнечного луча в стекле. Я хочу сказать, когда человек оказывается на своем месте, он — весь, целиком — внезапно обретает смысл".

"Но я думаю, смысл — он всегда внутри нас, а книги, которые мы читаем, это просто хитроумный крючок, чтобы вытащить его на поверхность, и уж тут кому чем удобнее, с этой точки зрения абсолютно все равно, что читать, лишь бы работало".

"... в жизни всегда есть место и подвигу, и празднику, а кто об этом помнит, тот жив, чего ж нам еще".

"Просто женщинам вроде тебя очень идет быть счастливыми. Есть, знаешь, такой тип, которому к лицу страдания — настолько, что даже когда у них все прекрасно, имеет смысл время от времени заламывать руки, из чистого кокетства. Бывают такие, кого очень красит необходимость ежедневно справляться с трудностями. И даже такие, кому больше идет не справляться. Но все это не твой случай. Тебе нужно быть счастливой, тогда можно даже не наряжаться и косметика не нужна".

"И тогда я сразу понял, почему всем людям, и мне в том числе, время от времени страстно хочется остаться в полном одиночестве. Одиночество — это не только возвышенная потребность мятущейся души, но и более-менее надежная гарантия, что в ближайшее время тебя никто не съест".

"... главная культурная особенность моего организма — это пониженное давление. Без кофе я быстро утрачиваю смысл".

" — Все мы ведем себя как идиоты, — примирительно сказал я. — Просто некоторые особо одаренные экземпляры это о себе знают, а все остальные — нет. Так что добро пожаловать в ряды интеллектуальной элиты".

"Как бы мы ни хотели сделать историю точной наукой, а она все равно никогда ею не станет".

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post_2.html

Чомусь цю книжечку в анотації радять малюкам від 6 років, але я от думаю: а чи вже не пізно в такому віці вчити дитину вітатися, дякувати та вживати "будь ласка" і "пробачте" у потрібних випадках? Ні-ні, чемності вчитися ніколи не пізно, а етикету – й поготів (цьому все життя вчитися треба, як показує досвід))). Просто, як на наше з сином прочитання, книга – не про це, бо ж нас захопив... Мадагаскар. Джунглі, екзотичні тварини, печери, озеро і вечичезний баобаб – що може бути захопливіше для чотирирічного хлопчика? Хіба що автомобілі)))

Втім, нагадувати синові про те, що часом варто поводитися інакше, оперуючи невдачами, котрі спіткали головного героя книги – лемура Джампика, мені таки вдається, тож уроки "школи етикету" ми засвоїли. Паралельно довелося повправлятися й у філології: у книзі стільки фразеологізмів, що час від часу на пояснення значення фрази на кшталт "він знову наступив на ті ж самі граблі" витрачалося більше часу, ніж на прочитання кількох сторінок. Але, спочатку зашпортуючись об ці роз’яснення, згодом я записала їх у плюс книжки – бо чого б це раптом мені спало на думку заглиблюватися з дитиною у метафоричність деяких фраз)) А так, паралельно з етикетом, син вивчив і слово "ф’язеологізьм" – чи ж даремно мама філологічну освіту має?)))
Художник Олена Курдюмова, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/11/blog-post.html

Чергова книга про виховання дітей, написана не психологами, педіатрами чи іншими спеціалістами, а батьками, насправді позбавила мене багатьох сумнівів навіть краще, ніж спеціалізована література. Головним чином, напевно, завдяки тому, що авторка – молода мама двох іще геть маленьких хлопчиків – не розказує читачеві, як потрібно щось робити, не нав’язує своєї (зазвичай "єдино правильної" у подібних випадках) точки зору, а просто розмірковує, спираючись на власний досвід. Він десь вдалий, десь – не зовсім, а ще десь – категорично негативний, але все це вкупі зі здоровим глуздом дає можливість Катерині Кронгауз і читачеві разом побачити плюси та мінуси, проаналізувати, чому так сталося, і поміркувати, як цей досвід використати.


Кожне з 34 запитань, на які авторка намагається відповісти, ставили (чи ще поставлять) собі практично кожні батьки. Питання, винесене у заголовок, – не виняток, ну ж бо, зізнайтеся, матусі-татусі))) Ці запитання не стосуються виключно дітей, ні. Багато з-поміж них і таких, котрі зачіпають дорослих – новоспечених мам і тат, адже їхнє життя з появою малюка кардинально змінюється й однозначно не в бік спрощення. Як поєднати роботу і батьківство і чи варто чимось жертвувати? Як зберегти стосунки з чоловіком, якщо ви багато речей почали сприймати по-різному? Мандрувати чи сидіти вдома? Винаймати няню чи напружувати бабусь? Дозволити собі зрештою поспати довше зранку й почуватися людиною, чи схоплюватися й готувати щодня свіженький сніданок?

Звісно, у кожного – свої варіанти відповідей на ці та багато-багато інших запитань, котрі стосуються батьківства. Всі вони – абсолютно правильні й так само абсолютно помилкові для різних людей. Але вислухати міркування інших і скласти свою точку зору, виходячи з власного досвіду та певних життєвих особливостей, нікому зайвим не буде. От і мені теж))

Перекладач Олена Уліщенко, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/33-33.html

Цю книгу чеського художника і механіка я купила радше для себе, а не для сина. Для чотирирічного малюка вона була б ще заскладною, а от я тоді якраз закінчувала автошколу, в якій жодного слова не сказали про будову автомобіля, тож вирішила хоча б так прояснити собі дещо з цього питання))) Втім, читали ми її разом із сином – страшенним фанатом усього, що так чи інакше пов’язане з автомобілями. Й отут я поясню, чому на початку допису не назвала Содомку ще й "письменником". Текст чудово ілюстрованої книги відсотків на 90 складається із самих лише діалогів. Тобто там є авторські ремарки на кшталт "спитав Арні", "відповів Крістіан" і навіть "засмучено промовив Зила". Але їх дуже мало, авторської мови практично немає, а репліки героїв – довгі, та і їх доста для того, аби в якийсь момент заплутатися, хто саме це говорить і що він при цьому робить. Тож сміливо можу записати себе у співавтори, бо, читаючи, дофантазовувала й розповідала щось від себе, аби дитина ліпше втямила, що ж у книзі відбувається.

Проте правду кажуть, що наше й дитяче сприйняття часто-густо геть різняться. Те, що я вважала заскладним й, зізнаюся, нуднуватим для сина, він оцінив дуже високо, вибравши під час одного з наших візитів до книжкового магазину ще одну книгу цього ж автора "Як змайструвати мотоцикл" і наполегливо вимагаючи купити саме її, а не будь-яку іншу. Тепер міркую собі, чи не опанувати заразом ще й кермування мотоциклом, якщо його будову так чи інакше доведеться вивчити?)))

Переклад Тетяни Савченко, вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_28.html

Якщо бувають книги, які викликають смакові подразнення, то це – одна з таких. Власне, про це попереджує й назва роману сучасної турецької авторки, й анотація, у якій сказано, що в книзі читач знайде смачні рецепти. Але розраховувати на те, що ви нашвидкуруч пробіжите легенький текст із невибагливим розважальним сюжетом, перепишете собі кілька підходящих рецептів і забудете про книгу, не варто. По-перше, у ній все-таки немає рецептів, як не дивно це звучить. Скоріше, тут ви знайдете поради, натяки, рекомендації чи й навіть підштовхування до приготування тих чи інших страв. А по-друге, залиште сподівання на легенький сюжет де-інде, бо такого тут також немає. Навіть сюжету – в однині – немає, бо їх... аж три.

Тепер трошки докладніше. Роман, як на мене, для зрілих людей. Для тих, хто пережив гіркоту втрат чи розчарувань, хто позбавився нежиттєздатних ілюзій, ідеалів чи й ідеалізму загалом, хто спотикався (чи якраз спіткнувся) за одну з тих життєвих перепон, які здатні (чи й покликані?) або зламати людину, або ж зробити її сильнішою і щасливішою, попри все. Кожен із трьох головних героїв книги потрапив саме у таку ситуацію. У когось померла кохана половинка, хтось зрозумів, що прожив життя намарно, хтось – що навіть найбільша любов не здатна все перемогти. І кожен із них переживає своє випробування по-своєму. А авторка майстерно, якось легко й невимушено та водночас глибоко й точно передає читачеві всі оті переживання. Та так, що мимохіть починаєш жити не своїми, а їхніми проблемами, переносячись зі Стамбула до Парижа, потім – до Нью-Йорка, і знову до Стамбула – по колу. Ці люди ніколи не зустрічалися. Їх ніщо не поєднує (крім, хіба, цієї книги). Вони йдуть до вирішення своїх проблем різними шляхами. І, зрозуміло, отримують різні результати. Але всі троє діляться з нами часткою своєї мудрості, яку здобули завдяки болісному досвіду. Й усі троє намагаються приготувати одну з найскладніших страв – суфле, яке стало своєрідною рятівною соломинкою, або ж відволікаючим маневром, або ж символом можливості – і здатності! – змінити своє життя, навіть коли здається, що вже геть пізно...

Перекладач Ольга Чичинська, вид. "Алемак", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/asl-e-perker-sufle.html

Новенька, бо нещодавно куплена, книга виявилася не такою й новинкою з огляду на рік видання. Але її цінність для нас не вимірюється новизною, якістю паперу чи заплаченою за неї певною сумою. Цінність цієї книги в тому, що це – перший детектив, прочитаний сином. Ну, як прочитаний... З моєю допомогою, звісно, проте факт лишається фактом)))

Отож двоє друзів мчать до країни Канцелярії, аби допомогти дівчинці роздобути чарівні фарби. І там потрапляють у вир справжніх пригод, одним із учасників яких є детектив Степлер. Ну й захвату у сина викликав цей персонаж! І ще – купу запитань про те, що, чому, навіщо і як робить він у тій чи іншій ситуації, власних пояснень, суперечок із моїми думками тощо. Порозважалися ми, одним словом, добряче. І шукаємо нових книг – дитячих детективів. Що порадите?

Художник Євгенія Коновалець, вид. "Преса України", 2008

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_24.html

Люблю книги про далекі краї, де навряд чи вдасться побувати (хоча мріяти ніхто не заважає). А ще коли вони до того ж написані майстерно, то в процесі читання раз по раз виникає відчуття, що ти – не тут, у метро (бо останнім часом саме у дорозі й читаю))), а там, на маленькому острові між двох океанів, де немає нічого, крім маяка, хатинки і однієї-єдиної родини...

Про те, як подружжя, попри всі випробування, котрі випали на його долю, все-таки зуміло залишитися разом і навіть пізнати щастя, й розказується у цьому чудовому мелодраматичному (важливий нюанс!) романі. Нездатність виносити й народити дитину стала для жінки справжньою карою, а намагання зробити її щасливою будь-якою ціною перетворило на пекло життя чоловіка. До цього додалася важезна моральна дилема, пов’язана... Ні, не спойлеритиму, хоч руки і чешуться)) Але замислитися над тим, чиє щастя важливіше – дитини чи дорослого, книга мене змусила. До однозначного висновку я, звісно, не дійшла (та й чи такий можливий?), але часом це полегшує розставлення пріоритетів у деяких ситуаціях із сином.

Ну, й насамкінець потрібно зазначити, що, крім усього згаданого, книга іще про Австралію початку ХХ століття, про організацію роботи маячної служби, про складнощі повернення до мирного життя тих, хто кілька років топтав воєнні шляхи, про національну неприминенність, про розкаяння і прощення...

Переклад Надії Хаєцької, вид. "Клуб сімейного дозвілля", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/ml-stedman-light-between-oceans.html

Взяла до рук цю книжку, аби знайти й записати прізвище художника (бо ж це – повноцінний співавтор будь-якого дитячого видання) та перекладача, а син у прямому сенсі слова видер її з моїх рук і взявся (вкотре!) роздивлятися смішні малюнки і розказувати про пригоди котів. А це – найвища оцінка книзі, а ще подрузі, яка її нам подарувала))

Історія, розказана бельгійською авторкою, проста: безіменне кошеня, яке ніхто не сприймав всерйоз, проявило неабияку винахідливість та сміливість, врятувавши одно... хм... бандників? зграйників? племінників?.. Одним словом, врятувало цілу банду дорослих котів від ганьби і навіть загибелі. Видання цікаве ще й тим, що на його сторінках можна погратися – пострибати слідом за кошеням або ж поїздити машинками по вдало для цього намальованих дорогах міста. І, звісно, перечитувати ще і ще раз – для того і збирається дитяча бібліотечка)))

Художник Грегуар Мабір, перекладач Світлана Колесник, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_19.html

З важким серцем бралася перечитувати цю нетривіальну книгу. Нетривіальну не стільки тематикою, бо є у нас твори і Євгена Гуцала, і такого ж емігранта Тодося Осьмачки, й інших, більш сучасних авторів, які пишуть про Голодомор. Роман нетривіальний перш за все надконцентрацією людського болю, страждань, смертей і гіркої, страшної правди, усвідомити яку все ще, попри всю доступну нині інформацію, неможливо з точки зору здорового глузду і нормальної людської психіки. Але ця наша неможливість не відмінює того, що було – мільйонів загиблих лютою жорстокою смертю. І ніщо не відмінить – ані відкриття архівів, ані історичні дослідження, ані покаяння винних (якщо воно, звісно, буде).

Багато писати про подібні книги не можна – що б не сказала, відчувається якась поверховість, неможливість передати суті відчутого. Лише повторю вже раніше висловлену думку про потребу перечитувати деякі книги, щоб переосмислювати і те, що в них, і те, що у нас. Ще зауважу, що текст "Жовтого князя" дуже складний для шкільної програми. Я саме про текст говорю, а не про тематику. Навіть в університеті свого часу Барка мені давався досить важко. Що казати про школярів? Звісно, "не Гаррі Поттером єдиним", як зауважують прихильники наявності цього твору у шкільній програмі (бо його то викидали з неї, то повертали – що на сьогодні, точно навіть не знаю), але "інформувати дітей про Голодомор" (знову ж цитую) варто було б трошки по-іншому, як на мене.

Вид. "Фоліо", 2009

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_18.html

Якби проводився рейтинг найкращих книг для читання вголос, то я однозначно порекомендувала б внести до нього оцю збірку добрих-предобрих і теплих-претеплих історій про маленьких друзів: каченятко Крячика, курчатко Ф’ю, песика Гавика, цапка Мармеладика та інших. Текст настільки насичений вдалими асонансами та алітераціями, що мимохіть, читаючи, починаєш говорити голосом каченятка чи цапка. Важливо також, що талант Михайла Пляцковського повністю збережено при перекладі українською Ну, хіба що з шишками та набитою на лобі ґулею оказія сталася – російського слова "шишка" у значенні ґуля уникнути не вдалося.

Окремий плюс – ілюстрації (для дитячих книг мінуса в цьому питанні бути не може): такі ж добрі, як і текст. Хоча б на ці милі моськи на обкладинці гляньте – і слів більше не треба, одні емоції, чи не так?))

Художник Анаїт Гардян, перекладач Володимир Герман, вид. "Махаон", 2013

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_17.html

Ще одна книга поповнила рубрику "Недочитане", а до того ж розчарувала дуже й дуже, бо серією Марії Семенової про Вовкодава я щиро захоплююся. Цей же роман, схоже, виключно з вини співавтора (чи то мені дуже хочеться, щоб так було?))), абсолютно позбавлений того образного, сюжетного і мовного шарму, який так захопив у Семенової. Натомість отримуємо наповнене тестостероном, матюками, стріляниною таке собі "чоловіче" чтиво, яке, втім, навіть мій чоловік – прихильник брутальної фантастики, не оцінив, хоча теж повівся на прізвище Семенової.

По факту прочитання невеличкої частини тексту маємо Афганістан, у якому воює підрозділ бравих радянських солдатів. Серед них – прапорщик Наливайко (оцініть іронію), який у моменти особливої люті стає схожий на "Тараса Бульбу после кульминации с Остапом" (тут вже сарказм чи що?). Вояки хоробрі, безстрашні, винахідливі і радянські до мозку кісток... Потім, зі слів чоловіка, який таки подужав книгу, вони потрапляють у майбутнє і... Що далі – не знаю, та й не хочу знати.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/2012-2012.html

Книжка ця, звісно, дитяча, але, зізнаюся чесно, ми з чоловіком "зависаємо" з нею чи не більше за сина, ще й бабусю підсадили)) Секрет – у малюнках, дуже детальних, дуже захоплюючих і надзвичайно дотепних. Дрібниць і подробиць на кожному з шести розворотів книги форматом майже А3 в прямому сенсі слова безліч, тож щоразу, беручи видання до рук, натикаєшся на щось новеньке і занурюєшся у розглядання, забувши про час.

Щодо сюжету, то він – невибагливий: треба знайти деталі святкового вбрання бабусі у кожній із кімнат будинку, а також на горищі, у підвалі та у дворі. Син досить швидко вловив логіку пошуку необхідних речей, тож головним джерелом задоволення були саме малюнки цих чудових німецьких авторів. А ще я необережно голосно пораділа, побачивши, що цього року вийшла друга книга з серії: "Пампушок і Огірочок. Подорож навколо світу", тож дитина вже очікує нових пригод і нових картинок. Та й хіба лише вона?)))

Пер. Світлани Колесник, вид. Pelіcan, 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_15.html

О, в якому передчутті я брала до рук цю книгу – продовження "Вбити пересмішника"! І, впевнена, не лише я очікувала від роману такої ж сили, як і від того, вже класичного, твору. Ні-ні, відразу скажу, що я не розчарована! Але й того катарсису, який свого часу отримала від першої книги, не було.

А що ж було? По-перше, старанне пригадування подій, описаних у "Вбити пересмішника". І це виявилося зайвим, бо вони у цій книзі згадуються побічно і до сюжету ніяк не не прив’язані, хіба що як ілюстрація поглядів Атикуса. Власне, від тієї сюжетної лінії, як і від героїв, у продовженні мало що (хто) лишилося. Взагалі, як виявилося, Гарпер Лі написала один великий роман, із якого потім, за рекомендацією видавця, вичленувався "Вбити пересмішника". Класний був, видно, видавець, бо зміг побачити саме те, що треба.

По-друге, було намагання розібратися у всіх отих знакових саме для американців культурно-політичних кодах, мемах, ремінісценціях. Щедрі коментарі перекладача мало в цьому допомагали – таки є твори, призначені певній групі людей. Інші можуть, звичайно, їх читати (дивитися, слухати), але осягнути велику частину підтексту їм (нам) не дано.

По-третє, розуміння – навіть осяяння! – кількох цікавих, досить складних (для мене зокрема) речей. Наприклад, того, що свобода, отримана особою (суспільством), може нашкодити, і того, чому краще наділяти нею дозовано. Того, що до будь-яких революційних змін суспільство має бути належним чином підготовлене. Того, що не все те, що видається апріорі хорошим, позитивним, прогресивним, може бути таким на практиці. А ще того, що часом любити людину замало, щоб розуміти її – для цього потрібен великий душевний труд і величезне бажання.

Перекладач Тетяна Некряч, вид. KM Books, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/harper-lee-go-set-watchman.html

Сьогодні ні з того ні з сього син мені раптом заявив: "Коли мені буде 17 років і я стану дорослим, то я піду на війну". Сказати, що мене заціпило, – нічого не сказати. Ну і що, що йому нині лише чотири? Він все одно колись стане дорослим і, не дай Боже, йому доведеться пізнати ту, нині геть для нього ефемерну, війну на собі.

Тож сьогодні перечитуватимемо оцю чудову, попри страшну назву, книгу: "Війна, що змінила Рондо". Купила її у травні – до Дня пам’яті, аби пояснити дитині, що означають оті маки і про що вони нагадують людям. І не помилилася: тоді син зрозумів, що війна – то горе, то біда, то смерті і руйнування, то кінець звичного життя, то... То погано, якщо говорити простою дитячою мовою. А для того, аби протистояти війні, не обов’язково грати за її правилами: ненавидіти і вбивати. Можна ж нищити зло, розповсюджуючи добро, світло й тепло... Чи то лише у дитячих книгах так?

Вид. "Видавництво Старого Лева", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_12.html

Книги мені дуже часто хочеться цитувати. Якісь із них діляться зі мною однією-двома влучними думками, якісь – десятком. Але бажання вичленовувати й фіксувати для себе цікаві фрази, а то й цілі абзаци ледь не на кожній п’ятій сторінці – то унікальні винятки. До таких належить і роман "Хресна проща". Хто слідкує за моїми дописами у ФБ, міг спостерігати, як-то кажуть, в режимі онлайн, чим автор зачепив мене за живе – цитатами з цієї книги я ділилася щодня.

Розмірковування Романа Іваничука про шлях, котрий мають пройти українці для того, аби стати справжньою Нацією, не можуть залишити байдужим вдумливого читача. Занадто відверто, аж по живому часом ріжучи, говорить він про наші з вами недоліки, про помилки, яких припускалися на довгому шляху формування нашого народу, та й продовжуємо припускатися досі. Але помилятися – не так страшно, як не усвідомлювати своїх помилок і не робити нічого, аби їх виправити. Для останнього і треба хресна проща, котру має пройти кожен із нас – так чи інакше.

Якщо ж звернутися до сюжету, то у романі їх – аж три, розкидані в часі і дуже химерно переплетені. Князівські часи та монголо-татарська навала 13-го століття; початок 20-го століття й насадження радянської влади на Галичині; 60-ті роки цього ж століття, відлига... Герої усіх трьох оповідей шукають шляхи для зміцнення української державності й національної свідомості. У кожного вони, звісно, свої. Особливо чітко це видно на протиставленні двох напрямків – культурного розвитку й освіченості та зміцнення сили й політичної ваги держави, які уособлюють відповідно волинський князь Володимир Василькович та Лев І Данилович (так, той, чиє ім’я носить Львів). Наш же сучасник, прототипом якого став сам автор, обрав шлях просвітництва, який, звичайно ж, виявися тернистим.

Не обійшлося у романі і без любовної колізії. Й отут героїв спіткав романтичний хеппі-енд, достойний кращих зразків літератури відповідного жанру. А ще цим автор показав: якщо справді прагнути чогось досягти й робити для цього все можливе, то його можна отримати. От тільки не варто довго сумніватися, вагатися й розмірковувати, бо хоч і "краще пізно, ніж ніколи", та згаяного часу ніяк не повернути, тож таки ліпше все зробити вчасно...

***
Усі наші помисли, — говорив він, — звернені в минуле. Ми гордимося найсильнішою колись у Європі княжою державою, але ж її давно вже немає; хвалимося найдобірнішим військом — козацтвом, а де воно нині; тягнемо свій родовід від Трипілля — і яка ж то пиха нас діймає, що з–над Дніпра розповсюдилась по всьому світу хліборобська цивілізація, й забуваємо про те, що, можливо, в тій сивій давнині зосталася й навіки зачахла наша незалежність…

...абсурд Росії в тому, що вона нищить чужі цивілізації, забираючи собі набутки розуму завойованих народів, а власного не витворює… Що найбрутальніше у світі суспільне утворення оголосило себе месіанським й, сіючи повсюдно смерть, називає себе визволителем. Що російська культура має чужий корінь, і тому московські владці воліють мати жебрацьку імперію, ніж національну державу без родимого інтелекту, для розвитку якого Росія мусила б демократизуватися, а увійти в такий процес не має змоги, оскільки в генах тієї нації не зафіксувався розвиток особистості, а тільки рою, муравлища… Та найбільша небезпека абсурду полягає в тому, що імперія несе світові свою порочність як віру, й цілі народи стають жертвами віри у благородність зла…

Але моральна й духовна перевага завжди на боці тих, хто стоїть на своїй землі. Бо то — нація. Вона обороняє свої межі й ніколи не переступає через чужі, тому й право за нею. А окупанти перестають бути нацією, як тільки вступають на чужу територію. Тоді вони стають ордою — аморальною, бездуховною, пойнятою грубим матеріалізмом: "Ґдє кусок хлеба, там дом родной!"

Чужинецька орда колись–таки вихопиться з прірви, попрямує до останнього моря і щезне в нездоланному часі й просторі, не в силах ними опанувати, та надовго зостанеться на колись завойованій землі лиха й чіпка ординська наука, й зростатимуть вивчені в неволі нові покоління, які забудуть, хто вони й звідки й шануватимуть здобуте в неволі ярмо запопадливіше, ніж їхні предки — меч.

Словом! Воно стало нині нашою протиотрутою, й ми не лише з мечем маємо вирушати на прю із забродами, а й з гідною річчю. Мечі харалужні поламаються в битвах, і з часом іржа перемінить їх у червоний пісок, а Слово назавше залишиться в пам'яті народу, мов напис, видовбаний в камені. Зчахне трава, висохнуть дерева, чорнозем стане мертвою глиною, й навіть якщо народ втратить державу й воїни ізгоями стануть — Слово, у мелодію загорнуте, вічно будитиме сплячих і бодрим не дасть заснути!

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_11.html

Це – наша перша книжечка чудової письменниці й дитячого психолога Наталії Чуб, після якої я розпочала полювання на інші її книги, настільки гарною вона виявилася. Добрі-добрі історії справді дохідливо пояснюють маленьким (та й не тільки) читачам, що означає: бути добрим. Ситуації, у які потрапляють герої, і те, як вони з них виходять, наочно показують, як варто чинити, а як – ні.

До речі, герої – це одна з причин, які спонукали мене придбати саме цю азбуку (а їх, різних, видано цілу серію). У сина якраз з’явилася неабияка цікавість до життя комах, а саме вони – метелики, сонечка, гусениці, стоноги, жуки та інші – є персонажами книги, точніше, цілої дитячої повісті, бо хоча й складається вона з оповідань, але заразом повноцінно змальовує життя крихітних мещканців Ромашкової галявинки.

У книзі є також багато милозвучних віршиків і те, що дуже цінує у книгах мій син: завдання до кожної історії – пояснити, намалювати, розфарбувати або ж пройти лабіринт (а що може бути краще за лабіринт?))))

Художник Наталія Бендус-Петровська, вид. Pelican, 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post_7.html

Зазвичай я не можу точно пояснити, чому вибираю ту чи іншу книгу (якщо це, звичайно, не мастрід))). А от цю, пам’ятаю точно, вибрала за обкладинкою. Подивіться, який соковитий гранатовий колір і як він пасує білому! Просто естетичний оргазм якийсь!))

Власне, подібне – колосальне! – задоволення я отримала і від самого роману. Це – захоплююча історія про... Отут, на мою думку, кожен читач має вписати своє продовження. Бо у книзі дуже багато оцих "про", і всі вони – важливі й рівноцінні.

Звісно, найпершою в очі кидається історія кохання – вона справді прекрасна й варта всього оспівування та всіх пам’ятників, які поставлено Алі та Ніно за майже 80 років, які минули від написання роману. Любити одне одно не тільки завдяки, а й на противагу чомусь, мати здатність жертвувати собою й не вимагати цього ж від коханої людини, бути разом попри все – це дійсно справжня Любов. А жертвувати було чим, адже Алі – азербайджанець, правовірний мусульманин і син хана, а Ніно – грузинка, християнка й князівна.

І це – наступний шар роману. Як знайти рівновагу між двома різними релігіями, культурами, світами, між Європою та Азією, між Заходом та Сходом, між прогресом та традиційністю? Як сприйняти нове і не втратити свого? Як зрозуміти інакомислячого і пояснити йому своє бачення світу?

Ще одне "про що" книги: поняття Батьківщини. Чому для одних його просто не існує, а інші жити не можуть де-інде, крім місця, де народилися і виросли? Навіть якщо там уже не вийде жити, а тільки – померти. Навіть так... І не зважайте на те, що з моїх уст звучить це якось трохи запафосно. Насправді Алі пояснює свої почуття настільки зрозуміло, що ні про пафосність, ні про штучність й мови бути не може. Любити Батьківщину – так само природно, як і любити маму чи жінку.

Описувати інші "про що" не буду, бо відгук перетвориться на трактат. Але повірте: їх у романі багато, й кожен , упевнена, знайде у книзі щось своє, таке, що зачепить за живе. Це й традиції обох народів – азербайджанського та грузинського. Й історичні заплутані-переплутані події початку 20-го століття. Й таке зрозуміле нині нам, українцям, несприйняття російського гвалтування культури та звичаїв інших народів. І прекрасні Баку, степ, море, коні, витязі, джигіти. Й екзотичний для нас досі Ірак із його поклонінням мистецтву та гаремами. І відчуття дотичності до історії й до світу.

Захопила ще й таємниця авторства. Виявляється, досі невідомо, хто ж точно написав цю чудову книгу. Курбан Сеїд – це псевдонім. Кого? Може, й справді самого Алі...


Перекдадач Оксана Герман, вид. Vivat, 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/kurban-said-ali-und-nino.html

Нарешті-нарешті-нарешті я не тільки вирішила, а й спромоглася розпочати писати про дитячі книжки. Бо це ж – цілісілький книжковий всесвіт: яскравий, барвистий, захоплюючий. І такі емоції дитячі видання викликають не тільки (а часом і не стільки) у дітей, скільки у дорослих. Ну, у мене – точно. А якщо врахувати те, що мій чотирирічний син вже доріс до цілісіньких детективів, то розказувати і є про що, і, сподіваюся, буде, й буде, й буде...

Розпочати вирішила зі знакової для нас книги. Гляньте на мову обкладинки і зрозумієте, чому – це видання литовською "Вовченятка, яке запливло далеко в море". Чому знакова? Бо всеньке раннє дитинство сина практично минуло в Литві. Там він зробив перші кроки, набив перші синці, навчився спускатися з гірки і гратися у сніжки. І, звісно, там з’явилися його перші друзі і подружки. От саме їм у подарунок ми й придбали литовське видання улюбленої синової книжечки – для підсилення ментального зв’язку, так би мовити)))

Але про саму книгу тепер. Вона затягує. Так, під воду – глибоко-глибоко. Надовго. Випірнути важко. І винна у цьому художниця Софія Ус, яка вималювала такий дивовижний підводний світ із такими дивовижними подробицями й захопливими деталями, що відірватися від їх розглядання годі. І що цікаво: скільки б разів не читав/дивився цю книгу, а все одно знайдеш щось новеньке – будинок, мушлю, трамвай (підводний, авжеж), книжку, ванну чи й вираз риб’ячої моськи))

Ех, аж ностальгія взяла)) Здається, знаю, яку книжку читатимемо перед сном сьогодні...

Художниця Софія Ус, вид. "А-ба-ба-га-ла-ма-га", 2002

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/blog-post.html

Зізнаюся: мене нелегко розсмішити. Не те, щоб я була зовсім букою, ні. Просто, напевно, почуття гумору у мене трошки специфічне. Тож я й не сподівалася, що "Остерігайтеся котів" по-доброму повеселить мене так само, як, скажімо, "Манюня" Наріне Абгарян, хоча анотація й обіцяла це. І таки не сміялася десь до половини книги. Зате потім пореготати все ж довелося – занадто кумедними виявилися всі оті намагання головної героїні привернути увагу красеня-сусіда, всі її дивні, а почасти й дурнуваті витівки та вибрики, та й не лише її... Часом аж за голову бралася: ну як так по-дурному поводитися можна? А потім... Потім згадувала себе – юну і закохану – і вірила, бо чого лише не вчвориш, щоб зрештою здобути заслужене щастя.

Книга не з тих, які перевертають світ (зовнішній чи внутрішній). Вона – для відпочинку: легка, без психологічних занурень, ліричних відступів та складних сюжетних поворотів. Хоча щодо останнього, то тут я, мабуть, поспішила: детективність, а відтак і неочікувана розв’язка у романі таки є. А ще тут є справжній Париж – не туристичний і штучний, а живий-живий, що пахне свіжою ранковою випічкою, привітно балакає з тобою посередництвом сусідів головної героїні і чарує, чарує, чарує – так, як тільки може це робити найромантичніше місто у світі (штамп, так, але ж гарний)))

До чого коти і чого їх остерігатися? Цим питанням, помітила, задавалися вже багато поціновувачів книжкових новинок))) Так само, як і вони, скажу вам: не розкажу! Підступно? Отож...)))

Переклад Ольги Кінь, вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/gilles-legardinier-demain-jarrete.html

Після першого знайомства з творчістю цієї ексцентричної (судячи і з зовнішності, і зі стилю письма) бельгійської авторки, яким для мене став роман "Гігієна вбивці", і від наступних її книг очікувала такого ж захоплення. Але "Синя борода" виявилась значно слабшою і за емоційним, і за детективним наповненням. Хоча, втім, це не звадило отримати задоволення від специфічних нотомбівських – філософсько-дискусійних – діалогів і багато про що замислитися...

Наприклад, про вплив кольорів на сприймання людей і не тільки. Чомусь колір вважається якоюсь другорядною ознакою, яка або є – і добре, або ж немає (чи не помічається) – і це також не зле. Але ж людину у червоному (як я сьогодні на роботі, наприклад)))) ми мимохіть сприймаємо зовсім не так, як у жовтому (я ж, але учора вдома))). Чи навіть самі себе змінюємо посередництвом кольорів (та й музики, літератури, театру) – свідомо чи несвідомо.

Або ж про потребу/можливість жити окремо від суспільства. Це розкіш чи збочення? І чому те, що сам відлюдник може вважати розкішшю, оточення сприймає як збочення?

Чи ж про любов, котра зла... і далі за текстом. Чому ми таку важливу властивість нашої душі/серця/розуму не можемо контролювати? Ніяк і нічим! (А хто скаже, що може, очевидно ж збреше)))


До речі, про ексцентричність: на обкладинці книги (і не лише цієї) – не просто ілюстрація, а портрет авторки в капелюшку, які вона дуже полюбляє.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/10/amelie-nothomb-barbe-bleue.html

У багатьох відгуках на цю книгу та анотаціях до неї зустрічала фразу: "ще одна книга про Майдан". Тому, певно, й оминала її, бо все ще не готова адекватно сприймати чиєсь бачення подій, рани від яких досі болять. Але спекотний вересень підсвідомо підштовхув до невеликого томика з обіцянкою прохолоди у назві, і я пошкодувала, що не прочитала цього роману раніше. Хоча, яка різниця: це нічого не змінило б ані у шквалі емоцій, ані у високій оцінці твору молодої і напрочуд багатообіцяючої письменниці.

Відразу зазначу: у романі таки згадується Майдан. Точніше, майдани: і наш, і Тахрір у Єгипті, і ще один – у Тунісі, з якого, власне, й почалася хвиля новітніх революцій. Але книга не про це. Вона – про співчуття, про здатність його відчувати і про те, навіщо воно треба взагалі. Головний герой – спочатку хдопчик-строта, потім член бандитського угруповання, згодом звичайнісінький офісний планктон – наділений фантастичною здібністю співчувати абсолютно чужим, незнайомим людям. Через його сприйняття ми бачимо й туніського торговця фруктами, самоспалення призвело до повстання у Тунісі, й учасника єгипетського Майдану, й іще багатьох-багатьох людей. Здавалося б, скільки добра міг би зробити цей чоловік! Але ні – обдарованість якимось талантом чи можливостями не означає автоматичної наявності вміння ними користуватися. А то й звичайнісінького бажання. От і не міг герой співчувати по-справжньому, а відтак, не міг і турбуватися про когось, не міг любити нікого, навіть себе, не міг бути щасливим... Доти, доки не захотів – усвідомлено і з власної волі.

Не розкриватиму більше ані сюжетних перипетій, ані потенційних читацьких висновків, до яких може підштовхнути книга. Зупинюся лише на високій якості тексту: образи виписані дуже об’ємно, емоції – глибоко, події та місця – достовірно. Ідея з пасажирами загадкового літака і з його капітаном без обличчя стала для мене спочатку стилістичною родзинкою, а потім – великим сюрпризом. А щодо мови, то не так і часто потрапляють до рук сучасні твори, написані на такому рівні, як "Синдром листопаду".

І ще один сюрприз від цієї книги. Я рідко цитую щось із прочитаного – головне з причини своїх лінощів))) А тут не можу не процитувати, і навіть не текст, а... передмову)) Бо дуже вдало висловився Юрій Іздрик про особливості сприймання книг читачами:

"Існує певний набір читацько-журналістських запитань, які заганяють автора в глухий кут, а навіть можуть викликати ідіосинкразію. Одне з таких запитань, на позір, доречне й безневинне – «про що ваша книжка?». Бо відповідь на нього – це, власне, прерогатива читача. Саме читач, інтерпретуючи й у міру власних можливостей сприймаючи авторський текст, виступає співавтором і формує та формулює для себе оте сакраментальне «про що». Кожен окремий читач – своє власне «про що».

Автор художнього твору – не лектор, не ментор і не гуру. Зазвичай у нього немає відповідей. Зазвичай, його самого мучать питання, на які однозначних відповідей не існує. Зазвичай художнє письмо – це, певною мірою, і є спосіб запитувати і спосіб пошуку відповідей. Однак власним письмом автор відповідає (чи не відповідає) лише самому собі. І тому на читацьке «про що?» письменнику важко відреагувати просто й нелукаво. Відповіддю завше є сам текст і закладений у ньому потенціал викликати в читача власні емоції, рефлексії та умовиводи. Так звану «мораль» може мати байка, але не роман."

Вид. "Віват", 2015

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/homo-compatiens.html

Кажуть, що мовчання – золото. А ще кажуть, що слова можуть поранити. А ще радять сто разів подумати перед тим, як щось сказати. Таке ставлення до сказаного/несказаного, може, й справді приносить користь. Але, схоже, не тому, хто мовчить, а тому, хто мав би це почути, а натомість навіть не відає про те, що ж так старанно намагається не сказати чоловік/дружина, син/донька, брат/сестра, мати/батько, друг/сусід... Бо невисловлене все одно болить – тому, хто вважає за краще мовчати.

Герої цієї книги саме так і чинили – приховували свої почуття, бажання, прагнення одне від одного саме тому, що боялися втратити рідних, завдати їм болю, позбавитись їх довіри, а чи й усього, разом узятого. І тільки трагедія, що сталася в родині, змусила кожного із п’яти її членів заговорити – якщо не вголос, то про себе, проте хоча б так зізнатися у багатьох речах, про які вони воліли мовчати.

Гострими є й інші проблеми, підняті у романі. Чи має жінка жертвувати своїми мріями, прагненнями, можливістю зробити кар’єру заради сім’ї та дітей? Чи є справжньою декларована рівність у шлюбі (і не тільки) представників різних рас та соціальних прошарків? Чи жертвування собою заради когось зробить його щасливим, а чи просто зобов’язаним принести жартву у відповідь?

Ну і що, що події у романі відбуваються не в наш час, а десь у середині 20-го століття – актуальність згаданих запитань, може, стала дещо меншою, але не зникла, чи не так?

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/celeste-ng-everything-i-never-told-you.html

Яким би розвиненим не було (чи не вважало себе) суспільство, деякі речі залишаються незмінними (як-от виховання маленьких дітей – це суто жіноча справа) або незмінно дивними (те ж виховання, але татком, який... пішов у декрет). І якщо у декрет іде сусід, колега чи двоюрідний брат дружини чоловікового колеги – це одна справа. А якщо сидіти вдома з двома дітьми береться хтось відомий, це стає прецедентом.

Про свій "прецедент" письменник Артем Чапай просто не міг не написати книги, бо ж його стільки людей і стільки разів розпитували: чому? як? навіщо? – що книга практично написалася сама. Для кого вона? Для батьків, звісно, – незалежно від статі, батьківського стажу, умов життя і виховання. Бо у ній йдеться про щоденні радощі і проблеми, які обов’язково виникають у кожній родині з дітками. Про те, як варто радіти першим і навіть другим, адже подолання прикростей – це також неабиякий розвиток. Про те, що час, коли діти маленькі, коли можна пізнавати світ разом із ними, такий скороминучий і його варто проживати якомога повніше – і мамам, і татам.

Що є у книзі? Багато історій про "пригоди" татка й сина (синів). Відвертий опис емоцій, котрі опановують людину, якій доводиться левову частку свого часу бути прив’язаній до маленького вимогливого нащадка, – як позитивних, так і негативних (і як же часто-густо я впізнавала у тих розповідях себе))). Розмірковування про рівноправність (чи таки "рівноправність"?) чоловіків і жінок у нашому суспільстві та про феномен фемінізму (це не тавтологія))).
Чого у ній немає? Конкретних порад, що робити, якщо дитина........ Бо таких – універсальних – не буває, у питанні виховання власних дітей кожен сам собі порадник. Втім, якщо раптом вам порада все ж таки знадобиться, спитайте того, хто давно у декреті – неважливо, чи це унікальний чоловік, чи звичайна жінка.

Вид. "Віват", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post_20.html

Напевно, не почую багато заперечень, якщо скажу, що "Кульбабове вино" – одна з тих книг, які треба перечитувати час від часу, у різному віці, з різним настроєм, з різних світоглядних позицій. Власне, саме це я і зробила. І зрозуміла, що вчинила помилку, зробивши між своїми прочитаннями перерву у років 25. Не повторюйте її, бо я от відчула, як багато змістів і сенсів пропливло повз моє сприйняття і розуміння. Втім, маю сподівання, що згаяне вдасться-таки надолужити, адже, щойно перегорнувши останню сторінку твору, точно знала: перечитуватиму ще раз, і, звісно, не через чверть століття))
У кожного читача – своя ітерпретація будь-якого твору. Навіть найпростішого. Що вже говорити про таку насичену символами книгу, як оця? Зізнаюся: мені особисто під час читання було важко міркувати – я радше просто відчувала. Сонце й тепло, запахи і звуки, страхи і радощі, смуток і любов – все, з чого складається життя кожного з нас: від десятирічного хлопчика до вісімдесятирічної бабусі. Здавалося, то не мешканці містечка Грінтаун проходять перед очима сторінками книги, то – твоє життя, таке, яким воно є чи яким могло або може бути за умови, якщо ти навчишся насолоджуватися ним, а не просто існувати.
Фантастики у книзі мінімум. Рівно стільки, аби автор зміг утримати марку. Бо ж насправді він писав майже автобіографічний твір. І знаєте, я трошки заздрю Рею Бредбері: навіть якщо правди у книзі зосвім-зовсім небагато, то й ця дещиця викликає захоплення. У мене виникло бажання ще раз прожити дитинство – хоча б за посередництва вже власних дітей – так, щоб воно було варте цієї дещиці.

Переклад Володимира Митрофанова, вид. "Навчальна книга – Богдан", 2011

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/ray-bradbury-dandelion-wine_19.html

Бути батьками – складно. Бути хорошими батьками – ще складніше. Бути хорошими батьками особливої дитини – неймовірно складно. Настільки, що впоратися з цим завданням ідеально неможливо. А то й неідеально теж... А то й зовсім неможливо навіть усвідомити те, що у тебе може бути – ні, є! – дитина з синдромом Дауна.

Саме так поставився до народження довгочеканої й старанно планованої доньки Адам, який так прагнув бути в усьому ідеальним. Так само сприйняла новину і Єва – запереченням. Але коли батько відмовився від дитини (не юридично, але фактично ігнорував її існування), то мама цього зробити не змогла, і, як би мені не хотілося написати лише: "любила доньку", мушу дадати – і ненавиділа її також.

Але головною героїнею книги є сама Мишка – восьмирічна дівчинка з генетичним відхиленням, якій треба одне – любов. І не тільки мами, яка завжди поруч, а й батька, котрий її просто не помічає. А ще – дещиця розуміння іншими того, що наспаравді в її неповороткому тілі живе прекрасний легкий тендітний метелик, який так гарно вміє танцювати.

Чи не найсильнішою частиною книги у моєму сприйнятті була тема сотворення світів. Біблійні мотиви останнім часом раз по раз трапляються мені у різних письменницьких інтерпретаціях. Але Тераковська не пішла простим шляхом банального твердження: читайте Біблію, віруйте в Бога, і буде вам щастя, зовсім ні. З Біблії взято лише уривок про творення світу з нічого, і саме його переживає Мишка, отримавши дар відчувати й бачити те, як Він пробує створити щось прекрасне, а також самій брати у цьому участь. Картини, змальовані авторкою, такі яскраві, багатогранні й кількарівневі, що після кожного походу дівчинки на горище (а саме там їй відкривалися загадкові світи) змінювався не тільки її, а й моя реальність.

Фінал роману для мене був зовсім неочікуваним. На поверхню випливла ще одна проблема: дитячих травм і їх витіснення свідомістю, вплив підсвідомого на вчинки й емоції й іще купа психічних нюансів, які знову і знову змушують замислитися про відповідальність батьків за дітей і про те, що, як би це складно не було, треба робити все можливе й навіть неможливе, щоб бути хорошими батьками.

Переклад Дзвінки Матіяш, вид. "Грані-Т", 2014

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/dorota-terakowska-poczwarka.html

Довго не зважувалася почати читати цю книгу. Знала: буде боляче. До сліз. До крику – нехай і німого. До бажання заплющити очі і зникнути, щезнути зі світу, у якому є безглузді смерті, є зради, є покинуті напризволяще діти, є невіра і недовіра... Але Діана Макарова не дозволить, нізащо не дозволить цього зробити, бо це все – наша реальність, наше сьогодення, наше життя, і від нього нікуди не дітися, і змінити щось у ньому можемо тільки ми – кожен із нас, кожнісінький, хоча б чимось... Не дозволить, бо у цьому ж світі стільки любові, турботи, хоробрості, мужності, стільки надійних і сильних людей, що бути слабкою просто неможливо...

Довго не зважувалася почати писати про цю книгу. Знала: буде важко. Важко розказати про текст, який є документальним свідченням не стільки подій, ні – про них як про здійснений факт ми все знаємо, – скільки емоцій, викликаних тим, що відбувалося, починаючи з Майдану і закінчуючи війною. Точніше, не закінчуючи – продовжуючи, бо ж війна все ще триває. Про текст, написаний дуже талановитим оповідачем, автором, який відчуває спинним мозком, що і як треба розказати саме тепер і саме про це. Розказати так, щоб мурашки по спині, щоб камінь у горлі, щоб осяяння у свідомості – ось вона, правда, правда про Майдан, про війну, про людей. І правда про Міноборони та про генералів. І правда про блокпости. Про аеропорт. Про Дебальцеве. І про перемир’я. І про інтернати й голодних дітей. Про обстріляні підвали. Про котиків і корівок. Про Тигру, Сандру і Торина Дубощита. Про мертвих і живих, військових і цивільних, хоробрих і боягузів, бійців і волонтерів, про своє дитинство і батька, про дороги і машини, про їжу, ліки, хвороби, зустрічі, прощання, дні, ночі... Місяці... Роки – вже роки...

Якщо постаратися без емоцій, то книзі віриш насамперед тому, що про події розповідалося відразу ж, тоді – у блозі на ЖЖ, постах у ФБ. Тож Майдан й усе інше постає саме таким, яким воно було тоді й насправді, а не з відстані двох років, коли щось забулося, щось стало менш важливим, щось – менш болючим, щось відредагував внутрішній редактор пам’яті, особливо ж – емоційної. Діана Макарова розказує не стільки про події, скільки про своє їх сприйняття, а це викликає емоційний відгук у читача і розуміння прочитаного не стільки розумом, скільки серцем. Текст книги можна без перебільшення назвати гіпертекстом – у ньому стільки культурологічних алюзій, цитат, посилань, що мимохіть почуваєшся втягнутим у цю карусень сенсів, натяків, ремінісценцій, і від цього нібито стаєш своїм і текстові, і тому, про що він.

А якщо постаратися сказати про книгу зовсім коротко, то це буде одне: прочитайте її.

Вид. "Баловство", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/v.html

Ще одна книга, дочитати яку мені не вдалося. Обіцяні собі чверть обсягу я таки подолала і навіть, зізнаюся, місцями захоплювалася талантом авторки виписувати емоції героїв настільки майстерно, що читач мимохіть "влазить" у їх шкіру і починає співпереживати аже до сердечного болю. Але ж як, скажіть на милість, не боліти серцю, коли у романі – суцільна несправедливість, та ще й стосовно дитини, невинного прекрасного янголятка, якому так потрібна любов і турбота і яке натомість потрапляє у жорстокий бездушний світ наживи...

Ну от, мене теж у сентименти потягнуло))) Бо роман, як ви вже здогадалися, таки сентиментальний і любовний. Але не лише це записується йому у плюси. Книга належить до так званої християнської літератури, метою якої, наскільки я зрозуміла, є пропагування віри в Бога та прийняття християнських цінностей. Але якщо у "Художниці" Надійки Гербіш – першій книзі подібного напрямку, яка потрапила мені до рук, – читання Біблії та увірування в Бога головної героїні виглядає якось природньо і нормально, то тут стільки надміру, що читати "Любов спокутну" можуть хіба що надміру романтичні чи надміру релігійні люди. Бо коли головний герой починає вголос розмовляти з Богом – то ще півбіди. Але коли Бог починає повсякчас йому відповідати громовим голосом, примушуючи (саме так) одружитися з найдорожчою проституткою містечка золотошукачів на Дикому Заході, то це – зовсім інший рівень мого розуміння віри й усього, що з цим пов’язано. І я його, зізнаюся, не подолала.

Ну, ви вже здогадалися, що проститутка була жінкою невимовної краси і сильною натурою (а ще, звісно, – тією самою нещасною дівчинкою, яка виросла), та й її рятівник (хоч і не дочитала, та все ж упевнена, що так воно і є) такий же гарний, м’язистий, цілеспрямований, а ще цнотливий і правильний. І що я не взялася б за подібну річ, якби не мій улюблений флешмоб))) А закрила роман і відклала його я тоді, коли головну героїню, якій і так страшенно не пощастило в житті, авторка зібралася віддати на розправу жорстокому охоронцю. Я тільки уявила сцену, яку майстерно (визнаю!) опише Ріверс, і моє серце таки не витримало...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/francine-rivers-redeeming-love.html

Майстром короткої прози можна стати лише тоді, коли ти вмієш бути різним. Так, це моя особиста думка, тож можете з нею сперечатися))) Я ж дійшла такого висновку, опираюсь на свій давній невдалий досвід читання збірок оповідань, настільки давній, що авторів розчарувань вже не пригадаю, а от "осадок залишився". Тому, беручись за чергову збірку, внутрішньо готуюся до незадоволення прочитаним, бо ж почерк автора зазвичай однаковий, а от герої – різні, й оте перестрибування з однієї реальності в іншу при однаковості стилю, мови, ритму, напруженості оповіді тощо мене зазвичай починає дратувати, і книгу я відкладаю...

Власне, оце все вище написане не стосується Володимира Даниленка. Він різноплановий не тільки у великій прозі, а у малому жанрі, що насправді набагато складніше.

Збірку "Сон із дзьоба стрижа" я, зізнаюся, перечитувала. І перші враження від іще студентського прочитання виявилися настільки розмитими, що багато чого сприймалося, наче вперше. Тож справді щиро захоплювалася народною та ненародною магією, фантастичністю (часом – хорором), деякою жіночністю (бо є речі, які і як могла б написати лише жінка), навіть типовим реалізмом без якихось викрутасів... Ота "різність" автора, про яку згадала на початку, кидалася в очі повсякчас. Часом здавалося, що оце-от оповідання написав чоловік із величезним життєвим багажем. Але наступне аж кричало про наївність. Ще якесь свідчило про неабиякий талант міфотворення, а інше – про таке ніби банальне й таке рідкісне вміння бачити щось більше у звичайнісінькій буденності...

І ще одне: кажуть, що, перечитуючи книги, ми щоразу відкриваємо у них щось нове. Посперечаюся: то ми не в книгах щось нове бачимо, а в собі... Або й себе – нового, інакшого, зміненого... Або й не себе...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post_12.html

Почну з аплодисментів стоячи перекладачеві цієї книги на українську Олександру Михельсону – такого колосального задоволення від мови, гри слів, імен, понять, навіть діалектів та акцентів я не відчувала з часів Гаррі Поттера. І дуже шкода, що для Михельсона переклад був просто випадковістю, бо займається він журналістикою (хоча вибір саме цієї книги Пратчетта якраз не випадковий). Так само дуже шкода, що це – єдина перекладена українською книга Пратчетта (принаймні, інших я не знайшла).

Отож, про книгу. Вона, здається, 25-та з серії про Дискосвіт, та хто ж їх рахує, бо читати Пратчетта варто за близькою вам тематикою або й усього підряд. А от тематично роман близький не тільки Михельсону (отут і простежується невипадковість), а й мені, бо він – про журналістику, зокрема про її зародження в суспільстві. І нехай воно – фентезійне й вигадане, нехай живуть там люди, гноми, зомбі, вампіри, перевертні й іще купа всіляких істот та неістот, і нехай це взагалі казка, та, що – брехня, проте натяків, алюзій, асоціацій, а то й прямосказань у ній ой як багато!

З усіляких кутів і точок зору розглядається у книзі поняття "правди". Бути правдивим і бути чесним – це одне й те ж чи ні? Правда для когось окремо взятого й правдя для суспільства загалом відрізняється чи ні? Сьогоднішня правда буде такою ж завтра чи також ні? А скільки розмірковувань виникає про інформацію загалом! Про те, чого одні інфоприводи цікаві, а інші – ні. І що перші зовсім не мають бути правдивими, об’єктивними і навіть реальними. Чи варто усім знати про все, а чи треба дозувати інформацію (і правду, звісно ж). Чи можна керувати суспільством посередництвом інформації і як... І ще багато того, що крутиться в голові не лише у професійних журналістів, бо ж усі ми так чи інакше дотичні до цієї сфери, як споживачі хоча б.

За розмірковуваннями про своє професійне ледь не забула згадати про Дискосвіт – прихильники фентезі його не можуть не оцінити. Тут різні рази не просто живуть, щоб битися чи миритися, а співіснують, інтегруються, асимілюються й роблять усе те, що й представники різних рас, національностей та віросповідань у реальному світі. Але ж казка – то така річ, яка дозволяє сказати табуйовану в суспільстві правду (що ж іще?). І ті, хто готовий, її почують.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/terry-pratchett-truth.html

Ця книга зовсім не схожа на клаптикову ковдру, як про неї сказано в анотації. Скоріше, це – пазл, розсипаний Лялею і зібраний її онуком Яцеком в коробку (книгу). А скласти з окремих шматочків цілісну картину доведеться все-таки читачеві. Хтось опиратиметься на хронологію, хтось – на генеалогію, ще хтось – на логіку. Я радила б приступати до читання цього епічного (ну і що, що невеликого за обсягом) твору з олівцем і листком паперу, аби було легше відслідковувати зв’язки між героями й тримати в голові канву оповіді. Сама ж, як нелюбителька пазлів, насолоджувалася, просто перебираючи шматочки, припасовуючи їх один до одного попарно, потроє чи й побільше, потім відкладаючи геть й роздивляючись інші картинки, уривки, спогади... Хочу лише зазначити, що, яким би чином ви не вирішили читати цю книгу, насолоду він неї отримаєте в будь-якому випадку. Бо вона – про те, що важливо для кожного з нас. Про Життя.

Життя Лялі проходить перед нами у подвійному переказі: нею самою – онукові й ним (автором) – нам. Тобто оповідь начебто ніяк не можна назвати об’єктивною. Але читаєш й раптом розумієш, що це і є найвища об’єктивність – розказати, як воно було для тебе. Й оті німці, які під час Другої світової квартирували в домі Лялі, були насправді хорошими. Звірств фашизму ніхто не заперечує, але ці кілька чоловіків були саме такими, якими їх сприймаємо й ми. Об’єктивими є й розповіді про переслідування євреїв, про стосунки селян і панів, про встановлення радянської влади в Польщі, про ще багато-багато історичних подій, бо вони показані саме такими, якими їх пережила героїня, а не описали в підручниках історики. Об’єктивними є й стосунки між членами великої родини, їх далекими родичами й сусідами, друзями й знайомими – цілим натовпом різних-різних і цікавих людей, хтось із яких займає бігато місця у книзі, а хтось з’являється лише момохідь. Об’єктивними є й почуття та емоції – ну і що, що це, кажуть, абсолютно суб’єктивні речі?)))

Одним із головних героїв повісті є оповідач. Спочатку його у книзі дуже мало. Він з’являється час від часу мельком, аби нагадати читачам, що вони тут не самі, й знову зникає, займаючись збиранням шматочків пазлу. Але наприкінці книги оповідач стає головним її героєм. Саме йому, а не Лялі, починаєш співчувати і співпереживати. Саме його розмірковування змушують переосмислити щось у своєму житті. Саме його відчуття плинності часу й скінченності життя передаються тобі, й ти озираєшся з подивом: невже? невже я теж закінчуся, як Ляля, як мої бабусі й дідусі, як усі ті, кого вже немає поруч? Зупинити час нікому не під силу. Але зібрати пазли життя (нашого, батьків, бабусь і дідусів) у коробку й час від часу переглядати їх – це під силу кожному. Й зробити це треба вдже зараз, бо завтра може бути пізно...

Переклад Божени Антоняк, вид. "Урбіно", 2016

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/jacek-dehnel-lala.html

Будь-яка книга має багато (саме "багато", а не "кілька") шарів, і кожен читач вибирає щось своє. Для мене таким "моїм" приводом для роздумів стала тема наслідків дитячих травм, які дуже впливають на доросле життя. Ну, щоб не сказати геть категорично – формують його.

Головна героїня з незвичним ім’ям Неждана — дівчинка, яка сумує за батьком. У неї любляча мама, бабуся, друзі, захоплення (вона малює), але їй не вистачає саме батьківської уваги, любові, турботи. Потреба отримати все це від чоловіків й призводить до кількох великих життєвих помилок, яких припускається дівчина.

Отут можна було б логічно накинутися з гнівним виступом на чоловіків, котрі полишають дітей, а ті потім розплачуються за самотність, бла-бла-бла, але не буду. Бо накинуся я на маму, адже саме вона покинула доньку-підлітка напризволяще усвідомлено і якось жорстоко. Звісно, з благородними намірами – заробити грошей на нову квартиру, на вищу освіту й на все інше для доньки. Проте хіба гроші з Італії замінять батьків? Дурне запитання, так. Навіть не відповідатиму... Але ускладнити й так травмовану втечею батька психіку дитини – то треба було постаратися.

Про наслідки "вільного" життя підлітка не розказуватиму – уяви у вас вистачить. Але зрештою головна героїня зуміла виплутатися з усіх негараздів, знайти щастя й написати омріяний шедевр, бо ж це те, до чого вона прагнула насправді – стати художницею. І допоміг їй у цьому чоловік – рівновага у світі таки є)) Щоправда, Неждана пручалася, бо боялася нової зради, нових втрат, розчарувань. Та й хто їх не боїться, особливо після негативного досвіду? Але вона вибрала довіру й не помилилася – принаймні станом на фінал книги, а що буде далі – можна пофантазувати.

Маю зазначити ще про те, що книгу написано дуже гарною соковитою мовою. Щоправда, трохи збивав з пантелику спосіб викладу – у вигляді спогадів, які викликаються малюнками, котрі переглядає героїня. Коли протягом кількох годин все життя проминає перед очима – то якось не зовсім життєво))

п.с. Вже дописала відгук, але з огляду дві випадкові (чи й ні) книги, які вже після "Художниці" потрапили мені до рук, маю згадати про ще один нюанс твору. Його найліпше охарактеризує видавництво "Ездра", яке видало "Художницю" і яке спеціалізується на християнській літературі. Насправді ж згадки у книзі про Біблію я сприйняла як ще один життєвий кадр, а те, що Неждана відчула щастя, повіривши в Бога, як ще один щабель пошуку гармонії. Але, як виявилося, існує цілий пласт сучасної так званої "християнської" літератури (не плутати з канонічними книгами), і його я чисто випадково зачепила. Тож далі буде...))

http://saulelobis.blogspot.com/2016/09/blog-post.html

Перша прочитана мною книга цієї авторки свого часу справила настільки сильне враження, що я вирішила прочитати ще кілька її романів. Але те ж саме сильне враження змушувало мене триматися осторонь від книг Джоді Піколт – занадто сильними були емоції від її "Дев’ятнадцяти хвилин", якимись болючими й такими, що загнали в глухий кут й викликали відчуття безвиході й безсилля...

Але я ж про іншу книгу маю розказати, теж не легшу за вже згадану. "Поводьтеся з обережністю" (варіант перекладу мій, бо з доступних, крім англомовного, є лише російське видання книги під назвою "Хрупкая душа") також ставить надскладні моральні питання, відповідей на які ані авторка не пропонує, ані читач не знаходить. Ну, мені, принаймні, цього зробити не вдалося. Що може дозволити любов до дитини? Брехню може? Зраду? Зречення? Поламані долі? Що ще можна виправдати любов’ю і турботою? Чи ж – не можна?

У центрі розповіді – дівчинка-інвалід із рідкісною хворобою. Її батьки, старша сестра, інші близькі й не дуже люди у формі щоденникових записів намагаються пояснити дитині, що вони її люблять – кожен по-своєму, бо ж насправді все складно. Складні ситуації, складні обставини, складні стосунки – це те, у чому Піколт справжній майстер. Вона змушує читача зануритися повністю в описану нею ситуацію й міркувати, міркувати, міркувати: а що б я зробила? а чого не зробила б? а чи змогла б? а як?.. а?.. Навіть, якщо чітких й однозначних відповідей не знаходиться, внутрішні зміни вам гарантовані...


http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/jodi-picoult-handle-with-care.html

Ой скільки цікавого й гарного я читала про цю книгу, про її презентації в різних містах України, про зусилля, докладені Кідруком до її реалістичності! Тож й очікувала, як часто буває, більше, ніж отримала. Так мені, втім, і треба: нічого вимагати від книги того, чого автор і не збирався давати.

Але додам до свого розчарування трохи конструктиву. По-перше, у цьому романі, на відміну від "Бота", немає нічого нового, такого, що захопило б. Звісно, у книзі купа технічних подробиць літакобудування, але то – не нашестя клонів-роботів, погодьтеся))) Один із головних висновків роману про те, що бюрократія й халатність призводять до невинних жертв, то, на жаль, не новина.

По-друге, сюжет книги не змушував дочитувати її ночами, як це було з "Твердинею". Детективна історія мене не дуже захопила, сподівання на якийсь незвичайний розв’язок не виправдалися. Винних, звичайно, знайшли й навіть покарали, але де госторота? де екшн? де тремтіння рук і стримування дихання на останніх сторінках? Не було...

По-третє, часом знову дратувала Максова прискіпливість до деталей. Ні, я-то розумію, що такий маневр додає живості образам та сторінок книзі, але розмазування по голові й стінах свого гімна молодшим сином головної героїні ну ніяк не дотичне до сюжету. На мою, звісно, скромну думку)) І ще жіночу, звісно, бо ця ж головна героїня змальована такою мамою-клушею-домогосподаркою, що страшно було б іти в декрет, якби вже у ньому не побувала))

Й наостанок: заголовок. Отут проситиму допомоги у залу, бо до чого жорстокість небесної тверді, якщо вся справа – у земних створіннях, в людях?

Що потішило: 1) самоіронія – після перших сторінок так і хочеться вигукнути: та ж списано у Гейлі! Аж раптом автор сам згадує роман "Аеропорт" і майже повну ідентичність ситуацій, описаних на початку обох книг; 2) образотворення – ох і вдалі чоловічі постаті у книзі, реалістичні до останньої волосинки в носі й налитої кров’ю судинки в оці; 3) оптимістичність – світ, у тому числі і Європа, закуповує літаки українського виробництва, бо вони класні! Тільки за обома руками! Тільки ж щоб вони не падали...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post_19.html

Повість та оповідання опинилися в моєму рідері поза збірками чи ще якимись організаційними моментами і довго там відлежувалися, бо я не люблю короткого жанру. Не люблю прощатися з героями, з якими щойно познайомилася, виходити з реальності, у якій тільки-тільки освоїлась, перегортати останню сторінку книги, яку відкрила півгодини тому...

Але зазвичай мої зусилля над собою повертаються сторицею. Це траплялося при читанні оповідань Роальда Даля чи Віоліни Ситнік, це сталося і з Дяченками.

Отож, "Історія доступу" – своєрідна версія Матриці, світу, реальність якого сприймається лише його мешканцями. Мораль (часом я аж до такого дочитуюся)))): незнання правди може бути ліпшим за знання й усвідомлення неможливості щось змінити.

"Сіль" – прекрасна інтерпретація казки про Русалоньку на сучасний лад. Тодніше, це вже не казка, а реальність, у якій світом правлять... міфи. І настільки сильним був міф (книга) про русалок, які зобов’язані закохуватися у принців, що він набув ознак закону світобудови. Мораль: закони, навіть такі, на яких основується світ, можна змінювати. Потрібно просто шалене бажання.

У "Землі веснарів" мене вразив світ, створений Дяченками — один із їхніх найнеймовірніших і найпрекрасніших світів. Попри фантастичність, у повісті прослідковуєтсья чітка алегорія на нашу реальність: коли цивілізовані люди несуть благо дикунам (з точки зору цивілізованих людей, звісно), а "дикуни" сприймають це благо як плюндрування свого світу. Мораль: у всього є дві сторони, не тільки у медалі.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post_16.html

Дуже по-пагутяцьки химерно і дуже по-пагутяцьки багатогранно. І химерність тут не тільки у сюжеті, у стилі викладу, в заплутаності й переплутаності ліній, героїв, міркувань. Химерність – у моїх враженнях від усіх книг Галини Пагутяк, враженнях, які з’являються десь на межі розуміння, формулювання, прийняття-неприйняття й рідко коли залишаються конкретними й чіткими, бо зазвичай змінюються, перетворюються на інші, часом геть протилежні, зникають, знову виринають, і так – по колу...

Книга – фантастичний роман, один із перших творів авторки. Завоювання інших планет, виживання людства у космосі, неможливість співіснування з іншими видами істот, соціальний експеримент – це лише зовнішня обгортка оповіді. Насправді ж авторка показує, що людина часто неспроможна співіснувати із собі подібними. Ба, навіть із рідними. Ба, навіть із найнайріднішими — як от мама Сави зі своїм нетиповим сином.

А дітям так потрібні батьки. Страшенно потрібні – про це аж волає герой-оповідач підліток Тітус. Його стосунки із втраченою коханою, з Учителем, з однокласниками, з міфом про Саву також дуже химерні й заплутані, тим паче, що бачимо ми їх очами самого героя. Але він із тих, хто не здатен жити, як усі. Так само, як і міфічний для Тітуса, але реальний для читача Сава.

Щодо міфічності, то тут ціле поле для розмірковувань. Для Тітуса і його сучасників Сава – міф. Для Сави (дорослого) міф – його минуле життя. Для його дітей міф – усе, що поза їх життям. А насправді міфів взагалі не існує, все має раціональне походження і, звісно, пояснення.

А от раціональних вражень від книги (повторююся, так))) немає. У мене принаймні. Але натомість є відчуття якихось внутрішніх незворотних змін. Яких саме? Химерних, звісно...

http://saulelobis.blogspot.com/2016/08/blog-post.html

Ну хто ж із поціновувачів хорошого фентезі не знає Вовкодава? Тому, напевно, й розказувати багато про цю книгу – шосту й поки що останню в серії – не варто.

Хіба що повторитися і вкотре висловити захоплення яскравою авторською мовою – таку філологічну насолоду нечасто вдається отримати. Описи такі насичені, такі живі, що мимоволі відчуваєш вітер на припалених сонцем щоках, прохолодну росу на босих ногах, шершавість каменя під натрудженими долонями, звуки, запахи й смак печеного на вогнищі хліба...

Повторитися і вкотре захопитися створеним авторкою яскравим світом, виписаним докладно і скрупульозно, нетиповим для світових фентезійних тенденцій, таким місцями слов’янським і рідним-рідним поліським...

Повторитися і вкотре закохатися по-дитячому і по-дівчачому у головного героя з його відлюдькуватістю, грубістю, шаною до жінок, готовністю допомогти й порятувати, навіть із його кажаном, шрамом і вибитим переднім зубом)))

А ще "Вовкодав" подобається мені глибоким психологізмом, наповненістю не лише гарними картинками та карколомними пригодами, а й сенсом життя, намаганням зрозуміти різницю між добром і злом, таку відносну й таку химерну...

***
Все рождаются чистыми и добрыми, все зовут мамку и просят не крови, а молока… И после, даже когда творят жуткие злодеяния, каждый сам для себя – правильный и хороший. Мы придумываем настолько изощрённые оправдания, что только диву даёшься, и всё ради того, чтобы ладить с собственной совестью. Если это перестаёт получаться, человек лезет в петлю… На самом деле мы алчем не добра или зла, а силы. В ком-то эта жажда сильней, в ком-то глуше, но никто не лишён её вовсе. Есть сила воина, сила красавицы, лицедея, жреца, государя, мастерового, певца… Причём каждый человек глубоко в душе знает, что никакой силы не будет без трудов, лишений и боли. Только кто-то не боится сам поднимать муки и тяготы, а другой не боится доставлять их другим. Вот и вся разница.

http://saulelobis.blogspot.com/2016/07/blog-post_28.html